Реферат на тему

Почаївська друкарня та її стародруки

Першим монастирським видавничим закладом в Україні була друкарня Києво-Печерської лаври. Якщо не рахувати короткотривалих спроб друкування в Крем’янці й Луцьку, наступною діяльною монастирською друкарнею стала Унівська.

Почаївська перевершила Унівську друкарню за розмахом діяльності дуже швидко. Значною мірою це пояснювалося більшими можливостями Почаївського монастиря. Чудотворна ікона Богородиці приваблювала до Почаєва паломників, і їхні пожертви забезпечували матеріальну незалежність монастиреві. Врешті, 1743 р. Почаїв став однією з двох резиденцій протоігумена василіян. Різноманітність культурних ініціатив, пов’язаних з Почаєвом, пояснюється великою мірою співпрацею почаївських видавців з монахами інших василіянських монастирів. При деяких з них у XVIII ст. діяли колегіуми, відкриті і для світської молоді; при окремих засновано — як в тодішніх римсько-католицьких закладах такого типу — "студії" для філософсько-богословської освіти ченців. На 1772 р. студії, які чимало запозичили від середньовічних університетів, були при 16 монастирях 123. Для колегіумів, і особливо для монастирських студій було переписано чимало рукописних посібників з поетики, риторики, філософії, теології 124. Природно, що в такому середовищі могла виникнути думка про публікації подібних курсів та інших навчальних і релігійних книг.

Потреба розпочати друкування кириличним і латинським шрифтами відчувалася тим більше, що видання василіянського Супрасльського монастиря (Західна Білорусія) на Україні поширювалися в обмеженій кількості. В Почаєві організація книговидання полегшувалася тим, що тут на той час вже було налагоджено друкування станкових гравюр. Так, 1704 р. славетний гравер Никодим Зубрицький, перебуваючи в той час у Почаєві, виконав гравюру на міді "Облога Почаївського монастиря турками в 1675 і чудесне врятування його Богородицею" .

Фундатором друкарні був колишній ігумен монастиря, а на той час (з 1727 р.) луцький єпископ-коад’ютор (від 1751 р. єпископ) Феодосій Любенецький-Рудницький; безпосередньо займався організацією нового підприємства ігумен Гедеон Козубський.

1730 р. розпочалося виготовлення для друкарні шрифту майстром із Заслава Іваном Доликевичем, який раніше працював у Києві, і двома сокальськими ремісниками. Для роботи в друкарні запрошено з Підкаменя здібного гравера Андрія Голоту, який перед цим вдосконалював свою майстерність у Києві, Вільнюсі, Львові. Впродовж 1730-1731 рр. у Почаєві було видано деякі дрібні друки, серед них єпископські листи, проскомидія, пісня на честь колишнього почаївського ігумена Йова Заліза — авторитетного церковного діяча і письменника.

На подання львівського братства, трибунал папської нунціатури у Варшаві у вересні 1732 р. заборонив Почаївському монастирю "друкарню засновувати і друкувати руською мовою". Однак уже у жовтні ігумен Гедеон Козубський домігся королівського привілею монастирю на право мати друкарню, яка, мовляв, вже давно в ньому існувала 129. Йшлося про друкарню Кирила-Транквіліона Ставровецького, що справді в 1618 р. діяла у Почаєві, — монастир, хоч і неслушно, міг вважати її своєю. Так чи інакше, в 1736 р. отримано ще один королівський привілей з підтвердженням права на книговидання 130. Після довгого судового процесу львівська Ставропігія таки домоглася в 1771 р. королівської заборони видавати Почаєву ті книги, що їх друкувало братство, однак через перехід Львова 1772 р. під Австрію ця ухвала втратила силу.

