Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Життя і смерть професора Петра Єфремова

Зробивши побіжний огляд зробленого Петром Єфремовим у науці, Богдан Кравців зазначив: “Зацікавлення творчістю Кащенка й байдужість проф. П. Єфремова до офіційних настанов у літературознавстві так і стали, мабуть, причиною його ув’язнення і поставлення під суд у процесі СВУ. Після процесу в 1930 р. був засланий і про дальшу долю його теж невідомо” [1].

Звісно, нині ми більше знаємо про долю Петра Єфремова. І хоча наша перша стаття про вченого з’явилася ще п’ятнадцять років тому [2] і вже після неї вийшла стаття покійного Р.С. Міщука в “Українській літературній енциклопедії” [3], а потім з’явилися численні наші розвiдки як у Дніпропетровську, так і в Києві, Запоріжжі, Алма-Ати, Львові [4], проте не можна сказати, що біографія Петра Єфремова цілком позбавилася “білих плям”.

Народився Петро Єфремов 1883 року в селі Пальчик на Київщинi (нинi – Черкащина). У нього було чимало спільного з старшим на сiм рокiв братом Сергiєм, знаним українським публіцистом, політиком, академіком, дiячем Центральної Ради, вiце-президентом Всеукраїнської Академiї наук. Їхнiм батьком був священик. Чи не тому Петро навчався спочатку в духовному училищi, потiм – у Київськiй духовнiй семiнарiї, але, як i брат, з церквою своєї долi не поєднав. (До речi, спогади С. Єфремова нинi друкуються в альманасi “Молода нацiя”.).

Звичайно, насамперед брат – яскрава, обдарована особистiсть – справив значний духовний вплив на Петра Єфремова-гiмназиста. Але була ще одна людина, якій судилося стати володарем дум юнака. Мова йде про Якова Миколайовича Шульгина (1851–1911). У гiмназії вiн читав їм курс історії російської літератури. Шульгин був людиною незвичайної долі. Ще замолоду став свідомим українським громадським діячем. Щиро перейнявшись політичними поглядами Михайла Драгоманова, Шульгин без вагання віддає на допомогу “Громаді” й іншим українським женевським виданням майже всі свої кошти – мало не дванадцять тисяч карбованців. Тюрма, заслання, заборона займатися педагогiчною працею – через усе це пройшов учитель Петра Єфремова. Тiльки 1899 року Шульгин нарештi одержує посаду вчителя. У першiй київськiй державнiй гiмназiї П.Єфремов i був учнем колишнього засланця.

Не мiг не розповiдати Шульгин своїм учням про Михайла Драгоманова i його справу, про вiдданiсть демократичним засадам суспiльного устрою. А через пару десяткiв рокiв молодий професор Єфремов так же захоплено розповiдатиме вже своїм учням у Катеринославi про свiтогляд Драгоманова, систему його поглядiв. Так простягнеться в часi жива духовна сув’язь поколiнь української iнтелiгенцiї. До речi, на смерть Якова Шульгина, талановитого iсторика, вiдгукнулися некрологами Михайло Грушевський i Петро Єфремов... І ще один учень лишив спогад про Шульгина – Костянтин Паустовський.

Довелося докладно зупинитися на Шульгинi, бо без нього годi судити про логiку духовної i життєвої бiографiї Петра Єфремова. У даному разi у всьому своєму трагiзмi виявилася iстина про те, що учителi повторються в своїх учнях. І Єфремову судилися заборона займатися педагогiчною дiяльнiстю, а перед тим – арешт, тюрма, заслання... Його доля була ще, можливо, трагiчнiша за долю Шульгина – той помер у своєму лiжку, а де могила Єфремова – не знаємо.

Духовними наставниками юних рокiв Петра Єфремова було також подружжя Грiнченкiв. У нацiональнiй науковiй бiблiотецi iм. Вернадського в Києвi зберiгається два десятки листiв i листiвочок П. Єфремова до Бориса Дмитровича i Марiї Миколаївни Грiнченкiв, якi свiдчать про близькi духовнi взаємини цих людей. Вiтаючи Грiнченкiв з Новим 1908 роком, П. Єфремов вiд усiєї душi бажав, “щоб вiн не був вже роком “тяжкого шляху, як попереднi”. Але i той рiк, як вiдомо, виявився трагiчним для Грiнченкiв – помирає їхня єдина донька Настя. Єфремов шле батькам листа: “Приймiть моє щире i глибоке спiвчуття з приводу тої великої втрати, яку зазнали Ви, поховавши Настасiю Борисовну”.

