Реферат на тему

Геополітична складова державницької думки

Географiчне розташування України, родючi ґрунти, вигiднi шляхи сполучення, брак надiйних природних кордонiв по всьому периметру завжди робили її територiю об’єктом численних експансiй. 1923 року український дослідник проблем політичної географії Степан Рудницький (1877–1937) писав: «Не з’ясовуючи собi ось хоч би величини України і її народу, не тiльки нашi сiрi iнтелiґенти, а й нашi визначнi полiтичнi дiячi зводять українську справу до спiльного знаменника зi справами «инших малих народiв». В практичному напрямковi недостача географiчного знання має просто фатальнi наслiдки. Згадаю хоч би те, що в останнiх часах нашi полiтичнi дiячi не те що шафували межовими українськими землями направо i налiво, але по iґнерацiї своїй навiть не пiдносили домагань на величезнi простори українських земель. Нiхто з них не вмiв не те що використати, але навiть i пiднести цiєї безлiчи полiтично-географiчних, економiчно-географiчних, учбово-географiчних та инших арґументiв, якi промовляють за українською державнiстю на Пiвденному Сходi Европи» 1.

1. Зародки української політичної географії

В українськiй полiтичнiй думцi iнтерес до геополiтичної проблематики зростав тодi, коли виникали умови для національно-визвольних змагань або коли пiдбивали пiдсумки таких змагань. Уже у «Виводi прав України» Пилипа Орлика можна знайти розмiрковування про геополiтичну роль незалежної України як своєрiдного заборола проти аґресiї росiйського iмперiалiзму в Європу. До цiєї теми на початку ХIХ століття в романтичній формі звертається поет Євген Гребiнка (1812–1848): «Ох, коли б окружити Україну широкими, глибокими морями i довкола неї пiднести гори, тодi б ... ми могли бути самостiйнi, але тепер вона неначе ива при дорозi: її не топче тiльки той, хто не хоче» 2.

letter-spacing:-.25pt;Наприкiнцi XIX століття проблемами геополiтичного становища України переймається Михайло Драгоманов. У своїх «Листах на Надднiпрянську Україну» вiн писав: «Без пiвнiчних берегiв Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали тi береги в часи Угличiв, Тiверцiв i Тмутараканської Русi; ми вiдбили впять частину їх перед нападом туркiв у XV ст. i мусили так чи сяк узяти їх потiм. Не вдалось нам цього зробити пiд Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись пiд московськими царями (Польща була, власне, державою Балтiйського басейну i через те байдужою до чорноморської справи, iнтересної для поднiпрянцiв. Московщина, як держава Балтiйського i Каспiйського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спецiально українська завдача зруйнувати Туреччину XV-XVI ст. виконана була в XVII-XIX cт. державою московською, а не польською... )» 3. Саме цим пояснював Драгоманов орiєнтацiю запорiзького козацтва на росiйську державу, адже саме «московське царство все-таки виповнило елементарну географiчно-нацiональну завдачу України!» 4.

М.Грушевський, С.Рудницький, Ю.Липа вiдзначали, що українцi з давнiх часiв обiймали широку смугу степу та лiсостепу в Пiвнiчному Причорномор’ї. Як ввжає один з кращих українських сходознавцiв першої половини ХХ сторiччя А.Синявський: «Територiя України в перiод рiчкових культур та середземноморській, як i в пiзнiшi часи, особливо з утворенням Багдадського халiфату на пiвденному заходi Азiї й Кордовського на далекому заходi Європи в Еспанiї, була перепуттям мiж Сходом i Заходом. Далi вона стає тим битим шляхом народiв, що переходили мiж Уралом та Каспiєм на Захiд» 5.

