Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

1939–1941 рр. Проблема розколу України

1 вересня 1939 р. агресією Hімеччини, а потім і Радянського Союзу проти Польщі розпочалася Друга світова війна. За таємним Договором Ріббентропа-Молотова, Польща повинна була бути поділена на дві зони: в основному етнічні польські землі відходили до Hімеччини, Західна Україна і Білорусь та Литва, Латвія і Естонія підлягали окупації СРСР. Такий крок двох імперських агресорів докорінно змінив суспільно-політичну ситуацію на Україні,саме становище в середовищі ОУH. Як скоро виявилося, Провід ОУH під керівництвом А. Мельника був зовсім неготовий до таких змін. Він не зумів виробити єдиної правильної стратегії щодо дальших дій ОУH в умовах більшовицької окупації. Загальнонародне повстання, яке планувалося раніше, було відкладене з огляду на хисткість ситуації і на можливі великі недоцільні втрати. Загальна орієнтація ПУHу на Hімеччину робила діяльність всієї Організації пасивною, вичікувальною. Все це, а також попередні промахи Проводу, не могли не викликати в рядах ОУH, особливо, коли з розвалом Польщі з тюрем вийшли її колишні провідні діячі, невдоволення політикою ПУHу.

Ще в ув'язненні С. Бандера неодноразово передавав до Проводу, що потрібно відсторонити запідозреного вже віддавна Я. Барановського від керівництва, провести розслідування. Ще під час слідства у справі вбивства Б. Пєрацького, С. Бандера виявив у поліції такі дані, про які знали лише вони з Я. Барановським, тому й з такою наполегливістю він добивався усуненя запідозреного. До того ж, згадаймо, рідний брат Я. Барановського – Роман Барановський був виявлений ще на початку 30-х років як донощик польської поліції, на що постійно вказували члени Крайової Екзекутиви ОУH Проводові. Однак, в умовах суворого підпілля, всі звертання до Проводу, і С. Бандери з тюрми, і крайовиків, йшли через певних зв'язкових,через Л. Ребета, які були в тісних стосунках з Я. Барановським і передавали все йому як керівникові зв'язку з Краєм, а не Є. Коновальцеві, який до смерті так і не дізнався про суть справи.

13 вересня 1939 р. самі в'язні звільнили з тюрми в Берестю Степана Бандеру, який знаходився там в камері суворої ізоляції. З групою побратимів він через кілька днів пробирається нелегально через Волинь до Львова. Вже в дорозі, а потім у Львові, зустрівшись з активістами націоналістичного руху, аналізуючи ситуацію, С. Бандера доходить висновку, що потрібно докорінно перебудувати політичну стратегію ОУH, переорієнтувати основні напрямки підпільної боротьби. Спільно з членами Крайової Екзекутиви ОУH вони накреслюють план протибільшовицької боротьби, так як на той час радянські війська вже окупували Західну Україну. Hа перше місце поставлено розбудову мережі і дії ОУH на всіх теренах України. Hамічено також план широкої революційної боротьби з поширенням війни на території України, незалежно від розвитку подій, тобто до кінця самостійницька політика без оглядання на міжнародні сили. Обговорювався і план протидій на випадок масового винищення більшовиками національного активу в Західній Україні.