Першим великим книжковим виданням Почаївського монастиря став Служебник, випущений у світ у двох варіантах — один з титульним аркушем, датованим 1734р., другий — 1735 р. (З.І., 1229, 1236). Вже це видання вирізняється ошатністю, зокрема оригінальністю композиції та оздоб титульного аркуша. Гарно видрукувані та оформлені й інші богослужбові друки — Мінея празнична (Анфологіон), Псалтир (1737, 1750 та ін.), Служебник (1744, 1765, 1791), Апостол (1759, 1768, 1780, 1783), Євангеліє (1759, 1780), дванадцять томів служебних Міней та інші. Хоч друкарня була унійною, вона нерідко передруковувала богослужбові тексти з православних видань. Це пов’язано як з прагненням продавати свої книги православним, так і з переконанням про канонічність текстів з православних друкарень. У п’ятитомній Біблії 1798 р. титульний аркуш також запозичено з київського видання, тільки замість лаврської Успенської церкви вміщено зображення почаївської (теж Успенської) церкви. В календарі, доданому до цієї Біблії, є і дні пам’яті святих, канонізованих православною церквою, наприклад 21 вересня — віднайдення мощей св. Дмитра Ростовського. В той же час, для потреб унійних парафій друкувалися окремими брошурами "Возслідованія праздником Пресв. Таїни Евхаристії, состраданія Пресв. Богородици і блаженнаго священомученика Йосафата от святого собора Замойского преподаним". У бібліографії відомі почаївські видання цих текстів, датовані 1741, 1742, 1757 та 1762 рр. і унівські видання 1738 і 1745 рр., причому кожне з них зафіксоване в кількох примірниках. Нещодавно опубліковано повідомлення про наявність у Рівненському краєзнавчому музеї почаївських "Возслідувань" 1745 р.; вимагає перевірки питання про відношення цього друку до раніших почаївських та датованого тим самим роком унівського.

На найширше коло читачів, зокрема паломників, був розрахований збірник "Гора Почаєвськая". У бібліотеках збереглися видання 1742, 1757, 1772, 1793 рр. (З.І., 1422, 2002, 2646, 3681). Перше з них прикрашають гравюри: форта, зображення почаївської Богородиці (зв. титулу), Чуда на горі Почаївській (арк. 44 зв.), заставки, кінцівки, ініціали (різностильові). В кінці книги вміщені духовна пісня "Весело співайте, чолом ударайте", "Житіє Нова Заліза, "Історія о мощех... Варвари, іже обрітаються в церкві монастиря Почаєвського" (зі згадкою про пошесть на Поділлі і Волині 1714 р.). Житіє Нова Заліза видавалося й окремо. Серед паломників поширювалися також аркушеві гравюри зображення ікони та її чудес, зокрема облоги монастиря турками та його врятування Богородицею.

Почаївська друкарня, як ніяка інша, дбала про видання богословських та релігійно-моралізаторських книг, звертаючи особливу увагу на запити й потреби парафіяльного духовенства. Серед видань такого типу виділяються "Богословія нравоучителная" з додатком "Лексикона сиріч словесника словенского" церковнослов’янсько-польського словника (сім видань), книга священика Йосифа Торжевського "Образ примиренія грішнаго человіка c Богом" (1756 р.), "Народовіщаніє..." (1765, 1768, 1778 рр.) 132, книга Федора Басарабського "Письмена си єсть начатки догмато-нравоучительния богословії образом народовіщанія" (1771 р.), "Сімя слова Божія на ниві сердец... человіческих сіяного, си єсть... на неділи... і праздники... поученія от іноков Почаєвского монастиря із различних авторов давнійших же і настоящо проповідовавших собранная і простим язиком, простійшаго ради іже по весех народа, сложенная" (1772, 1781 рр.), "Енхиридіон о священстві" — переклад італійського твору за його латинською версією (1784 р.), перекладені і відредаговані Юліяном Добриловським "Науки парохіялнія на неділи і свята урочистая... на простий і посполитий язик руський преложенния" (1789, 1794 рр.) *, "Слово о святом соєдиненії" єпископа мукачівського Михайла Мануїла Ольшавського (1769 p.) 133. Про популярність катехитичних видань і посібників для проповідників свідчать їх передруки. 1764 р. у Почаєві вийшло з благословення протоархимандрита василіян Гната Білинського друге церковнослов’янське видання знаменитої книги святого Фоми Кемпійського "О подражаніи Христу" — передрук з виданого в 1647 р. у Дяльському монастрі (Румунія) перекладу, здійсненого Орестом Настурелом. Характерно, що виданий унійною друкарнею переклад твору західного богослова незабаром був переписаний і відредагований російським православним священиком — протопопом Стефаном Свєтлим-Забєлкіним.

