Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст.

Вступ

Народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати помилки минулого. Адже історія — то ідеї еліти та настрої мас, уроки звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого етносу.

Українську історію не можна читати без брому — відзначав свого часу один з лідерів Української Народної Республіки В. Винниченко. Не можна тому, що вся вона пронизана кривавими подіями, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями і чварами. І в той же час, це історія великих мрій і величних прагнень, неймовірної жертовності, героїзму і відваги.

Кожен заґарбник намагався витравити з історичної пам’яті українців позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ. Настав час об’єктивно, наскільки це можливо на даному історичному етапі розвитку, проаналізувати історію ідей і концепцій, що рухали Україну до незалежності здобутої наприкінці другого тисячоліття нашої ери. Проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не Стала черговим коротким епізодом між довгими роками поневоленого існування, щоб кожен громадянин Української Держави відчув себе господарем у своєму домі. Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків перед пам’яттю предків, які ціною власного добробуту, власною кров’ю, а часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України.

Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.

Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі відображали ідеали політичних еліт, прагнення представників народних мас, давали відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.

Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повісті врем’яних літ", творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників.

Початок систематичному дослідженню історії української політичної думки та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю. Охрімовича "Розвиток української національно-політичної думки", що побачила світ у Києві буремного 1918 року. Вона була позначена як перший том задуманого дослідження, однак автор не зміг продовжити роботу загинувши у вирі революції 1917-1920 рр. У цьому дослідженні Ю. Охрімович зробив спробу проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в XIX ст. Його оцінки та методологічний підхід мали надзвичайно потужний вплив на подальші дослідження.

Своєрідним переспівом цієї праці, що популяризувала і, до певної міри, продовжувала ідеї Ю. Охрімовича була книжка Я. Оршана "Розвиток української політичної думки за сто літ" (Лондон, 1938).

З. Книш працею "Історія української політичної думки до кінця XVIII ст." (Париж-Вінніпег, 1952) зробив спробу дати систематичне дослідження періоду, що не був охоплений дослідженнями Ю. Охрімовича та Я. Оршана.

Поряд з ними окремі аспекти історії концепцій української державності розроблялись такими представниками української еміграції як, В. Барка, І. Борщак, М. Брик, Л. Винар, А. Господин, Г. Грабович, Б. Кравців, Є. Маланюк, П. Мірчук, В. Міяковський, І. Нагаєвський, О. Оглоблин, П. Феденко та ін.

Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень концепцій української державності мали праці І. Лисяка-Рудницького, що склали два томи "Історичних есе". Значення його роботи полягало в тому, що вчений проаналізував політичні погляди українських діячів з точки зору їх відповідності державницькій ідеї, співвідношення в них соціального і національного, класового і державницького.

У Радянській Україні дослідження української політичної думки велись, переважно під кутом її відповідності питанням класового звільнення та ідеї "братської єдності" з російським народом. Все, що виходило поза ці жорсткі ідеологічні рамки було приречено або на забуття, або на відверте шельмування під прапором "боротьби з українським буржуазним націоналізмом", дарма, що звинувачувані в ньому часто не були прихильниками ні буржуазної ідеї, ні націоналізму. У той же час багато вчених — М. Брайчевський, М. Возняк, П. Гнатенко, В. Дмитриченко, Р. Заклинський, Р. Іванова (Іванченко), Л. Коваленко, В. Литвинов, В. Лісовий, Д. Наливайко, В. Нічик, А. Пашук, Є. Пронюк, Г. Сергієнко і ін. — намагались зберігати вірність науковій об’єктивності.

Із здобуттям Україною 1991 року незалежності з’явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об’єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення.

Серед цих досліджень необхідно виділити роботи присвячені історії української державності О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, О. Мироненка, О. Онуфрієнка, Ю. Павленка, В. Шевчука, А. Слюсаренка, В. Смолія, С. Ставрояні, В. Степанкова, Д. Табачника, Л. Тараненка, С. Телешуна, П. Толочко, М. Томенка, Ю. Храмова Л. Шкляра і багатьох інших.

Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей окремих представників української політичної думки зроблено такими вченими, як І. Бегей, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, О. Забужко, В. Кравченко, І. Кресіна, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю. Мицика, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, С. Світенко, П. Шляхтун та багато інших.

Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М. Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун, авторськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка.

Дана книжка претендує стати певним продовженням попередніх досліджень, ще одним камінчиком у міцний фундамент української держави.

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст.

Після закінчення національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького українське населення, що залишилось на землях під владою Речі Посполитої, опинилося у вкрай важкому становищі: козацький устрій послідовно знищувався, шляхта все більш переходила на польські державницькі позиції, церква втрачали свій вплив на суспільне життя. Особливо активно протікали ці процеси на українських землях Галичини.

Ситуація погіршувалась ще й тим, що українська православна церква, яка раніше відігравала роль духовно-об’єднуючого чинника нації, після прилучення до Московської патріархії практично повністю втратила національні риси. Греко-католицька (уніатська) церква, задумана своїми засновниками як інструмент збереження національної ідентичності в процесі духовного приєднання України до західноєвропейського культурного простору, також не могла виконувати своє призначення повною мірою. Зафіксована в Зборівській угоді 1648 року вимога козаків про ліквідацію уніатської церкви була підтримана польськими правлячими колами, для яких питання національно-державне стояло вище церковно-релігійного. Не допомагали ні протести уніатського духовенства, ні папського нунція в Польщі.

Дещо покращилось становище уніатів після обрання польським королем сина Яреми Вишневецького Михайла. Правда, відбувалось воно, в основному, за рахунок їх православних братів. Найбільшим "здобутком" уніатів на цьому полі було таємне приєднання до унії львівського православного єпископа Й. Шумлянського, а також більшості вищого православного духовенства. Довго трималось Львівське Ставропігійне братство, але й воно в 1707-1709 роках перейшло в унію. Найдовше тримався за православ’я Манявський скит, що прийняв унію лише 1785 року. Уніатам вдалось заснувати семінарію, ряд шкіл, і провести 1720 року в м. Замості Собор, "на якому був присутній папський нунцій, 8 єпископів, протоархимандрит о. Василиян, 8 архимандритів, 129 представників духовенства, декани і 2 представники Львівського Братства. З огляду на чисельність Собору його називали Українським Національним Собором"

Польські правлячі кола, розуміючи що їм не вдасться утримати землі населені українцями в складі Речі Посполитої на тривалий час, взяли орієнтацію на прискорену тотальну асиміляцію українців та ліквідацію всіх ознак їх національної ідентичності.

Як зазначають В. Смолій та В. Степанков "Варшава не зробила жодних позитивних висновків із боротьби українців за свою незалежність протягом другої половини XVII-початку XVIII ст., а навпаки, засліплена войовничим шовінізмом, стала на шлях безжалісного знищення найменших проявів національної свідомості, перетворення народу в денаціоналізовавний люд ("бидло"), придатний лише до виконання тяжких робіт у маєтках"

Показовим є документ анонімного автора під назвою "Проект знищення Русі", що з’явився 1717 року, в якому у концентрованому вигляді було сформульовано ідеологію правлячих кіл Речі Посполитою щодо відносин з українським та білоруським населенням держави.

Анонімний автор цього твору відверто заявляє, що збереження могутності польсько-литовської держави можливе лише за умови повної асиміляції українців та білорусів. Для того щоб досягти цього перший удар необхідно нанести по національній еліті, перетворити ці народи на соціально однорідні етнографічні маси без політичного та духовного проводу.

Найближчим завданням є остаточна полонізація залишків української та білоруської шляхти. Для цього, на думку анонімного автора необхідно використати весь набір інструментів колонізаторської політики попередніх урядів Польщі — заборона українцям і білорусам, як православним так і уніатам, обіймати державні посади, утиски, порушення їх майнових прав і розорення: "Шляхта руського обряду й уніати, а тим більше схизматики не повинні допускатись на жодні посади у своєму рідному краю, зокрема на такі посади, на яких вони б мали здобувати собі друзів, придбати майно і заслужити деяку повагу та для всіх русинів честь ... У містах і містечках на Русі є ще значна частина заможних русинів. Їх треба довести до злиднів і позбавити можливості рятувати один одного грішми і допомагати розумною порадою". Для того, щоб процес розорення проходив більш ефективно і відводив від поляків підозри у злих намірах, пропонувалось використовувати "таланти" євреїв-орендаторів, створюючи, таким чином, напруження між бездержавними народами.

Більш складною, ніж полонізація і розорення вірної власній національності "руської" шляхти, проголошувалась задача повної ліквідації національної церкви. І не лише православної, що перейшла під управління Московської патріархії, а й уніатської, що мала пряме підпорядкування "Римському папі: "Справою, яку в цій рятувальній діяльності найважче розв’язати, питання про владик і попів, перших з яких треба засліпити почестями, щоб не бачили того, що їм не треба бачити, а других так обтяжити, щоб не змогли, навіть якби й хотіли, щось вчинити, ні в гору піднятись, ні придумати що-небуть"

Головним об’єктом для сконцентрованого удару польської держави і церкви повинні були стати рядові священики, що стояли найближче до простого народу, хоча й уніатським єпископам пропонувалось не надавати місць в сенаті Речі Посполитої, не давати можливості очолювати спільні служби католиків та греко-католиків. Рядових священиків пропонувалось позбавити можливості отримувати глибоку богословську освіту, щоб вони не могли відстоювати як власні права, так і права своїх парафіян: "... нам вкрай потрібно тримати попів у непроглядній темряві, а для цього найбільш дійовим способом є вбогість, в якій перебували ці злидарі раніше та з якої ніколи не вийдуть, якщо ми будемо ставитись до них у такий спосіб"

Способами утримання уніатських та православних священиків у скрутному матеріальному становищі були заборона панам давати кошти на підтримку церков, примушування членів сім’ї священика до виконання панщини, підтримка тих з духовенства, хто не мав дітей і не міг передати парафію своїм нащадкам і т.п. При цьому пропонувалось не гребувати свідомим обманом і, навіть, грубою силою.

Боротьба з уніатської церквою передбачала також і використання різноманітних пропагандистських засобів заснованих на підтасовці фактів відвертій брехні: "З метою швидкого осудження, а з часом і винищення русинів потрібно буде обов’язково записувати в окремий реєстр усі непристойності цього обряду, зокрема образливі слова й поведінку щодо римо-католиків, часті скандали попів, що їх не важко відшукати серед такої великої кількості священиків. Адже ж, коли цей проект здійснюватиметься, треба, щоб світ знав правдиві причини дій поляків. Якби, однак, не вистачило справжніх закидів, які принижували б русинів (що неможливо серед найкращого і найрозумнішого народу), то для успішного здійснення наших задумів слід розповсюджувати "гарно" складені на них вигадки"

Реалізація плану "знищення Русі" передбачала не лише досягнення національно-етнічної однорідності держави, але й послаблення основного конкурента Речі Посполитої в тогочасному слов’янському світі — Московського царства. У боротьбі ж з ним пропонувалось використати хитрість та обман: "Насамперед для здійснення такої спасенної і блаженної справи нам потрібно добре дбати, щоб з Москвою підтримувати до деякої міри приязні відносини та обирати королями на трон Польщі монархів, дружелюбних до цієї могутньої держави. Звичайно більше спостерігають за діями ворога, тож і Москва, будучи з нами у дружніх стосунках, не стежитиме за нашими заходами і справи наші підуть своїм порядком в ім’я нашого зміцнення і значного послаблення Москви і всієї Русі"

Хоча загарбницькі плани Московської держави не були секретом для анонімного ідеолога польського шовіністичного руху, все ж він прекрасно усвідомлював, що її можна використати як потенційного і дуже потрібного союзника в боротьбі з прагненням українців та білорусів, що населяли Річ Посполиту, зберегти свою національну ідентичність. "Не слід припускати навіть думки, що Москва заступиться за русинів, оскільки вони вже уніати: адже відомо, що Москва більше ненавидить уніатів, ніж нас, і рада була б їх за відступництво від схизми бачити в найбільшому нещасті. Але хоча б Москва і була прихильною до уніатів, то ми примусимо її стати у відношенні до них такою, як ми захочемо". Якщо для поляків національне питання стояло понад церковно-конфесійним, то для московитів — навпаки, оскільки вони мали національну церкві, що стала інструментом асиміляції інших народів.

При цьому не варто забувати про те, що як польські, так і московські правителі у питанні асиміляції українців у складі своїх держав нічим особливо не відрізнялись одні від одних. Таємні та відкриті інструкції московських царів та імператорів, про які вже говорилось вище, наприклад про "Решительные пункты" Анни Іоанівни, не надто відрізнялись від ідей "Проекту знищення Русі" анонімного автора. А дії — не відрізнялись від ідей.

Суттєвим чином змінилось становище українців та уніатської церкви після трьох розподілів Польщі та включення значної частини українських земель до складу Австрійської імперії. Галичина дісталась Австрії у вкрай важкому стані, доведену до крайньої межі зубожіння. Це було наслідком як традиційної шляхетської анархії в Польській державі, що особливо посилилась в останні роки її існування, так і тимчасової російської окупації значної частини її території.

Як пише про цей час Я. Грицак "становище докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 році Марія-Тереза оголосила свій намір "покінчити з усім, що давало привід уніатам вважати себе гіршими за греко-католиків". Цісарські декрети 1774-1776 рр. заборонили місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст. Толераційним патентом 1781 р. Йосиф II зрівняв права католицької, протестантських (кальвіністської і лютеранської) та греко-католицької церков. Віруючим цих віросповідань в однаковій мірі відкривалась дорога до університетів, державної служби, дозволено продавати і купувати землю тощо. Церква була підпорядкована державі, а священники отримали статус державних службовців"

Імператор Австрії Йосиф II, що міг вважатись ледве не класичним зразком просвіченого абсолютизму, прагнув піднести господарське та духовне життя приєднаних земель і з цією метою дав новий устрій містам, регулював торгівлю та промисли, будував школи та лікарні.

Оскільки австрійська влада побоювалась сепаратистських виступів польської шляхти, і прагнула залучити до співпраці її противників, українці отримали шанс для деякого відновлення втрачених позицій у суспільному та політичному життя. У першу чергу шансами, що з’явились, скористалась уніатська церква.

"Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари "Барбареум" — семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 переведено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піярського орденів, де наука велася латинською й польською мовами, австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання; пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 засновано народні школи трьох типів: одноклясові — парафіяльні, з наукою українською мовою, триклясові та чотириклясові — з наукою німецькою мовою. Року 1784 у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, а на Богословському — латинською. 1787 року зорганізовано окремий Богословський факультет для українських студентів з українською викладкою мовою; цей університет існував до 1809 року"

Реформи Йосифа II обмежували панщину, права панів над селянами. Останні отримали право одружуватись без дозволу свого господаря, відправляти дітей до школи, шукати заробітку де завгодно. Проголошувався перерозподіл прибутку на користь селян. Однак більшість цих реформ не була реалізована вповні, а після смерті імператора — згорнута. Знов почала набирати силу польська шляхта, що залякувала австрійський уряд вигадками про симпатії українців до Росії. Під тиском поляків було запроваджено у школах замість української мови польську.

І все ж, реформи Йосифа II, незважаючи на їх невелике практичне значення, зіграли для українців Галичини велику роль — вони сприяли моральному піднесенню, відродженню різних форм національного життя, розбудили енергію до боротьби за майбутнє. Як відзначає сучасний польський дослідник Збігнєв Фрас, "Для майбутнього двох сусідніх народів — польського і українського існування Королівства Галичини і Лодомерії мало величезне значення. Тут, у відносинах легального, конституційного політичного життя, формувалась та одночасно розвивалась політична думка обох народів, поставали і могли стосунково вільно діяти інституції та осередки культурні, організації освітні, політично-громадські і парамілітарні"

На початку XIX сторіччя під впливом нових історичних обставин серед українського населення поступово починають набирати сили процеси національно-культурного відродження. "Велику роллю в цьому відродження відіграло молоде українське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для польонізації українців, стала в другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу"

Керівництво української греко-католицької церкви намагалось якомога повніше скористатись з можливостей, що відкрились у зв’язку з прилученням західно-українських земель до Австрійської імперії. Розбудовуючи власну церковну організацію вони, значною мірою, сприяли і тому, щоб поширювати освіту серед українського селянства українським варіантом церковнослов’янської мови, зміцнюючи, тим самим, національну свідомість мас та формуючи у них почуття самоповаги. Де-факто, греко-католицьке духовенство стало виконувати роль не лише духовної, а і, значною мірою, політичної еліти українців Галичини. Як влучно відзначав М. Драгоманов "... в нашій Україні в Австрії попівство виробилося в своє панство"

Значні надії покладались верхівкою церковної ієрархії греко-католиків на допомогу австрійської адміністрації, для якої важливим була наявність серйозної противаги польському шляхетському сепаратному руху на новоприєднаних землях. З метою уникнення звинувачень у сепаратиських настроях чи симпатіях до Росії, які могли б бути використані поляками в антиукраїнській пропаганді, серед уніатського духовенства в перших десятиліттях XIX сторіччя почали ширитись ідеї так званого "рутенства" (від латинської назви західноукраїнських земель — Rutenia). Ці ідеї базувались на тезах про існування окремої, відмінної від поляків, росіян та українців Наддніпрянщини, слов’янської нації з окремою культурою та мовою, так званим "язичієм". "В половині XIX в. інтелігенція руська, слабка і нечисленна, переймалась радше австрійським лоялізмом ніж тенденціями народовими. У тому часі русинський рух перебував під патронатом уніатської ієрархії. З того кругу походили святоюрці (назва утворена від катедри св. Юра — місцезнаходження львівського митрополита) — угруповання консервативного напряму, що виявляв себе також у мовному питанні"

Одним з найсуттєвіших питань національної самоідентифікації для галицьких українців цього часу була не лише проблема "рутенства", а й таке, здавалось би віддалене від політики питання, як вибір між латинською та кириличною абетками. Спроби пристосувати до української писемності (зокрема її "рутенського" варіанту) латинський алфавіт викликало досить жваву дискусію в освічених колах суспільства. Захист традиційної кирилиці був, по суті, маніфестацією усвідомлення своєї нерозривної єдності з державницької традицією, що тяглась від княжих часів, та українцями, що населяли землі в підросійській Україні. Особливою активністю у захисті кирилиці відзначались учні та молоді викладачі греко-католицьких семінарії та шкіл для духовенства.

Передова частина молодшого покоління священиків греко-католицької церкви, що було, у своїй масі, тісно пов’язане з народними масами, знаходилась під значним впливом польської та німецької романтичної поезії, філософських ідей Гердера та Фіхте. Її не влаштовувало просте збереження церковних традицій та церковнослов’янської мови. Як своє завдання вона ставила питання про піднесення національного духу, вивчення культури власного народу та творення новітньої поезії, зорієнтовані на кращі європейські зразки. "Енеїда" І. Котляревського та зразки української романтичної поезії, що проникали з Наддніпрянщини, надихали патріотичну галицьку молодь до літературних та культурно-просвітницьких пошуків. Необхідним був справжній лідер, людина, що могла виразити настрої і об’єднати однодумців.

"Переломною подією в історії українського національного відродження стала власне поява такого "руського солов’я" — Маркіяна Шашкевича. Він володів справжнім літературним талантом і єдиний серед семінаристів міг передати свої поетичні почуття чистою народною мовою. Як особа харизматичного складу, Шашкевич умів надихати і переконувати колег наслідувати його приклад. Поетичний талант цього поета доповнювався організаторськими здібностями Якова Головацького та науковою діяльністю Івана Вагилевича — двох його товаришів по навчанню у львівській семінарії.

Семінаристи звали їх напівжартома Руською трійцею. Говорячи серйозно, від них започатковується власне українська орієнтація в національному відродженні у Галичині"

"Руська Трійця", ядро якої склали вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888), а також входили М. Устіянович (1811-1885), А. Могильницький (1811-1873), підтримував зв’язки Г. Ількевич (1803-1841), стала каталізатором розвитку українських патріотичних почуттів серед тогочасної галицької молоді, поклала початок новій, демократичній культурі.

Значний влив на діячів "Руської трійці" мали як твори західноєвропейської літератури, у першу чергу польської та німецької, так і українських романтиків І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, фольклорні збірки М. Максимовича. Літературна діяльність членів гуртка була переважно позначена романтичними впливами. Гуртківці підготували декілька збірників, перший з яких "Син Русі" (1833) не призначався для друку. Побоюючись політичних переслідувань автори творів, що ввійшли до нього, зашифровували свої імена. Другий збірник під назвою "Зоря" (1834) планувалось видати. Він відкривався портретом Б. Хмельницького та нарисом про великого гетьмана. Однак збірка була заборонена цензурою і не побачила світ.

Третя збірка — "Русалка Дністровая" — побачила світ в угорській столиці Буді, що дозволило приспати пильність цензури. Це була перша друкована книжка в Галичині, написана живою народною мовою. Вона включала в себе записані гуртківцями українські народні пісні, їх оригінальні твори, переклади. У передмові, написаній М. Шашкевичем, відзначалась велика роль для відродження національної свідомості творів І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, фольклорних збірок М. Цертелєва, та М. Максимовича. Наскрізною ідеєю збірки була думка про єдність українських земель по обидва боки російсько-австрійського кордону.

Незважаючи на те, що значна частина тиражу збірки була конфіскована і знищена цензурою, а рівень багатьох вміщених в ній художніх творів не відзначався, на думку І. Франка, високим рівнем майстерності, вона, все ж, стала знаковим явищем у відродженні українського руху в Галичині. Як підкреслював К. Левицький: "Правда, що Мар’ян Шашкевич полишив нам невелику письменничину спадщину, але він кинув між нас світло національної свідомости і пробудив почуттє одноцілосності всього українського народу (виділення К. Левицького — О.С.). Отсим підніс Маркіян Шашкевич українську національну ідею, та сей його заповіт підняли народовці з 1848 року, кладучи перші основи до національної будівлі"

Не залишилась непоміченою діяльність членів гуртка і у підросійській Україні. У другому випуску альманаху "Киевлянин" (1841р.) М. Максимович вмістив статтю під назвою "О стихотворениях червонорусских", в якій високо оцінив збірку "Русалка Дністровая", поетичний талант її авторів і "народність" поезій та вмістив вірш І. Шашкевича "Веснівка" і майже повністю три перших абзаци передмови. Як вважає Є. Нахлік "... альманах "Русалка Дністровая", якщо не прямо, то опосередковано (через детальний розгляд його в статті М. Максимовича) сприяв формуванню у молодого Куліша національно-патріотичних переконань"

Значний вплив діяльність членів "Руської трійці" мала на розвиток українського руху не лише в Галичині, але й в українських землях, що знаходились під владою Російської імперії. Їх думки знаходили розуміння і відгук, перекликались з патріотичними настроями наддніпрянців. Як писав визначний дослідник історії української літератури М. Возняк "... з усяких споминів українських діячів у Галичині в першій половині XIX в. знаємо, що рукописних копіях ходили по руках вірші Маркіяна Шашкевича, Миколи Устіяновича й інші. Між иншим і на волинськім пограниччі бувшої Австрії й бувшої Росії. Одним з таких віршів була й Устіяновичева "Наддністрянка", гаряче бажання її автора побачити свою батьківщину славною в крузі щасливих славянських народів злилося з таким же бажанням Кирило-Мефодіївців"

Доля головних учасників "Руської трійці" була доволі сумна і дуже показова для тогочасних політичних тенденцій в українському суспільстві Галичини. За свої українофільські погляди вони були піддані досить жорсткому тиску з боку влади та пануючих класів. М. Шашкевич тяжко хворів і помер у молодому віці та злиднях. І. Вагилевич під час революційних подій 1848 року перейшов на полонофільські позиції і залишився вірним цій ідеї до кінця своїх днів. Я. Головацький поступово став переконаним москвофілом і задля захисту цієї ідей відмовився від ідеалів своєї юності.

Але своє історичне призначення "Руська трійця" виконала — вона засвідчила, що асиміляційні процеси серед українського населення не набрали незворотного характеру, що нація жива, що молоде покоління готове до оборони прав свого народу. Відстоювання національно-культурних прав поступово набирало політичного характеру, в боротьбі за мову, за абетку, за національну пам’ять, відроджувалась національна свідомість. "Національне відродження українців в Галичині з кінцем першої половини XIX віку було дійсно відродженнєм політичної думки, бо розбуджені Галичане почулися частиною українського народу, — окремішного від польського і російського. Отсе висказано не тільки нашими передовими людьми галицького відродження, як Маркіян Шашкевич, Никола Устіянович, Яків Головацький і інші, але також прилюдною подією проголошенням в політичних маніфестах "Головної Руської Ради" (виділення К. Левицького — О.С.) у Львові в p. 1848"

Діяльність членів "Руської трійці" духовно підготувала українське суспільство в Австрії до такої важливої події в європейській історії, як "весна народів" — широкого революційного руху, що охопив у 1848 році практично всю Європу. Основною ареною цих подій стала Австрійська імперія, яку струснули повстання у столиці Відні та на підкорених землях Угорщини, Чехії, Італії, Галичини, Буковини. Особливо небезпечним і масовим було національно-визвольне повстання в Угорщині на чолі з Л. Кошутом і яке Габсбурги змогли придушити лише за допомогою стотисячного експедиційного корпусу, наданого царем Миколою І. Поляки також почали активну діяльність, направлену на відновлення незалежної польської держави. Цісар Фердинанд, під тиском революційних подій, змушений був проголосити конституцію, скликання парламенту та остаточне скасування панщини.