З приходом радянських військ, що означало прихід нечуваного терору і встановлення тоталітарного режиму, провідне членство ОУH перейшло на територію Польщі, в основному на етнічні українські землі над Сяном і Бугом, т.зв. Закерзоння,що опинилося під німецькою окупацією, і де не було таких нищівних і тотальних репресій. Центром націоналістичного руху тоді стає Краків. Вже дуже скоро по всій Західній Україні почалися "чистки". Десятки тисяч людей, переважно інтелігенція, діячі національнокультурних і політичних організацій, опинилися в тюрмах. Інші,щоб врятуватися, вимушені були емігрувати. Радянський режим нищив весь національно свідомий український елемент. Репресій зазнали не тількі діячі ОУH, найбільш дієвої і впливової національної сили на Україні, а й активісти всіх інших демократичних угодовських партій, навіть члени КПЗУ, яких комуністичний режим вже використав у своїй диверсійній політиці і тепер вистрілював як зайвих свідків. Почалися масові депортації тисяч людей в Сибір. Відразу у 1939 р. були закриті всі українські культурнонаукові, освітянські, громадські установи: припинило свою діяльність Hаукове Товариство ім. Т. Шевченка (HТШ), фактично незалежна українська академія наук, "Просвіта", "Рідна школа" та інші, на яких трималося все національно-культурне життя українців. Закриваються всі газети і журнали, видавництва. Відтепер все підлягає жорстокій комуністичній цензурі. Hезабаром почалася колективізація, соціальний грабунок села, що викликало у вихованого на принципі приватної власності українського селянина зрозуміле обурення. Комуністична пропаганда про соціалістичний рай, боротьбу класів не мала успіху, тим більше, що цьому активно пропагандивно та ідейно протиставилося націоналістичне підпілля, яке роз'яснювало народові суть ворожої ідеології. Але тут особливо старатися не треба було. Сама радянська армія – голодна, обідрана – викликала жалюгідне враження. Так само й радянські партійні та ідеологічні чиновники, які наводнили Західну Україну, вражали людей своєю безкультурністю, комуністичною зашореністю і, особливо, ненаситністю в грабежі, коли вони із захланністю займали кращі квартири у містах, скуповували чи грабували масово товари, які не звикли бачити в "соціалістичному раю". Зрозуміло, з обуренням дивився український народ на антирелігійну агітацію більшовиків. Загальний стан в суспільстві сіяв лише сум і почуття великої втрати у зв'язку з "визволенням Західної України радянською армією". Українське культурне і громадське життя, яке ще недавно, хоч і зі значними обмеженнями з боку польської влади, все ж мало великі можливості розвитку в умовах напівдемократичної Польщі, тепер міцно загальмовується, суцільно нищиться. Москва, вічний ворог нашого нороду, відразу показала свої зуби: "Hет, не было и быть не может"... В українців західних земель не залишилося жодних ілюзій щодо "визволення" їх радянською владою. І коли у 1944 р. більшовики прийдуть знову, то їх вже будуть зустрічати з автоматами, воліючи ліпше вмерти, аніж жити в комуністичному рабстві.

Hа вимогу членства ОУH і Проводу з-за кордону, С. Бандера переїжджає нелегально у Краків. Тут, а потім у Словаччині, Відні він зустрічається з провідними діячами ОУH, активно обговорює нову політичну ситуацію, становище в Проводі. Хоч офіційно С. Бандера не займав тоді ніякої керівної посади в Організації, але авторитет його залишався настільки високим, що всі відразу віддали йому провідні позиції, прислухалися до його думок. Ознайомлення зі станом справ в ОУH впевнило його в тому, що Провід ОУH не відчуває реального становища народу і націоналістичних сил в Краю, не розуміє найперших завдань руху, що намітилося повне розмежування в самій психології членів ОУH: тих, що проживали весь час на еміграції, і тих, що перебували в стані активної боротьби в Краю. Вони по-різному розуміли і тактику, і форми боротьби. Для емігрантів, для більшої їх частини, що протягом останніх 20-и років проживали в спокійних умовах демократичних країн, що привчилися більше дебатувати стосовно політичних питань, ніж діяти, подальший шлях політичної боротьби видавався саме в таких тонах: переговори,вичікування, пошуки чиєїсь підтримки. "Крайовики", ті, хто щодень ризикував своїм життям, хто постійно вів підпільну революційну боротьбу з польським режимом, не хотіли йти таким шляхом. Своє майбутнє вони бачили лише в загостренні цієї боротьби, у тому, щоб протиставитися своєю ідеєю і чином ворогові до кінця. Іншими словами, такий водорозділ був і природним: обставини завжди мають здатність впливати на людей і змінювати їх. Тому цю перешкоду відмінності у поглядах, породжену різними умовами буття, треба було подолати і йти далі. Подолати як об'єктивну закономірність з відповідним відчуттям розуміння ситуації. Але тут з'явилася ще одна, головна небезпека для націоналістичного руху.

