Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Установлення Директорії. Відродження УНР (кінець 1918 – початок 1919 рр.)

План:

1. Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.

2. Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.

3. Природа режиму й політика Директорії.

4. Неспроможність соціальної діяльності Директорії та її падіння.

I Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.

1.1. Падіння гетьманського режиму.

Ставлення білогвардійців до української державності.

Коли в центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністичного опору став Південь Росії. Вороги більшовизму знаходили підтримку серед заможних верств служилого стану — донського й кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибічники «білої справи», тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва «білогвардійців» закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова. Добровольчу армію очолив А. І. Денікін. Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або солідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму правління. Суперечки із цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави в довоєнних кордонах. Гасло «єдиної й неділимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої справи», від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були «єдинонеділимцями».

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України «Київський національний центр», який стояв на білогвардійських позиціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: «Зі зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразка Німеччини здавалася неминучою, а тому Скоропадський намагався не відповідати прямо на антиукраїнські вихватки «єдинонеділимців» і терпів активність численних суспільно-політичних, і навіть воєнно-політичних організацій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти виїзду їх на Дон, і всіляко намагався налагодити стосунки з Денікіним.

1.2. Утворення Українського Національного Союзу.

Скоропадський прагнув гетьманувати на власний розсуд, і його відносини з українськими політичними партіями не складалися на добре. Навіть партія демократів-хліборобів, яка ставила собі в заслугу розігнання Центральної Ради, почувалася скривдженою, бо гетьман не дуже рахувався з її рекомендаціями. Менше ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було створено опозиційний Національно-Державний Союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами, профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників. Гетьмана звинувачували в тому, що він обійшов при формуванні кабінету міністрів представників українських партій і зробив ставку на російських кадетів, октябристів та інших представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. Але річ у тім, що при формуванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких визначав особисто безвідносно до партійності чи національності. Партійний та національний склад його кабінету був величиною випадковою.

В опозицію до гетьмана став також Всеукраїнський Земський Союз на чолі із С. В. Петлюрою. У червні 1918 р. земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко критикувалася гетьманська політика «безоглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд зажадав негайно скликати тимчасову Державну законодавчу раду з депутатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів, а до кінця року — Українські Установчі Збори на основі схваленої Центральною Радою п'яти-членної виборчої формули (прямі, рівні, загальні, таємні і пропорційні вибори). Скоропадський відповів на це репресіями. Петлюру було ув'язнено. Влітку позиції гетьманського режиму різко погіршилися. Це спричинилося до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав, хоча й не перебільшував можливостей мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, культурних, економічних та професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-Державного Союзу й викинули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український Національний Союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і боротиметься за демократичний виборчий закон згідно з п'ятичленною формулою.

Винниченко з вересня очолив Національний Союз і негайно вступив у контакт з керівниками радянської мирної делегації у Києві Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли певну допомогу Союзові, коли він організує повстання проти гетьмана, а також зобов'язалися визнати самостійність відродженої УНР. Зі свого боку, Винниченко пообіцяв легалізувати діяльність більшовиків в Україні. Позаяк останній не мав мандату на переговори від ЦК УСДРП, яке не довіряло Раднаркомові, сторони обмежилися усною домовленістю.

1.3. Відречення гетьмана од гасла самостійної України.

Коли стало очевидно, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників В. Винниченка, А. Ніковського і Ф. Швеця (С. Петлюра все ще був у в'язниці). Почалися переговори щодо програми кабінету, який мав бути сформований за їхньої участі. Національний Союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на підставі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і опрацювання демократичного виборчого закону. Союз подав список кандидатів на міністрів у найважливіших міністерствах. Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, що стояли на платформі самостійності України, кадетські міністри і торговельно-промислові кола, об'єднані у Протофісі, запротестували. Вони відкинули програму Українського Національного Союзу і поставили вимогу негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими силами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стоїть Антанта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного Союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. Внаслідок цього склад нового кабінету, сформованого під головуванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним. У ньому були кандидати як Національного Союзу, так і Протофісу. Компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративну спілку з Росією. Йшлося, певна річ, про не більшовицьку Росію, якої ще не існувало. Відреченням од державної самостійності гетьман розраховував здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антанти. Але гетьманщина вже доживала останні дні.

Висновки:

Основними причинами падіння гетьманського режиму були: залежність стабільності країни від Німецьких військ; соціальна програма, яка збігалась із програмою білогвардійців та суперечила баченню незалежності інших політичних сил країни; відсутність дієздатної армії; наростання напруженості у суспільстві; поява політичної сили, дії якої спрямовані на знищення існуючого режиму; прагнення Скоропадського правити на власний розсуд і погані відносини із іншими партіями країни.

II Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.

2.1. Утворення Директорії.

