Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Українська Народна Республіка (УНР) за доби Директорії (1917-1919 рр.)

ПЛАН:

ВСТУП.

І. УТВОРЕННЯ УНР. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА.

1. Виникнення Центральної Ради.

— Лютнева демократична революція в Росії.

— Утворення місцевих органів влади.

— Виникнення Центральної Ради.

— Утворення Рад.

— Гасло «Вся влада Радам!».

— Гасло автономії України.

— Перші національні маніфестації.

— Українські політичні партії та організації.

— Український національний конгрес.

2. Проголошення автономії України.

— Розгортання національно-визвольного руху.

— Переговори у Петрограді.

— I селянський і II військовий з'їзди.

— І Універсал Центральної Ради.

— Утворення Генерального секретаріату.

3. Перші елементи української державності.

— II Універсал Центральної Ради.

— Липнева політична криза.

— Центральна Рада — крайовий орган влади.

— Загальнонаціональна криза.

— З'їзд народів Росії.

4. Проголошення Української Народної Республіки.

— Жовтневі події у Києві.

— III Універсал Центральної Ради.

5. Війна УНР з радянською Росією.

— Боротьба за владу в Україні.

— Ультиматум Раднаркому.

— Утворення радянської «УНР».

— Проголошення незалежності УНР.

— Наступ радянських військ.

— Мирні переговори у Брест-Литовську.

II. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА.

6. Вторгнення німецьких і австро-угорських військ в Україну.

— Відступ радянських військ з України.

— Розпуск Центральної Ради.

III. ВІДРОДЖЕННЯ УНР. ДИРЕКТОРІЯ.

7. Падіння гетьманського режиму.

— Ставлення білогвардійців до української державності.

— Утворення Українського Національного Союзу.

— Відречення гетьмана од гасла самостійної України.

— Утворення Директорії.

8. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Утворення ЗУНР.

— Таємна стаття Брестської угоди.

— Проголошення ЗУНР.

— Північна Буковина і Хотинщина.

— Закарпатська Україна.

— Декларація про возз'єднання українських земель у єдиній державі.

9. Відносини з Антантою. Внутрішня політика Директорії.

— Інтервенція Антанти на півдні України.

— Природа режиму і політика Директорії.

— Позиція українських партій.

10. Війна з радянською Росією.

— Підготовка Раднаркому до вторгнення в Україну.

— Неоголошена війна.

— Розгром основних військових сил Директорії.

ВИСНОВОК.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

ВСТУП.

Суспільні зміни, що відбуваються на наших очах, не мають аналогів у житті кількох поколінь. Ми можемо з болем констатувати, що український народ знає своє минуле набагато гірше, ніж інші народи. Керівники тоталітарної імперії, в яку намертво було вмонтовано Україну, чудово розуміли, що людьми легше управляти, коли вони не усвідомлюють героїчних традицій предків. Тому ці керівники прагнули до того, щоб українці мали деформовану історичну свідомість. Особливо цілеспрямовано й методично ідеологічні наглядачі державної партії фальсифікували історію передостаннього 20-го століття. В результаті уроки визвольної боротьби наших попередників залишалися незасвоєними навіть професійними істориками, які не мали доступу до відповідних архівних матеріалів.

Зникнення державної партії, проголошення незалежності України і розпад Радянського Союзу поклали край усій попередній офіційній історії, усім стереотипам та ідеологічним штампам. Перед вченими розкрилися можливості розробити і проголосити історичну концепцію, що базується не на догмах, а на правді життя.

Саме Лютнева демократична революція 1917 р. вперше у нові часи відкрила перед українським народом реальні перспективи побудови власної держави. У розділах моєї роботи висвітлюється зростання національної свідомості українського народу, боротьба за державні права, створення першої демократичної держави на території України — Української Народної Республіки (УНР), виникнення в подальшому інших форм української державності-гетьманату та УСРР.

І. УТВОРЕННЯ УНР. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА.

1. Виникнення Центральної Ради.

Лютнева демократична революція в Росії. Соціальна напруженість у суспільстві, яке втомилося від нескінченної війни, швидко наростала. Початок 1917 р. ознаменувався дальшим розгортанням боротьби з прогнилим самодержавним ладом. Перший сплеск робітничого руху стався 9 (22 за нов. ст.) січня, коли у багатьох містах імперії відбулися страйки і демонстрації в пам'ять «кривавої неділі», влаштованої царем у 1905 р.

Революція почалася в Петрограді з масових мітингів і зборів, організованих 23 лютого (8 березня) на честь міжнародного жіночого дня. Мітинги блискавично переросли у страйки і заворушення. На третій день подій, коли до робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону, загальний політичний страйк перейшов у збройне повстання. Користуючись досвідом революції 1905 р., повсталі маси створили увечері 27 лютого Раду робітничих і солдатських депутатів. Делеговані підприємствами і військовими частинами депутати, які оголосили про свою партійну приналежність, були представниками соціалістичних партій, здебільшого есерів та меншовиків. На чолі виконкому Петроградської Ради став лідер меншовицької фракції у Державній Думі М. С. Чхеїдзе.

Того ж дня у Державній Думі утворився перехідний орган влади — Тимчасовий комітет на чолі з М. В. Родзянко — головою російського парламенту, одним із лідерів партії октябристів, яка представляла інтереси поміщиків і великої буржуазії. 2 березня, в день зречення Миколи II, думський комітет у порозумінні з Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів конституював виконавчий орган влади — Тимчасовий уряд. Очолив його позапартійний голова Всеросійського Союзу земств і міст князь Г. Є. Львов. Половину міністерських портфелів узяли представники кадетів (конституційних демократів) — партії ліберальної буржуазії. В уряді були представлені також октябристи. Єдиним соціалістом виявився міністр юстиції О. Ф. Корейський (трудовик, згодом есер).

Мандат на владу уряд дістав від думського комітету і Ради тимчасово, до скликання Установчих Зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти конституцію. Депутати Установчих Зборів повинні були обиратися демократичним шляхом, на основі загальних, прямих і рівних виборів за таємного голосування. Організація таких виборів потребувала певного часу, а тому дата скликання Установчих Зборів не конкретизувалася. Відповідаючи на питання про те, якому ладові уряд надає перевагу, міністр закордонних справ П. М. Мілюков заявив: «Ми уявляємо його собі як парламентську конституційну монархію». Коли ж виявилося, що революційні маси вже позбулися монархічних ілюзій, переважна більшість представників правлячих кіл, поміж них і кадетські міністри, почали відстоювати парламентську республіку.

Утворення місцевих органів влади. Звістка про революцію вже 1 березня досягла Києва по каналах залізничного зв'язку. Одначе тільки на третій день, коли командуючий Південно — Західним фронтом генерал О. О. Брусилов дозволив газетам друкувати інформацію з Петрограда, населення дізналося про все, що відбув лося.

4 березня у приміщенні Київської міської думи було утворено Раду об'єднаних громадських організацій у складі представників від губернської, міської та повітових управ, Земського союзу, Союзу міст, Воєнно-промислового комітету, Біржового комітету, кооперативів тощо. Виконавчий комітет цієї Ради впродовж перших пореволюційних місяців вважався найвищою владою у місті. З будинку думи було знято біло — синьо — червоний триколір Російської імперії й натомість вивішено незнайомий багатьом, жорстоко гнаний самодержавним режимом синьо-жовтий національний український прапор, а також прапори найчисленніших у місті національних меншин — біло-синій єврейський, малиновий з одноголовим орлом польський, червоний російський.

Громадські ради і комітети виникли в усіх губерніях. Вони розглядалися як представницькі органи місцевої влади. Панівне становище в них зайняли представники торговельно-промислових кіл і управлінської бюрократії. Партійний склад комітетів був переважно кадетський. Після революції кадети назвали себе «партією народної свободи». На початку вони користувалися в українських містах великим впливом.

Виконавчу владу, яка до революції належала губернаторам і повітовим справникам, Тимчасовий уряд передав своїм комісарам, якими автоматично ставали голови губернських і повітових земських управ, тобто виборні особи. Як правило, це були місцеві поміщики. Управлінський апарат у містах зберігся майже без змін. У волостях замість старшин, які користувалися всією повнотою влади, стали діяти виборні виконавчі комітети. До роботи в них Тимчасовий уряд пропонував своїм комісарам залучати «місцевих землевласників і всі інтелігентні сили села».

Виникнення Центральної Ради. Створений М. Грушевським і С. Єфремовим після першої російської революції міжпартійний політичний блок під назвою «Товариство українських поступовців» (ТУП) був єдиною організацією всеукраїнського масштабу. Керівництво ТУП (А. Вязлов, Д. Дорошенко. А. Ніковський, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель та ін.) вирішило скористатися рекомендацією Тимчасового уряду щодо створення на місцях рад об'єднаних громадських організацій як представницьких органів влади, щоб утворити за таким самим зразком раду не міського чи губернського, а всеукраїнського масштабу.

4 (17) березня, тобто водночас із Київською Радою об'єднаних громадських організацій, постала Українська Центральна Рада. Крім керівництва ТУП, до неї ввійшли представники православного духовенства, українських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, а також від наукових товариств — Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства. Останнє надало новій організації кімнату в будинку Педагогічного музею (нині — Будинок вчителя) на вул. Володимирській. Центральна Рада телеграмою повідомила Львова і Керенського про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу».

Майже водночас депутація представників від петроградських осередків ТУПу, студентства і членів Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів зустрілася з головою Тимчасового уряду і передала йому вимоги української громадськості, для задоволення яких не слід було чекати скликання Установчих Зборів. Серед них були такі: призначення в українські губернії на всі адміністративні посади осіб, знайомих з краєм і мовою місцевого населення; призначення на губернських комісарів українців; утворення при Тимчасовому уряді комісара в українських справах. Наголошувалося також на необхідності переведення народних шкіл на українську мову викладання, поступової українізації вищої школи, сприяння друкові літератури українською мовою, повернення прав греко-уніатській церкві. Львов зазначив, що уряд принципово не заперечує проти запропонованих пропозицій.

ТУП, що вийшов із підпілля, її новоутворена Центральна Рада відразу перетворилися на помітний чинник політичного життя України. Київський губернський комісар М. Суковкін, який раніше був цілковито байдужий до українського національного руху, став співробітничати з Центральною Радою в усіх питаннях. Київський губернський комітет об'єднаних громадських організацій складався майже винятково з українців.

Головою Центральної Ради за пропозицією Д. Антоновича заочно обрали лідера всеукраїнського руху за національне відродження професора Грушевського. Він ще не встиг повернутися з останнього місця заслання. Михайло Сергійович Грушевській {1866—1934) народився в м. Холмі, де його батько учителював у гімназії. У 20 років став студентом історико-філологічного факультету. Активна діяльність у Київській громаді не перешкодила йому навчатися в університеті й одночасно провадити наукову роботу на кафедрі професора В. Б. Антоновича. Після закінчення університету був залишений на кафедрі для підготовки до професорського звання. У віці 28 років зайняв кафедру історії у Львівському університеті. Перебуваючи в Австро-Угорщині, Грушевський продовжував громадсько-політичну діяльність, яка за умов конституційного ладу давала незрівнянно вагоміші результати для українського національного відродження, ніж у самодержавній Росії. Разом із тим плідно працював над фундаментальною багатотомною «Історією України-Руси» й показав себе як талановитий організатор науки на чолі Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. У 1908 р. Михайло Сергійович повернувся до Києва й став одним із керівників Товариства українських поступовців. Коли почалася світова війна, його вислали спочатку в Симбірськ, потім у Казань І, нарешті, в Москву. Із заслання він повернувся 12 березня й енергійно заходився коло розгортання діяльності Центральної Ради.

Утворення Рад. Як і в Росії, в Україні добре пам'ятали досвід революції 1905 р. Відразу після повалення самодержавства почалася стихійна організація робітничих, а згодом і солдатських Рад. 2 березня робітнича Рада постала в Харкові, 3 —у Києві, 4 — у Катеринославі й Кременчуці, 5 — в Луганську І Полтаві. У деяких містах утворювалися об'єднані Ради. Зокрема, Бахмутська Рада робітничих і солдатських депутатів, а також Одеська Рада робітничих депутатів та представників армії й флоту провели свої установчі збори 6 березня. У Краматорську й Ходоркові почали діяти об'єднані Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Робітничий клас одночасно організувався й по лінії професійних спілок та фабрично-заводських комітетів. Профспілки з'явилися ще в 1905 р., але після поразки першої революції були розгромлені. Перші фабзавкоми стали утворюватися з березня 1917 р. Прагнучи попередити анархію на виробництві, Тимчасовий уряд 23 квітня прийняв закон «Про робітничі комітети на промислових підприємствах». У ньому визначалася сфера компетенції фабзавкомів як органів, покликаних захищати специфічні інтереси певного робітничого колективу, узгоджувалися їхні функції й права з функціями і правами адміністрації підприємства. Профспілки і фабзавкоми часто виступали ініціаторами утворення Рад робітничих депутатів або переобрання їхнього складу.

Виникнення Рад як форми політичної організації трудящих являло собою особливість всеросійської дійсності, що відзначалася особливою гостротою класових суперечностей, злиденним становищем мас, які змушені були за безцінь продавати робочу силу капіталістам або поміщикам. Люди праці не знаходили співчуття і підтримки у влади, яка мало змінилася порівняно з кріпосницькою епохою, а тому наповнювалися рішучістю «до основанья» знищити існуючий лад. Народжені Лютневою революцією демократичні сили намагалися переконати трудящих у тому, що треба поступово створювати нові державні інститути, починаючи з Установчих Зборів. Однак що далі загострювалося економічне становище, що більше поширювалися в масах недовіра до панівних класів, песимізм щодо перспектив революції, озлобленість і відчай, то популярнішими ставали максималістські гасла експропріації чужої власності. Не маючи досвіду життя у демократичному суспільстві, пролетаризовані маси покладалися на власні, класового типу організації — Ради, профспілки, фабзавкоми.

Мережа Рад робітничих і солдатських депутатів була густою тільки в Донбасі й у прифронтовій смузі. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 Ради, поміж них у Донбасі — 180 (71 %). Засновниками Рад були переважно загальноросійські соціалістичні партії есерів і соціал-демократів. Хоча керівні органи всеросійської соціал-демократії з дореволюційних часів діяли окремо, як самостійні партійні центри більшовиків і меншовиків, більшість місцевих організацій спочатку була об'єднаною. Дедалі більше розходження у принципових питаннях тактики і стратегії революційного процесу між меншовиками і більшовиками призводило до утворення самостійних партійних організацій.

На початку революції в українських губерніях налічувалося не більше 2 тис. більшовиків, а тому їхній вплив на утворення й діяльність Рад залишався обмеженим. Як і в Росії, Ради в Україні у перших своїх складах були есеро-меншовицькими. Поглиблення економічної і політичної кризи сприяло підвищенню популярності більшовицьких гасел і чисельному зростанню цієї партії. До кінця квітня чисельність більшовиків уже перевищила 10 тис. чоловік. З другої половини 1917 р. в постійно оновлюваному складі деяких Рад робітничих і солдатських депутатів більшовики стали переважати.

Гасло «Вся влада Радам!». Есери та меншовики розглядали Ради як тимчасові органи революції. Контролюючи в лютневі дні дії десятків тисяч озброєних людей через Петроградську Раду робітничих і солдатських депутатів, вони не скористалися такою перевагою, щоб оголосити цей орган державним і захопити владу. Навпаки, есеро-меншовицькі лідери беззастережно підтримали Тимчасовий уряд, сформований з представників партій кадетів та октябристів, які займали панівні позиції в Державній Думі. Такий курс мав на меті забезпечити наступність і легітимність (законність) влади. Звичайно, есери та меншовики використовували вплив у Радах для боротьби за владу з урядовими партіями, але в зумовлених законом рамках.

Політична лінія більшовиків у перші дні революції не відрізнялася від курсу інших соціалістичних партій. Однак у квітні, на другий день після приїзду в Петроград з еміграції, В. І. Ленін виголосив «Квітневі тези» — документ, що докорінно змінював тактику і стратегію його партії. Він зазначив, що час переходити від першого етапу революції, який дав владу буржуазії внаслідок недостатньої свідомості й організованості пролетаріату, до її другого етапу, який передасть владу в руки пролетаріату і найбідніших верств селянства. Партія більшовиків зобов'язувалася відмовитися од підтримки Тимчасового уряду, витіснити з Рад есерів та меншовиків, які вважалися «дрібнобуржуазними» партіями, й опанувати контроль над ними. Перехід Рад під контроль більшовиків вносив, на думку Леніна, в революційні маси свідомість та організованість.

У тезах висувалося гасло «Вся влада Радам!». Втілюючи його в життя, більшовики неминуче ставали на заваді демократичному спрямуванню революційного процесу. Адже пролетарська, тобто суто класова організація протиставлялася представницьким державним інститутам, аж до Установчих Зборів, які починали формуватися в країні після Лютневої революції. «Не парламентарна республіка,— повернення до неї від Р.Р.Д. (Рад робітничих депутатів) було б кроком назад,— а республіка Рад робітничих, батрацьких і селянських депутатів по всій країні, знизу доверху» — так визначав Ленін найближчі цілі своєї партії.

Самі більшовики не відразу погодилися з «Квітневими тезами». Зокрема, київський комітет партії визнав їх неприйнятними. Лише після гострої боротьби більшість членів міської організації РСДРП(б) солідаризувалися з цим документом.

Згуртуванню більшовиків навколо курсу, накресленого Леніним, допомагала сама обстановка у розбурханій революцією країні. Октябристсько-кадетський Тимчасовий уряд не наважувався на кардинальні зміни і не рахувався з вимогами народних мас, які втомилися від злигоднів і війни. У відповідь на ноту міністра закордонних справ П. М. Мілюкова, який проголосив готовність уряду провадити війну до переможного кінця, 21 квітня у Петрограді відбулася 100-тисячна демонстрація протесту. Мілюков і військовий міністр О. І. Гучков змушені були залишити свої посади. Уряд поповнився шістьма міністрами від партій, представлених у Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів, які зважилися взяти на себе відповідальність за дальші події. Більшовики залишилися в опозиції. У дні квітневої кризи вони провели конференцію, яка солідаризувалася з тезами Леніна. Протистояння консервативних сил і більшовиків поглибилося. Зростали також суперечності між більшовиками та іншими соціалістичними партіями, що їх Ленін звинувачував в угодовстві. За такого розкладу політичних сил можливості демократичного розвитку революційного процесу стали вкрай обмеженими.

Політичну ситуацію в країні після Лютневої революції В. І. Ленін характеризував як переплетення двох влад — буржуазної (Тимчасовий уряд) і революційно-демократичної (Ради). Висунутий ним термін «двовладдя» логічно випливав з погляду на Ради як на владу. Вождь більшовиків тримав курс на заміну есеро-меншовицької більшості у Радах більшістю своєї партії з тим, щоб проголосити в країні радянську владу. Замість громадянського миру суспільству пропонувалася війна. Тогочасна преса різних політичних напрямків постійно звинувачувала більшовиків у прагненні розв'язати громадянську війну.

Нерішучі дії урядових партій, до яких після квітневої кризи приєдналися меншовики та есери, сприяли дедалі більшому сповзанню країни у прірву економічної кризи й політичної анархії. На тлі організаційного безсилля уряду гасла більшовиків здавалися особливо принадними: мир — народам, землю — селянам, фабрики — робітникам, владу — Радам! Дедалі більше депутатів Рад оголошували себе більшовиками або такими, що співчувають цій партії. Після травневих довиборів більшовицька фракція Київської Ради робітничих депутатів мала вже близько третини депутатських місць (у березні— менше 15 %).

Навіть перебуваючи в меншості у Радах, більшовики почали організовувати збройні сили для майбутніх боїв — робітничі дружини, робітничу міліцію, червоногвардійські загони. Опір меншовиків у Радах і протидія місцевих органів Тимчасового уряду гальмували цю роботу, але червоногвардійські загони все-таки були створені в Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі.

Гасло автономії України. У перших відозвах Товариства українських поступовців (від 8 березня) і Центральної Ради (від 9 березня) до українського народу кінцева мета національно-визвольного руху або замовчувалася взагалі, або визначалася у завуальованій, абстрактній формі: готуватися до всенародних Установчих Зборів, на яких домагатись автономії України в перебудованій на федеративних засадах Росії. Національна програма ставилася в обмеженій, переважно культурницькій площині: закладати українські школи, поновлювати й засновувати «Просвіти», гуртуватися в політичні товариства, культурні й економічні спілки, підтримувати українську пресу.

Незабаром у Києві поновився випуск щоденної газети «Рада», яку царський уряд закрив на початку війни. Газета стала виходити під назвою «Нова Рада». На чолі редколегії став А. В. Ніковський, який редагував газету перед закриттям. Перший номер від 25 березня починався статтею М. С. Грушевського «Велика хвиля». У наступних номерах Михайло Сергійович опублікував статті «Повороту нема», «Від слова до діла», «Чи Україна тільки для українців?» та ін. Низка цих матеріалів мала програмний характер і визначила дальші дії Центральної Ради.

Голова Ради виступав проти надання національно-визвольному рухові поміркованого, переважно культурницького напрямку. Він твердив: нічого більш помилкового не може бути, коли витягнути старі петиції й подавати їх наново урядові як сучасні українські домагання. Нагадуючи про останню декларацію Тимчасового уряду, що в ній той засвідчував своє співчуття «культурно-національному самовизначенню народностей Росії», Грушевський відкидав таке «самовизначення» і заявляв: «Не про нього тепер річ і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний, великий український нарід, який будує свою долю в нових умовах свободи. Великі події, пережиті нами, зняли гальма з скритої енергії нашого народу. Як пригнетена пружина, вона підноситься перед здивованими очима чужих — і своїх».

У статтях висувалося головне гасло національно-визвольного руху на даному етапі — будована на демократичних підвалинах національно-територіальна автономія України в Російській федеративній республіці. Історик за фахом, Грушевський нагадував, що домагання народоправства у відокремленій, автономній Україні, зв'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими слов'янськими народами, чи то з іншими областями Російської держави — це старе гасло, підняте ще в 1840-х рр. кращими синами українського народу— Т. Г. Шевченком, кирило-мефодіївцями М. І. Костомаровим, П. О. Кулішем, М. І. Гулаком, В. М. Білозерським та ін.

Михайло Сергійович завбачав, що урядові кола і всеросійські соціалістичні партії, які не заперечували проти культурної автономії, несхвально поставляться до вимоги забезпечити українському народові державні права. Але тільки державність може бути запорукою вільного розвитку народу. «Всякі перешкоди, всякі вагання в задоволенню її з боку провідників Російської держави, чи кермуючих кругів російського громадянства можуть мати тільки один наслідок — се пересування центру ваги в бік українського самостійництва,— писав він.— Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він з хвилею, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній Російській республіці?»

Голова Ради закликав не чекати Установчих Зборів, щоб від них одержати автономію України. Він вважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпустимо ставити у залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих Зборах — нейтралістською чи автономно-федералістською. Борці за національну справу мали самі будувати автономію України, українізуючи або творячи нові органи місцевого самоврядування у контакті й порозумінні з іншими народностями, об'єднуючи їх спільними установами й вінчаючи об'єднання автономним органом цілої України. Установчі Збори повинні були дати тільки останню юридичну санкцію тому устрою, який мав вироблятися в національних областях Росії у згоді з принципами свободи і демократизму, за порозуміння національних і класових груп.

Грушевський зазначав, що треба добиватися якнайширшої національно-територіальної автономії, яка «більш-менш наближається до державної самостійності». Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як союз держав, з'єднаних федералістичним зв'язком. Автономна Україна мала постати на землях, де українське населення складало більшість. На його думку, це були дев'ять губерній, на території яких пізніше утворилася радянська Україна, а також Кубань. При цьому він пропонував відокремити од перелічених губерній територію, на якій українське населення становило меншість (північні повіти Чернігівщини і східні повіти Кубані), і, навпаки, приєднати до України землі, населені переважно українцями: Хотинський і частину Аккерманського повітів Бессарабії, східні частини Холмської губернії, західні частини Області Війська Донського, Чорноморської, Ставропільської, Воронізької та Курської губерній.

З притиском Грушевський підкреслював, що оборонці української національності не будуть шовіністами. Всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції (нетерпимості) супроти інших народностей він пропонував вважати національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло «Україна — для українців!», він проголошував від імені всього організованого українського громадянства: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе».