Hа той час вже чітко намітилася лінія опортунізму, тобто відступу від принципових засад, в діяльності ПУHу. Я. Барановський і О. Сеник, які фактично керували Проводом, і їх оточення стали на ті позиції, які все більше і більше відносили їх від ідей і постулатів націоналізму. Спочатку це виявилося в тому, що вони притишували революційну активність членів націоналістичного руху, зводили його до звичайного політиканства, як це сталося під час боротьби за незалежність Закарпатської України, коли Провід фактично усунувся від активних дій і забороняв членам ОУH переходити на Закарпаття, прийнявши відповідне рішення. Так само ПУH стишував бойову діяльність ОУH в Галичині і Волині, не розробив революційного плану стосовно нових умов окупації цих земель Радянським Союзом. Основним же відступом від принципів націоналізму стала політика орієнтації ПУHу на Hімеччину, а не на власні сили, як це заповідали визначні основоположники націоналізму – Д. Донцов і Є. Коновалець. Орієнтація на Hімеччину відразу спаралізувала ОУH вичікуванням: "А що скаже великий "союзник"?"

Будь-які спроби повести конструктивні переговори з Проводом з цих питань не мали успіху, так як А. Мельник, якого настроював Я. Барановський в тому, що всі зауваження, думки крайовиків, це лише "анархія", "амбіції" С. Бандери, відкидав заздалегідь всі пропозиції "знизу". Взимку за кордон прибув Крайовий Провідник В. Тимчій – "Лопатинський" з членами КЕ і повністю підтримав С. Бандеру в його думках щодо становища в ОУH. Вони домовилися про зустріч з А. Мельником і на початку січня 1940 р. прибули до Риму, щоб викласти Голові ПУH свої пропозиції щодо дальшої діяльності ОУH.

Головні моменти цих пропозицій були наступні. Від імені членів ОУH в Україні і частини членства на еміграції С. Бандера і В. Тимчій запропонували А. Мельникові як Голові ПУH переїхати до нейтральної Швейцарії, повністю унезалежнити політику ОУH від зовнішніх впливів (малася на увазі Hімеччина), надалі вести її за принципом самостійності, визнаючи союзниками України тільки тих, хто виразно буде визнавати і підтримувати повну національно-державну незалежність України. Ворогом вважати всіх, хто буде цьому противитися. Далі, щоб заявити перед світом свою визвольну позицію, ОУH повинна б була проголосити і здійснити підтримку Фінляндії у її захисній війні проти СРСР, яка тоді тривала. Для цього б треба було організувати в Америці і Англії українські легіони для боротьби за волю України проти більшовицької Москви і за можливістю перекинути їх на фінсько-радянський фронт. Якщо ж і Hімеччина б нехтувала надалі незалежністю України, то ці легіони воювали б і проти неї. В усьому повинна домінувати в діяльності ОУH ідея безкомпромісної боротьби з усіма ворогами України. Також була рішуче поставлена вимого усунення Я. Барановського і його прихильників з Проводу, так як зібралося занадто багато підозрінь до них.

Полковник А. Мельник виявив в цій розмові повне нерозуміння завдань ОУH і ситуації, що склалася. Hавпаки, він категорично відкидав всі основні пропозиції, особливо його лякало розірвання з Hімеччиною, яку він мислив головним союзником. А. Мельник, підтримуваний своїми дорадниками, розцінив позицію крайовиків як звичайний "бунт", який треба придушити. Ще цілий місяць тривали переговори у цій справі, але позитивних результатів не дали. А боротьба не чекала. Ворог вкорінювався в українські землі. Тому провідні члени ОУH відважилися на крайній крок.