У ніч на 14 листопада в Києві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного поновлення Центральної Ради і створили п'яти-особовий верховний орган Української Народної Республіки — Директорію. Головою став соціал-демократ В. К. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. В. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського державного українського університету, професор геології Ф. П. Швець, за партійною приналежністю — член УПСР. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. М. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Г. Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно подався в Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Через день тут опинилися й інші члени Директорії. Вони уклали угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, яка постала в окупаційних військах після революції в Німеччині, й повели стрільців у похід на Київ. Під Мотовилівкою, за ЗО км від столиці, стрільці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана — полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорізької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків. Наслідуючи його приклад, інші полки цієї дивізії зайняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії. На хвилі широкого повстанського руху сили гетьмана танули, а військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю захоплювала контроль над територією України. На початку грудня її війська опинилися вже в Одесі. У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, переважно більшовиків та єврейських соціалістичних партій. У руках повсталих опинилися завод «Арсенал», військове міністерство та інші установи.

2.2. Відносини з Антантою. Внутрішня політика Директорії.

Інтервенція Антанти на півдні України. Після жовтневого перевороту в Петрограді країни Антанти поспішили поділити між собою сфери впливу на півдні Росії. Територією на захід від лінії Керч — Ростов — р. Дон заопікувалася Франція. І не випадково: у важку промисловість України було вкладено чималі французькі капітали. Восени 1918 р. керівні кола Антанти і Денікін були стурбовані тим, що поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшовиків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарнізони на власні. Прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо надіслав головнокомандуючому союзними арміями на Близькому Сході директиву підготуватися до інтервенції. Німецькій адміністрації в Україні заборонили здійснювати демобілізацію військ, що вже почалася стихійно, і зобов'язали її продовжувати охороняти порядок у місцях розташування гарнізонів до особливого розпорядження. Щоб надати інтервенції «законного» характеру, представник Антанти Е. Енно організував у Яссах (Румунія) нараду з так званою «російською делегацією». У складі надзвичайно строкатої за партійною приналежністю членів делегації (від монархістів до есерів) були відомі діячі: октябрист, барон В. В. Меллер-Закомельський, лідер кадетської партії П. М. Мілюков, банкір і промисловець В. П. Рябушинський. Вони звернулися до Антанти з закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти поновленню «єдиної і неділимої» Росії в довоєнних кордонах (але без Польщі), не визнавати незалежності державних утворень, що виникли, як вони вважали, «під німецьким впливом». Мова, звісно, йшла про Україну.

У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти ввійшов у Чорне море. Армада союзників складалася з 10 лінкорів, 9 крейсерів, 12 міноносців, багатьох транспортних і допоміжних суден. Незабаром Енно оголосив у одеських газетах заяву, в якій говорилося: «Держави Антанти через свого уповноваженого, французького консула в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яку розпочали російські патріоти і яку підтримують союзники... А щодо південної Росії, держави Антанти стверджують свою непохитну волю підтримати в ній порядок. Ця непохитна воля в найближчому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагатимуть обставини».

До кінця грудня в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю близько 60 тис. чоловік.

Попередні плани союзників були іншими. Денікін наполягав, аби вони надіслали не менш 18 дивізій. Керівництво Антанти вирішило «обмежитися» 12—15 дивізіями, щоб мати змогу зайняти основну частину України, зокрема Київ і Харків. Таким масштабам окупації перешкодило те, що з'явилася сила, якої раніше не існувало,— Директорія. Поки транспорти з військами союзників добиралися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль петлюрівських військ.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнаючи гетьманську адміністрацію, її дипломати не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, отже могла розмовляти з союзниками досить рішуче. 27 листопада було опубліковано у формі відкритого листа ноту протест проти французького втручання у внутрішні справи України. Нота закінчувалася так: «Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються знов учинити над українським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудового українського народу та за ту національно-державну форму свого існування, яку визначив і визначить сам український народ».

Одначе вже перша проба сил між Антантою й Директорією, що відбулася в Одесі, показала необґрунтованість надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, вже перебувала у відчайдушно важкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майже по всьому периметру кордонів. На заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півночі і сході — Л. Троцького, на півдні — А. Денікіна. Новий ворог у вигляді регулярної армії Антанти був явно не на часі.

12 грудня 1918 р. війська Директорії після короткочасних жорстоких сутичок з білогвардійцями зайняли Одесу, за винятком портової смуги. Французьке командування оголосило її недоторканною, бо кораблі інтервентів, що стояли на рейді, готувалися до висадки військ. Через три дні, коли почалася висадка, Денікін за згодою Антанти організував у Одесі «південноросійський» уряд і призначив свого військового коменданта — генерала Гришина-Алмазова. За розпорядженням Петлюри, якого значно більше турбувало становище на північних, а не на південних кордонах, українські війська відійшли без бою.

Поступово інтервенти захопили, витісняючи українську адміністрацію, чорноморське узбережжя аж до лінії Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. Просуватися далі не було змоги, бо розтягнутий фронт вимагав додаткових сил. Після того, як керівництво Антанти відмовилося перекинути в Україну півтора десятка власних дивізій, довелося покластися на армії Денікіна, нейтралізуючи при цьому війська Директорії на лінії розмежування за допомогою нескінченних переговорів.

