Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Український Вільний Університет – історія і сучасність

План

Вступ

Розділ І. Історія створення Українського Вільного Університету

1.1. Віденська доба

1.2. Празька доба

1.3. Мюнхенська доба історії УВУ

Розділ ІІ. Український Вільний Університет на сучасному етапі

Висновки

Бібліографія

Додатки

Вступ

Українська правова думка, незважаючи на несприятливі умови, пов’язані, перш за все, з відсутністю в українського народу протягом тривалого історичного періду власної державності, у цілому розвивалася в тому ж напрямку, на тих засадах і принципах, що й європейські правництво, культура і традиція. Розвиток правової думки будь-якого народу неодмінно передбачає також розвиток науки та системи освіти, найперше університетської як такої, що поєднує навчальну та наукову функції. Тож недивно, що з початком українського відродження, зокрема, на західноукраїнських землях, створення українського університету є одним з найважливіших пунктів розвитку держави [1, 62].

Таким університетом і став Український Вільний Університет (УВУ), який був заснований у 1921 році. Мета університету – якнайширше залучення до університетського навчання української молоді і, загалом, розвиток науки [1, 64].

Попри всю інформацію, яка нам відома про УВУ, науковий доробок учених, які протягом десятирічч працювали в цьому університеті, ще потребує грунтовного вивчення. Однак беззаперечним є факт, що традиція вищої школи, вироблена під час всього періоду функціонування університету, є надзвичайно важливою й актуальною для вироблення сучасних концепцій розвитку вищої школи в Україні, школи, яка б повністю відповідала загальносвітовим стандартам і вимогам. Велика заслуга в цьому українських вчених – світочів української науки С. Дністрянського, О. Колесси, І. Горбачевського та багатьох інших, зусиллями яких і було створено такий Університет.

Патріарх Йосиф Сліпий колись сказав: „Без своїх рідних вогнищ науки, без університетів і академій годі дотримати кроку розвиткові знання і науки, що проходить в інших країнах“. Власне цю думку реалізує для нашої держави Український Вільний Університет [5, 188].

Розділ І. Історія створення Українського Вільного Університету.

1.1. Віденська доба

Вже кінцем 1919 року у зв’зку з закриттям Львського університету польською владою, українські професори, які опинились за кордоном, займалися потребою заснування університету для українського студентства, усвідомлюючи потребу згуртування українських наукових сил за кордоном і необхідности зорганізувати університетську науку для української академічної молоді в рідній мові [3, 60].

В часи після поразки Визвольних Змагань значну роль серед української еміграції відігравав Відень, місто мало потерпіло від війни і в ньому скупчилось багато української еміграції, головним чином інтелігенції з Галичини та Буковини. У 1920 році ця інтелігенція, серед якої було багато вчених, почала влаштовувати лекції, академічні виклади з різних дисциплін. Слухачів збиралося чимало: були люди з університетською освітою і без неї, було багато жінок, що прагнули поповнити гімназійну освіту. В цілому виклади мали великий успіх, і це стало одним із поштовхів влаштувати систематичні курси.

У Відні існувало Товариство українських журналістів та письменників. Саме воно подало ініціативу організувати такі курси. Член Товариства, колишній декан Львівського університету, відомий лінгвіст професор Олександр Колесса, перший подав думку про заснування Українського університету. Цю ідею було схвалено 17 січня 1921 року в приміщенні „Союзу архітекторів“, це дата і місце зародження УВУ.

Була організована Рада, до якої вступили професори: Олександр Колесса, Станіслав Дністрянський, Іван Галицький, Володимир Старосольський, і два представники від Товариства журналістів та письменників: це були Олександр Олесь та Володимир Кушнір. Почалася підготовча організаційна праця. Університет з самого початку поділявся на два факультети: філософський та правничий. Професорами були: на філософському факультеті — Дмитро Антонович, відомий знавець українського мистецтва, Іван Горбачевський — хімік світового рівня, Дмитро Дорошенко, відомий історик України, Олександер Колесса, Степан Рудницький, відомий географ України, Степан Смаль-Стоцький — філолог, один з перших академіків Української Академії Наук у Києві. На правничому факультеті були: Станіслав Дністрянський, відомий знавець міжнародного права, кандидат в депутати до Віденського парламенту; Ростислав Лащенко – історик українського права, Михайло Лозинський, Олександер Одарченко – економіст, професор Варшавського університету – Володимир Старосольський, теорія права, Сергій Шелухін – дослідник українського права, Федір Щербина – статистик, член-кореспондент Російської Академії Наук.