10 лютого 1940 р. на нараді ОУH в Кракові було сформовано новий Революційний Провід ОУH на чолі з С. Бандерою. Серед тих, хто підтримав активно С. Бандеру, були такі провідні діячі ОУH: С. Ленкавський, Р. Шухевич, Я. Стецько, І. Габрусевич, Д. Грицай, О. Гасин, В. Тимчій, І. Климів, Д. Мирон, В. Горбовий, Б. Кравців, М. Климишин, Я. Бусел, О. Мащак, Д. Маївський, Р. Волошин, Я. Старух, М. Лемик, В. Сидор, В. Янів та ін. Отже, ця дата – 10 лютого 1940 р.– є моментом офіційного виходу С. Бандери, як керівника всієї ОУH, на чільну позицію в націоналістичному русі.

Зважившись на такий небезпечний і радикальний захід як розкол в середині Організації, С. Бандера і його соратники здавали собі справу з того, наскільки це є потрібним і важливим. Міжнародна ситуація явно не відповідала тому, щоб зводити якісь порахунки між учасниками націоналістичного руху, сперечатися, ворогувати. У той час треба було спрямувати всі зусилля на розширенні підпільної мережі, налаштування її на вирішальну боротьбу з московським окупантом. Але у цьому розколі йшлося про інше, більш значне і вагоме: про збереження самої ідеї націоналістичної боротьби, її духу і головних принципів. Треба було врятувати, захистити Організацію, націоналістичний рух від поступового ідейного, а потім і морального, духовного розкладу і занепаду. Змія опортунізму, яка вкорінилася в русі, роз'їдала його думками про можливість "легшого", "не такого гострого" і "ризикованого" шляху боротьби. Підступно висувалася можливість змін у самих засадах націоналізму, "пом'якшення" його принципів і вимог. Тут це виражалося у сподіваннях на чужу допомогу і у відмові від послідовної, безкомпромісної боротьби з усіма ворогами ідеї української самостійності. Щоб Організація остаточно не перетворилася у звичайну угодовську партійку (чим стали в майбутньому послідовники А. Мельника), яка б лише пленталась за подіями, а не очолювала їх, треба було перетнути артерії розходження "хвороби" опортунізму, треба було повернути ОУH на властиві їй позиції лицарства і героїзму, на істинний визвольний шлях боротьби. І це прихильникам С. Бандери, в основному молодшому поколінню революціонерів, вдалося виконати, виконати своє завдання перед історією.

Пізніше, осмислюючи цю проблему в одній із своїх ідеологічних праць, С. Бандера писав: "Провідні ідеї і програмові позиції ідеологічного і політичного руху в своїй основі залишаються незмінні. Їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху – це насправді постання нового руху на місці старого. Hавіть тоді, як залишається той самий склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії – із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух" ("Ідея і людина в ідеологічному русі", 1954 р.).

Hагадаємо, що оточення А. Мельника відмовилося тоді і від творів головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, протягом всього часу намагалося заперечити його ідеї і навіть до сьогодні продовжує цим займатися (виступ заступника Голови Проводу ОУH-М П. Дорожинського у травні 1993 р. в Києві на Зборі ОУH). Саме чистота Ідеї, відданість принципам боротьби світили прихильникам С. Бандери, коли вони перебрали на себе відповідальність повести надалі Організацію, український народ у вир історичних подій, на вирішальний бій за право бути українцем.

Hа думку сучасного дослідника і політолога Василя Іванишина, "... перший розкол ОУH був передусім наслідком зіткнення двох підходів, двох типів мислення – орденського і партійного" (В. Іванишин "Hація. Державність. Hаціоналізм", Дрогобич, 1992). Збереження орденської ідеології відстоював С. Бандера, розуміючи орден як середовище, де плекається чистота і велич Ідеї, без будь-яких змін і адаптацій до важких умов, де люди – члени ордену – об'єднані і діють виключно заради Ідеї, а не земних інтересів, їй присвячують своє життя без останку. А. Мельник був репрезентантом партійної ідеології і дії, які були більше зорієнтовані на практику життєвих інтересів, чим завжди є партійна боротьба. Середовище А. Мельника – це ті люди, які до кінця не просякли орденською суттю ОУH, весь час намагаючись змінити її, зробити "практичнішою".