Польські революціонери в Галичині, врахувавши уроки повстання 1830-31 рр. прагнули залучити до своїх планів широкі кола українського суспільства. Усвідомлення факту, що без підтримки українського селянства польське національно-визвольне повстання буде приречене на поразку стимулювало появу в польській романтичній літературі напряму, що отримав назву "української школи". Письменники, що належали до неї, намагались подати минуле двох народів, як період спільного процвітання, а всі конфлікти були наслідками прикрого непорозуміння. Писались твори мовою близькою до народної, в яких пропагувались ідеї спільної боротьби та визволення спільної вітчизни.

Розглядаючи цей період у польсько-українських відносинах Я. Грицак підкреслює, що ".... польський національний рух зазнав важливих змін. Після поразки повстання 1830-1831 рр. у Галичині виникає мережа таємних польських організацій, які готували грунт для нового національного виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнає суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали собі майбутню націю, як політичне об’єднання чотирьох народів — польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна національність на пануватиме над іншими. Польські поети "української школи" здобули великої популярності у Галичині. Потреба привернути на свій бік галицьке селянство зумовила появу в ідеології польського національного руху сильних антипанських мотивів. Група польських діячів проводила агітаційну роботу серед українських селян. Їхні брошури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжкого становища селянства є австрійський уряд"

Однак полонофільска пропаганда не мала особливого успіху. Українська молодь, пересвідчуючись у тому, що всі заклики з боку поляків до "спільної боротьби за спільну волю" є лише прикриттям їх шовіністичної позиції, спробами в черговий раз використати українців для чужої їм мети, поступово почала відходити від польського революційного руху і створювати власні гуртки та організації. Особливо сильного удару польському рухові завдав той факт, що під час революційних заворушень 1846 року в Західній

Галичині польські селяни (мазури) не просто не підтримали повстанців, а влаштували для шляхти справжню різанину. У деяких регіонах були розорені та спалені до 90% відсотків шляхетських маєтків.

Патріотична українофільська позиція напередодні подій 1848 року знайшла свій концентрований вираз у праці "Становище русинів в Галичині", що її опублікував 1846 року в Лейпцигу один з чільних діячів "Руської трійці" Я. Головацький. Виловлені ним у цій праці ідеї, значною мірою, продовжували австрофільські традиції "святоюрської" верхівки греко-католицького духовенства і, в той же час, визначали нові національні пріоритети існування українців на теренах Австрійської імперії.

Я. Грицак звертає увагу на те, що Я. Головацький запропонував нову тактику розвитку національного руху: "Стаття сповнена гострої критики полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку національної культури. Коли інші слов’янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, "під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари". Але його критика не зачіпала австрійського уряду"

Він пророче відзначав загрозу можливих революційних виступів підвладних і пригнічених Австрійською імперією народів, у першу чергу, слов’янських. Серед цих народів становище українського є, по-своєму, унікальним — не маючи своєї еліти, він своє національне відродження, вважає Я. Головацький, пов’язує з прихильним ставленням Австрійської монархії. Але ця залежність не є односторонньою. Українська нація розділена між двома імперіями і той з монархів, хто завоює прихильність своїх українських підданих матиме симпатії всіх українців.

Польський дослідник Я. Козік говорить, про те, що "Головацький вийшов з твердження, про те, що майбутнє австрійської держави залежить від політики Австрії щодо народів які входять до її складу і які вона повинна утримувати в повній рівності. У Галичині, стверджував він, це є тим потрібніше, що Українці можуть стати "сильним валом перед революційними махінаціями". Але щоб того досягти Австрія повинна піднести українську народність, впровадити українську мову до шкіл всіх типів, сприяти українській літературі, а в суспільних справах йти слідами Йосифа II, обмежити утиски народу з боку шляхти, "зміцнити середній стан" і, тим самим, отримати симпатії цілого українського народу"

Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості українців Галичини. Як підкреслює польський історик З. Фраз "В половині XIX в. народовий рух український — як тоді ще говорили — русинський, увійшов у стадію остаточної кристалізації. Од Весни Народів справа руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мовною і стала проблемою політичною"

Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись принципом "розділяй і владарюй" щодо підкорених народів "клаптикової" Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний авторитет в українського населення.

Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала розповсюджувалась інформація про те, що "українців (русинів) видумав губернатор Стадіон". Щодо цього З. Фраз пише, що "У 1848 році Стадіон не мусив "видумувати Русинів", щоб використати їх у боротьбі з Поляками, він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху"

Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців. За свою вірність монархії вони отримали прізвисько "тірольців Сходу", оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим лояльним до Габсбургів. З українців було утворено парамілітарні національні організації "Народну гвардію" та "Батальйон гірських руських стрільців", що блокував гірські перевали в Карпатах з метою не допустити об’єднання польських та угорських повстанців.

Організатором української діяльності виступила Головна Руська Ради — перша політична організація галицьких українців, яка утворилась 2 травня 1848 року у Львові для оборони прав українців з представників греко-католицького духовенства та міської інтелігенції. На її чолі стояли спочатку єпископ Г. Якимович, а пізніше крилошанин М. Куземський.

Члени Ради ревно поставились до справи і першим ділом організували друк часопису, що став рупором українських сил в Галичині. 15 травня 1848 року в першому номері газети "Зоря Галицька" було вміщено першу відозву "до руского народу" організації, що назвала себе "Рада народна руска". У цій відозві сповіщалось про введення 25 березня 1848 року в Австрійській імперії Конституції яка гарантувала права та свободи громадян країни та про утворення представницького органу галицьких українців під назвою "Рада народна руска".

Звертаючись до українців Галичина у цій відозві члени Головної Руської Ради намагались пробудити їх національну свідомість, апелюючи до славного минулого, традицій самостійного державно-політичного існування в минулому. При цьому чітко наголошується на єдністі українців по обидва боки австро-російського кордону: "Конечна потреба для нас Русинів такого збору тим явніше ся окаже, скоро ся заставимо, чим нарід наш бил, в якім стані досі зіставал і яким при наданні тепер конституції бити може і повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтретя міліона землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільним, рівнял ся в славі найможнішим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, — одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпал ся поволі той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованнє"

У своєму звертанні до історичної пам’яті народу автори відозви близькі до козацьких літописців, анонімного автора "Історії Русів", харківських романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського товариства. Тривале бездержавне існування розірваного між різними державно-політичними утвореннями українського національного організму не могло остаточно вбити пам’ять про власну державну велич, мрію про незалежне майбутнє, прагнення реалізувати цю мрію. Одночасно цей документ перегукується і з ідеями визвольного руху інших слов’янських народів, що попали в залежність від Австрії — чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців.

Відозва Ради до всіх українців в Австрійській імперії не лише "будила" національну свідомість та історичну пам’ять. Вона містила і певні орієнтири на майбутню діяльність українського руху: "Пробудил ся уже й наш лев руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте Браття, вставайте з долгого сну вашого, бо уже час. Вставайте! але не до зради і незгоди! но двигнім ся разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити далі нам свободи. Пожиткуймо з тої способности, абисьмо не покрили ся ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних. Поступаймо з другими народами в любові і згоді! Будьмо тим, чим можем і повиннісьмо. Будьмо народом"

Стати народом. Відчути силу власної правди. Це надзавдання для маси, що втратила практично повністю панівні прошарки, що представлена, головним чином, селянською масою — малоосвіченою, але вірною традиціям. Досягти поставленої мети можна лише на основі національного солідаризму, на що й вказують автори відозви.

Скликаний з ініціативи Головної Руської Ради Собор руських вчених у Львові став помітною подією в культурному і громадському житті Галичини. Його учасники, зокрема Я. Головацький, виступили з обґрунтуванням ідеї про те, що українська мова є єдиною і спільною для Східної і Західної України, мовою одного народу, що розділений між двома імперіями. Саме ідея єдності нації стала фундаментальним принципом, на якому базувалось вирішення всіх інших питань, що ставив перед собою Собор.

Головна Руська Рада намагалась максимально використати історичний момент для того, щоб створити умови для подальшого розвитку українського народу в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось завдання об’єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний край зі значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно було стати розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини — українську і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось, "... щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обминає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським Воєвідством — та щоб ті частини краю, що замешкують Мазури, відділено від "руської провінції". Ся часть краю обминає західну частину Галичини і має польське населеннє"

Скориставшись виборами до австрійського парламенту українцям вдалось сформувати групу з 36 депутатів (до кінця існування Австрійської імперії більше жодного разу українці не мали такого великого представництва), які відстоювали вимогу об’єднання в єдиний коронний край Східної Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини. Цю пропозицію було підтримано Слов’янським з’їздом у Празі 1848 року, незважаючи на шалену протидію польської делегації.

Було організовано і потужний тиск на владу з боку української громадськості. "До віденського сейму систематично надходили листи з підписами української людності. 29 серпня Ф. Смолка занотував: "Особисто читав, що Русини подали другу петицію з 15 000 підписів", за день до цього Г. Шашкевич писав, що з Тернополя прислано 32 аркуші підписів, 1 вересня отримав листи з 40 000 підписів, 5 листопада кількість їх зросла до 65 000, а в кінці 1848 р. — до 100 000. Остаточно до кінця січні зібрано понад 200 000 підписів"

Ідея створення з австрійських земель населених українцями єдиного коронного краю з широкими автономними правами, з власним парламентом, українськими університетами та школами, надовго стала одним з головних лозунгів українського руху. Вона була своєрідним західноукраїнським відповідником ідей наддніпрянців про відродження гетьманської козацької автономної держави в складі Російської імперії. Ідея напівсуверенності українського народу в Австрії в формі територіальної автономії, висунута Головною Радою, стала тією об’єднавчою вимогою, що примирювала українців незалежно від їх політичних орієнтацій. Вона вже не зникала ніколи, й була основою так званої мінімальної політичної програми галицьких українців аж до остаточного розвалу Австро-Угорщини в 1918 р.

На жаль ця ідея залишилась лише прожектом, що так і не був реалізований. Незважаючи на послідовну підтримку Головної Руською Радою політичної лінії на лояльність правлячій династії Габсбургів, центральна імперська влада вирішила взяти курс на підтримку польської громади, що була представлена не священиками та інтелігенцією, а заможними землевласниками.

"Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено, він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я. Головацький"

Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині, розгорнули проти українців шалену кампанію. Їх звинувачували перед центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство, що ширилось в середовищі української молоді напередодні "Весни народів" і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу.

Як писав К. Левицький "Проти "Головної Руської Ради", як першої політичної організації Русинів (Українців) галицьких заложили були Поляки польонофільський комітет у Львові, званий "Руским Собором" (23. мая 1848 р.), та заманили до себе Івана Вагилевича (виділення К. Левщького — О.С.) на редактора такогож органу "Дневник руский" для "утверджування згоди і одности з миром сполитої отчизни". В такій службі польській й умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, потім польський — в дні 10 мая 1866. р. у Львові, та його іменем Поляки назвали одну з вулиць Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби за самостійність нашого народу і марно загинув. Ось так відпав один з товаришів "руської трійці"..,"

Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху, спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських правлячих кіл призвели до того, що, після подій 1848 року, полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в Галичині.

Полонофільство, як і українофільство, не було єдиним чітко вираженим напрямком політичної орієнтації галицьких українців в середині XIX сторіччя. Один з сучасників тих подій, греко-католицький священик В. Подолинський виділяв, як пише К. Левицький, в тогочасному українському русі в Галичині чотири "партії": "Чисто руську, значить українську; польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що партія чисто українська хоче України вільної і незалежної (виділення К. Левицького — О.С.), а змагає до неї просто, безоглядно або через Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо "міцно" у воскресіннє України, скорше чи пізнійше бо минув той час, коли ми вагалися в куті виявити своє ім’я..."

Але й українофільська течія не стала провідною після бурхливих подій 1848 року та реакції, що настала по всій імперії на початку 1850-х років.

Переорієнтація австрійської адміністрації в Галичині на польських магнатів, нездійсненні сподівання на підтримку Відня у вирішенні проблем українців призвели до того, що домінуючі позиції серед них зайняли, на деякий час, прихильники так званого "москвофільства".

Москвофільство, як ідейна, культурна і політична течія, зародилось ще в кінці XVIII сторіччя на Закарпатті, як своєрідна реакція на асиміляторську політику угорської влади щодо українського населення краю. Українці Закарпаття не визнавались за націю, а проголошувались "слов’янізованими мадярами" — "мадяронами", яких треба було "повернути в лоно матері-Угорщини". Ця позиція підтримувалась і угорськими революційними діячами 1848 року. Тому не дивно, що українське населення краю не лише виявило прихильне ставлення до австрійських Габсбургів, а й радо вітало стотисячне військо відправлене російським імператором Миколою І в Угорщину для придушення антиавстрійського повстання. Потужна армія далекої і великої держави, що змогла "приструнити" сваволю мадярських панів, викликала цілу хвилю вдячності і захоплення у місцевого населення Закарпаття. Після 1849 року москвофільські позиції посідають такі визначні діячі українського "будительства" в Закарпатті, як А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський, що стали пропагувати ідеї культурної орієнтації на Росію, необхідність спиратись на її підтримку в захисті національних прав населення краю.

Коріння галицького москвофільства є аналогічним закарпатському. Слабка національна свідомість разом із слабкою національною елітою, спонукав представників останньої шукати "опору" не стільки у власному народі, чи у власних силах, скільки в "зовнішніх орієнтаціях". Росія серед них здавалась багатьом більш прийнятною порівняно з польським шляхетським революційним рухом, що ставився до українців з погано прихованим презирством та австрійською владою, що погано орієнтувалась в галицьких справах і завжди була готова пожертвувати українськими інтересам задля своїх власних.

Як підкреслює американський дослідник Дж.Гімка "Русофілізм, національний рух тих Галицьких Русинів, які ідентифікували себе як частину Російської нації, бере початок в 1830-х і 1840-х коли Рутенська інтелігенція, клерикальна і секулярна, вступає в контакт з Слов’янофільськими пропагандистами з Росії. Його розвиток починається лише після 1848 і продовжується до припинення зв’язку з Слов’янофільським рухом в Росії. Слов’янофіли, і Російський уряд зокрема, матеріально підтримували Галицьке Русофільство"

Організаційне оформлення москвофільства в Галичині пов’язується з діяльністю відомого професора Московського університету Міхаіла Погодіна, автора офіційної в Російській імперії концепції "триєдіного русского народа", що 1835 та 1839-40 рр. працював у Львові. Під час свого перебування в Галичині він тісно зблизився з місцевим авторитетним істориком Д. Зубрицьким (1777-1862). З часом навколо останнього сформувався гурток, що отримав назву "погодинская колония", до якого ввійшли брати Я. та І. Головацькі, Б. Дідицький, Гулашевич, Малиновський, Петрушевич, Шехович та ряд інших.

Один з дослідників історії галицького москвофільства М. Андрусяк звертав увагу на те, що москвофільство (русофілізм) не було від початку однорідною течією. Певна частина москвофілів обмежувалась позицією, що передбачала необхідність популяризації в Галичині досягнень прогресивної російської літератури, дослідження спільного історичного минулого. Їх протилежністю були так звані "тверді москвофіли", що стояли на чітко виражених проросійських політичних позиціях. Лише реакція, що настала після революційних подій 1848 року та підтримка з боку росіян, зумовили поступовий перехід москвофілів на антиукраїнські позиції, заперечення самого факту існування окремої української нації з власною мовою та культурою.

Як писав М. Андрусяк "... одиноким без застережень москвофілом у половині XIX ст. був Зубрицький, що в молодшому віці крутився серед польської аристократії, для нього рідна українська мова була говором пастухів. На нещастя, під його вплив як тогочасного авторитетного галицького історика, що видав 1852 р. історію галицько-волинської держави, підпали всі тогочасні проворніші діячі: професор української мови і літератури на львівському університеті — побратим Маркіяна Шашкевича з "Руської трійці" Яків Головацький (1814-1888), Богдан Дідицький, що від 1860 рр. став авторитетом в літературних, хвилево й у політичних справах, о. Антін Петрушевич, що як дослідник минувщини впливав на львівських крилошан, проворний агітатор серед селянських мас свящ. Іван Наумович (1829-91), що ще в 1848 р. був агітатором за незалежною Польщею, й інші"

До москвофілів почали приєднуватись і деякі старші за віком діячі українського руху, переходячи від москвофільства культурного до москвофільства політичного. Саме за їх підтримки москвофілам вдалось захопити такі створені на хвилі революційних подій 1848 року українські культурні організації як "Народний Дім" та "Галицька Матиця". Ряд відомих галичан, що раніше стояли на позиціях самостійного розвитку української нації, рішуче заявили про підтримку ідеї культурно-національної єдності Галичини з Росією.

Деякі заяви галицьких москвофілів були настільки одіозними, що викликали негативну реакцію навіть у російських діячів. Так зокрема, коли 1866 року орган українських галицьких консерваторів "Слово" заявив, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат і до Камчатки, єдина російська мова, тому не варто взагалі творити українську літературу, то ряд російських вчених оприлюднили свій протест проти такого підходу. Зокрема був підданий публічній критиці активний діяч москвофільського руху Б. Дідицький (1827-1908), що не лише видавав "Слово", а й був автором скандальної брошури "Въ одинъ час научится малорусину по великорусски", в якій доводив, що існує єдина мова з двома вимовами.

М. Андрусяк зазначає, що автор цієї книжки сам так і не вивчив російської мови, а все життя писав сумішшю церковнослов’янської з російською, польською та українською. "З цього згубного шляху не звернули Дідицького переконливі голоси двох росіян. Російський письменник, критик і журналіст Микола Чернишевський (1828-1889) виступив проти випроваджування Дідицьким московщини в "Слові" у петербурзькому журналі "Современникъ" статтею п.н. "Национальная бестактность". Знову ж історик Микола Барсов (1839-89), учень Костомарова, що, захоплений красою української мови, вивчив напам’ять "Енеїду" Котляревського, переконував безуспішно в часі свого побуту у Львові Дідицького, що українська мова таксамо, як польська, зовсім окрема від російської"

Користуючись напівофіційною підтримкою російських правлячих кіл та різноманітних слов’янофільських шовіністичних організацій москвофіли розгорнули бурхливу організаційну діяльність. Ним почали видаватись часописи "Зоря", "Русская Рада", "Наука", "Пролом", "Галичанинъ", "Русское Слово". 1870 року було утворено громадську організацію "Русская Рада", а 1900 політичну організацію "Русская народная партия", що змогла направити послів і до віденського і до галицького сеймів.

Бурхливий розвиток москвофільства був припинений з початком першої світової війни, коли на кількох публічних процесах проти його лідерів було доведено, що вони користувались прямою фінансовою підтримкою країни, що вступила з Австрійської імперією у війну — Росії. Але ще раніше вплив москвофілів у широких народних масах був підірваний появою нового, "народовського", руху.

"Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху в Наддніпрянщині почала засновувати українські громади в Галичині. Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 — на початку 1862 р. Її заснували молоді письменники і громадські діячі В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за єдність усіх українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови. Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї і продовжувачами традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині"

Галицьке українофільство від початку мало значно гірші фінансові та організаційні можливості ніж москвофіли, що спирались на російську підтримку. Але, спираючись на ентузіазм та енергію молодих патріотів, українофіли змогли організувати появу у 1862-66 рр. журналів "Мета", "Нива", Русалка". 1861 року було засноване науково-культурне товариство "Руська бесіда", при якому з 1864 р. почав діяти український театр.

Значним імпульсом для розвитку народовського руху стали сумнозвісні Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази, що фактично забороняли українську мову на території Російської імперії. Українські діячі Наддніпрянщини — О. Конисський, П. Куліш, М. Старицький, П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов та інші — починають переносити друкування своїх книжок до Галичини, активно співробітничаючи з народовцями. Спільними зусиллями організовується вихід 1867 р. журналу "Правда". 1868 р. засновується товариство "Просвіта" з широкою мережею відділень та читалень для селянства. 1873 року створюється Наукове товариство імені Т. Шевченка, що стало своєрідною національною академією наук, а з 1893 р. починають виходити знамениті "Записки НТШ".

Особливо великий вплив на розвиток народовського руху мав М. Драгоманов, який почав систематично цікавитись українським життям в Галичині і прагнув перетворити її в "український П’ємонт", використовуючи м’який, порівняно з російським, політичний режим Австро-Угорщини. Дж. Гімка наголошував, що "В той час, пункти розходжень між Російським Українофільством та Галицьким національним популізмом були фундаментальними. Менше енергійна і вперта людина ніж Драгоманов звичайно відмовилася б від Галичан у цілому. Замість цього, Драгоманов випробував свою удачу при приверненні Галицьких студентів до прогресивного Українофільства. У цих починаннях він міг насолоджуватись значним успіхом"

Отримавши моральну та певну фінансову підтримку від українських діячів Наддніпрянщини народовці значно посилили пропагандистську роботу: 1879 р. було засновану газету для селянства "Батьківщина", а 1880 р. знаменитий часопис галицької української інтелігенції "Діло".

Ядро народовського руху в Галичині становили такі діячі як В. Барвінський, В. Навроцький, Ю. Романчук, О. Огоновський, О. Барвінський, А. Вахнянин, О. Терлецький. На Буковині найбільш відомими народовцями Ю. Федькович та Григір і Сидір Воробкевичі, які до середини 1880-х років змогли досягти практично повної перемоги над москвофілами, оскільки ті практично не мали підтримки місцевої влади. Значно важче справа йшла на Закарпатті, де лише активна діяльність І. Чопея у 1880-х роках поклала початок народовського руху, що набрав сили лише на початку XX ст. зусиллями Ю. Жатковича та А. Волошина, в майбутньому президента Карпатської Русі.

Зростання політичної свідомості народовців отримало організаційне втілення 1890 року з організацією Руської Радикальної партії, яка стала першою легальною політичною організацією українців, що відстоювала їх права методами легальної політичної боротьби. Однак на момент утворення партії серед народовців почали наростати внутрішні суперечності. Засновники руху подорослішали і стали переходити на більш помірковані політичні позиції, залишаючись вірними патріотами свого народу. Молодше покоління, що прийшло в рух уже в інших історичних умовах, надихнете драгоманівською пропагандою, прагло до більш радикальних рішень і дій. Наслідком цього став розкол 1899 р., що призвів до утворення прихильниками лівої ідеї ("молодшими") Української соціал-демократичної партії, а правими ("старшими") Національно-демократичної партії, що стояла на ліберальних позиціях. Різнило їх не ставлення до нації та її державно-політичного майбутнього, а орієнтація на методи його досягнення та конкретні форми організації держави та громадянського життя.

Одним з найбільш яскравих діячів "молодшого", соціал-демократичного покоління галицьких народовців був Ю. Бачинський (1870-1937). Він народився 28 березня 1870 р. в с. Новосілки-Куть Підгаєцького повіту на Тернопільщині в родині греко-католицького священика шляхетського походження. Початкову освіту отримав вдома. Далі навчався у Львівській німецькомовній гімназії, 1882-1883 рр. — у реальній гімназії ім. Франца-Йосифа в Дрогобичі, а 1890 р. закінчив україномовну Львівську академічну гімназію. Того ж року вступив до Львівського університету, де перших два роки навчався на факультеті права й адміністрації, а далі — права і політики. Пізніше він слухав деякі курси в Берлінському університеті.