Як бачимо, представники конфесій, які в публічному житті декларували свою непримиренність, цінували релігійно-культурницьку працю одні одних. Друкарня Почаївського монастиря видавала і матеріали, пов’язані з життям василіянського чину (постанови конґрегацій, каталоги монахів) і його колегіумів (повідомлення про екзамени, тези диспутів, програми вистав, посібники тощо). Обслуговували почаївські майстри і потреби Луцької єпархії, зокрема, друкували єпископські листи і статути церковних братств.

Цікавою сторінкою історії Почаївської друкарні є її внесок у дальший розвиток нотодрукування. 1750 р. у Почаєві перевидано за супрасльським друком 1697 р. "Послідованіє постригу в малий іноческий образ і в великий", в якому тропар "Обятия отча" супроводиться нотами (З.І., 1704), а близько 1773 Почаївська друкарня видала збірник духовних пісень з нотами про Богородицю в чудотворній Почаївській іконі, св.Варварі та ін. 135 1766 р. у Почаєві видано нотний Ірмологіон, відредагований порівняно з львівським першодруком 1700 р. і доповнений нотною азбукою (перевидано в 1775 і 1794 рр.) і Осмогласник (перевидано 1793 р.).

У ряді почаївських друків, особливо другої половини XVIII ст., впроваджувалася мова, близька до народнорозмовної. Нею, зокрема, надруковані два видання, високо оцінені І.Франком, — порадник про засади чемної поведінки для молоді ("Політика свіцькая", 1770 р.) і господарський порадник І.Ленкевича ("Книжиця для господарства...", 1788 р.).

Опубліковано також ряд духовних пісень та віршів кирилицею і латинкою. Особливо популярною стала збірка духовних пісень "Богогласник", видана 1791 р., але датована попереднім роком (З.І., 3510) 138. Хоч видавцями і упорядниками були монахи-василіяни, вони опублікували, поряд з віршами і колядами василіянських поетів, і твори православних авторів — Дмитрія Ростовського (Дмитра Туптала), Георгія Кониського та інших.

Крім українських кириличних друків, Почаївська друкарня видавала праці українських авторів польською та латинською мовами, приймала замовлення окремих польських письменників на друкування їхніх творів. Слід згадати публікації історичних документів, польські переклади творів Ціцерона та Саллюстія, підручники з фізики Ф. Шашкевича та геометрії Т. Свіжавського, курси риторики латинською мовою. Особливо варто відзначити твори Тимофія Щуровського "Poesis didactica" 1771 р. (виклад прозою і віршами деяких питань теології та натурфілософії) і "Etnologia czyli nauka dla mlodziezy szkolnej" 1772 p. (містила віршовані "Передмову мудрості з умілістю" та "Етику" і прозову "Розмову про мету людського щастя").

Значна частина почаївських польськомовних і латинських друків тематично пов’язані з культурою і церквою українців та білорусів східного обряду. Частка латинських та польських друків у Почаївській друкарні (42% за назвами) була меншою, ніж у друкарні Супрасльського василіянського монастиря (50%) 139. За обсягом взагалі переважали церковнослов’янські та кириличні друки.

