Реферат на тему

Гетьман Мазепа і духове життя України

Не менш важливий, як у царині матеріяльної культури, був вклад гетьмана Мазепи в духове життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві, — і світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних плянів Мазепи.

Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріяльне життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і в сфері культурного розвитку, все ж не спроможні були вгасити того великого національно-культурного вогню, що був запалений революцією Хмельницького й відродженням української державности. Духове життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє подивугідну активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики — менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагали і більших матеріяльних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.

Немає сумніву, що певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної політичними усобицями й роздертої між Польщею й Московщиною (після Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріяльних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста — дослідника, вченого, філософа, поета, природньо, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути.

Був ще один чинник, що впливав на українське духове життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема перенесення осередку Української держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західніх родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні осередки тої доби) була фактом, що мав свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіяльности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській навалі на відроджене Хмельниччиною українське державне й культурне життя, або іноді навіть створюючи своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для нас, синтезу всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.

Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало природну реакцію національного духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, забурення й навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих умов матеріяльного добробуту й політичного спокою та стабільности, за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким рясним і барвистим цвітом.

Але жадних реальних цінностей доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого завершення й народження тривалих пам’яток людського духу вимагає певного спокою й добробуту. В постійній тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріяльної бази й певної незалежности від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні — в усіх тих пам’ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічности, формуючи духово наступні покоління.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в сучасній історичній публіцистиці, тій добі присвяченій, яка мало різниться своїм змістом і тоном, а головне — своїми суперлятивами від панегіриків кінця XVII — початку XVIII ст. Ні, доба була бурхлива, вогнем і мечем позначена, умовний культурного життя були досить суворі — «внЂуду брані, внутрьуду страхи», як казали сучасники, — і творити нові культурні вартості було нелегко. Й коли вони все ж творилися, а світ, запалений в них їхніми творцями, світив і промінював на цілі покоління, й ми з повним правом називаємо ті часи «добою мазепинського ренесансу», то українська культура завдячує цим насамперед творцям і меценатам тих пам’яток, серед яких, безперечно, чільне місце належить самому гетьманові Іванові Мазепі.

Як це не дивно, історія української культури мазепинської доби ще не написана і навіть не досліджена, хоч українська наука вже поклала міцні підвалини для цього в монографічних студіях про українську освіту, науку,

літературу, мистецтво (зокрема архітектуру та граверство) 89. Ясна річ, ми не можемо тут дати ні загальної картини розвитку українського духового життя мазепинської доби, ні, тим паче, огляду поодиноких ділянок української культури того часу. Але історик мазепинської доби мусить вказати головні тенденції культурного розвитку тогочасної України й насамперед визначити вклад самого гетьмана Мазепи в цей розвиток.

В особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного учасника культурного процесу і його мецената — багатого, могутнього і щедрого. Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософічної синтези. Мазепа був непересічний поет, і в палкій політичній поезії його «Думи» кожна думка проникнута глибоким чуттям і високим патосом, а в поетичній прозі його листів до Мотрі Кочубей майже в кожному рядку не тільки відчувається, але й чується пісенна ритміка, увінчана нерідко навіть віршовою римою 90. Він кохався у слові — і в промові політика, і в товариській розмові, і в листуванні — чи то приватному, чи навіть офіційному. Він любив музику і спів (Гетьман мав свою капелю) і якщо сам не був музикою (хоч на це є вказівки) чи співаком, він мав дані для того, щоб ним бути: мабуть, жадна муза мистецтва не була йому чужа. А головне — йому властиве було почуття краси, яку він тонко відчував і пристрасно любив і в камені монументальних будов, і в металі старовинної зброї, і в діямантах гетьманських клейнодів, і в шкірі мистецької оправи книги, і в пергаменті історичного документа.

Але насамперед гетьман Мазепа був великим меценатом — щедрим Добродієм усіх визначних культурних починів і будов на Україні. Меценатство було старою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не було рідким явищем. Цікаво, що й люди, які мали загальну опінію ощадливих, а то й просто скнарів, як, наприклад, гетьман Самойлович чи полковник чернігівський Борковський, не шкодували ні грошей, ні часу, ні уваги для будови та оздоби церков. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нем не будет», — писав чернігівський ієромонах (згодом єпископ чернігівський і митрополит тобольський і сибірський) Антоній Стаховський року 1705. Вже по смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підраховувала, але так і не могла повністю підрахувати всього, що Гетьман «розкинув і видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині» тощо 91.