Перші національні маніфестації. 12 березня у Петрограді відбулася 20-тисячна маніфестація з приводу роковин смерті Т. Г. Шевченка. Учасники її несли портрети поета, транспаранти з гаслом «Хай живе вільна Україна у вільній Росії!», десятки національних синьо-жовтих прапорів. Поряд із студентами, інтелігенцією і робітниками в поході взяли участь солдати. Очолював його загін кубанських козаків колишнього царського конвою у мальовничих червоних жупанах з січовим прапором і запорізькими бунчуками. У лавах українців йшли зі своїми прапорами представники інших поневолених народів — фінни, поляки, естонці, литовці та ін.

Ця перша після повалення самодержавства демонстрація сили й глибини національного руху стала справжнім явищем у політичному житті колишньої імперії. Газети різних напрямків схвально відгукнулися на неї. «Речь» (центральний орган кадетської партії) у передовій статті з приводу маніфестації нагадувала: «Немає жодного національного руху в Росії, у відношенні до якого старий лад поводився б з таким цинізмом і байдужістю, як до українського руху. Від 1876 до 1905 року було заборонено, часом без будь-яких винятків, друкувати щось українською мовою. Від початку цієї війни українську пресу заборонено. До неї було застосовано заборону раніше, ніж до німецької. Аж до самої революції українські школи не дозволяли, і навчання на українській (малоруській) мові вважалося злочинством. Бюрократичні неуки не соромилися в своїх неофіційних актах висміювати українську мову, яка має свою історію, свою літературу — один із найбільших духовних витворів найближчого нам по крові й походженню слов'янського племені, невідривно сполученого з нами історичними зв'язками». Як бачимо, гармонію співчуття у такій довгій цитаті перебито дисонансом лише в останньому півдесятку слів. Справді дисонансом, бо близькість по крові й походженню не є достатньою підставою для «невідривності» народу, тобто довічного позбавлення його державних прав. Та цей дисонанс, як засвідчили наступні події, якраз і був підґрунтям політики всеросійських партій.

Через тиждень після петроградської маніфестації, 19 березня, Центральна Рада влаштувала урочистий похід у Києві. У ньому взяли участь близько 100 тис. чоловік, поміж них десятки тисяч солдатів-українців. Похід під 320 національними прапорами пройшов від Володимирського собору по Фундукліївській вулиці на Хрещатик. З балкону міської думи (розміщувалася на сучасному Майдані Незалежності) його вітали члени Київського комітету об'єднаних громадських організацій і начальник військового округу генерал Н. А. Ходорович. Потім по Трьохсвятительській вулиці маніфестанти вийшли на Софіївську площу до пам'ятника Б. Хмельницькому, де відбулося українське народне віче. Людська ріка заповнила не лише Софіївський і Михайлівський майдани, а й усі прилеглі вулиці та провулки. Під калатання дзвонів з-за стін святої Софії вийшло духовенство й відбулася панахида по мучениках, які поклали голови за волю України. Віче прийняло таку резолюцію:

«Зажадати від Тимчасового правительства, щоб воно міцно зв'язало справу автономії України з інтересами нового ладу і заохотило людність до всяких жертв, для чого негайно видало б декларацію, котрою з свого боку визнало би потребу широкої автономії української землі, і поробило би одразу всі заходи, щоб надати український національний характер публічним установам з захованням прав національних меншостей».

На цьому вічі пролунали також вимоги не баритися з Установчими Зборами і скликати в найближчому майбутньому Український національний конгрес. Метою останнього вважалася підготовка організаційних умов для запровадження автономії і вибори Центральної Ради від губерній, що в них переважало українське населення, а також від партійних, профспілкових і класових українських організацій.

Маніфестації українців у Петрограді й Києві, пробудження національного життя в українських губерніях, вимоги про надання українському народові державних прав глибоко занепокоїли керівництво загальноросійських, поміж них і соціалістичних партій в Україні. 4 квітня у Києві відбулося об'єднане засідання президій міського Комітету громадських організацій, Ради робітничих депутатів, Ради військових депутатів і коаліційної Ради студентів. Запрошених керівників Центральної Ради спитали, чи бажають вони здійснювати автономію України самочинно? Голова виконкому Ради робітничих депутатів есер П. І. Незлобін заявив, що революційна демократія багнетами відповість на проголошення автономії України національним конгресом. Грушевський заспокоїв присутніх: українці не мають наміру проголошувати конгрес установчими зборами, а бажають лише підтвердити його авторитетом повноваження Центральної Ради, що утворилася за рішенням окремих організацій.

Згадуючи цей перший конфлікт між українцями і загальноросійськими партіями в Києві, Грушевський у своїх «Споминах» писав: «Так нібито щасливо і мирно закінчилася ця пам'ятна стріча провідників українського руху з російськими. Вона з формального боку очистила атмосферу, відсунула конфлікт між українською і общеруською демократією. З цього боку ми почували себе задоволеними. Але приємних вражень, приємної спадщини цей інцидент по собі не лишив. Слова, що пролунали з обох сторін, навпаки, ясно зазначили непримиренне становище їх супроти себе, і те непримиренне, що було в цьому інциденті, зосталося надалі».

Було очевидно, що між українською і неукраїнською демократією в Україні існують і поглиблюватимуться розбіжності в розумінні завдань і кінцевої мети національно-визвольного руху. Загальноросійські партії та організації рішуче заперечували право Центральної Ради перетворитися на дійсний орган державної влади. За цих умов надзвичайно актуальним ставало питання про зміцнення вже існуючих українських політичних партій та організація або утворення нових.

Українські політичні партії та організації. Революція 1905 р. поклала початок утворенню українських політичних організацій. Одначе після поразки революції саме їх було піддано особливо ретельному знищенню. Відразу після повалення самодержавства в політичному житті українських губерній брали участь тільки загальноросійські партії. Але незабаром політична палітра України істотно збагатилася. Процес організаційного оформлення української демократії був складовою частиною національно-визвольного руху і відбувався досить швидко.

25—26 березня провело з'їзд Товариство українських поступовців. Головою обрали одного з засновників — М. Грушевського, хоча він не мав наміру в пореволюційній ситуації продовжити в ньому своє членство. На з'їзд зібралися делегати від «тупівських» відділень 17 міст, поміж них і від трьох міст за межами дев'яти українських губерній — Катеринодара, Петрограда і Москви. Вони заявили про підтримку Тимчасового уряду, зобов'язалися всіма силами й засобами творити автономію України з тим, щоб всеукраїнські Установчі Збори тільки затвердили її, і визнали за доцільне внести до статуту автономії принцип забезпечення прав національних меншин. З'їзд звернувся до суспільства з закликом сприяти підготовці Українського національного конгресу. Було вирішено змінити назву організації на «Союз українських автономістів-федералістів». До керівництва обрали Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, В. Прокоповича та ін.

На початку квітня члени Союзу реформували його в партію й узяли собі тимчасово, до скликання установчої конференції, програму радикально-демократичної партії, що існувала під час першої російської революції. У червні, коли зібралася конференція, партія дістала назву соціалістів-федералістів (есерів). Насправді, однак, соціалістичних елементів у програмі цієї партії не було. За політичною та ідейною спрямованістю есери наближалися до кадетів. Масовою партія не стала, тому що провадила політичну роботу тільки в інтелігентських колах. Але вона розгорнула велику культурницьку діяльність й користувалася впливом у Центральній Раді. 4—5 квітня провели свою конференцію українські соціал-демократи. Ця партія з'явилась у 1905 р. й перестала існувати як цілісна організація через два роки. Гасло автономії вона підтримувала з часу заснування, і ця програмна вимога була чи не єдиним пунктом глибоких розбіжностей із всеросійською партією меншовиків. Запрошені на конференцію представники меншовицьких організацій України заявили, що визнають принцип автономії, а також запропонували злиття обох партій. Однак до цього справа не дійшла, бо центральне керівництво РСДРП(м), яка після квітневої кризи стала урядовою партією, насторожено ставилося до спроб Центральної Ради перетворитися на орган державної влади. За кількістю членів (близько 5 тис. у середині 1917 р.) українські соціал-демократи вдесятеро поступалися місцевим меншовикам. Якщо соціальною базою меншовиків були пролетарські райони України, то вплив УСДРП відчувався головним чином у містах індустріально малорозвиненого Правобережжя. Серед українських соціал-демократів були такі визначні діячі національно-визвольного руху, як В. Винниченко і С. Петлюра.

Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951) народився у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Одержав середню освіту в Єлисаветградській гімназії й почав учитися на юридичному факультеті Київського університету. Тут став соціал-демократом, членом Революційної української партії (РУП). Однак політична діяльність не поглинула його цілком. Ще студентом, у 1902 р., Винниченко опублікував у журналі «Киевская старина» своє перше оповідання «Краса і сила». Відтоді став регулярно писати, вдосконалюючи свій талант великого майстра слова. Соціал-демократична пропаганда серед київських робітників і селян Полтавщини закінчилася для Винниченка у 1903 р. арештом і виключенням з університету. Йому вдалося втекти з київської Лук'янівської в'язниці. Пізніше знову був заарештований, потрапив до дисциплінарного батальйону, знову втік. Опинившись за межами Росії, багато разів перетинав кордон із вантажами революційної літератури для УСДРП. Черговий арешт загрожував довічною каторгою, і йому довелося перейти на становище політемігранта. Разом із Д. Донцовим і Л. Юркевичем він присвятив себе редагуванню журналу «Дзвін», займався інтенсивною літературною діяльністю. Незадовго до світової війни В. К. Винниченко нелегально повернувся в Росію. Проживав під чужим прізвищем, переважно в Москві. Лютнева революція дозволила йому повернутись у Київ, і він цілком занурився в політичну діяльність.

Симон Васильович Петлюра (1879—1926) народився в Полтаві в сім'ї візника, колишнього селянина. Дістав духовну освіту, яка обійшлася його батькові дешевше. Був виключений із семінарії за організацію надто теплого, на думку начальства, прийому, що його студенти влаштували українському композиторові М. В. Лисенку. Деякий час навчався у Львівському університеті, відтак працював секретарем у газеті «Рада». Під час реорганізації РУП в УСДРП у грудні 1905 р. став одним із лідерів нової партії, редагував партійний орган — газету «Слово». Після закриття газети служив бухгалтером у Санкт-Петербурзі й Москві. З 1912 р. редагував журнал «Украинская жизнь», який виходив у Москві. В 1916 р. вступив до Земського союзу (добродійна організація, що відала побутовими потребами армії) і працював як помічник уповноваженого на Західному фронті. З початком українізації армії був обраний головою Української ради Західного фронту. Прибув як її делегат на І військовий з'їзд. Після обрання до складу Військового генерального комітету при Центральній Раді залишився у Києві.

З'їзд української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) відбувався одночасно з конференцією соціал-демократів. Він мав установчий характер: раніше цілісної партії не існувало, хоча гуртки та організації українських есерів діяли з 1905 р. Розбіжності їхні зі всеросійською партією есерів також полягали в якісно іншому підході до національного питання. Як і соціал-демократи, українські есери вимагали негайного впровадження широкої національно-територіальної автономії України. Організаторами партії були студенти, вік яких не перевищував 25 років — В. Залізняк, М. Ковалевський, Л. Ковалів, О. Севрюк, П. Христюк, М. Шраг. Саме з цією партією пов'язав свою політичну долю М. Грушевський.

За кількістю членів (близько 75 тис. восени 1917 р.) УПСР значно поступалася спорідненій всеросійській партії — найбільшій в Україні. Якщо російські есери мали своєю соціальною базою промислові райони (в одній Катеринославській губернії в їхніх організаціях налічувалося близько 100 тис. членів), а також внутрішні гарнізони та фронти, то українські есери користувалися найбільшим впливом на селі.

За вплив на село відчайдушно боролися три політичні сили — більшовики, російські есери та українські есери. В. І. Ленін ставив перед своєю партією вимогу «негайно влаштовувати по всій Росії, в кожному без винятку селі Ради селянських і батрацьких депутатів на зразок Рад робітничих і солдатських депутатів у містах». Найуспішніше така робота йшла на Харківщині. Перша сільрада тут з'явилася 19 березня, а в травні на селянському з'їзді було обрано Харківську губернську Раду селянських депутатів. Російські есери енергійно поновлювали діяльність селянських союзів, які вперше виникли під час революції 1905—1907 рр. Але вони досягли певних успіхів тільки на Катеринославщині й Херсонщині.

Зрештою селом оволоділи українські есери у співдружності з кооператорами. Під їхнім впливом 6—7 квітня пройшов так званий з'їзд «діячів українського села». Він вирішив скликати всеукраїнський селянський з'їзд і підтримав гасло національно-територіальної автономії України. Тим часом в українських губерніях розгорнулася робота по утворенню селянських спілок та по відвоюванню у російських есерів організованих ними селянських союзів, а у більшовиків — Рад селянських депутатів. У кінцевому підсумку єдиною централізованою організацією, до всього цілком незалежною від контрольованого російськими есерами Всеросійського селянського союзу, залишилася Українська селянська спілка. Вона складалася на низовому рівні з сільських спілок (не плутати цю масову громадську організацію з пізнішими більшовицькими сільрадами — адміністративним органом), а на волосному, повітовому — з Рад селянських депутатів та їхніх виконавчих комітетів.

Український національний конгрес. 6 (19) квітня у Києві відкрився Український національний конгрес. На нього прибуло понад 900 делегатів від політичних партій і різних українських організацій — робітничих, селянських, військових, економічних, культурних. Поміж них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів.

Делегати оплесками зустріли привітання моряків-українців Чорноморського флоту і робітників та солдатів революційного Петрограда. Селянська спілка внесла до залу засідань синьо-жовтий прапор із вишитим на ньому портретом Т. Г. Шевченка. Після вступної промови М. Грушевського конгрес заслухав і обговорив ряд доповідей: про принцип федералізму, способи утворення автономного устрою, забезпечення прав національних меншин тощо. Було прийнято вимогу негайної організації Крайової Ради і висловлено думку про те, що ініціативу у створенні цього територіального органу мусить взяти на себе Центральна Рада. Соціально-економічних питань конгрес практично не торкався. На третій день роботи було проведено вибори нового складу Центральної Ради. За пропозицією Грушевського прийняли такий принцип її формування: дві третини депутатських мандатів одержують губернії та міста, одну третину — центральні комітети партій та інші центральні установи. Три губернії Правобережжя, Херсонщина і Катеринославщина, а також Харківщина і Полтавщина мали по чотири мандати, Чернігівщина, Північна Таврія, Кубань і Холмщина — по три, губернії з меншим числом українського населення — по одному. Міста Київ, Харків, Катеринослав і Одеса, а також українські колонії у Петрограді й Москві дістали право надіслати в Раду по одному делегату. Загальна кількість мандатів дорівнювала 150. Центральній Раді надавалося право розширити свій склад після конгресу на 15 % з тим, щоб охопити в ході перетворення на орган крайової влади представників національних меншин. Головою Центральної Ради конгрес обрав таємним голосуванням, але майже одноголосно М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка. Організаційний період українського національно-визвольного руху закінчився. Починалася боротьба за владу.

2. Проголошення автономії України.

Розгортання національно-визвольного руху. Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка фактично перебрала на себе функції всеросійського координаційного центру, бажала мати справу не з незліченною кількістю Рад, а з великими обласними утвореннями. Даючи директиви на місця, виконком Петроради накреслив конфігурацію областей, що не збігалися з етнографічними кордонами. Зокрема, об'єднувалися Ради Херсонської, Таврійської, Бессарабської і частини Подільської та Волинської губерній, які входили в Одеський військовий округ, а також Ради Румунського фронту і Чорноморського флоту. Координуючим органом цього об'єднання став Румчород (Центральний виконавчий комітет Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу). Ще більше місцевих Рад об'єднав Харківський обласний виконком на території Харківської і Катеринославської губерній, Області Війська Донського. Центром третього утворення став Київ, обласним виконкомом якого об'єднувалися Ради п'яти губерній — Київської, Полтавської, Чернігівської, Курської і Воронізької. Отже, територія України поділялася на не зв'язані між собою частини, до яких приєднувалися неукраїнські землі. На Київському обласному з'їзді Рад, який відбувся наприкінці квітня, сталася перша проба сил між українською і всеросійською революційною демократією у питанні про автономію України.

Прагнучи зберегти контроль над обласним з'їздом, київські Ради робітничих і солдатських депутатів готували його потай від українських організацій. Дізнавшись про з'їзд із газет за кілька днів до його початку, Центральний комітет Селянської спілки дав телеграфну директиву в губернії й повіти негайно прислати делегатів. Устигли приїхати в основному делегати від Звенигородського повіту, але числом, яке перевищило кількість усіх делегатів від робітників і солдат. Організатори з'їзду змушені були допустити їх до роботи в селянській секції, хоча й не визнали мандатів. Секція негайно запропонувала з'їздові резолюції про автономію України у федеральній Росії, про формування українських військових частин і про розв'язання земельної проблеми тільки українським народним парламентом. Керівництво з'їзду на чолі з П. І. Незлобіним з порога відкинуло ці резолюції й постановило вважати секційні засідання передз'їздівськими нарадами, а на самий з'їзд обрати делегатів від селян по два на повіт. Розгнівані селяни покинули з'їзд. Цей конфлікт прискорив організаційне відокремлення Української селянської спілки від Всеросійського селянського союзу.

Новий, більш серйозний конфлікт спалахнув у зв'язку зі спробами формування українських військових частин. Початок їм поклала вимога 3 тис. солдатів, які перебували на збірних пунктах у Києві, відправити їх на фронт як українську військову частину. Київські Ради робітничих і солдатських депутатів та комітет об'єднаних громадських організацій засудили цю вимогу й виявили готовність силою зброї розігнати «бунтовщиків і дезертирів». Центральна Рада заступилася за них і висловилася за доцільність сформування окремого українського полку. Разом із тим вона заявила, що має намір формувати українські частини тільки в тилу. Ця заява була відповіддю на численні застереження про те, що переформування військових частин за національною ознакою призведе до зниження боєздатності фронту. Але компромісна позиція Ради не задовольнила військову і цивільну влади. Проблема лишалася нерозв'язаною.

Тим часом в армії блискавично розгортався рух українських солдатів за утворення національних частин. Ініціатори-«дезертири» самочинно сформували Перший український полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Фронтове командування не наважилось його розформувати.

5—8 травня у Києві зібрався І Український військовий з'їзд, на який з'їхалося близько 700 делегатів від усіх армій, флотів і гарнізонів. Його роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. Головним пунктом роботи з'їзду стало питання про ставлення до війни. Було вирішено добиватися миру без анексій і контрибуцій, але до настання такого миру пропонувалося обороняти здобутки революції від ворога за лінією фронту. Від імені сотень тисяч озброєних солдатів з'їзд заявив, що «...вважає Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин до Тимчасового правительства». Ставилася вимога, щоб Рада одержувала з казни кошти, призначені на українські національні потреби. З'їзд зажадав, щоб Тимчасовий уряд та Петроградська Рада оголосили окремим актом принцип національно-територіальної автономії України і негайно призначили міністра у справах України.

На з'їзді відбулися вибори генерального військового комітету, який за погодженням із російським генеральним штабом мав провадити українізацію армії. До комітету було обрано В. Винниченка, М. Міхновського, С. Петлюру, голову Української військової ради при Румчороді лікаря І. Луценка, колишнього начальника повітряної оборони царської ставки полковника В. Павленка, начальника полку ім. гетьмана Б. Хмельницького підполковника Ю. Капкана, авіатора-прапорщика, в майбутньому — відомого радянського діяча М. Полоза та ін. Завданням комітету було введення в організовані форми стихійного процесу виділення старшин і солдатів-українців у окремі національні частини. На Балтиці комітет повинен був укомплектувати українськими командами одиночні кораблі, а на Чорному морі — українізувати весь військовий флот. Як показали дальші події, комітет не спромігся довго працювати як цілісний орган. Деякі його члени вибули через різні причини, і вся робота по українізації армії поступово зосередилася в руках Петлюри.

Переговори у Петрограді. Виконуючи настанови військового з'їзду, Центральна Рада у середині травня надіслала для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською Радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком. Суть вимог зводилася до того, щоб державна влада офіційно заявила про своє прихильне ставлення до автономії України. Делегація озброїлася великою кількістю документів, поміж них офіційними посвідками з Академії наук, що характеризували так довго заперечувану панівними колами українську націю. Особливу увагу було приділено найгострішому питанню — визначенню кордонів майбутньої автономії відповідно до етнографічного принципу. Уряд не став довго розмовляти й передав справу на розгляд комісії експертів. Позицію, обрану професорами-експертами, Винниченко пізніше схарактеризував із властивим йому в'їдливим гумором:

«Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювати в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав йому тримати й не пускати ці багацтва». Центральна Рада визначила дату скликання І селянського і II військового з'їздів з таким розрахунком, щоб мати до їх відкриття відповідь Тимчасового уряду на її вимогу надати Україні автономію. Однак тиждень за тижнем Винниченко не одержував відповіді, а становище української делегації стало просто принизливим. Тим часом уряд організував в Україні петиційну кампанію, яка повинна була довести, що «малороси» й «югороси» не поділяють позиції Центральної Ради. Так званий «Південноросійський демократичний союз» засипав центральні установи телеграмами, в яких доводив, що справу автономії можуть вирішувати тільки Установчі Збори. Київські установи (комітет об'єднаних громадських організацій, Рада робітничих і солдатських депутатів, Рада коаліційного студентства) запротестували проти «сепаратних» переговорів Центральної Ради з урядом.

Втративши надію одержати відповідь, українська делегація поспішила додому, щоб взяти участь у роботі селянського з'їзду. Відповідь наздогнала її уже в Києві. Тимчасовий уряд повідомив, що не може визнати Центральну Раду виразницею правдивої волі українського народу і не має повноважень розв'язувати питання про автономію України, а тому слід почекати до Установчих Зборів.

I селянський і II військовий з'їзди. Всеукраїнський селянський з'їзд відкрився у Києві 28 травня. На ньому було представлено по одному делегату від волосних і по два — від повітових та губернських комітетів Селянської спілки. Найбільше уваги й часу з'їзд приділив обговоренню доповіді української делегації про переговори з Тимчасовим урядом. Позиція останнього викликала загальне обурення. Делегації дорікали, що вона обрала роль покірливого прохача. В деяких виступах пролунали заклики оголосити самостійність України. Коли ж із Петрограда одержали звістку про те, що О. Ф. Керенський, який у новому складі уряду став військовим міністром, наважився заборонити з'їзд делегатів від українізованих військових частин, гніву селян не було меж. У резолюції, складеній в рішучих висловах, вони цілком солідаризувалися з позицією Центральної Ради й закликали всі військові та громадські організації, а також державні установи допомогти їй у розбудові автономного ладу.

З'їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконавчий орган — Центральний комітет Селянської спілки. Було ухвалено, щоб уся Рада селянських депутатів разом із комітетом увійшла в Центральну Раду. Це рішення мало принциповий характер, бо поклало початок переформуванню Центральної Ради в орган представництва за класами. Отже, селянський з'їзд ділом відповів на виклик Тимчасового уряду, який засумнівався в тому, що Центральна Рада є виразником волі українського народу.

Після з'їзду Центральна Рада зібралась у поповненому складі й розглянула політичну ситуацію, що склалася. Було визнано, що Тимчасовий уряд свідомо йде проти інтересів українських трудящих і проголошеного ним самим права націй на самовизначення. Рада вирішила відмовитися од дальших спроб порозуміння з державним керівництвом і звернутися безпосередньо до українського народу з універсалом, в якому визначилися б основоположні принципи автономного ладу. Поки йшла робота над текстом цього законодавчого акта, наспів час скликати новий військовий з'їзд. Заборона цього з'їзду О. Ф. Керенським під приводом його «невчасності» зустріла негативну реакцію в усій країні. Ніколи раніше уряд не забороняв будь-яких з'їздів, і вони відбувалися мало не щодня. У Петрограді якраз тоді працював польський військовий з'їзд і готувався загальноросійський з'їзд робітничих і солдатських депутатів. Навіть В. І. Ленін виступив у газеті «Правда» зі статтею «Недемократичне, громадянине Керенський!» У статті були такі знаменні рядки: «Своєю «великодержавною» націоналістичною політикою гр. Керенський тільки посилює тільки розпалює саме ті «сепаратистські» прагнення, проти яких Керенський та Львов хочуть боротися». Цей висновок повністю збігався з попередженням М. С. Грушевського, зробленим на початку революції: спроби загальмувати справу автономії призведуть тільки до поширення самостійницьких настроїв.