Вирiшення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовнiших геополiтичних завдань України. Окреслюючи ці завдання, Ю.Липа наголошував, що метою експансiї України було здобування чорноморських берегiв, вiдзначаючи, що вiд давнiх часiв українцi посiдали найбiльшi рiки, якi впадають у Чорне море вiд Дунаю до Кубанi, то вiдступаючи пiд натиском кочiвникiв угору за течiєю, то спускаючись до гирл за сприятливiших умов.

Якщо на пiвднi Чорне море, на пiвночi полiськi болота, а на заходi почасти Карпатськi гори були природними межами власне українських земель, то на сходi та пiвденному заходi таких кордонiв немає. Саме цим степовим коридором орди азiйських кочiвникiв проходили територією пiвденної України, вiдкидаючи наших предкiв вiд чорноморського узбережжя.

«Рiки, — формулює Ю.Липа ази геополітики, — цi найзручнiшi маґiстралi давнiх часiв, вiдiгравали велику роль у формуваннi нацiональних спільнот: рiчна мережа формує однiсть територiї, її торговлi, влади, звичаїв, врештi, мови i релiгiї» 6. Мережа судноплавних рiчок зi спокiйним, рiвнинним плином води сприяла не лише формуванню внутрiшньої єдностi територiї, а й змiцненню зв’язкiв iз зовнiшнiм свiтом. «Рiчна система українських шляхiв кiнчається з гирлами рiк. Але це не кiнець лучби, це розвинення її в ще бiльшу систему, систему морську. Чорне море органiчно зв’язане з українськими рiками виявом i матерiальних, i духовних тенденцiй української територiї», — твердить Ю.Липа 7. Він вважає, що саме система внутрiшнiх водних шляхiв створила геополiтичну вiсь України: «Тiльки вiсь Пiвдень — Пiвнiч є вiссю українських земель» 8. Днiпро — «це головний нерв України» 9. Основнi порухи великих мас населення вiдбувалися саме на цих напрямках практично до початку ХХ сторiччя, коли зусиллями уряду царської Росiї основнi колонiзацiйнi потоки українцiв Надднiпрянщини були спрямованi до Сибiру, Пiвнiчного Казахстану та Далекого Сходу, а з Галичини, через позицiю уряду Австро-Угорщини, за океан. Однак цi новi землi — поселення нiколи не сприймалися як етнiчно українськi.

Велику роль в iсторiї України вiдiграв i той факт, що її територiя була перехрестям не тiльки мiґрацiйних, а й торговельних шляхiв. Якщо рiчкова система формувала зв’язки по лiнiї Пiвнiч — Пiвдень, то сухопутнi маґiстралi сприяли контактам Сходу i Заходу через її територiю: Україна лежить при найкоротшiм сухопутнiм шляху з Захiдної Європи до Індiї... 10. З давнiх-давен територiєю країни проходили важливi торговельнi комунiкацiї мiж країнами балтiйськими i середземноморськими, Захiдною i Центральною Європою, Середньою Азiєю та Китаєм.

Торговельнi зв’язки багато в чому обумовлювали переважання тих чи тих культурних впливiв (чи то грецьких в античнi часи, чи то вiзантiйських та норманських за доби Київської Русi, чи захiдноєвропейських у пiзньому Середньовiччi), обумовлюючи також i геополiтичнi орiєнтацiї. Як вiдзначає М.Грушевський, можна говорити про повну перевагу захiдних впливiв з кiнця ХІІ століття: «Се почалось ще з галицько-волинських князiв, далi скрiплюється й росте з переходом сих земель пiд власть Польщi» 11. Польща виступала транзитною територiєю для захiдноєвропейських впливiв в Українi. Причому, якщо духовно-культурнi зв’язки розвивалися насамперед з Італiєю та Францiєю, то технiчно-культурнi — з Нiмеччиною. «Вроцлав i Гданськ, два iсторичнi ринки українського експорту (зруйнованого тiльки силомiць росiйським правительством в XVIII в.) були головними посередниками й джерелами сих захiдних, нiмецьких впливiв» 12.