Командуючий французькими військами генерал д'Ансельм місяць за місяцем марнував час у розмовах з міністром Директорії. Він дозволяв собі дрібні поступки на її користь: терпів, наприклад, видання в Одесі української газети самостійницького напряму. Проте українським представникам не подавалася надія на те, що Антанта може визнати УНР. Зі свого боку, Директорія не наважувалася на рішучий опір, маючи перед собою більш небезпечний фронт на півночі. За таких умов основну боротьбу з інтервентами взяли на себе українські ліві есери і більшовики, що розгорнули в зоні окупації підпільно-партизанські дії.

Зважаючи на революційну ситуацію в Європі, що була наслідком виснажливої багаторічної війни, РКП (б) робила головну ставку на пропагандистську роботу у військах інтервентів. При Одеському підпільному обкомі КП(б)У було створено пропагандистську групу з працівників, які досконало володіли європейськими мовами,— «Іноземну колегію». Французьку секцію в ній очолювала Ж. Лябурб, сербську — С. Ратков, грецьку — В. Атанасов. На допомогу одеським підпільникам ЦК РКП (б) прислав І. Ф. Смирнова (М. Ласточкіна), який очолив обком, Л. І. Картвелішвілі, І. Є. Клименка, С. І. Соколовську та ін.

На початку лютого 1919 р. радянські війська разом із партизанами підійшли до зони, контрольованої інтервентами. У боях під Вознесенськом добре озброєні французькі, грецькі та білогвардійські частини зазнали поразки й відступили. Ставало очевидним, що розпропаговані більшовицькими агітаторами війська Антанти воювати нездатні. У першій половині березня після тривалих боїв частини Задніпровської дивізії зайняли Херсон і Миколаїв. 6 квітня 1919 р. радянські війська ввійшли в Одесу.

Висновки:

Приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування дієздатної армії, та вчасно обраний момент для повстання. Проте становище на кордонах країни було дуже важке.

III Природа режиму і політика Директорії.

Директорія, як уже підкреслювалося, являла собою орган по керівництву повстанням проти гетьмана. Її функції були вичерпані після того, як 19 грудня 1917 р. на Софіївській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги. Виходячи з цього, М. Грушевський, В. Голубович, О. Жуковський та інші лідери українських есерів наполягали на поновленні соціально-економічного й державно-політичного законодавства розігнаної окупантами Центральної Ради, а також на негайному скликанні цього органу верховної влади.

Проте Винниченко і Петлюра не бажали віддавати владу новому складові Центральної Ради. Було не відомо, чи зберегли б вони свій політичний вплив у такому представницькому органі. Надзвичайно тяжке міжнародне і внутрішнє становище України також, здавалося б, свідчило на користь верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. В усякому разі, такий аргумент члени Директорії використовували у відповідь на вимоги про її саморозпуск.

Проте побудова влади у формі диктатури Директорії була зручнішою тільки на перший погляд. Насправді це призвело до кризи влади, яка ще більше посилила загальну кризу суспільства. По-перше, всередині самої Директорії існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. По-друге, діяльність її паралізувалася особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. Коротко, але вичерпно про це розповів сам Винниченко в опублікованій на початку 1920 р. праці «Відродження нації»: «...була цілковита протилежність світоглядів і була безперестанна боротьба їх. Мене піддержував А. Макаренко, а С. Петлюру — П. Андрієвський, Ф. Швець часом схилявся то на один бік, то на другий. «Принципіально», в деклараціях, заявах, навіть у законах більшість Директорії частіш усього була на моєму боці. Але фактична, реальна політика поза Директорією провадилась тими силами, виразником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський».

Справді, фіктивність Директорії як «колективного» органу влади була очевидною. В ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою за умов, коли гетьманська адміністрація розпалася, а німецькі гарнізони фактично зняли з себе окупаційні функції. Реальна влада зосереджувалась у військових структурах, а точніше — у виборних отаманів напівпартизанських загонів, із яких складалися збройні сили УНР. У «Відродженні нації», перевидання якої стало у 1990 р. важливою подією в національно-культурному житті України, змальовано, на жаль, карикатурний образ Петлюри. Винниченко покладав на нього цілковиту відповідальність за анархію і хаос, що панувала в Україні. Насправді ж партизанщина була притаманною й радянським військам. Довготривала війна призвела до збільшення прошарку людей, які дуже легко вдавалися до зброї, щоб задовольнити свої потреби. Не гребуючи нічим, Троцький утверджував дисципліну у військах за допомогою ВЧК й трибуналів. В українській армії таких сильнодіючих засобів не вживали, і вона розпадалася на окремі, не пов'язані між собою одиниці — майже не переформовані партизанські загони. Вони добре воювали тільки поблизу від своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік. Директорія урядувала на більшій частині України майже півтора місяці. Чому ж вона так швидко втратила свій вплив? Голова її Винниченко так відповідав на це запитання: «...річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори».