Першим ректором обрано було проф. О. Колессу.

В травні 1921 року почалися виклади в Українському Вільному університеті. Студентів було досить: 65 на філософському факультеті і 25 на правничому.

Проте, не зважаючи на видатний склад професорів, на достатнє число студентів, Український університет у Відні не міг розгортатися. Йому не вистачало матеріальної бази. Причин було багато. Перш за все Відень втрачав своє значення, як головний осередок української еміграції. У зв'язку з тим українські громадські установи, які взяли на себе матеріальне забезпечення університету, не могли виконати цих зобов'язань, бо самі занепадали, або ліквідувалися. Студентства було замало, і само воно було злиденне, щоб підтримували університет. Була потреба шукати іншого, більш сприятливого терену, до якого перенести університет. Доля університету склалася цілком випадково.

У літку 1921 р. професор В. Старосольський поїхав до Праги на з’зд соціалістичної партії. В Празі він зустрів інженера Нечаса, соціал-демократа, референта українських справ в канцелярії президента Масарика. В розмовах зупинилися вони на долі українського університету і Старосольський розказав про важке становище університету у Відні. На це інженер Нечас запропонував перенести університет до Праги і сам був ініціатором цього. Протягом одного дня справа була залагоджена. Смаль-Стоцький розповідає про це так. Він пише, що не зважаючи на матеріальні труднощі існування УВУ у Відні, Рада університету стала шукати іншого місця для його осідку і зупинилася на Празі, на ініціативу ректора О. Колесси 11 лютого 1921 року обираючи Прагу, як місто осідку університету, брали до уваги, що там перебувало багато української студентської молоді, понад 5000 людей. З доручення Ради на початку травня 1921 року, ректор О. Колесса та проректор С. Дністрянський поїхали до Праги. Вони зустріли тепле прийняття з боку прем’єр міністра, міністра закордонних справ та міністра освіти. Ректор О. Колесса був прийнятий президентом Т. Г. Масариком. Всі вони охоче погодилися прийняти Український Вільний Університет [10, 19].

1.2. Празька доба

У літку 1921 р. Український університет був перенесений до Праги. Двома декретами — міністра закордонних справ 16 вересня, та міністра освіти 5 жовтня 1921 р., ухвалено було його право азилю та перебування на території Чехословаччини. Він дістав матеріальне забезпечення, субсидії для студентів, право викладати лекції в залах Карлового університету в Празі. Тоді він дістав і назву “Українського Вільного Університету”, складено було “статут”, і встановлено право студентів та покладено було ті правні та матеріальні права, на основі яких він існував протягом подальших 24-х років [3, 20].

Обрання Праги для УВУ було надзвичайно вдалим. На той час може найбільше скупчення української молоді було в Празі. Це була та молодь, що брала участь в арміях Росії та Австро-Угорщини, а пізніше, України проти більшовиків та Польщі. До Чехословаччини перейшла бригада генерала Крауса. Були вояки інтерновані в таборах Чехословаччини, згуртовані в таборах Йозефова та Яблінного, було багато молоді з армії УНР, УГА, дехто зі студентів, що втекли з Львівського університету, коли поляки його полонізували, та із Чернівецького університету, коли його румунізували.

До цієї основної маси молоді час від часу вливалися нові. Коли в 1939 р. мадяри зайняли Карпатську Україну, багато молоді перейшло до Праги й вступило до УВУ. Того ж року більшовики зайняли Галичину й студенти з університету теж перейшли до УВУ. Взагалі за тих часів у Празі було біля 5000 української молоді. До УВУ вступали не тільки українці: були німці, лотиші, білоруси, румуни, мадяри, євреї і росіяни.

В УВУ, за перші роки існування, було понад 500 чоловік, в 1921-1922 роках було максимальне число 700 душ на обох факультетах. Поволі число студентів зменшувалося: багато закінчувало курс, а нових було менше. В останні роки 1939-1941роках число їх складало понад 60 чоловік.

Коли було перенесено УВУ до Праги й обговорювалася його структура, Рада УВУ висловила бажання мати три факультети: правничий, філософський та природничий. Проти цього виступили чеські чиновки, і дали іншу пропозицію: правничий факультет дістав назву “факультет юридичних та соціальних наук”, а філософський був поділений на два відділи: історично-філософських та природничих наук.