2. Росія як геополітична проблема

Проблема українсько-росiйських вiдносин, Росiї взагалi, її iсторичної долi є однiєю з найважливiших в українських геополiтичних концепцiях.

Загальним місцем для незалежної суспільної думки першої половини ХХ ст. був висновок про те, що приєднання України до Московського царства призвело до розриву традицiйних зв’язкiв з Захiдною Європою, насильницької змiни зовнiшньоторговельних пріоритетiв та геополiтичних орiєнтацiй. Свідома централізація суспільного та культурного життя з боку царського уряду встановлювала заборону виїжджати без спецiального дозволу, на навчання, відбивалася в системі розпоряджень влади, що спрямовували українську торгiвлю лише через пiвнiчнi порти iмперiї i т.ін. «Росiйська торговельна i митова полiтика, не спиняючись нi перед чим, щоб розiрвати й зруйнувати торговельнi зв’язки України з її iсторично сформованими захiдними ринками, щоб знищити взагалi українську торговлю й вiддати український торг в руки купецтва московського й притягнути Україну економично до пiвночи, до великоруських центрiв — Петербурґа i Москви» 13.

Говорячи про особливостi геополiтичних спрямувань в iсторiї двох народiв, С.Рудницький зауважує, що «природа вказала Московщинi цiлком иншi гидрографiчнi шляхи, як Українi...» 14. Ю.Липа пiдкреслює, що у той час, коли українцi як нацiя формувались на берегах рiк Пiвнiчного Причорномор’я, росiяни — в басейнi Волги. У книзi «Розподiл Росiї» Ю.Липа говорить, що хоча за довгi столiття експансiї росiяни розселились на значному просторi, багато з цих територiй так i не стали справдi росiйськими. І йдеться тут не тiльки про тi краї, де росiяни не становлять етнiчної бiльшостi: Україна, Прибалтика, Кавказ, Середня Азiя i т.ін., а й про Сибiр i Далекий Схiд. «Останнi роки iсторiї Росiї — це щораз тяжча боротьба центральної влади з рiжнороднiстю людей i краю. У цiй боротьбi найтрагiчнiше було те, що централiстична iдея виявилася недоцiльною на просторах Росiї. Щораз тяжчi удари завдає ця iдея попросту людському життю» 15. Цi удари забирали i забирають мiльйони життiв і в народiв, пiдкорених iмперiєю, i у власне етнiчних росiян — заручникiв росiйської iмперської iдеї. Аналiзуючи географiчнi особливостi власне Росiї, розташування населення, промислових центрiв, комунiкацiй, Ю.Липа доходить висновку, що за умов демократичного полiтичного устрою та вiльного розвитку виробництва i економiчних зв’язкiв вiд Росiї почнуть вiдходити територiї поза її європейською частиною. Першою серед них буде Сибiр, яка є «властива росiйська Америка, що лежить коло самої Росiї i зв’язана залiзницею з нею i Середньою Азiєю» 16. Симптомами аналогічного розвитку подiй для нього були сибiрський сепаратизм та численні сибiрськi уряди часiв революцiї. Сибiрська промисловiсть бiльш зацiкавлена в економiчних зв’язках поза Росiєю, нiж у нiй самiй. Ще яскравiше цi тенденцiї виявляються на прикладi Далекого Сходу, коло економiчних iнтересiв якого лежить у Тихоокеанському басейнi: вивезення сировини до США, Японiї, Австралiї, Пiвденно-Схiдної Азiї та ввезення звiдти промислової та сiльськогосподарської продукцiї — набагато вигiднiше, нiж з власне Росiї. Висновок щодо майбутнього Росiї однозначний — її розподiл. Питання лише в тому, на думку Ю.Липи, коли це вiдбудеться i яким шляхом та з якою кiлькiстю жертв. Демократичне майбутнє Росії можливе лише за умови, коли вона не буде витрачати всі життєві зусилля нації на утримування в покорі інших. Подiбну думку висловив у працi «Чому ми хочемо самостiйної України» С.Рудницький: «У оновленiй демократичнiй Росiї буде великоруське живло безумовно продовжати заграничну полiтику царської Росiї. Тому треба буде українцям доконче, коли вже не добути їм повної самостiйности, дуже пильнуватись, щоби знову не попастись в московську неволю — вже не царську, а поступову. Треба коли не самостiйнiсть, то автономнiсть України так сильно поставити й так гарно захистити перед всякими посяганнями московських централiстiв, щоби Україна мала з свого догiдного географiчного положення тiльки користь, а не шкоду» 17.