Справді важко перелічити всі церкви й монастирі, фундовані, збудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Монастирі — київські (Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, катедральні собори в Києві (св. Софія), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, в Дігтярях, навіть у деяких селах, а поза межами України — у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу 92 — мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа «великой строитель был святым церквам». На відміну від своїх сучасників — володарів Західньої Европи, що будували багато палаців і мало соборів, гетьман Мазепа, навпаки, будував переважно церкви або публічні будови (приміром, будинок Київської академії).

Ще важче подати докладний реєстр усього того багатства й великого мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених у золоті, сріблі, дорогоцінному чи коштовному камінні, парчі, оксамиті, брокаті, шовку, що ним Гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. А вже зовсім неможливо вичислити донації й дотації Мазепи церковним і світським інституціям — храмам, колеґіям, шпиталям тощо. Це були величезні суми — не тільки як на той час. На самі будови та оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа, за його власними словами, видав більше ніж мільйон (золотих).

Хоч гетьман Мазепа як меценат української культури не має собі рівних в історії гетьманської України, але не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков та монастирів. Досить згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів мазепинської України.

Велике культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст. було б неможливе без активної участи і допомоги української церкви, а зокрема без тої гармонійної співпраці, яка весь час була в стосунках її й гетьмана Мазепи 93. Слушно каже Крупницький, що «ніхто з гетьманів не грав такої ролі в житті української Православної Церкви, як Мазепа». Глибокі і давні зв’язки в’язали гетьмана Мазепу з українською церквою. Мазепа був віруючий християнин і відданий син православної церкви. Його мати була ігуменіею; його сестра й племінниця — черницями. Як голова Української держави, Гетьман добре розумів величезне політичне й культурне значення церкви й був її могутнім оборонцем і добродієм. Ще до свого гетьманства Мазепа мав близькі і дружні стосунки з вищим київським та чернігівським духовенством, зокрема з Києво-Печерським архимандритом Варлаамом Ясинським, майбутнім митрополитом («отцом пастыром и благодЂтелем моим великим», як згадував про нього Мазепа 1708 р.), і з архиєпископом чернігівським Лазарем Барановичем. Відтоді, мабуть, почалися добрі відносини Гетьмана зі Стефаном Яворським, Дмитром Тупталом, Йоасафом Кроковським, Феодосієм Углицьким, Іоаном Максимовичем, Захарією Корниловичем, Інокентієм Монастирським та іншими видатними діячами української церкви тої доби 94. Ідея гармонії церкви й держави завжди була близька серцеві Мазепи.

Хоч основні церковно-політичні проблеми України були розв’язані ще за Самойловича, коли українська церква опинилася під зверхністю московського патріярха (1686 р.), але залишалося ще багато нез’ясованих питань, не кажучи вже про поточні справи церковної організації й церковної політики. Гетьман Мазепа, шануючи права церкви й незалежність її від світської влади і не втручаючися в її внутрішнє життя, міг лише посередньо брати участь у цих справах. Проте він завжди сприяє інтересам церкви 95 й допомагає їй в її потребах, а зокрема боронить її права і привілеї супроти централізаційної та русифікаційної політики московського патріярхату в кінці XVII ст. Не маючи змоги змінити загальний статус української церкви, Гетьман повністю зберігає за собою вплив на заміщення церковних посад 96 і надання церковних бенефіцій, а також підтримує ті реформи, що мали на увазі піднести значення, силу, добробут та авторитет української церкви. Більше того. Шляхом рекомендації українських кандидатів на вищі ієрархічні та учбові посади в московській церкві (як у центрі її, так і на далеких окраїнах, зокрема в Сибіру), Мазепа намагався зберегти за українським духовенством і взагалі за Україною провід церковного та культурного життя цілої Східньої Европи й російського Сходу. Нарешті Мазепа дуже сприяв — правію і матеріяльно — діяльності тих освітніх інституцій (див. нижче) та добродійних закладів, які провадила й утримувала церква 97.