Число професорів на Празький період історії УВУ значно збільшилося, порівнюючи з Віденським. До професорів, що приїхали з Відня, приєдналося багато вчених із Західної України; вони брали участь в УГА і залишилися на Заході, інші приїхали з підсовєтської України з армією УНР, а інші в дипломатичних місіях, за гетьманської держави, або Директорії. Серед них були видатні вчені, як В. Біднов – історик української Церкви, з Катеринослава, В. Кубійович – колишній доцент Краківського університету, географ – Б. Матюшенко, В. Щербаківський, археолог з Полтави, О.Шульгин – історик, амбасадор Української Держави в Болгарії, О.Лотоцький — церковне право, Ф. Швець – геолог та О. Андрієвеький – цивільне право та інші. За останній рік Празького періоду, 1944 р. вступили вчені з совєтської України: історики О. Оглоблин. та Н. Полонська-Василенко – колишні професори Київського університету, П. Ковалів – мовознавець, професор Педагогічного Інституту у Києві. Л. Окіншевич – історія права, колишній старший науковий співробітник Української Академії Наук.

Загальний характер УВУ Празької доби значно різнився від Віденського. У Відні малий гурток українських вчених, переважно із Західної України, заклав маленький університет для невеликої групи студентів, переважно не із Західної України. В Празі цей університет не тільки виріс, але набув характеру соборності, став українським університетом, що об'єднував вчених та студентів цілої України, католиків і православних.

УВУ здобув поважне місце в історії культури української еміграції не тільки, як висока школа, але й як науковий осередок. Завдяки допомозі УВУ, в Чехії засновуються інші високі школи: 1922р. – Сільсько-Господарська Академія в Подєбрадах, 1923р. – Високий Педагогічний Інститут ім. Драгоманова в Празі: в обох викладало багато професорів УВУ. Незабаром у Празі було засновано Студію Пластичного мистецтва, під проводом професора Д. В. Антоновича. Біля УВУ гуртуються наукові товариства: медиків, хіміків, інженерів, природознавців та інші. Але головне значення мало Історично-філологічне товариство, засноване в 1923 році. Воно було пов'язане з УВУ і через нього праці професорів УВУ виходили на широкий форум громадскості. За час з 1923 по 1945 роки Товариство відбуло кількасот засідань, на яких було прочитано 500 доповідей, переважно професорами УВУ, і видано 5 збірників. Засідання Товариства користалося великою популярністю, і на них сходилося багато слухачів.

Велике значення для історії української культури мав музей Визвольної Боротьби України, заснований УВУ у 1925 році. Незабаром Музей відділився від УВУ, було зорганізовано Товариство М.В.Б.У. (Музей Визвольної Боротьби України) з власною управою та коштами (ці кошти надсилали переважно із ЗДА ). Але провід Музею весь час належав професорам УВУ. Головами минулого товариства були професори: І. Горбачевський, С. Смаль-Стоцький, А. Яковлів, Д. Дорошенко, незмінним директором – Д. Антонович. В музеї був відділ архіву, де було зібрано архіви УНР, таборів полонених, Союзу Визволення України, листування діячів, тощо. Була також цінна бібліотека, зокрема періодика часів Визвольних змагань. В музеї були пам'ятки мистецтва, меморіальні речі, тощо. Музей у 1938 році мав власний будинок в Празі. Все це здебільшого загинуло під час останньої війни [8, 265].

Все це зробило УВУ головним осередком життя української еміграції 20-30-х років.

Значення УВУ, як наукового осередку української еміграції, виходило за межі Праги. 1920-ті роки характеризуються великим числом наукових конференцій, і професори УВУ брали активну участь у понад 20-ти конференціях. Перше місце в цьому мав професор В. М. Щербаківський, який був на 15-ти конференціях і виступав теж з доповідями. Професори І. Мірчук, Горбачевський, С.Шелухин та інші, брали активну участь у цих конференціях.