3. Плани для майбутнього

Багато в чому особливостi iсторiї України та її перспективи випливають з особливостей територiї, що її посiдає український народ. «Українська земля творить виразну географiчну цiлiсть, самостiйну й окремiшну супроти сусiднiх земель: Молдави, Угорщини, Польщi, Бiлоруси, Московщини. Вона опирається вiд пiвдня о Чорне море, Карпати й Кавказ, на пiвночи о багна i лiси Полiсся. Хоч нема в України добрих природних границь вiд заходу, пiвнiчного сходу i сходу, то вона як пiвнiчна побережна країна Чорного моря, має важнi цiхи одноцiльностi... український народ має свою питому землю, що творить виразну й одноцiльну географiчну одиницю» 18. Перевага згаданої одноцiльностi, що в нормальних умовах мала бути однiєю з важливих умов нормального розвитку держави, практично повнiстю перекреслювалась iншою географiчною особливiстю української територiї — браком на значних дiлянках природних кордонiв. У зв’язку з цим i «полiтичнi границi мали на Українi завсiди непостiйний i неготовий характер» 19.

Брак природних кордонiв стояв на завадi полiтичнiй самостiйностi. Набуття полiтичної незалежностi створює для України умови реалiзацiї свого призначення. Географiчне розташування та особливостi iсторiї розкривають суть цього призначення. Пiсля Росiї, Україна є найбiльшою за територiєю державою Європи iз великим промисловим та людським потенцiалом, з родючими ґрунтами та помiрним клiматом. «Український нарiд належить до захiдньо-европейського, чи, коротше сказати, — просто-таки европейського кругу не силою тiльки iсторичних зв’язкiв, якi протягом столiть зв’язали українське життє з захiдним, а й самим складом народнього характеру» 20. Саме тому серед перших необхiдно вiдновлювати традицiйнi зв’язки з європейськими країнами, насамперед Нiмеччиною 21.

Контакти з Європою мають допомогти лiквiдувати технологiчний розрив i вiдновити культурнi взаємини, ґарантуючи зовнiшньополiтичну безпеку. З цього виводить М.Грушевський необхiднiсть нашої захiдної орiєнтацiї, замiну нею орiєнтацiї московської.

Ясна річ, що така ідея могла бути реалізована лише самостійною Україною. Говорячи ж про її геополiтичне становище у складi Радянського Союзу, А.Синявський, наприклад, 1927 року констатував: «Україна є також мостом мiж схiдною частиною нашого Союзу, Азiєю й Захiдною Європою. Україна є виступ на Захiд в вороже оточення Захiдної Європи» 22