Формування політичних поглядів Ю. Бачинського почалось ще під час навчання у другій половині 1880-х. Значний влив на них мало знайомство з І. Франком та М. Драгомановим. "З І. Франком Ю. Бачинський познайомився ще чотирнадцятилітнім гімназистом, під час першої мандрівки українських студентів у Карпати, яку організувало і провело студентське товариство "Академічне Братство". Під час подорожі між ними встановились теплі стосунки, які тривали десять років, аж до розколу в радикальній партії, поки розмови про соціалізм не розвели їх в різні боки. Із М. Драгомановим Ю. Бачинського познайомила письменниця Наталія Кобринська в липні 1891 р. у Відні, коли він повертався з чеської промислової виставки в Празі разом із "Львівським Бояном" під проводом його голови В. Шухевича"

Включившись до роботи в українському русі ще гімназистом, Ю. Бачинський досить швидко посідає в ньому становище одного з лідерів "молодшого покоління", що орієнтувалось на ідеї європейської соціал-демократії. Під сильним впливом марксистської політичної та економічної теорії 1895 року двадцятип’ятирічний юнак публікує роботу, що стала непересічною подією в становленні української державницької думки. Ця книжка мала назву "Україна irredenta".

Українською мовою немає однозначного перекладу назви цієї книжки. Один з найбільш послідовних дослідників творчості Ю. Бачинського в сучасній Україні І. Бегей підкреслює, "що досі в науковій літературі по різному перекладається назва "Україна irredenta": і як Україна пригнічена, поневолена, уярмлена, і як Україна возз’єднана, незалежна. На нашу думку, тлумачити назву книжки потрібно не лише з лінгвістичних позицій, а передусім з урахуванням національно-визвольних змагань поневолених народів Європи в другій половині XIX століття, зокрема — італійського. У той час в Італії відбувався потужний рух іредентів (італ. Italia irredenta - незвільнена невизволена Італія), кінцевою метою якого було приєднання до Італії всіх італійських земель, населення яких розмовляло італійською мовою, але перебувало під чужинським пануванням. Отож, можна вважати, що Ю. Бачинський за аналогією в назву своєї книги вклав не так лінгвістичний, як політичний зміст"

До подібного трактування назви книжки дає підстави і означена в ній самим Ю. Бачинським мета її написання: "Я хочу раз вже назавжди поставити на денний порядок справу будучности української нації — взагалі, не лише виключно в Австрії, а і в Росії (виділення Ю. Бачинського — О.С.). Скільки вже наговорило ся "патріотичних" річей про український народ, скільки любовних поезій присвячено Україні, вся публична робота, мовляв, уся повинна бути звернена на добро України, українського народу, робота... оживлювана надіями на крашу будучність... Якаж-то се та "краща будучність". Чого сподівати ся нам від неї? — Час би вже означити собі вже раз ясно справу з того, чого нам остаточно дожидати! Час би вже означити яснійше і конкретнійше ту "крашу будучність"! При такій пустій фразі, як "краща будучність", і так само пустих єї парафраз, годі вже довше оставати. Час уже поставити собі раз ясно ціль наших змагань, і туди звернути ся з усею енергією"

Брак такої мети, вважає мислитель, утворився внаслідок того, що ні українська народна маса, ні її провідники не розуміють сутності існуючих соціально-економічних відносин, законів суспільного розвитку. Подібна ситуація є недопустимою, оскільки вона приводила і приведе в подальшому до розпорошеності національних сил, в першу чергу — робітництва, безпрограмності діяльності, а, отже, до невдачі, а врешті-решт і до апатії, до збайдужіння.

Свою задачу Ю. Бачинський бачить в тому, щоб застосувавши марксистську методологію дослідження соціальних явищ до галицької дійсності не лише розкрити причини важкого стану працюючих класів, "фактичний стан теперішніх відносин", а й дати певну програму дій в боротьбі за національне та соціальне визволення, показати мету, до якої повинні прагнути молоді українські соціал-демократи та всі кому небайдужа доля українського народу.

Вихідним пунктом розмірковувань Ю. Бачинського є марксистська теза про те, що держава є апаратом класового пригнічення і служить інструментом визиску працюючих мас. Сучасна йому держава — капіталістична за своєю суттю, не залежно від конкретних форм організації. Вона забезпечує умови для як найкращого розвитку великого промислового виробництва за рахунок немилосердної експлуатації працюючих: "Сучасна держава, держава великого промислу і торгівля, вишукуючи чим-раз ліпші умови для свого існовання і свого дальшого розвитку, вимагає конечно великих жертв від своїх горожан. Що жертви ті конечні, то кожний признає. Одно тільки лихо: вони так штудерно розложені, що власне ті, для котрих утворена та держава, звільняють ся від них, оскілько можуть (а можуть! от, хочби завдяки виборчій ординації) і спихають їх на тих, для котрих вона тяжким камінем в ногах, котрі як-раз через неї і гинуть"

Капіталістичний спосіб виробництва, підкреслює Ю. Бачинський, витворив сучасну йому західноєвропейську цивілізацію. Перемога нових економічних відносин пов’язана з тим, що центром всього економічного і політичного життя суспільства стає місто, в якому концентрується виробництво та влада. Становлення міста в новій якості відбувається за рахунок підвищеної експлуатації села, яке не спроможне протистояти місту як натуральне або дрібнотоварне виробництво великому машинному. Цей процес, на його думку, є історично прогресивним, незважаючи на всі збитки, що він завдає простим громадянам, тим, хто живе власною працею. Його прогресивність полягає не лише в тому, що він викликає до життя небачені до цього продуктивні сили суспільства, але й виносить на порядок денний історії емансипацію індивіда та народів, хоча, поки що, саме буржуазія, користуючись перевагами нового ладу, представляє "інтереси нації, видаючи свої власні інтереси як загальні.

"Місто (виділення Ю. Бачинського — О.С.) стало відтепер надавати, зі своєю міліоновою людністю, головний тон тогочасній державній політиці, воно то і стало тим центром, в котрім збігли ся і сплели ся всі нерви сучасної держави. Представник його — буржуазія, оголосивши себе представниками цілої нації, вхопила в свої руки керму державних справ, а тим самим держава і правительство стали інституцією до ведення єї суспільно-клясових інтересів. Завдяки сему викликала буржуазія в протягу свого столітнього пановання такі кольосальні продукційні сили, викликала таку великанську творчу силу людської суспільности, що з ними ніякий із попередніх віків не може рівняти ся"

Однак розвиток капіталістичних відносин відбувається досить нерівномірно не лише у світі чи в Європі, але й окремих великих за територією та багатонаціональних за складом країнах. При цьому політична система та державний апарат використовується буржуазією пануючих націй для того, щоб забезпечувати преференції для розвитку власних виробництв та придушення конкурентів.

Галичина, як коронний край Австро-угорської імперії, запізнилась, вважає Ю. Бачинський, в силу різних історичних обставин, у розвитку капіталістичних відносин та виробництва. Внаслідок цього її населення, особливо українці, несуть значні збитки, що ніяк не компенсуються розвитком продуктивних сил краю. Галичина все більше перетворюється в сировинний придаток та джерело збуту товару для економічно розвиненіших частин імперії, а її мешканці все більш страждають від відносного перенаселення, масового безробіття, обезземелення селянства, надлишки якого не можуть прийняти економічно слабкі міста краю. Це породжує бідність, масові злидні та еміграцію.

З розглянутих причин реального стану українського населення Галичини, вчений робить висновок про те, "... щоби усунути ті анормальні економічні відносини Галичини, щоб спинити і ту еміграцію, треба усунути ту причину, що їх зродила. А та причина — чей очевидна. Є се не що инше, як лише нинішній політичний устрій Австрії — нинішній політичний централізм Австрії (виділення Ю. Бачинського — О.С.). При нім виставлена Галичина на жертву всім економічно сильнійшим коронним краям Австрії, а головно австрійській столиці, через него спрараліжована вся продуктивна сила Галичини, а з тим затрачена та ріжнородна можність зарібку, якого потребує наш мужик, а якого немає"

Розвиток капіталістичних відносин в багатонаціональних імперіях, вважає Ю. Бачинський, чітко виявляє економічні підоснови політичного протистояння та міжнаціонального напруження. Якщо буржуазія пануючих націй прагне використати державні механізми для створення кращих умов для ведення справи на шкоду своїм конкурентам, які представляють підкорені регіони, то буржуазія цих регіонів змушена шукати захисту власного капіталу в боротьбі за децентралізацію держави, максимальну передачу повноважень центру до регіонів, за, врешті-решт, власну, контрольовану нею, національну державу.

Говорячи про хід політичного процесу в Австро-Угорщині, він відзначає: "Політичні боротьби в австрійськім парляменті, се — в їх основній причині — ніщо инше, як вияв боротьби економічної, що відбуваєть ся в лоні сучасної австрійської суспільности, — одна з многих форм, але найзагальнійша і найнанляднійша, в якій правлять ся всі ті економічні антагонізми поодиноких коронних країв Австрії, які зродили ся, відколи капіталізм став пануючою формою суспільно-економічних відносин австрійської держави. Ся боротьба, то боротьба конкуренцийна "славянського" капіталу з капіталом німецьким, "славянської" буржуазії з німецькою буржуазією, емансипацийна боротьба австрийських коронних країв з під утиску і визиску австрийського-німецького центру"

Боротьба між націями є, як підкреслює Ю. Бачинський, в умовах капіталістичного суспільства, лише прикриттям для ведення конкурентної боротьби між різними групами буржуазії. На перших етапах вона маскувалась ідеєю захисту національної мови та культури, а зі становленням та зміцненням позицій національного капіталу починає набирати все більш виразного політичного характеру. На зміну просвітницьким лозунгам приходять ідеї політичної автономії і, зрештою, політично-державного сепаратизму.

"Ся національна боротьба, в тім широкім значінню, оперта вже явно на інтересах економічних, з відповідаючими їм політичними змаганнями... По своїй істоті є то отже боротьба економічна, конкуренційна боротьба капіталів славянських з сильнійшим капіталом німецьким, — політично, виявила ся вона в жаданню перестрою нинішнього централістичного устрою Австрії в устрій — федералістичний (виділення Ю. Бачинського — О.С.)"

Буржуазія, яка така, що вже здобула економічну владу в суспільстві, об’єктивно зацікавлена в проведенні демократичних політичних реформ. Її політичним ідеалом є не монархія, а конституційна держава з виборними органами управління. Монархію буржуазія терпить, вважає Ю. Бачинський, лише за умови, якщо перша виконує виключно "декоративні" функції. Але якщо буржуазія пануючої нації прагне до централізованої конституційної держави, то в національних складових імперії національний капітал бере на озброєння лозунг федералізації.

"З упадком централізму — наступає федерація. Країв чи народів? — Отсе питаннє, що займає тепер усі антицентричні табори знємочілої Австрії, предмет дискусії і боротьби в нутрі самих антицентричних кругів австрийської суспільності. "Автономія країв" — се клич, під котрим борють ся всі пануючі нині, в поодиноких коронних краях Австрії, нації, — "автономія народів" — се клич під котрим борються усі гноблені в поодиноких коронних краях Австрії нації, а також австрийська соціяльна демократія"

Боротьба основних підходів до принципів формування федеративної держави, на думку Ю. Бачинського, робить тимчасовими союзниками буржуазію пригноблених в окремих коронних краях імперії націй та австрійську соціал-демократію. Соціал-демократи, послідовно відстоюючи невід’ємні права працюючих мас, у тому числі і на вільний національно-культурний розвиток, є прихильниками ідеї поступової перебудови імперії на національно-територіальних принципах. Кожна нація повинна отримати своє власне державно-автономне утворення, до якого повинні увійти всі населені представниками даної нації землі. Це зніме проблему міжнаціональних суперечностей і відкриє соціал-демократам поле для реалізації їх соціально-політичних ідеалів. При цьому вчений вважав, що створення української національної автономії в складі австро-угорської імперії є лише першим кроком до набуття українською нацією державно-політичної самостійності.

Така позиція, обгрунтована блискуче Ю. Бачинським, стала основою для дій українських соціал-демократів в Австро-Угорщині і дозволила їм послідовно обстоювати як національні так і соціальні інтереси українських працюючих мас. Ідеї, висловлені Ю. Бачинським, значною мірою вплинули на позицію української делегації при підготовці та ухваленні Брюннської програми 1899 австрійської соціал-демократії, яка визначила вихідні положення австромарксизму. І. Багей, щодо цього впливу відзначає: "Зазначимо, "австромарксистські" праці К. Каутського, О. Бауера, К. Реннера з’явилися після "України irredent-и" Ю. Бачинського. До того ж жоден із згаданих австрійських соціалістів не намагався поєднати соціалістичну і самостійницьку ідеї. Вперше це зробив Ю. Бачинський... Таким чином, Ю. Бачинський був одним із засновників (а може, і засновником) ідеології австромарксизму і засновником україномарксизму"

Для української буржуазії та українських соціал-демократів в Австро-Угорщині на той час, на думку Ю. Бачинського, спільним було одне бажання — добитись розділення Галичини за національною ознакою на польську та українську частини та приєднання до останньої населених українцями земель Буковини, Закарпаття, Лемківщини. Місцеві органи управління повинні були отримати від центральних максимально можливі повноваження: "... "Русини" бажають перенесення всіх тих справ, що не входили би під компетенцію центрального парляменту, до соймів національних, опертих на відрубній політичній організації територій — уже не краєвих, а національних (виділення Ю. Бачинського — О. С)"

Ця вимога, що повинна була б об’єднати всю націю навколо спільної мети, нажаль, констатує Ю. Бачинським, залишається на час написання книжки, лише теоретичним постулатом. Причиною цього є все те ж запізнення Галичини з розвитком капіталістичного виробництва і пов’язаних з цим змін соціальної структури суспільства. І головною проблемою є не відсутність, чи надто мала чисельність українського галицького пролетаріату — бідних і особисто вільних в Галичині аж занадто, але вони змушені емігрувати з краю — а крайня слабкість і нечисленність української буржуазії.

Він звертає увагу читачів на те, що "... серед "руської" суспільности не витворила ся ще кляса, котра з природи річи, безпосередньо була би в нім заінтересованою, котрої інтереси безпосередньо вимагали би здійснення того постуляту, котра отже, ставши силою своєї клясово-політичного становища "на чолі" української суспільности в Галичині, викликала би серед неї, під прапором тих своїх життєвих клясових інтересів, таке почуттє свідомости "гаціональних" інтересів, що сей постулят став би постулятом не лиш одної, єї кляси, а всенародним постулятом — постулятом усіх кляс австрийської частини українського народу. Нема ще кляси міської-буржуазнийої (виділення Ю. Бачинського — О. С.) — промислово-торговельної, а суть доперва єї зародки"

Саме буржуазія, вважає марксист Ю. Бачинський, є на тому етапі історичного розвитку української нації виразником національного інтересу. Вона його, по суті, творить і нав’язує всім іншим соціальним групам, видаючи свій власний за загальний. Маси можуть його прийняти тому, що вони також об’єктивно зацікавлені у вимогах української буржуазії — демократизація політичного життя і створення національної державності, спочатку у формі автономії, а пізніше — цілком самостійної держави.

Українську буржуазію штовхають до цього не якісь особливі психологічні здатності, чи почуття патріотизму, підкреслює вчений, а логіка економічної конкуренції різнонаціональних капіталів. Дві основні нації в Галичині — українці і поляки — представлені двома відмінними різновидами капіталу: "Боротьба економічна переходить одночасно в боротьбу національну (виділення Ю. Бачинського — О.С.). Адже тут стоять і дві народності: велика господарка — Поляки, середня — "Русини". Великі капітали прагнуть до поглинання менших, а останні, щоб зберегтися, змушені об’єднуватись в конкурентній боротьбі проти сильніших.

Ю. Бачинський підкреслює, що "Висловом сеї економічної боротьби української буржуазії — буде єї політика. Желізний клясовий інтерес, вимоги єї екзистенції, будуть перти єї з одної сторони до чимраз більшого нагромаджування капіталів і до здобування чимраз більшої суспільно-клясової сили і значіння, що передовсім репрезентуєть ся в силі капіталу, отже до чим-раз сильнійшого розвитку системи капіталістичної господарки, а з другої сторони, змуситьєї кинути ся на всі ті ріжнородні перепони, які будуть стояти їй на дорозі до тих єї життєвих змагань. Отже — передовсім в політичну боротьбу з сильнійшим конкурентом, що осадився під самий єї бік — з польською буржуазією"

Боротьба з тиском потужного німецького капіталу в межах Австро-угорської імперії та польського в Галичині, змушує, на думку вченого, українську буржуазію у своїх домаганнях йти далі вимог демократизації політичного життя і національно-територіальної автономії. Досягши цих перших цілей вона змушена буде піти в своїх вимогах далі: "... на дневнім порядку буде вже стояти справа політичної самостійности українського народу, справа незалежности — національної української держави (виділення Ю. Бачинського — О.С.)"

Така вимога буде справедливою не лише з точки зору українських національних інтересів, вважає він, але й виходячи з аналізу близьких історичних перспектив Австро-Угорщини. Ця імперія, що виникла для спинення турецької загрози для Центральної та Західної Європи, а пізніше для стримування експансіоністських прагнень царської Росії, поступово втрачає своє призначення, а разом з ним і зацікавленість провідних західноєвропейських держав у її існуванні. Туреччина вже не є загрозою, а Росія, у зв’язку з назріваючими в ній революційними процесами, скоро також буде зайнята зовсім іншими справами ніж загроза європейській стабільності. Ю. Бачинський робить цілком пророчий висновок: "Вибореннє конституції в Росії, буде першим актом розбору Австрії"

Обґрунтовуючи право України на державно-політичну самостійність, і, головним чином, реалістичність прагнень це право реалізувати, Ю. Бачинський, апелює до геополітичних чинників. Він розглядає українську проблему не лише в контексті процесів, що відбуваються в Галичині чи у всій австро-угорській імперії, а виходячи із загальноєвропейського, а то й світового контексту.

Демократизація політичного режиму в Російській імперії, змінить геополітичні напрямні політики цієї держави і зробить питання політичного усамостійнення народів Австро-Угорщини справою реальної політики: "Скоро Боспор перестане бути однією з перших точок політичних прямовань Росії, а Австрія перестане через те грати одиноку ролю, яка зістала ся ще їй в загальноєвропейській політиці, ролю бариєри проти Росії в єї поході на Константинополь, з тою хвилею Европа стратить всякий інтерес підтримувати довше ту дрантливу латанину з тілько ріжних і при тім ворожих собі народностей"

Зміна геополітичних пріоритетів Росії, нав’язаних абсолютистським царським режимом, на думку Ю. Бачинського. буде для неї поверненням до вирішення власних насущних проблем. Серед цих проблем одне з центральних місць займатиме і питання про перебудову держави та задоволення національних інтересів поневолених царизмом народів. Першим серед них буде українське питання. При цьому воно повинно стати не як проблема задоволення мовних, освітніх та культурних потреб українців, а як питання державно-політичне.

"Виробленнє конституції в Росії примусить знова російську суспільність заняти ся cвоїми внутрішніми справами, занедбанами таким страшливим способом теперішнім абсолютизмом і то занедбаним власне через той абсолютизм. — А між справами, які тоді проявлять ся на дневнім порядку, прийде також і правно-державне питання українське, питання висунене на дневний порядок силою фактів, не так формально-національної натури, як приміром почуттє національної самостійности і відрубности мови, так слабо ще розвинене між українською суспільністю в Росії, а радше силою натури економічної і адміністраційної (виділення Ю. Бачинського — О.С.). Адміністрацийні вимоги росийської держави і економічні інтереси росийської України самі вже висунуть на дневний порядок національне і державне українське питаннє, будуть навіть у нім рішаючим чинником, — національне почуттє радше їх виявом — силою додатковою"

Аналізуючи особливості українського питання в Російській імперії Ю. Бачинський застосовує ті ж принципи марксистської методології дослідження соціально-політичних процесів, що і при аналізі ситуації в Австро-Угорщині. При цьому він доповнює свій дослідницький арсенал і аналізом геоекономічної ситуації в Росії.

Досліджуючи розвиток в ній капіталізму, вчений наголошує на тому, що можна виділити три основних промислових центри на просторах імперії: польський (регіон Варшава-Лодзь), російський (московсько-ярославський промисловий район) та український (харківський). Ці райони є нерівноцінними у своєму розвитку і потужності, а боротьба між ними повинна з конечною необхідністю привести до розподілу Росій в ближчому майбутньому на три відрубні економічно і самостійні політично державні організми.

Ю. Бачинський відзначає, що "Отже ся економічна нерівність тих трьох територій викличе з сторони слабших оборонну боротьбу проти сильнійших, а то боротьбу "Великоруси" проти найсильнійшої розвиненої економічно Польщи, і боротьбу України проти сильнійше розвинених від неї економічно "Великоруси" і Польщи. Та економічна боротьба виявить ся в жаданню поділу Росії на відрубні політичні організми (виділення Ю. Бачинського — О.С)"

Український промисловий район, як найслабший, зазнає величезного тиску не лише з боку російської царської бюрократії, але й від конкуренції з більш розвиненими польськими та російськими капіталами. Для захисту свого існування українська буржуазія буде змушена висунути лозунг боротьби за національну державно-політичну самостійність. При цьому її вимоги стосуватимуться всієї території заселеної українцями, а боротьба за захист своїх економічних інтересів стане частиною боротьби за національне звільнення.

"І тепер можна собі уявити, яка тяжка, відчаяна боротьба жде Україну, кілько посвячення, кілько енергії, фізичної і духовної, прийдеть ся їй видобути з себе, кілько матеріяльних жертв і крови зложити на жертвенику вітчизни! Буде се страшний час — час страшної муки і терпіння, але й найкрасший час життя української буржуазії. Україна для себе! От і єї клич. Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ (виділення Ю. Бачинського — О.С) — от єї стяг!"

Українська буржуазія покликана виконати свою історичну місію — створити незалежну українську державу, вважає Ю. Бачинський. У цій боротьбі їй повинна надавати всіляку підтримку українська соціал-демократія, оскільки, на його думку, питання соціального звільнення не може вирішуватись у відриві від питання звільнення національного. Справжнє соціальне звільнення народу, на думку вченого, може настати лише у власній національній державі. Не пройшовши цього щабля історичного розвитку нація буде змушена щораз повертатись до питання державної самостійності і, тим самим, гальмувати свій поступ до реалізації загальнолюдських ідеалів.

Загальносвітової тенденцією, з точки зору мислителя, є все більш тісна взаємодія націй і народностей. Це зумовлене, у першу чергу, необхідністю все більш тісно економічної взаємодії, міжнародного розподілу праці, формування світового ринку. "... при тій що-раз-то зростаючій залежности а в кінци економічній єдности всеї людської суспільности мусить отстаточно витворити ся також і нова, висша єдність роду людського — інтернаціональна, котра запанує над нинішньою єдністю національною (виділення Ю. Бачинського — О.С)"

Але "єдність інтернаціональна", підкреслює Ю. Бачинський, можлива лише для вільних націй. Для тих, хто у своєму розвитку пройшов певні ступені і досяг відповідного рівня. Існування в національній державі, вирішення соціальних проблем без впливу національного фактору є обов’язковою передумовою для вступу в майбутній світовий союз вільних народів.

Вважаючи майбутню інтернаціональну єдність таким же неминучим наслідком дії економічних та соціальних законів, Ю. Бачинський зовсім не переходить на позиції жорсткого економічного детермінізму. Розвиток економічних відносин створює лише певні передумови, а від самих людей залежить те, як вони будуть використані, які матимуть наслідки. Саме тому він закликає до необхідності активної політичної роботи з боку свідомих українців. Адже від того як вони зможуть організувати маси, від того як маси поведуться в революційній обстановці залежатиме доля мільйонів людей.

"Попри боротьбу з росийським абсолютизмом, потреба вже тепер почати тій малій горстці свідомих вже Українців будити серед української суспільности в Росії, оскілько се лише можливо і думки про політичну самостійність України. Та справа і так, скорше чи пізнійше, мусить вийти на дневний порядок, але чим скорше та думка прийметь ся серед української суспільности, тим лекшою буде і боротьба за неї. Ce дуже багато буде залежати від того, як поставить себе Україна в даній хвилі, при виробленню конституції в Росії, в справі, яка зараз стане на дневнім порядку — в справі реорганізації внутрішнього устрою Росії. Від становища, яке займуть тоді Українці і від результатів, які вони зможуть тоді добути, будуть саме і залежати лекші чи тяжці умовини дальшої боротьби за політичну самостійність України (виділенняЮ. Бачинського — О.С.)"

Українські соціал-демократи в Росії, як і в Австро-Угорщині, повинні в першу чергу перейнятись інтересами власного народу, не дати можливості приховати за інтернаціональними лозунгами прагнення зберегти рабське становище української нації і після демократичної революції. Саме тому він визначає як головного союзника української соціал-демократії на той історичний момент не російську чи польську соціал-демократію, а власну, національну буржуазію.

Ю. Бачинський зазначає, що в умовах, поки не знищені економічні підстави міжнаціональної ворожнечі, пропаганда інтернаціоналістських ідей буде згубною для соціал-демократії і дискридетуватиме саму соціалістичну ідею. Пропаганда інтернаціоналістичних ідей в широких масах йтиме на шкоду інтересам, перш за все, поневоленим і економічно слабшим націями та послаблюватиме позиції національних загонів соціал-демократії.