В кінці XVII — на початку XVIII ст. збільшується землеволодіння церковних інституцій, особливо монастирів. Гетьман Мазепа щедрою рукою надає маєтки монастирям, а ще більш стверджує своїми універсалами ті великі володіння, що їх на той час скупчили в своїх руках старі й досвідчені господарі — монастирі. В універсалі Чернігівському Єлецькому монастиреві 1689 р. Гетьман писав, що хоч у «Коломацьких статтях» постановлено не давати монастирям нових маєтків (втім, це не зовсім точно — див. п. 3 Коломацької угоди), але він «з горливого до святого мЂстца... усердія, респектуючи на тогдашнюю в нем скудость и на малость людей, в подданст†обрЂтаючихся», надає монастиреві село Мошонку. Проте пізніше Мазепа надавав маєтки монастирям без жадних застережень. Зокрема маєтності були надані (або стверджені) монастирям київським — особливо Пустинно-Миколаївському, Братському-Богоявленському, Кирилівському і Вознесенському (жіночому), Чернігівським, Батуринському Крупицькому, Глухівському Петропавлівському, Домницькому, Мгарському та іншим, єпископським катедрам Чернігова і Переяслава тощо. Гетьманські надання звичайно стверджувалися царськими грамотами.

Крім земельних надань і уділения дозволу на торги, промисли, млини, шинки, на заведення слобід і промислових підприємств, а також на право збирання різних льокальних поборів, Мазепа роздає чимало «оборонних» універсалів монастирям, звільняючи їх від тих чи тих податків і повинностей, а також забороняючи полковій та сотенній адміністрації втручатися у внутрішні справи монастирських володінь. Недарма борзенський і шаповалівський сотники 1688 р. дістали від Гетьмана сувору догану за те, що вони «не знати одколь взявши смЂлость тую непотребную», наважилися порядкувати в маєтках Максаківського монастиря. Поза тим гетьманська влада звичайно боронила церковні права та володіння від зазіхань з боку світських державців і від непослуху з боку монастирських підданих.

Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. Цей розвиток почався ще за гетьманування Самойловича. На думку В. Модзалевського, гетьман Самойлович став «одним з перших провідників в наше мистецтво нових ідей...» 98. Найголовніше те, що Самойлович був не одинокий. У своїй культурній діяльності він мав повну підтримку з боку інших державних, а також церковних діячів, як, наприклад, полковник чернігівський (згодом генеральний обозний) Василь Дунин-Борковський, архиєпископ чернігівський Лазар Баранович, ігумен Лубенського Мгарського монастиря Макарій Русинович та інші. Серед них, безперечно, був і найближчий помічник та дорадник Самойловича — генеральний осаул Іван Мазепа. Мазепинська доба залишила низку монументальних, прекрасних будов, які, можна сказати, змінили архітектурне обличчя України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших місцевостях України-Гетьманщини, за ініціятивою, коштом і мистецьким хистом та смаком гетьмана Мазепи, було збудовано або перебудовано низку величних церков. Ми не будемо входити в деталі й перелічувати всі ці будови. Але не можемо не згадати старовинних київських соборів — св. Софії й Успіния (в Печерській лаврі), Дмитрівського собору Золотоверхо-Михайлівського монастиря, Троїцького собору Кирилівського монастиря, Троїцької надвратної церкви Лаври, перебудованих Мазепою, ані нових — мазепинських соборів та церков, збудованих ним у Києві (собори св. Миколи в Пустинно-Миколаївському монастирі, Богоявлення у Братському монастирі, Всесвятська церква Києво-Печерської лаври), в Чернігові, Переяславі (Вознесенський катедральний собор), Батурині і в численних монастирях та інших місцевостях Лівобережжя. Найкращі й найвеличніші з них — обидва київські мазепинські собори були збудовані в першій половині 1690-х років за одним архітектурним пляном (на зразок Спасо-Преображенського собору Лубенського Мгарського монастиря, 1684-1688 (?) рр., для якого прототипом були римські базиліки Il Gesu 1584 або San Ignazio 1621-1623), безперечно, одним архітектом, — і доля їх була однакова: вони були по-варварськи знищені совєтською владою в 1930-х роках.