Так, Балбачан на Полтавщині поров різками членів селянського губернського з'їзду за «більшовизм», тобто за намагання якнайшвидше поділити землю. На найвищому, тобто «директоріальному» рівні, за який відповідав і Винниченко, влада декларувала відданість інтересам трудящих селян, але здійснювала надто помірковану політику. Поміщицькі маєтки підлягали експропріації, але терміни й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною.

Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу і говорила про необхідність застосування робітничого контролю в промисловості. Фактично ж вона або її отамани — часто без узгодження з вищою владою, але завжди без будь-яких дисциплінарних наслідків — придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки. Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей у маленьких єврейських містечках Правобережжя й Чернігівщини залишалися внаслідок погромів без засобів до існування або гинули. Особливо знущався з євреїв у містечках Волині отаман Козир-Зірка. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Майже завжди винуватці залишалися безкарними. Люди, які оточували Петлюру, вважали себе визволителями України від гетьманщини й не довіряли професійним політикам та політичним партіям. Відзначаючи сектантський характер такої позиції, Винниченко водночас віддавав належне цій «групі молодих, енергічних, до фанатизму й екстазу пройнятих національним чуттям людей». Справді, ці люди щиро прагнули утвердити самостійність України в розбурханому революцією й національно несвідомому суспільстві. Вони небезпідставно вважали головним ворогом української державності не білогвардійців, а більшовиків. Адже більшовицька небезпека йшла переважно зсередини, а не ззовні. Одначе помилкою петлюрівців, що зумовила їхню швидку поразку, було те, що вони розглядали більшовизм як суто російське явище. Носіями більшовизму в Україні, з їхньої точки зору, були тільки російськомовні елементи суспільства — росіяни та євреї. Вони не розуміли, що жалюгідне матеріальне становище основної частини українського селянства постійно підживлювало більшовицькі гасла про негайне захоплення й поділ чужої власності. Відраза до гасла «Грабуй награбоване!» перероджувалася в них у ненависть до всього російського.

Взявши за взірець шовіністичну політику царських властей, які заборонили користуватися українською мовою, петлюрівці заборонили російську мову. Наприклад, російські вивіски на київських крамницях було наказано негайно замінити на українські. Високопрофесійні урядовці у міністерствах звільнялися тільки через те, що не володіли українською мовою. Було заарештовано кілька високопоставлених священиків російської православної церкви. Гарячі голови вимагали навіть ліквідувати Українську Академію наук як «витвір гетьманату».

Позиція українських партій. Трудовий конгрес. Тим часом майже усунуті від влади політичні партії дискутували про те, який лад треба встановлювати в Україні. На початку січня 1919 р. відбувся черговий з'їзд партії, яку формально можна було б назвати урядовою — українських соціал-демократів. На ньому розгорілися гарячі суперечки між прихильниками радянської форми влади і захисниками загального виборчого права. Голова Директорії В. К. Винниченко, хоча й з певними застереженнями, виступив проти організації політичної влади у формі Рад. Він вважав, що Ради захищають інтереси міського пролетаріату, а тому проголошення України республікою Рад викличе конфронтацію з переважною частиною населення — селянством. До всього, на його думку, однаковий з Росією суспільно-політичний лад загрожував Україні втратою суверенітету.

Голова уряду УНР В. М. Чехівський, навпаки, захищав радянську форму політичної влади і стверджував, що слабість Центральної Ради була зумовлена відсутністю територіальних баз на місцях у формі Рад. Він відстоював Ради в «чистому, неопоганеному вигляді», тобто багатопартійні, а не спотворені диктатурою однієї партії. Дивним чином він робив протилежний Винниченковому прогноз у разі встановлення однакового з Росією політичного ладу: вважав, що це збереже за Україною її незалежність.

З'їзд, одначе, залишився на традиційно демократичних позиціях партії. Більшість делегатів висловилася проти встановлення робітничої диктатури у формі Рад, за скликання парламенту і органів місцевого самоврядування на основі загального виборчого права. Прибічники Рад заявили, що утворять фракцію незалежників. Петлюра був на фронті й не взяв участі в роботі з'їзду, але заявив, що підтримує його рішення. У січні 1919 р. відбулася також конференція українських есерів, яка утворила самостійну партію. М. Грушевський брав активну участь в її підготовці, але не побажав увійти до керівництва. Конференція відзначила, що українська революція з національно-політичної розвинулася в соціальну, а тому влада повинна перейти до класових органів — Рад селянських і робітничих депутатів. На відміну од соціал-демократів, які вважали Ради органами диктатури робітничого класу, українські есери наполягали на тому, щоб селянство мало в них представництво, яке відповідало б його соціально-економічному значенню в житті суспільства. Тут їхня позиція різко розходилася з позицією більшовиків. УПСР відмовлялася од відповідальності за урядову політику, оскільки не могла вплинути на неї, але дозволила своїм членам увіходити в урядові органи.

