Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Політичний лад України в литовсько-польській добі еволюція українських земель в XV—XVI століттях. Військо. Державний лад

Вище вже згадувано, як поступово зростав на західніх землях України польський вплив. Він поширювався не однаково. Передусім підпала йому Галичина, з першої польської окупації. Підпало й Під-ляшшя наслідком численної польської колонізації, хоч воно не належало Польщі. Натомість Волинь, БерестейськоПінські землі, Брацлавщина, Київщина — майже не зазнали польських впливів до Люблинської унії. Найменше ширилися вони на Сіверщині та Переяславщині. Берестейщина найбільше піддалась литовському впливові. Але в литовському праві з самого початку велике місце належало староруським впливам, бо впливали і українські і білоруські звичаї. Уже в XIV ст. не залишилося в Литовському князівстві чисто литовського права: його замінено правом руським, щоб прихилити українців, а з другого боку тому, що взагалі культура литовська стояла настільки нижче, ніж руська, що не могла конкурувати з нею. Таким чином впливи трьох культур — староруської, литовської та польської створили суспільні, економічні та культурні умови життя українських земель Правобережжя. Консервативному ставленню до українських традицій литовського уряду сприяла й децентралізація управління: там, де не збереглися князі із старих династій, землі діставали нових, здебільшого родичів ґедиміна, які наслідували старі традиції. Лише правління Ягайла та Вітовта поклало край децентралізації: почався «погром князів ґедиміновичів», і до кінця XV ст. лишилися тільки Свидригайло Волинський та Олелько Київський, ставши в ряд з колишніми українськими князями, позбавленими державних прав. Однак, землі й далі зберігали свої права, автономію, а боярство — широку монополію в управлінні. Ці права підтверджувалося «земськими привілеями». Найбільше зберегли свою автономію білоруські землі — Полоцька та Вітебська, які ще за княжої доби мали самоуправління і укладали «ряди» з князями. На початку XVI ст. землю репрезентували «князі, бояри, міщани і вся земля». Стани брали участь в суді намісника, мали свій скарб, вели зносини з німецькими містами, а головне — мали право вимагати зміни «нелюбого» намісника. Київщина одержала привілеї уже від Казіміра, після смерти Семена Олельковича, р. 1507, Волинь — 1501 і 1509 рр. Скрізь пани-шляхта мала право брати участь в управлінні, на з'їздах, полаго-джувати земські справи, висилати своїх делеґатів до сеймів. Інші обставини склалися на землях, що перейшли під владу Польщі в Галичині, на Поділлі, Холмщині, Белзщині, Підляшші. На відміну від литовського уряду, який визнавав вищість української культури, польський дивився на неї згірдливо. Українська шляхта, яка одна могла захищати українські інтереси, втратила та звязана різними оомеженнями, яких Під тиском тих обмежень вона тратила ав злилася з польською шляхтою. ст. заникають вже й рештки руського і значнішого боярства потопає а фольклер зберігають лише селяни.