Військовий з'їзд відкрився у Києві 5 червня у присутності 1976 делегатів, які мали мандат від 1732 тис. солдатів і офіцерів фронту й тилових гарнізонів. За кілька днів число учасників зросло до 2500. Вони прибували з усіх куточків країни, зокрема з Туркестану й Омської області. Після відкриття делегати прийняли резолюцію, в якій визнали з'їзд повноважним. У ній зазначалося: «Право зборів і з'їздів належить українцям, як й іншим вільним народам, а через те й заборона з'їзду військовим міністром Керенським являється незаконною». Перед початком з'їзду делегати зібралися на Софіївській площі. У присутності десятків тисяч киян, після молебну й урочистого виконання українського гімну вони заприсяглися: не повертатися до своїх частин без автономії матері-України. Керівникам з'їзду Винниченку і Петлюрі ціною великих зусиль вдалося вгамувати розбурхані пристрасті й мітинговий запал, що панували на з'їзді. Вони своєчасно викрили провокаційні чутки про винесення з'їздом рішень захопити губернську контору Держбанку та інші державні установи й застерегли делегатів від спроби заарештувати призвідників. Незгоди з керівництвом місцевого гарнізону, яке тільки шукало зачіпки, щоб розігнати з'їзд, загрожували перетворити мирний розвиток національно-визвольного руху в Україні у збройний міжнаціональний конфлікт. З'їзд запропонував Центральній Раді негайно приступити за згодою з національними меншинами до проведення в життя підвалин автономного ладу. Зі свого боку, він зобов'язався забезпечити Раді найактивнішу підтримку. Було підтверджено постанову І з'їзду про українізацію армії й затверджено статут найвищої української військової установи — Генерального комітету на чолі з С. В. Петлюрою. З'їзд обрав Раду військових депутатів й ухвалив, щоб вона увійшла складовою частиною до Центральної Ради. Рада військових депутатів обрала постійну президію у складі українських соціал-демократів П. Войтенка, М. Врублевського і Й. Гермайзе, українських есерів С. Березняка, О. Паливоди і М. Панченка, а також безпартійного П. Куцяка (Чалого). Після з'їзду українізація армії посилилася. На всіх фронтах було утворено українські військові Ради і комітети. Вони керували роботою з'їздів солдатів-українців, випускали газети й листівки, створювали національні земляцтва, громади і клуби. Вищі військові власті і Ради солдатських депутатів, які перебували під контролем загальноросійських соціалістичних партій, неприхильно ставилися до «українізації багнета», але цей процес було вже неможливо спинити.

І Універсал Центральної Ради. 10 червня виконавчий Комітет Центральної Ради схвалив текст Універсалу й доручив Винниченкові оголосити його на військовому з'їзді, який у цей день завершував свою роботу. Стоячи, делегати вислухали документ з урочистою назвою —• «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого». Спираючись на волю свого народу, який скинув імперське ярмо, Центральна Рада цим документом оголошувала себе органом, здатним приймати акти конституційного значення — універсали. В Універсалі проголошувалося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори».

В Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, котрі живуть в Україні, разом з українцями будуватимуть автономний устрій, який покінчить з безладдям у краї. Українським організаціям доручалося прийти до згоди й порозуміння з демократично обраними організаціями інших національностей і вкупі творити нове життя. Центральна Рада закликала український народ наполегливо боротися за свої права, щоб достойно стати поруч із кожним організованим, державним народом, як рівний з рівними.

Талановитий письменник, В. К. Винниченко залишив нам схвильований опис ефекту, що його справило на делегатів військового з'їзду читання Універсалу: «Засмажені, загартовані в боях, у крові, в стражданнях обличчя кривились від солодкого болю надзвичайних переживань, від високої, ніколи не знаної радості. Деякі голосно ридали, припавши головами до спинок фотелів, многі кулаками, рукавами «гімнастьорок» витирали сльози; деякі суворо зціплювали зуби, щоб не закричати в екстазі».

Універсал справив величезне враження й на суспільство. Заклик до українського громадянства обкласти себе добровільним податком на потреби, пов'язані з роботою Центральної Ради (Тимчасовий уряд не виділяв ані карбованця), подіяв надзвичайно швидко: біля її скарбниці виросла черга з людей, які бажали віддати гроші. З місць сотнями йшли телеграми, в яких висловлювалися солідарність і запевнення у щирій підтримці. Вітаючи Центральну Раду як найвищий державний орган, український народ вітав власне національне відродження.

Іншою була реакція на Універсал з боку Тимчасового уряду. Через голову Центральної Ради князь Львов звернувся з відозвою до «братів-українців», у якій закликав: «Не йдіть необачним шляхом роздроблення сил визволеної Росії, не відривайтеся від загальної Батьківщини, не розколюйте війська, не завдавайте нетерпеливим бажанням зараз же зміцнити форми державного ладу України смертельного удару всій державі і самим собі!» Уряд повідомляв, що починає втілювати в життя програму культурного самовизначення народів, а форми державного і господарського устрою, які відповідали б їхнім національним бажанням, треба опрацьовувати на Установчих Зборах, коли вони будуть скликані. У неофіційних заявах урядові партії висловлювалися відвертіше. П. М. Мілюков заявив, що проголошення Універсалу є «великим злочином», а газета «Речь» побачила у цьому «німецьку інтригу».

І Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, який працював у червні в Петрограді, став усе-таки на примиренську позицію. Есеро-меншовицька більшість з'їзду солідаризувалася з твердженням уряду про те, що тільки Всеросійські Установчі Збори компетентні розв'язувати проблему автономії України. Та водночас ці партії дуже цінували свій демократизм. Тому у резолюції з українського питання з'їзд запропонував урядові увійти в порозуміння з органами української революційної демократії з тим, щоб організувати тимчасовий крайовий орган для задоволення національних потреб населення. Більшовицька фракція з'їзду заявила навіть, що вона не може приєднатися до такої резолюції, бо вона компромісна. Більшовики пропонували засудити національну політику Тимчасового уряду як контрреволюційну і антидемократичну, а також визнати за Україною право на повну автономію і утворення самостійної держави. Така ж антиурядова спрямованість простежувалась у статті В. І. Леніна «Україна». Уникаючи безпосередньої оцінки «універсального акту» про устрій України, вождь більшовицької партії обмежувався твердженням про те, що прийняття його є документальним доказом краху національної політики уряду. Справжнє ставлення до Центральної Ради проявлялося у більшовиків тільки в ситуації, коли вони мали справу зі своїм головним ворогом — Тимчасовим урядом. Лідер київських більшовиків Г. Л. Пятаков звинувачував Раду в «українському шовінізмі» й заявляв: «...підтримувати українців нам не доводиться, бо для пролетаріату цей рух некорисний».

Утворення Генерального секретаріату. Оголошенням Універсалу Центральна Рада брала на себе державні функції. Українська громадськість визнала це і почала звертатися до «незаконного» з точки зору Тимчасового уряду органу з різноманітними справами. Щоб упоратися з цим, Рада мусила утворити виконавчий орган ще не визнаної влади.

Після Українського національного конгресу для проведення поточної роботи було створено спеціальний Комітет. До його складу входили голова Ради і два його заступники (обрані конгресом), члени у кількості 17 чоловік (обиралися на сесійному засіданні Ради), голови комісій Ради у кількості не більше 8 чоловік (обиралися Комітетом). Комітет мав право поповнюватися шляхом кооптації до повного свого складу, затвердженого у кількості 33 осіб. Щомісяця він скликав сесії Ради, в разі потреби — надзвичайні. В міру того, як у руках Центральної Ради зосереджувалася реальна влада, значення Комітету зростало. Його стали називати Малою Радою, і ця назва закріпилася. Мала Рада була законопідготовчим і навіть певною мірою законодавчим органом. Отже, покладати на Комітет ще й виконавчі функції було недоцільно. І тому, не афішуючи свого кроку, щоб зайвий раз не наразитися на конфлікт із Тимчасовим урядом, Комітет на закритому засіданні 15 червня створив Генеральний секретаріат у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Секретарства були прообразом майбутніх міністерств.

Перший у XX ст. український уряд очолив В. Винниченко. Він же взяв на себе обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П. Христюк, генеральним секретарем фінансів — X. Барановський, секретарем міжнаціональних справ — С. Єфремов, секретарем військових справ — С. Петлюра, секретарем земельних справ — Б. Мартос, секретарем судових справ — В. Садовський, секретарем продовольчих справ — М. Стасюк, секретарем народної освіти — І. Стешенко.

Український есер Павло Анікієвич Христюк народився в 1880 р. на Кубані в родині заможного козака. Навчався у Київському політехнічному інституті, потім працював за кордоном у газеті «Рада». Брав активну участь у кооперативному русі. Христофор Антонович Барановський, 1874 р. народження, походив із селян Київської губернії. Він не мав спеціальної освіти, але показав себе талановитим фінансистом на посаді директора Київського кооперативного банку. В політичному житті раніше участі не брав. Сергій Олександрович Єфремов народився у 1876 р. в сім'ї священика на Київщині. Закінчив юридичний факультет Київського університету, активно співробітничав в українських виданнях, успішно займався науковою роботою в галузі історії української літератури. Кар'єра вченого не перешкодила йому брати участь у політичній боротьбі. Багато разів ув'язнювався царськими властями, був одним із засновників Української радикально-демократичної партії й Товариства українських поступовців, згодом став соціалістом-федералістом. Борис Михайлович Мартос народився у 1881 р. Походив із старовинного козацько-дворянського роду на Лубенщині. Після закінчення історико-філологічного факультету Харківського університету вчителював, брав участь у кооперативному русі, служив у Полтавському губернському земстві на посаді інспектора кооперації. Належав до Революційної української партії (РУП), потім став членом УСДРГІ. Валентин Васильович Садовський, 1884 р. народження, був сином священика на Волині. Закінчив юридичний факультет Київського університету і політехнікум у Санкт-Петербурзі. Працював адвокатом у Києві, брав участь у політичному житті як член УСДРП. Микола Матвійович Стасюк був сином чиновника у Катеринославській губернії. Вчився у Гірничному інституті в Санкт-Петербурзі, але курсу не скінчив. У 1905 р. поїхав на Катеринославщину, взявся за організацію селянських спілок, за що відсидів рік у в'язниці. Потім працював у кооперативних установах Катеринослава і Києва. Іван Матвійович Стешенко народився у 1873 р. в козацькій сім'ї на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вчителював, але за участь у нелегальних українських гуртках його позбавили права викладати і виселили з Києва. У 1906 р. знову повернувся в Київ, займався викладацькою і науковою роботою. Активної участі в політичному житті не брав, хоча був членом УСДРП.

Незважаючи на те, що в українському політичному житті на передній план відразу висунулася есерівська партія, у першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи. На відміну од есерів, партія Винниченка і Петлюри мала в своєму розпорядженні великі інтелігентські сили. Формування уряду за професійною ознакою, тобто включення до його складу найбільш кваліфікованих і досвідчених спеціалістів у такій ситуації сприяло посиленню політичних позицій соціал-демократів в українському русі. Однак значення цього фактора послаблювалося суперництвом усередині УСДРП, яке найбільше проявлялося в тертях між Винниченком і Петлюрою. Наприкінці червня відбулися зміни в керівництві Центральної Ради. Замість Винниченка і Єфремова, які пішли в уряд, заступниками голови було обрано есера М. І. Шрага, соціал-демократа С. Ф. Веселовського, трудовика Ф. І. Крижановського і соціаліста-федераліста А. В. Ніковського.

3. Перші елементи української державності.

II Універсал Центральної Ради. Бездіяльність Тимчасового Уряду в соціально-економічній сфері і його курс на війну до переможного кінця дедалі більше погіршували становище в країні. Це призводило до поглиблення міжпартійних суперечностей і загального послаблення державної влади. 18 червня у Петрограді та інших містах країни відбулися багатолюдні демонстрації, які призвели до нової політичної кризи. Вона ще більше загострилася в результаті невдалого наступу на Південно-Західному фронті. Після контрударів ворога наступ швидко змінився відступом. Російська армія втратила за місяць боїв близько 150 тис. чоловік і залишила Галичину.

За такої ситуації уряд змушений був зробити спробу врегулювати напружене становище в Україні, яке створилося після проголошення Центральною Радою І Універсалу. Наприкінці червня у Київ прибула урядова делегація в складі трьох міністрів — О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Після дводенних переговорів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковою мірою потребували обидві сторони. Потім відбулася зустріч російських міністрів з президією Центральної Ради і генеральними секретарями, на якій затвердили текст угоди і порядок її реалізації. Найголовнішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Центральну Раду державним органом влади негайно, не чекаючи Установчих Зборів.

Зміст досягнутої угоди текстуально оформлявся у двох різних за формою документах. Документ уряду назвали проектом постанови «Про національно-політичне становище України. Центральна Рада побажала оформити його як II Універсал. Обидва документи мали оголошуватися одночасно. Оскільки троє міністрів не мали повноважень діяти від імені уряду, вони повезли опрацьований документ до Петрограду, звідки повинні були повідомити про його затвердження телеграфом. Після цього Центральна Рада діставала можливість оголосити II Універсал.

На засіданні 2 липня Тимчасовий уряд заслухав звіт Терещенка і Церетелі (Керенський з Києва поїхав на фронт) про переговори і досягнуту угоду. Засідання було бурхливим і призвело до урядової кризи. Троє міністрів від партії кадетів категорично виступили проти надання українцям найменших ознак автономного устрою І на знак протесту вийшли з уряду. Міністр шляхів сполучення Н. В. Некрасов проголосував за угоду, але мусив вийти з партії кадетів.

Наступного дня у Київ прийшла телеграма з постановою «Про національно-політичне становище України». Після цього Центральна Рада затвердила текст II Універсалу й опублікувала його українською, російською, єврейською і польською мовами.

В Універсалі, датованому 3 (16) липня, вказувалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками від інших народів, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України. Поповнена Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, що буде представлений на затвердження Тимчасовому урядові як носій найвищої крайової влади цього уряду в Україні. За згодою з національними меншинами Центральна Рада підготує закон про автономний устрій України для внесення його на затвердження Установчих Зборів. До затвердження цього закону Центральна Рада зобов'язується не здійснювати самочинно автономії України. При кабінеті військового міністра, генеральному штабі і верховному головнокомандуючому Центральна Рада матиме своїх представників, які почнуть комплектувати окремі частини виключно українцями, наскільки таке комплектування не порушить боєздатності армії. Остаточне слово у цій справі матиме військовий міністр.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існувати. Одначе політичні здобутки лідерів українського визвольного руху не варто недооцінювати. Виступаючи на засіданні Ради, М. С. Грушевський вказав: «Ви вислухали II Універсал Центральної Ради, в якім говориться про нову стадію українського життя. Ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо фактичну автономію України з законодатним і адміністративним органами — Радою і Секретаріатом. Ми повинні пам'ятати, дістаючи ці органи, що треба все об'єднати під їх управою, щоб від моральних форм власті ми перейшли до правової власті». Слова голови Ради присутні зустріли овацією.

Історичне значення узгодженого по всіх пунктах з Тимчасовим урядом II Універсалу Центральної Ради переконливо підтверджує гостро негативна реакція кадетської партії — найпослідовнішого охоронця цілісності імперії: вона відкликала своїх міністрів з уряду, який «принизився» принциповими поступками на користь національно-визвольного руху. Юрист зі світовим іменем, барон Нольде в кадетській газеті «Речь» писав з гірким сарказмом: «Ні сіло ні впало уряд з енергійним князем Г. Львовим на чолі виправив помилку царя Олексія Михайловича і Петра Великого; нашвидкуруч, між двома потягами, троє російських міністрів та проф. Грушевський порозумілися в справі утворення української держави».

Липнева політична криза. Викликана II Універсалом криза Тимчасового уряду в наступні дні перетворилася на загальну політичну кризу вже з інших причин: дальше погіршення продовольчого становища і поразка на фронті вивели на вулиці великих міст сотні тисяч людей, не задоволених політикою правлячих партій. 4 липня під антивоєнними лозунгами у Петрограді відбулася півмільйонна демонстрація робітників, солдатів і матросів. Більшовики прагнули надати їй характеру маніфестації недовіри до Тимчасового уряду і озброїли демонстрантів гаслами «Вся влада—Радам!» Йшлося про те, щоб обраний після І Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів ЦВК Рад узяв владу в свої руки.

Уряд доручив керівництву військового округу навести в столиці порядок. Викликані з фронту частини розігнали демонстрацію. Під час розгону внаслідок провокаційних обстрілів з боку контрреволюціонерів десятки демонстрантів загинули, сотні були поранені.

У Петрограді власті запровадили воєнний стан. Почалося вилучення зброї у населення, не виключаючи червоногвардійських загонів. Деякі військові частини, що брали участь у демонстраціях, стали розформовуватися. Уряд припинив видання газети «Правда» і розпорядився заарештувати В. І. Леніна.

Прем'єр-міністр Г. Є. Львов унаслідок міжнародних незгод 7 липня подав у відставку. Уряд очолив, зберігаючи за собою пост військового міністра, О. Ф. Керенський. Після тривалих зусиль йому вдалося порозумітися з кадетами і 24 липня утворити другий коаліційний уряд, у якому портфелі міністрів розподілялися між соціалістичними і буржуазними партіями. Есеро-меншовицька більшість ЦВК Рад надала йому необмежені повноваження, сподіваючись припинити сповзання країни у безодню анархії.

В Україні липнева політична криза не проявлялась у таких гострих формах, як в охопленій продовольчими труднощами Росії. Голова Генерального секретаріату В. К. Винниченко неодноразово виступав із заявами про цілковиту й енергійну підтримку Тимчасового уряду. Союз між есеро-меншовицькою більшістю Рад в Україні і Центральною Радою, що склався після проголошення II Універсалу, був достатньою противагою діям більшовиків, які прагнули у власних інтересах використати зростаюче невдоволення мас, щоб розхитати й без того слабкі підвалини післяреволюційного демократичного ладу. Поки маси йшли за Радою, небезпеки для демократії не існувало.

Однак у робітничому класі України популярність есерів та меншовиків неухильно зменшувалась, а Центральна Рада не змогла це компенсувати своїм впливом, І Всеукраїнський робітничий з'їзд, який працював у Києві 11—14 липня, переконливо засвідчив невтішний для демократії розвиток подій.

Скликанням робітничого з'їзду М. Грушевський планував завершити процес переформування Центральної Ради в орган класового представництва. Організацію з'їзду взяла на себе українська фракція Київської Ради робітничих депутатів. Було запрошено представників усіх українських робітничих організацій, що існували тоді, а також українських фракцій загальноросійських організацій. Делегати з'їзду представляли не більше 40 тис. робітників, тобто незначну величину порівняно з мільйонною масою промислового пролетаріату. Переважна частина робітничого класу України була російськомовною, і вплив Центральної Ради на неї майже не поширювався.

З'їзд обрав Всеукраїнську Раду робітничих депутатів у кількості 100 чоловік. Серед них було 70 членів УСДРП і ЗО — УПСР. Вся вона з правом вирішального голосу ввійшла до складу Центральної Ради, де вже працювали на правах окремих фракцій Рада селянських і Рада військових депутатів.

Непопулярність Центральної Ради серед промислового пролетаріату певною мірою компенсувалася її істотним впливом на залізничників. У дні, коли в Києві працював робітничий з'їзд, у Харкові відбувся Всеукраїнський з'їзд залізничників. Близько 300 його делегатів представляли 200 тис. організованих в українські фракції робітників і службовців європейської частини країни. З'їзд ухвалив визнати Центральну Раду «найвищим крайовим органом влади на засадах універсалу».

Липнева політична криза призвела до зростання популярності максималістських гасел більшовицької партії серед робітничого класу України. Про це переконливо свідчило кількісне зростання самої РСДРП(б). У середині липня в Україні було створено два територіальних об'єднання партії — Південно-Західного краю (з включенням, крім Правобережжя, Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини) з центром у Києві та Донецько-Криворізької області з центром у Катеринославі. В першому налічувалося близько 10 тис, а в другому— 16 тис. більшовиків. Загальна кількість більшовиків в Україні в цей час дорівнювала 33 тис. чоловік. За чисельністю вони істотно поступалися не тільки російським або українським есерам, а й меншовикам. Та ленінська партія відрізнялася од інших дисципліною і наступальністю.

Наприкінці липня — на початку серпня у Петрограді в напівлегальній обстановці відбувся VI з'їзд РСДРП(б). Оскільки свобода дій для більшовиків у Радах після липневих подій стала обмеженою, В. І. Ленін оголосив про кінець двовладдя і початок боротьби за владу шляхом підготовки збройного повстання. Солідаризуючись із ним, з'їзд тимчасово зняв з порядку денного гасло «Вся влада Радам!».

Працюючи в різних соціальних середовищах, більшовики і українські соціалісти мало стикалися між собою. Будучи послідовними інтернаціоналістами, члени ленінської партії майже не цікавилися проблемами національно-визвольного руху. На словах Ленін гаряче підтримував право українців на відокремлення, але відразу уточнював: «Ми не прихильники дрібних держав». На конференції київських більшовиків, що працювала під час переговорів російських міністрів з Центральною Радою, ленінський «гнучкий» підхід до національного питання було доведено до повної ясності у такому афористичному висловлюванні одного делегата: «Ми, себто більшовики, не підтримуємо сепаратистських тенденцій, ми ведемо агітацію не за відділення, а тільки за право на відділення». Це вже була демагогія без маскування. У резолюціях київської обласної конференції більшовиків навіть не згадувалися ні Центральна Рада, ні українська автономія.

Центральна Рада — крайовий орган влади. Передбачені II Універсалом переговори про поповнення Центральної Ради представниками неукраїнської революційної демократії завершилися успішно. 12 липня відбулося перше засідання Малої Ради у поповненому складі (40 членів — від українських організацій, 18 — від національних меншин).

Повний склад Центральної Ради збільшився до 822 членів. Більше половини місць належало представникам від Рад — Всеукраїнської Ради селянських депутатів (212), Всеукраїнської Ради військових депутатів (158), Всеукраїнської Ради робітничих депутатів (100), загальноросійських неукраїнських Рад робітничих і солдатських депутатів (50).

Другою за чисельністю групою стали представники від соціалістичних партій — загальноросійських (40), єврейських (35), українських (20) і польських (15). Невелика кількість представників від українських партій цілком зрозуміла: діячі національно-визвольного руху делегувалися в Центральну Раду переважно через систему Рад.

Третьою за чисельністю групою були представники від професійних, просвітних, економічних і національних молдавських, німецьких, грецьких, білоруських та ін. організацій. Нарешті, останньою групою були представники від міст та губерній.

Реальне число мандатів значно поступалося цій розкладці, бо не всі партії та організації цілком заповнювали виділені їм місця. Одна Центральна Рада справді об'єднала переважну більшість організацій, що виникли в пореволюційній Україні. Отже, вона стала не тільки національним, а й територіальним представницьким органом.

У своєму розширеному складі Центральна Рада заново затвердила призначених раніше генеральних секретарів на чолі з В. К. Винниченком і запровадила чотири нових секретарства. На чолі секретарства шляхів сполучення став український есер, син священика з Поділля, інженер шляхів В. О. Голубович. Секретарство пошти і телеграфу очолив російський есер, викладач Київського університету О. М. Зарубін. Секретарем міжнаціональних справ став соціаліст-федераліст, син відомого українського історика і сам історик, викладач Петроградського університету О. Я. Шульгін. Секретарство державного контролю віддали представникові Бунду (єврейської соціал-демократичної робітничої партії), перукарю М. Г. Рафесу.

У середині липня Винниченко, Барановський і Рафес виїхали в Петроград, щоб узгодити з Тимчасовим урядом повноваження Генерального секретаріату як крайового органу влади. Їм довелося чекати, поки сформується другий склад коаліційного Тимчасового уряду, а відтак почалися виснажливі переговори, схожі скоріше на двобій. Найбільш конфліктною виявилася, як і слід було чекати, проблема території, на яку поширювалася автономія. Російський уряд зайняв тут безкомпромісну позицію. Минуло три тижні, і Винниченку довелося їхати в Київ на сесію Центральної Ради без будь-якого результату. Уже без нього на початку серпня уряд затвердив для Генерального секретаріату «Тимчасову інструкцію».