Відмова від пропаганди ідей інтернаціоналізму зовсім не означає, що Ю. Бачинський переходить на позиції шовінізму. Вирішення українського питання не суперечить дійсним національним інтересам представників всіх національностей, що живуть в Україні: "Боротьба за політичну самостійність України не відносить ся також виключно до Українців-народу, а взагалі до вcіx (виділення Ю. Бачинського — О.С.), що замешкують Україну без огляду на те, чи це автохтон-Українець, чи кольоніст: Великорос, Поляк,

Жид чи Німець. Спільний інтерес з’українщить їх, змусить їх усіх стати українськими "патріотами""

Та і боротьба за державу, на його думку, є лише проміжною метою. Пізніше, підводячи підсумки для українців революції 1917-1921 рр. Ю. Бачинський ще раз повторить свою думку про те, що "... остаточною ціллю каждого народу є не держава, а його можливо найкращий, свободний, культурний розвиток. Держава се лише засіб для сього...". Але держава — це той щабель розвитку нації, який вона не може оминути.

Книжка Ю. Бачинського викликала далеко неоднозначну реакцію в українських політичних колах. Молоде, орієнтоване на соціал-демократичні ідеали, покоління українських політиків ставились до неї із значним захопленням, її ідеї, як вже зазначалось, лягли в основу позиції української соціал-демократії Австро-Угорщини при вирішенні багатьох питань.

У той же час, представники так званого "старшого покоління", вихованого в українофільських, національно-ліберальних традиціях піддали різкій критиці надмірне захоплення Ю. Бачинського марксистською методологією та радикальні висновки. Їх можна до певної міри зрозуміти, адже, як писав В. Дорошенко, "Поза автономією і федерацією українська політична думка ще не виходила ні в 80 рр., ні в початку 90 рр.". А в роботі Ю. Бачинського ідея державно-політичної самостійності України не лише була поставлена відверто і однозначно, а й логічно обґрунтована.

Найбільш болючим для вченого було те, що до критики прилучились і люди, що були для нього значними авторитетами — М. Драгоманов та І. Франко. В опублікованій на книжку рецензії останній писав: "Автор без ніякого майже застереження оперує соціял-демократичними термінами "буржуазія", "пролетаріят", так немов би ці соціяльні типи в Галичині виступали так часто, як в Марксовім "Капіталі". За приводом Енгельса та Кавцького, автор викладає "матеріалістичний світогляд", в якому находяться готові форми для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії і т.д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі свого світогляду вся будучина відкрита перед тобою як на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії..."

І. Бегей намагається пояснити таке різке ставлення провідних на той час прихильників соціалістичної ідеї в українській політичній думці до праці Ю. Бачинського радикалізмом висловлених автором ідей і, у першу чергу, Щодо державно-політичної самостійності України: "На перший погляд виглядає так, що окремі сучасники Ю. Бачинського не сприйняли його "України irredent-и" через марксистську методологію її написання. Але річ не в тому. Просто самим фактом винесення вперше на порядок денний і обгрунтування необхідності відновлення української державності на всіх етнічних землях він випередив політичний час. Ні Франко, ні Павлик, ні Драгоманов не були готові до такого радикального вирішення питання. Приміром М. Драгоманов так і помер автономістом, одним із стимулів переходу І. Франка на позиції українського самостійництва можна вважати "Україну irredent-y" Ю. Бачинського, а М. Грушевський — хитався між федералізмом і самостійництвом аж до кінця свого життя"

Це припущення одного з кращих на сьогодні знавців теоретико-політичної спадщини Ю. Бачинського не можна прийняти беззаперечно. Зокрема І. Франко, піддаючи критиці марксистську методологію, використану Ю. Бачинським, високо оцінив саме її пафос та національно-визвольну спрямованість. Він зазначав: "Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного додумався, хоч думання його більш абстрактоно-логічне ніж еволюційно-історичне"

Але фактом залишається те, що ця праця 25-ти річного вченого була більш сміливою і рішучою за позиції багатьох "старих" авторитетів. Вона здійснила суттєвий вплив на формування державницько-самостійницьких ідей в українському політичному русі, особливо на теренах Австрії. Можна лише здогадуватись як міг би змінити свою позицію М. Драгоманов під впливом "України irredent-и", якби прижив довший час. А от на І. Франка ідеї Ю. Бачинського справили значний вплив.

На жаль спроба поєднати питання соціального та національного визволення, поставивши на першу чергу останнє, яку здійснив Ю. Бачинський, не знайшла достатньої підтримки серед українського політичного руху, перш за все, в його "соціалістичному сегменті". У цьому сам вчений міг переконатись наочно під час подій Першої світової війни та революції 1917-1921 рр., в якій він взяв діяльну участь — 1919 року він був призначений представником УНР у Вашингтоні.

Підбиваючи підсумки революції для України Ю. Бачинський у роботі "Большевицька революція і Українці", виданій 1925 року, рішуче відкинув спроби декого з діячів української еміграції шукати причини національної поразки виключно в дії несприятливих зовнішніх факторів. Головну причину необхідно шукати в середині самої нації, в її неготовності скористатись тим унікальним шансом, що його надала історія: "Тут нема чого скидати вину за невдачі визвольних змагань української інтелігенції — соціялістичної чи буржуазійної, на "московський національний імперіялізм" большевиків. Виною всих тих невдач є в першій мірі якраз — сам український нарід, його — нікчемність, яка була виною невдач визвольних змагань української інтелігенції і в часах перед революцією, в часах російського царського режіму. Безперечно, натиск московського національного імперіялізму на Україну був дуже важкий, та все таки не московський національний імперіялізм сам про себе, чисто через російську буржуазію чи російське дворянство і російський царський режім, розпалахтали національне обличчя українського народу, а московський національний імперіялізм самих-же Українців"

Українська провідна верства — "інтелігенція" — виявилась не готовою до подій, не змогла очолити масу. Більше того, вона і на еміграції не прагне об’єктивно проаналізувати ситуацію. Знову на перший план виноситься питання соціальне, а не національне. Налякана революцією українська еміграція прагне боротись з більшовиками за допомогою будь-яких союзників, у тому числі і вчорашніх ворогів з табору російської буржуазії та білого дворянства. У цій боротьбі вони різко критикують практично всі дії української радянської влади, включно з процесами так званої українізації. Сам факт існування Української Соціалістичної Радянської Республіки ними відкидається апріорно. У той же час, на думку Ю. Бачинського, існування УСРР несе в собі величезний національно-виховний ефект — українці звикають до того, що вони мають "свою" ладу, "свої" кордони", державні символи і т.п. А влада змушена йти на задоволення національних потреб населення. З часом у нації виробиться "звичка" до власного державного існування і процес її розвитку знайде своє логічне завершення в незалежній державі.

Саме така оцінка Ю. Бачинським значення існування УСРР може пояснити той факт, що ця непересічна і прозорлива людина, 26 листопада 1933 року переїжджає до Харкова і починає Працювати в редакції Української Радянської Енциклопедії. Менше ніж через рік, 4 листопада 1934 року, він був заарештований, звинувачений в шпигунстві, та в тому, що є "емісаром ОУН", засуджений до ув’язнення і помер в сталінських концтаборах 6 червня 1940 року.

Справжні мотиви переїзду Ю. Бачинського до УСРР встановити доволі важко, але його теза про те, що "... боротьбу проти російської окупації повинно вестися проти російської окупації — самої по собі, от же проти окупаційного гону "московської" нації взагалі, без огляду на те, чи ту націю під політично державним оглядом репрезентує російське дворянство чи російська буржуазія чи російський пролетаріят — февдальна Росія, буржуазна Росія чи соціялістична Росія", може навести на думку про те, що підозри НКВС щодо антирадянських настроїв Ю. Бачинського були не безпідставними.

Ю. Бачинський є непересічною фігурою в українському політичному русі. Марксист і соціал-демократ він одним із перших на повний голос заявив про невід’ємне право України на державно-політичну самостійність. Він зміг дати політико-економічне обґрунтування ідеї української незалежності, пророче передбачив, що боротьба за неї буде важкою і кривавою, що зменшити кількість жертв може лише сам український народ та його провідники, якщо чітко усвідомлять свої інтереси і об’єднаються в спільній боротьбі. Марксистську методологію Ю. Бачинський використав для того, щоб боротися з тими, хто іменем Маркса прикривав прагнення до збереження власного панування над підкореними народами.

"Заперечення диктатури пролетаріату, визнання права на приватну власність, активна соціальна роль держави, її участь у перерозподілі матеріальних і соціальних благ, поступова еволюція у напрямку встановлення справедливості і максимальної допомоги якомога більшій частині своїх громадян — основні положення однієї з теорій конституційного (державного) права — соціально-демократичної, творцями якої були Ф. Ласаль, Е. Берштейн, К. Каутський. Отже в один ряд з ними можна поставити й Ю. Бачинського"

У цьому ж ряду стоїть і найбільш яскравий діяч українського руху в Галичині кінця XIX — початку XX сторіччя, чий вплив на громадські настрої забезпечувався силою інтелекту та морального авторитету Іван Франко (1856-1916). Його значення для становлення сучасної української нації часто порівнюють із значенням Т. Шевченка. Еволюція ж політичних поглядів І. Франка є характерною для розвитку домінуючих тенденцій в українському русі на західноукраїнських землях на рубежі двох століть.

Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в сім’ї коваля. Згадуючи пізніше своє дитинство, в одному з листів до М. Драгоманова І. Франко писав про батька: "Як чоловік і ремісник він мав велику повагу не тільки в своїм селі, але й широко в окрузі, і досі ще багато людей згадує з великою пошаною "Яця (Якова) — коваля з Гори" (так зветься присілок, чи слобода, де я родився). Хрестив мене знаний в літературі Осип Левицький, автор граматики і кепських перекладів з Гете; деякі книжки, котрі по нім осталися в селі в руках мужиків, як "ВЂнок русинам на обжинки" (1844-47 р.р.), історія біблійна і збірник "ПЂесен богоговЂейных" (Перемишль 1837) належали до першої моєї лектури". Мати І. Франка — Марія — походила з небагатого шляхетського роду Кульчицьких. Батько помер коли І. Франкові було лише 8 років.

Яків Франко приділяв велику увагу освіті сина. Як згадував пізніше один з однокласників І. Франка по початковій школі в с. Ясениці Сільній батько вже тоді "рішився дати найстаршого сина до вищої школи". Підтримувала його в цих діях і баба по матері — Людовіка Кульчицька з роду Гвоздецьких — яка сама овдовівши змогла дати освіту 6 дітям. Під час навчання в школі І. Франко жив в її домі й користувався досить багатою бібліотекою, і після того відвідував досить часто аж до самої її смерті.

1864 року за рішенням матері з початкової школи в с. Ясениці Сільній І. Франко переходить до "нормальної" школи отців Василиян у Дрогобичі. Під час навчання в гімназії, була зроблена перша спроба залучити І. Франка до громадсько-політичної роботи. А. Чайковський — учень Самборської гімназії, член тамтешньої "Студентської Громади" в 1871-1872 роках кілька разів відвідував Дрогобич маючи на меті організувати Громаду й там. Однак Франко заявив йому, що робити це тут ні з ким, бо гімназистів більше цікавлять розваги. Спроба створити таємну організацію з українських та польських гімназистів також була невдалою. Причиною цього були не національні суперечності, І. Франко, навпаки, підкреслював панування приятельських відносин як "між поляками та українцями, так і з жидівськими учениками", а нехіть до серйозної роботи.

Після закінчення Дрогобицької гімназії, Іван Франко починає вивчення класичної філології та української мови та літератури у Львівському Університеті. З самого початку навчальний процес не міг задовольнити всіх запитів нового студента і Франко відразу поринув у громадську роботу. Згадуючи про ці часи він писав: "Прийшовши до Львова ... я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене були зовсім чужі й не зрозумілі, то й очевидно не міг у них знайти ладу і хитався довго то на цей, то на той бік. Я заприязнився тут з М. Павликом"

Ці дискусії були викликані трьома листами М. Драгоманова до редакції москвофільського журналу "Друг", опублікованими в 1875-1876 рр. в яких він намагався дати соціально-політичні орієнтири для української галицької молоді і повернути її від дискусій про орієнтації на зовнішні сили до справи служіння власному народу. Вже в першому листі Драгоманов задав тон дискусії: "А втім, на мою думку, краще не сперечатися, а зайнятися спільною роботою в безспорному напрямі: просвітою народу, його мовою, зближенням вищих верств з народом, між іншим і при помочі літератури про народ і народною мовою"

Влив драгоманівських ідей на галицьку українську молодь був величезним. Як зазначав М. Лозинський "Листи Драгоманова викликали серед молодїжі, до якої були звернені, велике вражіннє, котре можна було зауважити і в заявах редакції "Друга" до кожного з листів. Часть членів "Акад. Кружка" перейшла до українства й на загальних зборах 1876 р. переперла навіть вибір свого видїлу. В редакції "Друга" почала брати верх народня мова й реальнїйший зміст. А хоч "Акад. Кружок" опанували знову москвофіли, а "Другъ" після арешту редакції в липні 1877 р. перестав виходити, — одначе зерно, кинене Драгомановим, видало плід. Його думками перейнялася група молодїжи й почала їх проповідувати, не лякаючи ся анї переслідувань властей, анї осуду своєї суспільности. Найвизначнїйшим представником сєї групи виступає Іван Франко"

Ці листи Драгоманова стали епохальними в боротьбі за українську справу в Галичині проти москвофільства та рутенства. Відбувся розкол в середовищі української галицької інтелігенції, молодше покоління під впливом Драгоманова швидко радикалізувалось і протиставлялось старшим діячам-культурникам. Сам І. Франко, відзначаючи ту величезну роль, яку відіграли публікації Михайла Драгоманова в житті багатьох молодих галичан писав: "Статті й листи Драгоманова — то були мов удари батога; вони пекли й боліли, часто трапляли невинуватих, бували несправедливі, але завжди змушували до думання, до входження в глибину справи, до обрахунку з власним сумлінням. Непедагогічний у детайлях, сей метод був чудово відповідний власне до розбурханий грубошкірої, лінивої та байдужої рутенської натури"

1877 р. галицька поліція починає тероризувати прогресивну українську молодь ліворадикальних переконань. Спочатку були заарештовані М. Павлик, М. Котурницький та ряд інших. У липні 1877 року було заарештовано і самого І. Франка. Приводом була згадка про Франка в одному з листів М. Драгоманова, що були знайдені під час арешту і обшуку М. Котурницького. Франкові було інкриміновано участь в таємних організаціях та "розповсюдження соціалістичних ідей".

Конституція 1867 року гарантувала громадянам Австро-Угорщини права на свободу слова, зборів, організацій та вільне висловлювання політичних поглядів. Однак поліція була налаштована дуже рішуче і прагнула будь-що придушити в зародку розповсюдження серед українців Галичини соціалістичних ідей. Так само як і російська. Однак, Австро-угорська імперія, порівняно з Російською, була країною відносно цивілізованою. Як зазначав Є. Маланюк, порівнюючи умови життя і творчості двох українських геніїв: ""Свободний художник" Петербурзької Академії Мистецтв — Тарас Шевченко — міг бути якстій політично забитий і засланий в Азію "з найсуворішою забороною писати і малювати", і деталі його біографії і творчості ми все ще збираємо, і як мозаїку старанно складаємо по сей день. "Доктор" Віденського університету — Іван Франко, хоч і ознайомлений з австрійською провінційною в’язницею, був, все ж таки повноправним громадянином старої європейської держави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, якого життя — у цілій його трагічності — проходило на очах своїх людей, з дня на день, аж до самої смерти в травневий день 1916 року"

За рішенням суду І. Франка було засуджено до 6 тижнів суворого арешту та грошового штрафу в 5 ринських австрійської валюти, а в разі його несплати ще до 24 годин перебування під вартою. В цілому Франко провів у тюрмі вісім місяців і 23 дні. Однак цей арешт не злякав його, не зломив духу, а, навпаки, привів до радикалізації поглядів. "... Обставини штовхали його до того, щоб поглибити своє обізнання з соціалістичною теорією і практикою"

Ці обставини були дуже тяжкими і проблема полягала не лише в несправедливому рішенні суду. Сам І. Франко згадував про цей період свого життя так: "Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий кінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за спиною й тіні того гріха, який мені закидували (ані тайних товариств, ані соціалізму; я був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціалізм науковий), — був для мене тяжкою і страшною пробою ... Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: присуд суду, а особливо те, що я опісля застав на світі — сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усієї спільноти, кинений на нас, страшенно болів мене. Мене викинено з "Просвіти", заборонено приходити на "Бесіду" (бо др. Шараневич, котрий пару разів побачив мене там, читаючи газети, настояв на тім, щоб мені конче заказали приходити, я то він виступить з товариства, і коли мені справді заказано, він таки виступив), а люде, з старших, котрі хотіли мати зо мною яке небудь діло, видались зо мною тільки в секреті, що мене ще дужче принижувало"

У респектабельних колах українською галицької громадськості, група молодих радикалів (І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик з сестрою) була піддана остракізму. "Арешт Франка в липні 1877 року разом з редакцією "Друга", дев’ять місяців тюрми, поставив Франка за межами цього суспільства". Ізоляція та матеріальні нестатки лише не зупинили їх, а, навпаки, лише мобілізували їх сили.

"Пережите й передумане при арешті й безпосередньо по виході з нього зробило з Івана Франка переконаного соціяліста. Сей рішучий зворот до соціялізму й розрив з "старою суспільністю" зазначив ся у видаванню журналу "Громадську Друг", який почав видавати у 1878 р. Михайло Павлик при грошевій допомозі Драгоманова та при співробітництві Франка. Соціялїстичний напрям і драгоманівський правопис були яркою маніфестацією нового видавництва"

І. Франко поринає в активну громадсько-політичну роботу, в проведення пропаганди серед львівських робітників. У цей час відбувається його знайомство з філософськими, економічними роботами лідерів німецької соціал-демократії К. Маркса та Ф. Енгельса. І. Франко не лише сам інтенсивно вивчає їх роботи, а й намагається пропагувати під час роботи в робітничих гуртках. У цей час продовжується процес інтенсивної еволюції політичних поглядів мислителя в бік соціалістичної доктрини. Це визнають практично всі дослідники його спадщини як теоретика політичної науки. Питання полягає в тому, яким був соціалізм І. Франка, до якого з його багаточисельних варіантів він більше схилявся в цей час. Багато в чому може допомогти у виясненні цього питання його лист до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 року.

"Я переконаний, що економічний стан народу — це головна підстава цілого його життя, розвою і поступу. Коли стан економічний плохий, то говорити про поступ, науку — пуста балаканина. ... Такий стан економічний не є вічний і незмінний. Він постав з бігом історичного розвитку, і так само мусить упасти, зробити місце другому, досконалішому, справедливішому, більше людському. Я переконаний, що велика всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок і настановить новий". Цей уривок свідчить начебто про повний перехід І. Франка на позиції марксистської революційної доктрини, і це підкреслювали радянські франкознавці, зазначаючи при цьому, правда, що І. Франко "недозрозумів" К. Маркса в питаннях соціальної революції.

"Під словом "всесвітня революція" я не розумію всесвітній бунт бідних проти багатих, всесвітню різанину; це можуть розуміти під революцією тільки всесвітні рутенці, плосколоби та поліцаї, котрі не знають, що, наприклад, винаходка парових машин, телеграфів, фонографів, мікрофонів, електричних машин і т. д. спроваджує у світі, хто знає, чи не більшу революцію, ніж ціла кривава французька революція. Я розумію під революцією іменно цілий великий ряд культурних і наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють усі дотогочасна поняття і основу, j цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу". І це, ще можна б було цілком вписати в концепцію марксистських впливів, якби І. Франко далі не розшифрував свого розуміння змісту соціальної революції та її головних завдань.

"Хто за тим говорить про "будучу соціальну революцію" — той дає свідоцтво бідности, показуючи, що не розуміє поняття революції. Соціальна революція зачалася вже тоді, відколи французька революція дала панування капіталістам, видерши його у родової шляхти... Я переконаний, що послідній акт великої революції соціальної буде остілько лагідніший, а тим самих розумніше і глибше проведений, оскільки освіта й наука зможуть прояснити масам робочого народу ціль і способи цілого діла. Відци випливає проста задача для кожного, хто пізнає і прийма душею тую думку: старатися ширити здорові й правдиві поняття про залагодження послідньої революційної кризи"

Автори роботи "Соціально-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", що вийшла 1932 р. у Харкові, коментуючи цей лист, відзначали: "Оце утопічне розуміння соціалістичної революції, оцей реформізм, економічно-технічний еволюціонізм і просвітництво відразу так глибоко засіли в свідомість Франкову, що він так і не спромігся ніколи перебороти їх, хоч і змагався до цього". Можливо з харківського 1932 року, зі столиці Радянської України, в якій вже перемогла соціалістична революція і була достроково виконана перша п’ятирічка, ці ідеї І. Франка і здавалися утопічними, але на початку XXI сторіччя, добре знаючи наслідки "будущої соціальної революції" і мирного вирішення "послідньої революційної кризи" їх можна оцінити і дещо по іншому.

Далі в листі Франко намагається, в загальних рисах, змалювати свої уявлення про майбутній, бажаний, устрій суспільства: "Як буде виглядати будущий лад суспільний — сього не можна нині сказати, і воно, впрочім, нічого не становить. Наука вказує тільки одну головну засаду: капітал продуктивний, т.є. земля, машини, і всі прилади праці, сирий матеріал і фабрики мають бути спільною, громадською власністю. Громади стоять до себе в стислім, дружнім (федеративнім) стосунку, кожна вибирає собі заряд, котрий порядкує її господарські діла. Плоди праці належаться вповні робітникові"

Назвавши найкращий, з його точки зору, суспільний устрій, І. Франко намагається розшифрувати для О. Рошкевич те, як він розуміє вирішення основних політичних питань за соціалізму: "При соціалістичнім ладі, де всякі другі питання підпорядковані будуть питанням економічно-культурним, питання політичні, само собою розуміється, стратять велику частину своєї ваги. Замість податків теперішніх, ішла би в будущім ладі якась часть спільного, громадського продукту на спільні (межигромадські, крайові, народні) діла, напр., вищі школи, музеї, наукові предприняття, межинародний заряд. Замість стоячих військ уорганізовувала б ся обивательська міліція, котра в разі нападу яких диких орд могла б стати в кожній хвилі до оборони свого краю. Народи культурні вступають з собою в вільну федерацію, а всякі можливі їх завади залагоджує межинародний суд. Всякі класові привілеї і нерівності щезають: єдине джерело заслуги становить більша спосібність і більша для громади корисна праця. Я переконаний, що при такім ладі зможуть далеко скорше і свобідніше розвиватися поєдинчі народності і що, соціалістичний лад зовсім не противний національному розвиткові"

Відкинувши ідею насильницької кривавої соціальної революції, "всесвітній бунт" бідних проти багатих І. Франко для досягнення поставленої мети зробити ряд цілком конкретних кроків в політичній сфері: "При теперішніх порядках питання політичні виглядають зовсім інакше і вимагають від соціалістів такого програму ділання, котрий би міг їм і тепер з’єднати вагу в державі і міг загарантувати супокійне ширення їх переконань і заразом систематичне входження в життя таких реформ, котрі би приготовували оконечний, спокійний перехід до нового ладу. Спроби до того ось які: а) зав’язання оскільки можна сильної, організованої, явної партії соціалістичної, котра би, користаючи з теперішніх конституційних установ, вводила своїх послів до сейму; б) переведення загального, безпосереднього голосування при виборах до сейму; ц) державний кредит для нижчих клас робучих і організація робітничих спілок, котрі би могли стати предпринимателями державних робіт (будування залізниць, пароходів і т.д.) замість теперішніх спілок акційних; д) повільна експропріація (вивлащення) більших фабрик, посілостей, домів по містах, т.є. переведення їх з приватних рук у руки громадські або державні і винаймування робітникам або робітницькими спілкам по низьких, означених цінах"

Подібна програма політичної діяльності для майбутньої партії соціалістів характеризує І. Франка більшою мірою як європейського соціал-демократа ніж прихильника наукового соціалізму К. Маркса чи В. Леніна. Вона, у своїх головних моментах, нагадує основні ідеї шведської соціал-демократії, які вони намагались втілити в дійсність у часи свого правління через поступовий викуп крупної приватної власності державою.