Державний лад

На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він здобував престіл на змішаних підставах наслідування одного з синів Великого князя. Він сполучав у законодавчу, виконавчу й судову владу, був зверхнім збройних сил, провадив дипломатичні зносини з іншими народами, проголошував війну та мир, призначав і звільняв зних урядовців. Становище Великого князя перейшло велику еволюцію. В XIV його влада обмежувалася Віденським уділом, з яким була зв'язана влада над удільними князями. В останні роки XIV і до середини XV ст. вся влада зосередилася в руках Великого князя, і з Панами-Радою він радився лише з своєї волі. Наприкінці XV ст. Пани-Рада, за привілеями 1492 та 1506 рр., поділяють з Великим князем зверхні права, позбавивши його права вести самостійно дипломатичні стосунки, видавати закони, призначати на уряди. Після ЛюблинськоЇ унії 1569 р. всі права переносяться на загальношляхетський литовсько-польський «Сойм Вальний», що три-. вае до занепаду ЛитовськоПольської держави. Престолонаслідування теж зазнало значної зміни. Спочатку спадкоємця призначав князь-батько, не обмежений правами старшинства; він міг передати стіл і молодшому синові. З 1440 року вперше обрано проти волі батька — короля Казіміра. Новообраного Великого князя урочисто оголошували Великим князем і він складав присягу-обіцянку рядити згідно з старими звичаями. Зазнали зміни прерогативи князівської влади. З XV стол., як згадано вище, законодавчу владу князь поділяє з Панами-Радою, а з XVI — із загальношляхетським сеймом. З XV ст. суд над усім князівством перейшов від удільних князів до Великого князя, і по всіх землях сиділи його намісники. З кінця XV ст. Пани-Рада здобули право суду разом з Великим князем. З XV ст. в справах провінціяльної та центральної адміністрації вирішальний голос належав ПанамРаді. Значне місце в структурі держави належало удільним князям. Нащадки українських князів, а пізніше ґедиміновичі, залишилися зверхниками своїх земель, але з XV ст., з привілею 1434 року, вони вже стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права. Удільний князь мав біля себе раду, що складалася з служилих бояр, значних урядовців, єпископів. У своїй землі він був найвищим суддею, адміністратором, командував військами, збирав податки. Великий князь не мав права втручатися в адміністрацію або приймати апеляції на присуд удільного князя. Другим чинником центральної влади були Пани-Рада. Спочатку в Радах брали участь ґедиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали тільки ґедиміновичі. За Вітовта, з 1401 року, до голосу приходять службові князі і магнати — маєткова аристократія, на яку спирається Вітовт. Але Рада не була державною установою, і Великий князь не був зобов'язаний слухатися її порад. Під кінець правління Казіміра Великокняжа Рада — Пани-Рада — поділяє владу з Великим князем: у його відсутності веде закордонну політику, провадить суди, проголошує мобілізацію. Року 1492 злеґалізовано правне становище й унормовано склад Ради та її компетенцію. Спочатку до неї належали 4 католицьких єпископи, деякі з удільних князів, намісники більших земель, з урядовців — канцлер, маршалок, підскарбій земський, гетьман найвищий та ще дехто. В XVI ст., коли вже не було удільних князів, загальне число провінціяльних і центральних урядовців досягле 80. Вступ до Ради був відкритий лише для католиків, хоч бували вийнятки, наприклад, князь Острозький та індгі. Велике число членів робили Раду негнучкою, Ті тяжко було скликати, і тому Великий князь користався Тайною Радою з 8-10 осіб, серед яких були латинські єпископи, воєводи, каштеляни, великокняжі урядовці. Після Люблинської унії Вальний Сойм перемагає Панів-Раду. Ще з середини XV ст. князь починає, за прикладом Польщі, втягувати до державних справ дрібну шляхту; так, у 1440 р. вперше загал шляхти бере участь в обранні князя, що стає надалі традицією: обирають — шляхта та Пани-Рада. Сойми породили привілеї шляхті, які звільняли її від обов'язків платити податки. В XVI ст., коли війни стали частішими, треба було питати поради шляхти і згоди Її на сплату податків на війну. Другий Литовський Статут 1529 р. вже визнав Вальний Сойм як державну установу, В 1564 році визначено точний порядок шляхетського представництва на сеймах: шляхта мала обирати на повітових соймиках по два посли, яким давали писану інструкцію. Таким чином сойми стали установами парляментарного характеру, але репрезентована на них була лише шляхта. Компетенція сойму повторювала компетенцію Великого князя та Панів-Ради. За Люблинською унією сойм Великого Князівства Литовського зливається з Сеймом Речі Посполитої. Тоді виявилася потреба порозуміння литовських депутатів перед загальним сеймом Речі Посполитої, і так виник «головний сойМик Слонімський», скликуваний перед загальним сеймом; крім делегатів, у ньому брали участь члени сенату. Крім Слонімського соймика були повітові, що їх скликав король перед загальним соймом. Вони давали інструкції делегатам, від яких ті не повинні були відступати. Таких соймиків було 22, вони обирали по 2 делегати. Центральна адміністрація складалася спочатку з урядовців Віденського князя. Згодом до них приєдналися урядовці, що перейняли справи всього Великого Князівства Литовського. Тому стало по два однойменних урядовці, що з них перший був помічником другого. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником. Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підканцлер. Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник — двірський підскарбій. Командували військом — гетьман земський (пізніше великий) та гетьман двірський (чи польний). Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах — у Вільні, Троках та Києві — були не старости, а воєводи, але вони мали інший характер, ніж староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями. Ще нижче стояли їіюни. Територія староста («Повіт») була неоднакова: менші повіти були в Литві, більші в Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував державні функції, але й управителем державних доменів з їх господарством — великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами. Серед помічників старости, що мали староруські назви — тіюнів, детських — з'явилися нові: возні, що виконували судові рішення, приводили позваних на суд; в кожному повіті були хорунжі, городничі, що мали нагляд над замком, мостовничі тощо. Функції старости були різноманітні, крім адміністративних також поліційні. У складі Корони Польської українські землі поділялися на во-евідства: Руське, Волзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брац-лавське і в 1630 році — Чернігівське. На чолі воєвідств стояли воєводи з широкою владою. Помічниками їх були каштеляни.