У цьому документі за підписом О. Ф. Керенського вказувалося, що дії українського уряду поширюються тільки на п'ять губерній — Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську. Відступаючи од досягнутої місяцем раніше угоди, російський уряд оголошував Генеральний секретаріат своїм органом, а не органом Центральної Ради. Це означало, що український уряд перед Радою не відповідає, працювати разом з нею не зобов'язаний і міг лише, якщо бажав цього, подавати їй на обговорення свої пропозиції. Виявляючи суто азіатську хитрість, російський уряд бажав зсередини підірвати новонароджувані елементи української державності шляхом розпалювання конфліктів між законодавчою і виконавчою владами. До всього Генеральний секретаріат фактично не одержував виконавчих функцій, а ставав лише передавальним органом: губернські власті повинні були надсилати свої заяви й одержувати розпорядження не прямим шляхом, як раніше, а через Київ. Отже, український уряд перетворювався на маріонетку. Проте навіть у передавальних функціях він обмежувався: «у негайних і невідкладних випадках» російський уряд залишав за собою право безпосередньо зноситися з місцевими органами влади. Нарешті, зі сфери компетенції Генерального секретаріату взагалі вилучалися військові і продовольчі справи, пошта і телеграф, суд.

Перед Центральною Радою постала нелегка проблема: що робити далі? В. Винниченко назвав одержаний з Петрограда документ «миршавим клаптиком паперу», але радив його прийняти, бо це була тимчасова інструкція тимчасового уряду. М. Порш запропонував не приймати інструкції, але все-таки використати її як ґрунт для дальшої боротьби. Лунали вимоги відхилити інструкцію й перейти до збройної боротьби з російським урядом. Але Центральна Рада не мала військової сили, до такого повороту подій не були готові народні маси і, нарешті, протистояння російському урядові зруйнувало б український фронт і привело б до окупації України німецькими та австро-угорськими арміями. Після бурхливих дебатів Центральна Рада взяла інструкцію до відома й стала чекати дальших подій.

Загальнонаціональна криза. Прогресуючий параліч народного господарства, зростаючі соціальні й міжнаціональні конфлікти, остогидла народу війна, безсилля державної влади і анархія на місцях — такою була ситуація через півроку після революції. Насувалася всеохоплююча криза. В. К. Винниченко так описував становище влітку 1917 р.:

«Розхитане війною економічне життя України підупадало. Голод примарою ходив уже по Росії й подихав холодом на деякі частини українських губерній, суміжних з Росією... Петроград просто вигрібав усе, що міг, з України й тим обмежувалася уся його продовольча політика... Селянство, змучене війною, знервоване революцією, убоге в духовному житті, бідне на розвагу, на засоби одхилення психіки від тяжких явищ життя, кинулось у алкоголізм, шукаючи в йому забуття й розваги. По всіх селах розплодились у колосальній кількості саморобні ґуральні, які курили горілку — «самогонку». Сотні тисяч пудів дорогого хлібу без жалю винищувалось на вироб цієї п'яної отрути... З фронту цілими масами сунули дезертири. Вимучені й розлючені своїми стражданнями в пеклі побоїща, вони страшною темною силою йшли на країну, забивали всі залізниці, додавали ще безладдя й часто виливали на неповинних свою лють і свій одчай».

Втрачаючи важелі влади, Керенський дедалі більше схилявся до того, щоб пожертвувати демократичними завоюваннями революції та встановити диктатуру. З метою переконати суспільство в тому, що без сильної руки не обійтися, він скликав у Москві на початку серпня так звану Державну нараду з найбільш авторитетних і відомих країні людей. Як висловився міністр праці М. І. Скобелєв, йшлося про те, щоб «заявити чесно і відверто представникам усіх верств народу, що Росія перебуває в трагічному, катастрофічному становищі». На нараду запрошувалися члени Державної Думи усіх чотирьох скликань, представники земств і міст, громадських організацій і політичних партій.

Як Центральна Рада, так і більшовики відмовилися брати участь у нараді з однакової причини: вже самий склад запрошуваних викривав розрахунок уряду — сприяти консолідації правих сил і морально готувати суспільство до диктатури. І цей розрахунок спрацював: у промовах на нараді переважала тема «порядку». Широкого розголосу набула овація, влаштована учасниками наради новопризначеному Верховному головнокомандуючому генералу Л. Г. Корнілову — переконаному прибічнику диктатури, сильній особистості.

Підбадьорений підтримкою, Корнілов заходився готувати заколот. 26 серпня він направив у військове міністерство телеграму з вимогою передати йому всю повноту влади. Телеграма підкріплювалася військами, які посунули на Петроград. Передбачалося, що монархічно настроєне офіцерство і генералітет Південно-Західного та Румунського фронтів установлять контроль над українськими губерніями.

Однак армія за генералами не пішла, марш на Петрограді зірвався. В Україні заколотники взагалі не спромоглися на конкретні дії. Негайно створений комітет по охороні революції у складі всіх організацій і партій революційної демократії придушив заколот у зародку. Найбільш активно контрреволюції протистояли більшовики.

Маси врятували уряд Керенського, але криза влади поглиблювалася. Після ліквідації заколоту вплив більшовиків серед робітничого класу і в армії різко зріс. 31 серпня Петроградська, 5 вересня — Московська і 8 вересня — Київська Ради робітничих депутатів прийняли більшовицькі резолюції. Більшовики скористалися цим, щоб прискорити формування загонів Червоної гвардії. У жовтні вони вже мали в Україні понад 15 тис. червоногвардійців, поміж них 3 тис.—в Києві. Жодна інша політична партія в Росії не мала озброєних загонів.

Готуючись до повстання, В. І. Ленін змінив гасла своєї партії в аграрному питанні. Власні більшовицькі гасла збігалися з вимогами селянських мас тільки в одному пункті — про націоналізацію всієї землі. Кінцевою метою більшовиків було створення великого землеробства у двох формах — державній на базі поміщицьких економії і комунальній на основі об'єднання селянських господарств. Село ж вимагало зрівняльного поділу поміщицьких земель. Десятки місцевих наказів, у яких відбивалася ця вимога, були зведені в один взірцевий Наказ, який І Всеросійський з'їзд селянських депутатів схвалив, а есерівська партія взяла в свою програму. Однак есери відкладали розв'язання аграрного питання до Установчих Зборів. Приймаючи за пропозицією Леніна Наказ про землю, більшовики забезпечували собі підтримку селянства. Невідповідність Наказу власній програмі їх не турбувала. Гасло «Земля — селянам!» було для них не стратегічним, а тільки тактичним.

Щоб забезпечити собі підтримку з боку національно-визвольного руху, більшовики змінили свої гасла і в національному питанні. Будучи переконаним прихильником централізованої держави, Ленін висунув гасло утворення союзу вільних республік. 9 серпня більшовики вступили в Центральну Раду, де утворили свою фракцію. Певна річ, такий крок було зроблено не з метою підтримки Ради, а з тим, щоб розкласти її зсередини. Зрештою, більшовики з цим не крилися. Декларація, яку проголосив при утворенні більшовицької фракції Н. М. Лебедєв, закінчувалася словами: «Вступаючи до Центральної Української Ради, ми будемо тут провадити неухильну боротьбу з буржуазією і буржуазним націоналізмом і будемо кликати робітників та селян України під червоний прапор Інтернаціоналу для повної перемоги пролетарської революції».

З'їзд народів Росії. Тимчасовий уряд витратив з бюджету мільйони карбованців на підтримку загальноросійських установ в Україні. Але Генеральний секретаріат він тримав у фінансовій блокаді. Губернська адміністрація вдавала, що секретарств не існує, і зносилася безпосередньо з Петроградом. Тому Центральна Рада та її уряд не могли впливати на соціально-економічну ситуацію. Маючи номінальний статус крайової влади, Рада змушена була діяти як громадсько-політична організація. Як і раніше, центр ваги її діяльності припадав на проблеми національно-визвольного руху.

Найбільш важливою акцією в цій сфері стало скликання у Києві З'їзду народів Росії. Доцільність його було обґрунтована ще під час Українського національного конгресу. Йшлося про те, щоб обговорити шляхи перетворення Російської централізованої держави на федерацію демократичних республік.

З'їзд працював з 8 по 15 вересня. На ньому були присутні представники від литовців, естонців, білорусів, молдаван, грузинів, євреїв, бурятів і донських козаків. Представник Тимчасового уряду, український письменник М. Славинський заявив, що Установчі Збори мають проголосити федеративний устрій Росії, а тому є потреба обговорити основні принципи нової побудови держави. М. Грушевський відзначив, що ідея федерації глибоко вкоренилася в масах українського народу, і зробив припущення, що у перспективі всі європейські народи, а потім і цілий світ зіллються в єдину федерацію.

У резолюції з'їзду відзначалося, що головною хибою державного устрою Росії є надмірне зосередження законодавчої та виконавчої влади в єдиному центрі. Це спричинювало неможливість ефективного функціонування державної машини, затримувало економічний розвиток і вело до визискування окраїн центром. Багатонаціональний склад Росії та різноманітність національних культур, народного господарства й історичного минулого робили єдино придатною формою державного устрою саме федерацію. Національності, розпорошені по всій державі, як, наприклад, євреї, повинні були одержати право на екстериторіально-персональну автономію, а національності, що складали меншість населення у певному краї або області,— право на національно-персональну автономію.

Надзвичайно важливим був пункт про те, що скликання Всеросійських Установчих Зборів не повинно перешкоджати крайовим Установчим Зборам, у завдання яких входило опрацювання форм внутрішньої організації автономних установ даного народу або краю. З'їзд цим підтримав постанову серпневої сесії Центральної Ради, у якій вказувалося на необхідність якнайшвидшого скликання Установчих Зборів етнографічної України, позаяк тільки населення України могло розв'язувати питання її політичного ладу і відносин з Росією. З'їзд утворив нову громадську організацію — Раду народів з перебуванням у Києві. Їй доручалося теоретично обґрунтувати роботу По створенню Російської Федерації. Головою Ради було обрано М. С. Грушевського.

4. Проголошення Української Народної Республіки.

Жовтневі події у Києві. В останній декаді жовтня у Києві працював III Всеукраїнський військовий з'їзд» Вітаючи його від імені Центральної Ради, М. С. Грушевський висловив упевненість в тому, що боротьба народу за національне визволення закінчиться перемогою, тобто створенням власної держави — Української Народної Республіки.

Ці оптимістичні слова пролунали в розпал чергового, надзвичайно тяжкого конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом. На інформацію про те, що в Києві розпочалася практична підготовка до скликання Українських Установчих Зборів, уряд зреагував істерично. Міністр юстиції П. М. Малянтович наказав прокуророві київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Важко сказати, як розвивався б цей конфлікт, але 25 жовтня одна зі сторін відійшла в небуття. Більшовики оволоділи Петроградом і скинули Тимчасовий уряд. II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому переважали більшовики, утворив новий російський уряд—Раду народних комісарів на чолі з В. І. Ульяновим-Леніним.

Після одержання перших телеграфних звісток про події в Петрограді ввечері 25 жовтня Мала Рада зібралася на закрите засідання разом з представниками інших організацій, щоб утворити надзвичайний орган виконавчої влади. Постанова була стислою:

«Центральна Рада одноголосно постановила утворити революційний комітет для охорони революції на Україні. На всій території України комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підлягають, в порядку охорони революції, всі органи влади означеної території. Комітет відповідальний перед Українською Центральною Радою і негайно приступає до діяльності».

При комітеті утворився штаб, який мав подбати про організацію відсічі контрреволюційним силам. У зверненні до громадян України Комітет заявив, що перешкодить будь-яким виступам проти інтересів революції, не зупиняючись перед вжиттям збройної сили. Зазначалося, що влада комітету поширюється на дев'ять українських губерній. За кілька днів до жовтневого перевороту в Петрограді козацька військова рада проголосила Кубанську область окремою республікою у складі Російської Федерації. Поважаючи волю населення Кубані, Центральна Рада відмовилася од претензій на цю частину етнографічної території України. Єдиний фронт революційної демократії розпався вже на другий день, коли у київських Радах робітничих і солдатських депутатів, а потім і в Малій Раді стало обговорюватися питання про оцінку жовтневого перевороту в Петрограді. Російські есери, меншовики і бундівці виступили на захист Тимчасового уряду. Не маючи підстав захищати уряд, українські партії все-таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії. Після засудження Центральною Радою жовтневого перевороту керівники київських більшовиків В. П. Затонський, І. М. Крейсберг і Г. Л. Пятаков вийшли з комітету по охороні революції, Це означало, що збройні сили, які були в розпорядженні більшовиків, виводилися з-під контролю комітету,

У Києві утворилося три табори, кожен із яких протистояв двом іншим. Табір прибічників поваленого уряду складався з усіх загальноросійських партій, крім більшовицької, і мав реальною опорою штаб Київського військового округу. Більшовики спиралися на Раду робітничих і Раду солдатських депутатів. Як і в Петрограді, вони прагнули встановити радянську владу. Центральна Рада, подібно до більшовиків, протистояла штабові округу, але відстоювала власне право на владу.

Для таких обопільних ворогів, як Центральна Рада і більшовицька партія, існуючий державний апарат і генералітет були противником, що мав реальну владу, тобто найбільш небезпечним. Тому вони не перешкоджали одна одній або навіть сприяли у боротьбі зі штабом КВО. Своєрідність ситуації полягала і в тому, що більшовики в Україні зустрілися з додатковим противником, якого не існувало в Росії,— зародком національно-територіального органу влади. Як уже вказувалося, коли Ленін змінив свої гасла в національному питанні і визнав ідею федерації, більшовикам в Україні було наказано увійти в Центральну Раду, хоча вони й далі вважали її противником. Тому більшовицькі лідери у Києві проявляли певну розгубленість у стратегічних питаннях. Свідченням цього було одноденне перебування представників їхньої партії у складі створеного Центральною Радою комітету по охороні революції.

З трьох політичних сил більшовики виявилися найбільш ініціативними і рішучими в діях. 27 жовтня вони скликали розширений пленум Рад робітничих і солдатських депутатів з участю представників військових частин, фабзавкомів і профспілок, на якому утворили революційний комітет — орган керівництва збройним повстанням. Тим часом штаб КВО стягував до міста вірні йому війська з фронту. Наступного дня він блокував Маріїнський палац, де перебував ревком, і заарештував його майже в повному складі. Повстанців було позбавлено керівництва, але ненадовго. 29 жовтня більшовики обрали новий ревком. Почалися бої, переважно на Печерську та в районі заводу «Арсенал». На вулицях міста з'явилися окопи й барикади. Київські робітники загальним страйком підтримали більшовицьке повстання.

Бої тривали три дні. Ввечері 31 жовтня стало зрозуміло, що повстання перемагає. Комісія з представників більшовицького ревкому, Центральної Ради, штабу КВО і міської думи всю ніч виробляла умови припинення вогню. Генералітет змушений був звільнити заарештованих членів першого ревкому, вивести з міста війська Й розформувати офіцерські дружини. Місто переводилося на мирний стан. Його охорона доручалася Центральній Раді, війська якої майже не брали участі в боях І зберігали високу боєздатність.

Як тільки вщухла стрілянина, Центральна Рада зібралася, щоб прийняти ряд постанов, з якими не можна було гаятися. Перш за все, йшлося про встановлення контролю над тиловими гарнізонами, особливо в Київському Військовому окрузі. Вірні поваленому урядові генерали втекли у невідомому напрямку, і тимчасовим начальником КВО було призначено члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка. Більшістю голосів (проти голосували українські соціал-демократи і меншовики) Рада прийняла рішення про передачу поміщицьких і державних земель у розпорядження земельних комітетів. Це був перший крок до реалізації есерівських (а з недавнього часу — і більшовицьких) вимог щодо соціалізації землі. Малій Раді доручалося затвердити закон про вибори до Українських Установчих Зборів і провести самі вибори. Нарешті, на доповнення заяви вже ліквідованого комітету по охороні революції про кордони України Рада прийняла таку офіційну постанову: «...поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на одмежовану (Тимчасовим урядом) територію України, де більшість населення є українці, а саме: Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини». Поважаючи право населення Бессарабської губернії на самовизначення, Рада не заявила претензій на її українські частини. В цей час у Кишиневі готувалося скликання бессарабського парламенту (Сфатул Церій), у якому молдавани дістали 70 % місць, а національні меншини, поміж них і українці-30%.

III Універсал Центральної Ради. Після перемоги повстання у Києві склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювали збройні сили Центральної Ради і більшовиків. Таке становище довго тривати не могло. І знову ініціативу визначати дальший хід подій взяла на себе більшовицька партія.

4 листопада було скликано нове засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, представників від контрольованих переважно більшовиками військових частин, які розміщувалися у місті, профспілок та фабзавкомів. На них Г. Л. Пятаков висунув доволі гнучку й підступну тактику усунення Центральної Ради з політичного життя за допомогою контрольованого більшовиками виборчого процесу всередині Рад. Після відповідного інструктування запрошених більшовиків і співчуваючих їм збори відповіли в своїх резолюціях на ряд питань, пов'язаних з організацією влади. На питання про те, кому повинна належати влада в Росії, збори більшістю у 433 голоси проти 119 відповіли: Радам. Питання про те, хто має бути владою в Україні, розв'язувалося одноголосно: Центральна Рада. Цим більшовики нібито підтверджували свої нові декларації в національному питанні. Однак їхня реальна політика не збігалася з деклараціями. Виявилося, що вони бажали мати справу не зі справжньою Центральною Радою, яка тривалий час розвивалася й оновлювалася в ході національно-визвольного руху, а з маріонетковою установою під тією самою назвою. Голосами 389 учасників зборів було вирішено здійснити «реконструкцію» Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Отже, поки Центральна Рада провадила підготовку до Установчих Зборів, сподіваючись шляхом загальних, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні утвердити підвалини нового суспільного устрою України, більшовицька партія прагнула скористатися тимчасовою популярністю в масах, щоб «перетворити» Центральну Раду за російським зразком у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України. Центральна Рада бажала віддати завойовану владу демократично обраним депутатам Українських Установчих Зборів, а її опоненти — встановити диктатуру однієї партії під виглядом диктатури пролетаріату.

Керівництво Центральної Ради бачило небезпеку, яка створилася для України з боку більшовицької партії після жовтневого перевороту в Петрограді. Потрібні були рішучі дії по закріпленню за українським народом державних прав. Чекати чергової сесії Центральної Ради або скликати надзвичайну сесію не залишалося часу. Пізно ввечері 6 листопада зібралася Мала Рада.

Відкриваючи це історичне засідання, М. С. Грушевський заявив, що після зникнення центральної влади в Росії стала поширюватися громадянська війна, яка загрожує перекинутись і в Україну. Щоб врятуватися від анархії і війни, треба негайно, не чекаючи перетворення Росії на федеративну республіку, проголошувати утворення Української національної держави. «Обставини,— зазначив голова Ради,— примушують нас здійсняти те, що недавно ще ми мислили, як далеке від нас... Українські фракції цілий тиждень обмірковували це питання і прийшли до висновку про невідкладність цього акту».

Після цього Грушевський від імені керівництва Центральної Ради і Генерального секретаріату подав на затвердження Малій Раді текст III Універсалу. В ньому проголошувалося:

«Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному секретаріатові України. Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії».

III Універсал оголошував широку програму майбутніх перетворень в Україні. Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасувалося. Земля визнавалася власністю всього трудового народу і повинна була перейти до нього без викупу. Для робітників встановлювався восьмигодинний робочий день. Центральна Рада зобов'язувалася подбати про негайний початок мирних переговорів. Вказувалося, що в Українській Народній Республіці забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканність особи і помешкання, можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. Вибори до Українських Установчих Зборів призначалися на 27 грудня 1917 р., а їх скликання — на 9 січня 1918 р.

Читання Універсалу неодноразово переривалося овацією. Потім присутні встали і заспівали гімн «Ще не вмерла Україна», шевченківський «Заповіт». Поіменним голосуванням за затвердження Універсалу висловилося 42 члени Малої Ради при п'ятьох, що утрималися. Коли Універсал було прийнято, вже розпочався новий день, 7 (22) листопада. А через два дні на Софіївській площі відбулося його урочисте проголошення. Коли минула ейфорія, викликана справді історичним здобутком — проголошенням Української Народної Республіки, виявилися слабкі сторони законотворчої діяльності Центральної Ради. За визнанням В. К. Винниченка, третій конституційний акт Ради не зробив такого впливу на суспільство, як перший. Справді, у першому універсалі утверджувалася національна ідея, яка об'єднувала всіх українців, а в третьому — накреслювалися соціально-економічні заходи, по-різному зустрінуті в різних колах. Наприклад, під час обговорення універсалу в Київській міській думі Центральну Раду звинуватили у капітуляції перед більшовизмом. Навпаки, більшовицька преса зазначала, що Рада з деяким запізненням і з певними урізками прийняла лише частину декретів, проголошених радянською владою.

Найбільше дискусій викликало земельне законодавство. Генеральне секретарство земельних справ розіслало спеціальну відозву до населення. В ній роз'яснювалося, що нетрудове господарство є таким, у якому власник змушений через його розміри постійно наймати робітників. Вказувалося, що у землевласників, які мають менше 50 десятин, земля відібрана не буде. Таке роз'яснення розлютило безземельних і малоземельних селян, охоплених бажанням поділити всі землі «по справедливості», тобто порівну. Класова ненависть, викликана тяжким становищем люмпенізованих прошарків населення, підсилювалася більшовицькими гаслами, які в Росії вже стали державними законами. Центральна Рада не могла цього не враховувати, балансуючи між різними верствами суспільства в обстановці зростаючого господарського занепаду і паралічу державної влади.

Відмова від самостійності УНР і визначення її статусу як складової частини Російської Федерації істотних дискусій не викликали. Грушевський не помилявся, вказуючи на те, що ідея федерації глибоко вкоренилася в українському суспільстві. Самостійників серед українців справді було небагато. Але автори III Універсалу припустилися фундаментальної помилки, коли понадіялися на те, що створювана УНР виявиться здатною протистояти центру, імперська природа якого не змінилася з поваленням царя та з усуненням Керенського. Тим більше вони помилялися, коли розраховували на те, що у них вистачить сили взяти на себе ключову роль у перебудові гинучої імперії на нових, демократичних і федералістичних засадах. У дусі революційного романтизму резолюції з'їзду народів Росії вони закликали в універсалі: «...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії». Такі заклики перебували у кричущій невідповідності з суворою дійсністю. Тільки демократичний струмінь Лютневої революції міг дати життя федеративному союзу вільних народів, але він після невдалого корніловського і вдалого ленінського переворотів майже зник. Об'єктивно складалося так, що відмовою від самостійності Грушевський, Винниченко та інші лідери національно-визвольного руху прив'язували Україну до старого імперського центру у новій, більшовицькій оболонці. Наприкінці листопада Генеральний секретаріат звернувся до Раднаркому і крайових урядів Дону, Кавказу, Сибіру, Молдавії, Криму і Башкири з пропозицією негайно розпочати переговори з ним у справі утворення єдиного федерального уряду Росії. На думку секретаріату, тільки такий уряд мав право взяти на себе повноваження поставити перед усіма воюючими державами вимогу про укладення миру. Проте цей донкіхотський проект серйозно не розглядався. Раднарком вважав себе центральним, а не обласним урядом. Він уже готувався до знищення всіх периферійних державних утворень, зокрема й УНР.

5. Війна УНР з радянською Росією.

Боротьба за владу в Україні. Висловлену 4 листопада П'ятаковим ідею про перетворення Центральної Ради у ЦВК Рад України більшовики почали інтенсивно поширювати в масах. Ця пропагандистська робота давала певні результати. Ідею підтримали багато виконкомів Рад, особливо в Донбасі. 17 листопада нарком у справах національностей Й. В. Сталін у розмові з членом Київського обласного Комітету РСДРП(б) С. С. Бакинським цілковито схвалив курс на поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом Рад. Звіт про цю розмову опублікували газета «Правда» і преса в Україні. Від імені керівництва партії Сталін заявляв: «Ми всі вважаємо, що ви — кияни, одесити, харківці, катеринославці та інші повинні негайно взятися за скликання такого з'їзду». Секретар ЦК партії Я. М. Свердлов на пряме запитання відповідального працівника обкому РСДРП(б) Південно-Західного краю І. Ю. Кулика про те, як ставитися до Центральної Ради, рекомендував прислухатися до порад наркома у справах національностей.