Ми не знаємо докладно про мистців-архітектів мазепинської доби, їх було декілька — своїх і чужих. Але, безперечно, найвидатніші з них — це Іван Баптиста, будівничий Мгарського собору (працював на Україні з початку 1680-х років до 1700 р.), і Осип Старців (Старченко), якого вважають за будівничого обох київських соборів Мазепи".

Цивільне будівництво мазепинської України, хоч мало значно менший маштаб, позначилося такими монументальними будовами, як, наприклад, будинок Київської академії (1703-1704), будинок Київської ратуші (1697) і, звичайно, славнозвісний мур Києво-Печерської лаври з його брамами та вежами. Не маємо докладних відомостей про батуринський палац Мазепи (на Гончарівці), але можна думати, що з боку мистецького він не поступався іншим будівлям Гетьмана.

З інших галузей образотворчого мистецтва мазепинської доби великі успіхи мало малярство — церковне і світське (зокрема портретове), різьбарство, а головне — граверство, репрезентоване такими визначними майстрами, як Олександер (Антоній) і Леонтій Тарасевичі, Іван (Інокентій) Щирський, Іван (Іларіон) Мигура, Данило Ґаляховський та інші.

В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України — і то не лише в рамцях козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східньої Европи і Православного Сходу. Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України знову стає Могилянська колеґія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державности в останній чверті XVII ст. створювало для Колеґії відповідну матеріяльну базу, а відновлення культурних зв’язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльности на Сході допомагало Колеґії скупчувати видатні професорські сили, що здебільшого здобули підготову в університетах Західньої Европи, і притягувало до неї широкі маси студіюючої молоді. Імення Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича (1681-1736), мабуть, найвизначнішого вченого-енциклопедиста (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія тощо) тогочасної України, що вперше почав викладати в Києві фізику (теоретичну) й математичні науки 100, та інших професорів Колеґії свідчать про високий науковий рівень її навчання. Року 1690 в Колеґії було запроваджено повний курс теології, року 1694 (царська грамота з 21 січня 1694 р.) вона дістала фактично права Академії і внутрішню автономію, а року 1701 (царська грамота з 7 жовтня 1701 р.) була офіційно визнана Академією.

В Києво-Могилянській академії «цвЂченіе всякому з малороссійских дЂтей хотячому учитися походит», як писав гетьман Мазепа. Справді Академія мала загально-національний характер, охоплюючи всі стани української людности, від гетьманича до звичайного посполитого. Але насамперед тут формувалися кадри української провідної верстви. Гетьман Мазепа віддає сюди в науку своїх небожів — І. Обидовського й А. Войнаровського. Тут вчилися діти генеральної старшини й полковників — Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Лисиці, Берли, Новицькі, Голуби, Туранські, Маркевичі, Скоропадські й багато-багато інших, майбутніх державних, культурних, церковних діячів гетьманської України. Згодом тут училися їхні діти, і ця традиція зберігалася майже до кінця існування Гетьманщини. Саме тут, зокрема в академічних конґреґаціях, формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали поважний вплив на українську державну політику. Звідси зокрема вийшла нова ґенерація старшини, що відіграла таку велику ролю у другий період гетьманування Мазепи, а потім на еміґрації (П. Орлик, Ф. Мирович) і на Україні за наступних гетьманів (П. Полуботок). А передусім тут творилися кадри української адміністрації, судівництва, духовенства — тогочасної української інтеліґенції, які походили з різних верств українського народу. За часів Мазепи Київська академія мала найбільше за все своє існування число студентів — понад 2000.

