Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Біографія М.С. Грушевського

М.С. Грушевськии (1866—1934) жив і творив українську державність, писав її історію, перебуваючи у самій гущі життя, серед людей і для людей. Він був особистістю, яка не лише мала високі ідейні переконання, а й звичайні людські риси характеру, емоції і пристрасті, честолюбні амбіції, симпатії й антипатії, душевні потрясіння, певні слабкості й болючі помилки. А ще він був людиною своєї епохи — часів гострих соціальних суперечностей і жорстокого національного гніту з боку імперської влади стосовно українського народу і його еліти, до нього особисто як одного з найпомітніших її представників. Він і його сподвижники працювали за надто важких, часто екстремальних, виснажливих умов (наприклад у 1917—1918рр.) «Я був стомлений... — згадував М. Грушевсь­кии, — боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу... вертаючи вечором з засідань, звичайно не міг заснути, хіба глибоко в ніч... При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і под.»

До цього слід іще додати, що ні сам Михайло Грушевськии, ні його найближчі соратники в Українській Центральній раді не мали жодного досвіду парламентської, а тим більше дер­жавотворчої діяльності. Підрунтям цієї звитяжної праці стали його політичні або політологічні концепції, відзначає відомий грушевськознавець Любомир Винар, «тісно пов 'язані з його історіософією й історичними концепціями, з наголошенням змагання українського народу до свободи і незалежності».

Мабуть, саме через те, що його діяльність у Галичині, а з 1905 р. й у Наддніпрянській Україні по згуртуванню українства була підпорядкована поширенню його окреміш ницьких ідей щодо розбудови незалежної України, саме на Грушевського й випала нелегка доля очолити не лише Цент­ральну раду майже відразу по її постанню, а й увесь той великий потік до волі й визволення з-під московського ярма 1917—1920-х років.

Один із сучасників Грушевського Б.Мартос писав, що вибір упав на Грушевського тому, що «всі... знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його ха­рактеру». Окрім того, серед усіх діячів Центральної ради й усього українського відродження періоду визвольних змагань він, мабуть, найкраще знав політичне життя Заходу, чимало років провівши за кордоном. Очевидно також і те, що він був найвищим авторитетом серед усіх тих патріотів українства, що присяглися на вірність українській незалежній державі.

Грушевськии був великим патріотом України й україн­ства, але ж він був і великим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпити націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного, зокрема між слов'янськими народами, роз'єднання, проти пропагування ідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівши після трагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав і проти «московської орієнтації». Він закликав своїх сучасників визволитися «від "песього обов 'язку '' супроти Московщини».

Ми всі повинні пам 'ятати, що саме йому, Михайлу Сер­гійовичу Грушевському, маємо завдячувати тим, що після майже 300-літнього національного поневолення і нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною державою, що й було зафіксовано IV Універсалом.

Тільки з урахуванням усіх цих моментів і обставин можна зрозуміти й об'єктивно оцінити стосунки Грушевського з людьми. Цілком закономірно, що в нього було багато друзів, прихильників, та було чимало й затятих ворогів. Але тут ми не будемо говорити про непримиренних політичних супро­тивників М.С. Грушевського з «білого» або «червоного» табору, що обстоювали «єдину, неділиму Росію» з відповідними до цих кольорів відмінностями її «облаштування». Під терміном «опоненти» ми маємо на увазі тих діячів, що уособлювали альтернативу Грушевському у самому українському визволь­ному русі. Адже далеко не всі з навіть найближчих його соратників, скажімо в Українській Центральній раді і її у ряді, поділяли погляди свого лідера з усіх питань історії, теорії й практики розбудови української державності. Представлені у цій книзі особи належали до різних українських політичних партій, громадських організацій, течій суспільної й історичної думки. По-різному вони осмислювали історичне минуле України й «конструювали» її політичне майбутнє, зокрема розв 'язання складного сплетіння завдань національного та соціального визволення. По-різному дивилися вони і на багато інших проблем національно-державного будівництва: місце України в міжнародному співтоваристві, зокрема її взаємини із своїм сусідом і «старшим братом» — Росією, розв 'язання проблем національних меншин у незалежній Україні, створення влас­них збройних сил та ін. Різними були й ті шляхи та засоби, якими вони прагнули досягти своєї мети.

Звичайно, усе це відповідним чином впливало на особисті стосунки згадуваних діячів з М. С. Грушевським, що складалися по-різному, часто проходили певну еволюцію, часом карди­нально змінювалися через причини об'єктивні й суб'єктивні. Частина прихильників і однодумців Грушевського з плином часу і за певних обставин суспільно-політичного життя опинялися у таборі його опонентів і, навпаки, колишні опоненти ставали щирими друзями й надійними сподвижниками. Чимало цих діячів були одночасно однодумцями й опонентами М.С. Гру­шевського, беззастережно підтримували його у розв'язанні одних проблем і палко полемізували з ним з приводу інших.

Звичайно, в цій книзі ніяк неможна вмістити відомостей про всіх осіб, з якими співпрацював і спілкувався М.С.Гру шевський, у кого він вчився і кого вчив сам, створивши власну велику школу в українській історичній науці.

Вміщені тут персоналії лише репрезентують оточення М.С. Грушевського у різні періоди його життя й діяльності та ті громадсько-політичні організації й державні установи, які очолював і в яких працював цей великий українець (Наукове товариство їм. Шевченка, Українське наукове товариство, Українська партія соціалістів-революціонерів. Українська Центральна рада. Всеукраїнська Академія наук, її інститути, комісії, кафедри, Український соціологічний інститут у Відні та інші зарубіжні наукові й освітні установи тощо).

Усіх цих людей, різних за професіями, віком, характерами об'єднує насамперед те, що вони присвятили себе служінню українській національній ідеї, розв 'язанню «українського питання», віддавши цій справі весь свій розум і працю. Усі вони — непересічні особистості, що відіграли різну за масштабами, але загалом досить помітну роль в українському русі творенні й захисті незалежної державності, пропаганді її у 'багатьох країнах світу., написанні її історії тощо.

Усі вони присягнули Україні, її народу своїм життям, поклавши «душу й тіло» у підмурівок її незалежності, а тому гідні пам 'яті й пошани нащадків. Писати й розповідати про них - професійний і громадянський обов'язок істориків, краєзнавців, митців. Це тим більше необхідно, що переважна більшість з них й донині мало відомі широкому загалу, а деякі «не знайомі» навіть фахівцям-історикам. Адже офіційна ідеологія і пропаганда протягом багатьох десятиріч робили все, щоб «викреслити» їх з історії. Багатьох з них було фізич­но знищено у жорнах репресивної тоталітарної державної машини. Інші врятувалися на еміграції. Якщо прізвища деяких з цих діячів (з неодмінними ярликами «контрреволюціонерів», «буржуазних націоналістів» тощо) були більш-менш відомі, то біографії переважної більшості з них публікувалися лише в літературі, що виходила за кордоном. На жаль, і в незалежній Україні ще недостатньо зроблено для ліквідації цієї прогалини.

Тому сподіваємось, що запропонована читачеві книга ма­тиме не лише пізнавально-довідкове значення для широкого загалу, а й спонукає підготовку окремих, значно ширших творів про життєвий шлях і діяльність визначних і пересічних діячів доби визвольних змагань українського народу 1917—1920-х років. Адже без людей немає і не може бути повної і правди­вої історії.