На противагу iдеям М.Грушевського про орiєнтацiї на Захід український полiтичний діяч, прибічник монархiчної iдеї В’ячеслав Липинський в серединi 20-х рокiв вважав, що «в даний момент нiхто в Європi сильної i великої Української Держави собi не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заiнтересованi в тому, щоб нiякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при вiдбудовуваннi нашої державно-нацiональної традицiї i при реставрацiї Гетьманства ми не тiльки не можемо покладати надiй на допомогу якоїсь «орiєнтацiї», а навпаки мусимо бути готовi, що рiжнi зовнiшнi сили будуть нам у тому на скiльки можливо заважати» 23. Історичний досвiд показує, що навiть коли в України i з’являються союзники, то вони починають досить швидко лякатися перспективи міцної України й однiєю рукою руйнують те, що iншою допомагали будувати. Така сама ситуацiя була за часiв Хмельниччини та Руїни, коли українськi гетьмани у пошуках зовнiшньої пiдтримки хилилися i до Варшави, i до Стамбула, i до Бахчисарая, i до Москви, але всi «помiчники» лише розоряли наш край. Під час революцiї 1917–1920 рр. пiдтримка нiмцiв, австрiйцiв та Польщi Пiлсудського також коштувала надто дорого. Тому Липинський i певен, що зовнiшня пiдтримка в кращому разi допоможе Українi стати країною-буфером мiж Європою i Росiєю.

М.Грушевський, розумiючи недолiки односторонньої захiдної орiєнтацiї, відзначає, що «коли народнiсть наша, дух нашого народу тягне нас на захiд, край завертає енерґiю, нашу працю на схiд i полуденне, в сферу нашого моря, нашого комунiкаційного центру, до котрого ведуть нас нашi рiки i повиннi б були повести всi нашi дороги, коли б вони будувались нами, в орiєнтованню нашими iнтересами, а не мали ми своєю метою — навпаки — боротись з природною орiєнтацiєю нашого економичного й культурного життя» 24. Країни на Пiвднi i на Сходi можуть постачати в Україну сировину для промисловостi i стати ринками збуту її товарiв, якість яких не дозволяє поки що експортувати їх на Захiд. Широкi зв’язки з Середньою, Центральною, Передньою Азiєю, Середземномор’ям повиннi створити зовнiшнi умови для економiчної стабiльностi країни.

4. Східний вектор українських інтересів

У своїх дослiдженнях української економiки А.Синявський також звертав особливу увагу на країни Причорномор’я i схiдного Середземномор’я. На його думку, Україна є такою частиною людськостi й такою частиною територiї земної кулi, що може скласти певний економiчний комплекс із країнами Близького Сходу на засадах найбiльш економiчно доцiльного розподiлу працi та обмiну продукцiєю. «...Природно-географiчнi умови й рiзний ступiнь економiчного розвитку, певна диференцiацiя господарств держав Близького Сходу та України є певною пiдставою для розвитку торговельних зносин, що їхнє вивчення та детальна й всебiчна проробка мусять ставити одну з актуальнiших проблем нашого пiсляреволюцiйного часу» 25. На думку Синявського, якщо для країн Заходу Україна довгий час буде залишатися постачальником сировини та напiвфабрикатiв для промисловостi, то для країн цього реґiону — готової промислової та сiльськогосподарської продукцiї, машин та обладнання.

Проте чорноморську орiєнтацiю України зумовлюють не лише економiчнi чинники, а й географічно-полiтичнi: «...Уклад рiк... посполу з фактом, що Чорне море, ця одинока природна границя України, приневолюють з природописною конечнiстю нашу вiтчизну шукати головної полiтично-географiчної пiдпори на чорноморському побережжi: польська та московська полiтично-географiчна небезпека все будуть вимагати вiд України, щоб вона свою полiтичну точку тяжкости переложила на Чорне море, оперлася постiйно i сильно об його побережжя й шукала зв’язкiв i союзiв з могутнiми державами, що панують i мають iнтереси в Переднiй Азiї», — писав С.Рудницький 26.

Ідея зони чорноморської спiвпрацi, така приваблива для багатьох наших сучасних полiтикiв, була популярною в українських колах уже в першiй половинi ХХ сторiччя. Її однозначно вирiшували i М.Грушевський, i С.Рудницький, i Ю.Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбiльшою потугою в реґiонi Чорного моря, ці діячі пiдкреслювали, що Україна не має прагнути до панування над цими країнами — анi полiтичного, анi економiчного.