У своїй автобiографiї Борис Грiнченко писав: “Хочу ще сказати про книжки народопросвiтнi. Величезну потребу в їх я, звiсно, не тiльки бачив, але почував щодня в своїй роботi на селi та й пiсля села”. Петро Єфремов пропонував Грiнченковi свої послуги в цiй царинi. У листi, датованому 24 жовтня 1908 р., вiн пише: “Маю тепер багато вiльного часу для того, щоб перекладати В. Лункевича, бо менi видали “свидетельство о неблагонадежности” i до унiверситету не прийняли”.

25-рiчний П.Єфремов радиться з Грiнченком, яка лiтература нинi потрiбна народовi, якi варто перекласти книжки росiйського популяризатора й iсторика природознавства Валер’яна Лункевича (1866–1941). “За останнi часи я так мало стежив за популярною нашою лiтературою, – писав вiн Грiнченковi, – що зовсiм не знаю, якi у нас дiри вже забито, а якi поки що свiтять. Не маючи змоги в лiсах лебединських на це питання одержати вiдповiдь, осмiлююся турбовати Вас прохати допомогти менi в цiй справi своєю порадою”. Грiнченко, який у цей час займався виданням “народопросвiтницьких” книжок на доручення київської “Просвiти”, не залишив без уваги листа молодого Єфремова.

Через пару рокiв Петру Єфремову вдається все ж вступити до Київського унiверситету. Того року помирає Борис Грiнченко, а його вдова Марiя Миколаївна дозволяє студенту Єфремову оселитися в їхнiй київськiй хатi (свою роль, напевне, тут вiдiграли i дружнi взаємини з Грiченками старшого Єфремова – Сергiя). Петро Олександрович користувався гостиннiстю Марiї Миколаївни протягом кiлькох рокiв свого навчання в унiверситетi. “Дуже дякую Вам за ласкаву Вашу згоду i на сей рiк прийняти мене в свою хату”, – пише П. Єфремов М. Грiнченко 23 серпня 1912 р. І наступного року – про те ж: “Буду дуже прохати Вас сповiстити мене, чи дозволите менi i на цей рiк оселитися у Вас i чи можна з вокзала прямувати просто до Вас”. Гостинна Марiя Миколаївна не вiдмовляла.

У цi роки Петро Єфремов займається студiями над “Словом про Ігорiв похiд”, його дописи з’являються в “Свiтлi”, “Радi” – першiй українськiй газетi, заснованiй Чикаленком i в якiй остаточно сформувався талановитий публiцист Сергiй Єфремов. На сторiнках “Ради” “виписувався на критика” i його молодший брат Петро. Хоча здоров’я i не балує його. 1915 року закiнчуються студiї в Київському унiверситетi i того року Петро Єфремов разом з евакуйованим вузом опиняється в Саратовi. “Знайшов собi пристойне досить помешкання, – пише вiн Марiї Грiнченко 9 жовтня 1915 р. – i живу помаленьку i спокiйно. Так, в Саратовi ще можна спокiйно жити”. В наступному листi – радiсть вiд того, що складено останнi iспити: “Шановна Марiя Миколаєвна! От я уже i “дiпломований пан”. Але що од цього “дiпломованого пана” лишилось, один смiх: кiстки та шкура. Не знаю, на що такий матерiял i придатний... Дуже багато взяли у мене iспити здоров’я, а його у мене трохи й було...” (лист вiд 19 листопада 1915 р.). Вiдiрваний вiд України, Петро Єфремов цiкавиться: “Що нового у Київi? Дiйшла до мене якась непевна чутка, що нiбито в Київi дозволено одкрити приватну українську гiмназiю, а також нiбито функцiонує там український “дитячий садок”... Чи вiрити цьому?”

Так, думками молодий педагог на Українi, i довго залишатися поза її межами не може. 1917 рiк застає його вже в Катеринославi. Тут жив третiй з братiв Єфремових – Федiр, викладач мiсцевих гiмназiй i директор першої української гiмназiї в Катеринославi, що вiдкрилася восени 1917 року.