Ліві українські есери разом із незалежницькою фракцією соціал-демократів зайшли у відкриту конфронтацію з Директорією. Ще під час гетьманщини ліві есери утворили Головний революційний комітет у складі М. Шинкаря, Г. Михайличенка, О. Шумського та ін. Організовуючи селян на повстання проти гетьманців і окупантів, вони і в новій політичній ситуації не припинили боротьби, тепер уже проти режиму Директорії. Петлюрівці вважали цих своїх ворогів, які були названі трохи пізніше «боротьбистами», дуже небезпечними. Вони «збільшовизовували» війська.

Ще наприкінці грудня 1918 р. під тиском політичних партій Директорія висунула пропозицію скликати Конгрес трудового народу України з метою організації влади. Право обирати делегатів надавалося тільки представникам трудящих класів. Петлюра хотів обійтися без цього законодавчого органу й стояв за зміцнення виконавчої влади в її мілітаризованих формах, але все-таки підписав відповідну декларацію разом з іншими членами Директорії. Було намічено обрати 528 делегатів за класовою ознакою, поміж них 377 від селян, 118 — від робітників і 33 — від трудової інтелігенції. Додаткові 65 місць надавалися представникам ЗУНР. Делегатські місця розподілялися між дев'ятьма губерніями України, Холмщиною і Підляшшям, а також профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників, які мали особливі заслуги в поваленні гетьманського режиму. Вибори відбувалися по куріях — на повітових селянських з'їздах, губернських робітничих з'їздах трудової інтелігенції.

16 січня 1919 р., коли виборча кампанія ще тривала, у Києві було скликано державну нараду в складі членів Директорії і уряду, керівників політичних партій і ударної військової сили УНР — корпусу січових стрільців. Винниченко заявив, що треба визначити спільну лінію щодо організації влади й рекомендувати її Трудовому конгресу. Керівники січових стрільців запропонували утворити замість Директорії військовий тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Один із лідерів українських соціал-демократів М. Порш обстоював парламентський шлях розвитку. Він висловився проти як диктатури пролетаріату, так і військової диктатури. Відповідаючи стрільцям, Порш слушно зауважив: спочатку треба мати військо, а вже потім говорити про військову диктатуру. Представник есерів М. Шаповал доводив, що треба негайно встановити в Україні радянську владу, бо якраз цього вимагає трудовий народ. Нарада не ухвалила жодного рішення І тільки підтвердила зростаючу ерозію влади в УНР.

Однією з перших, до всього без будь-якої участі більшовиків, «збільшовизувалася» Дніпровська дивізія, що розміщувалася в Святошині під Києвом. Петлюра негайно вивів її за межі столиці, але це не допомогло. У селі Григорівка зібрався селянський з'їзд за участю бійців дивізії. Він зажадав передати владу Радам і націоналізувати великі підприємства. У зверненні до Директорії вказувалося, що «озброєний народ силою зброї буде домагатися своїх прав». На з'їзді було обрано ревком, раду дивізії та її отамана — Зеленого (Д. Терпила). Петлюра направив у Трипілля, де розташувалася дивізія, війська для роззброєння бунтівників. Тоді вони перейшли на лівий берег Дніпра, частково розгромили, а частково приєднали до себе військові підрозділи Директорії, дислоковані в цьому районі, й захопили Золотоношу, Гребінку, Ржищів і Черкаси. Тут стала складатися нова адміністрація під проводом українських лівих есерів і незалежників.

Наприкінці січня 1919 р. «збільшовизувалися» частини Задніпровської дивізії, що були розташовані на величезній території південної України. За наказом керівництва партії українських лівих есерів штаб дивізії у складі отамана М. Григор'єва, Ю. Тютюнника і С. Савицького вийшов з підпорядкування Директорії й розпочав під радянськими гаслами бойові дії проти білогвардійців та військ Антанти на фронті від Бесарабії до Перекопу. Дивізія Григор'єва поповнювалася за рахунок численних повстанських загонів селян.

Про підтримку Рад оголосили загони «батьки» Н. Махна (цей титул присвоїли отамани, які визнали його керівництво), що перебували в районі Гуляйполя. У Петлюри залишилося обмаль боєздатних сил: Запорізький корпус на чолі з отаманом П. Балбачаном та корпус січових стрільців під командою Є. Коновальця.

23 січня у Київському оперному театрі зібралися близько 400 делегатів Трудового конгресу. В обстановці війни у багатьох місцевостях вибори не відбулися, а деякі делегати не змогли приїхати в столицю. Основна частина делегатів представляла контрольовану українськими есерами Селянську спілку. Однак ця партія була роз'єднана на три частини і керувати діями своїх делегатів не могла. Та й не було вже у цьому жодної потреби. Директорія, якій конгрес висловив політичну довіру, готувалася до евакуації з Києва. Декларації й постанови делегатів відразу перетворювалися на клаптики паперу. Конгрес припинив роботу й саморозпустився.