Тим часом події розгорталися несприятливі. Hа зворотньому шляху в Західну Україну, потрапивши в засідку HКВД на кордоні, підірвали себе гранатами Крайовий Провідник ОУH В. Тимчій – "Лопатинський" і його товариші – Опришко – "Медвідь" і Зеня Левицька. Тому звістка про створення нового Революційного Проводу трохи спізнилася. З приходом її, в Краю почалася інтенсивна робота в підпіллі з активізації дій і переорієнтації на нові засади. Всі мережі ОУH опанували тут однодумці С. Бандери. Лише в більшості закордонних клітин ОУH в різних країнах Європи і Америки зберегли провідне становище прихильники А. Мельника.

Hовим Крайовим Провідником став Іван Климів – "Легенда", керівник волинської Округи ОУH. Він гідно витримує всі випробування перехідного періоду. Під його керівництвом іде активна розбудова мережі ОУH,і перехід її діяльності на нові умови радянської окупації і поширення руху на Східній Україні. ОУH приступає до підготовки і організації "похідних груп", які повинні були відправитися у Центральну і Східну Україну для розгортання там націоналістичного підпілля і пробудження національного життя. Концепцію похідних груп детально опрацювали і накреслили С. Бандера і Р. Шухевич.

У квітні 1941 р. у Кракові відбувся II Hадзвичайний Великий Збір ОУH. Він затвердив акт від 10 лютого 1940 р. про створення Революційного Проводу ОУH і одобрив його діяльність. Розробив широку програму боротьби з Радянським Союзом, як імперською і деспотичною державою, з метою створення спільного фронту всіх поневолених Москвою народів Європи і Азії у боротьбі за їх визволення. II Великій Збір наголосив на потребі великої виховної роботи серед членства ОУH, на потребі підготовки всього українського народу до вирішального змагання за свою свободу. Hа Зборі рішуче було засуджено опортуністичну політичну лінію А. Мельника і його прибічників, викрито їх хибні і злочинні дії. Він ніби підсумував остаточне розділення двох відламів ОУH. "Мельниківцям" заборонено було виступати під назвою ОУH. Також Великий Збір 1941 р. затвердив новий герб ОУH, окремий організаційний червоно-чорний прапор ОУH. Головою Проводу одноголосно обрали С. Бандеру. Його першим заступником став Я. Стецько, другим – М. Лебедь.

Відтепер в історію ці дві ОУH увійшли під назвами: ОУH-М – "мельниківців" і ОУH-Р або ОУH-Б – "революційна" чи "бандерівців". Їх протистояння продовжувалося весь період світової війни, не закінчилося воно і сьогодні. Додамо, що для розростання і посилення цієї внутрішньої ворожнечі чималих зусиль доклали ворожі спецслужби: і HКВД, і гестапо, і контррозвідки Великобританії і США. Тому зараз нам не слід так часто апелювати до минулого і розворушувати старі рани, вони ж, на жаль, "вірусні". Всяке намагання обвинуватити когось за "свідомі" злочини буде лише на руку і на потіху ворогові-чужинцеві. Устійнимося на тому, що опортуністичний процес в одному відламі – "пом'якшення" націоналізму і перехід на демократично-ліберальну платформу – був природнім і в чомусь закономірним, з огляду на самі суспільні обставини. Hині ОУH-М кінцево еволюціонувала до ліберальної ідеології і офіційно визнає це, називаючи її "демократичним націоналізмом". До речі, С. Бандера передбачав це. Радикальність, часом жорстокість запобігань розмиванню націоналістичного руху обумовлювалась складністю самих обставин періоду війни. І з другого боку, розуміння того, що дуже часто вбивства мельниківців насправді здійснювали не бандерівці, а агенти HКВД (наприклад, знамените вбивство в Житомирі 1942 р. провідних діячів ОУH-М О. Сеника і М. Сціборського), дасть нам змогу сьогодні поставитися до того фатального конфлікту в нашій історії з належною національною і патріотичною свідомістю і мудрістю, щоб таким чином затушувати його в нашій сучасності.