У катеринославських i київських виданнях з’являються статтi, пiдписанi псевдонiмом В. Юноша, пiд яким виступає П.Єфремов. Ще один його псевдонiм – П.Є.Тромов. Цi пiдписи можна було зустрiти пiд статтями, друкованими в катеринославських “Народньому життi”, “Республiканцi”, “Споживачi”, київському “Книгарi” тощо. Як лiтературного критика його цiкавить iсторична белетристика Андрiана Кащенка, згодом вiн пiдготує шеститомник Кащенкових творiв. Серед його катеринославських знайомих – професор Дмитро Яворницький, поет Трохим Романченко, представники молодшої генерацiї лiтераторiв – Валер’ян Пiдмогильний, Валер’ян Полiщук, Олесь Досвiтнiй, Василь Чапля, Дмитро Лисиченко, Василь Сокiл...

Петро Єфремов читає лекцiї на вчительських й iнструкторських курсах, викладає у вiдкритiй внаслiдок нацiонально-визвольних змагань першiй українськiй гiмназiї, а також у соцiально-економiчному полiтехнiкумi. 1918 року в Катеринославi вiдкривається свiй унiверситет, який згодом перейменують в iнститут народної освiти. Петро Єфремов згодом стає його професором.

“В Катеринославi заснувався лiтературно-науковий гурток, який випускає щомiсячник “Сiч”, – повiдомляла 6 вересня 1919 року київська газета “Рада”. Інiцiатором видавання “Сiчi” став Петро Єфремов. Вийшло лише два числа цього “лiтературно-наукового й педагогiчного збiрника”. Але ми можемо бути вдячними йому вже за те, що на сторiнках “Сiчi” дебютував 18-рiчний Валер’ян Пiдмогильний. До спiвробiтництва П. Єфремов запросив Грицька Чупринку, невдовзi розстрiляного, Трохима Романченка, Дмитра Чернявського, Валер’яна Полiщука та iнших авторiв. Як критик Петро Єфремов виступає за европеїзацiю української лiтератури, обстоює високi iдеали добра, краси, гармонiї. Якщо згадати, що то були часи громадянської вiйни, що скрiзь лилася кров i брат йшов на брата, то стане очевидним гуманiстичне спрямування його писань. Професор також багато сил вiддає перекладацтву – прагнучи ознаймити рiдною мовою з творами Мережковського, Сенкевича, Домбровської.

Багато часу забирає викладацтво. В Катеринославському ІНО професор Єфремов читає курси з української фiлологiї – письменства, рiдної мови, дiалектологiї. А оскiльки пiдручникiв у сутужному 1920 роцi з цих дисциплiн тодi не було, вiн охоче дiлиться з студентами лiтературою з власної книгозбiрнi.

1921 року в Катеринославi виходить лiтературно-мистецький збiрник “Вир революцiї”, виданий завдяки зусиллям В. Полiщука, В. Пiдмогильного i П. Єфремова. Тут вмiщено й кiлька критичних розвiдок вченого-лiтературознавця. Одна з них називалась “Поет чарiв ночi” i присвячувалася Пiдмогильному. Єфремов анiтрохи не сумнiвався, що молодий прозаїк стане окрасою рiдної лiтератури. Передбачення вченого блискуче справдилися.

У цi роки Єфремов дослiджує творчiсть Шевченка, Лесi Українки, Хвильового. Його також зацiкавлює письменницький доробок Дмитра Яворницького. У статтi “Молитва Боговi невiдомому” (“Споживач. 1920, №12) Петро Єфремов ставить художню творчiсть Яворницького в контекст лiтератури всiєї Надднiпрянщини. Степова Україна, зазначав критик, пiзнiше за iншi куточки нашої землi дала своїх представникiв рiдному письменству. Називаючи iм’я Яворницького поряд з письменниками Дм.Марковичем, А.Кащенком, М.Чернявським, С.Черкасенком, В.Винниченком, О.Олесем, В.Пiдмогильним, критик пише про своєрiднi настрої, якi принесли цi письменники в рiдну лiтературу: “Це прокинулась наша степова Україна й посвiдчила, що степ широкий, край веселий не пощастило занапастити, сплюндрувати й на вiки вiчнi сном неволi приспати. Це вона прокинулась, подала озаки життя не тiльки хижими Калитками й Пузирями, а й вартостями культурно-нацiональними, й на наших очах робить могутнi, дiйсно таки титанiчнi заслуги, простуючи своїми “степовими шляхами... чумацькими” до краси, цiєї сили вiчної, якої нiхто й нiщо не вичерпав...”.