Висновки:

Політика Директорії була суперечлива й недалекоглядна. Конкуренція між основними лідерами призвела до того – що хибно були розставлені пріоритети керування внутрішньою політикою країни, що призвело до ще більшої нестабільності в країні та хаосу.

IV Неспроможність соціальної діяльності Директорії та її падіння.

4.1. Підготовка Раднаркому до вторгнення в Україну.

11 листопада 1918 р. Німеччина підписала акт про перемир'я, що означало її фактичну капітуляцію. Для радянської Росії відкрилася можливість анулювати Брестську мирну угоду. 13 листопада ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає угоду недійсною.

У заяві вказувалося, що Російська Радянська Республіка вітає трудящих окупованих областей і «...обіцяє їм повну, що йде до кінця, підтримку в боротьбі за встановлення на їхніх землях соціалістичної влади робітників і селян». Курс на світову революцію, під гаслом якої відбувся жовтневий переворот, не перешкодив більшовикам прагнути до встановлення радянського ладу в межах кордонів колишньої Російської імперії. «Збирання» втрачених під час світової і громадянської воєн імперських земель навколо єдиного центру Раднарком розглядав як першочергове завдання.

Заяву ВЦВК про недійсність угоди відділяло од повідомлення про перемир'я на Західному фронті два дні. Але конкретні дії, що випливали з факту капітуляції Німеччини, Раднарком розпочав, не гаючи й такого часу. Вже 11 листопада він дав директиву Реввійськраді республіки у 10-денний термін підготуватися до походу в Україну. Того ж таки дня головком І. І. Вацетіс, терміново відкликаний із Східного фронту В. О. Антонов-Овсієнко і Й. В. Сталін зустрілися з українськими більшовиками В. П. Затонським, М. О. Скрипником і Епштейном (Я. А. Яковлєвим). Останні дали невтішну інформацію: без уведення в Україну значних сил Червоної армії не можна розраховувати не лише на успіх революційного руху, а й на саме його виникнення. За цих умов організувати успішний похід в Україну впродовж десяти днів виявилося справою нереальною. Реввійськрада республіки не мала достатньої кількості резервних військ.

Одначе підготовка до вторгнення розгорталася на повний хід. 17 листопада було створено окрему від Реввійськради Росії Українську революційну військову раду. До неї ввійшли И. В. Сталін, Г. Л. Пятаков, В. П. Затонський і В. О. Антонов-Овсієнко. 28 листопада, через два тижні після утворення Директорії, було проголошено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України у складі Г. Л. Пятакова (голова), В. К. Аверіна, Артема (Ф. А. Сергєєва), К. Є. Ворошилова, В. П. Затонського, Е. Й. Квірінга, Ю. М. Коцюбинського, М. І. Подвойського, О. Г. Шліхтера та ін. Один із перших декретів цього уряду присвячувався утворенню Української радянської армії.

Щоб передчасно не видати справжнє призначення стягуваних у цю армію військ, їх назвали групою курського напряму. Антонову-Овсієнку дали можливість відібрати військові частини з резервної армії, що дислокувалася на Орловщині. Він включив у групу два полки ВЧК, три продовольчі полки, загони угорських Інтернаціоналістів, партизанські загони з-під Уфи, які складалися переважно з поволзьких татар, і три полки прикордонної варти, що раніше охороняли кордон Росії з окупованою Україною. Кістяк групи становили Перша і Друга повстанські дивізії, утворені з партизанських загонів у «нейтральній зоні». 1 грудня в газеті «Известия ВЦИК» з'явився маніфест Тимчасового уряду України, в якому проголошувалася його програма дій. Уряд заявляв, що стає на чолі мас, які повстали проти гетьманського режиму, обіцяв скликати після встановлення радянської влади на місцях Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, проголошував націоналізацію промисловості та банків, повідомляв про безкоштовну передачу селянам усіх поміщицьких земель з реманентом.

Отже, більшовики мали намір перехопити керівництво всенародним повстанням проти гетьмана і окупантів, хоч більша частина України вже перебувала під контролем Директорії. По суті, маніфест сконструйованого у Москві «українського уряду» заповідав конфронтацію з тією адміністрацією, яка утворювалася в ході повстання. Тим часом війська під керівництвом Антонова-Овсієнка вже розпочали вторгнення в Україну.

4.2. Неоголошена війна.

Перша і Друга повстанські дивізії прийшли в рух ще до сформування Української радянської армії. 18 листопада частини Другої дивізії зайняли Ямпіль і Хутір Михайлівський, 20 листопада — Рильськ, потім Суджу і Глухів. Якраз у Суджі й було проголошено утворення Тимчасового уряду України. Наприкінці листопада Перша дивізія зайняла Стародуб і ряд інших населених пунктів на Чернігівщині. І все ж, не маючи достатніх сил, ці дивізії були нездатні розгорнути фронтальний наступ.