В умовах фактичного остракізму з боку поміркованих українських кіл він переходить на роботу до львівської польської газети для робітників "Praca". Ця двотижнева газета, створена за ініціативою "Прогресивного товариства львівських друкарів", виходила 1878-1892 роках. Її відповідальним редактором був складач Й. Данилюк, а до редакції, крім нього, входили також I. Франко, M. Павлик, А. Маньковський та Б. Червенський. Газета висвітлювала становище робітників та їх боротьбу, популяризувала соціалістичні ідеї, знайомила з революційними рухами у світі. У 1890-1892 роках вона була друкованим органом створеної в Галичині соціал-демократичної партії, фактично — органом польського та українського робітничого руху Галичини. Теоретичні роботи написані Іваном Франком до цього часопису, свідчать про величезний вплив марксистського варіанту теорії соціалізму на його творчість у цей період. Одна з головних теоретичних проблем цих статей — створення необхідних, для перемоги нового ладу, умов, найважливішою з яких, на його думку є солідарність трудящих класів.

В опублікованій 15 січня 1879 року статті "Що нас єднає і що розділяє" Іван Франко підкреслює: "До цієї боротьби повинні ставати люди з твердими переконаннями у правоті своєї справи і з гарячою любов’ю до людей, які на цьому стані найбільше страждають"

Соціалістичні переконання І. Франка хоч і прихиляють його симпатії на бік безпосередньо продукуючих матеріальні блага класів, однак і не закривають для нього і проблеми ролі духовних факторів. Говорячи про завдання інтелігенції перед експлуатованими класами він зазначає: "... ми бачимо, що вироблення сильних і ясних переконань є першим і дуже важливим кроком до поліпшення їхнього життя ...". Сам І. Франко в цей час він брав активну участь в роботі робітничих гуртків у Львові де пропагував соціалістичну теорію та свої погляди щодо можливого майбутнього суспільного і державного устрою.

Ця робота не була ні легкою ні вдячною. У вище цитованій статті, говорячи про особливості своєї тодішньої аудиторії, І. Франко змушений був констатувати: "... ми повинні підкреслити дивну, можна сказати специфічно слов’янську особливість наших робітників — недооцінювання власних прав, власних життєвих потреб і нестач. Правда ці потреби і нестачі в приватних колах бувають аж надто відчутні, але щоб довести їх до публічного відома, висловитися одверто і сміливо нагадати про свої права — на це мало хто зважиться"

Продовжуючи розробку теоретичних основ свого політичного світогляду, І. Франко публікує 18 серпня 1879 року в газеті "Praca" статтю під красномовною назвою "Чого ми хочемо?" де зробив спробу сформулювати програму-мінімум галицького робітництва не залежно від національності, мови чи соціально-політичних орієнтацій. Зазначаючи, що для панівних верств не тільки в Галичині, а й у всій Австро-Угорщині робітниче питання є ледве не самою страшною крамолою, він пише: "Соціалізм, комунізм, навіть нігілізм — ось страховища, що їх завжди висуває багата буржуазія, коли їй нагадують про робітниче питання"

Головний зміст робітничого питання, вважає І. Франко, полягає в забезпеченні соціальної справедливості та ліквідації нерівності, у першу чергу — економічної. А вона випливає з різного ставлення держави до різних класів: "Оподаткуйте капітал і надлишок нарівні з працею і робітничий клас підніметься". І додає, що для досягнення цієї мети необхідно добиватися реальної політичної рівноправності, оскільки саме через державу працюючі класи можуть захистити свої інтереси: "... робітник повинен вимагати загального голосування, бо він хоче на весь голос заявити з трибуни про свій біль і страждання"

Пропагандистська робота Франка серед галицьких робітників та селян не залишилась не поміченою галицькою поліцією. 4 березня 1880 року він був заарештований по підозрі в розповсюдженні "основ соціалізму" і підбурюванні селян проти влади під час поїздки на Коломийщину. Суд львівської округи об’єднав справи І. Франка, М. Павлика та його сестри, які звинувачувалися в розповсюдженні соціалістичної літератури та селянина Д. Фокштея, арештованого за створення на Косівщині нелегального гуртка з метою ведення соціалістичної пропаганди та замаху на місцевого війта. Цього разу І. Франкові довелося провести під арештом три місяці.

Після виходу з ув’язнення він з іще більшою енергією взявся за громадсько-політичну роботу. З нашого погляду, показовою для розуміння процесу становлення його політичного світогляду є стаття "Чого ми вимагаємо?", яка, будучи своєрідним продовженням роботи "Чого ми хочемо", мала показати теоретичні підвалини і програму майбутньої політичної діяльності тих кіл робітників та молоді, що групувалися навколо журналу "Praca", в якому вона і вийшла в травні 1880 року.

Констатуючи факт природної рівності індивідів, І. Франко відзначає, що саме існуюча соціально-політична система та пануючі соціальні взаємини розділяють людей на різні соціальні групи: "Людина, як одна так і інша, рівною мірою виходить з рук природи. Лише суспільні взаємини, в які вона потрапляє, робить з однієї людини селянина, з іншої — пана, з однієї — робітника, з іншої — паразита ..."

У суспільстві, де люди від природи є начебто рівними, виявляється існують різні, часто ворогуючі між собою соціальні групи. Навіть в достатньо вже цивілізованій Австро-Угорщині, максимум, що держава може обіцяти то це рівність перед законом та й вона є більш декларована ніж реальна: "... австрійська конституція стверджує, що "всі громадяни рівні перед законом." Але однак в дійсності існує ота страшна нерівність, про яку йшла мова вище; всетаки суспільство поділяється на дві зовсім окремі верстви, на клас привілейованих і клас пригнічених". Головною причиною такої суспільної нерівності він, слідом за К. Марксом вважає приватну власність.

Однак І. Франко зовсім не зводить завдання працюючих класів до захоплення власності багатих і справедливого її розподілу. Це має бути лише першою умовою для реалізації вищої мети. У тодішніх умовах "... робітники передусім повинні домагатися від суспільства, що воно кожній, без винятку одиниці забезпечило всебічний розвиток природних даних, тобто щоб у суспільстві не було таких, які все життя приречені на важку працю, поряд з такими, які нічого не роблять і аж хворіють від ледарства. У добре влаштованому суспільстві кожен поперемінно повинен займатися то фізичною то розумовою працею і мати досить часу для відпочинку..."

Таке суспільство, на думку І. Франка, буде найкращим не тільки тому, що воно відповідатиме інтересам всього народу і виразникам цього інтересу — працюючим класам, а й тому, що буде відновленням природного стану суспільства. "Як тільки настане ця доконечна зміна, як тільки капітал з приватних рук, до яких він потрапив шляхом грабежу чи експлуатації, повернеться знову в загальне користування, стане власністю всіх трудящих, тоді лише станеться поворот до природного, єдино справедливого стану"

Подібне розуміння "світлого майбутнього" свідчить про вплив в цей час на політичний світогляд І. Франка теорій природного стану людини, природної людини, у першу чергу в інтерпретації видатного французького філософа Ж.-Ж. Руссо. У подібних концепціях вихідним була теза про те, що від початків існування люди знаходились у стані природної рівності і внутрішньої та зовнішньої гармонії і лише поява приватної власності приводить до втрати цієї гармонії та виникнення соціальних негараздів. Отже, робився висновок, головна проблема, яку суспільство має вирішити — це ліквідація приватної власності. Розходження були, в основному, в питанні способів ліквідації.

І. Франко прекрасно розумів, що ліквідація приватної власності, хоч і в інтересах всього народу, не може викликати ентузіазму, радості та й простого розуміння подібних дій у тих, кому ця власність належить. Постає проблема застосування насильства для досягнення благородної мети. "Здавалося, що зміна такої, зрозуміло, величезної ваги, зміна яка поведе за собою цілковитий переворот суспільних взаємин, не може відбутися інакше, як шляхом насильства. На перший погляд це слушно. Адже важко припустити, що ті, в чиїх руках тепер засоби виробництва, з яких вони черпають величезні прибутки і володіння якими дає їм виняткове, надзвичайно вигідне становище в суспільстві, добровільно дозволили забрати у себе з рук ці скарби, отже їх до цього необхідно було б змусити силою (виділення 1. Франка — О.С.)"

Та шлях насильства, грубого, відвертого для І. Франка не с як єдино можливим, так і бажаним, що видно ще з його листа до О. Рошкевич від 20 вересня 1878 року. Тут він розходиться і з Марксом і з такими тогочасними авторитетами за "світле майбутнє" як Бакунін, Лавров чи Луї Блан. Сам розвиток суспільства логічно і невмолимо веде до досягнення бажаного стану і головне прибирати завади на цьому шляху і сприяти його розвиткові в необхідному напрямку.

Для обґрунтування цієї тези, Франко використовує Марксів постулат про головну тенденцію сучасного йому суспільства — концентрація капіталу та виробництва, швидкого наростання соціальної поляризації та зниження ролі та впливу середніх верств. Ця концентрація, у першу чергу, виробництва не залишається на, його думку, поза увагою держави: "Як тільки якесь велике транспортне чи фабричне об’єднання займе панівне становище, відразу всевладна сьогодні держава звертає на нього увагу і обдумує способи, як би прибрати його до своїх рук". Подібні дії держави, на думку Івана Франка, за будь-яких умов є явище позитивне остільки, оскільки: "...держава є виявом загалу громадян, що входять до її складу, а власність держави є, отже, власністю загалу"

Відповідаючи на питання про те, яким шляхом держава здійснює оде-ржавлення промислових підприємств він вказує на експропріацію, але не на основі збройного насильства, а викупу їх у власників. "Зрештою, громадяни зобов’язані зрікатися своїх приватних справ, якщо цього вимагає добро загалу (виділення І. Франка — О.С.)". Саме це розуміння "добра загалу", вселюдських інтересів, як вищої мети за яку варто боротися, трактування ролі держави в суспільному житті не лише як апарату насильства економічно пануючих класів над простим народом є характерним для політичних поглядів І. Франка навіть в час його найбільшого зближення з марксизмом.

Тому, закінчуючи роботу "Чого ми вимагаємо?" І. Франко зазначає: "Важко тепер точно передбачити, в який спосіб відбуватиметься експропріація всіх капіталістів і перехід засобів виробництва у суспільну власність, але з того, що ми бачимо зараз, можна зробити висновок, що це може відбутися без насильства"

З початку 1881 року І. Франко починає разом з І. Белеєм видавати у Львові український місячник "Світ" де друкує свої наукові статті, перекладні та оригінальні поезії, а також початок великої та цікавої повісті з робітничого життя "Борислав сміється", в якій дає художню оцінку заворушенням серед пролетаріату нафтових промислів Борислава. Як відзначають автори роботи "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", ""Світ" не ставив гостро радикальної програми, одначе був він поступовим органом і гуртував коло себе молодих письменників, так з Галичини, як і з Наддіпрянщини". Серед авторів журналу були також і такі вже відомі українські культурницькі діячі та письменники, як Б. Грінченко, О. Конисський, І. Нечуй-Левицький, та ін.

Заснування "Світу" і робота в ньому знаменують собою початок переходу І. Франка на нові ідеологічні позиції. Це засвідчує не тільки повість "Борислав сміється", в якій симпатії письменника вже однозначно знаходяться не просто на стороні робітництва взагалі, а саме робітників свідомих, освічених і бажаючих боротися за свої права методами легально-політичними і ненасильницькими. Говорячи словами Бенедя Синиці він заявляє: "Я не піду з вами палити".

Показовими для характеристики перелому у його світогляді, що відбувався в цей час є думки, висловлені в опублікованій в журналі статті під назвою "Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва".

Еволюціонуючи від ідей марксистського соціалізму, він зазначає: "Наш народ нещасними установами минувшості доведений до того, крім немногих случаїв, відвернувся в ділах господарських від засади асоціації, — пора нам тепер наново вчити його тої асоціації, пора показати йому, як можна укладати господарську асоціацію при захованні повної автономії кожного учасника, пора нам показати йому, що можна удержати і підносити й найменше мужицьке господарство, коли воно зв’яжеться в господарську цілість з другими такими ж господарствами. А я переконаний, що тільки таким способом можна буде охоронити наш народ, а особливо його малоземельну більшість від цілковитої руїни, від цілковитого а швидкого повернення в пролетаріат"

Як видно для І. Франка пролетаризація широких мас населення вже зовсім не є явищем позитивним, як вважали тодішні європейські ідеологи соціалізму. Навпаки, він шукає можливість вижити селянину та іншим дрібним власникам, які, не дивлячись на важку працю, вважалися марксистами класом історично приреченим і допоміжним матеріалом для здійснення історичної місії пролетаріату у майбутній світовій революції. Говорячи про можливість забезпечення більшості працюючого населення — селян, інших дрібних власників, всіх, кого зараз прийнято називати "середнім класом" — можливості нормального існування в умовах конкуренції з великими власниками, І. Франко зазначає: "Ще раз кажу: тільки господарська, ремісна, промислова асоціація може спасти наш народ від економічної руїни, бо тільки тоді кошти господарювання уменшаться, а видатність, продуктивність праці побільшиться. Ніякі другі средства не зможуть радикально вилічити лиха. Інтелігенція наша повинна мати собі за завдання свого життя — не тільки пізнати ту правду, — вона ж ясна як день, — але по силі можності приложити руку до її осущення"

Розриваючи з марксистською традицією безоглядної орієнтації на пролетаріат, його всесвітньо-історичну місію, І. Франко пропонує шлях виробничої асоціації. Ці ідеї є більш відповідними до концепцій анархо-синдикалізму чи "кооперативного" соціалізму. Та і про своє місце і роль у політичних процесах Східної Галичини він змінює уявлення: "Називаючись демократами, ні, народовцями, ми повинні раз навсігди сказати собі що ми невідлучна часть народу, і то не якась верства в народі, але ж таки часть серед других частей, зерно між зернами"

Журнал "Світ" був вже менш соціально-радикальним, порівняно з іншими виданнями, які очолював раніше І. Франко. У ті роки він став практично єдиною трибуною для мислителя. Однак видавнича справа не могла забезпечити нормальних матеріальних умов існування і навесні 1881 року І. Франко, змушений матеріальними нестатками, залишає Львів і переїжджає до родичів у Нагуєвичі, де пробув практично до початку 1883 року.

Перебування серед селян, повернення до власних витоків, ще більше зміцнюють народовські настрої Франка. Не даремно частина дослідників його творчості вважає саме 1882 рік роком перелому в його політичному світогляді і початку відходу від марксизму і соціалізму взагалі. У листі від 16 січня 1883 року до М. Драгоманова він писав, говорячи про зміну своїх позицій та пов’язаних з цим проблем з редколегією "Праці":"... моїх статей редакція кілька відкинула, і відкинула іменно таку статтю, в котрій я радив писати більш по-хлопські, викинути всю заграничну термінологію та й старатися змодифікувати саму теорію соціалізму так, щоб вона ліпше приставала до наших аграрних і дрібнотворних обставин ніж Марксів фабричний соціалізм"

1882 року І. Франко публікує один з своїх найвідоміших історичних романів-утопій — "Захар Беркут". Ця робота була присвячена напівлегендарним подіям часів татаро-монгольської навали і мала багато рис соціальної утопії. "Провідним мотивом її є народницький постулят, що мовляв, народ, селянство, переможе своїм громадським ладом і дружністю"

Одразу після опублікування перших глав "Захара Беркута", при беззаперечному визнанні художньої цінності, навколо політичних ідей, сформульованих в ньому, розгорнулася жвава дискусія. У першу чергу викликала несприйняття спроба ідеалізувати суспільно-політичний устрій давніх громад в українських Карпатах і протиставлення їх князівській владі (подібні мотиви можна спостерегти і в ранній поезії І. Франка про співця Митусу).

Характерним з цього приводу є звертання до І. Франка одного з чільних діячів правого крила народовців О. Патрицького, редактора журналу "Зоря", в якому почалося друкування роману, з приводу спроб ідеалізації життя давніх громад: "Історія республік Новгородської, Псковської й інших доказує власне противні результати, а іменно, що в часах злиденних належить лучитися під одну хоругов, а не дробитися на атоми. Я знаю історію громад старинних і знаю їхню роботу. Не добро загалу, а егоїзм, крайній егоїзм руководив такими організмами: спори за межі, сіножаті, ба, навіть про одинокі деревця студні і т.д.". Особливу увагу О. Патрицький звертає на протиставлення в "Захарі Беркуті" інтересів громади і державницьких ідей короля Данила, який намагався перебороти місцевий патріотизм і об’єднати весь народ для відсічі зовнішньому ворогу, як один із головних недоліків політичної спрямованості твору.

Намагаючись захиститись, І. Франко пише 29 грудня 1882 року до О. Патрицького: "Щодо ваших закидів проти тенденції моєї повісті, то я тепер не буду Вам нічого відповідати, — яко історик Ви можете і мати слушність, хоч не зовсім, бо напр., щодо значення общин я з Вашими поглядами не погоджуся так як тісна організація громад може єдино дати підставу до сильної великої організації крайової’". Та незважаючи на заперечення І. Франка, можна відзначити його відмову від безапеляційності, характерної Для адептів марксизму. Він визнає можливість помилковості власної політичмої орієнтації виключно на робітництво. Це є ще одним свідченням зміни політичних орієнтирів. Ще більш рельєфно зміна позицій видна з більш раннього, від 17 листопада 1882 року, листа до О. Патрицького, в якому він пише до раніше несприйнятного для нього народовця: "Хоч переконання наші поставили нас, так сказати, на противних кінцях одного табору, то все-таки, смію надіятись, ми належимо до одного табору, народовців..."

Це свідоцтво про зміну політичної позиції підтверджується, також, в листі до видавця німецького культорологічного журналу Е. Енгеля написаного в листопаді 1882 року, в якому І. Франко наново формулює своє життєве кредо: "... мета мого життя й деяких моїх товаришів полягає в тому, щоб підтримувати життєві духовні зв’язки української інтелігенції з високорозвинутими націями Європи, а, з іншого боку, ближче познайомити ці нації з духовним життям українського народу...".

Перебуваючи в селі, Іван Франко пише кілька статей до львівського часопису "Діло" кілька статей. Цей факт важив дуже багато. "Діло" — це перша українська щоденна газета, що виходила в 1880-1939 роках, була органом народовців, ліберально-буржуазної політичної течії національно-свідомої української інтелігенції Галичини та Буковини, яка виступала як проти москвофілів, так і проти прихильників та послідовників ідей М. Драгоманова. Головний редактор часопису В. Барвінський давно запрошував І. Франка до співробітництва, але на заваді цьому стояв антагонізм політичних позицій. Лише в кінці 1882 — на початку 1883 р. І. Франко починає зближення з "Ділом" і, навіть, більше того, — повернувшись восени 1883 року до Львова, він стає її постійним співробітником.

У цілому, листи та опубліковані в другій половині 1882 року праці, разом з фактом початку співробітництва в таких відверто народовських органах як журнал "Зоря" та газета "Діло", свідчать про відхід І. Франка від класово-антагоністичних позицій марксизму та космополітичного соціалізму М. Драгоманова і поступову еволюцію в бік національно-свідомої позиції та загальнолюдських ліберально-демократичних цінностей. Цей шлях не був для поета ні простим, ні легким. Другою половиною 1882 року він лише починається, а закінчується через довгих дванадцять років.

Період між 1874 та 1882 роками є часом становлення та змужніння І. Франка не тільки як практика, а й теоретика політики, коли він, знайомлячись зі здобутками людської думки, намагався знайти для себе і для свого народу шлях до достойного майбутнього. Починаючи свою діяльність під сильним впливом ідей марксизму та громадівського соціалізму він поступово починає переходити національно-державницькі позиції, вважаючи державу головним інструментом створення умов для покращання становища працюючих класів та задоволення матеріальних і духовних інтересів індивідів, вважаючи її головним призначенням бути вираженням "інтересів загалу".

Відхід від соціалізму в ортодоксально-марксистській його інтерпретації не означав для І. Франка зміни життєвої позиції згідно з якою він вважав сучасне йому суспільство недостойним називатися вповні людським та цивілізованим. І хоча забезпечення матеріальних умов існування він і далі вважає надзвичайно важливим для кожної окремої людини, проблема особистої свободи, самореалізації особистості, стає все помітнішим. Пояснюючи пізніше причини свого звертання до проблем політики він у роботі "Народна програма" зазначав: "... треба працювати, щадити, дбати про себе, але треба при тім дбати про загал, про цілий народ, бо народ то — ми всі; не має кривди загал народу — то немає кривди ніхто поєдинчий. А дбати про загал народу — се значить займатися політикою (виділення І. Франка — О.С.), займатися справами громади, повіту, краю і держави, бо там рішається про тягарі й користі загалу, отже й кожного поодинокого чоловіка". Як бачимо ця аргументація на користь необхідності займатися політичними проблемами — дбати про загал народу — апелює до особистого інтересу і нагадує ідеї "розумного егоїзму" російських революційних демократів.

У результаті вивчення досягнень тодішньої європейської науки в області філософії, соціології, політичної економії, теорії політики, власних теоретичних та практичних вправ Іван Франко особливу увагу починає звертати на роль та місце держави в житті людського суспільства. У статті "Питання жолудка і питання прав політичних", опублікованій 1890 року в газеті "Kurjer Lwowski", він підкреслює:"... політична організація в наших часах зі своїми органами: армією, поліцією, судівництвом та адміністрацією — се сила, якою не можна гордувати". Відійшовши від марксистського трактування держави як виключно апарату насильства економічно пануючого класу над експлуатованими, він розуміє її, в самому загальному плані, як "вияв загалу громадян, що входять до її складу", і вважає, що проведення необхідних реформ саме через механізми держави дасть змогу уникнути кривавої різанини і досягти бажаного результату при максимальному забезпеченні прав і свобод усіх членів спільноти.

"Досягнувши зрілого віку, людина стає громадянином країни, батьком сім’ї, господарем і власником різноманітних предметів, — а отже, з часом починає справляти вплив на інших подібних людей і сама зазнає на собі їх впливів. Одним словом, людина стає активним членом суспільства і відчуває всі зв’язки, які перед тим хоча і впливали на неї, але не так сильно і прямо. Вона замислюється тоді над суттю цих зв’язків, досліджує їх початок і мету". Для більш повного вияснення ролі держави та особливостей її функціонування І. Франко звертає увагу на її походження, причини, Що зробили її існування суспільно необхідним та ті глибинні джерела, які живлять державну владу. Адже не можливо відповідально давати рецепти по зміні сучасного в ім’я майбутнього, не знаючи минулого.

Показовою в цьому відношенні є робота "Мислі о еволюції в історії людськості" опублікована 1881 р. Як зазначають упорядники 45 тому його зібрання творів, вона написана під безпосереднім впливом брошури "Дарвінізм і громадівство" опублікованої того ж року видатним українським революціонеромдемократом, членом драгоманівського женевського гуртка — С. Подолинським.

У цій праці І. Франко робить спробу проаналізувати проблему поєднання досягнень соціальних та природничих наук у вивченні початків людської цивілізації. Саме наявність розриву між природознавством і суспільствознавством є на його думку серед головних причин нерозуміння суспільних процесів: "Можна бути вченим, а навіть геніальним природознавцем, а дуже мало знати наук суспільних. І навідворіть, можна бути добрим економістом, правником або й істориком, а не знати наук природничих. Природознавці брались говорити про питання суспільні, переносили сюди живцем свої теорії, незважаючи на відмінний ґрунт, і натворили багато лиха. А з другого боку економісти, історики і пр., не знаючи наук природничих, а бачачи тільки ті невдалі вилазки природників на поле наук суспільних, згори порішили, що з усім тим природництвом, з еволюцією і дарвінізмом у них нема ніякого діла". Для І. Франка, прихильника дарвінізму і самої ідеї еволюції, соціал-дарвінізм є не прийнятним. Правда, від самого початку він відкидає і концепцію божественного творення людини та первісного раю, і міф про золотий вік і первісний природний стан людини.

І. Франко виводить дві головні передумови появи політичної влади — військову силу та релігію, які повинні закріпити та освятити майнову нерівність та узурпацію права народу на суверенітет. Особливо ефективно вдається досягнути бажаного результату, якщо в одній особі поєднується військовий вождь і відун — тоді з’являється володар. "Таким способом при помочі релігії та обрядів слуги народу зробились панами народу! Таким способом первісні самоуправні і народоправні общини самі з себе витворили абсолютних владців: королів, князів, царів. Вояцтво, збагачене війнами, розсілося круг верховного владця, поробилося лицарями, боярами, панами. Значиться, і первісній громадській і племінній спільності настав кінець"

На відміну від прихильників теорій "природного стану" людини, "золотого віку" в історії людства та інших різновидів "теорій дегенераційних", І. Франко не вважає зміну громадського самоуправління на державне управління, розвал общини, явищем негативним і результатом злочинних намірів і дій окремих людей. Він намагається знайти внутрішні об’єктивні фактори цих процесів. Сам розвал первісних громад, на думку І. Франка, був викликаний прогресом в освоєнні людством природного середовища. Розвиток знарядь праці робив існування в громаді економічно не вигідним і не робив необхідними ні трудову кооперацію, ні централізацію робочої сили.