До 70-рiччя з дня народження Дмитра Яворницького Петро Єфремов написав статтю “Белетристичнi писання Д. І. Яворницького”, опублiковану в груднi 1925 року на сторiнках катеринославського часопису “Зоря” (нижче цитуватиметься ця розвiдка). 1927 року в “Записках iсторико-фiлологiчного вiддiлу УАН” (кн. ХІІІ–ХІV) з’явиться розлогiше дослiдження Єфремова на цю ж тему “Письменник-кольорист”.

“Ми – археологи-поети”, ми – iсторики-художники” – так любить характеризувати Дмитро Іванович Яворницький близьких йому по духу, напряму й манерi наукових дiячiв, вкладаючи в цi слова й дещо з самохарактеристики”, – так почав свою статтю про Яворницького Петро Єфремов. Вiдчувається, що i Яворницький, i Єфремов були в приятельських взаєминах, у всякому разi – “близькими по духу науковими дiячами”. Є й уснi твердження, якi засвiдчують це.

Критик слушно вiдзначає, що чимало сторiнок iсторичних монографiй Яворницького написано рукою безперечного художника, досвiдченого митця. З цiєю стороною наукових праць вченого органiчно пов’язанi його белетристичнi твори, повiстi й оповiдання “За чужий грiх”, “Наша доля”, “Де люди – там i лихо”, малюнки “Помiж панами”, збiрка “По следам запорожцев” тощо.

Петро Єфремов спостерiг цiкаву особливiсть художньої творчостi Яворницького. Бувши визначним iсториком Запорiжжя, справляючи значний влив на вiтчизняну iсторичну белетристику i малярство, сам Д. Яворницький в своїх повiстях нiби цурається iсторичних сюжетiв. Прозаїк веде читача не на iсторичне Запорiжжя, не у вир бурхливого i мальовничого життя ХVІ­-ХVІІ столiть, а лише нiби слiдами запорожцiв ступає. Вiн спостерiгає й малює далекий вiдгомiн того життя в умовах ХІХ столiття. “Вiн нiби свiдомо прокладає виразну межу мiж своєю науковою й письменницькою працею окремим, кожнiй властивим матерiялом, темою й формою”.

У 1920-х рр. Петро Єфремов, якого у нас ще донедавна називали “буржуазно-естетським публiцистом i критиком” [6, с. 95], продовжував самовiддано працювати на освiтянськiй нивi, викладаючи в Днiпропетровському iнститутi народної освiти. Одним з його тодiшнiхстудентiв був майбутнiй професор Михайло Жовтобрюх. Вiн згадує:

“Я слухав лекцiї професора Єфремова Петра Олександровича ще в 1926–27 навчальному роцi. Читав вiн нам курс української лiтератури дев’ятнадцятого й початку двадцятого столiття. У вузi тодi радянська лiтература не читалась. Читав П. О. спокiйно, глибоко аналiзуючи твори письменникiв, але, пам’ятаю, без зовнiшньої емоцiональностi. Тому його поважали тi студенти, що хотiли знати лiтературу, й не ходили на лекцiї тi (а тодi було вiльне вiдвiдування), хто вiд лекцiй чекав естетичну насолоду. ...Пам’ятаю, що П. О. завжди виступав розважливо. У мене була повага до нього” [7].

На значний лiтературознавчий доробок Петра Єфремова, зокрема, звертає увагу Богдан Кравцiв у своїй грунтовнiй розвiдцi “Розгром українського лiтературознавства 1917–1937 рр.” [8]. У критика – великi творчi плани. Але у серпнi-вереснi 1929 р. у Днiпропетровську здiйснено масовi арешти української iнтелiгенцiї. Готувався процес “Спiлки визволення України”. Серед заарештованих були, зокрема, професор Петро Єфремов i молодий викладач Василь Чапля (Чапленко). Останнiй згодом згадуватиме:

“Одного разу, вдень, слiдчий показав менi в вiкно, як вели через дворик Петра Олекасандровича, – показав i сказав:

– Ото ваш отаман!