Посилаючись на анулювання мирної угоди з Німеччиною, заступник наркома іноземних справ Л. Карахан опублікував циркуляр, з якого випливало, що Раднарком Росії більше не розглядає Україну як самостійну державу. Радянським установам пропонувалося вважати документи, видані українською владою, недійсними. Таким чином, уряд ухилився від визнання української незалежності непомітним відомчим циркуляром. Безсумнівно, це було зроблено, щоб швидше забути неприємні для нього часи, коли з УНР, а потім з Українською Державою підтримувалися офіційні дипломатичні відносини.

У грудні Перша повстанська дивізія, зміцнена іншими частинами, почала просуватися зі Стародуба на південний захід. Перед нею стояло завдання захопити Чернігів і Київ. Друга дивізія наступала на Харків.

Найбільших успіхів радянські війська добилися на Лівобережжі. Це пояснювалося великою підтримкою з боку робітничого класу Харківщини. Під час перевиборів Харківської Ради робітничих депутатів абсолютна більшість місць дісталася більшовикам. Спираючись на Раду, вони почали готувати повстання проти Директорії. Коли ж отаман Балбачан розігнав Раду й заарештував її керівництво, харківські робітники відповіли загальним страйком і добилися звільнення заарештованих. Робітничі загони зайняли Ізюм і Чугуїв. Одночасно Друга дивізія зіткнулася з петлюрівцями біля станції Козача Лопань і вщент розгромила їх. 1 січня 1919 р. харківські робітники повстали і два дні утримували місто. З січня в Харків увійшли частини регулярної армії, а з ними — Тимчасовий радянський уряд України.

Ще до підходу регулярних частин Червоної армії повстансько-партизанські загони почали активно діяти на значній території Катеринославської губернії. 27 грудня повстанці розгорнули наступ на губернський центр і після доби запеклих боїв оволоділи ним. Діставши підкріплення, петлюрівці вибили їх з міста, але партизанам вдалося утримати контроль над усією лівобережною частиною Катеринославщини.

За який-небудь місяць стратегічна обстановка в північних районах України кардинально змінилася на користь радянських військ. Причина коренилася не стільки в масовому наступі регулярних частин Червоної армії, скільки в розкладі військ самої Директорії, що були вже нездатними протистояти натиску. Про це цілком відверто писав В. К. Винниченко: «І не російський радянський уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські радянські війська не могли б зайняти ні одного повіту з нашої території. Цим, розуміється, я не хочу сказати, що російський радянський уряд не мав ніяких намірів воювати з нами й не посилав своїх військ проти нас, як це він увесь час підкреслював. Він хотів воювати, він воював, він і війська свої для того посилав. Але цих військ було надзвичайно мало й вони не стільки билися з нашими військами, скільки організовували повстанські війська й керували ними».

Розгром основних військових сил Директорії. На початку січня 1919 р. голова уряду УНР В. Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких запитував, чому російське військо без оголошення війни йде в Україну. Нарком іноземних справ В. Чичерін на це відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні сутички на українській території відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Ця відповідь була вичерпною тільки з формальної точки зору: ударну силу радянських військ справді становили дивізії, сформовані у «нейтральній зоні» з партизанів, які покинули територію України після придушення окупантами селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанських загонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння здійснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім керівництвом військового відомства радянської Росії.

4 січня 1919 р. Л. Д. Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення Українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка. Основу його сил становила Українська радянська армія. Перед фронтом, управління яким зосереджувалося в Москві, а не в іншому, «незалежному» центрі, ставилося завдання розгорнути наступ проти військ Директорії в Лівобережній Україні й оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава, Прогнозуючи наступ військ Антанти вглиб України, радянське командування сподівалося закріпитися на Дніпрі й відстояти хоча б Лівобережжя. Тоді ще важко було передбачити, яка доля чекає нечисленний антантівський десант. Спираючись на підтримку Винниченка, В. Чехівський гарячково шукав порозуміння з радянською Росією і з цією метою надіслав у середині січня до Москви надзвичайну місію на чолі з С. Мазуренком. Він дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в Радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету України з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Україну й визнати незалежність УНР.

Посольство зустріло в Москві зовні цілком доброзичливе ставлення. Д. Мануїльський, якому було доручено проводити переговори від радянської сторони, наполягав, щоб Україна оголосила війну Антанті. Мазуренко відстояв гнучку формулу прийнятного для радянської Росії українського нейтралітету. Було очевидно, втім, що переговори не мають перспективи. Радянська влада влаштовувала Раднарком в одній єдиній формі «диктатури пролетаріату», коли делегатам від робітничого класу в Радах надавалися штучні переваги порівняно з представниками чисельно переважаючого селянства. Обрана Директорією формула виборів до Трудового конгресу ніколи б не дала переваги більшовикам, а тому зовсім їх не цікавила. Про незалежність УНР, як уже дало зрозуміти відомство Чичеріна, не могло бути й мови. Нарешті, непопулярність Директорії серед трудящих мас України робила її в очах Москви партнером, з яким можна було не рахуватися.