УВУ залишив пам’ятки своєї наукової діяльності в своїх виданнях. Була видана фундаментальна праця професора І. Горбачевського “Підручник органічної хімії” на 800 crop. Другий том — “Підручник неорганічної хімії” такого розміру залишився не надрукованим. Видано було праці професора С. Дністрянського: “Загальна наука права”, Р. Лащенка: “Історія українського права”. УВУ видавав “Наукові Збірники”, один з них був присвячений президентові Чехословацької Республіки Т. Г. Масарикові. Крім друкованих праць, видано було чимало літографічним способом: це були переважно підручники, призначені для студентів. Літографічним способом було видано праці проф. Д. Антоновича: “Історія українського малярства”, та В. Тимо-шенка з економіки України.

З початком 1930-х pp. становище УВУ погіршало. Поліпшення відносин між Чехословацькою Республікою та СССР шкідливо відбилося на ставленні чеського уряду до українських емігрантів: зменшено було субсидії, закрито Високий Педагогічний Інститут, Господарську Академію в Подебрадах перетворено на С/Г Інститут (УТГІ). Але УВУ залишився недоторканим. У 1939 році Чехословаччину окупувало німецьке військо. УВУ був значно обмежений в правах і діяльності. До УВУ був призначений німецький куратор. Виклади відбувалися лише час від часу.

14 лютого 1945 року, коли війна вже наближалася до кінця, на Прагу зроблено було перший наліт. Одна з бомб впала на будинок Музею й знищила частину експонатів. Почалися тривожні розмови в УВУ. На засіданні філософічного факультету було поставлено питання про евакуацію УВУ, як української установи, з бібліотекою, архівом, професорським складом і перенесення його до якоїсь іншої країни. Проте Сенат УВУ відхилив пропозицію філософського факультету про евакуацію. Професори, які вірили в надійність своїх чеських паспортів і декретів Чехословацької Республіки, встановлювали правове становище УВУ в Празі, взяли гору. Вони були певні, що совєтське військо не пошкодить УВУ, а навпаки, зацікавляться ним, коли побачать, що все залишається в належному стані: і адміністрація, і бібліотека, і банкове конто. Ця концепція перемогла. Але ректор професор А. Яковлів, декан філософського факультету В. Щербаківський та значна частина професури заявили, що вони виїздять з Праги. Ці професори дістали посвідчення про тимчасові відпустки, з обов’язком повернутися до УВУ на першу його вимогу. Замість адміністрації, що виїздила, було обрано нову. На ректора було обрано колишнього президента Карпатської України монсеньора Авґустина Волошина, на деканів: філософського факультету І. Панькевича та правничого О. Гайманівського. Всі вони, а також канцлер УВУ, полковник Росиневич були арештовані через кілька днів по вступі до Праги Червоної армії. Ректора та канцлера було розстріляно. Бібліотеку, архів, банкове конто конфісковано. Музей Визвольної Боротьби був теж ліквідований і матеріали його вивезені до СССР.

Так закінчився в перших днях травня 1945 року Празький період історії УВУ.

1.3. Мюнхенська доба історії УВУ

Наприкінці травня 1945 року невеличка група професорів УВУ виїхала з Праги. В ній були: В. М. Щербаківський, О. П. Оглоблин, П. К. Ковалів, С. М. Драгоманов, Н. Д. Полонська-Василенко, а також О. П. Косач-Кривинюк, сестра Лесі Українки і В. В. Міяковський. Після довгого й небезпечного переїзду, на початку червня 1945 року ця група доїхала до Баварії, але не було можливості дістатися до Авґзбурґу, де було призначено зустріч “біженців” з Праги. Ця університетська група доїхала тільки до Мюнхену, де зібралося вже чимало втікачів. Мюнхен був тоді цілком зруйнований. Тяжко було знайти якийсь куток, де можна було б притулитися. Та, не зважаючи на жах цього зруйнованого міста, на безперспективність влаштуватися в ньому, серед руїн, знайшлися й тут ідеалісти — вчені, які знову почали розпалювати смолоскип вільної науки. Але між Віднем 1921 року й Мюнхеном 1945 року була велика різниця: Відень не був тоді зруйнований війною, і ці професори, що заснували УВУ, мали дах над головою й певні засоби до життя. Цього не мали їхні спадкоємці, професори УВУ, у Мюнхені. Але вони, не дбаючи про свою власну долю, вирішили поновити УВУ, серед руїн та згарищ Мюнхену. Головним ініціатором відновлення УВУ був професор В. М. Щербаківський, до нього приєдналися проф. І. Мірчук та інші професори УВУ. Перші професорські збори відбувалися в помешканні вдови професора С. Томасівського, пані Марії Томашівської, на Йоганнгоія. Там же відбувалися перші виклади. Ректором УВУ було обрано професора В. Щербаківського, деканом філософського факультету професора І. Мірчука, правничого – професора Л. Окіншевича. Секретарство УВУ було доручено пані М. Томашівській. До кінця 1945 р. було вже оформлено заснування УВУ. Керівництво УВУ почало шукати підтримки з боку влади. Баварська влада і окупаційна американська поставилися прихильно до ідеї відновлення УВУ, але матеріально нічим де могли підтримати. УВУ було здане тільки на власні ресурси. Проте важливе значення мало те, що Баварське міністерство приділило УВУ приміщення в будинку школи на Версайлерштрассе. Там було розміщено канцелярію, кілька аудиторій та бібліотеку [10, 25].