Особливе мiсце в майбутнiй чорноморськiй зонi спiвпрацi належить Кримовi. Крим — це ключ до морських комунiкацiй Чорного моря. Хто володiє Кримом, той контролюватиме вихiд України до моря i далi — до океанiв. Як зауважив С.Рудницький щодо української кримської полiтики в часи УНР: «Втрата Криму, що вже тодi (1917) мав українську зглядну бiльшiсть населення, вiдразу видала засуд смертi на українську державнiсть. Бо без Криму нема самостiйної України — вiн розбиває її головну основу i опору — чорноморський берег» 27. С.Рудницький не обмежував країнами Чорномор’я та Захiдної Європи проблему стратегiчних партнерiв. Природними союзниками України, на його думку, є також ще ряд держав. С.Рудницький розглядає можливiсть утворення балтiйсько-понтiйської федерацiї в складi Фiнляндiї, Естонiї, Латвiї, Литви, Бiлорусiї й України. На вiдмiну вiд сьогоднiшнiх пропаґандистiв iдеї Чорноморсько-Балтiйського союзу, вiн не включає до перелiку країн-членiв федерацiї Польщу, вважаючи, що «...Польща є середньо-европейським краєм, котрого природнi зв’язки лежать у Середнiй Европi» 28.

Вiдносини України не мають бути спрямованi проти третiх країн за умови, що вони не загрожують нашiй державi. Однак українська держава «...своїм положенням i основною iдеєю приневолена стати фронтом проти Росiї, притулитися можливо тiсно до своєї одиноко доброї границi — до Чорного моря. Україна потрiбує тiльки боротись за свою самостiйнiсть проти Росiї, щоб заразом успiшно боронити Середземного моря й Передньої Азiї проти росiйських експанзiйних посягань» 29.

Один з організаторів СВУ А.Жук опублікував в тижневику «Дойче політик» (травень 1918 року) статтю під назвою «В які державні зв’язки повинна входити Україна».

Україна, на думку автора, з огляду на свою територіальну величину, чисельність населення, природні багатства, доволі сильна, щоб жити своїм замкненим життям і боронити свої кордони. Однак з розвитком державності Україна шукатиме зв’язків, щоб мати можливість обміну для свого населення і своїх ресурсів. Цього Україна не зможе досягти ні в зв’язку з Польщею, ні в зв’язку з Литвою, в яких формах державності вони б не існували, бо обидві ці держави тягнуться і мусять тягнутися до Північного моря, — в чому Україна не має інтересу і увійшла б в конфлікт з багатьма державами даного реґіону.

Ні з політичних, ні з господарських причин не може входити Україна в зв’язки з Москвою. Віроломство Москви і тяжкий національний гніт ще надто в пам’яті українського народу, щоб він міг згодитися на такий зв’язок.

Тому Україна мусить звернути свою увагу на Схід, де формується федерація нових державних утворень. До неї входять Дон і Кубань з суміжними областями: Терськ, Астрахань, Оренбурґ, Урал і Ставрополь. Три повіти Донської області — Таґанроґ, Ростов і Новочеркаськ — заселені переважно українцями. Вузьким пасом коло гирла Дону з’єднується українське населення з переднім Кавказом, заселеним переважно українськими кубанськими козаками, переважно на берегах Чорного моря, в Ставропольській і почасти Терській губерніях.

Україна повинна увійти в тісний зв’язок з цими державними об’єднаннями, щоб через них дійти до Каспійського моря і до Середньої Азії, головно в областях Уральській, Акмолинській, Тургайській, Семипалатинській, Томській, Єнісейській, Закаспійській і в Туркестані мешкають кілька мільйонів переселенців з України.

Подібний зв’язок, в якому Україна була б головною ланкою, був би надзвичайно корисним. Він відітнув би Москву від Кавказу і дав можливість опанувати кавказькі порти і встановити тісні контакти з чорноморськими державами 30.