"Природа чоловіка пре до чимраз ліпшого забезпечення життя і розплоду. Хліборобство, ремесла, купецтво змагається чимраз далі, а позаяк первісний общинний лад давав громадянам при зовсім не організованім способі праці зовсім мало користі, а зате багато в чім в’язав їх волю в ділах господарських, то община звільна розпадається. ... Для належного розвитку господарства понад общинне треба, щоб господарюючі особи могли у всім свобідно розпоряджуватись, вводити нові способи праці, нові знаряди після своєї волі, управляти поле і держати худобу, як до потреби, а не так, як заведено в громаді. Притім же сам характер первісних ручних знарядів, прилажених до вжитку єдиниці, та гнув до єдиничної праці, до поділу та роздроблення праці"

Цей розпад громади, отримання її колишніми членами самостійності, не є однак поверненням до стану первісного дикунства та атомарного існування людських індивідів. Він відбувається на основі освоєння навколішнього простору, розвитку знань та вдосконалення знарядь праці, отже, на думку І. франка є явищем прогресивним. Зникнення внутрішньогромадських зв’язків зовсім не означає зникнення міжлюдських зв’язків та спілкування.

"Зв’язок громадський і племінний зостається, ба навіть зміцнюється в зв’язках державних. Власть політична досягає в тій добі найвищої степені сили і могутності, стається тиранією з божої ласки. Як перед богами всі люди ничтожні, безсильні і безправні — бог право прецінь бог дав, бог може і взяти — так само ничтожні, безсильні і безправні всі люди супроти найвищої єдиниці — царя-тирана"

Для утримання власної політичної влади царі-тирани та оточуючі їх вихідці зі стану військової аристократії, створювали для більшості членів суспільства режим особистої несвободи. Великі армії рабів мусили важко працювати у нелюдських умовах для забезпечення безбідного існування експлуататорів. Тиранія, в різноманітних її формах, є найхарактернішим типом правління для античної епохи.

Внутрішні суперечності, як економічного так і соціально-політичного характеру, привели врешті решт до розвалу суспільства, заснованого на особистій політичній несвободі абсолютної більшості його членів та відкритому фізичному насильстві. "Середні віки були перехідною добою від доби первісної дикості, від доби звірячого панування грубої сили між людьми до доби нової культури, до доби панування розуму між людьми. Тож не диво, що такі противенства схрещуються в них. У перехідний добі мусять же стрічатись останки пережитої давнини і зароди нової будущини; чим різче вони відділяються одні від одних, чим односторонніший розвиток кожного з них, тим швидше зісхнуть старі останки, тим буйніше виростуть нові літорості. Воєнна організація суспільності і автократична власть людей над людьми — се були ті старі останки, незгідні з дальшим ходом людського розвитку і осуджені на загибель"

На перший погляд може здатися досить дивним характеристика епохи, яка йде на зміну середньовіччя, як "доби панування розуму між людьми", людиною, що піддавала весь час нищівній критиці капіталістичну систему визиску. Однак якщо згадати висловлені ще в листі до О. Рошкевич від 20 вересня 1878 р. думки про те, що Велика французька революція є першим актом всесвітньої соціальної революції, вирвавши політичну владу з рук родової аристократії, та проголосивши ідеали свободи, рівності та братства. І хоча економічне становище працюючих класів суттєво не покращилось, певну користь вони теж мали.

"На ділі той переворот відбувся в ім’я економічної сили "третьої верстви". Крайові багатства, торговля, фабрикація, все на ділі вже було в її руках — вона начала домагатися і признання собі всіх прав. Головний принцип, в котрім уже згори містилася сума всіх прав, була свобода (виділення І. Франка — О.С.). ... Сей принцип, хоч наразі мав послужити тільки "третій верстві", т.є. багатим і капіталістам, був прецінь великим засівом і на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі"

Свобода, проголошена буржуазними революціями, виявилась свободою для капіталістів, які добились підтвердження своєї економічної влади політичною. Для більшості ж населення ця свобода виявилася "титулярною", тобто декларованою, вважає І. Франко. Для наповнення її реальним змістом необхідною є економічна рівність. Буржуазне ж суспільство може дати для всіх своїх членів, у кращому випадку, лише рівність юридичну. "Відти конечно виливає конституціоналізм (виділення І. Франка — О.С.) новочасних держав, незвісний в давнину, так як незвісний був сучасний капіталізм. Конституціоналізм, так як і капіталізм опирається на свободі, але він ще не є свобода. Свобода тут ще тільки в теорії, рівність тут ще тільки в букві права, а на ділі гніт сильнішого над слабшим, нерівність економічна. В теорії капіталізм знає тільки вольні єдиниці, конституціоналізм знає тільки вольних горожан, а на ділі бачимо зовсім не те, бачимо два ворожі табори: багачів і бідних, т.є. економічно сильних і слабих, т.є. вольних і невольників"

Нерівність економічна, вважає І. Франко є основною причиною того, що проголошені буржуазними революціями свобода, рівність і братерство виявляються, у більшості випадків, лише деклараціями, що конституціоналізм, сучасних йому передових держав, не може забезпечити громадянам всіх людських прав. "Нерівність господарська ділить людей на верстви та стани, і хоть в тих верствах люди однакі, то прецінь кожна верства має інші права, а верства найбідніша, то іменно є робучий люд, не має майже ніяких прав: його кожний багач і кривдить, і обдирає, і туманить, і ще й наганьбить в додатку"

Саме тому, на думку мислителя, і є необхідною ще одна революція, яка закінчить вирішення соціального питання, перетворить декларативну економічну рівність в дійсну шляхом встановлення рівності економічної, перетворить буржуазну державну машину, яка не в змозі забезпечити всім своїм громадянам дійсних людських прав. Говорячи про організацію влади в суспільстві, яке повинно виникнути після цієї останньої революції, він зазначає: "Там держави в нинішнім розумінні не буде, бо над народом не буде управи згори, але сам народ здолу (т.є. від громад) управляє сам собою, працює на себе, сам образується і сам обороняється"

Це висновок, зроблений І. Франком на основі дослідження еволюційних процесів в розвитку людського суспільства, причин виникнення та розвитку держави та політичної влади, він намагався перевести в практичну площину. Наприкінці 1881 року, в Женеві, виходить "Програма галицьких соціалістів", написана ним разом з Б. Червенським та Л. Ілендером для створюваної польсько-української галицької соціалістичної партії, де серед головних політичних завдань зазначалося: "Стосовно того погляду на свободу, держава — в теперішньому значенні слова — залишитись не може. Держава, як узагалі всяке правління, що базується на гнобленні, не може мати місця в майбутньому суспільному ладі. Її місце всюди заступить адміністрація суспільних витворів, вибрана всіма членами общини, повіту і т.д."

І. Франко не відкидає державу взагалі, не вважає її головною причиною всіх суспільних негараздів, не трактує її як виключно апарат насильства економічно пануючих класів над всім суспільством. На його думку необхідно повернути державі її сутність, щоб вона змогла виконувати свою головну функцію — забезпечувати "добро загалу". Саме для вияснення цієї сутності і було необхідно проаналізувати процеси виникнення та розвитку державного організму. "Кожна доба історична — се дерево. Корінням воно стоїть глибоко в минувших часах, а його крайні парості вростають також далеко в будуще. Ми бачили, що в нашій, капіталістичній добі живе ще чимало паростей минувших часів. Сучасна наука відкриває в нашім житті останки не тільки середньовічних, а й безмірно давніших, первісних діб історичних. Але ми бачимо немало розростаючихся зародів нового віку в нашім житті. Запевно, що не тільки цікава, а й безмірно важна річ зібрати ті зароди в одну цілісь, відгадати з них напрям будущого розвитку і виробити в собі бодай в приближенні вірний образ будущої доби"

Прийшовши до висновку про необхідність заміни в майбутньому державного управління громадським самоуправлінням, про можливість існування в сучасному йому суспільстві як спадщини минулого так і паростків майбутнього, І. Франко задається питанням про пошуки цих "зародів" та вияснення принципів та механізмів громадського самоуправління, національних традицій організації державної влади. Ці дослідження, на думку мислителя, повинні служити меті відродження національної пам’яті та сприяти національному солідаризму.

Необхідність подібної роботи він сформулював у проекті відозви щодо планованого видання щомісячного літературно-наукового і політичного журналу "Братство" (пізніша планована назва, більш відома дослідникам, "Поступ"): "... бажав би я вдоволити давно почувану отребу часописі котра б, громадячи в собі всі найкращі літературні і наукові сили нашої Руси-України, служила б повним виразом літературно-наукової і суспільної роботи цілого нашого народу, спиралась би приводити ту роботу в життєвий зв’язок з такою ж роботою наших ближчих і дальніх сусідів на сході і заході Європи, а заразом ставила б собі метою по всіх частинах і окраїнах нашої землі будити почуття народної єдності, піднімати общеукраїнське народне самопізнання (виділення І. Франка — О.С.)". Для нього вже є цілком зрозумілим, що не можна переносити механічно на український ґрунт чужоземні схеми та формули, виведені з інших передумов, з врахування іншого національного характеру, необхідно, враховуючи досягнення інших народів, виходити з історичного досвіду власної нації.

Ґрунтовно дослідивши традиційні форми громадівського самоуправління українців в розвідці ""Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і на Буковині", І. Франко приходить до висновку, що традиційним для українців є поєднання колективних форм організації влади з персоніфікованою відповідальність наділених владою осіб. Сила морального авторитету, відповідальність можновладців за свої дії, ненасильницькі механізми реалізації — все це йому імпонує, все це він вважає тим позитивним досвідом минулого, який неодмінно необхідно використати при будові суспільства майбутнього. В сучасному ж йому суспільстві подібна форма громадського самоуправління збереглась тому, що "місцеві люди вважають спільне життя якоюсь святою спадщиною давніх часів, заповіданою батьками ... економічні причини підтримують цей давній лад"

Виходячи з такого розуміння дійсних підстав політичної влади І. Франко формує свій ідеал політичного лідера і справжнього політичного діяча. У філософській поемі "Мойсей" він виводить образ політика, керівника, провідника народу. Як зазначає в роботі "Іван Франко. Його життя і діяльність" В. Сімович, говорячи про підняту в поемі "Мойсей" проблему політичного лідерства, провідництва: "Великий цей твір тим, що змальовує провідника, для якого народ був би всім. На думку Франка, такий провідник віддав би для народу "весь вік свій, весь труд у незломнім завзяттю", він "любив би той народ невимовно", і то за все, і за добрі і за погані прикмети, "він став би з любови до нього його слугою", віддав би йому все, і взаміну за те "від нього нічогісінько не хотів би, ні похвали, ні пошани, а прийняв би для добра того народу і наруги і рани". Але ж такий провідник, як отой Мойсей біблійний, мусів би знати, яка мета цього народу, він мусів би безоглядно до цієї мети вести той народ, хоч би той народ у своїй темноті і сопротивлявся його наказам, а то й побив би його камінням! Він мусів би мати непохильну віру в те, що мета, куди він веде народ, правдива. За найменший сумнів у своєму ділі, у своїй праці — його чекає найбільша кара: сам він до мети не дійде, хоч сам народ дійти і може, і таки дійде... (виділення В. Сімовича — О.С.)"

Служіння людям — це обов’язок кожного, а для провідника народу, політика це має бути головним виправданням його претензій на владу, неодмінною умовою для будь кого, хто претендує не лише на звання лідера, а й політика взагалі. Саме наявність таких лідерів у українського народу, провідників нації, здатних на жертовність, спроможних зрозуміти і виразити інтереси широких мас, повести їх за собою, не звертаючи увагу на особисті проблеми та тимчасові конфлікти з послідовниками, дасть змогу Україні, вважає І. Франко, стати в один ряд з іншими вільними народами як рівний з рівним.

Період між 1883 і 1895 роками був для І. Франка часом важких, іноді досить болісних пошуків свого місця у прогресивно визвольному русі як Галичини так і всієї України. Це час важкого розлучення з юнацькими ідеалами марксівського соціалізму, драгоманівського "громадівства" з його анархізмом та політичним космополітизмом, примирення власної прихильності до соціалістичної демократичної ідеї і очевидним потягом нової ідеології до ігнорування прав і бажань окремого індивіда.

Почавши політичний дрейф у бік буржуазно-ліберальної течії народовців, І. Франко не пробув з ними довгий час. У 1886 році він розходиться з діячами народовського руху Галичини внаслідок незбігу поглядів на форми організації та стратегічні завдання українського руху в Австро-Угорщині. Спроби старших українських діячів народовського табору обмежити радикалізм І. Франка, поставити під свій контроль його публіцистичну діяльність, прискорюють розрив.

Згадуючи про ці події в листі до М. Драгоманова від 22 лютого 1886 року він зазначав: "Війна за справи політичні мене ані трошечки не діткне, бо я до табору народовців не належу, Пелеша не хвалю, інкримінований Вами панегірик попам не такий то вже страшний, щоб за нього аж вічним соромом покриватись, думок своїх ніяких не відрікавсь і не відрікаюсь"

Останнє твердження Івана Франка не є абсолютно точним. Якщо від ідей драгоманівського громадівського соціалізму він дійсно ще не відрікається, то відхід від промарксистських позицій вже став очевидним. Автори розвідки "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", звернувши увагу на цю еволюцію його політичного світогляду, відзначили: "Розрив із народовцями не знаменував повороту Франка вліво, до пролетарського руху. Місце колишньої праці серед робітництва і клопоту про утворення робітничої партії заступає тепер у Франка намагання утворити людову, народню, себто дрібнобуржуазну партію"

У радянському франкознавстві робились різноманітні спроби пояснити чому І. Франко, активний організатор, за кілька років перед тим, освітньо-пропагандистських гуртків для львівських пролетарів, автор першого в українській літературі роману з робітничого життя, практично перестає навіть згадувати про існування пролетаріату, не кажучи вже про його "історичну місію". Говорилось про малочисельність та слабку організованість галицького пролетаріату, і неможливість, на той час, здійснення ним керівництва широкими масами населення. І. Франко ж начебто хотів змін у найближчому часі і тому орієнтувався на дрібну буржуазію, насамперед на селянство.

Однак на це можна було б заперечити, що І. Франко мав змогу спертися на досвід революційної діяльності європейського пролетарського соціалістичного руху, зокрема в економічно розвиненіших краях Австро-Угорщини. Та "...тут він натрапляв на явища, що відштовхували його від робітничого руху, а саме на практику тодішніх європейських робітничих, соціалістичних організацій, що хибили в селянському питанні". Чого варті лише розмірковування Ф. Енгельса про історичну безперспективність слов’янських народів у праці "Революція і контрреволюція в Німеччині".

І. Франко не міг сприйняти суміші національного нігілізму і шовінізму вождів пролетаріату, закоханого любування "всесвітньо-історичною місією пролетаріату". У статті, що ввійшла до II тому збірника "Przeglad Spolezny" за 1886 рік і не була включена до найповнішого, 50-и томного, радянського зібрання творів, сам І. Франко так оцінював цю проблему: "Про вплив робітницького німецького руху на селянство, навіть на німецьке, а тим менше про вплив на слов’янські народи, німецькі організатори (робітничого руху) навіть не думали. Робітничі німецькі організації не вміли або не хотіли поставити робітничий рух в Австрії відразу на австрійськім, отже, межинароднім і в консеквенції федералістичнім грунті, не вміли пристосувати той рух до терену, то зн. до справжніх потреб та до рівня розуміння всієї працюючої людности, не вміли і не пробували навіть утягти до руху найбільшу масу (виділення І. Франка — О.С.), сільську, рільничу людність, зовсім не так темну, неподвижну та недоступну для поступової агітації, як це уявляли собі керманичі того руху"

У цей період І. Франко не полишає мрій про заснування власного періодичного видання, незалежного від сторонньої волі. З цією метою він в 1885 та 1886 року виїжджав до Києва, шукаючи контактів із діячами Старої Громади та їхньої фінансової підтримки. Під час цих поїздок поет знайомиться з активними діячами українського руху Наддніпрянщини композитором М. Лисенком та автором історичних романів, поетом М. Старицьким. Спілкування з ними дало сильний поштовх до радикалізації національної позиції І. Франка.

Політичні пріоритети планованого видання чітко характеризують погляди самого І. Франка. 15 листопада 1886 р. побачив світ проспект майбутнього журналу "Поступ" під назвою "Запросини до передплати". У ньому щодо програми майбутнього видання зазначалося: "Теоретичними основами тої програми редакція вважає: в справах політичних — свободу особи, громади, народності, свободу слова, навчання, печаті, зборів і товариств з запорукою тої — широкою автономією громадською і окружною і федеральним устроєм великих держав. В справах суспільних — поставлення інтересів простого робочого люду понад усякі другі, праця освічених людей для запомоги тим інтересам і організація вільних спілок господарських, як запорука проти визискування людської праці". Як бачимо сформульовані тут політичні вимоги — це вимоги загально-демократичного характеру і аж ніяк не пролетарсько-марксистські.

Невдача з заснуванням власного періодичного видання (причина вічна — нестача грошей), матеріальна скрута приводять І. Франка в період з 1887 по 1897 роки, названий самим поетом "в наймах у сусідів" до співробітництва в польських виданнях "Kurier Lwovski" та "Przyjaciel Ludu" та німецькомовній "Die Zeit". Цей період не можна вважати втраченим для українства, хоч сам поет і називав його образно "в наймах у сусідів". Мислитель продовжує багато працювати публікуючи статті на захист експлуатованих класів та пропагуючи українські проблеми серед іншомовних читачів.

У цей час політичні орієнтири І. Франка все більше переходять з класових позицій на інтереси окремої людини, індивіда. Характеристичною для такої трансформації є опублікована в "Kurier Lwovski" 1891 p. стаття "З поля науки і літератури". Говорячи в ній про особливості політичного життя своєї епохи він зазначає: "Ми живемо в часах, багатих на контрасти й суперечності. Щоправда вони були завжди, хоч кожного часу інші, але ніколи не доходили до тих розмірів, до такого ступеня інтенсивності, як нині. Справа ця цілком зрозуміла, бо ніколи до цього часу так широкі народні маси не брали участи в суспільному житті, і в тім, що можна назвати "творенням історії" як нині. А сучасна історія — це історія великої боротьби (виділення 1. Франка —О.С.)"

Таке розуміння політичного змісту епохи на зламі століть було характерне як для К. Маркса з Ф. Енгельсом, вождів російської революції 1917 року В. Леніна, Л. Троцького та Й. Сталіна, так і для італійського дуче Б. Муссоліні та німецького фюрера А. Гітлера. Всі вони зрозуміли і визнали сутність цього часу як епохи різкої політизації мас і їхньої вирішальної ролі в боротьбі за владу. Різниця між ними була лише в декларованих цілях, проголосивши які вони очолювали ці маси.

Для І. Франка зміст цієї великої боротьби полягав дещо в іншому: "... це боротьба кожної окремої людської одиниці, що з одного боку прямує до якнайможливішого поширення гряниць свого існування, свого індивідуального розвитку, а з другого боку — до якнайширшого і найповніше до усуспільнення, скупчення одиниць, з метою скупчення їх сили в боротьбі за існування. Якнайширше розвинутий індивідуалізм і якнайбільша сплоченість одиниць (виділення І. Франка — О.С.) — ось два головні гасла нашого часу. На погляд вони суперечні, але по суті конечні і себе взаємно доповнюють. У їх суперечностях такий мислитель як Шефлі ("Квінтесенція соціялізму") і добачував головний слабкий бік соціялізму; від погодження цих суперечностей він робив залежним майбутнє соціалізму"

Автори роботи "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", коментуючи ці роздуми мислителя, приходять до висновку: "Це все доводить, що Франко, перемінюючись в радикально-буржуазного демократа, перестає розуміти наукову теорію соціалізму". Цей висновок, зроблений 1932 року є оригінальнішим за пізніші ідеї про "недозрозуміння" — спочатку розумів, а після глибокого ознайомлення з теорією і зіставленням її з реальностями життя, раптом перестає розуміти "єдино правильну теорію".

На противагу подібним твердженням дослідниця політико-правових поглядів І. Франка О. Ф. Скакун вважає що еволюція його політичного світогляду все ж розвивалась від революційного демократизму до марксизму. "Еволюція революційно-демократичного світогляду до марксизму аж ніяк не означає їхнього злиття і класової тотожності. Погляди І. Франка тому і є революційно-демократичними, що він не поділяв повністю марксистського вчення. Щоб прийняти марксистське політичне вчення, необхідно було стати на класові позиції пролетаріату, оволодіти теорією класової боротьби. І. Франко підходив до оцінки політичних проблем з позицій робітників, до яких він відносив не тільки пролетаріат, а й інші верстви суспільства, зокрема працюючу інтелігенцію й селян, тобто пролетарські, напівпролетарські і непролетарські трудящі верстви населення. Розцінюючи фабрично-заводський пролетаріат як найреволюційнішу складову частину робітничого класу буржуазних країн Заходу, І. Франко водночас не вбачав в ньому авангардної сили майбутньої революції в Галичині". Про ставлення І. Франка в цей період до європейського пролетаріату та його вождів ми можемо судити з уже вище цитованих його власних оцінок, що ж до напрямку еволюції політичного світогляду, то вона, на наш погляд, в період між 1883 і 1895 роками йшла не "до марксизму", а "від марксизму" як наслідок більш глибокого вивчення його теорії та практики.

Не можна погодитись також з твердженням, що в цей період І. Франко перетворився в "радикально-буржуазного демократа". Відійшовши від марксизму, він все ж ще намагався знайти істину в рамках соціалістичної теорії, правда, в її європейському, більш поміркованому, розумінні. Навіть третій, останній арешт галицькою поліцією, за зв’язки з наддніпрянською українською інтелігенцією, своєю причиною мав швидше конкретну передвиборну боротьбу за місце в австрійському парламенті, ніж радикальність його поглядів.

Шукаючи свого місця в політичному українському русі, І. Франко 1890 року, за підтримки М. Драгоманова, разом з М. Павликом стає одним із засновників Русько-Української Радикальної партії, для якої пише програму в загальносоціалістичному та демократичному дусі. "В програмі-мінімум Радикальна Партія ставила домагання: перетворити Австрію на федераційний союз національностів, створивши намість тодішніх провінцій — національні території з цілковитою політичною автономією кожної національности. Разом з тим партія жадала забезпечити національним меншостям всі політичні і культурні права. Серед політичних домагань був ще пакт про послідовну демократизацію всього державного життя". Серед вимог до її членів було і ведення пропагандистської роботи серед українських робітників Галичини з метою щоб вони усвідомлювали себе не тільки як робітники, а й як українці.

І. Франко з М. Павликом вже не були молодими радикалами. Навпаки, молодь що йшла за ними вимагала більш рішучих дій. І все ж авторитет їх був настільки високим серед української галицької прогресивно налаштованої молоді, що їм певний час вдавалося стримувати радикалізм молодших. Це яскраво відбилося в результатах першого установчого з’їзду партії. М. Павлик писав 12 листопада до М. Драгоманова, що їм вдалося добитися, щоб молоді "трохи попустили з глупого марксизму". Радикалізм молодих і їх промарксистські симпатії врешті-решт привели до кризи, а потім і розколу в партії, до виходу Франка з неї.

У цілому період 1883-1895 років був для Івана Франка часом важких і болісних пошуків на теренах політики, як практики так і теорії. Найбільшим здобутком в області теорії політики, на нашу думку, в цей період для нього була розробка концепції походження держави, підстав та джерел політичної влади.

1895 рік був переломним у розвитку політичного світогляду І. Франка, його політичних орієнтацій, поглядів на місце і роль держави в житті суспільства, завдання провідників народу. Цього року помирає вчитель і незаперечний довгий час для нього авторитет, видатний український політичний мислитель, що уособлював собою цілу епоху в українській політичній думці — М. Драгоманов. Вплив його на формування політичних поглядів І. Франка був настільки великий, що серед багатьох вчених період до 1895 року отримав назву "драгоманівського".

Вплив цей дослідниками оцінюється по різному — від беззаперечного схвалення і до такого ж осудження. Визнаючи велику силу впливу ідей драгоманівського "громадівського соціалізму" на І. Франка, все ж не слід його перебільшувати. І. Франко був самостійним, оригінальним мислителем, і не можна однозначно пов’язувати його остаточний розрив із соціалістичною ідеєю зі смертю М. Драгоманова. Цей процес був досить тривалим, із зупинками і поверненням до попередніх позицій, говорити ж варто лише про загальну тенденцію.