Військо

Військо Литовсько-Руського Князівства складалося з двох частин: народного «ополченія» та .постійного війська. З бігом часу народне «ополченіє» втрачало своє значення, залишаючись тільки для оборони замків під час нападів татар або для розвідок — чи не насувається ворог. Для далеких походів воно не надавалося, бо не мало відповідної зброї та вишколу. Тому головна увага уряду була звернена на постійне боярське військо. Вище вже була мова про те, що бояри за службу у війську одержували землі. Вельможі, магнати висилали до війська загони своїх людей під власними прапорами: за статутом 1527 року по 1 воякові з конем — з 2400 моргів. Середньозаможні бояри висилали по 2-3 вояків, добре озброєних. Панцерні слуги служили самі, без слуг, у панцерах. У Галичині, після польської окупації, встановлено польські порядки, і обов'язки галицьких шляхтичів були тяжчі, ніж шляхти інших частин Польщі. Вони не мали права продавати землі, щоб не зменшувалося число зобов'язаних до служби, за закордонні походи їм не платили, як платили в Польщі, і вони не мали права — з огляду на постійну небезпеку нападів — без дозволу виїздити з своїх маєтків у Галичині. За польським зразком, головну увагу в литовському війську приділяли кінноті, що складалася з «копійників» — вояків із довгими списами та мечами, і стрільців — у легких панцерах, з луками або кушами. Піхота мала броню, щити, мечі та луки. Зброя була різноманітна: сокири-балта, бердиші, чекани; мечі були теж різних типів: довгі, короткі — тесаки, рапіри, кончари тощо. Зброю виробляли переважно у Львові, де був «цех мечників». З XIV ст. почали вживати порох. У 1394 році вперше у Львові появилися гармати) а в 1468 році засновано «людвисарню», де їх виливали. Спочатку палили з гармат каміннями і лише з кінця XV ст. стали робити залізні ядра. Пізніше з'явилася вогнепальна зброя. Вперше згадується пищалі у вінницькому замку в 1471 році: менші, «ручниці», і більші, «гаківниці». В половині XVI ст. вводять нові роди зброї — «аркебузи» та ін. Виробництво куль та пороху лежало на обов'язку пушкарів. Введення вогнепальної зброї змінило характер воєн, збільшило значення постійного вишколеного війська, а також ускладнило оборонну техніку. В давні часи укріплені замки були переважно дерев'яні, будовані на горах, оточені ровом з водою і валом. Часто будували їх на високому березі ріки. Найбільшим замком XVI ст. був Житомирський, далі йшли Вінницький, Канівський, Чорнобильський. Стіни їх складали з окремих зрубів із дубових брусів, городень, виповнених землею і обліплених глиною. Над валом був дерев'яний паркан із стрільницями. Над стінами висотіли муровані вежі, або башти, подекуди з плескатим дахом, на якому ставили гармати. Число башт було різне: в Овручі — одна, в Києві три. Муровані замки відомі ще з ХІНІ ст. — в Холмі, Кам'янці Литовському, в XIV ст. у Львові, Галичі, Перемишлі, Кам'янці По-дільськоіму. Здебільшого будували їх на високих горах, наприклад в Острозі на Волині, Кам'янецький на Поділлі. З найбільших 'був замок у Барі, розташований на 2 гектарах площі, замок у Кам'янці на Поділлі — на 4 гектарах. Бували зовсім маленькі, як Пилява, Сутківці на Поділлі — по 50 метрів. В кожному замку були глибокі колодязі: в Підгірцях — у Галичині та Кам'янці-Подільському на 36 метрів глибини; в Крем'янці викопали колодязь на 40 метрів глибини, але води не досягли. Форма мурованих замків була різна, а спільними були вежі по кілька поверхів, на них стояли гармати, а в стінах були стрільниці.