Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Занепад Київської держави, Роман Мстиславич, Данило Галицький, Галицько-Волинське князівство

План:

1. Занепад Київської держави.

2. Історія Галицької та Волинської земель.

3. Роман Мстиславич(1199-1205).

4. Данило Романович Галицький(1205-1264).

5. Галицько-Волинське князівсство в останні роки його розквіту

Занепад Київської держави

Київська держава, подібно до інших ранньосередньовічних держав, існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство; в середині XII ст. відійшли під проводом своїх династій останні землі, що входили як складові частини України-Руси. З величезної держави Володимира та Ярослава залишилася тільки Київщина з ії пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав: ні екзекутиви, ні реальної сили; не мав війська, не мав можливости примусити князів виконувати свою волю, як це міг робити Володимир Мономах і навіть Мстислав І, що позбавляли непокірних -князів князівства і навіть засилали їх до Візантії.

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразокКиївської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до підне-сення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карпом Великим імперія Каро-лінгів, а на Сході — від Тихого океану до Карпат — простягалися неозорі володін-ня монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поко-лінь. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції полі-тична роздробленість була явищем типовим. Однак історики Київської Русі з сумомспостерігали це видовище. Відійшли у минуле перші будівничі Київської імперіїз їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням. На-томість прийшли дрібні інтриги, місцеві сварки, обмежені цілі та вузьколобі пер-спективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки культури, що виниклизавдяки зосередженню талантів в одній столиці, відійшли у минуле, з ними вже немогли рівнятися часто гідні подиву намагання окремих ремісників і вчених, розпо-рошених по численних регіональних центрах. У більшості князівств бояри поступоволишили свої небезпечні торговельні підприємства і зайнялися прозаїчними справамиутримання власних маєтків. Із занепадом політичного, культурного та економічногожиття Київська Русь перестала існувати як цілісність.

На кінець XII ст. нові політичні центри посилились і відокремились настільки, що можна вести мову про чотири групи земель, всередині яких існували особливо тісні економічні й політичні взаємини: 1. Київська, Чернігівська і Сіверська; 2. Галицька і Волинська; 3. Новгородська, Псковська, Смоленська, Полоцька і Вітебська; 4. Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська. Як вже зазначалося у другому розділі, роздробленість була закономірним етапом розвитку феодальних відносин і сприяла дальшому зміцненню феодальної формації. Разом з тим роздробленість послабила сили держави і народу в боротьбі із зовнішньою загрозою; це особливо трагічно виявилося пізніше, у роки навали орд Батия, що й призвело до занепаду Київської Русі.

Історія Галицької та Волинської земель

Володимир Святославич у 980—990 pp. відвоював у поляків Галичину та Волинь, але остаточно вони увійшли до складу Київської держави за врядування Ярослава Мудрого. На Волині було засновано місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився до міста Галича. Київські князі закріпили ці землі за собою як особисті володіння. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галицькій землі відомий в досить загальних рисах. За свідченням літописів у 1084 році тут здобули владу правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Рюрик, Володар і Василько — і в їх руках опинилися головні міста краю — Перемишль, Звенигород і Теребовль. Спочатку Галицька земля була поділена на декілька князівств, але князь Володимирко Володарович (1123, за іншими відомостями 1124— 1152 pp.) об'єднав їх у єдине князівство.

Волинь до 1170 p. залишалася в залежності від Києва. Хоч там князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під <гвоєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі.

Процес виділення Волині в окреме князівство значно посилився за часів Ізяслава Мстиславича, внука Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час ставав київським князем (1146—1154 pp.). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167—1170 pp.), зумів забезпечити своїй родині володіння Волинню, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство.

Роман Мстиславич(1199-1205)

Після смерти Володимира II і припинення роду Ростиславичів, року 1199 Роман дістав нарешті Галичину. Протягом тих десятьох років, коли сидав у Галичині Володимир II, він добре підготував собі ґрунт: у Польщі підтримав Казіміровичів у боротьбі з Мешком, в Угорщині підтримав короля Андрея 11 проти його брата, так забезпечивши нейтралітет Польщі та Угорщини. Тяжке було становище з ворожою до нього боярською партією, але він поборов її. Спроба тестя Рюрикв відібрати Галичину закінчилася повною поразкою: Роман відобрав у Рюрика Київщину й Київ. Роман спочатку обмежився тим, що залишив у Києві залежного від себе князя Інгвара, а коли Рюрик, скориставшись з його відсутности, знову повернув собі Київ, Роман постриг у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку Предславу, з якою перед тим розлучився. Цим разом він посадив князем Рюрикового сина Ростислава, одруженого з дочкою Всеволода Володимиро-Суздальського. До Києва сам не перейшов, і обмежився тим, що був фактичним господарем Правобічної України, завдяки дипломатичним заходам, поставивши себе на становище рівне з Всеволодом.

Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім'я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства.. Недаремно літописець називав Романа великим князем, „царем на Русі", „самодержцем всея Русі", причому слово „самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів - автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман „одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..."

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).