Цими великими успіхами Києво-Могилянська академія чимало завдячує гетьманові Мазепі, якого недарма Варлаам Ясинський називав «особливим обновителем, промислинником і благодітелем Братського монастиря», «Зрим Кіево-Могилянскіе Афины, щедрою десницею Вашею Панскою каменным строеніем и прав утвержденіем укрЂпленны», — писав 1705 р. Антоній Стаховський в «ЗерцалЂ от писанія Божественного». Ствердження титулу і прав Академії, забезпечення її маєтками (зокрема надання Києво-Братському монастиреві с. Більмачівки в Івангородській сотні 1692 р., сіл Виновзова і Лутави в Остерській сотні 1693 р., с. Плісецького 1702 р., ствердження с. Стайок 1707 р. та ін.), щорічна дотація в сумі 1000 золотих, різні дарунки, будова нового академічного будинку (корпусу), а головне — повсякчасна увага до Академії й піклування про неї, нерідкі відвідини й присутність на диспутах та виставах академічних — все це зробило Гетьмана «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіянської Київської» (Т. Прокопович); ця назва стає тоді звичайною для неї — і, разом з тим, історичним титулом Академії. Недарма побоювалася московська влада в Києві 1708-1709 рр. мазепинських симпатій і акцій з боку Київської академії, яка й заплатила за це кількома десятиліттями свого занепаду після Полтавської катастрофи.

Могиляно-Мазепинська академія була не єдиним високим учбовим закладом на Гетьманщині. Поруч з нею, під опікою й з допомогою гетьмана Мазепи, з’являється року 1700 і починає швидко зростати новий академічний осередок — Чернігівська колеґія. Вона містилася при Борисоглібському монастирі й спочатку мала три кляси — інфіми, граматики й синтакси, а з 1705 р., коли вона була вже в ширшому приміщенні, — шість кляс («училищ»), отже, ще аналогії, піїтики й реторики, що, властиво, закінчувала звичайний курс колеґіяльної науки. З повним правом Антоній Стаховський, префект Колеґії, присвятив видане в Чернігові 1705 р. «Зерцало от писанія Божественного» (перше видання) гетьманові Мазепі, як меценатові чернігівських святинь і великому добродієві Колеґії, що згодом (у 1730-х роках) неофіційно звалася «Академією Чернігівською».

Передбачалося також завести школу колеґіяльного типу й при новій єпископській катедрі у Переяславі, й, мабуть, лише події 1708-1709 рр. відсунули цю справу на майбутнє.

Поширюючи високу освіту на Україні і створюючи для цього якнайсприятливіші умови, гетьман Мазепа зовсім не мав наміру ізолювати українську молодь од західньоевропейської науки. Немає сумніву, що Київська академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студентства. Впадає в око, що за часів Мазепи майже не зустрічаємо українців з Гетьманщини на студіях в університетах Західньої Европи 101 — і це ледве чи можна пояснити лише впливом воєнно-політичних обставин того часу. Зате в останні роки свого гетьманування Мазепа охоче посилає українську старшинську молодь, яка пройшла світський курс (до теології) у Києві, продовжувати науку у Львові, мабуть, у тамтешній Єзуїтській колеґії. У Львові, наприклад, студіювали сини генерального обозного Ломиковського 102, внук його Микола Ханенко, майбутній генеральний хорунжий і автор славнозвісного Дневника, свояки Гетьмана — Топольницький 103 і Самійленко 104, Андрій Берло (згодом єпископ переяславський Арсеній), син переяславського полкового судді, і, мабуть, ще інші старшинські діти. Можна думати, що це пов’язано було з приєднанням Правобережної України до Гетьманщини й з новою орієнтацією політики гетьмана Мазепи. Взагалі в цей період культурні зносини гетьманської України з Заходом, які раніше відбувалися переважно через Вільну, пішли через Львів. На жаль, це дуже цікаве питання залишилося недослідженим в українській науці.

З діяльністю київського й почасти чернігівського академічних осередків безпосередньо пов’язаний розквіт української науки та літератури мазепинської доби. Поруч з академічними курсами (підручниками) теології, філософії, піїтики (поетики), реторики, діялектики тощо, з’являються такі монументальні твори, як богословський трактат Адама Зернікав «De processione Spiritus Sancti» (Батурин, 1682) 105, як вінець української гагіографії — «Четьї-Минеї» Дмитра Туптала (1684-1705), праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших учених теологів і філософів того часу.