1781 р. префект друкарні Спиридон Коберський отримав дозвіл луцького єпископа Кипріяна Стецького на друк книг для російських старообрядців, і в листопаді наступного року друкування їх почалося під наглядом Феофілакта Терентьєва, що прибув зі старообрядницького посаду Клинців (тоді — на півночі Чернігівщини, тепер Брянська обл. Росії). Замовник — купець з Клинців Василь Железніков, який навчився друкарського ремесла у Почаєві, встановивши контакти з фахівцями з інших міст (так, у Ямполі він наймав ґісерів — ливарників шрифту), відкрив разом зі своїм батьком Яковом і купцем Дмитром Рукавішниковим друкарню у Клинцях 140. У другій половині 80-х рр. на деякий час співпраця Почаєва зі старообрядцями припинилася, але в середині 90-х рр. для них надруковано Пандекти і Тактикон Никона Чорногорця; конкретний замовник у цьому випадку невідомий. Дослідниками зафіксовано не менше 30 (за іншими даними — 41) старообрядницьких почаївських друків, часто з неправдивою датою видання. На оформленні деяких з них позначився вплив українського друкарства. Пізніше, на початку XIX ст., книги з вказівкою на Почаїв як місце друку видавала клинцівська друкарня Акіма Карташова.

З інвентаря Почаївської друкарні видно, що в ній вже на самому початку працювало три верстати (з них два нові) з усім інструментом, численні шрифти, матриці й обладнання для виготовлення шрифту, "повна скринька" дереворитних дощок, палітурна майстерня.

Префектами (керівниками) Почаївської друкарні в 1739-1741 рр. були монахи Адріян-Антон Громачевський, наприкінці XVIII ст. Спиридон Коберський, редакторами і коректорами в 30-х роках — Адріян Лясковський, Арсен Сіницький. Спиридон Коберський підтримував дружні стосунки з керівником Києво-Печерської друкарні Юстином. Як пояснював пізніше Юстин, обидва друкарі, "враховуючи свою належність до однієї нації і давнє знайомство", домовилися про спільні видання: Спиридон надсилав до Києва дрібні почаївські видання, Юстин додруковував до них титульні аркуші з позначенням Київської друкарні, а частину тиражу пересилав у Почаїв. Ці незаконні, з точки зору властей, дії було розкрито щойно 1801 р.

Доброго слова заслуговують майстри, які забезпечили високомистецьке оформлення книг. Це, зокрема, на початку діяльності друкарні, Андрій Голота і Йосиф, в середині XVIII ст. Йосиф Ґочемський, в 70-80-х рр. Адам Ґочемський. Справжніми мистецькими витворами були деякі титульні аркуші. Слід відзначити дбайливе ставлення до краси шрифтів і компонування сторінок 143. Заслугою Почаївської друкарні було також впровадження специфічно українського, дуже елегантного курсиву 144. Творчі зв’язки почаївських граверів з київськими сприяли поліпшенню мистецького рівня друків обох друкарень. Гравери, які співпрацювали з друкарнею, виготовляли і станкові гравюри — крім сюжету "Облога монастиря", збереглися гравюри з зображенням Почаївської чудотворної ікони, а також сцени її коронування 1773 р.

Як видно з викладеного, хоч Почаївська друкарня належала до василіянського чину, діяльність її виходила за вузько конфесійні межі. Подібно до того, як київські, новгород-сіверські, чернігівські видання використовувалися не тільки православними, але й католиками візантійського обряду, так і почаївські видання поширювалися серед православних в Україні і навіть поза її теренами. Безперечно, на репертуар та оформлення книг Почаївської друкарні вплинула і полонізація частини василіянських ченців та вищого унійного духовенства. Втім, цей процес щойно розпочався, а головне, в складі василіянського чину, в тому і серед керівників Почаївської друкарні, були діячі, які свідомо протиставлялися латинізації обряду та полонізації мови.