Цього ж року І. Франко публікує рецензію на книжку Ю. Бачинського "Ukraina irredenta". "В цій рецензії Іван Франко виступив уперше з гострою критикою "русько-українських соціял-демократів та "консеквентних" марксистів" і їх намагань "погодити космополітичні доктрини соціяльної демократії з українським націоналізмом, марксівський соціялістичний світогляд" з даними української історії""

Він підкреслює хибність методологічної позиції молодого галицького марксиста, який пояснення причин соціально-політичних здійснював шляхом посилання на "самоочевидні прості факти": "історик-еволюціоніст знає Добре, що ніяких простих фактів нема, що кожен простий факт — це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий висновок з минулих фактів на будучі факти є заключуванням з мало відомого на менше відоме". Тут І. Франко дає формулювання свого розуміння основних принципів політологічної прогностики, блискучі результати застосування якої втілені в його знаменитій роботі "Що таке поступ".

Цікавою в плані дослідження витоків та сутності марксистської політичної доктрини є також опублікована 1897 року стаття І. Франка "Соціалізм і соціал-демократія", що також не була включена в радянське п’ятдесяти томне видання творів письменника. Говорячи про основні зміни в головних пріоритетах людства, що відбулись у XIX ст., І. Франко зазначає, що головним завоюванням цього віку було усвідомлення широкими масами населення в економічно розвинених країнах ідеї прав та свобод індивіда. Саме боротьбу за емансипацію кожної конкретної особистості він вважає головним змістом цієї епохи: "Із сего новочасного змагання виплив і соціялізм, т.є. думка про таку зміну суспільних порядків, яка б зносячи всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск, позволяла всяким одиницям і цілим народам якнайкраще розвиватися. Ся думка знайшла собі в початку нашого віку блискучих представників в особах Роберта Оуена, Сен-Сімона, Фур’є і багато інших діячів і писателів"

На противагу прогресистським соціалістичним рухам в Англії та Франції, підкреслює І. Франко, у Німеччині отримали розвиток не стільки ідеї емансипації особистості скільки класового визволення в процесі безкомпромісної класової боротьби, що, на його думку, не вписується в рамки класичної соціалістичної концепції. Найвиднішими речниками цієї течії він вважає К. Маркса, Ф. Енгельса, Ф. Лассаля та В. Лібкнехта. "Правда рух сей соціялістичний і в останніх часах навіть присвоює собі характер одинокого par excellnce соціялістичного руху; та в теоретичних основах і в самій тактиці сего руху є дещо таке, що з різних боків викликає поважну критику і то не тільки з боку людей із ворожих експлуататорських таборів, але також з боку щирих соціалістів"

Цим "дещо таким" для І. Франка є претензії прихильників марксистської концепції соціалізму на виключне право на істину в останній інстанції, нетерпимість до думок інших, віра в непогрішимість своїх вождів, а, отже, й агресивність до своїх ідейних супротивників. "Соціал-демократи дуже багато говорять про свій "науковий соціалізм", немов би був надто ще якийсь соціялізм неуків як Сен-Сімон, Оуен, Прудон, Чернишевський ... серед соціялдемократів почала творитись легенда про якусь науку для них, і оперта на соціяльних відкриттях, зроблених основниками соціал-демократії"

Це некритичне ставлення до власних теоретичних здобутків приводять лідерів марксистської течії до висновків, що повністю перекреслюють їх загальнодемократичні та емансипаційні, гуманістичні декларації. Більше того, виникає нетерпимість до інших не лише за ідейними, а й за класово-соціальними ознаками. Ідея про всесвітньо-історичну місію пролетаріату виявилась претензією на всесвітньо-історичну місію німецького пролетаріату та його ідейних вождів. Саме на таких ідейних підвалинах, вважає І. Франко, "... основували Маркс і Енгельс свою претензію до всесвітньої диктатури: Німеччина — то голова всієї людскості, обидва вони світила свого краю, значить, найвищі світила над усю нетямущу людськість"

Противагою німецькому соціал-демократизму за І. Франком є рух, який він називає соціалістично-федералістичним. "Рух соціалістично-федералістичний не віднині бореться з соціал-демократичним; противно він давніший від соціял-демократичного і становить продовження старого французького соціалізму Сен-Сімона і Фур’є з додатком ідей Прудона і Чернишевського". Сам І. Франко в суперечці цих двох різновидів соціалістичної доктрини явно симпатизує соціалістично-федералістичному, який на відміну від марксизму стоїть на позиції емансипації кожної людської одиниці, незалежно від її соціального походження, реалізації ідей дійсного гуманізму, лібералізму і демократії.

1897 році, у передмові до збірки поезій "Мій Ізмарагд", поет різко задекларував своє несприйняття соціал-демократичної політичної доктрини, визначивши її як "релігію, основану на догмах ненависти і клясової боротьби", як ідеологію, що розпалює ворожнечу між людьми. "... я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню широких мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, людської і національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регляментації всеї людської будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої "світлої" будучини" (це уривок в п’ятдесяти томному зібранні творів І. Франка позначено трьома крапками).

1899 року суперечності між поміркованою та ліворадикальною частинами вилились у конфлікт між "старшими" і "молодшими" привели до розколу в Русько-Українській радикальній партії. І. Франко цього разу йде не з лівими. "У грудні 1899 року доходить до порозуміння між народовцями і виходцями з радикальної партії і до заснування Української національно-демократичної партії. ... Так скінчився Франків радикалізм. До цього треба додати хіба ще те, що за перебування Франка в радикальній партії двічі ще ставлено Франкову кандидатуру на виборах: один раз до австрійського парламенту р. 1897 і другий раз на виборах до галицького сойму р. 1898, — але обидва рази нещасливо через адміністративні надужиття при виборах"

Колишні радикали в Українській Національно-Демократичній Партії внесли до її програмних документів цілий ряд рішучих вимог щодо покращання національно-політичного становища українців. "До цієї партії вступили як "народовці" так і діячі Радикальної Партії: Франко, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський. Ці люди хотіли надати новій партії поступового характеру і вони ж внесли в програму націонал-демократів домагання самостійності України"

У цілому УНДП претендувала на репрезентацію інтересів всього Українського народу і захист його інтересів. "Націонал-демократи називали себе "народньою-партією". І от їхня "Народня Програма" видана без дати у Львові, заявляє, що націонал-демократи прагнуть до того, щоб увесь український народ (національність) здобув собі культурну, економічну та політичну самостійність і об’єднався в майбутньому в один державний організм.

Програма домагається злучення всієї території, заселеної українцями в Австрії, в один "Коронний край" (автономну провінцію Австрії), а тим часом поділу Галичини на частини: українську та польську, і як першого кроку в тому напрямкові — адміністраційного поділу Галичини на східню й західну; домагається також демократизації держави і краю"

Ліве ж крило радикалів на чолі з М. Павликом та К. Трильовським заснувало Українську соціал-демократичну партію в Галичині, що орієнтувалась на марксистську соціально-політичну доктрину. І. Франко в цей час прийшов до висновку, що соціал-демократія є однією з найбільших небезпек для справи визволення української нації.

Показовою є думки висловлені Іваном Франком у рецензії на книжку А. Фаресова "Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899." опублікований в "Літературно-науковому віснику" цього ж 1899 р. Відзначивши, що перенесений на російський грунт стараннями Г. Плеханова, П. Струве, М. Туган-Барановського та інших, німецьких соціал-демократизм здобув собі багато прихильників серед освіченої громади, І. Франко наголошує, що за своєю суттю "...соціал-демократизм стає ворожо як против усяких обов’язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті"

Особливо небезпечним, на думку І. Франка, є те, що ця доктрина починає набувати великої популярності серед молоді, погляди і життєві орієнтири якої ще не сформовані до кінця. "От тим-то не дивно, що свідоміші українці виступають против сеї згубної програми як можуть. Правда боротьба ся мусить бути нерівна. Соціал-демократична доктрина тішиться далеко більшими ласками цензури, ніж український рух: вона видає багато книжок, має своїми органами товстючі місячники ( ... ), а українство не може боронити себе і своїх поглядів відповідним способом". Це був час розпалу дії сумнозвісних Валуєвського та Емського указів.

Прийшовши до невтішного висновку щодо впливу соціал-демократизму марксівського напряму на вирішення "українського питання", І. Франко висловив сподівання: "Я певний, що в XX віці люди не схочуть вірити, щоб така безглузда і антигуманна доктрина могла коли-небудь розгарячувати голови і серця молодежі, у котрої на устах є раз у раз любов до народу і до поступу". На жаль, з усіх його спроб висловити думки щодо майбутнього розвитку в східноєвропейських країнах, цей прогноз виявився невдалим. Ця "безглузда і антигуманна доктрина" виявилась пануючою на значній частині земної кулі на довгі десятиріччя XX віку і народи, що їй повірили, заплатили за свою помилку десятками мільйонів людських життів.

Почавши в 1873-1895 рр. з критики окремих положень соціально-політичної концепції марксизму, після 1895 р. І. Франко переходить до його комплексної критики. Однією з різко критичних статей з цього питання є опублікована в "Літературно-науковому Віснику" за 1904 рік наукова розвідка "До історії соціалістичного руху", яка також не публікувалась і не цитувалась в Україні за часів радянської влади, хоча саме вона якнайкраще демонструє еволюцію ставлення І. Франка до марксизму. У ній на основі вивчення сутності марксистської соціально-політичної, філософської та економічної концепції, а також праць західних істориків соціалістичного руху, зокрема В. Конштедта і В. Черкезова, дослідник не лише заперечує багато з основних постулатів "наукового соціалізму", а, навіть, звинувачує К. Маркса і Ф. Енгельса в прямому плагіаті при написанні "Маніфесту Комуністичної партії".

Зазначаючи в цій статті, що в другій половині XIX ст. соціалістична доктрина набула значного поширення серед робітників та інтелігенції європейських країн, І. Франко звертає увагу на небезпеку цього явища:"... соціялізм сьогодні, особливо для мас менше освічених його прихильників, має далеко більше характер релігії, опертої на непорушних догмах, та на культі осіб, аніж характер науки". Він відзначає, що під впливом фабіанського руху в Англії, посилібізму та солідаризму у Франції та німецького ревізіонізму, нових даних суспільних наук, в кінці XIX — на початку XX сторіччя відбувається трансформація соціалістичної ідеї і втрата марксизмом монополії на соціалістичну істину.

Провівши порівняльне текстологічне дослідження однієї з головних програмних праць "наукового соціалізму" — написаного К. Марксом та Ф. Енгельсом 1848 р. "Маніфесту Комуністичної партії", І. Франко підкреслює, що багато з головних її ідей прямо запозичені з роботи прихильника соціального вчення Ш. Фур’є В. Консідерана "Принципи соціалізму. Маніфест демократії дев’ятнадцятого століття", що побачила світ в Парижі 1843 року.

У той же час І. Франко виокремлює і головну розбіжність між цими маніфестами. Провідною ідеєю у К. Маркса і Ф. Енгельса, на його думку, є вимога безумовної ліквідації приватної власності на засоби виробництва. У той час, коли В. Консідеран заявляв що "Нам не ходить про те, щоб знівечити власність. Ходить про те, щоб винайти і надати власності досконаліші, певніші, свобідніші і рухливіші форми, а рівночасно більш товариські (sociales)? доводячи у всіх сферах інтерес індивідуальний з інтересом загальним". В. Консідеран вже в 1843 році звернув увагу на те, що серед найосвіченіших представників промислової буржуазії набуває поширення ідея про необхідність співпраці з робітниками, забезпечення їм більш високого рівня життя, можливості отримувати освіту, виховувати дітей, мати більше вільного часу, з метою запобігання соціальним вибухам, революціям, забезпечення собі гарантій існування і збереження умов для достойного життя. Асоціація, добровільна спілка людей незалежно від їхнього соціального та майнового стану, поважання та збереження права приватної власності за умови її використання з цілями, що не суперечать розвитку суспільства — ось ідеал фур’єриста В. Консідерана.

І. Франко говорить, що хоча соціал-демократи і проголошують подібні ідеї утопією (практичні спроби фур’єристів були невдалими), та все ж "... автор сих слів відчував небезпеки комуністичної "promiscuite" (перемішання) і ясно розумів, що розвій людства обік вдосконалення громадської продукції доводить рівночасно до чимраз більшого вироблення людської індивідуальности, що ся друга сторона розвою для кожного людського осібняка на певнім ступені усвідомлення робиться дорожчою навіть від громадського розвою продукції і що всякий плян суспільної реформи, що не хотів би числитися з тим глибоким нахилом людського роду до автономії і особистості, був би так само нерозумний і нетривкий, як той абстрактний марксівський капіталізм, що спрягає в одно ярмо громадську, колективну продукцію з системою строго проведеної приватної власності". І. Франко нагадує, що фактичний капіталізм ніколи так строго цієї приватної власності не проводив і на початку XX століття робить це ще далеко менше ніж 1848 р., здійснення права приватної власності завжди обмежувалось державою на підставі необхідності суспільного інтересу, чи то дійсного, чи то декларованого.

Натомість К. Маркс та Ф. Енгельс, проголосивши в "Маніфесті Комуністичної партії" своєю метою ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, обрали курс не на пошук соціального компромісу, а на розпалювання класової боротьби. І. Франко підкреслює, що у 8 пункті Маніфесту прямо декларується "Однакова обов’язковість праці для всіх, утворення промислових армій й, особливо, для землеробства", що мала жорстко примусовій характер і поряд із якою згадка про добровільні асоціації виробників, "вільні спілки" виглядають як випадкове запозичення з В. Консідерана. "Хто потрафить віднайти в такій організованій суспільності якийсь "свобідний" розвій одиниці, сей докаже певно дуже великої штуки. Та й загалом всевладдя комуністичної держави, зазначене у всіх 10 точках К(омуністичного) М(аніфесту) ( ...), в практичнім переведенню означала б тріюмф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним життям"

Ґрунтовній критиці марксистську концепцію держави І. Франко піддає в знаменитій праці "Що таке поступ", в якій, розглянувши основні сучасні йому прогресистські соціально-політичні доктрини, він особливу увагу звертає на комуністичну ідеологію в різних її теоретичних виявах. Визнаючи, що серед теоретиків комуністичної ідеї було немало талановитих письменників, які вміли яскравими фарбами змалювати переваги майбутнього соціально-політичного та економічного устрою, пробували, хоча і безуспішно, втілити свої ідеї в життя, І. Франко підкреслює, що ці ідеї не могли бути зреалізовані через помилковість ряду їх основоположних постулатів. Не можливо абсолютно усуспільнити споживання, як і немає абсолютно колективного характеру виробництва, є такі види діяльності, надзвичайно необхідні для існування суспільства, які можуть здійснюватись лише індивідуально.

Щодо можливості реалізувати соціалістичні ідеї І. Франко пише: "... при самій думці про переведення і можливі наслідки комуністичних думок (проб переведення їх на ширший розмір у новіших часах так і не роблено зовсім) показувалося стільки сумнівів і трудностей, що більшого числа прихильників сі думки не могли собі здобути. Але вони були плодючим зерном, із якого виросли пізніші парості — різні напрями соціалізму (виділення L Франка — О.С.)"

До найвизначніших теоретиків цього руху І. Франко відносить К. Маркса, Ф. Енгельса та Ф. Лассаля. Головною теоретичною відмінністю у вченнях комуністів та соціалістів він вважав те, що останні визнають неможливість усуспільнення всіх засобів життєдіяльності та впровадження абсолютної рівності для всіх членів суспільства. Однак спільність праці і спільність споживання визнається ними універсальним засобом подолання головних проблем громадського життя. Вихід із такого теоретичного парадоксу соціалісти вбачають в усуспільненні знарядь виробництва.

І. Франко і раніше вказував на певну обмеженість теоретичних постулатів та пристрасть до оперування готовими абстрактними формулами прихильників марксизму. Як зазначає П. Феденко "У Маркса і Енгельса Франко знаходив перебільшену оцінку господарських чинників в розвитку людського суспільства (історичний, чи точніше економічний матеріялізм). Він піддавав критиці деяких послідовників Маркса, що не звертали уваги на особливості розвитку кожної країни і прикладали мірку "історичного соціалізму", як єдину відповідь на проблеми сучасности й будучности"

У роботі ж "Що таке поступ?" І. Франко, визнавши заслуги К. Маркса перед економічною наукою, піддає різкій критиці соціально-політичну концепцію марксизму і, особливо, вчення про місце, роль і завдання держави в майбутньому, побудованому за цією теорією, суспільства.

Зазначивши, що сам К. Маркс у своїх працях не вдавався до детального опису організації майбутнього суспільства головними принципами якого будуть спільна праця без експлуатації людини людиною і спільне споживання її плодів без нічиєї кривди, І. Франко підкреслює, що детальнішу розробку проекту організації майбутнього суспільного устрою дали сподвижники Маркса — Ф. Енгельс і Ф. Лассаль. "Особливо сей останній розвинув погляд про те, що освідомлені і зорганізовані робітники повинні при помочі загального голосування здобути перевагу в державних радах і ухвалювати там закони, які б теперішню державу, основану на пануванні одних і неволенні других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й відразу перемінили на народну державу (виділення І. Франка — О.С.), в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти"

Внаслідок теоретичних зусиль К. Маркса і Ф. Енгельса та практичних — Ф. Лассаля, констатує І. Франко, в Німеччині виник широкий робітничий рух, що організувався у велику, масову партію, яка прагнула якнайшвидше здобути більшість у парламенті і шляхом проведення ряду законів повністю змінити життя суспільства, створивши умови для побудови нового суспільства.

Ця партія отримала назву соціал-демократичної. "Стоячи на основі Марксових соціалістичних поглядів, ся партія надіялася порушити весь народ і здобути для нього панування. Хоч називала себе революційною, але розуміла революцію зовсім не так, як її розуміли, прим., анархісти. Ся партія бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам якнайповнішу і найширшу свободу. Навпаки, по думці соціал-демократів, держава — розуміється, будуща, народна держава — мала статися всевладною панею над життям усіх горожан"

Це всевладдя держави, очолюваної вірними прихильниками єдиноправильного вчення, мало стати величезним благом для всього трудового народу. Кожному громадянину гарантувався достойний рівень матеріального існування та повна рівність. "Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці і заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько і чого треба робити на фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кожний чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько людей має в ній родитися, аби цілість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демократії. По її думці, кожний чоловік в будущім устрою від народження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту і відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб"

На перший погляд, життя в побудованому за таким рецептом державі, зазначає І. Франко, є річчю прекрасної для всіх її громадян. Цей рецепт є привабливим насамперед для людей бідних, які не мають роботи, а, отже, й заробітку і можливості забезпечити життєдіяльність власного організму, для молодих людей, які позбавлені суттєвої підтримки родичів або й зовсім їх не мають, одиноких старих, всіх тих кого називали в XIX ст. пролетаріатом, а в кінці XX — маргінальними верствами суспільства, хто не будучи в силі, через різні обставини, забезпечити самостійно своє існування з легкістю сприймає обіцянки соціальних гарантій від подібної "народної держави".

"Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави лягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, а лише пожиточних членів держави, зробилась би мертвою духовною муштрою, казенщиною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою"

Захисники марксизму підкреслювали, що держава не буде існувати вічно, оскільки вона є явищем історичним то одного разу виникнувши має колись і зникнути. За соціалізму ж держава матиме тимчасовий характер і виконавши своє головне завдання — заміну приватної власності колективною, державного самоуправління — громадським самоуправлінням, закону і права нормами моралі — має, поступово трансформуючись, відмерти. Та І. Франка цікавить більш близька перспектива: хто буде керувати тією державою і охоронятиме її та права її громадян. Він зазначає, що хоча соціал-демократи і не говорять виразно хто здійснюватиме владні функції "... та у всяким разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям та долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно чи родовитих, чи вибраних — над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її навсігди"

І. Франко в статті "До історії соціалістичного руху", відзначаючи особливості соціал-демократичної програми та можливі наслідки її реалізації відзначав, що "... оброблена ними програма державного соціялізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою, або ж джерелом нових революцій"

Мислитель твердо переконаний, що подібна "народна держава" не зможе існувати вічно, бо породжує в собі настільки потужні соціальні, національні та інші суперечності, що вони, врешті-решт, розірвуть її з середини, однак буде здатна на довгий час загальмувати розвиток людської спільноти та існування її обійдеться суспільству у величезні жертви. "І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична "народна держава", коли б навіть можливо було б побудувати її, не витворила б раю на землі, а була б в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу"

Саме така здатність до придушення суспільного прогресу, побудованої за енгелівсівським рецептом, держави є, на думку І. Франка, головним недоліком та найбільшою небезпекою марксистського соціально-політичного вчення. Хоча сам мислитель і пройшов у своїх поглядах на проблему організації держави та державної влади досить довгий та звивистий шлях еволюції, в зрілий період своєї творчості, глибоко вивчивши процеси суспільного життя, він доходить висновку про те, що головним завданням держави є створення умов для самореалізації індивіда. Вона може обмежувати його діяльність у всіх сферах лише до тої межі де інтерес індивіда починає суперечити інтересам інших індивідів. Будь-яке інше втручання держави в життя особи є невиправданим насильством і тому недопустиме.

Держава повинна обмежити втручання в усі сфери людської життєдіяльності і, в першу чергу, у виробничий процес. Ще 1890 р. І. Франко писав: "Ніяка громадська, крайова ані урядова постанова, ніякий параграф хліба не спече, ані чобіт не вшиє, се так. Але малесенький параграф може зробити чоловікові неможливим печи хліб, або шити чоботи". Навпаки, держава повинна, не втручаючись безпосередньо в процес виробництва, створювати для нього якнайкращі умови: "Але в наших часах держава може не тільки шкодити розвоєві органічної праці, вона може тисячними способами запомагати їй ... Державні постанови то так, як дощ: із самого дощу хліба не буде, але й без дощу його не буде"

Задовго до практичного експеримент по впровадженню в дійсність марксистського соціально-політичного вчення І. Франко зумів побачити ту основну небезпеку, яку воно приховувало в собі — формування, під прикриттям закликів до "дійсної" рівності, "реального" гуманізму, не просто поліційної держави (з такою він стикався і в своєму житті), а держави "реального", "дійсного" тоталітаризму, в якій практично всі сторони людської життєдіяльності були піддані під невсипущій контроль бюрократії. Головним достоїнством чиновника в такому апараті є не вміння виконувати управлінські функції, відповідаючи за якість своєї роботи, а здатність до вчасного цитування робіт провідників-вчителів, демонстрація непорушної віри в правильність їх вчення та виконання розпоряджень тих хто стоїть у службовій ієрархії на щабель вище, не задумуючись над наслідками. Недаремно І. Франко називає організацію "твердих" політичних прихильників К. Маркса "сектою", а вчення — догматичною "релігією" з плеканням культу непогрішності вождів.

Головним же недоліком цього вчення, вважав І. Франко, є ігнорування прав індивіда. Для нього було неприйнятним дискримінація особи за будь якою зовнішньою ознакою — расовою, національною, статевою чи то класово-соціальною. Адже саме емансипація "людської одиниці", на його думку, була головним здобутком XIX ст., що виправдовував усі його криваві війни та революції. Втрата такого розуміння самоцінності свободи індивіда було б недопустимим відкатом назад.

1900 р. у 12 номері "Літературно-наукового вісника" друкує І. Франко твір під промовистою назвою "На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901". Констатуючи, що в XIX сторіччі відбулась політична емансипація не лише буржуазії чи пролетаріату, а всього людства, він визначає її як звільнення від абсолютизму XVIII сторіччя. Найяскравішим проявом цього звільнення мислитель вважає конституціоналізм: "Ті конституційні форми, той парламентаризм, се не такі вже дрібниці, як здається тобі. І навіть те, що є у нас, не така то вже пародія конституційних форм, як викриває дехто in der Hitze des Gefechtes (в гарячім бою — авт.).... що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба лише деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїли собі принципи свободи, здемократизувались, зреспубліканщились"

І. Франко зовсім не абсолютизує конституціоналізм сам по собі. Він підкреслює, що юридична рівність лише створює умови для досягнення рівноправності, але ці умови є справжніми, оскільки люди які від самого свого народження не є рівними між собою, отримують рівність у тій сфері, де саме ця рівність і може існувати — у сфері міжлюдських інтересів із приводу їхніх прав та обов’язків один перед одним в процесі спільного існування в різноманітних формах об’єднання індивідів. Юридична рівність як основа політичної повинна забезпечувати для членів суспільства рівність прав у можливості самореалізації.

Визнавши республіканізм та демократизм за головні тенденції політичного життя Європи, І. Франко підкреслює, що вони почали справляти вплив навіть на найреакційнішу державу континенту — Росію, попри зовні непорушні позиції царського абсолютизму. Свідченням цього є дух прогресивної російської літератури та публіцистики.