Пропагандистська кампанія дійшла до завершення 24 листопада, коли об'єднаний виконком київських Рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з'їзду Рад з таким мотивуванням: «Досі українські робітники і селяни не мали свого крайового уряду. Центральна Рада, де дуже сильно представлені явні й приховані контрреволюціонери, не може бути урядом, що виявляє волю української робітничої і селянської маси. Тільки радянська влада зможе захистити інтереси величезної більшості українського народу, і тому український з'їзд Рад повинен узяти всю владу до своїх рук».

На з'їзд запрошувалися представники від усіх Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів губернського, міського і повітового рівня, не виключаючи Рад, що перебували під впливом українських партій. Одначе норми представництва було розроблено з таким розрахунком, щоб надати вирішальну перевагу делегатам від Рад основних промислових районів і великих міст, які здебільшого перебували під впливом більшовиків. Представництво селян обмежувалося більшою мірою, ніж це робив царський уряд під час виборів до IV Державної Думи. І не дивно: село йшло за українськими есерами.

На противагу більшовикам Центральна Рада готувала вибори до Установчих Зборів. 16 листопада було затверджено виборчий закон, першим пунктом якого проголошувалося: «Установчі Збори Української Народної Республіки складаються з членів, обраних людністю на основі загального, без різниці полу, і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з додержанням принципу пропорціонального представництва». Право участі у виборах надавалося всім громадянам, поміж них військовим і біженцям.

Використовуючи політичні методи боротьби за владу в Україні, більшовики не забували про збройну силу. Вони утворили військово-революційний комітет, який став готувати нове повстання у Києві. Та Центральна Рада випередила їх. У ніч на ЗО листопада сформована начальником Київського військового округу В. Павленком Перша сердюцька гвардійська дивізія разом з іншими українськими частинами оточила казарми більшовицьких військ, роззброїла їх, посадила в ешелони й вислала в Росію. Київські Ради робітничих і солдатських депутатів висловили протест, який залишився без наслідків. На заклик більшовиків у місті відбувся одноденний страйк 20 тис. робітників. Одночасно було зроблено спробу кинути на Київ Другий гвардійський корпус. Він став просуватися залізницями в напрямі до Києва. Однак у районі Вінниці його зустрів Перший український корпус генерала П. П. Скоропадського, в якому налічувалося близько 60 тис. дисциплінованих бійців. Скоропадський роззброїв більшовицькі частини і під вартою відіслав їх у Росію. У взаємодії з іншими військовими підрозділами, що визнали Центральну Раду, він продовжив роззброєння збільшовизованих частин в усій прифронтовій смузі.

Конфлікти між українізованими і збільшовизованими підрозділами однієї армії спочатку обходилися майже без крові. Однак поступово протистояння переростало у справжні бої. Вони розгорнулися на Харківщині, зокрема в Сумах, Куп'янську, Вовчанську.

І все-таки Раднарком і Центральна Рада поки що не визнавали стану війни між собою. Здебільшого лояльно поводилась українська адміністрація. У багатьох містах України забезпечувалася нормальна діяльність будь-яких організацій та установ, що перебували під більшовицьким контролем. Функціонувала більшовицька преса. Проводилися конференції місцевих і обласних комітетів більшовицької партії.

В. І. Ленін розумів, що в українських губерніях радянська влада може утвердитися тільки в тому випадку, якщо збережеться проголошена Центральною Радою Українська держава. Щоб за цих умов успішніше контролювати радянську адміністрацію, треба було створювати всередині партії український організаційний центр. З цим завданням до Києва прибули члени керівництва партії, один із найближчих співробітників Леніна Г. О. Зінов'єв і комісар Румунського фронту С. Г. Рошаль. Місцеві партійні працівники під керівництвом Г. Ф. Лапчинського (Кременчук), В. X. Аусема (Полтава) і В. П. Затонського (Київ) якраз готували чергову конференцію більшовиків Південно-Західного краю.

Конференція відкрилася 3 грудня. Делегати представляли 24 місцеві організації, в яких налічувалося понад 18 тис. членів партії. Найбільш важливим її рішенням стала постанова про створення в Україні єдиної партійної організації під назвою «РСДРП (б) — Соціал-демократія України». Пропозиції деяких делегатів про створення окремої більшовицької партії не відповідали настановам центру, а тому навіть не обговорювалися. Українська організація більшовиків повинна була утворитися як складова частина єдиної партії на чолі з петроградським керівництвом. Цими ж днями у Харкові працювала конференція більшовиків Донецько-Криворізької області, на якій було представлено понад ЗО тис. членів партії. Відбулися також губернські конференції у Таврії та на Херсонщині. Пропозиція об'єднати більшовицькі організації всієї України не припала делегатам з цих районів до душі. Саме поняття «Україна» було їм чуже. Вони ставили знак рівності між національно-визвольним рухом та контрреволюцією і не могли усвідомити того, що створення українського центру відповідає інтересам самої партії. Справу об'єднання більшовиків України було відкладено до кращих часів.

Ультиматум Раднаркому. Утворений ще влітку 1917 р. Донський військовий уряд під керівництвом генерала О. М. Каледіна після жовтневого перевороту заявив, що бере в свої руки всю владу на території Області Війська Донського. Для боротьби з Каледіним Раднарком наприкінці листопада стягнув війська, на чолі яких було поставлено В. О. Антонова-Овсієнка. Напередодні вирішальних боїв Донський уряд почав стягувати з усіх фронтів козачі частини. Центральна Рада дала згоду пропускати їх на Дон через територію України. З свого боку, Каледін погодився пропускати українські військові частини з Дону в Україну. Союз між Україною й Доном стривожив Раднарком. Як пізніше згадував Антонов-Овсієнко, цей союз загрожував тим, що «...відріже нас від Кавказу і бакинської нафти, позбавить радянський центр також і вугілля Донецького басейну, марганцю Криворіжжя і хліба України». Щоб покарати Центральну Раду, призначений більшовиками новий Верховний головнокомандуючий прапорщик М. В. Криленко заборонив українським частинам Північного і Західного фронтів пересуватися в Україну і не дозволив об'єднати Південно-Західний і Румунський фронти в єдиний Український фронт. Назрівала відкрита війна між УНР і Радянською Росією.

4 грудня Криленко по радіотелеграфу передав у Київ підписану В. І. Леніним і Л. Д. Троцьким телеграму Раднаркому з ультиматумом Центральній Раді. Телеграма починалася із заяв про визнання Раднаркомом Української Народної Республіки, а також про те, що остання, на думку Раднаркому, має право зовсім відокремитися од Росії або укласти з Російською Республікою угоду про федеративні взаємовідносини. Суверенність українського народу Ленін і Троцький засвідчували в найбільш сильних висловах: «Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою народних комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно».

Далі, однак, виявлялося, що Раднарком не ставить знака рівності між Центральною Радою і проголошеною нею Українською Народною Республікою. Центральна Рада звинувачувалася в тому, що вона відмовляється негайно скликати крайовий з'їзд українських Рад і не визнає радянської влади в Україні. «Ця двозначна політика,— заявляв Раднарком,— позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки». Як Центральна Рада могла визнати радянську владу і не само» знищитись при цьому, в телеграмі не роз'яснювалося.

Раднарком висував чотири ультимативні вимоги до Центральної Ради. По-перше, відмовитися од спроб дезорганізації загального фронту (йшлося про створення Українського фронту). По-друге, не пропускати військові частини з фронту на Дон або в інші райони з ворожими Раднаркомові урядами. По-третє, пропускати революційні (тобто більшовицькі) війська на Південний фронт. По-четверте, припинити роззброєння радянських полків і червоногвардійців в Україні. Телеграма закінчувалася прямою погрозою: в разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

Голова Генерального секретаріату Винниченко і генеральний секретар міжнаціональних справ Шульгін відповіли Раднаркому одразу. Вони з обуренням писали: «Генеральний секретаріат в заяві народних комісарів про те, що вони визнають Українську Республіку, вбачає нещирість або ж суперечність самим собі. Неможливо одночасно визнавати право на самовизначення «аж до відокремлення» і в той же час робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу, як це робить Рада народних комісарів Великороси щодо Народної Української Республіки», Усі вимоги Раднаркому були відкинуті.

Того ж дня, 5 грудня, О. Я. Шульгін доповів Малій Раді про ультиматум і реакцію на нього українського уряду. Рада солідаризувалася з позицією уряду. Булр вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Наприкінці грудня до обігу вже надійшли 100-карбованцеві! кредитні білети, потім були віддруковані грошові знаки в 3, 10, 500 і 1000 карбованців (гривні з'явились у 1918 р.).

Утворення радянської «УНР». Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Харківська міська організація більшовиків у листопаді зросла до 2,5 тис. чоловік. Під час часткових перевиборів міської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовики довели кількість своїх мандатів майже до половини її складу. Антонов-Овсієнко стягнув до міста великі збройні сили і створив тут свій штаб. В ніч на 9 грудня українські війська у Харкові були роззброєні, а 10 грудня більшовики і ліві есери сформували військово-революційний комітет на чолі з М. Л. Рухимовичем, до якого перейшла влада. Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції—Лозову, Синельникове, Олександрівськ. Вона зводилася переважно до роззброєння противника переважаючими силами. Однак у П'ятихатках розгорілися справжні бої. Просуваючись по залізницях, війська Антонова-Овсієнка поступово витісняли з міст гарнізони Центральної Ради.

На початку грудня наполеглива робота оргкомітету по скликанню Всеукраїнського з'їзду Рад наблизилася до завершення. Підсумки цієї роботи виявилися для більшовиків невтішними. Замість того, щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-меншовицький виконком Рад Донецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (поміж них і лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не цікавила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоча й з інших причин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 4 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перейшла за сотню.

Однак за тиждень до з'їзду Центральна Рада змінила тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин. Інакше кажучи, було вирішено повторити досвід зриву з'їзду, застосований у квітні, коли київські Ради робітничих і солдатських депутатів готували обласний з'їзд потай від українських організацій.

Як наслідок, у Київ з'їхалися понад 2000 українських делегатів. Вони усунули мандатну комісію з'їзду і стали самі собою видавати мандати. Коли з'їзд розпочався, В. П. Затонського, якому доручили його відкрити, зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М. М. Стасюк відверто заявив, що більшовицьки настроєний крайовий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів, віддаючи перевагу робітникам і солдатам, а до всього ще й не українцям над селянами, хотів сфальшувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селянської спілки подбав, зі свого боку, про те, щоб збільшити селянське представництво на з'їзді.

Проте Центральна Рада недооцінила противника. Більшовики разом із лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили продовжувати роботу в Харкові, де в ці дні встановлювалася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому були представлені 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд Рад працював 11—12 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади й проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що Радянська Росія не воювала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, проголошеного представниками трудящих самої України. У підписаній Леніним поздоровчій телеграмі Раднаркому вказувалося:

«Вітаючи створення у Харкові дійсно народної радянської влади на Україні, вбачаючи на цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української Республіки,— Рада народних комісарів обіцяє новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку...»

Зовсім не випадково в цій телеграмі новоутвореному органу влади дали не традиційну назву в множині (Ради робітничих і селянських депутатів), а цілком незвичну, в однині: «робітнича і селянська Рада». Тут не було жодної термінологічної помилки, тільки розрахунок: максимально наблизити назву контрольованого більшовиками органу влади до звичної для мас — Центральна Рада. Раднарком не спромігся організувати справу так, щоб «переобрати» Центральну Раду на представницькому з'їзді Рад. Але все-таки проблема влади розв'язувалася, хоча й іншим шляхом: створенням паралельної, радянської «УНР» і поступовим усуненням Центральної Ради з території України за допомогою збройного тиску.

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України у складі 41 чоловіка (поміж них 35 більшовиків). Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Є. Г. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України — Народний секретаріат. Схожість назви з урядом Центральної Ради також була не випадковою. До складу уряду ввійшли С. С. Бакинський, Є. Б. Бош, В. П. Затонський, Ю. М. Коцюбинський, Ф. А. Сергеєв (Артем), М. О. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Б. Бош.

Євгенія Богданівна Бош (1879—1925) народилася в Очакові. Батько, за національністю німець, працював механіком у поміщицьких маєтках на Півдні України, мати походила з старовинного молдавського шляхетного роду. Щоб вирватися з тяжкої сімейної обстановки, вона вийшла заміж у 16 років і незабаром народила двох дочок. Це не перешкодило їй закінчити екстерном гімназію і продовжити самоосвіту. У 1901 р. вступила в РСДРП і занурилася в партійну роботу. Чоловіка, який був їй зовсім чужий, вона залишила, забрала дочок і поїхала в Київ. З 1911 р. очолила Київський комітет РСДРП. Навесні 1912 р. її заарештували й заслали в Іркутську губернію. Незабаром до неї приїхав Г. Л. Пятаков, з яким її зблизили спільна робота у Київському комітеті й заслання. Вони разом здійснили успішну втечу за кордон. Після Лютневої революції однією з перших серед більшовиків Є. Б. Бош повернулася в Росію і приїхала в Київ. її негайно обрали в міський комітет РСДРП (б) і Раду робітничих депутатів. У квітні 1917 р. вона очолила Південно-Західний окружний, а в липні — обласний комітет більшовицької партії. В Народному секретаріаті виконувала функції секретаря внутрішніх справ.

Новостворена радянська державність була привнесена ззовні, а не сформувалася органічно всередині українського суспільства. Те, що майже всі члени українського радянського уряду були більшовиками і підпорядковувалися залізній внутріпартійній дисципліні, перетворювало його на «кишеньковий» для Раднаркому. Не обмежуючись цим, Ленін призначив випробуваного працівника центрального партійного апарату Г. К. Орджонікідзе тимчасовим надзвичайним комісаром України. На «паритетних» засадах своїм повноважним представником при Раднаркомі український уряд призначив Затонського. Останній одержував право вирішального голосу в складі уряду Радянської Росії при розгляді питань, що стосуються України.

Проголошення незалежності УНР. На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони — українські і робітничо-селянські. Відразу після утворення в Харкові вищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним із перших Народний секретаріат видав декрет про скасування заборони на вивіз хліба з України в Росію. Відтак він опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального секретаріату. Поряд з війною декретів продовжувалася силова боротьба. Військові операції провадилися переважно по лініях залізниць і найчастіше зводилися до спроб роззброїти противника. Ініціатива в них належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалася. Коли війська Антонова-Овсієнка, який керував воєнною кампанією, наближалися до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізувалися і не зрідка, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройне повстання. Якщо робітничий клас здебільшого підтримував радянську владу, сподіваючись на встановлення порядку органами, які він сам обирав, то українське село залишилося нейтральним і вичікувало, хто візьме гору. Розчаровані соціально-економічною політикою Центральної Ради, пролетаризовані селянські маси відмовляли їй у беззастережній підтримці. Серед українських політичних партій поглиблювався розкол. Ліві елементи все більше схилялися до максималістських більшовицьких гасел. Члени Центральної Ради, ліві українські есери В. М. Блакитний (Елланський), П. П. Любченко, Г. В. Михайличенко, лівий український соціал-демократ Є. В. Неронович та інші задумали скинути Генеральний секретаріат, який не влаштовував їх своєю поміркованою політикою, і встановити радянську владу. Незважаючи на протест Грушевського, змовники були заарештовані в самому будинку Центральної Ради під час засідання есерівської фракції. Під впливом наступу більшовицьких військ керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Радянська Росія прагнула позбавити трудящих України державних прав і нав'язати їм «кишеньковий» уряд. Формально відокремлення од режиму більшовицької диктатури ставало проблемою першорядного політичного значення. До цього додавалася необхідність провадити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську.

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього історичного документу було опрацьовано на основі проектів М. С. Грушевського, В. К. Винниченка і М. Ю. Шаповала. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради. В ньому говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію». У ньому проголошувалося, що кожна з націй в Україні має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням об'єднувались у спілки, які мали право законодавчої ініціативи й користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні потреби. Незабаром В. К. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку, Раду народних міністрів сформував український есер В. О. Голубович. Новий прем'єр вважав першорядним завданням розбудувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримавсь у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.

Наступ радянських військ. У середині січня 1918 р. Антонов-Овсієнко об'єднав військові сили, що рвалися на Київ з півночі, Харківщини і Катеринославщини, у так звані «армії». Війська під командуванням П. В. Єгорова, що просувалися на Яготин, складалися з харківських, катеринославських і донбасівських червоногвардійців. До них приєднався загін чорноморських матросів А. В. Полупанова. «Армія» Р. І. Берзіна, що розвивала наступ на Ніжин і Бровари, складалася з московських і петроградських червоногвардійських загонів, солдатів Західного фронту і моряків Балтфлоту. В групу С. Д. Кудинського ввійшли брянські й курські червоногвардійські загони. Командуючим трьома «арміями» Антонов-Овсієнко призначив лівого есера, підполковника царської армії М. О. Муравйова, людину над звичайно честолюбну і хворобливо жорстоку.

Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 16 січня почали збройне повстання. Центром його став завод «Арсенал», який захищали близько 1000 робітників. Минулися часи, коли сутички ворогуючих сторін були майже безкровними. Тепер повсюдно точилася боротьба не на життя, а на смерть. Після п'ятиденних бот «Арсенал» було взято штурмом. Більшість його захисників відступила підземними переходами. Понад 200 робітників, які прикривали відхід, потрапили в полон І були безжалісно розстріляні. Загальні втрати повстанців перевищили 1000 чоловік. У ці ж дні «армія» Єгорова зустріла на залізничній станції Крути героїчний опір трьохсот необстріляних київських студентів і гімназистів. Маючи багаторазову перевагу в чисельності, наступаючі зім'яли оборону і винищили багатьох, не беручи полонених. Ті, хто врятувався, спромоглися розібрати залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступаючі радянські війська. Заволодівши Дарницею, Муравйов зазнав невдачі під час першого штурму. Тоді він наказав відкрити по місту вогонь із важких гармат. П'ять діб ураганного обстрілу перетворили життя киян на пекло. Люди ховалися по підвалах, у місті спалахували пожежі, снаряди сіяли смерть. За таких умов Центральна Рада визнала недоцільною дальшу оборону й віддала розпорядження про евакуацію.

26 січня радянські війська увійшли в місто. У наказі, текст якого Антонов-Овсієнко пізніше наводив у своїх спогадах, Муравйов вимагав від підлеглих «нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і ворогів революції». Такої кривавої різанини столиця України не бачила з часів татаро-монголів. Кількість жертв вимірювалася тисячами. Через два дні Народний секретаріат телеграфував Раднаркому: «Героїчна боротьба українських радянських військ закінчилася повною перемогою... Радянські війська Української республіки переможно підняли над стародавнім Києвом червоний прапор соціалістичної революції». У першій половині січня загони під командуванням Р. Ф. Сиверса, Ю. В. Сабліна і Г. К. Петрова, в яких налічувалося близько 16 тис. червоногвардійців, витіснили козачі каледінські частини з усієї території Донбасу. Згодом вони оволоділи Таганрогом, Ростовом-на-Дону і Новочеркаськом. Усвідомивши безнадійність дальшого опору, генерал О. М. Каледін склав повноваження отамана і застрелився.

12 січня більшовики почали збройне повстання в Одесі. Після тривалих боїв червоногвардійські загони взяли гору. В середині місяця червоногвардійці встановили радянську владу в Криму, а наприкінці — в Миколаєві, Херсоні і Єлисаветграді.

Мирні переговори у Брест-Литовську. Ініціатива в мирних переговорах належала більшовикам. II Всеросійський з'їзд Рад у день жовтневого перевороту першим прийняв декрет про мир. 8 листопада Раднарком звернувся до країн Антанти з нотою, в якій пропонувалося розпочати переговори про мир. Потім він зв'язався через Швецію з державами німецького блоку і заявив, що декрет про мир слід розглядати як офіційну пропозицію негайного перемир'я і відкриття мирних переговорів. Одночасно В. І. Ленін зобов'язав генерала М. М. Духоніна, який після втечі О. Ф. Керенського поклав на себе обов'язки Верховного головнокомандуючого, негайно запропонувати австро-німецькому командуванню укласти перемир'я на всіх фронтах. Коли Духонін відмовився виконати розпорядження, розгнівані солдати посадили його на багнети.

Країни Антанти навіть не відповіли на радянську ноту, а Німеччина та її союзники пішли на переговори. Вони відкрилися 20 листопада в штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир'я було підписано 2 грудня. Вона істотно зміцнила вплив більшовицької партії в масах, зокрема в Україні. Керівники Центральної Ради зрозуміли, що вони запізнюються з мирними ініціативами. 22 листопада відбулося засідання Малої Ради, присвячене справі миру. Як повідомив Грушевський, головнокомандуючий Румунським фронтом генерал Д. Г. Щербачов телеграфував, що в порозумінні з румунським урядом він укладає перемир'я і просить Раду надіслати представників для участі в цих переговорах. Є. В. Неронович визнав за необхідне, щоб УНР взяла справу укладення перемир'я на Румунському і Південно-Західному фронтах у свої руки як незалежна держава. Від імені Генерального секретаріату цю пропозицію підтримав В. К. Винниченко. Переважною більшістю голосів Мала Рада прийняла таке рішення. На фронти були відряджені її представники для ведення переговорів.

Переговори про мир почалися у Брест-Литовську 9 грудня. Німецьку делегацію очолювали статс-секретар міністерства закордонних справ Р. Кюльман і начальник штабу Східного фронту генерал М. Гофман, австро-угорську — міністр закордонних справ граф О. Чернін. На чолі делегації Раднаркому стояв А. А. Іоффе. Центральна Рада знову запізнилася. Тільки в день початку переговорів Генеральний секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних держав. У ній говорилося, що Українська Народна Республіка до утворення федеративного російського уряду стає на дорогу самостійних міжнародних відносин. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну. Генеральний секретаріат заявляв: мир, який хоче укласти Росія зі своїми противниками, матиме силу тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд УНР. Незабаром із Брест-Литовська надійшло повідомлення про те, що Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина чекають представників УНР на мирних переговорах. На нараді керівництва двох провідних партій Центральної Ради—українських есерів і українських соціал-демократів — було обрано делегацію УНР на переговорах у складі В. Голубовича (голова), М. Левицького, М. Любинського, М. Полоза і О. Севрюка. Напередодні від'їзду делегації М. С. Грушевський докладно проінструктував її. Делегація повинна була домогтися включення в УНР українських земель, що входили до складу Австро-Угорщини (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття), а також окупованих союзними військами в ході війни Холмщини й Підляшшя, які належали Російській імперії. Якби Австро-Угорщина не дала згоди на передачу УНР українських етнографічних земель, делегація мала потурбуватися про те, щоб у кордонах цієї імперії було створено з них окремий Коронний край з найширшою автономією. Повернення Українській державі українських земель, що належали Росії, делегація повинна була домагатися твердо і за всіх умов.

Тим часом Іоффе оголосив у Брест-Литовську декларацію про необхідність дотримання принципу демократичного миру без анексій і контрибуцій. Протилежна сторона досить довго вивчала цей документ, щоб знайти спосіб заспокоїти світову громадську думку, а потім використати колосальну військову перевагу й продиктувати мир на власних умовах. Нарешті 12 грудня Р. Кюльман проголосив, що союзники приєднаються до радянської формули про демократичний мир без анексій і контрибуцій на засадах самовизначення народів, якщо це зроблять країни Антанти. Англія і Франція тримали курс на війну до переможного кінця. Як і слід було чекати, вони зігнорували радянську декларацію про демократичний мир. Тоді Кюльман заявив: оскільки Антанта не приєдналася до переговорів, союзники вважають себе вільними від радянської формули миру.

25 грудня до переговорного процесу підключилася делегація УНР. Коли Голубович заявив, що умовою миру українці ставлять приєднання до УНР Холмщини і Підляшшя, а також проведення плебісциту в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті, граф Чернін з подивом запитав: хто тут переможений і хто переможець? Він запропонував визнати на майбутнє кордон між Австро-Угорщиною і колишньою Російською імперією, а також провадити дальші переговори за умови невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої. У переговорах з делегацією Раднаркому Четвертий союз висунув претензії на російську територію площею понад 150 тис. кв. км уздовж кордону від Балтійського моря до Брест-Литовська. Іоффе у паніці приїхав з цими вимогами в Петроград. Раднарком негайно змінив склад радянської делегації. На чолі її було поставлено наркома закордонних справ Л. Д. Троцького.