Умови для діяльності друкарні складалися нелегко. Контроль над змістом книг з боку нунціатури, погіршення статусу української культури і мови, неприхильні для греко-католицької церкви постанови сейму Речі Посполитої 1791 p., — все це не створювало сприятливої атмосфери для культурних ініціатив. В окремих випадках повторювалася ситуація 1651 р.: діячам української культури приписували не тільки ідеологічне обґрунтування національних програм, але й безпосередній зв’язок зі збройною боротьбою, що в більшості випадків не було правдою. Під час так званої "Волинської тривоги" 1789 р., коли місцеве панство боялося повторення Коліївщини, згадувана цілком невинна україномовна "Книжиця для господарства" Ленкевича, що вийшла попереднього року, розглядалася як підступна алегорія. Дійшло до того, що рецепт консервування горіхів піском у горнцях коментували так: "Ми добре розуміємо, що горіхи — це кулі, пісок — порох, а горщики — гармати". Така інтерпретація ставала приводом карати тільки за одну наявність книжки 146. Хоч такого типу звинувачення були чимсь винятковим, безглузді чутки в атмосфері підозрілості до всього, що не польською мовою і не латинським шрифтом, засвідчили закорінення відповідно спрямованих ментальних стереотипів серед тієї частини шляхти, що вороже ставилася не лише до православ’я, але й до унії.

Попри все це, цензурний контроль над Почаївською друкарнею не був настільки суворим і принизливим, як в Росії, не стосувався подробиць внутрішнього життя церкви, як це було після 1720-1721 рр. у Гетьманщині. Тому Почаївська друкарня змогла продовжити впровадження в друк української мови і тим самим піти шляхом, започаткованим у кінці XVI — на початку XVII ст. друкарнями острізькою, київською, чернігівською, Сльозки та деякими іншими. Досить численні книги, надруковані у Почаївському монастирі як грекокатолицькому (тобто до 1830 р. включно) залишилися на складі у православній Почаївській лаврі до 1862 р., коли їх закупив гуртом львівський купець Михайло Димет для продажу в Галичині й на Закарпатті; виданий Диметом того ж року каталог використовувався пізнішими бібліографами.

Поширення церковної унії на Закарпатті актуалізувало справу видання і на цих теренах церковних книг, що відповідали б засадам католицького віровчення. 1672 р. перемишльський єпископ Іван Малаховський, кандидуючи тоді на мукачівську єпископську кафедру, писав до австрійського імператора Леопольда про потребу мати друкарню в Мукачеві, однак підтримки не здобув.

Також пізніше не отримав допомоги мукачівський єпископ Йосиф де Камеліс, коли звернувся у справі заснування друкарні в Мукачеві до примаса Угорщини, естергомського митрополита кардинала Колонича. Згодом на прохання мукачівського єпископа Мануїла Ольшавського власник Мукачівської домінії граф Шенборн писав до імператриці Марії Терезії за дозволом відкрити друкарню з кириличними і латинськими шрифтами, цього разу відмова була зумовлена ворожістю до проекту єґерського римсько-католицького єпископа графа Естергазі, якому до 1770 р. канонічно підпорядковувалася мукачівська унійна єпархія. Книги для Закарпаття час від часу вдавалося надрукувати за межами краю — у Трнаві Катехізис де Камеліса 1698 р., Буквар 1699 р., "Краткоє припадков моралних собраніє..." Георгія Геннадія Бізанція 1727 р., а у Клужі латинсько-церковнослов’янський буквар 1746 р. 149 Не вдалася й спроба мукачівського єпископа Івана Брадача видавати книги у віденській друкарні Курцбека: обидва призначені для Закарпаття друки конфісковано за вияви православ’я у тексті (про це далі). На замовлення уряду у Курцбека видруковано Урбар (нормативний акт про статус і повинності селян-підданих) і бланки урбаріального перепису 150; унікальність їх полягає в тому, що вони укладалися мовами народів імперії, отже, також українською, близькою до розмовної. Записи в урбарях, як і покрайні записи на стародруках, — свідчення українського характеру діалектного мовлення закарпатських русинів.


Загрузка...