Дуже характерний для мазепинської доби інтерес до історичних студій. Українська історіографія кінця XVII — початку XVIII ст. була щільно пов’язана з політичним життям козацько-гетьманської держави. Українська політична думка того часу залюбки послуговується історичними матеріялами та арґументами. Досить згадати, наприклад, преамбулу до Бендерської конституції 1710 р., «Вивід прав України» П. Орлика, історичні ремінісценції в різних писаннях Мазепи, Петрика, Орлика та інших діячів тої доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді дуже цікавилися історією, зокрема України. Це позначилося також на напрямку історіографічних студій.

В центрі уваги тогочасної історіографії була одна головна тема — велика й ґрандіозна, повна особливого історичного і політичного значення, — тема Хмельниччини як національно-визвольної революції українського народу. Автори історичних праць або виключно цікавляться цією темою (Самовидець, Граб’янка), або ж ставлять її в центрі своїх студій (Величко). Саме на часи Мазепи припадає розквіт т. зв. козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки) — «О початку и причинах войны Хмельницкого» (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб’янки — «ДЂйствія презЂльной... брани» (1710) і Самійла Величка — «Сказаніе о войнЂ козацкой з поляками» (1720) не зовсім укладаються в хронологічні рамці мазепинської доби. Але Ракушка продовжував свою працю вже за гетьманування Мазепи, а Величко і, мабуть, Граб’янка розпочали свою працю ще до Полтавської катастрофи. Зокрема, це напевно можна сказати про Величка, який наводить в останній частині свого «Сказанія» такі матеріяли і навіть повні тексти документів, які не могли пережити Батуринської руїни 1708 р., коли загинув Український державний архів, або так чи інакше не могли бути приступні йому (і взагалі українському авторові) після подій 1708-1709 рр. Зрештою, сам Величко у вступі до свого твору виразно вказує, коли задумав він писати свою історію (1704). І праці істориків мазепинської доби, навіяні тими інтересами, проблемами і настроями, що панували в культурно-політичному житті мазепинської України, були не «козацькими літописами», як ми їх ще й досі неточно називаємо, а справжніми історіями прагматичного характеру з виразним нахилом до історичної і навіть філософічної синтези, що помітно і в таких загальноісторичних оглядах, як «ЛЂтописец си ест Кроника» києво-чернігівського ієромонаха Леонтія Боболинського (1699).

Та інтерес до історії охоплював значно ширше коло людей. Павло Полуботок, майбутній гетьман, вихованець Києво-Могилянської колеґії, пише «Кронічку» (1452-1715), що її Яків Маркович вніс до свого Діяріюшу. Один з братів Лизогубів (Яків чи Семен), мабуть, вже тоді розпочинає свій Літопис (Лизогубівський). Інтерес до історії прокидається і в молодших вихованців Київської академії — Якова Марковича й Миколи Ханенка, а також у Степана Савицького 106.

Українська література мазепинської доби, репрезентована багатьма письменниками — духовними (переважно) і світськими, — плекає різні літературні жанри як у поезії, так і в прозі та драмі. Твори самого гетьмана Мазепи (вірші) 107, Дмитра Туптала (вірші, драма, повість — головне «Четьї-Минеї», казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Теофана Прокоповича (драма, вірші, казання), Лаврентія Горки (драма), Атанасія Заруцького (казання) 108, Івана

Величковського (вірші), Пилипа Орлика (вірші), Самійла Мокрієвича (вірші) 109, Климентія Зинов’єва (вірші) та багатьох інших письменників свідчать про велике пожвавлення українського літературного процесу 110. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися Хмельниччиною, то українські письменники того часу шукають своїх сюжетів у далекій старовині княжої України-Руси. Славні часи і постать Володимира Святого, великого фундатора Київської християнської імперії й просвітителя Східньої Европи світлом християнства, були темою трагедокомедії Теофана Прокоповича «Володимир» (1705), найвидатнішого літературного твору мазепинської епохи.

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було барокко, українське барокко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи. Чому саме барокко стало стилем мазепинської доби?