Розглядаючи проблему наповнення дійсним змістом конституційних форм політичного визволення широких народних мас, І. Франко пише: "Головною підвалиною політичної емансипації народних мас я вважаю — коли позволите се називати так — три загальники: загальну освіту, загальний військовий обов’язок і загальне голосування". Саме останні, на його думку, мають стати запорукою того, що в майбутньому широкі народні маси зможуть зрозуміти небезпеку прийняття певних рішень і обрати найоптимальніший шлях розвитку суспільства, покладаючись на власне знання, а не на сліпу віру в авторитет своїх вождів, мати можливість захистити, у разі необхідності і збройно, свої соціально-політичні завоювання, а за умов забезпеченої демократії повернути собі право суверенітету та виражати свою волю шляхом демократичних процедур.

Демократія, за І. Франком, — це не просто спосіб забезпечення інтересів працюючої більшості в противагу експлуататорській меншості, як вважали марксисти. Він особливо наголошував на необхідності забезпечення невід’ємних прав кожного людського індивіда на реалізацію своїх потенційних можливостей, своєї індивідуальності, вважаючи, що в кінці XIX ст. умови для цього були створені в передових, економічно-розвинених країнах: "Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистроумності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких і крутих каналів, де щокрок треба було остерігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто їх відкриє"

Правда, І. Франко визнає, що цей процес досяг найкращих результатів у сфері духовного життя, у творчості, де індивідуальність виявляє себе якнайкраще, але поступово, розвиваючись він охоплює все ширші сфери людської життєдіяльності. Тим самим розвиваються підстави розвитку демократії, не просто як одного з політичних режимів чи то механізму волевиявлення членів суспільства, а як способу існування суспільства, що базується на взаємній повазі індивідів один до одного і своїх та чужих прав і на взаємній відповідальності членів суспільства та його організаційних структур.

Три, визначені І. Франком, головні передумови справжньої політичної емансипації, повинні забезпечити не лише її, а й дійсне визволення працюючих класів в усіх сферах людської життєдіяльності. Він звертає увагу, що без реалізації цих важливих підстав благі ідеї та абстрактні механізми їхнього втілення можуть привести до зовсім неочікуваних наслідків. "Чи так звана емансипація робітників не була тільки іншою формою ярма? Вирвались із давніх цехів, гільдій та приписів на те тільки, щоб голі, голодні і свобідні попастися в пазурі капіталістів. Та не досить сього. Почалась їх емансипаційна боротьба против капіталу. І що ж бачимо? Чи в добрій половині і тут не було гумбугу? Чи поклики Прудона, Луї Блана, Маркса, Лассаля не були більше або менше свідомим дуренням народу? Чи не обіцювано тим масам грушок на вербі?"

При цьому І. Франко зазначає, що подібний обман не можна назвати абсолютно свідомим — адже "абсолютної правди ніхто в жменю не вхопив". Головне ж те, що ці обіцянки будили до справи мільйонні маси, і хоч політика і є справою брудною, нею займатися необхідно, щоб досягти емансипації всього людства і кожної людської одиниці.

Одним із головних напрямків боротьби за звільнення людини в XIX ст. називає І. Франко емансипацію національну. Відродження національностей і національного самоусвідомлення як у народів державних, так і у бездержавних, поневолених, їхня боротьба за рівноправність і вільний національний розвиток, активний пошук національної ідентичності — все те, що було практично немислиме в XVIII ст. — заповнює історію XIX ст., особливо його другу половину.

Проблема міжнаціональних відносин, державного вирішення національного питання давно хвилювала І. Франка. Однак, якщо в молоді роки він притримувався погляду, характерного для соціалістичного напряму, а саме, що вирішення української проблеми полягає у вирішенні питання соціального, оскільки український народ репрезентується в абсолютній своїй більшості представниками експлуатованих класів — селянством, дрібними ремісниками та, частково, пролетаріатом, то пізніше підхід до вирішення національного питання було для нього одним із головних критеріїв оцінки політичної зрілості того чи іншого мислителя.

Оцінюючи політико-теоретичну спадщину свого вчителя М. Драгоманова Іван Франко писав 1900 р.: "... глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вмішує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле для повного розвою. ... Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова, був причиною безплодності його політичних змагань, бо ж теоріями про басейни рік і про сфери економічних інтересів не зігрієш людей до політичної діяльності"

Подібні недоліки помічав І. Франко і в лідерів австро-марксистського руху, підкреслюючи, що вони, відкладаючи національне питання на другий план і переводячи його вирішення в площину національно-культурної автономії, часто намагались прикрити інтереси своїх власних пануючих націй. У той же час він не відмовляв у важливості для національного визволення поневолених народів і вирішення економічного питання.

"Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не те що поминути не можна, але треба класти його як вихідну точку. Але ж усяка соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться до усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить ео ipso (тим самим — авт.) бути змаганням до усунення визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх. А що значить політична несамостійність якоїсь нації, як у остатній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою і упадку"

Чому ж І. Франко, який вважав головним критерієм будь-якого прогресу рівень свободи та щастя індивіда, виступає за першочергове визволення людини за національною ознакою? У роботі "Що таке поступ?", розкритикувавши основні напрямки в тодішньому соціалістичному русі, він сам зазначає, що найбільш прийнятною для нього є концепція американського мислителя Г. Джорджа. Коли марксисти, виходячи зі своєї теорії історичного матеріалізму твердили, що національні відмінності — це результат економічного визиску і проголошували свій рух інтернаціональним, "Джордж натомість висунув на перше місце інтереси поодинокої нації як найбільшої одиниці, яку чоловік може обняти своєю практичною працею"

Підкреслюючи те велике значення в житті індивіда, яке грає належність до національного колективу, І. Франко різко критикує протиставлення інтернаціонального національному, заперечення національного в ім’я інтернаціонального: "...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий синтементалізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні (виділення І. Франка — О.С.) змагання будуть сповнені і коли національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів"

Відстоювання загальнолюдських ідеалів, при всій їх справедливості та раціональності, у випадку протиставлення ідеалам родини, громади чи нації не можуть задовольнити нормальну людину. І. Франко підкреслює, що окремого індивіда і широкі маси не може задовольнити констатація факту зростання суспільного багатства — їх цікавить і те, як воно розподіляється, не задовольняє також сам по собі розвиток науки і мистецтва — вони хочуть щоб всі мали доступ до їх плодів. Крім того "... обік зросту багатства, науки й штуки зросло також почуття милосердя, любові до людей, справедливості. Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим в житті, він се може тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — отсе основна підвалина всякого людського поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі у ньому"

І. Франко в останній період своєї творчості однозначно виступав за здобуття українцями, як і всіма іншими поневоленими народами, політичної державної самостійності. Саме виходячи з цього принципу він виступав проти запропонованої К. Трильовським тактики співробітництва з австро-угорською адміністрацією, відмови від боротьби за національну незалежність в обмін на деякі поступки в освітній та культурній сферах. Це для нього було таким же несприйнятним, як і відмова в обмін на соціальне визволення. І. Франко вважав, що воно ніколи не буде дійсним без національного.

Добре усвідомлюючи, що досягнення стратегічної мети — національно-політичного визволення українців — є справою далеко не одного дня, і не найближчої перспективи, І. Франко зазначав: "Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурним і політичним, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернем на інші стежки."

Досягнення національної незалежності як одного з головних принципів побудови державного організму, є справою довготривалої роботи, зокрема, просвітницької та організаційної. Головною силою яка, на думку Івана франка, повинна взяти на себе основний тягар виконання цієї роботи є молода українська інтелігенція. Саме вона, маючи глибоке коріння в товщі народних мас та національних традицій, повинна, вивчивши весь передовий світовий досвід і пристосувавши його до українського політичного менталітету, має виробити ту програму, той ідеал майбутнього, який зможуть сприйняти широкі маси селянства, робітництва та ремісництва і втілити його в життя. Інтелігенція повинна виробити у працюючих класів, які складають абсолютну більшість населення, та українців представників пануючих верств волю до здійснення цього ідеалу, допомогти їм усвідомити, що ніщо в цьому світі не зробиться без їхньої волі або безвілля, коли інші вирішуватимуть їхню долю і не на їхню користь.

"Випложений так званими матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою "іманентною" силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні дії. Ми мусимо серцем відчути свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас як сліпа машина"

Хоча І. Франко і не визначає конкретно шляхів реалізації принципу політичної самостійності поневолених народів, в основі необхідних дій він особливо виділяє виховання патріотизму в борців за свободу Батьківщини. Але патріотизм цей повинен бути не абстрактним і не результатом холодного розрахунку на отримання матеріальної вигоди від його сповідування. Говорячи про свій патріотизм мислитель писав у передмові до видання в перекладі на польську мову циклу оповідань "Galicijskie obrazki", яка, на жаль, також не ввійшла до зібрання творів у п’ятдесяти томах: "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за що мав би їх любити. Розуміється, знаю кілька виїмків, але ті виїмки тільки стверджують загальний висновок... Навіть нашої України не люблю. Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог пустих фраз, занадто багато бачив світа, щоб мав казати, що ніде нема такої гарної природи, як на Україні. Щоб любити її історію, для цього я занадто добре, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і свободи, щоб не відчувати, як мало в історії України прикладів правдивого громадського духа, правдивої посвяти і правдивої любови. Чи, може, маю любити Україну, яко расу — ту расу отяжілу, нездисципліновану, синтементальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здатну до політичного життя на власнім смітті, а таку плідну в перевертнів різного роду? Чи може маю любити світлу будучину тої України, якої не знаю і для світлості якої не бачу підстав?... (виділення І. Франка- О.С.)"

Після таких гірких, але правдивих слів про відсутність багатьох причин для національної гордості, для легкого патріотизму, що не вимагає якихось надзвичайних зусиль І. Франко говорить: "Як син українського мужика, вигодуваний чорним мужицьким хлібом, працею твердих мужицьких рук, почуваюся до обов’язку панщиною цілого життя відробити ті дрібняки, які видала мужицька рука на те, щоб я міг дістатися на висоту, де видно світло, да пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм — це не сантимент, не національна гордість, це — тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого рідного краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливости, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне"

І. Франко висловив ці ідеї в яскравій образній формі у вступі до однієї зі своїх найзнаменитіших філософських поем — "Мойсей". Описавши важке становище рідного народу, що "мов паралітик" вкритий презирством є слугою-наймитом в інших на своїй землі, він виражає непохитну віру у його світле майбутнє. У вірші-відповіді В. Щуратові "Декадент" І. Франко заявляє свій нерозривний зв’язок з долею свого народу і його майбутнього:

"... Я син народа,

Що в гору йде, хоч був запертий в льох,

Мій поклик — праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог"

Ця віра у І. Франка є результатом його глибокого вивчення досягнень світової філософської і політичної думки, спостережень за життям його народу та появою перших результатів його власної титанічної праці — нова, молода генерація української інтелігенції, яка справу визволення своєї нації сприйняла як своє власне і була готова віддати все за досягнення цієї благородної і омріяної мети.

Але реалізація цієї мети була на той час все ще за межами можливого. І. Франко це добре розумів і шукав ті шляхи які б могли поступово, без кривавих потрясінь привести до здійснення бажаного результату. Одним з таких шляхів він бачив надання поневоленим народам територіально-автономних прав у складі багатонаціональних держав, в які б повинні були перетворитися імперії на шляху свого повного знищення, а вже потім отримання ними повної державно-політичної самостійності.

У спеціально присвяченій питанню трансформації Російської імперії статті "Свобода і автономія" (1907), І. Франко писав: "З питанням про надання всім росіянам (не лише "русским") повної горожанської свободи і надання гарантій для тої свободи (до таких гарантій належить: перенесення управи краю і законодавства на виборну народну репрезентацію, одвічальність міністрів перед тою репрезентацією і контроль державних фінансів з боку тої ж репрезентації) в’яжеться тісно питання автономії (виділення І. Франка — О.С.) країв і народностей, питання, що мусить бути розв’язане не лише в інтересі поодиноких народів і країв, але і в інтересі цілої держави"

І. Франко зазначає, що автономістичним тенденціям поневолених народів в Росії протистоїть практично переважна більшість так званої "думаючої публіки", письменників і політиків. Головним їх аргументом є побоювання того, що при найменшому ослабленні імперії вона може розвалитись і Росія перестане бути великою державою. До того ж автономія начебто повинна передбачати і надання певних привілеїв їх населенню.

Заперечуючи подібні твердження І. Франко зазначав, що в Росії автономія має бути надана не лише національним меншинам, а й "русским": "Надання такої автономії різним окремим частинам великої держави, отже, не лише інородцям, але й "коренным русским" у різних частинах широкої держави, то не уступка, добродійство держави для людності. Ні, се держава мусить робити у своїм власнім інтересі, а коли й людськість матиме при тім якісь користі, то за те вона буде обтяжена новими тягарями на удержання обік центрального ще й свого автономічного уряду"

Хоч І. Франко і пише в цій статті, що надання автономних прав національним меншинам в Австро-Угорщині не розвалило цю країну, а навпаки — "скріпилася і вросла в силу", все ж не треба забувати про те, що ідеалом поневоленої нації, зокрема й українців, він вважав політичну державну самостійність, а можливість існування міжнародних об’єднань з деякими ознаками союзної держави відносив у далеке майбутнє, після довгих років незалежного існування коли забудуться старі образи.

Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення українського питання, ідеал державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Драгоманова, мислитель поступово переходить на ліберельно-демократичні позиції позначені чітко вираженим національним спрямуванням. В останній період своєї активної політичної та наукової діяльності він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-політичної незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників знаходиться "поза межею можливого".

Як відзначав Я. Славутич, "У молодому віці Франко боровся за національну свободу України взагалі, ревно узглядаючи соціяльну проблему селянства. Він навіть дуже жалкував, що діяльність українців Кибальчича і Желябова "вийшла поза рамки нашої національности"... себто пішла на славу російських соціял-демократів. У зрілому ж віці Франко стає трибуном самостійности України, ворогом щойно народжених російських комуністичних ідей, схованих під плащиком інтернаціоналізму і т.п. Він закликає відроджений український політичний рух бути готовим перебрати боротьбу за повне визволення України"

Авторитет І. Франка серед українців Галичини на початку XX сторіччя був надзвичайно великим. Він базувався не лише на поетичному таланті цієї непересічної людини, але й на вмінні мислителя відчувати і виражати настрої та бажання активної частини національної маси, не поступаючись при тому принциповими речами, якими для нього були свобода і щастя людини незалежно від національності, віросповідання, соціального стану.

У другій половині XIX сторіччя український рух в Галичині знав піднесення пов’язане з подіями "весни народів" 1848 року та падіння в часи післяреволюційної реакції, вплив різноманітних зовнішніх факторів, що виразився в функціонуванні полонофільської, австрофільської та москвофільської течій. Однак зусиллями як місцевої національне свідомої інтелігенції, так і діячів Наддніпрянської України на початку XX сторіччя він чітко вирізняв для себе програму-мінімум — створення автономного українського коронного краю в складі Австро-Угорщини з якнайширшими правами — та програму-максимум — об’єднання всіх українських земель в єдиній, незалежній українській демократичній державі.

Але доля України в цей час вирішувалась не в Галичині.

Висновки

Останніми роками до наукового обігу в Україні було повернено багато призабутих імен та ідей. Правда, переважно це стосувалось діячів та подій минулого, XX сторіччя. В них вчені і політики, інші громадяни, намагались знайти відповіді на питання про корені та причини багатьох сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думка про те, що саме XX сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеї української державності. Однак ідеї українських мислителів і громадсько-політичних діячів останніх ста років не виникли на порожньому місці. Вони успадкували і розвинули надбання попередників, пристосували їх, із різним ступенем успіху, до реалій свого часу.

Проаналізувавши розвиток концепцій української державності від витоків до початку XX сторіччя можна стверджувати, що для вітчизняної політичної думки саме ідея державності була визначальною. Теоретичне вирішенні питання про можливість, необхідність, мету існування української держави, форми організації, шляхів та засобів її побудови корелювалось із парадигмальною позицією мислителів, що формували відповідні концепції.

Основними парадигмами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції державності були соціально-класова та національно-державницька. Як правило, соціально-класовий підхід відносив питання державності "на другий план" і навпаки, за деякими винятками, коли мислителям вдавалось гармонійно поєднувати національне і соціальне.

Концепції української державності пройшли разом з усією вітчизняною політичною думкою тривалий процес становлення і розвитку, в якому можна виділити чітко означені етапи.

Першим з них був період існування Київської Русі, від якого до нас дійшли перші писемні пам’ятки. Його початок — "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, в якому Київська Русь представлена як потужна держава, що сперечається могутністю та міццю з Візантією, найбільшою імперією тогочасного християнського світу. Ця держава заснована на імперській ідеї, в центрі якої стоїть київський князь як самодержець і намісник Бога на землі, що зосереджує у своїх руках всю повноту влади. "Повість врем’яних літ" дає зовсім інше бачення державності — федеративний союз князівств, що з’єднані владою роду Рюриковичів, влада яких освячена церквою. Києвопечерські книжники, що мали стосунок до написання цього літопису, сформували концепцію держави, що є спадковою власністю роду Рюриковичів, які є "братами" і слухають Великого князя київського як "брата старшого". Ця держава не є унітарною. Вона — своєрідна "родова федерація правлячого сімейства, яку в цілісності тримає митрополича кафедра Києва, що єдина може зробити князів "богоугодними монархами".

Надмірна прихильність ідеї виняткового права Рюриковичів на володіння Київською Руссю зіграла з ними злий жарт в часи, що настали після татаро-монгольської навали. Населення, що відчувало відчуженість влади від власних інтересів, без особливих докорів сумління переорієнтовувалось на більш удачливих загарбників за умови, якщо вони обіцяли полегшення соціального становища мас.

Включення українських земель до складу Польщі та Великого князівства Литовського, а, пізніше, і до держави, що утворилась в наслідок їх союзу, супроводжувалось посиленням розколу в українському суспільстві. Нащадки князівсько-боярських родів шукаючи захисту своїх станових привілеїв переходили в польське громадянство і приєднували до соціального гніту українських мас ще й гніт національний та релігійний.

Одночасно прилучення частини української еліти до католицького світу відкривало для неї двері провідних університетів Західної Європи. Завдяки цьому українське політичне мислення розвивалось безпосередньо в межах тогочасного загальноєвропейського наукового дискурсу. Гуманістичні ідеї проникали в українське суспільство, а його провідні мислителі розробляли концепції держави виходячи із "протоідей" природного права, договірної держави, розподілу влади, поваги до індивіда як самоцінності, що має невід’ємне право на свободу і вільний розвиток. Ці ідеї лягали в основу ідеології козацтва, що прийняло на себе роль національної еліти після трагічних подій кінця XVI ст. — Берестейської унії та повстання на чолі з С. Наливайком, які ознаменували глибокий соціальний та конфесійних розкол українського суспільства.

Ідеї українських гуманістів, письменників-полемістів, діячів церкви та козацьких ідеологів втілились у державі, яка виникла внаслідок повстання на чолі з Б. Хмельницьким. Виникнувши як "неподлегле козацьке панство", вона, однак, не зуміла втримати цього статусу і почала шукати союзників, які прагнули скористатись ситуацією у своїх власних інтересах. Козацтво, у першу чергу старшина, не скористались ситуацією і прагнучи затвердження власних станових привілеїв, було готовим іти на компроміси в питанні незалежності держави. Наслідком цього стала втрата держави і нове соціальне закабалення селянської маси.

Ідея козацької держави, виникнувши у XVI ст., еволюціонувала від "ягелонського легітимізму", ідеї Великого князівства Руського та "не подлеглого козацького панства" до кінця XVIII ст. звелась до відстоювання автономних прав Гетьманщини та прохань до російських імператорів про повернення старих привілеїв старшині. Але й ці прохання біли виявом великої мужності незначної частини старшини. Більшість же цілком комфортно почувала себе прилучившись до панівного класу імперії. "Козацька Україна полишила своїм нащадкам ясний національно-політичний ідеал, що хитався між державною самостійністю і автономією в рамках сусідніх держав, чи в федеративній сполуці з ними". Найвищими виявами державницької думки цього періоду були Гадяцький трактат 1658 та Конституція 1711 рр.

У першій половині XIX ст. ідея української державності відродилась на основі переосмислення уроків існування козацької держави та перенесення на національний грунт тогочасних європейських теорій. Величезну роль в цьому процесі відіграла ідея історичної місії українського народу. Як відзначав В. Старосольський, месіанізм "Се є переконаннє про окрему, виїмкову ролю, про спеціяльну історичну "місію", яка припадає на долю власної нації і робить її "вибраним" поміж иншими народом. ... На сьому тлі виросла велика фільософічна концепція Гегеля і Карл Маркс не був вільний від впливу сього німецького месіянізму. Польський рівнож як і московський месіянізм XIX століття є загально відомими явищами.

Український, крім численних уступів у Шевченка, найшов класичний вислів у Костомарова "Книгах битія Українського народу".

Ідея історичної місії України базувалась на переконанні про те, що український народ, внаслідок особливостей свого тривалого бездержавного існування та національного характеру є безелітною нацією. Його звільнення має одночасно і національний, і соціальний характер. Концепція ж власної держави виходила з ідеї автономії та федералізму, оскільки вважалось, що українців, звільняючись від соціального та національного гніту повинні прагнути не просто бути господарями у власній землі, а й спонукати власним прикладом всі інші народи до ліквідації всіх форм насильства та утворення всесвітнього союзу вільних народів.

Цей підхід до вирішення питання національно-державного буття був провідним в українській політичній думці XIX ст. Він ліг в основу теорії "громадівського соціалізму", діяльності більшості українських політичних партій початку XX ст. Лише поодинокі діячі українського руху в XIX ст., подібно до П. Куліша, ставили питання про необхідність виховання повноцінної політичної еліти нації, як передумови побудови власної держави. Їх "безполітичне українство" набувало, з точки зору історичної перспективи нації, програмової концептуальної засади українського руху.

Одночасно в рамках концепції "громадівського соціалізму" соратники М. Драгоманова С. Подолинський та О. Терлецький трансформували ідею федералізму та автономії із "зовнішнього" аспекту, тобто входження України на тих чи інших засадах як самоуправної політичної одиниці до міжнародних державних союзів, у "внутрішню" — створення незалежної української держави як федерації земель та громад.

І все ж концепція української держави як автономії у складі майбутньої демократичної Росії залишалась провідною в українській політичній думці. Як підкреслює М. Кармазіна, "Теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до саморозвитку, політична думка поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності. Федералістична концепція, відповідно до якої Україна мала постати як рівноправний суб’єкт того чи іншого федеративного об’єднання, мала більше прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливом модерних наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життя Європи...".

Небагатьом, подібно до І. Франка, вдалося до революції 1917-1920 рр. пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними, а для України — бездержавницькими, ідеалами, до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись від власної державності на користь "всесвітніх ідеалів". Але і І. Франко завдання створення незалежної української держави відносив "за межу можливого" для своїх сучасників.

До революції 1917 року українська нація підійшла непідготовленою. Непідготовленою, перш за все, свідомістю своєї еліти. Її провідники залишались, у своїй переважній більшості, в полоні соціалістичних ідей та вірності ілюзорним загальнолюдським, інтернаціональним інтересам. Саме тому лідері Центральної Ради УНР не змогли реалізувати історичний шанс, вирішити і національне і соціальне питання в інтересах українського народу.

І все ж досвід існування УНР став великим уроком для нації. Після неї питання про необхідність власної держави в українському суспільстві не виникала. Дискусії велись лише про її форму, про входження до тих чи інших блоків, про наповнення форми змістом.

Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала реальною наступницею УНР, виробила у широких мас населення звичку до національних державних інститутів, державної символіки, наповнювала патріотизм не лише етнічним, але й державницьким змістом. І її роль у прийнятті нацією в грудні 1991 р. рішення про самостійне державне існування є не меншою ніж кров мільйонів, що була пролита за Україну протягом минулого століття.

Література

1. Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924. — 237 с.

2. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. — Прага, 1941.-19 с.

3. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації Х1Х-ХХ ст. — К., 2000. — 360 с.

4. Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" // Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. — Прага-Нью-Йорк, 1937.

5. Правда про унію: Документи і матеріали / Ред.кол.: Д.А.Яремчук (голова) таін.; Упоряд.: Ю.Ю.Сливка (керівник колективу). — Львів, 1981. -448 с.

6. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. — Т.1- К., 1992. — 640 с.

7. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-1918: В 2 ч. -Львів, 1926-1927. — Ч.1

8. Франко І. Чого ми вимагаємо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 44, кн.1.