Чутки про відновлення УВУ швидко поширилися по таборах, де скупчувалася молодь, і вже з кінця 1945 р. до УВУ вступали студенти: серед них були колишні празькі студенти, що не встигли закінчити курсу, а також; багато з “світської молоді”, яка не повернулася “на родіну”. Матеріальне становище їх було тяжке.

Зростало число професорів, яке наприкінці 1940-тих років досягло 70. Серед професорів були не тільки професори УВУ з Праги, а також багато нових з “нової” еміграції, вчені із Західної та Східної України. Крім того, приєдналися до них, як асистенти та доценти особи, що склали докторати в УВУ в Мюнхені. Серед цих 70 професорів були на філософському факультеті: Ю. Бойко, М. Вєтухів, Г. Ващенко, М. Глобенко, Ю. Бурґгардт-Клен, П. Курінний, О. Кульчицький, М. Міллер, В. Міяковський, В. Стецюк, Ю. Шевельов-Шерех, В. Янів, на правничому: М. Васильєв, В. Гришко, Є. Ґловінський, Ю. Панейко, Ю. Студинський та інші.

Поволі матеріальні справи УВУ налагоджувалися. Американські організації – УНРРА та ІРО давали одноразові субсидії, українська організація кооператив “Єдність” щороку давала певні відсотки своїх прибутків. Баварський уряд, під проводом прем’єр-міністра д-ра Егарда давав теж невеликі, але регулярні дотації.

УВУ міг вже мінімально оплачувати працю професорів, давати субсидії студентам.

Проте, далі становище УВУ зазнало важких змін. Перша катастрофа була матеріальна: це була валютна реформа, яка позбавила УВУ тих невеликих заощаджень, які було зроблено. Критично, вона позбавила українські організації можливості допомагати УВУ субсидіями, бо вони самі опинилися в скрутному становищі.

Другою катастрофою УВУ була еміграція за океан, що з 1948 р. набула масового характеру. Виїздили професори, а головне — студенти, не закінчивши УВУ. Аудиторії спорожніли, але виклади не припинялися до кінця літнього семестру 1956 року.

Змінився характер викладів: авдиторні лекції замінили семінари з малими групами студентів та консультації з ними.

А втім виїзд студентів за океан ще не розривав зв’язків їх з УВУ, вони приїздили складати іспити, якими закінчували навчання, обірване передчасним виїздом з Німеччини.

Щоб забезпечити інтереси студентів, які опинилися поза Німеччиною, було організовано “Позаочний університет” в Сарселі, там же була організована Делеґатура УВУ. Такі ж Делеґатури були в ЗДА та пізніше в Канаді.

Становище УВУ змінилося на краще, коли 16 вересня 1950 року Баварське Міністерство Освіти визнало за УВУ, як правничим університетом, право давати наукові ступені магістра та доктора. Це мало велике значення і для престижу УВУ і для його докторантів: в Канаді та США університети визнавали ці права і тим полегшували науковий шлях для докторів УВУ [4, 82].

3 другого боку УВУ зберіг своє значення наукового осередку. Професори УВУ брали активну участь в численних наукових конференціях та з’їздах. УВУ організував декілька інститутів: Психологічний, Літературознавчий, Суспільно-економічний, які працювали часто на спілку з науковими німецькими установами.

Зокрема у 1953році УВУ організував у Мюнхені конференцію Психологічного Інституту, спільно з німецькими психологами; вона була присвячена тематиці “Напруження поміж Сходом і Заходом у світлі психології”. Зміст рефератів було оголошено в спеціальному англомовному бюлетені та німецькому часописі “Die geistige Welt”.