Відповідь на це дає мистецька творчість тих часів, зокрема архітектура. Історики мистецтва взагалі згідні, що мазепинське барокко дало оригінальну й блискучу синтезу західноєвропейських бароккових форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов’язані і з мурованими церквами княжої доби, і з народною дерев’яною церковною архітектурою. Це стосується не тільки домонгольських церков Києва й Чернігова, перебудованих у стилі барокка за Мазепи, але й нових будов Гетьмана, створених або цілком у дусі й стилі барокка (як, наприклад, Мгарський собор і обидва Київські Мазепинські собори), або ж шляхом синтези бароккової базиліки й української дерев’яної церкви (приміром, Всесвятська церква Печерської лаври і стилістично споріднені з нею будови Києва, Чернігова й Переяслава). Барокко не було «чужим культурним добром», занесеним на український ґрунт, і не можна погодитися з В. Модзалевським, який вважав, що «нові ідеї» (він мав на увазі Мгарський собор) «не відповідали національному напрямкові нашої архітектури». Більше рації має В. Залозецький, який, розвиваючи думки Ф. Ернста і Д. Антоновича, казав, що «бароккові будови на Україні не являють жадних чужих, імпортованих сюди архітектонічних форм, але органічно, внаслідок історичного споріднення (Wesensverwandschaft) певних стилістичних основних рис (Grundzuge), вростають в традицію старовізантійського будівельного мистецтва (Baukunst) на Україні» 111. Саме ця різноманітність українського барокка — і разом з тим обмеженість його двома головними архітектурними формами — свідчить про те, що мазепинське барокко було справді українським стилем. Це й забезпечило йому не тільки панування в українській архітектурі (і взагалі в образотворчому мистецтві) протягом майже всього XVIII ст., але й поширило його мистецький вплив на Схід, зокрема на Московщину і Дін, а також на Смоленщину.

Але барокко охоплювало й інші (поза архітектурою і взагалі образотворчим мистецтвом) ділянки українського культурного життя за часів Мазепи. Професор Д.І. Чижевський дав переконливе окреслення українського літературного барокка і зовсім слушно включив сюди літературу мазепинської доби 112. Для барокка, — пише Чижевський, — «важливіше (ніж «пробуджувати спокійне релігійне чи естетичне почуття») зворушення, розбурхання, сильне враження». Саме такою й була доба Мазепи — життя й люди, зокрема керманичі культурного й політичного життя, «от них же первий» був сам гетьман Мазепа, — доба, яка «змагала розворушити, схвилювати, занепокоїти людину», і «з цим змаганням... зв’язані головні риси стилістичного вміння барокка, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі, та любов до чудернацького, незвичайного, «ґротеску», його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальности, до всеохопливости» (Чижевський).

Найголовніше те, що вилив барокка виявляється тоді на Україні не лише в царині мистецтва, літератури, філософії, науки, але і в сфері ідеології та політики. Чижевський слушно каже, що «політика барокка — політика широких всесвітніх плянів та жадань». Політичне життя мазепинської України й політика самого Мазепи, що визначили панування бароккового стилю в царині культури, були самі, в своїй ідейній сфері, одним з потужних виявів того бароккового духу, кінецькінцем, прагнення людини, громади, нації до своєї духової, політичної, матеріяльної свободи та незалежности.

Це яскраво позначилося також у царині історіософії та політичної ідеології. З добою Мазепи було зв’язане відродження старої української ідеї Києва, як «Другого Єрусалима». Ця ідея мала давнє коріння і довгу історію 113, яка ще чекає на свого дослідника. Вона з’являється в Києві в добу гетьмана Сагайдачного, коли, за участю єрусалимського патріярха Феофана, було відновлено українську православну ієрархію. Ідею Києва, як II Єрусалима, підкреслюючи насамперед її церковно-релігійний аспект, формулюють і пропагують митрополити Іов Борецький («богоспасаємого града Кіева, второго руского Ієрусалима» — Окружне послання 1622 р. до православних) і Ісайя Копинський (послання до князя Я. Вишневецького 1631 р.). Ця ідея була прийнята і в Печерському Атенеї митрополита Петра Могили («Евфонія веселобрмячая» 1633 р.), і недарма в Катехизисі Петра Могили Єрусалимська Церква була названа «матір’ю всіх Церков». З великим блиском виступає ця ідея в часи Хмельниччини, безперечно внаслідок перемоги національно-визвольної революції й, мабуть, не без впливу східнього духовенства (патріярх єрусалимський Паїсій та інші). Вона була досить популярна в українських церковних і політичних колах. Відгуки її (в різних варіянтах) знаходимо в промові митрополита Сильвестра Косова до московських послів 16 січня 1654 р., в листі Золотоверхо-Михайлівського ігумена Феодосія Василевича до царя Олексія Михайловича 5 липня 1654 p., в промові ніжинського протопопа Максима Филимоновича (згодом єпископа мстиславського й оршанського, місцеблюстителя Київської митрополії — Методія) в царському таборі під Смоленськом 27 вересня 1654 р., в промові українського посла Павла Тетері в Москві 4 серпня 1657 р. тощо.