29 грудня у Брест-Литовську відбулося пленарне засідання з участю делегації Росії і України. Голубович заявив, що делегація УНР займає на переговорах самостійне становище. Троцький змушений був вказати, що російська делегація, визнаючи право кожної нації на самовизначення аж до відокремлення, не вбачає будь-якої перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах як самостійної. Від імені чотирьох союзних держав граф Чернін також заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відклали до моменту укладення мирної угоди. Троцький наполіг на тому, щоб зробити у переговорах перерву до середини січня. Делегації роз'їхалися. Причини перерви були надто серйозні.

По-перше, серед керівників більшовицької партії стався розкол. Частина керівних діячів, так звані «ліві комуністи», вимагали оголосити війну закінченою, не укладати грабіжницького миру, а в разі окупації країни перейти до партизанської війни і чекати світової революції. Ленін займав більш реалістичну позицію. У випадку ультиматуму з боку німців та їхніх союзників він наполягав на негайному підписанні продиктованих умов миру, хоч би якими тяжкими вони виявилися. Це було зафіксовано спеціальним рішенням Центрального комітету партії від 11 січня 1918 р.

По-друге, болючим для Раднаркому пунктом переговорів була українська проблема. Вимушене визнання самостійності делегації УНР у випадку укладення миру означало для більшовиків втрату України. Затягуючи переговори, Ленін розраховував здобути цілковитий контроль над територією України. Це давало можливість замінити делегацію Центральної Ради в Брест-Литовську українською радянською делегацією.

Справді, після поновлення переговорів Троцький зробив заяву: в складі російської делегації з'явилися нові члени — представники українського радянського уряду. Він повідомив, що більша частина України вже контролюється цим урядом, а тому мирну угоду, укладену з представниками Центральної Ради, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконуючий обов'язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Від імені союзників граф Чернін заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні угоди. У Німеччині та Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, тож угода з Україною могла певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй більшої частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель у окремий коронний край.

27 січня (9 лютого за нов. ст.) угоду між УНР І чотирма державами німецького блоку було підписано. Це була перша мирна угода у світовій війні, що тривала. Впродовж першої половини 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою),. 400 млн. шт. яєць, іншу сільськогосподарську продукцію й промислову сировину. Делегація УНР вже дістала повідомлення про здобуття Києва радянськими військами, але приховала його від союзників, щоб не перешкодити підписанню угоди.

Після того, як угода стала доконаним фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває у безнадійному становищі й вимагає допомоги збройною силою. Союзники також розуміли, що одержати продовольство з України можливо тільки за умови її окупації великими силами. У ніч на 28 січня делегація Четвертого союзу звернулася до радянської сторони з ультимативними вимогами, але без офіційного пред'явлення ультиматуму. Будучи зв'язаним рішенням партійного керівництва про підписання договору тільки після ультиматуму, Троцький покинув Брест-Литовськ і виїхав у Петроград. Тоді німецька делегація скористалася обстановкою, щоб висунути нові, важчі за попередні вимоги. Генерал Гофман розраховував на те, що вони стануть прийнятними для радянської сторони, коли розпочнеться масовий наступ. Німецькі війська стали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.

II. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА.

6. Вторгнення німецьких і австро-угорських військ в Україну.

Відступ радянських військ з України. 18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли в наступ по всьому фронту від Балтійського моря до Карпат. На київському напрямі діяли 23 дивізії. Перед ними було поставлено завдання захопити Київ і просуватися далі на Полтаву, Харків і Ростов-на-Дону. 24 лютого на одеському напрямі почали наступ 10 австро-угорських дивізій. Разом з інтервентами у наступі взяли участь нечисленні війська Центральної Ради. Чисельність сил, що наступали, досягали 450 тис. чоловік. Увечері 18 лютого відбулося засідання ЦК РКП(б), члени якого більшістю в один голос висловились за негайне підписання миру. Вранці наступного дня Ленін надіслав німецькому урядові радіограму зі згодою Раднаркому на продиктовані умови. Тільки 23 лютого було одержано відповідь, яка містила більш тяжкі умови миру. На прийняття ультиматуму давалося дві доби, причому наступ не припинявся. В ніч на 24 лютого ВЦВК і Раднарком прийняли ультиматум, і тільки тоді війська інтервентів зупинилися. В Україні, одначе, вони просувалися далі. За підписаною 3 березня мирною угодою Росія втрачала територію площею близько мільйона квадратних кілометрів. Фінляндія і Україна визнавалися самостійними державами. Раднарком зобов'язувався визвати Брестську угоду Центральної Ради з країнами Четвертого союзу й розпочати мирні переговори з УНР.

У цій ситуації члени Народного секретаріату—уряду радянської України, розгубилися. Дальший опір був вочевидь безперспективним. На київському напрямі налічувалося не більше 3 тис. чоловік, які можна було протиставити регулярній армії Кайзера. Одначе 21 лютого в телеграмі Народному секретаріатові Раднарком поставив вимогу організувати опір і пообіцяв таємну підтримку. Наступного дня ЦВК Рад України закликав трудящих до збройної відсічі агресорам. Було утворено Надзвичайний комітет «по обороні революції від західних імперіалістів» у складі С. С Бакинського, Ю. М. Коцюбинського, Я. В. Мартьянова, В. М. Примакова і М. О. Скрипника. При Радах утворювалися мобілізаційні відділи. У Києві почав діяти Центральний штаб по мобілізації в Червону армію. Київська, Подільська і Волинська губернії були переведені на воєнний стан, а Київ оголошено в етані облоги. На підступах до Києва за безнадійних з воєнної точки зору умов більшовикам вдалося уповільнити наступ інтервентів. Зокрема, в районі Бердичева і Житомира загони військовослужбовців старої армії разом із червоногвардійцями під командуванням В. І. Кіквідзе зупинили противника на цілий тиждень. Одначе 1 березня радянські війська були змушені залишити столицю України. 7 березня; в. місто, окуповане німцями, повернувся уряд Центральної Ради.

Мета дій радянської Росії на південному напрямі зазначена в телеграмі В. І. Леніна надзвичайному комісарові півдня Росії Г. К. Орджонікідзе від 14 березня: негайна евакуація хліба і металу на схід, організація диверсійних груп на залізницях, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії. На першому плані перебувала евакуація матеріальних цінностей. Опір фактично організовувався заради цього, бо відстояти радянську владу в Україні після вимушеного визнання УНР Раднарком не міг, навіть якби для цього існував реальний шанс. Щоб виграти час для евакуації, урядові радянської України було надано істотну допомогу. За півтора місяця, починаючи з 1 березня, сюди надійшло 112 тис. гвинтівок, 378 кулеметів, значна кількість боєприпасів і військового спорядження. Ленін запропонував головнокомандуючому військами на півдні Росії В, О. Антонову-Овсієнку перейти в розпорядження Народного секретаріату. 7 березня ЦВК Рад України призначив його народним секретарем і верховним головнокомандуючим радянськими військами в Україні. Під його командування було переведено також військові підрозділи, що звільнилися після розгрому каледінців на Дону. 17—19 березня 1918 р. в Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. Як і на першому, що проголосив радянську владу в Україні, переважна частина населення — жителі сільської місцевості — на ньому не була представлена: вплив більшовиків на селянство залишався слабким. З'їзд проголосив, що трудящі України рішуче боротимуться за радянську владу. Виходячи з обстановки, створеної Брестським миром, він визначив, що Україна є незалежною від Росії республікою Рад. Було обрано новий склад ЦВК, до якого ввійшли 47 більшовиків, 49 російських і українських лівих есерів, 5 лівих українських соціал-демократів. Народний секретаріат очолив М. О. Скрипник.

До середини березня з червоногвардійських загонів, окремих частин старої армії та військовополонених Народний секретаріат сформував п'ять армій. Та ці збройні формування являли собою армії лише за назвою: особовий склад кожної налічував значно менше бійців, ніж стрілецька дивізія. Спроби організувати мобілізацію місцевого населення виявилися марними. Серед 25 тис. бійців у п'ятьох арміях переважали селяни. Крім них, налічувалося понад 10 тис. інтернаціоналістів—поляків, чехів, німців, румунів, угорців, сербів і навіть китайців (під час світової війни в Донбас, де склався гострий дефіцит робочої сили, було законтрактовано тисячі китайських робітників— кулі). Зважаючи на малочисельність збройних сил, Антонов-Овсієнко обрав єдино можливий стратегічний план: поєднання фронтових дій з партизанською боротьбою в тилу окупантів. Суцільного фронту оборони від Криму до Великоросії, як вимагав Ленін, утворити, певна річ, не вдалося. У середині березня інтервенти захопили південні міста. Радянські сили евакуювалися морем у Крим. Після жорстоких боїв на початку квітня було залишено Катеринослав і Харків. Оскільки участь російських військ у воєнних діях в Україні важко було приховати, німці перейшли кордон і захопили Новозибків та Бєлгород. Загроза окупації нависла над Брянськом і Курськом. Тільки 4 травня на залізничній станції Коренево було підписано угоду про припинення воєнних дій на курському напрямі. Радянською Росією і Україною утворювалася так звана «нейтральна сторона» завширшки 10 км на ділянці від Рильська до Суджі.

У другій половині квітня розгорнувся німецький наступ на Крим. Радянські війська евакуювалися морем у Єйськ. Наступ інтервентів відбувався переважно по залізничних магістралях. Захоплення Катеринослава і Харкова відкривало їм шлях на Донбас. Застосовуючи тактику активної оборони, радянські війська затримали противника майже на місяць. Це дало змогу урядові Росії евакуювати з України рухомий склад залізниць, десятки ешелонів з промисловим устаткуванням, продовольство та інші матеріальні цінності. Наприкінці квітня розпочався відступ з Донбасу в напрямку Ростова-на-Дону й Царицина (тепер м. Волгоград). Німецькі війська разом із білокозаками 8 травня захопили Ростов. У дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метою союзників є запобігання більшовицькій агресії і поновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. Фактично встановлювався звичайний окупаційний режим. Командуючий збройними силами Німеччини генерал Е. Людендорф пізніше так визначив головні цілі інтервентів: «На Україні треба було придушувати більшовизм і створювати там такі умови, щоб мати можливість видобувати з неї воєнні вигоди й вивозити хліб та сировину».

Окуповану територію було поділено на дві частини. Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії, Німеччина — всі інші. Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону мали змішані гарнізони. Кам'яновугільна і залізорудна промисловість підпорядковувалися спільному управлінню. Утворена на паритетних засадах комісія розподіляла вугілля за принципом, встановленим у Берліні: в першу чергу задовольнялися потреби залізниць, потім — воєнного і торговельного флотів на Чорному морі і т. п. Централізоване управління залізницями і водним транспортом підлягало контролю з боку німецького командування.

Найголовнішою функцією майже півмільйонної армії окупантів було забезпечення вивозу продовольства і сировини. Щоб збільшити вивіз, уряди Німеччини та Австро-Угорщини не обмежилися централізованими поставками, а залучили до «комерції» рядових солдатів. Ось як писав про це у своїх мемуарах член радянського керівництва в Україні В. П. Затонський: «...німецьке командування дозволило, ба навіть зобов'язало солдатів відсилати щотижня пакунки з харчами на батьківщину. Потроху їм на це давалися кошти, а найбільше німецькі солдати самі торгували, виписуючи з батьківщини дрібну галантерею, ножі, голки, деяку мануфактуру й вимінюючи це все на Україні. Словом1, жили з комерції». Така армія не була цілком боєздатною, але окупаційні функції виконувала добре.

Розпуск Центральної Ради. Від уряду УНР чекали пояснень: чи умови окупації змінять його попередній курс, чи він залишиться незмінним. Розуміючи це, Центральна Рада 1 березня 1918 р. заявила, що все має бути так, як було: як віддала вона всю землю робочому народу, так на тім і стоїть, а закони, видані на користь робітників, також залишатимуться в силі. Рада готувалася до скликання проголошених III Універсалом Українських Установчих Зборів. Вони мали підтвердити її соціально-економічні реформи, поміж них соціалізацію землі. Було оголошено дату скликання— 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що пройшли наприкінці 1917 р. та на початку 1918 р., але не скрізь, бо перешкодила війна. З 301 депутата Установчих Зборів тоді було обрано 172 (поміж них 115 есерів, 34 більшовики, 9 представників єврейських партій сіоністського напрямку). Довибори у замирених тепер окупаційними військами районах планувалося здійснювати негайно. Проте діячі Центральної Ради не враховували, що політична обстановка змінилася кардинально. Півмільйонна окупаційна армія самою своєю присутністю ліквідувала попередній стан революційної ситуації, за якого здійснювалися соціально-економічні реформи. Спираючись на солідарність буржуазно-юнкерського офіцерського корпусу кайзерівської і цісарської армій, поміщики перейшли в наступ на селянство і зажадали повернення конфіскованої власності. Зокрема, у квітні велика група поміщиків-поляків з Волині й Поділля звернулася до австрійського уряду у Відні та безпосередньо до командування Другої австрійської армії з настійними вимогами примусити селян виплатити або одробити заподіяну їхньому майну шкоду. Промислово-фінансові кола руба поставили питання про скасування або перегляд робітничого законодавства. У багатомільйонному селянстві зросла активність більш заможних верств, настроєних поновити приватну власність на землю, тобто відмовитися од її соціалізації. Разом з тим незадоволення бідняцьких верств селянства, становище яких за умов окупації особливо різко погіршилося, знаходило вияв у партизанському русі, що поширювався, мов пожежа. Нарешті, природне в умовах громадянської війни та інтервенції послаблення державних інститутів, що їх Центральна Рада прагнула будувати демократичним шляхам, призводило до повсюдного хаосу й безладдя. Що далі, то більше центральний уряд не міг контролювати становище на місцях.

Усі ці процеси не пройшли повз пильну увагу окупаційних властей, які розглядали ситуацію під одним кутом зору: як організувати вивіз з України матеріальних ресурсів? Наприкінці березня австрійський міністр закордонних справ отримав від них реферат під назвою «Наша політика на Україні», в якому були такі знаменні рядки: «Досі ми обмежувалися військовою окупацією й прогнанням більшовицьких військ, управління ж краєм ми принципіальна залишали за Радою та її органами. Як же виглядає це управління? Чи теперішній режим— не торкаючись питання про його добру волю — є в стані постачити нам потрібні продукти або утворити такі умови, які б дали нам змогу добути ці продукти через закупку? Щоб Рада через свої власні органи могла забезпечити доставку і транспорт продуктів, це річ зовсім виключена, бо вона зовсім не має правильної і певно працюючої організації. І це не може швидко перемінитися, бо Рада не має ні грошей, ні справного виконавчого апарату (військо, жандармерія, суд, поліція) в своїм розпорядженні». Серйозний конфлікт між Центральною Радою та окупаційною адміністрацією спалахнув у зв'язку з наказом головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про засів полів. Значна площа під зерновими могла залишитися навесні 1918 р. незасіяною: земельні комітети здебільшого не допускали поміщиків братися до засіву, а селяни не могли своїми силами обробити наявну орну землю. Плануючи закупити велику кількість хліба, німці не бажали допустити, щоб урожай зменшився внаслідок недосіву. Ейхгорн заявив у наказі, опублікованому 6 квітня без узгодження з українським урядом, що селяни під загрозою «заслуженої кари» не повинні перешкоджати поміщикам у засіві ланів. Міністр земельних справ М. Ковалевський на це відповів, що не може потерпіти втручання німецьких начальників у свою галузь, а тому подає у відставку. Мала Рада відставки не прийняла й опублікувала таку резолюцію:

«1. німецьке військо закликане українським урядом на Україну для допомоги в справі заведення порядку і лише в тих межах, які зазначить уряд Української Народної Республіки;

2. ніяке самовільне втручання германського й австро-угорського вищого командування в соціально-політичне й економічне життя України не допустиме;

3. такі втручання, як наказ фельдм. Ейхгорна, можуть тільки дезорганізувати господарське життя на Україні, ускладнити соціально-політичні відносини і між іншим зробити неможливим виконання тих економічних договорів між УНР і центральними державами, котрі в ці дні виробляються і підписуються представниками згаданих держав». Неприємний для Центральної Ради інцидент зовні не набув дальшого розвитку. Але окупаційні власті остаточно прийшли до думки здійснити державний переворот і почали шукати сили в українському суспільстві, на які можна було б спертися в цій справі. Ці сили знайшлися серед заможного селянства. Починаючи з осені 1917 р. в. корінних українських губерніях і на Катеринославщині став ширитися рух Вільного Козацтва. Почасти він спирався на романтизовані історичні традиції колишнього козакування, але мав і цілком актуальний соціально-економічний зміст: під його прапорами гуртувалися селяни-власники, неприхильні до ідеї соціалізації землі, а тому опозиційні як Центральній Раді, так і більшовикам. Серед селян, які прагнули відродити козацький стан, користувалася впливом українська демократично-хліборобська партія, заснована на Полтавщині, у травні 1917 р. Вона організувала наприкінці березня 1918 р. в Лубнах хліборобський з'їзд, що мав широке відлуння в усій державі. В його рішеннях проголошувалися вимоги визнати принцип приватної власності як основу народного господарства і повернути власникам, включаючи поміщиків, конфісковані земельними комітетами засоби виробництва. У порозумінні з поміщицькою Спілкою земельних власників ця партія вирішила скликати у Києві Всеукраїнський хліборобський конгрес. Серед «хліборобів» швидко поширювалися настрої замінити владу Центральної Ради одноособовою диктатурою сильної людини, вибраної з поміж військових. Найчастіше лунало ім'я генерала П. П. Скоропадського.

24 квітня фактичний керівник німецької адміністрації в Україні генерал В. Гренер вперше побачився з цим кандидатом на пост голови держави. За спогадами Скоропадського, під час цієї зустрічі німці висунули умови, на яких давали згоду підтримати майбутній український уряд: визнання Брестського миру, розпуск Центральної Ради, відмова від скликання Установчих Зборів, недопущення виборів у законодавчі інститути до «повного Заспокоєння» краю, поновлення права приватної власності на землю, усунення від влади земельних комітетів і всіх «непевних елементів», оплата Україною перебування на її території німецьких та австро-угорських військ.

П. П. Скоропадський походив із старовинного роду. Засновником його був виходець з Уманщини Федір Скоропадський, який воював у війську Б. Хмельницького і поліг у бою під Жовтими Водами. Онук Федора Іван Скоропадський у 1708—1722 рр. був гетьманом України. Безпосередній предок П. П. Скоропадського, брат цього гетьмана Василь дослужився до чина генерального бунчужного, а його син Михайло займав посаду генерального підскарбія за гетьманування Кирила Розумовського. Павло Скоропадський народився в 1873 р., виковувався в пошані до української старовини і культури. Закінчив найбільш привілейований учбовий заклад при царському дворі — пажеський корпус. Під час світової війни командував лейб-гвардійським полком, потім кавалерійською дивізією і армійським корпусом. Улітку 1917 р. українізував 40-тисячний корпус і перетворив його в серйозну бойову силу. Щоб попередити поширення радянської влади на всю Україну після жовтневого перевороту, він зупинив збільшовизовані війська, що прямували з фронту на Київ, роззброїв їх і відправив до Росії. На з'їзді в Чигирині його обрали почесним отаманом Вільного Козацтва України. Керівники Центральної Ради ставилися до цього енергійного, ініціативного і популярного генерала-монархіста вкрай недоброзичливо, бо справедливо вбачали у зростанні його впливу загрозу демократії. Скоропадський змушений був залишити службу і зблизився з партією українських хліборобів-демократів. Близькі йому люди з Першого Українського корпусу і Вільного Козацтва утворили так звану «Українську народну громаду». Ця організація почала проштовхувати думку про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести країну з безладдя й анархії. Найдоцільнішою, на їх погляд, формою влади було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана — генерал Скоропадський.

Сприяючи діям Скоропадського, окупанти внесли власну частку в підготовку перевороту. 25 квітня Ейхгорн оприлюднив наказ про запровадження німецьких воєнно-польових судів в Україні. В ніч на 27 квітня за його розпорядженням у Києві було роззброєно одну з найбільш боєздатних військових частин УНР — дивізію синьожупанників. Свого часу вона формувалася в Німеччині з військовополонених-українців. А 28 квітня в зал засідань Центральної Ради увірвалися озброєні німецькі солдати, наказали всім підняти руки вгору (головуючий М. С. Грушевський цьому не підкорився), обшукали їх і заарештували двох міністрів. Наступного дня Центральна Рада провела останнє засідання. Зранку в найбільшому в місті приміщенні цирку зібрався хліборобський конгрес, на який прибуло з усіх губерній України майже 8 тис. делегатів. Коли у ложі з'явився Скоропадський, у залі вибухнула овація, пролунали вигуки «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилась. У ніч на 30 квітня прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Ради — галицькими січовими стрільцями— загинуло троє офіцерів-гетьманців. У переповненому німецькими окупантами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився.

III. ВІДРОДЖЕННЯ УНР. ДИРЕКТОРІЯ.

7. Падіння гетьманського режиму.

Ставлення білогвардійців до української державності. Коли в центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністичного опору став Південь Росії. Вороги більшовизму знаходили підтримку серед заможних верств служилого стану — донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибічники «білої справи», тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва «білогвардійців» закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова. Добровольчу армію очолив А. І. Денікін. Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або солідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму правління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло «єдиної і неділимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої справи», від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були «єдинонеділимцями».

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України «Київський національний центр», який стояв на білогвардійських позиціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: «Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу в світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразка Німеччини здавалася неминучою, а тому Скоропадський намагався не відповідати прямо на антиукраїнські вихватки «єдинонеділимців» і терпів активність численних суспільно-політичних і навіть воєнно-політичних організацій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти виїзду їх на Дон і всіляко намагався налагодити стосунки з Денікіним.

Утворення Українського Національного Союзу. Скоропадський прагнув гетьманувати на власний розсуд, і його відносини з українськими політичними партіями не складалися на добре. Навіть партія демократів-хліборобів, яка ставила собі в заслугу розігнання Центральної Ради, почувалася скривдженою, бо гетьман не дуже рахувався з її рекомендаціями. Менше ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було створено опозиційний Національно-Державний Союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами, профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників. Гетьмана звинувачували в тому, що він обійшов при формуванні кабінету міністрів представників українських партій і зробив ставку на російських кадетів, октябристів та інших представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. Але річ у тім, що при формуванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких визначав особисто безвідносно до партійності чи національності. Партійний та національний склад його кабінету був величиною випадковою.

В опозицію до гетьмана став також Всеукраїнський Земський Союз на чолі з С. В. Петлюрою. У червні 1918 р. земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко критикувалася гетьманська політика «безоглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд зажадав негайно скликати тимчасову Державну законодавчу раду з депутатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів, а до кінця року — Українські Установчі Збори на основі схваленої Центральною Радою п'яти-членної виборчої формули (прямі, рівні, загальні, таємні і пропорційні вибори). Скоропадський відповів на це репресіями. Петлюру було ув'язнено. Влітку позиції гетьманського режиму різко погіршилися. Це спричинилося до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав, хоча й не перебільшував можливостей мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, культурних, економічних та професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-Державного Союзу й викинули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український Національний Союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і боротиметься за демократичний виборчий закон згідно з п'ятичленною формулою.

Винниченко з вересня очолив Національний Союз і негайно вступив у контакт з керівниками радянської мирної делегації у Києві Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли певну допомогу Союзові, коли він організує повстання проти гетьмана, а також зобов'язалися визнати самостійність відродженої УНР. Зі свого боку, Винниченко пообіцяв легалізувати діяльність більшовиків в Україні. Позаяк останній не мав мандату на переговори від ЦК УСДРП, яке не довіряло Раднаркомові, сторони обмежилися усною домовленістю.