Данило Романович Галицький(1205-1264)

Після смерти Романа, вдова його, енергійна, молода Ганна, «княгиня Романовая», як ц називався літопис, відразу, звернулася по протекцію до Андрея П Угорського, який спровадив до Галичини залогу, а сам став іменуватися «королем Галича та Володимерії». В Галичі почався ворожий Данилові рух: повернулися бояри, що їх вислав був Роман, і стали закликати до Галичини князів Ігоровичів, синів Ігоря, героя «Слова о полку Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Княгиня Ганна втекла з Галичини на Волинь, де були надійніші бояри. Але й з Волині довелося їй тікати з дітьми до Кракова, до Лепіка. Малого Данила взяв Андрій II. Року 1209 прийшли до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком». Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом, ів 1214 році привернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких волинських князів.

1221 року Данило утвердився на Волині, де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і у простого люду.Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного рокуДанило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточнопідкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу,щоб повернути володіння батька.

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділобидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшогой діяльнішого князя Данила.

Корінні зміни в подальшому розвитку Галицько-Волинської держави сталися після татаро-монгольської навали. У 1241 p. орди Батия пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як у інших руських князівствах. Після навали кочівників Данило присвятив багато уваги відбудові своїх земель. Передбачаючи, що орди завойовників знову виступлять проти нього, він прагнув якнайкраще підготувати князівство до боротьби. Саме в ці часи споруджуються перші муровані фортеці: в Кам'янці-Литовському, у Бересті, в Столп'ї, Білавиному та ін.; потужні замки в Кам'янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському тощо. Активно розбудовувалася нова столиця — Холм.

Новостворені міста притягали до себе багато населення, сприяючи розширенню торгово-ремісничих верств — соціальної опори Данила. Одночасно Данило до нових міст запрошував ремісників та купців з Німеччини, Польщі, інших князівств Русі.

Активна діяльність князя викликала занепокоєння в Золотій Орді. Данило був змушений виїхати до Сараю, де зумів вирішити головне завдання — зберегти за собою Галицьке-Волинське князівство і живим повернутися додому (1246 p.). Дальша діяльність князя свідчить, що він визнавав .себе залежним лише в особливих обставинах і зараз же починав готуватися до війни з Ордою. Свої заходи він проводив дуже обережно і послідовно, тривалий час.

Політика Данила за цей період відзначалася мирним характером до західних сусідів, а також прагненням налагодити взаємини з державами центральної Європи. В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею (1247 p.) 1 уклав договір про дружбу (1247 p.) з королем Угорщини Белою IV. Зміцненню дружніх зв'язків Галицько-Волинського князівства із західними країнами сприяло укладення шлюбів синів Данила Льва і Романа відповідно з дочкою угорського короля Констанцією і сестрою герцога Бабенберзького Гертрудою.

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!" — написав з цього приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Курем-си перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 році отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.

У 1264 році Данило помер. Була то справді непересічна особа — видатний державний діяч, політик, дипломат, полководець, що багато зробив для своєї держави. З'єднавши територію Галичини і Волині в єдине князівство, Данило зробив все для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між татарськими ханами, з одного боку, і зазіханням на українські землі поляків, угорців та литовців, з другого.

Слід також зазначити, що ряд істориків вважає за доцільне назвати державу Данила Галицького «першим українським королівством». «І було це, — пише відомий український дослідник М. Брайчевський, — не Галицько-Волинське князівство, як здебільшого узвичаєно вважати в історіографії. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславичем об'єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5—6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через наглу смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько.

Галицько-Волинське князівсство в останні роки його розквіту

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час і об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя -Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Напевне, він був добрим правителем, оскільки деякі літописи зазначають, що під час йогомирного правління ці землі «цвіли в багатстві й славі». Солідність становища князяЛева давала йому підставу користуватися титулом «король Русі». Ще переконливі-ше свідчить про його авторитет подія, що сталася у 1303 р. Невдоволений рішенняммитрополита київського перенести свою резиденцію до Володимира на північномусході, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремої митрополії.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період довголітньої боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами.

Таким чином, Галицько-Волинська держава відіграла величезну роль в історії України. Вона об'єднала значну частину земель Київської Русі і була її спадкоємицею. Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство продовжило на ціле століття існування державної організації і стало головним політичним центром для українських земель. По суті, незважаючи на васальну залежність від Золотої Орди, це князівство було самостійним державним об'єднанням. На його території влада фактично зосереджувалася в руках князя і бояр, між якими точилася постійна боротьба за політичне главенство. В ході цієї боротьби позиції князя поступово зміцнювалися.

Галицько-Волинська держава об'єднувала в своєму складі тільки етнографічні українські землі, і завдяки цьому тут сильніше визначилися у подальшому прикмети української культури. Значний економічний розвиток країни, бурхливе політичне життя, могутні культурні традиції Київської Русі, зв'язки з різними руськими землями і країнами Заходу — все це створювало умови для зростання культури на Галичині і у Волині.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Список використаної літератури:

1. Субтельний - Історія Украіни

2. Смолій - Історія Украіни

3. Наталія Полонська-Василенко – Історія України, том 1

4. Грушевський - Історія Украіни

5. Крип’якевич - Історія Украіни