Це я вже востаннє бачив свого вчителя. На дальших допитах вiд мене вимагали, щоб я написав щось на нього доганне, та я все намагався говорити про нього тiльки “позитивне” з погляду тодiшньої дiйсностi (наприклад, те, що Петро Олександрович був колись – вiн менi так оповiдав – членом соцiал-демократичного гуртка).

Взагалi ж я ввесь час уважав, що нiякої СВУ не було, що це все вигадка ГПУ” [5].

Просидiвши у в’язницi сiм мiсяцiв, Василь Чапленко змiг вийти на волю лише перед самим судом над СВУ, навеснi 1930 року. В газетах вiн тодi прочитав, що Петро Єфремов у своїх зiзнаннях сказав, що молодь за ним не пiшла. “Я зрозумiв це як слова, сказанi на мою оборону, – напише згодом В. Чапленко, – бо насправдi молодь за ним “дуже йшла”, i зокрема, коли б вiн мене “вербував”, мабуть, не вiдмовився б вступити до СВУ – з огляду, головним чином, на велику його, Петра Олександровича, авторитетнiсть для мене” [5].

А в березнi-квiтнi 1930 року проходив гучний процес у справi “Спiлки визволення України”, на якому масово засуджено стару українську iнтелiгенцiю. Дiстали свої строки i брати Сергiй та Петро Єфремови. Сергiєвi так i не пощастило вирватися iз сталiнських лабет, а Петра Єфремова пiсля вiдбуття термiну зустрiчали в рiзних мiсцях. Проте iнформацiї дуже суперечливi. Згадуваний вже Василь Чапля (Чапленко) у листi до академiка Яворницького вiд 19 лютого 1938 року обережно запитував: “Чи не знаєте Ви адреси П. Ол.?” [9]. Невiдомо, що вiдповiв Яворницький. Напевне, i вiн на той час втратив Єфремова з поля свого зору. Нинi ми знаємо, що завдяки друговi В.Пiдмогильного Борисовi Антоненку-Давидовичу Петро Єфремов дiстав роботу коректора у видавництвi в Алма-Атi. Про це можна прочитати у спогадах Антоненка-Давидовича, якого заарештували в 1935-му. А як склалася доля П.Єфремова – все ще невiдомо. Напевне, вiн загинув у часи єжовщини.

У виданiй на Заходi “Енциклопедiї українознавства” вмiщено коротеньку статтю про Петра Єфремова. Пiсля фрази “засуджений у процесi СВУ” зазначено “дальша доля невiдома”. Умовне поховання обох братiв Єфремових – у їхньому рiдному селi Пальчик на Черкащинi.

Література

1. Кравцiв Богдан. Розгром українського лiтературознавства 1917–1937 рр. // Записки нукового товариства iм. Шевченка. – Т. CLХХІІІ. – Париж–Чiкаго, 1962.

2. Чабан Микола. “Коли краса завжди на покутi буде”. Про це мрiяв репресований професор, брат Сергiя Єфремова // Прапор юності. – Днiпропетровськ, 1989, – 28 грудня.

3. Мiщук Р. С. Єфремов Петро Олександрович // Українська лiтературна енциклопедія. – Т. 2. – К., 1990. – С. 190.

4. Див., зокрема, статтi М. Чабана про Петра Єфремова у “Вiтчизнi” (1992. – №2-3), “Початковiй школi” (1993. – №1), “Словi i час” (1993. №10), “Старожитностях” (1993. – ч. 9–10), щорiчнику “Українська журналiстика в iменах” (вип. ІV, Львiв. – 1997).

5. Чапленко В. Мій учитель П.О.Єфремов. – Український самостійник. – Мюнхен, 1968.

6. Пiвтораднi В. І. Українська лiтература перших рокiв революцiї (1917-1923 рр.). – К.: “Радянська школа”, 1968.

7. Лист М. А. Жовтобрюха до автора вiд 7 червня 1992 р.

8. Записки НТШ, т. 173, Париж-Чiкаго, 1962.

9. Днiпропетровський iсторичний музей, КП-88105/Арх.-21688.