Того ж року відбулася конференція УВУ в Страсбургу, за участю також: французьких вчених.

Наступного 1954 року відбулася конференція УВУ в Римі. Року 1955 кілька професорів УВУ взяли участь в конференції, влаштованій Католицьким університетом у Лювені. Того ж року Психологічний Інститут УВУ влаштував в Штуттгарті серію викладів на тему “Людські та тваринні фактори в психічному житті”.

Цей період життя УВУ характеризується посиленою видавничою діяльністю. Ювілеї 1948 та 1956 років УВУ відзначив виданням двох Наукових Збірників, що були продовженням Празьких (V та VI). У 1949 році видано було збірник “Україна та її народ”, англійською мовою, за редакцією проф. І. Мірчука. Року 1956 видано збірник, присвячений ювілею папи Пія XII. Року 1955 видано збірник, присвячений конференції в Лювені. Надруковано було дві праці проф. Ю.Бойка: “Шевченко й Москва” та “Шевченко на тлі західноєвропейської літератури”.

УВУ надрукував чимало підручників і посібників, які стали ще важливішими тоді, коли припинилося аудиторне навчання. Так, циклостилевим способом було надруковано праці: О. Баранова, Г. Ващенка, К. Кисілевського, П. Коваліва, Б. Крупницького, О. Кульчицького, П. Курінного, І. Мірчука, Л. Окіншевича, Я. Падоха, Н. Полонської-Василенко, Я. Рудницького, Ю. Старосольського, В. Стецюка, М. Чубатого, Ю. Шереха-Шевельова, В. Щербаківського, О. Юрченка та інші.

1960-ті роки принесли чимало змін праці УВУ. Перша і сумна подія, це була смерть проректора, професора І. Мірчука, що сталася 2 травня 1961 року. Починаючи з 1946 року й до своєї смерті професор І. Мірчук, з невеличкими перервами, був ректором або проректором УВУ. Він віддав своє життя, свій талант, свою енергію і весь цей період історії УВУ тісно пов’язаний з його ім’ям.

Ще раніше у січні 1961 року помер ректор УВУ проф. М. Васильєв. Отож УВУ залишився без ректора і без проректора. За статутом, ректора мав заступати найстарший віком професор Г. Ващенко, який був хворий. Тоді Надзвичайні Збори Професорської Колегії УВУ обрали ректором професора Ю. Панейка й УВУ був виведений з кризи.

Проте стан УВУ залишався загрозливим. Треба було перенести УВУ до нового приміщення, бо за новим законом у школах не повинні були бути сторонні установи.

У 1961 році виникла думка про організацію німецького товариства сприяння українській науці наш der Ukrainischen Wissenschaft “Спільнота праці для сприяння українській науці”, як передано цю назву в офіційному статуті. Загальні Збори професорів УВУ, за участю професорів, що перебували в США та Канаді, прийняли пропозицію Товариства та його опіку. До “Спілки сприяння” було прийнято три українські установи: УВУ, УТГІ та НТШ.

Вона дістала приміщення та невелику, але регулярну субсидію. УВУ має на Лапласштр в будинку дві кімнати (кабінет ректора та канцелярію) та право користатися для викладів великою залою на 100 осіб, а крім того приміщення для бібліотеки, спільно з іншими установами. Почалася нова сторінка в історії УВУ.

Наступні 1962-1964 роки внесли мало нового в життя УВУ. Діяльність його була зосереджена на справах видавничих та докторизації своїх слухачів, які не встигли цього зробити до виїзду з Європи [5, 190].

З 1965 року в житті УВУ настала нова й дуже важлива зміна. За ініціативою ректора, професора Ю. Бойка, одноголосною ухвалою Загальних Зборів професорів УВУ, було поновлено аудиторне навчання. Зважаючи на те, що евентуальні слухачі перебували поза Мюнхеном, а часто і за межами Європи, лекційний час був обмежений двома літніми місяцями, а програма викладів – двома старшими семестрами – докторськими. Спроба була дуже вдала. Щороку збільшується число фактичних слухачів, яке досягло в 1970р. максимальної цифри – 50 осіб. Збільшується число доцентів і докторів: в 1970р. на філософському факультеті дістало докторські ступені 12 осіб. Більша частина з них колись юнаками розпочинали університетські студії в УВУ, тепер, через 20-25 років повернулися до нього, часто маючи вже посади професорів-асистентів в університетах США та Канади.