Коли виявилося, що місія Мазуренка ні на день не припинила вторгнення в Україну, у Києві зрозуміли, що мирний варіант розвитку подій недосяжний. В. Чехівський, М. Грушевський, М. Шаповал та інші прибічники союзу з Росією замовкли. Навпаки, прибічники союзу з Антантою, найбільш послідовним з-поміж яких був Петлюра, заговорили на повний голос. До них приєднався Винниченко, і 16 січня Директорія офіційно оголосила війну радянській Росії.

Зупинившись на короткий час у Харкові для переформування, радянські війська незабаром поновили наступ у трьох напрямах. Друга повстанська дивізія просувалася на Полтаву, група під командуванням П. Ю. Дибенка — на Катеринослав, група Ю. В. Сабліна — на Донбас. Загальна чисельність регулярних військ, зосереджених на Харківському напрямі, не перевищувала 11 тис. бійців, але вони спиралися на підтримку численних партизанських загонів.

Дибенко захопив Катеринослав 27 січня. Друга дивізія увійшла в Полтаву і, не гаючи часу, просунулася до Дніпра. 1 лютого вона переправилася на правий берег в районі Кременчука. Група Сабліна тим часом зайняла донецькі міста і з'єдналася з радянськими військами, що стримували частини генерала Денікіна.

Одночасно з наступом на Харківському напрямі відбулося просування радянських військ на Київ. Основу військових сил тут становили три полки Першої повстанської дивізії, полк Другої дивізії і частини прикордонників. Богунський полк під командуванням М. О. Щорса 12 січня зайняв Чернігів і разом з Таращанським полком В. Н. Боженка наблизився до Броварів, де стояла 40-тисячна петлюрівська армія. Хоча чисельність радянських військ була майже вчетверо меншою, вони пішли у наступ. Після триденної битви Петлюра змушений був відступити, відкривши шлях на Київ. 5 лютого Перша повстанська дивізія захопила столицю Україну.

Причини успішних для Червоної армії воєнних дій схарактеризовано в оперативному зведенні командування військ Директорії за лютий 1919 р.: «Швидке захоплення більшовиками Лівобережної України, а також Києва і втрата нами майже всієї Херсонщини і Катеринославщини пояснюється, з одного боку, кращою організацією більшовицької армії, а з другого — співчуттям і активною допомогою місцевого українського населення більшовикам».

4.3. Реорганізація Директорії.

Спілка з Антантою. Більшість провідних діячів УНР не бажала йти на формування єдиного з Антантою антибільшовицького фронту. Антибільшовицькі настрої багатьох із них, що тільки посилювалися безкомпромісною позицією самих більшовиків, у цьому не відігравали вирішальної ролі. Набагато більше важило те, що Антанта була у тісній спілці з Денікіним, який рішуче заперечував існування самостійної України. Переговори в Одесі з командуванням французьких військ відбувалися мляво і не давали результатів. Виявилося, одначе, що Раднарком РСФРР також не визнав незалежної УНР і докладав усіх зусиль, щоб очистити українські губернії від «буржуазно-націоналістичних» петлюрівських військ. Україна опинилася між молотом і ковадлом.

Такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної діяльності. В. Винниченко також намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівництва своєї партії, що розглядало такий крок як дезертирство.

Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Директорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди. Делегація провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Добровольчою армією Денікіна).

Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра заявив про припинення свого членства в соціал-демократичній партії, Винниченко вийшов з Директорії й передав повноваження її голови Петлюрі. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду його замінив С. Остапенко. Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували одноособову владу Петлюри.

Сподівання на допомогу з боку Антанти не справдилися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6 березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

Висновки:

Отже, початок 1919 р. характеризувався великими невдачами українського національно-визвольного руху. На передній план виходили нерозв'язані завдання соціальної революції. Трудящі пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю — селянам, фабрики — робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально-економічних перетворень, далекі від інтересів трудящих.

Зростаюча невдоволеність населення України своїм становищем підштовхнула його до зміни своїх поглядів на владу. Це призвело до приєднання партизан до радянських військ та захоплення росіянами території України. Директорія припинила своє існування як реальна політична сила.

На мою думку – Україна могла б стати незалежною країною тільки за умов єдності народу. Роздробленість, конкуренція в гілках влади та в середині самих партій, неспроможність домовитись із самими собою та дійти компромісу – звели нанівець всі зусилля, які були покладені заради свободи та добробуту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія України. Нове бачення.Т.2. - Київ, 1996 р. - С.76.

2. В.Іванис. "Симон Петлюра - президент України". - Київ, 1993 р.-С.84.

3. Н.Полонська-Василенко "Історія України". - Київ, 1993 р. - С.305.

4. І.Нагаївський. "Історія української держави ХХ-го століття". - Київ, 1993 р. - С.200.

5. М.Коваль, С.Кульчицький, Ю.Курносов "Історія України". - Київ, 1992 р. - С.112.