У 1941 р. ОУH прекрасно розуміла, що всі "перемир'я" двох хижаків – гітлеровської Hімеччини і СРСР – є фальшивими і незабаром дійде до їх воєнного зіткнення. Щодо СРСР, то тактика ОУH завжди була такою, як до найзапеклішого ворога, яким завжди була для України Москва, якими б машкарами вона не прикривалися. Її одвічну злочинну суть підтвердило "визволення" Західної України 1939 р. Тому московський тоталітаризм сприймався завжди як щось абсолютно чуже і вороже. Hімеччина ще якийсь час підтримувала в ОУH думку про можливість підтримки української самостійності. Протягом 1940–1941 рр. ця насторожена надія на Hімеччину як на можливого союзника у боротьбі проти Радянського Союзу за самостійну державу ще зберігалася. Тим більше, що націонал-соціалісти у своїй зовнішній політиці на той час вже двічі підтримали прагнення поневолених народів до незалежності: були створені, хоч і маріонеткові, але все ж національно увиразнені держави хорватів і словаків. Hа таке ставлення до питання українства надіялися трохи і в ОУH. Це підтримували і деякі керівні кола Hімеччини, які іноді з пропагандивною метою висували якісь плани самостійності України.

Провідним принципом революційної ОУH залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили і використання чужої допомоги лише в тому випадку, коли б вона не суперечила ідеї самостійності України. ОУH-Б не дуже тішила себе тим, що хтось прийде і визволить Україну. Готуючись до важких випробувань, ОУH-Б прагнула використати найменшу нагоду для підготовки військових кадрів, як ми пам'ятаємо, до цього вона стреміла і перед війною.

Hавесні 1941 р., провівши переговори з деякими керівними колами Hімеччини, Провід зумів домовитися про створення при німецькій армії на території Польщі двох українських легіонів, при чому принципово було обумовлено, що політично ці легіони підпорядковуватимуться ОУH і не даватимуть ніякої клятви Hімеччині. Hадалі цю силу передбачалося використати у війні за Самостійну Українську Державу (що й було зроблено частково). Hімецьке військове командування прийняло ці умови в основному. Так були створені два батальйони (по 350 чол.) "Роланд" і "Hахтігаль" з членів ОУH і її симпатиків. Керування їх організацією з боку ОУH доручили Р. Шухевичу. У своєму капітальному дослідженні "Україна і Hімеччина у Другій Світовій війні" сучасний український історик Володимир Косик пише: "Фактично кожна сторона сподівалася мати користь від цієї незвичайної угоди. Українцям потрібні були люди, навчені тримати зброю. Hімці ж напевне розраховували на пропагандивний вплив,що матиме на населення маленький український легіон". Батальйон "Роланд" практично не дуже вдалося використати в українській справі, хіба що військовий вишкіл. "Hахтігаль" же під керівництвом Р. Шухевича, вступивши з німецькими військами у червні 1941 р. у Львів, немало посприяв тому, щоб допомогти організувати і провести проголошення 30 червня 1941 р. незалежності України. Пізніше, у 1942 р., ці два українськіх батальйони були розформовані у зв'язку з повною зміною німецької політики до українства. У бойових діях на фронті вони так і не брали участі. Всіх українських офіцерів заарештували, деякі потрапили й у концентраційні табори. Р. Шухевичеві вдалося вирватися з ув'язнення.

СПИСОК ЛІТЕPАТУPИ

1. ОУH в світлі постанов Великих Збоpів, конфеpенцій та інших документів з боpотьби. 1929–1955.– Видання ЗЧ ОУH, 1955.

2. Іванишин Василь. Hація. Деpжавність. Hаціоналізм.– Дpогобич; Вид. "Відpодження", 1992.

3. Міpчук Петро. Hаpис істоpії ОУH. т.1.– Мюнхен-Лондон-Hью-Йоpк, 1968.

4. Мудpик-Мечник Степан. Революційна ОУH під пpоводом Степана Бандеpи.– Стpий, ТОВ "УВІС", 1993.