Відречення гетьмана од гасла самостійної України. Коли стало очевидно, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників В. Винниченка, А. Ніковського і Ф. Швеця (С. Петлюра все ще був у в'язниці). Почалися переговори щодо програми кабінету, який мав бути сформований за їхньої участі. Національний Союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на підставі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і опрацювання демократичного виборчого закону. Союз подав список кандидатів на міністрів у найважливіших міністерствах. Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, що стояли на платформі самостійності України, кадетські міністри і торговельно-промислові кола, об'єднані у Протофісі, запротестували. Вони відкинули програму Українського Національного Союзу і поставили вимогу негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими силами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стоїть Антанта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного Союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. Внаслідок цього склад нового кабінету, сформованого під головуванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним. У ньому були кандидати як Національного Союзу, так і Протофісу. Компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративну спілку з Росією. Йшлося, певна річ, про не більшовицьку Росію, якої ще не існувало. Відреченням од державної самостійності гетьман розраховував здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антанти. Але гетьманщина вже доживала останні дні.

Утворення Директорії. У ніч на 14 листопада в Києві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного поновлення Центральної Ради і створили п'яти-особовий верховний орган Української Народної Республіки — Директорію. Головою став соціал-демократ В. К. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. В. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського державного українського університету, професор геології Ф. П. Швець, за партійною приналежністю — член УПСР. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. М. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Г. Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно подався в Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Через день тут опинилися й інші члени Директорії. Вони уклали угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, яка постала в окупаційних військах після революції в Німеччині, й повели стрільців у похід на Київ. Під Мотовилівкою, за ЗО км від столиці, стрільці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана — полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорізької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків. Наслідуючи його приклад, інші полки цієї дивізії зайняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії. На хвилі широкого повстанського руху сили гетьмана танули, а військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю захоплювала контроль над територією України. На початку грудня її війська опинилися вже в Одесі. У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, переважно більшовиків та єврейських соціалістичних партій. У руках повсталих опинилися завод «Арсенал», військове міністерство та інші установи. Гетьман зрікся влади і втік зі свого палацу. До міста ввійшли загони січових стрільців. Кілька днів колишній гетьман переховувався в місті, бо Директорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німецького офіцера він сів у потяг і поїхав до Берліна, у вигнання.

8. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Утворення ЗУНР.

Таємна стаття Брестської угоди. Дотримуючись принципу «поділяй і володарюй», цісарські чиновники завжди відкидали вимоги українців об'єднати їхні землі в кордонах імперії під єдиною адміністрацією. Навпаки, вони штучно культивували суперечки у місцевому самоврядуванні: в Галичині між поляками і українцями, на Закарпатті —між угорцями і українцями, на Буковині — між румунами і українцями.

Першим відступом од імперської політики щодо пригноблених націй стала досягнута 8 лютого 1918 р. домовленість у Бресті між Австро-Угорщиною й УНР про поділ Галичини на українську та польську частини і злучення першої з Буковиною в один український коронний край. Австрійський уряд мав запропонувати імперському парламентові не пізніше 20 липня 1918 р. проект такої реорганізації й зобов'язувався «зробити все, що тільки в його змозі, щоб цей проект дістав силу закону». Український уряд, зі свого боку, зобов'язувався прийняти закони, що забезпечували б права німців, поляків і євреїв в УНР.

Домовленість було зафіксовано в таємному додатку до мирної угоди, виконаному німецькою мовою у двох примірниках. Один із них зберігався в австрійському міністерстві іноземних справ, а другий було видано на руки голові делегації УНР у Бресті О. Севрюку.

Справедливо розглядаючи додаток до Брестської угоди як величезне досягнення делегації незалежної України, Севрюк під час перебування у Відні похвалився ним галицьким українцям. Таємницю, отже, було розкрито. Зчинився скандал, однаково неприємний для всіх зацікавлених сторін. Добре організовані польські депутати імперського парламенту («Польське коло») висловили недовіру голові австро-угорського уряду Е. фон Зайдлеру, підпис якого стояв під документом. Поляки завжди заперечували можливість поділу краю, бо вважали всю Галичину польською землею. За умов, що склалися, міністр іноземних справ граф О. Чернін, який також підписав документ, домовився з урядом УНР про те, що примірник української сторони зберігатиметься в Берліні до виконання закладеного в ньому зобов'язання у погоджені терміни. Якби зобов'язання залишилося нереалізованим, документ мали передати українському урядові.

Надалі протягом кількох місяців стосунки між Віднем і Києвом ускладнювалися бажанням цісарського уряду анулювати незручну для нього домовленість. Австро-угорські дипломати робили все, щоб гетьманський уряд не виступив із протестом після визнання Віднем нечинності «таємного» додатку до Брестської угоди, бо такий протест не міг не розглядатися як втручання у внутрішні справи імперії. Гетьман відступив лише тоді, коли дізнався, що Німеччина підтримує Австро-Угорщину в цьому питанні, а примірник української сторони, який зберігався в Берліні, знищено.

Проголошення ЗУНР. З наближенням воєнної поразки Четверного союзу серед багатонаціонального населення клаптикової монархії Габсбургів усе активніше розгортався рух за національне самовизначення й утворення самостійних держав. Зокрема, не заперечуючи проти відродження польської державності, українське населення Австро-Угорщини рішуче висловлювалося за утворення Української держави в її етнографічних кордонах. У резолюції селянського віча, яке відбулось у Снятині 21 вересня 1918 р., проголошувалося: «Всі українці зі Снятинської землі урочисто й одностайно протестують проти будь-яких намагань якого б то не було приєднання Східної Галичини до майбутньої Польщі».

Відразу після того, як імперія Габсбургів розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори Українських суспільно-політичних діячів Галичини і Буковини (брали участь митрополит А. Шептицький і єпископ Г. Хомишин, посли до імперського парламенту, члени галицького і буковинського сеймів від основних українських політичних партій). На зборах було обрано Національну Раду — вищий орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини, а також Закарпаття.

Тим часом польські політичні організації готувалися взяти владу в усій Галичині, зокрема й у Східній. Щоб запобігти цьому, Національна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла своїми збройними силами Львів, а пізніше — всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом ЗУНР став голова Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — лідер національно-демократичної партії К. Левицький. Національна Рада гарантувала правомочність законодавства Австро-Угорщини й поспішила зі створенням жандармерії та збройних сил — Української Галицької армії (УГА). Вона виступала проти передачі землі селянам. Це зменшило підтримку населенням проголошеної держави за умов агресії з боку Польщі, що почалася. Після жорстоких боїв польські війська 22 листопада зайняли Львів, уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя. Трудящі були розчаровані внутрішньою політикою Національної Ради. Зростаюче соціальне напруження взимку 1918—1919 рр. матеріалізувалось у появі, за російським прикладом, непредставницьких революційних організацій — Рад. У Дрогобичі, Калуші, Косові, Стебнику виникли Ради робітничих депутатів. У Коломиї, Станіславі і Стрию, де розміщувалися частини УГА, з'явилися Ради солдатських депутатів.

З'явилися також комуністичні партійні групи, що стояли на вкрай лівих позиціях і під гаслами ліквідації приватної власності розшарували населення за класовими ознаками. У суспільстві, вже розколотому за національними ознаками, загострення класової боротьби створювало додаткові перепони на шляху до завоювання державної незалежності українських земель. Перші комуністичні групи або гуртки постали у Львові, Дрогобичі, Станіславі, Стрию і Тернополі. У лютому 1919 р. на конференції в Станіславі вони утворили Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). Сама назва партії свідчила про те, що її члени не визнали утворення ЗУНР. Хоча така позиція була до певної міри спровокована відверто ворожим ставленням Національної Ради до революційних організацій трудящих, усе-таки її треба розцінювати як сектантську. 26 січня 1919 р. у Дрогобичі відбулася конференція, делегати якої представляли 10 тис. робітників Прикарпаття. Заслухавши доповідь комуніста В. Ф. Коцка про Жовтневу революцію, конференція висловила недовіру Національній Раді й закликала до встановлення влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було визнано за необхідне возз'єднати Східну Галичину з радянською Україною. Одночасно з робітничими виступами розпочався селянський рух. Навесні у деяких повітах селяни стали розподіляти поміщицьку й церковну землю.

У ніч на 14 квітня 1919 р. комуністи підняли збройне повстання в Дрогобичі. Об'єднана робітничо-селянська Рада проголосила повалення влади Національної Ради й надіслала привітання радянським урядам України і Угорщини. Однак розрахунки на розростання повстання не справдилися. Після короткочасного кровопролитного бою урядові війська зайняли Дрогобич. Наприкінці червня — на початку липня 1919 р. добре оснащені Антантою польські війська окупували всю територію Східної Галичини і Західної Волині. Було ліквідовано структуру української державності, зокрема органи місцевого самоврядування. Будь-який опір окупантам нещадно придушувався.

Північна Буковина і Хотинщина. Австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях населяли переважно українці (в північній частині) і румуни. Тут виникли паралельні органи влади, утворені українськими та румунськими політичними партіями. Український крайовий комітет орієнтувався на ЗУНР, а румунська Національна Рада тяжіла до Румунії. У цю боротьбу за владу істотні корективи вносили неорганізовані трудящі маси. З листопада 1918 р. в Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне віче, на якому пролунав заклик: «Хочемо до України!». Цього ж дня утворилася Комуністична партія Буковини як крайова організація КП(б)У. Тимчасовий Центральний Комітет очолив С. І. Канюк. Замість австрійської адміністрації в деяких районах Північної Буковини стали виникати Ради. Щоб зупинити розвиток подій у небажаному напрямі, королівський уряд Румунії негайно послав війська і захопив територію всієї Буковини. Національна Рада проголосила себе єдиною владою в краї.

Трудящі не припинили боротьби. Найвищого напруження вона досягла під час Хотинського повстання. У ніч на 28 січня 1919 р. місцеві підпільники і бессарабські партизани захопили міст через Дністер, розгромили полк румунських прикордонних військ і зайняли Хотин. Утворена ними Хотинська Директорія видала розпорядження про мобілізацію в повстанську армію. За короткий час було сформовано кілька полків і загонів загальною чисельністю близько ЗО тис. чоловік. Повстанці захопили майже сто населених пунктів у Хотинському і Сорокському повітах Бессарабії. Одначе сили були нерівними, а уряд радянської України допомогти не зміг. Наприкінці січня 1919 р. повстанські загони чисельністю понад 4 тис. чоловік і близько 50 тис. біженців перейшли через Дністер на територію України.

Закарпатська Україна. Закарпаття перебувало в підпорядкуванні угорської адміністрації. Тому після проголошення незалежності Угорщини цей населений переважно українцями край увійшов до її складу. Як і в Угорщині, в містах краю у листопаді — грудні 1918 р. почали виникати Ради робітничих депутатів. Посилювалася боротьба селян за землю. Багатонаціональність населення низинних районів зробила Закарпаття об'єктом суперечок сусідніх держав. Користуючись слабкістю угорського уряду, Чехо-Словаччина з дозволу країн Антанти на початку 1919 р. захопила західну частину краю, а Румунія — південно-східну. Одначе корінне населення прагнуло до возз'єднання з Україною. Колишні солдати австро-угорської армії, які повернулися додому з України, де вони були як військовополонені або у складі окупаційних військ, розповідали про революційну боротьбу народних мас. Такі розповіді викликали загальний інтерес. Щоб дізнатися з перших вуст про програму уряду радянської України, закарпатські селяни на початку січня 1919 р. відрядили у Харків свою делегацію, яка заявила, що населення краю чекає на прихід радянських військ.

21 січня 1919 р. в окупованому чеськими військами Хусті було скликано Закарпатські всенародні збори. У них взяли участь 420 представників від 175 міських та сільських громад. На зборах лунали пропозиції залишити Закарпаття в складі Угорщини або передати його Чехо-Словаччині чи ЗУНР. Більшість учасників висловилася за возз'єднання з радянською Україною.

21 березня 1919 р. в Угорщині було встановлено радянську владу. За прикладом угорського пролетаріату Ради робітничих і солдатських депутатів на неокупованій території Закарпаття взяли владу в свої руки. У Мукачеві, а згодом і в інших містах почалося формування Русинської (русини — самоназва закарпатських українців) Червоної гвардії. На основі червоногвардійських загонів, загальна чисельність яких перевищила 6 тис. бійців, було сформовано Русинську Червону дивізію, яка в складі угорської Червоної армії воювала з чеськими і румунськими інтервентами. Радянський уряд Угорщини надав краєві територіальну автономію й визнав за українським населенням право на національне самовизначення і возз'єднання з радянською Україною. Було видано декрет про націоналізацію поміщицьких маєтків і перетворення землі на всенародну власність. Усі великі та середні підприємства промисловості й торгівля підлягали націоналізації.

Такі перетворення на Закарпатті місцева буржуазія зустріла вороже. У боротьбі з революцією вона розраховувала на підтримку перш за все чеських збройних сил. Контрольовані національними партіями «руські народні ради» в Ужгороді, Хусті та Пряшеві 8 травня прийняли постанови про приєднання до Чехо-Словацької держави. Ще раніше таке саме рішення щодо всієї території Закарпаття винесла Паризька мирна конференція. Директорія та уряд ЗУНР не заперечували проти цього. Радянська влада протрималась у Закарпатті тільки 40 днів. Наприкінці липня 1919 р. чеські й румунські війська окупували всю територію Закарпаття та Угорщини. За Сен-Жерменською мирною угодою 1919 р. Закарпаття перейшло до Чехо-Словаччини.

Декларація про возз'єднання українських земель у єдиній державі. Незабаром після проголошення ЗУНР відбулася зустріч діячів Національної Ради з представниками Українського Національного Союзу. Обговорювали проблему, що звучала так: «Чи новій державі треба прагнути до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?» Після дебатів вирішили не проголошувати єдності з гетьманською Україною. В декларації американського президента Вудро Вільсона, підтриманій країнами Антанти, всім народам Австро-Угорщини гарантувалося право на самовизначення, а Росія розглядалась як унітарна держава. За таких обставин возз'єднання могло привести до механічного включення українських земель колишньої Австро-Угорщини в кордони Росії. Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав своїх повноважних представників до УНР, щоб знову порушити справу про возз'єднання. 1 грудня 1918 р., тобто за два тижні до втечі Скоропадського, у Фастові було укладено попередній «договір про злуку» між ЗУНР та УНР. В першому пункті цього документа говорилося: «Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою — значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілісності, в Українську Народну Республіку». З січня 1919 р. Українська Національна Рада на засіданні в Станіславі затвердила попередню угоду, опублікувала її й доручила урядові вжити заходів з метою реалізації великої ідеї про соборність української нації. Остаточно акт про злуку мав бути проголошений у Києві. Для цього в столицю України направлялася повноважна делегація, складена з представників Галичини, Буковини й Закарпаття.

Урочиста церемонія злуки відбулася 22 січня 1919 р. на площі святої Софії у присутності десятків тисяч киян. Від західноукраїнської делегації виступили Л. Бачинський і Л. Цегельський. Після цього В. Винниченко оголосив Універсал, виданий з приводу цього історичного акту. В ньому вказувалося, що декларація про злуку має бути затверджена Установчими Зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР, як стала називатися ЗУНР, залишилася при своїх власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади — Українській Національній Раді й Державному секретаріаті. Спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР також ставало дедалі більш проблематичним. Через два тижні після церемонії злуки уряд Директорії змушений був залишити Київ.

9. Відносини з Антантою. Внутрішня політика Директорії.

Інтервенція Антанти на півдні України. Після жовтневого перевороту в Петрограді країни Антанти поспішили поділити між собою сфери впливу на півдні Росії. Територією на захід від лінії Керч — Ростов — р. Дон заопікувалася Франція. І не випадково: у важку промисловість України було вкладено чималі французькі капітали. Восени 1918 р. керівні кола Антанти і Денікін були стурбовані тим, що поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшовиків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарнізони на власні. Прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо надіслав головнокомандуючому союзними арміями на Близькому Сході директиву підготуватися до інтервенції. Німецькій адміністрації в Україні заборонили здійснювати демобілізацію військ, що вже почалася стихійно, і зобов'язали її продовжувати охороняти порядок у місцях розташування гарнізонів до особливого розпорядження. Щоб надати інтервенції «законного» характеру, представник Антанти Е. Енно організував у Яссах (Румунія) нараду з так званою «російською делегацією». У складі надзвичайно строкатої за партійною приналежністю членів делегації (від монархістів до есерів) були відомі діячі: октябрист, барон В. В. Меллер-Закомельський, лідер кадетської партії П. М. Мілюков, банкір і промисловець В. П. Рябушинський. Вони звернулися до Антанти з закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти поновленню «єдиної і неділимої» Росії в довоєнних кордонах (але без Польщі), не визнавати незалежності державних утворень, що виникли, як вони вважали, «під німецьким впливом». Мова, звісно, йшла про Україну.

У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти ввійшов у Чорне море. Армада союзників складалася з 10 лінкорів, 9 крейсерів, 12 міноносців, багатьох транспортних і допоміжних суден. Незабаром Енно оголосив у одеських газетах заяву, в якій говорилося: «Держави Антанти через свого уповноваженого, французького консула в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яку розпочали російські патріоти і яку підтримують союзники... А щодо південної Росії, держави Антанти стверджують свою непохитну волю підтримати в ній порядок. Ця непохитна воля в найближчому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагатимуть обставини».

До кінця грудня в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю близько 60 тис. чоловік.

Попередні плани союзників були іншими. Денікін наполягав, аби вони надіслали не менш 18 дивізій. Керівництво Антанти вирішило «обмежитися» 12—15 дивізіями, щоб мати змогу зайняти основну частину України, зокрема Київ і Харків. Таким масштабам окупації перешкодило те, що з'явилася сила, якої раніше не існувало,— Директорія. Поки транспорти з військами союзників добиралися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль петлюрівських військ.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнаючи гетьманську адміністрацію, її дипломати не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, отже могла розмовляти з союзниками досить рішуче. 27 листопада було опубліковано у формі відкритого листа ноту протест проти французького втручання у внутрішні справи України. Нота закінчувалася так: «Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються знов учинити над українським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудового українського народу та за ту національно-державну форму свого існування, яку визначив і визначить сам український народ».

Одначе вже перша проба сил між Антантою й Директорією, що відбулася в Одесі, показала необґрунтованість надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, вже перебувала у відчайдушно важкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майже по всьому периметру кордонів. На заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півночі і сході — Л. Троцького, на півдні — А. Денікіна. Новий ворог у вигляді регулярної армії Антанти був явно не на часі.

12 грудня 1918 р. війська Директорії після короткочасних жорстоких сутичок з білогвардійцями зайняли Одесу, за винятком портової смуги. Французьке командування оголосило її недоторканною, бо кораблі інтервентів, що стояли на рейді, готувалися до висадки військ. Через три дні, коли почалася висадка, Денікін за згодою Антанти організував у Одесі «південноросійський» уряд і призначив свого військового коменданта — генерала Гришина-Алмазова. За розпорядженням Петлюри, якого значно більше турбувало становище на північних, а не на південних кордонах, українські війська відійшли без бою.

Поступово інтервенти захопили, витісняючи українську адміністрацію, чорноморське узбережжя аж до лінії Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. Просуватися далі не було змоги, бо розтягнутий фронт вимагав додаткових сил. Після того, як керівництво Антанти відмовилося перекинути в Україну півтора десятка власних дивізій, довелося покластися на армії Денікіна, нейтралізуючи при цьому війська Директорії на лінії розмежування за допомогою нескінченних переговорів.

Командуючий французькими військами генерал д'Ансельм місяць за місяцем марнував час у розмовах з міністром Директорії. Він дозволяв собі дрібні поступки на її користь: терпів, наприклад, видання в Одесі української газети самостійницького напряму. Проте українським представникам не подавалася надія на те, що Антанта може визнати УНР. Зі свого боку, Директорія не наважувалася на рішучий опір, маючи перед собою більш небезпечний фронт на півночі. За таких умов основну боротьбу з інтервентами взяли на себе українські ліві есери і більшовики, що розгорнули в зоні окупації підпільно-партизанські дії.

Зважаючи на революційну ситуацію в Європі, що була наслідком виснажливої багаторічної війни, РКП (б) робила головну ставку на пропагандистську роботу у військах інтервентів. При Одеському підпільному обкомі КП(б)У було створено пропагандистську групу з працівників, які досконало володіли європейськими мовами,— «Іноземну колегію». Французьку секцію в ній очолювала Ж. Лябурб, сербську — С. Ратков, грецьку — В. Атанасов. На допомогу одеським підпільникам ЦК РКП (б) прислав І. Ф. Смирнова (М. Ласточкіна), який очолив обком, Л. І. Картвелішвілі, І. Є. Клименка, С. І. Соколовську та ін.

На початку лютого 1919 р. радянські війська разом із партизанами підійшли до зони, контрольованої інтервентами. У боях під Вознесенськом добре озброєні французькі, грецькі та білогвардійські частини зазнали поразки й відступили. Ставало очевидним, що розпропаговані більшовицькими агітаторами війська Антанти воювати нездатні. У першій половині березня після тривалих боїв частини Задніпровської дивізії зайняли Херсон і Миколаїв. 6 квітня 1919 р. радянські війська ввійшли в Одесу.

Природа режиму і політика Директорії. Директорія, як уже підкреслювалося, являла собою орган по керівництву повстанням проти гетьмана. Її функції були вичерпані після того, як 19 грудня 1917 р. на Софіївській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги. Виходячи з цього, М. Грушевський, В. Голубович, О. Жуковський та інші лідери українських есерів наполягали на поновленні соціально-економічного й державно-політичного законодавства розігнаної окупантами Центральної Ради, а також на негайному скликанні цього органу верховної влади.

Проте Винниченко і Петлюра не бажали віддавати владу новому складові Центральної Ради. Було не відомо, чи зберегли б вони свій політичний вплив у такому представницькому органі. Надзвичайно тяжке міжнародне і внутрішнє становище України також, здавалося б, свідчило на користь верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. В усякому разі, такий аргумент члени Директорії використовували у відповідь на вимоги про її саморозпуск.

Проте побудова влади у формі диктатури Директорії була зручнішою тільки на перший погляд. Насправді це призвело до кризи влади, яка ще більше посилила загальну кризу суспільства. По-перше, всередині самої Директорії існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. По-друге, діяльність її паралізувалася особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. Коротко, але вичерпно про це розповів сам Винниченко в опублікованій на початку 1920 р. праці «Відродження нації»: «...була цілковита протилежність світоглядів і була безперестанна боротьба їх. Мене піддержував А. Макаренко, а С. Петлюру — П. Андрієвський, Ф. Швець часом схилявся то на один бік, то на другий. «Принципіально», в деклараціях, заявах, навіть у законах більшість Директорії частіш усього була на моєму боці. Але фактична, реальна політика поза Директорією провадилась тими силами, виразником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський».

Справді, фіктивність Директорії як «колективного» органу влади була очевидною. В ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою за умов, коли гетьманська адміністрація розпалася, а німецькі гарнізони фактично зняли з себе окупаційні функції. Реальна влада зосереджувалась у військових структурах, а точніше — у виборних отаманів напівпартизанських загонів, із яких складалися збройні сили УНР. У «Відродженні нації», перевидання якої стало у 1990 р. важливою подією в національно-культурному житті України, змальовано, на жаль, карикатурний образ Петлюри. Винниченко покладав на нього цілковиту відповідальність за анархію і хаос, що панувала в Україні. Насправді ж партизанщина була притаманною й радянським військам. Довготривала війна призвела до збільшення прошарку людей, які дуже легко вдавалися до зброї, щоб задовольнити свої потреби. Не гребуючи нічим, Троцький утверджував дисципліну у військах за допомогою ВЧК й трибуналів. В українській армії таких сильнодіючих засобів не вживали, і вона розпадалася на окремі, не пов'язані між собою одиниці — майже не переформовані партизанські загони. Вони добре воювали тільки поблизу від своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік. Директорія урядувала на більшій частині України майже півтора місяці. Чому ж вона так швидко втратила свій вплив? Голова її Винниченко так відповідав на це запитання: «...річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори».

Так, Балбачан на Полтавщині поров різками членів селянського губернського з'їзду за «більшовизм», тобто за намагання якнайшвидше поділити землю. На найвищому, тобто «директоріальному» рівні, за який відповідав і Винниченко, влада декларувала відданість інтересам трудящих селян, але здійснювала надто помірковану політику. Поміщицькі маєтки підлягали експропріації, але терміни й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною.

Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу і говорила про необхідність застосування робітничого контролю в промисловості. Фактично ж вона або її отамани — часто без узгодження з вищою владою, але завжди без будь-яких дисциплінарних наслідків — придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки. Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей у маленьких єврейських містечках Правобережжя й Чернігівщини залишалися внаслідок погромів без засобів до існування або гинули. Особливо знущався з євреїв у містечках Волині отаман Козир-Зірка. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Майже завжди винуватці залишалися безкарними. Люди, які оточували Петлюру, вважали себе визволителями України від гетьманщини й не довіряли професійним політикам та політичним партіям. Відзначаючи сектантський характер такої позиції, Винниченко водночас віддавав належне цій «групі молодих, енергічних, до фанатизму й екстазу пройнятих національним чуттям людей». Справді, ці люди щиро прагнули утвердити самостійність України в розбурханому революцією й національно несвідомому суспільстві. Вони небезпідставно вважали головним ворогом української державності не білогвардійців, а більшовиків. Адже більшовицька небезпека йшла переважно зсередини, а не ззовні. Одначе помилкою петлюрівців, що зумовила їхню швидку поразку, було те, що вони розглядали більшовизм як суто російське явище. Носіями більшовизму в Україні, з їхньої точки зору, були тільки російськомовні елементи суспільства — росіяни та євреї. Вони не розуміли, що жалюгідне матеріальне становище основної частини українського селянства постійно підживлювало більшовицькі гасла про негайне захоплення й поділ чужої власності. Відраза до гасла «Грабуй награбоване!» перероджувалася в них у ненависть до всього російського.

Взявши за взірець шовіністичну політику царських властей, які заборонили користуватися українською мовою, петлюрівці заборонили російську мову. Наприклад, російські вивіски на київських крамницях було наказано негайно замінити на українські. Високопрофесійні урядовці у міністерствах звільнялися тільки через те, що не володіли українською мовою. Було заарештовано кілька високопоставлених священиків російської православної церкви. Гарячі голови вимагали навіть ліквідувати Українську Академію наук як «витвір гетьманату».

Позиція українських партій. Трудовий конгрес. Тим часом майже усунуті від влади політичні партії дискутували про те, який лад треба встановлювати в Україні. На початку січня 1919 р. відбувся черговий з'їзд партії, яку формально можна було б назвати урядовою — українських соціал-демократів. На ньому розгорілися гарячі суперечки між прихильниками радянської форми влади і захисниками загального виборчого права. Голова Директорії В. К. Винниченко, хоча й з певними застереженнями, виступив проти організації політичної влади у формі Рад. Він вважав, що Ради захищають інтереси міського пролетаріату, а тому проголошення України республікою Рад викличе конфронтацію з переважною частиною населення — селянством. До всього, на його думку, однаковий з Росією суспільно-політичний лад загрожував Україні втратою суверенітету.

Голова уряду УНР В. М. Чехівський, навпаки, захищав радянську форму політичної влади і стверджував, що слабість Центральної Ради була зумовлена відсутністю територіальних баз на місцях у формі Рад. Він відстоював Ради в «чистому, неопоганеному вигляді», тобто багатопартійні, а не спотворені диктатурою однієї партії. Дивним чином він робив протилежний Винниченковому прогноз у разі встановлення однакового з Росією політичного ладу: вважав, що це збереже за Україною її незалежність.

З'їзд, одначе, залишився на традиційно демократичних позиціях партії. Більшість делегатів висловилася проти встановлення робітничої диктатури у формі Рад, за скликання парламенту і органів місцевого самоврядування на основі загального виборчого права. Прибічники Рад заявили, що утворять фракцію незалежників. Петлюра був на фронті й не взяв участі в роботі з'їзду, але заявив, що підтримує його рішення. У січні 1919 р. відбулася також конференція українських есерів, яка утворила самостійну партію. М. Грушевський брав активну участь в її підготовці, але не побажав увійти до керівництва. Конференція відзначила, що українська революція з національно-політичної розвинулася в соціальну, а тому влада повинна перейти до класових органів — Рад селянських і робітничих депутатів. На відміну од соціал-демократів, які вважали Ради органами диктатури робітничого класу, українські есери наполягали на тому, щоб селянство мало в них представництво, яке відповідало б його соціально-економічному значенню в житті суспільства. Тут їхня позиція різко розходилася з позицією більшовиків. УПСР відмовлялася од відповідальності за урядову політику, оскільки не могла вплинути на неї, але дозволила своїм членам увіходити в урядові органи.

Ліві українські есери разом із незалежницькою фракцією соціал-демократів зайшли у відкриту конфронтацію з Директорією. Ще під час гетьманщини ліві есери утворили Головний революційний комітет у складі М. Шинкаря, Г. Михайличенка, О. Шумського та ін. Організовуючи селян на повстання проти гетьманців і окупантів, вони і в новій політичній ситуації не припинили боротьби, тепер уже проти режиму Директорії. Петлюрівці вважали цих своїх ворогів, які були названі трохи пізніше «боротьбистами», дуже небезпечними. Вони «збільшовизовували» війська.

Ще наприкінці грудня 1918 р. під тиском політичних партій Директорія висунула пропозицію скликати Конгрес трудового народу України з метою організації влади. Право обирати делегатів надавалося тільки представникам трудящих класів. Петлюра хотів обійтися без цього законодавчого органу й стояв за зміцнення виконавчої влади в її мілітаризованих формах, але все-таки підписав відповідну декларацію разом з іншими членами Директорії. Було намічено обрати 528 делегатів за класовою ознакою, поміж них 377 від селян, 118 — від робітників і 33 — від трудової інтелігенції. Додаткові 65 місць надавалися представникам ЗУНР. Делегатські місця розподілялися між дев'ятьма губерніями України, Холмщиною і Підляшшям, а також профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників, які мали особливі заслуги в поваленні гетьманського режиму. Вибори відбувалися по куріях — на повітових селянських з'їздах, губернських робітничих з'їздах трудової інтелігенції.

16 січня 1919 р., коли виборча кампанія ще тривала, у Києві було скликано державну нараду в складі членів Директорії і уряду, керівників політичних партій і ударної військової сили УНР — корпусу січових стрільців. Винниченко заявив, що треба визначити спільну лінію щодо організації влади й рекомендувати її Трудовому конгресу. Керівники січових стрільців запропонували утворити замість Директорії військовий тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Один із лідерів українських соціал-демократів М. Порш обстоював парламентський шлях розвитку. Він висловився проти як диктатури пролетаріату, так і військової диктатури. Відповідаючи стрільцям, Порш слушно зауважив: спочатку треба мати військо, а вже потім говорити про військову диктатуру. Представник есерів М. Шаповал доводив, що треба негайно встановити в Україні радянську владу, бо якраз цього вимагає трудовий народ. Нарада не ухвалила жодного рішення І тільки підтвердила зростаючу ерозію влади в УНР.

Однією з перших, до всього без будь-якої участі більшовиків, «збільшовизувалася» Дніпровська дивізія, що розміщувалася в Святошині під Києвом. Петлюра негайно вивів її за межі столиці, але це не допомогло. У селі Григорівка зібрався селянський з'їзд за участю бійців дивізії. Він зажадав передати владу Радам і націоналізувати великі підприємства. У зверненні до Директорії вказувалося, що «озброєний народ силою зброї буде домагатися своїх прав». На з'їзді було обрано ревком, раду дивізії та її отамана — Зеленого (Д. Терпила). Петлюра направив у Трипілля, де розташувалася дивізія, війська для роззброєння бунтівників. Тоді вони перейшли на лівий берег Дніпра, частково розгромили, а частково приєднали до себе військові підрозділи Директорії, дислоковані в цьому районі, й захопили Золотоношу, Гребінку, Ржищів і Черкаси. Тут стала складатися нова адміністрація під проводом українських лівих есерів і незалежників.

Наприкінці січня 1919 р. «збільшовизувалися» частини Задніпровської дивізії, що були розташовані на величезній території південної України. За наказом керівництва партії українських лівих есерів штаб дивізії у складі отамана М. Григор'єва, Ю. Тютюнника і С. Савицького вийшов з підпорядкування Директорії й розпочав під радянськими гаслами бойові дії проти білогвардійців та військ Антанти на фронті від Бесарабії до Перекопу. Дивізія Григор'єва поповнювалася за рахунок численних повстанських загонів селян.

Про підтримку Рад оголосили загони «батьки» Н. Махна (цей титул присвоїли отамани, які визнали його керівництво), що перебували в районі Гуляйполя. У Петлюри залишилося обмаль боєздатних сил: Запорізький корпус на чолі з отаманом П. Балбачаном та корпус січових стрільців під командою Є. Коновальця.

23 січня у Київському оперному театрі зібралися близько 400 делегатів Трудового конгресу. В обстановці війни у багатьох місцевостях вибори не відбулися, а деякі делегати не змогли приїхати в столицю. Основна частина делегатів представляла контрольовану українськими есерами Селянську спілку. Однак ця партія була роз'єднана на три частини і керувати діями своїх делегатів не могла. Та й не було вже у цьому жодної потреби. Директорія, якій конгрес висловив політичну довіру, готувалася до евакуації з Києва. Декларації й постанови делегатів відразу перетворювалися на клаптики паперу. Конгрес припинив роботу й саморозпустився.

10. Війна з радянською Росією.

Підготовка Раднаркому до вторгнення в Україну. 11 листопада 1918 р. Німеччина підписала акт про перемир'я, що означало її фактичну капітуляцію. Для радянської Росії відкрилася можливість анулювати Брестську мирну угоду. 13 листопада ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає угоду недійсною.

У заяві вказувалося, що Російська Радянська Республіка вітає трудящих окупованих областей і «...обіцяє їм повну, що йде до кінця, підтримку в боротьбі за встановлення на їхніх землях соціалістичної влади робітників і селян». Курс на світову революцію, під гаслом якої відбувся жовтневий переворот, не перешкодив більшовикам прагнути до встановлення радянського ладу в межах кордонів колишньої Російської імперії. «Збирання» втрачених під час світової і громадянської воєн імперських земель навколо єдиного центру Раднарком розглядав як першочергове завдання.

Заяву ВЦВК про недійсність угоди відділяло од повідомлення про перемир'я на Західному фронті два дні. Але конкретні дії, що випливали з факту капітуляції Німеччини, Раднарком розпочав, не гаючи й такого часу. Вже 11 листопада він дав директиву Реввійськраді республіки у 10-денний термін підготуватися до походу в Україну. Того ж таки дня головком І. І. Вацетіс, терміново відкликаний із Східного фронту В. О. Антонов-Овсієнко і Й. В. Сталін зустрілися з українськими більшовиками В. П. Затонським, М. О. Скрипником і Епштейном (Я. А. Яковлєвим). Останні дали невтішну інформацію: без уведення в Україну значних сил Червоної армії не можна розраховувати не лише на успіх революційного руху, а й на саме його виникнення. За цих умов організувати успішний похід в Україну впродовж десяти днів виявилося справою нереальною. Реввійськрада республіки не мала достатньої кількості резервних військ.

Одначе підготовка до вторгнення розгорталася на повний хід. 17 листопада було створено окрему від Реввійськради Росії Українську революційну військову раду. До неї ввійшли И. В. Сталін, Г. Л. Пятаков, В. П. Затонський і В. О. Антонов-Овсієнко. 28 листопада, через два тижні після утворення Директорії, було проголошено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України у складі Г. Л. Пятакова (голова), В. К. Аверіна, Артема (Ф. А. Сергєєва), К. Є. Ворошилова, В. П. Затонського, Е. Й. Квірінга, Ю. М. Коцюбинського, М. І. Подвойського, О. Г. Шліхтера та ін. Один із перших декретів цього уряду присвячувався утворенню Української радянської армії.

Щоб передчасно не видати справжнє призначення стягуваних у цю армію військ, їх назвали групою курського напряму. Антонову-Овсієнку дали можливість відібрати військові частини з резервної армії, що дислокувалася на Орловщині. Він включив у групу два полки ВЧК, три продовольчі полки, загони угорських Інтернаціоналістів, партизанські загони з-під Уфи, які складалися переважно з поволзьких татар, і три полки прикордонної варти, що раніше охороняли кордон Росії з окупованою Україною. Кістяк групи становили Перша і Друга повстанські дивізії, утворені з партизанських загонів у «нейтральній зоні». 1 грудня в газеті «Известия ВЦИК» з'явився маніфест Тимчасового уряду України, в якому проголошувалася його програма дій. Уряд заявляв, що стає на чолі мас, які повстали проти гетьманського режиму, обіцяв скликати після встановлення радянської влади на місцях Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, проголошував націоналізацію промисловості та банків, повідомляв про безкоштовну передачу селянам усіх поміщицьких земель з реманентом.

Отже, більшовики мали намір перехопити керівництво всенародним повстанням проти гетьмана і окупантів, хоч більша частина України вже перебувала під контролем Директорії. По суті, маніфест сконструйованого у Москві «українського уряду» заповідав конфронтацію з тією адміністрацією, яка утворювалася в ході повстання. Тим часом війська під керівництвом Антонова-Овсієнка вже розпочали вторгнення в Україну.

Неоголошена війна. Перша і Друга повстанські дивізії прийшли в рух ще до сформування Української радянської армії. 18 листопада частини Другої дивізії зайняли Ямпіль і Хутір Михайлівський, 20 листопада — Рильськ, потім Суджу і Глухів. Якраз у Суджі й було проголошено утворення Тимчасового уряду України. Наприкінці листопада Перша дивізія зайняла Стародуб і ряд інших населених пунктів на Чернігівщині. І все ж, не маючи достатніх сил, ці дивізії були нездатні розгорнути фронтальний наступ.

Посилаючись на анулювання мирної угоди з Німеччиною, заступник наркома іноземних справ Л. Карахан опублікував циркуляр, з якого випливало, що Раднарком Росії більше не розглядає Україну як самостійну державу. Радянським установам пропонувалося вважати документи, видані українською владою, недійсними. Таким чином, уряд ухилився від визнання української незалежності непомітним відомчим циркуляром. Безсумнівно, це було зроблено, щоб швидше забути неприємні для нього часи, коли з УНР, а потім з Українською Державою підтримувалися офіційні дипломатичні відносини.

У грудні Перша повстанська дивізія, зміцнена іншими частинами, почала просуватися зі Стародуба на південний захід. Перед нею стояло завдання захопити Чернігів і Київ. Друга дивізія наступала на Харків.

Найбільших успіхів радянські війська добилися на Лівобережжі. Це пояснювалося великою підтримкою з боку робітничого класу Харківщини. Під час перевиборів Харківської Ради робітничих депутатів абсолютна більшість місць дісталася більшовикам. Спираючись на Раду, вони почали готувати повстання проти Директорії. Коли ж отаман Балбачан розігнав Раду й заарештував її керівництво, харківські робітники відповіли загальним страйком і добилися звільнення заарештованих. Робітничі загони зайняли Ізюм і Чугуїв. Одночасно Друга дивізія зіткнулася з петлюрівцями біля станції Козача Лопань і вщент розгромила їх. 1 січня 1919 р. харківські робітники повстали і два дні утримували місто. З січня в Харків увійшли частини регулярної армії, а з ними — Тимчасовий радянський уряд України.

Ще до підходу регулярних частин Червоної армії повстансько-партизанські загони почали активно діяти на значній території Катеринославської губернії. 27 грудня повстанці розгорнули наступ на губернський центр і після доби запеклих боїв оволоділи ним. Діставши підкріплення, петлюрівці вибили їх з міста, але партизанам вдалося утримати контроль над усією лівобережною частиною Катеринославщини.

За який-небудь місяць стратегічна обстановка в північних районах України кардинально змінилася на користь радянських військ. Причина коренилася не стільки в масовому наступі регулярних частин Червоної армії, скільки в розкладі військ самої Директорії, що були вже нездатними протистояти натиску. Про це цілком відверто писав В. К. Винниченко: «І не російський совітський уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли б зайняти ні одного повіту з нашої території. Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський совітський уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало й вони не стільки билися з нашими військами, скільки організовували повстанські війська й керували ними».

Розгром основних військових сил Директорії. На початку січня 1919 р. голова уряду УНР В. Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких запитував, чому російське військо без оголошення війни йде в Україну. Нарком іноземних справ В. Чичерін на це відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні сутички на українській території відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Ця відповідь була вичерпною тільки з формальної точки зору: ударну силу радянських військ справді становили дивізії, сформовані у «нейтральній зоні» з партизанів, які покинули територію України після придушення окупантами селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанських загонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння здійснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім керівництвом військового відомства радянської Росії.

4 січня 1919 р. Л. Д. Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення Українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка. Основу його сил становила Українська радянська армія. Перед фронтом, управління яким зосереджувалося в Москві, а не в іншому, «незалежному» центрі, ставилося завдання розгорнути наступ проти військ Директорії в Лівобережній Україні й оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава, Прогнозуючи наступ військ Антанти вглиб України, радянське командування сподівалося закріпитися на Дніпрі й відстояти хоча б Лівобережжя. Тоді ще важко було передбачити, яка доля чекає нечисленний антантівський десант. Спираючись на підтримку Винниченка, В. Чехівський гарячково шукав порозуміння з радянською Росією і з цією метою надіслав у середині січня до Москви надзвичайну місію на чолі з С. Мазуренком. Він дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в Радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету України з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти І Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Україну й визнати незалежність УНР.

Посольство зустріло в Москві зовні цілком доброзичливе ставлення. Д. Мануїльський, якому було доручено проводити переговори від радянської сторони, наполягав, щоб Україна оголосила війну Антанті. Мазуренко відстояв гнучку формулу прийнятного для радянської Росії українського нейтралітету. Було очевидно, втім, що переговори не мають перспективи. Радянська влада влаштовувала Раднарком в одній єдиній формі «диктатури пролетаріату», коли делегатам від робітничого класу в Радах надавалися штучні переваги порівняно з представниками чисельно переважаючого селянства. Обрана Директорією формула виборів до Трудового конгресу ніколи б не дала переваги більшовикам, а тому зовсім їх не цікавила. Про незалежність УНР, як уже дало зрозуміти відомство Чичеріна, не могло бути й мови. Нарешті, непопулярність Директорії серед трудящих мас України робила її в очах Москви партнером, з яким можна було не рахуватися.

Коли виявилося, що місія Мазуренка ні на день не припинила вторгнення в Україну, у Києві зрозуміли, що мирний варіант розвитку подій недосяжний. В. Чехівський, М. Грушевський, М. Шаповал та інші прибічники союзу з Росією замовкли. Навпаки, прибічники союзу з Антантою, найбільш послідовним з-поміж яких був Петлюра, заговорили на повний голос. До них приєднався Винниченко, і 16 січня Директорія офіційно оголосила війну радянській Росії.

Зупинившись на короткий час у Харкові для переформування, радянські війська незабаром поновили наступ у трьох напрямах. Друга повстанська дивізія просувалася на Полтаву, група під командуванням П. Ю. Дибенка — на Катеринослав, група Ю. В. Сабліна — на Донбас. Загальна чисельність регулярних військ, зосереджених на Харківському напрямі, не перевищувала 11 тис. бійців, але вони спиралися на підтримку численних партизанських загонів.

Дибенко захопив Катеринослав 27 січня. Друга дивізія увійшла в Полтаву і, не гаючи часу, просунулася до Дніпра. 1 лютого вона переправилася на правий берег в районі Кременчука. Група Сабліна тим часом зайняла донецькі міста і з'єдналася з радянськими військами, що стримували частини генерала Денікіна.

Одночасно з наступом на Харківському напрямі відбулося просування радянських військ на Київ. Основу військових сил тут становили три полки Першої повстанської дивізії, полк Другої дивізії і частини прикордонників. Богунський полк під командуванням М. О. Щорса 12 січня зайняв Чернігів і разом з Таращанським полком В. Н. Боженка наблизився до Броварів, де стояла 40-тисячна петлюрівська армія. Хоча чисельність радянських військ була майже вчетверо меншою, вони пішли у наступ. Після триденної битви Петлюра змушений був відступити, відкривши шлях на Київ. 5 лютого Перша повстанська дивізія захопила столицю Україну.

Причини успішних для Червоної армії воєнних дій схарактеризовано в оперативному зведенні командування військ Директорії за лютий 1919 р.: «Швидке захоплення більшовиками Лівобережної України, а також Києва і втрата нами майже всієї Херсонщини і Катеринославщини пояснюється, з одного боку, кращою організацією більшовицької армії, а з другого — співчуттям і активною допомогою місцевого українського населення більшовикам».

Реорганізація Директорії. Спілка з Антантою. Більшість провідних діячів УНР не бажала йти на формування єдиного з Антантою антибільшовицького фронту. Антибільшовицькі настрої багатьох із них, що тільки посилювалися безкомпромісною позицією самих більшовиків, у цьому не відігравали вирішальної ролі. Набагато більше важило те, що Антанта була у тісній спілці з Денікіним, який рішуче заперечував існування самостійної України. Переговори в Одесі з командуванням французьких військ відбувалися мляво і не давали результатів. Виявилося, одначе, що Раднарком РСФРР також не визнав незалежної УНР і докладав усіх зусиль, щоб очистити українські губернії від «буржуазно-націоналістичних» петлюрівських військ. Україна опинилася між молотом і ковадлом.

Такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної діяльності. В. Винниченко також намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівництва своєї партії, що розглядало такий крок як дезертирство.

Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Директорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди. Делегація провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Добровольчою армією Денікіна).

Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра заявив про припинення свого членства в соціал-демократичній партії, Винниченко вийшов з Директорії й передав повноваження її голови Петлюрі. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду його замінив С. Остапенко. Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували одноособову владу Петлюри.

Сподівання на допомогу з боку Антанти не справдилися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6 березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

Отже, початок 1919 р. характеризувався великими невдачами українського національно-визвольного руху. На передній план виходили нерозв'язані завдання соціальної революції. Трудящі пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю — селянам, фабрики — робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально-економічних перетворень, далекі від інтересів трудящих.

ВИСНОВОК.

Матеріал виявився набагато цікавішим, ніж я вважала на початку написання цієї роботи, і на превеликий жаль, значний його обсяг не вдалося вмістити в рамки цього реферату. Але, на мій погляд, викладений матеріал дає деяке поняття про життя та про громадський устрій українців, становище української мови, становище в галузі культури і науки, формування політичної і державної думки та свідомості українського народу, зростання національної самосвідомості, підвищення суспільно-політичної активності, національної і релігійної толерантності народів та народностей України, здобутки й прорахунки та надії й розчарування всього українського народу.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. Грушевський М. «Начерки історії українського народу». — К., 1991 р.

2. Дорошенко Д. І. «Нарис історії України». — Львів, 1991 р.

3. Коропецький І. С. «Дещо про минуле та сучасне української економіки».—К.: Либідь, 1995 р.

4. Афанасьєва В. Г., Смирнова Г. Л. «Урок дає історія». М.: Політіздат, 1989 р.

5. Кульчицький С. В., Курносов Ю. О., Коваль М. В. «Історія України». - К.: Освіта, 1995 р.

6. Кульчицький С. В., Котляр М. «Довідник з історії України»; видав. «Україна»; К., 1996 р.

7. Кульчицький В. «Історія держави і права України». Львов, 1996 р.

8. Субтельний Орест «Україна. Історія». - К.: Либідь, 1994 р.

9. Субтельний О. «Історія України», Київ, 1993 р.

10. Субтельний О. «Україна; історія». — К.: Либідь, 1991 р.

11. Курс лекцій: «Історія України»: У 2 т. — К.: Либідь, 1992 р.

12. «Історія батьківщини XX сторіччя». - М.: Дрохва, 1995

13. Кирилін И. А. «Історія міжнародних відношень і зовнішньої політики СРСР». М.: Міжнар. відношення, 1986 р.

14. Трухановский В. Г. (ред.) «Історія міжнародних відношень і зовнішньої політики СРСР» М.: Междунар. відношення, 1967 р.

15. Нежинский Л. Н. (ред.) «Радянська зовнішня політика 1917-1945 р.» М.: Міжнар. відношення, 1992 р.

16. Севастьянов Г. Н. (ред.) «Нова і Новітня історія». - М.: Наука, 1990 р.

17. Король В. Ю. «Історія України», видавничий центр «Академія», 1999 р.

18. Полонська-Василенко Н. «Історія України». Мюнхен, 1972 р.

19. Попов Н. «Начерки історії Комуністичний партії України (більшовиків)». X., 1933 р.