Поволі змінюється професорський склад УВУ. Під час масової еміграції більша частина професорів виїхала з Німеччини. За 20 років УВУ втратив багато професорів, що померли.

Притягання нових сил, молодших вчених, ускладнюється статутом, який вимагає габілітації, яка для багатьох еміграційних науковців дуже важка, бо УВУ не може дати для цього матеріальної допомоги, у формі субсидії на час підготовки габілітаційної праці. Компромісом в цьому становищі було запрошення лекторів для читання спеціальних курсів на семестральному курсі. Цим шляхом УВУ прив’язує до себе ближче людей, що мають бажання габілітуватися і дає можливість ознайомити слухачів з проблемами, в яких працюють молоді вчені.

Семестральні лекції збігаються в часі з літніми високошкільними курсами, що відбуваються в УВУ протягом 3-4 тижнів, причому програма їх не зв’язана з програмою семестру.

В УВУ існує також практика почесних докторатів. Загально за весь час УВУ надав близько 50 почесних докторатів заслуженим українським і неукраїнським вченим і громадсько-політичним діячам.

Збільшена видавнича діяльність УВУ.

УВУ продовжує наукові стосунки з усім світом.

Правий був ректор УВУ проф. І. Мірчук, який казав, що УВУ – це „неповторне явище нашої еміграції“. „Запалений малою групою вчених та журналістів – фанатиків української науки, у Відні, цей смолоским світив через цілі роки. Це наш обов’язок – берегти його полум’я і передати генераціям, які прийдуть після нас“ [10, 27].

Додаток А.

Інформація для бажаючих вступити в УВУ

1. Умови вступу.

Український Вільний Університет прий має на студії тих осіб, які хочуть засвоїти і поповнити знання з українознавчих предметів гуманістичних та суспільних дисциплін. Під сучасну пору на студії можуть поступати кандидати із завершиним навчанням у ВУЗах (абсолюторія або бакалаврат ВУЗів країн Заходу, чи із звичайним дипломом про завершення вищої освіти в Україні), з метою поглиблення знань згідно з вимогами правил студій УВУ протягом не менше двох семестрів.

2. Іматрикуляція.

Для іматрикуляції студент/студентка повинен подати наступні документи:

- прохання (заяву) про прийняття на судії;

- завірену копію атестата про середню освіту;

- свідоцтво та дипломи попередніх студій чи про їх закінчення;

- автобіографія з описом попереднього навчання;

- щонайменше дві рекомендації від своїх професорів;

- три фотокартки паспортних вимірів.

Іматрикульовані студенти УВУ користуються під час своїх студій усіма правами і привілеями, що їх передбачає Статут УВУ.

3. Академічний рік.

Академічний рік УВУ включає два семестри – зимовий (листопад-березень) та літній (червень-серпень). Семестр зараховується після вислухання студентом не менше, ніж 140 лекційних годин, вписаних до студійного листка, і підтверджених викладачами. Лекції, спільні для обидвох факультетів, можуть бути зараховані до загального числа вислуханих годин.

4. Вимоги для одержання маґістерського ступеня.

Після складання обов’язкових колоквіумів та всіх іспитів, кандидат може приступити до дипломного маґістерського іспиту (студенти Філософічного факультету зобов’язані представити маґістерську працю).

5. Вимоги для одержання докторського ступеня.

Особи із ступенем маґістра або кандидата наук з України мають можливість завершити свої студії в УВУ докторатом. Передумова цього: вислухання щонайменше двох докторських семестрів, складання передбачених іспитів, написання докторської дисертації під керівництвом одного з професорі УВУ – спеціаліста з обраної ділянки.

Після схвалення рецензентами докторської дисертації кандидат має право приступити – у визначеному деканатом терміні – до представлення та захисту дисертації перед окремою комісією факультету. Докторанти не можуть бути звільнені від докторських семестрів.

6. Габілітація.

Не швидше, як через два роки після одержання докторського титулу обидва факультети УВУ мають право проводити габілітації доцентів. Вимоги щодо габілітації регулюються окремою ординацією.

7. Університетські оплати.

Одноразове вписове на обидвох факультетах становить 100 євро. Семестральна оплата – 900 євро. Педагогічний курс – 450 євро. Курси української (нижчий рівень) і німецької мов (нижчий рівень) 600 євро.