Часи Руїни були малосприятливі для ідеї II Єрусалима, але вона відроджується в добу Мазепи й набуває великої популярности на Україні. Її знаходимо навіть на Запоріжжі, де кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до Гетьмана з 26 лютого 1693 р. писав: «истинну рекши, имянно во втором ІеросалимЂ, в богоспасаемом градЂ Кіе※. Леонтій Боболинський вносить послання І. Копинського до Вишневецького (разом з Густинським літописом) до свого «ЛЂтописца» (1699). Взагалі ця ідея була дуже поширена в Києві, зокрема в академічних колах. З особливою силою і новим політичним звучанням виступає вона у творах Теофана Прокоповича, головне — в його «Володимирі» і в казаннях 1705-1706 рр.

Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме в цих роках осягає свого найбільшого політичного успіху — з’єднання Лівобережної й Правобережної України під гетьманським реґіментом. Здійснилися прагнення попередників Мазепи — гетьманів П. Дорошенка й І. Самойловича; мрія цілого покоління українських патріотів була втілена в життя. Відновлена була велика держава Богдана Хмельницького. Це підносило престиж України і значення Києва, як її стародавньої столиці й духового центру Східньої Европи. Водночас високо зростає авторитет володаря Гетьманської України — гетьмана Івана Мазепи. Перед духовим зором українського вченого й письменника встає картина величі — політичної й культурної -

Київської імперії великого князя Володимира, а в сучасному житті він бачить відродження Української держави гетьмана Івана Мазепи й величні пам’ятки його культурної діяльности, зокрема в своєму рідному Києві, що його «всі християни одностайно називають другим Єрусалимом і новим Сіоном» (слово Т. Прокоповича на день святого Володимира 1705 р.). І присвячуючи свого «Володимира» саме гетьманові Мазепі, автор славить його як гідного спадкоємця Володимира Великого й відновителя старокиївської імперіяльної традиції. Слушно каже професор Ю.В. Шевельов (Ю. Шерех), що в цих творах Т. Прокоповича ідея II Єрусалима — Києва стає такою ж типовою для української національно-політичної свідомости, як ідея III Риму — Москви для свідомости московської.

Не втрачаючи традиційного антиримського (колись і антигрецького), а, властиво, антипольського наставления, українська ідея II Єрусалима вістрям своїм повертається в бік московського III Риму й стає важкою ідейно-політичною зброєю мазепинської України в її змаганні з Москвою 114.

Та в мілітарно-політичній боротьбі Києва й Москви зазнав поразки Київ. Це позначилося й на становищі самого Т. Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником (spokesman) сили (the mighty)» (Ю. Шевельов). «Давня туга його (Прокоповича) за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов) після Полтавської катастрофи, і колишній речник Київського II Єрусалима став неофітом і пропаґатором Петербурзького III Риму, ідеологом Всеросійської імперії. Було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому переверненій Прокоповича з апологета Мазепи в апологета Петра.

Творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в царині культури створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи — емансипації від Москви, в ім’я відновлення державної незалежности України. Матеріяльно і духово козацько-гетьманська Україна була готова до цього зриву. Але вона ще не була готова до його успіху й перемоги. І поразка Мазепи в українсько-московській війні була великим ударом не лише для української політики, але й для української культури. Щоправда, вона пережила катастрофу, і ще довгі десятиліття гетьманська Україна жила тим ідейно-культурним капіталом, що його залишила мазепинська доба. Але це була тільки спадщина, хоч багата і блискуча. Для творення нових духових і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріяльних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духового клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий.