Реферат на тему

Богдан Хмельницький – людина легенда

Людина-легенда – ось найточніша характеристика єдиного в історії України загально національного лідера, за яким піднявся весь народ. Життя Богдана Хмельницького, тісно переплетене з долями багатьох тисяч українців, – це шлях блискучих перемог і гірких поразок, глибоких роздумів, особистих втрат і знахідок.

Батько Богдана, Михайло Хмельницький, був православним шляхтичем з Галичини. З юних років він служив у Яна Даниловича, і коли 1590 року того призначили старостою Корсуня й Чигирина, переїхав з ним до Наддніпрянщини, обійнявши пост чигиринського підстарости. Оскільки Я. Данилович жив переважно в Корсуні та Польщі, неприступний Чигиринський замок, що височів на гранітній горі, цілком перебував у віданні М. Хмельницького. Відповідно до посади, одержав у володіння багатий хутір Суботів за вісім кілометрів від Чигирина й за три десятки років господарювання перетворив його на багату і міцну укріплену садибу.

Чигирин був останнім містом-фортецею на південно-східних рубежах Речі Посполитої. За ними починалося Дике поле – причорноморські степи, через які пролягли шляхи на Запорізьку Січ і до Криму. Чигирин постачав зброю та боєприпаси запорізьким козакам, від яких його гарнізон першим довідувався про наближення до України татарських орд.

М. Хмельницький одружився з молодою місцевою козачкою. 27 грудня 1595 року, у день святого Теодора (в народі званого Богданом) у них народився син Богдан. За звичаєм того часу хлопчикові дали друге ім’я – Зиновій. Його дитинство пройшло серед дітей селян і рядового козацтва українського порубіжжя, де війна була атрибутом повсякденного побуту. У Чигирині Богдан здобув початкову освіту. Щоб продовжити навчання, його відправили до латино мовного єзуїтського колегіуму у Львові, заснованого коронним гетьманом Станіславом Жолкевським у 1608 році. Провчившись там кілька років, Богдан Хмельницький опанував польську і латину, пройшов класи граматики, поетики і риторики, одержав звичайну для шляхетських дітей освіту, цілком достатню для майбутньої службової кар’єри. Глибокі знання з латини дозволили йому згодом вільно вести переговори з послами головних європейських держав. Однак єзуїти, відомі як витончені гнобителі юнацтва, не змогли духовно полонити юного Богдана. Все своє життя він залишався їхнім непримиренним ворогом і в роки гетьманства жадав від польської влади ліквідації єзуїтських колегіумів у козацькій Україні, мотивуючи це тим, що від єзуїтів починаються чвари в релігії та руйнується мир.

Напередодні 20-х років ХVII ст. юнак повернувся до батьківського дому. Суботів на той час перетворився на процвітаючий маєток із селом довкола. Неподалік на землі Хмельницьких виникло ще одне поселення – Новоселиця. Прикордонна служба для жителів цих місць була повсякденним заняттям, ці зі зброєю вони не розлучались. Тут Богдан набув належного військового загартування.

Коли 1620 року почалася польсько-турецька війна, він із батьком та чигиринськими козаками приєднався до армії С. Жолкевського. У жовтні польська армія потерпіла поразку на Цецорських полях. Михайло Хмельницький поліг у бою, а Богдан потрапив у полон до турків. Кілька років він провів у Стамбулі при одному з командувачів турецького флоту і вивчив за цей час турецьку мову. Турки, ймовірно, поводилися з ним стерпно. Богдан добре вивчив їхній спосіб життя, стан турецької армії і навіть завів знайомства, що надалі вміло використовував у переговорах із османським двором. За одними свідченнями, з полону викупила його мати, за іншими – запорожці обміняли його на турецьких бранців, „із вдячністю згадуючи його батька”.

Повернувшись додому, Б. Хмельницький зближується із запорозькими козаками, відмовившись від державної служби, хоча на ній як син полеглого в бою підстарости чигиринського, завдяки видатним особистим якостям, міг чимало досягти.

Окремі джерела донесли до нас відомості про участь Хмельницького у складі козацького війська в боях із татарами й турками та у Смоленській війні 1633 – 1634 років. За виявлену доблесть король ВладиславVI нагородив його золотою шаблею.

З середини 30-х років Богдан Хмельницький обіймав посаду писаря Війська Запорізького, брав участь у розробці офіційних документів, зокрема послань січового козацтва королю та сеймові.

Навесні 1637 року спалахнуло повстання під проводом П.Бута. Наприкінці року його було придушено, але навесні 1638-го, очолене Я. Остряницею (Остряниним) та Д. Гунею, воно розгорілося з новою силою. Зусиллями коронного гетьмана С. Потоцького поляки знову здобули перемогу. По Україні розгорнулися репресії, тисячі козаків, не внесених до реєстру, оголосили кріпаками. Та це не вирішило гострих проблем, лише загнало їх углиб.

Уникнути нового вибуху народного обурення було годі. З осені1637 року Чигирин став центром повстанського руху.

Жорстоке придушення повстання 1638 року зміцнило польську панування в Україні на десятиліття, назване в польськ4ій історіографії „золотим спокоєм”. Щоб не допустити запорожців у підвладні полякам землі України вище порогів, у районі сучасного Дніпропетровська було споруджено фортецю Кодак. Оглядаючи її 1639 року, коронний гетьман Конєцпольський зловтішно поцікавився у присутнього там Хмельницького, як йому бачаться розташування й укріплення твердині, на що той коротко відповів латинською приказкою: „руками створене – руками і знищується”. Восени 1648 року козаки заволоділи Кодаком.

Призначений в Україну для остаточного її підкорення коронний гетьман Конєцпольський ставився до козацької старшини й особисто до Богдана Хмельницького з неприхованою ворожістю. За словами одного з польських хроністів, перед смертю він висловив жаль, що Хмельницький іще живий і може заподіяти Речі Посполитій багато зла, „бо ніколи ще серед козаків не було людини таких здібностей і розуму”, і навіть радив своєму синові, що перебирав його посади в Україні, „знайти проти Хмельницького якесь обвинувачення і зжити зі світу”.

1640 року запорізькі й донські козаки на чолі з Д. Гунею виступили в похід проти турків. Браві у ньому участь і Б. Хмельницький. Тоді він уже так виділявся серед козацької старшини, що ним зацікавився французький уряд, прагнучи залучити до служби. Увагу кардинала Мазаріні, що правив у Франції, до майбутнього гетьмана привернув французький посол у Варшаві граф де Барежі, називаючи Хмельницького полковником і характеризуючи його як здатного полководця, що користується повагою при польському дворі, а після особистих переговорів із ним повідомляв, що це „людина освічена, розумна, сильна в латинській мові”.

У березні 1645 року Богдан Хмельницький зі старшинами Іваном Сірком і Солтенком морем через Гданськ вирушили до Франції. Хмельницький особисто вів переговори з її вищим командуванням, пропонуючи набрати з козаків 1800 чоловік піхоти і 800 вершників. Згідно з угодою запорізький загін із 2500 чоловік під командуванням І. Сірка восени того ж року прибув до французького порту Кале й незабаром, діючи як самостійний підрозділ, відзначився при взятті міста-фортеці Дюнкерк. Через десять років, зустрівшись із французьким послом, Хмельницький тепло відгукувався про Францію і особливо про її уславленого полководця, героя Тридцятирічної війни принца Конде.

Тридцятирічна війна завершувалася. Тим часом постала нова коаліція проти Османської імперії, до неї мали ввійти Іспанія, Венеція і Австрія. Дипломати цих країн за сприяння папи римського прагнули залучити на свій бік Річ Посполиту й Запорізьку Січ, але діяли таємно, побоюючись негативної реакції польського сейму.

У квітні 1646 року на запрошення короля у Варшаву прибула представницька делегація українського козацтва. На таємній нараді сторони домовилися, що запорожці на 60 кораблях виступлять у похід на Чорне море. На приготування їм було передано 6 тисяч талерів. Тоді ж Владислав IV пообіцяв розширити козацький реєстр до 12 тисяч. Гетьманом майбутнього морського походу король призначив Б. Хмельницького і незабаром через канцлера Оссолінського, що відвідав Запорізьку Січ, передав йому гетьманську булаву. Однак королю не вдалося утримати в таємниці свої плани, і в жовтні 1646 року сейм висловився проти війни з Туреччиною.

На початку 1646 року помер коронний гетьман Конєцпольський, що за роки правління зумів зосередити у своїх руках великі земельні володіння на Правобережній Україні з Чигирином і його околицями. Коронним гетьманом в Україні був призначений Микола Потоцький. Син Конєцпольського Олександр, що став старостою корсунським і чигиринським, і призначений ним чигиринським підстаростою Даніель Чаплинський висунули претензії на Суботів, що належав Хмельницькому, скориставшись тим, що документи на маєток як на спадкову власність оформлені не були. Влітку 1646 року Богдан Хмельницький поїхав у Варшаву, й король особисто підтвердив його права на Суботів. Проте Конєцпольський і Чаплинський не відмовились від своїх намірів. Під час бою з татарами, що напали на Чигирин наприкінці 1646 року, один із жовнірів Чаплинського вдарив Богдана шаблею по шиї, та кольчуга витримала удар. Потім слуги Чаплинського побили до півсмерті неповнолітнього сина Хмельницького. Навесні 1647 року, користуючись відданістю господаря, чаплинський учинив розбійницький наїзд на Суботів і захопив усе майно Хмельницького, худобу і хлібні запаси.

Цей напад прискорив смерть хворої Богданової дружини Ганни, уродженої Сомко. Місцевий суд, куди звернувся Хмельницький, став на бік Конєцпольського й Чаплинського, що одноосібно хазяйнували на землях Чигиринщини, запропонувавши як компенсацію за втрачений хутір 150 злотих, що не йшло в жодне порівняння з реальною вартістю завданого збитку. Це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Богдана. На допомогу короля надії не було – Владислав був безсилий проти сваволі магнатів та підвладної їм шляхти в Україні. Хмельницькому залишався один шлях – на Запоріжжя. Восени 1647 року йому хитрістю вдалося роздобути у командира реєстрових козаків Барабаша королівську грамоту, що обіцяла козакам грошові виплати й розширення реєстру. Дізнавшись про це, Конєцпольський наказав схопити Б. Хмельницького в надії одержати від гетьмана Потоцького дозвіл на його страту. Однак чигиринський полковник Станіслав Кричевський, кум Богдана, в середині грудня 1647 року випустив його з-під варти. Не бажаючи більше спокушати долю, Богдан із кількома десятками найближчих прибічників негайно вирушив на Січ.

За місяць Б. Хмельницький згуртував навколо себе запорожців: 25 січня 1648 року почалося повстання під його проводом. Велика частина реєстрових козаків Січі перейшла на бік Хмельницького. Польський гарнізон було вибито з острова Хортиця. Тоді ж Богдан був обраний гетьманом Війська Запорізького.

Відразу ж почалися переговори запорожців із кримськими татарами про союз проти поляків. Розгортаючи масштабну війну проти Речі Посполитої, слід було забезпечити тил. Інакше поляки, заплативши ханові належну суму, вдарили козакам у спину.

За домовленістю татарам у ході війни діставалася здобич, а козакам – звільнена територія. Хан Іслам-Гірей, що з недовірою ставився до планів Богдана, спочатку дав йому на підмогу лише кілька слабо озброєних загонів. Істотніша підтримка з Криму надійшла вже після перших перемог запорожців.

Поляки, що не надавали особливого значення походові Б. Хмельницького до Січі, серйозно стурбувалися, дізнавшись про угоду козаків з татарами. Коронний гетьман Потоцький відправив до Січі послів на чолі з полковником Кричевським, обіцяючи козакам дати деякі права й вольності, а Хмельницькому – повернути Суботів. Та зупинити хід подій було запізно. Нічого не домігшись переговорами, Потоцький став збирати сили для придушення повстання в зародку.

Звістка, що Потоцький зосереджує війська, прискорила виступ запорожців. У квітні 1648 року Хмельницький кинувся до Чигирина. Біля Кам’яного Затону він привернув на свій бік висланих проти нього реєстрових козаків, а наприкінці квітня очолив і атакував другу частину спрямованих проти нього сил при Жовтих Водах. У ході боїв під Жовтими Водами 5 – 6 травня польські війська потерпіли поразку. Захоплених у полон поляків із їхнім командиром Шемберком повсталі передали татарам.

Дізнавшись про розгром під Жовтими Водами, Потоцький, що поспішав на допомогу Шемберку, повернув від Чигирина назад. Однак Хмельницький, легко заволодівши рідним містом, незабаром наздогнав його біля Корсуня. Потоцький вирішив без бою непомітно відійти до Богуслава, та Хмельницький розгадав його плани й улаштував на шляху поляків засідку. Вранці війська Потоцького, що розтяглися в оточеній лісом балці в урочищі Горіхова Діброва, були атаковані й розбиті. У полон потрапили гетьмани Потоцький і Калиновський. Розвиваючи наступ, запорожці в найближчі дні оволоділи добре укріпленою Білою Церквою, відрізавши від Польщі всю Середню Наддніпрянщину з Лівобережжям – володіннями затятого католика й непримиренного ворога козаків князя Єремії Вишневецького, предок якого, легендарний Байда, за іронією долі був засновником першої Запорізької Січі.

По всій Україні розгоралося полум’я козацько-селянських повстань. Поляки масово бігли до укріплених замків Волині й Поділля. Православний воєвода Київський Адам Кисіль, не сподіваючись утриматися у місті, покинув свій замок і відступив з гарнізоном на захід. Вишневецький зі своїми силами рушив на Волинь в обхід Києва, через Чернігів і Гомель.

Слава про Хмельницького як народного визволителя розлетілась по всіх кутках України, й до нього потяглися численні загони селян та міщан, погано озброєні, без баєвого досвіду, але готові боротися за волю. У сьому цьому хаосі слід було негайно розібратися, призначити командирів, забезпечити новоприбулих зброєю, амуніцією. Швидко змінювалися й завдання боротьби. Повстання запорожців, що переслідували свої станові інтереси і прагнули викорінити унію, тепер переростало у всенародну визвольну війну. Повсюди запроваджувалося народне самоврядування, ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, скасовувалося кріпацтво. Первісні вимоги щодо розширення козацького реєстру втрачали актуальність. Козаками проголошували себе десятки тисяч людей. Із Наддніпрянщини повстання ширилося на захід. На Поділлі успішно діяли загони полковника Івана Богуна. 16 – 18 липня полковник Максим Кривоніс розбив на Волині під Сторокостянтиновом князя Вишневецького, який зібрав рештки польських сил в Україні для військового реваншу. До середини літа 1648 року Україна від рубежів татарських і московських володінь до Поділля й Волині перетворилася на Козацьку республіку, яка готова була продовжувати боротьбу.

У ході запеклої боротьби не обходилося без кривавих ексцесів і загибелі тисяч безневинних людей. Повсталі козаки й селяни били польських поміщиків і військових, управителів маєтків, орендарів і дрібних крамарів-перекупників. У свою чергу загони шляхти спалювали українські села, хутори, катували козаків і селян. Звірства чинилися з обох боків. Але, на відміну від Вишневецького, що закликав до масових мордувань і страт народу, Б. Хмельницький ніколи не віддавав наказів розправлятися з мирним населенням.

Розгром польських військ у травні – червні 1648 року не означав закінчення війни. Запорізький гетьман, перетворивши Чигирин на столицю Козацької держави, готувався до продовження бойових дій. Було доукомплектовано й реорганізовано шість старих реєстрових полків: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський та Переяславський. Кожен із яких тепер налічував до 4-х тисяч бійців. За їхнім зразком на Лівобережжі та Правобережжі формувалися Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Київський, Уманський, Вінницький та інші полки.

У Польщі спішно формували нову армію. Очолив її Заславський, острог і Конєцпольський, котрих український гетьман, добре знаючи кожного, влучно схарактеризував як „перина, латина й дитина”, натякаючи на зманіженість першого, книжність другого й відсутність життєвого досвіду у третього. До них приєдналися розбиті М. Кривоносом війська Є. Вишневецького.

Аби не допустити поляків на звільнені території України, Б. Хмельницький з основним військом у серпні 1648 року рушив їм назустріч, з’єднавшись на Поділлі з повстанцями Кривоноса. Назустріч їм зі Львова виступила польська армія. 6 вересня поляки підступили до Староконстянтинова, де їх зустріла вогнем козацька застава. Однак уночі козаки зненацька для ворога пішли з міста. Поляки прийняли це як свідчення паніки, але це був обманний маневр. Польські війська, втративши пильність, вклинилися у заздалегідь підготовленні Хмельницьким позиції під Пилявцями. Сили поляків складалися з 32 тисяч шляхетського ополчення, 8 тисяч німецьких найманців і кількох десятків тисяч приведених шляхтою слуг-ополченців. Їм протистояло 80-тисячне козацько-селянське військо, у якому бойовий досвід мала навряд чи його третина, а також татарський загін із 800 осіб. Після зайняття Староконстянтинова польські командири почали суперечки з приводу подальших дій. Заславський вичікував, тоді як молоді офіцери вимагали рішучого наступу. Бій почався 11 вересня зі спроби воєводи Тишкевича, яка не була погоджена з вищим командуванням, захопити греблю на річці Ікві. Незабаром баталії розгорнулись на широкому просторі. Супротивник наступав безладно, й українським полкам вдалося, утримуючи основні позиції, виснажити його у дводенних боях, а 13 вересня, дочекавшись підходу чотиритисячної татарської орди, успішно контратакували. Стихійний відступ, що почався у ніч на 14 вересня, переріс у панічну втечу.

Після битви під Пилявцями від „кварцяного” шляхетського війська нічого не залишилося. Дорога на захід була відкрита. Поділля цілком звільнене, полум’я повстання перекинулося на Волинь і Галичину. Щоб не гаяти час на захоплення замків, Хмельницький залишив навколо них облогові загони з мало маневрених селянських ополченців, а сам із основною масою козаків рухався на захід. 26 вересня його армія оточила добре укріплений Львів. Поляки сподівалися протриматися в місті до зими, але 5 жовтня М. Кривоносу вдалося оволодіти твердинею міста – Високим Замком. Городяни пішли на переговори, і Хмельницький не бажаючи марнувати час і віддавати місто своєї юності ( тут він навчався в колегіумі) на розграбування, обмежився великим викупом.

Дальший шлях гетьмана лежав прямо на Польщу. Наприкінці жовтня його війська взяли в облогу місто-фортецю Замостя, розташоване на межі українських та польських етнічних територій. Та наближалися холоди, стомлене військо не було готове битися взимку, розуміючи, що наступ на Варшаву за таких умов не має шансі на успіх, гетьман почав переговори з польською стороною. Водночас він зав’язав дипломатичні стосунки з царем Олексієм Михайловичем і турецьким султаном Мухаммадом IV, котрі уважно стежили за змінами на карті Східної Європи. Наприкінці року була досягнута домовленість з обраним на королівський престол Яном ІІ Казимиром, братом небіжчика Владислава. Обидві сторони в універсалах оповістили свої народи, що наступило перемир’я.

Від Замостя Хмельницький рушив до Києва, де 23 грудня 1648 року був тріумфально зустрінутий народом і духівництвом на чолі з митрополитом С. Косовим і патріархом Єрусалимським Паїсієм, що перебував тоді в місті. У лютому 1649 року у Переяславі почалися переговори про всеосяжний мирний договір. Влада Речі Посполитої, яку на переговорах представляв православний А. Кисіль, шляхом поступок козацтву і особисто Б. Хмельницькому усіляко прагнула розколоти українське козацтво й селянство. Б. Хмельницький і його полковники та старшини висували загальнонаціональні вимоги : ліквідацію шляхетського землеволодіння, звільнення селянства, скасування унії, урівняння управах православних і католиків у межах усієї польсько-литовської держави, запровадження козацького самоврядування.

Про вихід України зі складу Речі Посполитої тоді не йшлося, хоча поляки погоджувалися на поширення влади козацької адміністрації майже на всю територію України. Але Б. Хмельницький вимагав гідного представлення України в сенаті й інших загальнодержавних органах влади. Обом сторонам було ясно, що виходячи з настільки різних позицій, домовитися не вдається. Поляки, потроху збираючись з силами, розгорнули бойові дії на Волині й Поділлі. У відповідь на це у квітні 1649 року гетьман розіслав у полкові міста наказ про підготовку до нового походу. У травні, коли польські війська вже були на марші, а до Києва з півночі підступали сили литовського гетьмана Я. Радзівіла, Б. Хмельницький затвердив свою ставку у Білій Церкві. Послані ним полки зупинили наступ литовської армії до ріки Прип’ять, відвернувши небезпеку від Києва. Тоді ж Хмельницький відправив посольство в Москву з пропозицією розпочати спільну війну проти Речі Посполитої. Царський уряд не зважився на цей крок, зайнявши вичікувальну позицію. Водночас він не заперечував проти закупівлі українськими козаками на території Московської держави зброї і боєприпасів.

На початку літа 1649 року гетьман направив свої головні сили на захід і наприкінці червня обложив видобувний за останнім словом техніки того часу Збараж, де зосередилися сили ворога під орудою Є. Вишневецького. Туди ж підступили союзні війська кримських татар на чолі з ханом Іслам-Гіреєм. На швидке оволодіння твердинею надії не було, й гетьман зробив усе необхідне для тривалої облоги. Сторони зазнавали серйозних втрат. 27 липня козаки пішли на генеральний приступ, але оволодіти змогли тільки першою лінією укріплень противника.

Тим часом із боку Люблина підходили головні польські сили на чолі з Яном ІІ Казимиром, що призначав за голову Хмельницького нагороду в 10 тисяч злотих. Гетьман вдався до обманного маневру. Залишивши навколо фортеці п’ятитисячний облоговий корпус, він із основними силами непомітно виступив назустріч королівському війську. Особисто провівши розвідку й упевнившись, що польські сили розтяглися на марші в напрямку Зборова й почали переправлятися через річку Стрипу, Хмельницький 5 серпня силами козацької і татарської кінноти атакував їх із флангів і тилу. Польське військо, загубивши командувачів, до вечора організувати оборону в нашвидку об лаштованому таборі біля Зборова. Нічні атаки козацької піхоти на табір були відбиті, але саме містечко вдалося взяти. До ранку королівські війська були цілком оточені. Б. Хмельницький наказав обстрілювати табір з гармат, висунутих на вали Зборова. Польська армія опинилась в критичному становищі, і Ян Казимир мусив піти на переговори. Пропонуючи велику компенсацію й одночасно задобрюючи подарунками хана, він домігся розколу в таборі союзників. Іслам-Гірей був радий одержати здобич без особливих втрат, до того ж його не могло не турбувати дальше зміцнення козацької України. А от Б. Хмельницькому потрібна була остаточна перемога. Під час переговорів, які затяглися, хан заявив, що бере на себе посередницькі функції, фактично зрадивши союзницьким забов’язанням.

За умови укладеного 8 серпня 1649 року під Зборовом миру поляки визнавали існування автономної, у складі Речі Посполитої, українсько-козацької держави в межах Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств, де заборонялося перебування польських військ та єзуїтів. Військово-адміністративні посади тут могли обіймати лише православні. Козацький реєстр доводився до 40 тисяч, а польській армії заборонялося переходити український кордон. Питання скасування Берестейської унії, якого козаки постійно домагалися, передавалися на розгляд сейму. Водночас шляхті поверталися її землі, за умови недоторканості селян, які виступали проти господарів.

Змушений під тиском татар піти на ці умови, Б. Хмельницький, неодноразово обговоривши їх при особистих зустрічах із королем і А. Киселем, одержав лише частину з того, на що розраховував. А от Ян Казимир, пішовши на поступки українській стороні, вважав їх ганебними для Речі Посполитої. Короткочасність дій підписаної угоди не підлягала сумніву, адже було ясно, що сенат не погодиться на ліквідацію унії, а селяни, що вдихнули повітря свободи, не відмовляються від неї.

Усі були не вдоволені Зборівським миром. Радикально налаштована частина старшини чекала від Богдана Хмельницького продовження визвольної війни. Розуміючи її неминучість і з ще більшою недовірою ставлячись до кримського хана, гетьман активізував дипломатичну діяльність, розвиваючи відносини з царем Олексієм Михайловичем та Юрієм Ракоці, угорським князем Трансільванії. При цьому він зміцнював адміністрацію своєї держави і зв’язки з православним духівництвом. Чигирин, що став столицею козацької України, розбудувався й міцнів. Тут Хмельницький приймав московських, трансільванських, венеціанських, кримських, турецьких, а згодом – польських, шведських і німецьких послів.

Московський цар виявив прихильність до гетьманської України, але реально допомогти не квапився. Султан же обіцяв збройну підтримку Туреччини у випадку поновлення війни з поляками. За таких умов улітку 1650 року у Б. Хмельницького вималювався план створення широкої анти польської коаліції у складі України, Криму, Молдавії, Валахії і Трансільванії. Для здійснення цього задуму гетьман уже в серпні виступив у похід на Молдавію, господар якої, Василь Лупул, дотримувався польської орієнтації. Козаки відразу взяли молдавську столицю Ясси, після чого Лупул, прийнявши умови Б. Хмельницького, також приєднався до антипольської коаліції.

У 1650 році український гетьман установив дружні стосунки зі Швецією, що була тоді головним суперником Речі Посполитої в Балтійському басейні. При підтримці Туреччини, при доброзичливому нейтралітеті Московського царства та нездатності впливати на хід подій розореної Тридцятилітньою війною Німеччини це фактично означало дипломатичну ізоляцію Польщі.

У ці роки драматично склалося особисте життя гетьмана, про що існують дуже суперечливі свідчення. Після звільнення від поляків Наддніпрянщини Богдан Хмельницький знову зійшовся з викраденою в нього 1647 року Чаплинським коханкою Мотрею, яку змусили обвінчатися в католицькому обряді з найлютішим ворогом Богдана. За санкцією патріарха Єрусалимського Паїсія, що був саме у Києві, а Чаплинська – у Чигирині. На жаль, згоди між ними не було. Нова дружина підтримувала нові зв’язки з польським табором і була під сильним впливом єзуїтів. Зі спадкоємцем Богдана, Тимошем, у неї склалися відверто ворожі стосунки. Схоже, ця „степова Єлена”, як іноді її називали, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами не відзначалася. За тривалої відсутності гетьмана у Суботові вона зі своєю матір’ю розтринькувала його майно 1651 року після якоїсь незрозумілої історії Тихіш, людина крутої вдачі, за відсутності Богдана наказав стратити її. Проте його стосунки з батьком не погіршилися. Ймовірно, гетьман безпосередньо або ж натяком сам дав таку вказівку. Ходили чутки, що Мотря, намовлена єзуїтами, намагалася отруїти Богдана.

Невдовзі гетьман одружився втретє. Обраницею стала Ганна, сестра його соратника, ніжинського полковника Івана Золотаренка, на той час удовиця. Розважлива, хазяйновита жінка користувалась в оточенні Хмельницького всезагальною повагою. Вона чим могла допомагала чоловікові навіть у державних справах.

Та повернімося до військово-політичних подій. З другої половини1649 року миру з поляками загалом не було дотримувано, хоча умови Зборівського миру порушували обидві сторони: вигнана з України шляхта не могла відновити свої права на землю й селян. У свою чергу сейм, чого й слід було чекати, відмовився ліквідувати Берестейську унію. Сторони готувалися до війни, що стала неминучою після смерті у серпні1650року канцлера Єжи Оссолінського, який стримував варшавських „яструбів”. У польському таборі гору взяла „партія війни”, і в січні 1651 року Ян Казимир віддав наказ наступати на Україну.

Хмельницький, розуміючи неминучість нової війни з Річчю Посполитою, доклав енергійних дипломатичних зусиль, щоб схилити Олексія Михайловича розпочати війну з Польщею. Зовнішньополітичне розташування сил сприяло Хмельницькому, котрий ретельно готувався до нової кампанії.

У березні 1651 року гетьман зібрав основні сили під Білою Церквою і, як тільки просохли дороги, рушив на Волинь. На Поділлі вже кипіли запеклі бої. У березні 1651 року Іван Богун одержав над поляками велику перемогу під Вінницею, а у травні його сили з’єдналися з основною армією Хмельницького та загонами кримського хана Іслам-Гірея, що приєднався до нього .

Супротивники зійшлися під Берестечком, де 18 червня почалася битва. Спершу в атаку кинулася легка кіннота. Незабаром поляки ввели в дію важку кавалерію, пославши за нею піхоту, але козакам вдалося відрізати значну її частину від головних сил і знищити. Поляки відступили. До рук переможців потрапило 27 ворожих прапорів. Бої меншої інтенсивності тривали ще два дні. Але, незважаючи на успіхи, дії козаків дедалі більше зв’язувала двозначна поведінка хана, що відмовився вводити в бій свої сили. Причиною цих викрутасів були його таємні переговори з поляками. Отримавши велику суму, Іслам-Гірей 20 червня зненацька почав відступ. Хмельницький поїхав навздогін, щоб повернути хана, але той полонив його й повіз із собою. Звільнитися йому вдалося тільки через три дні, впродовж яких поляки зайняли кинуті татарами позиції і півколом обігнули козацькі полки, притиснувши їх до болота.

Порятунок в цій, здавалось б, безнадійній ситуації знайшов Іван Богун, що перебрав на себе командування. Він організував оборону силами однієї частини армії, тоді, як іншу, менш навчену, перекинув на спорудження переправ через болото й річку Пляшівку. Завдяки мужності козаків і таланту прославленого полковника основним силам пощастило вийти з оточення, хоча довелося покинути артилерію та обози. Тоді литовський гетьман Я. Радзивілл прорвав козацьку оборону біля Прип’яті й після завзятих боїв 25 липня захопив Київ.

Вирвавшись із татарського полону, Б. Хмельницький в укріпленому таборі під Білою Церквою спішно збирав нові сили. У вересні 1651 року, не покладаючись на підтримку Криму, він відправив до царя поважне посольство з проханням прийняти Військо Запорізьке і всю Україну під патронат Москви. Тоді ж польські війська, не зумівши знищити козацькі сили, що відступали з-під Берестечка, неподалік від Василькова з’едналися з литовською армією Радзивілла й на початку вересня підійшли до білоцерківського табору гетьмана. Почалися запеклі бої, але взяти табір і місто полякам не вдалось.

Бойові дії затягувались, в польській армії спалахнула епідемія, від якої помер заклятий ворог Б. Хмельницького й козаків Є. Вишневецький. Потоцький у паніці писав королю, що оволодіти козацьким табором неможливо. По всі Київщині розгорілася партизанська війна, й гетьман Радзивілл мусив залишити Київ, знову зайнятий козаками місцевого полку. За таких умов у польському стані взяла гору лінія А. Кисіль, що прагнув найшвидшого завершення війни шляхом переговорів. Миру потребувала й українська сторона, бо відносини з Кримом було розірвано й Іслам-Гірей кожної миті міг ударити в тил. 18 вересня 1651 року було укладено Білоцерківський мир на важких умовах для української сторони: козацький реєстр належало скоротити до 20 тисяч; шляхті поверталися її маєтки; Військо Запорізьке могло перебувати лише в Київському воєводстві, а до найважливіших українських міст передбачалося введення польських гарнізонів.

Приймаючи принизливі умови, гетьман і не думав миритися з поразкою. Козаки й селяни не збиралися підкорятися польській шляхті, проти польських військ усюди розгорталася боротьба. Сам Хмельницький, викликаючи невдоволення короля, розвивав стосунки з Москвою, Трансільванією і Швецією, фактично не виконував зобов’язання скоротити козацьке військо й ліквідувати полкову організацію. Польський сейм, що зібрався у Варшаві у лютому 1652 року, не затвердив умови Білоцерківського миру, юридично розв’язавши Хмельницькому руки.

Обидві сторони відкрито готувались до нової війни. Навесні 1652-го Хмельницький спрямував лівобережні полки на північ, щоб не допустити вторгнення військ Я. Радзивілла, а сам із запорожцями та правобережними полками рушив на зустріч 20-тисячній польській армії М. Калиновського, що зайняла Поділля й отаборилася на березі Південного Бугу біля Батога. 22 – 23 травня українські сили зім’яли передові загони противника й, оволодівши переправою через ріку, оточили ворожий табір. Уночі в польському стані почався бунт проти Калиновського, що допомогло Богданові Хмельницькому остаточно знищити ворога. У бою загинув і гетьман Калиновський.

Ця блискуча перемога стала реваншем за невдачу під Берестечком і повернула сторони до паритету сил 1649 року, із тією лише різницею, що завдяки ініціативі дипломатії Б. Хмельницького проти Речі Посполитої вже готувалися виступити Трансільванія, Московське царство і Швеція. Влада Б. Хмельницького знову поширилася на всю Наддніпрянщину з прилеглими до неї районами. Гетьман, не приховуючи можливого приєднання до Московської держави, запропонував королю поновити мир на засадах Зборівської угоди. У цьому ж напрямі діяла венеціанська дипломатія, що прагнула примирення та об’єднання польських та українських сил для боротьби з Туреччиною, Однак польська сторона цих умов не прийняла.

Свій впив на Молдавію гетьман підсилив укладеним у 1652 році шлюбом свого старого сина Тимоша з дочкою молдавського князя В. Лупула Розандою. Та шлюб виявився не тривалим. У Молдавії йшла запекла боротьба за владу, й позиції Лупула були неміцними. Тиміш двічі ходив у Молдавію на допомогу тестеві з козацькими полками. Під час другого походу у вересні 1653 року в бою під Сучавою Тиміш був смертельно поранений і на руках у товаришів помер. Трапилось це невдовзі після народження у них з Розандою двох синів-близнюків. Поховано Тимоша з військовими почестями в Суботові, у Михайлівському соборі, у присутності патріарха Антіохійського, що перебував на той час в Україні. Після загибелі Тимоша спадкоємцем Богдана став молодший син Юрій, що не відрізнявся особливими здібностями. Незабаром були видані заміж дочки гетьмана. Старша, Катерина, стала дружиною Данила Виговського, брата генерального писаря Івана Виговського, що користувався повною довірою Б. Хмельницького. Степанида вийшла заміж за героя Визвольної війни полковника Івана Нечая. З представниками козацької старшини були повінчані і дві молодші дочки гетьмана. На початку 1653 року поляки почали черговий наступ на Поділля, але Іван Богун, що командував місцевими козацькими військами, добре підготувався до опору. Виснаживши противника завзятою боротьбою, він рішучим ударом кінноти в тил розбив поляків під Монастирищем у березні того ж року. Восени 1653 року нове польське військо на чолі з Яном Казимиром знову зустрілося з полками Б. Хмельницького на Поділлі, та великого бою не відбулося: обидві сторони, засівши в укріплених таборах, не зважувались атакувати один одного, і з наближенням холодів відійшли вглиб своїх територій. При цьому Іслам-Гірей, що знову виступив на боці Б. Хмельницького, отримавши щедрі подарунки від поляків, рушив до Криму.

До успішного продовження війни гетьману потрібен був надійний союзник, яким мусила стати Московська держава. Контакти запорізьких козаків із царями Московії мали вікову історію, починаючи з часів Дмитра Вишневецького та Івана Грозного. Сам Б. Хмельницький з літа 1648 року підтримував листування з царем Олексієм Михайловичем. Москву регулярно відвідували козацькі, а Київ і Чигирин – царські посли.

У травні 1653 року в Москві для обговорення українського питання їх у царське підданство. Офіційно це рішення було врочисто прийнято собором 1 жовтня 1653 року. У постанові собору йшлось про прийняття царем Олексієм Михайловичем гетьмана Богдана Хмельницького з усім Військом Запорізьким з українськими містами й землями „під свою государеву високу руку” для оборони православної віри. Це фактично означало оголошення війни Речі Посполитій.

Про рішення собору гетьмана повідомили царські посли, що прибули до Чигирина у грудні 1653 року. Б. Хмельницький негайно відповів цареві листом, у якому від імені Війська Запорізького і всієї України підтверджував готовність перейти в підданство до царя. Тоді велике царське посольство на чолі з боярином Василем Батуріним уже перетнуло український кордон і 31 грудня 1653 року прибуло до Переяслава. 6 січня 1654 року сюди приїхали Б. Хмельницький, більшість українських полковників, представники козацької старшини і православного духівництва, численна шляхта й міщани, зокрема київські. Таким чином, презентовані були всі верстви православної України.

8 січня 1654 року відбулася Переяславська Рада. Відкриваючи її, Б. Хмельницький у своїй промові обґрунтував доцільність об’єднання України з єдиновірною Московською державою, яке гарантувало б остаточне звільнення від влади поляків і захист від татарсько-турецької загрози.

Українська сторона присягаючи на вірність цареві, розраховувала, що московські посли від імені свого самодержця теж принесуть клятву на вірність спілці. Та Бутурлін заявив, що таких клятв цар ніколи не давав, і він як посол не уповноважений цього робити. Це викликало зніяковіння Б. Хмельницького і його оточення – адже польські посли, та й самі королі Речі Посполитої, клятви на вірність договорам приносили. Однак у цій ситуації відступати було нікуди, і договірні сторони зійшлися на тому, що конкретніше права й обов’язки їхні будуть визначені в ході подальших переговорів.

За Переяславською угодою Україна зберігала свою територіально-адміністративну автономію й козацько-германське самоврядування з традиційними правами всіх її верств. Козацький реєстр визначався в 60 тисяч. Селяни, раніше підвладні польській шляхті, одержували особисту свободу й землю. За містами визнавалися всі колишні права. Православна церква займала панівне становище. На випадок війни українські козаки мали виступати на допомогу цареві, а той обіцяв захищати Україну від зовнішніх ворогів. Під цим приводом у ряд міст, зокрема, й у Київ, передбачалося введення московських гарнізонів. Гетьманський уряд збе6рігав за собою право ведення зовнішніх зносин, але у випадку переговорів і угод із польською і турецько-татарською сторонами мав діяти з відома і згоди царських представників.

Богдан Хмельницький узявся до важливих справ щодо реалізації „Березневих статей 1654 року” – договірних умов між гетьманською адміністрацією та царським урядом. У цей період помітно зміцнилися відносини України й Росії, йшов інтенсивний обмін посольствами, координувалися зовнішньополітичні акції. Найближчим часом планувався спільний широкомасштабний наступ углиб польсько-литовської держави. Московське військо рушало на Смоленськ, а потім через Полоцьк до Вільна, козацькі полки на чолі з Б. Хмельницьким розгортали наступ у напрямку Галичини й Волині. Відтак поляки, улестивши хана щедрими дарунками, вступили в союз із Кримом. Річ Посполита опинилась у вельми критичному становищі, коли шведське посольство, прибувши до Чигирина, уклало з Хмельницьким давно обговорювану згоду проти Польщі. До цього союзу приєднався і трансильванський князь Ю. Ракоці.

Підняте на початку 1648 року повстання через шість років мало характер війни, в яку було втягнуто всі найбільші держави Східної, Центральної і Північної Європи. Восени 1654 року царські війська взяли Смоленськ. Поділля було сплюндроване польсько-татарськими військами, але навесні 1655 року козакам Івана Богуна знову вдалося його звільнити. Улітку того ж року запорізькі й донські козаки спустошили Крим, а об’єднані московсько-козацькі війська захопили всю територію Великого князівства Литовського, взявши Вільно, Ковно і Гродно.

8 липня 1655 року в Померанії висадилися шведські війська. 29 серпня вони вже були у Варшаві. У ці ж місяці Б. Хмельницький оточив неприступну фортецю Кам’янець і разом із московськими військами розбив поляків під Городком. Це дало можливість протягом вересня – жовтня очистити від польських військ усю Галичину й майже місяць утримувати в облозі Львів. Більше не сподіваючись на успіх, король Ян Казимир утік до Німеччини. Здавалось б, Польща була повалена. Та стратегічна помилка уряду Олексія Михайловича зненацька її врятувала. Цар, побоюючись посилення Швеції, без узгодження з Б. Хмельницьким наприкінці 1655 року припинив бойові дії проти поляків, які, позбувшись короля, обіцяли йому обрання на престол у разі, якщо він розгорне свою армію проти шведських військ. Гетьман, дізнавшись про це, листовно переконував царя в підступності поляків. Проте у травні 1656 року російська сторона почала бойові дії проти шведів у Прибалтиці.

До літа 1656 року склалося парадоксальна ситуація. Переяславської угоди, згідно з якою Б. Хмельницький міг самостійно домовлятися з усіма державами, крім Польщі, Туреччини та Криму, ніхто не скасовував. Не порушуючи її, український гетьман спільно зі шведським королем Карлом Густавом і трансільванським князем Ю. Ракоці успішно воював проти решток військ Речі Посполитої у Прикарпатті. Водночас московські воєводи спільно з польськими загонами діяли проти шведів у Прибалтиці, а запорозькі й донські козаки разом боролися з татарсько0турецькими силами під Азовом.

У такій заплутаній ситуації в середовищі козацької старшини зростало невдоволення промосковською орієнтацією гетьмана. Оскільки цар порушив домовленість із Україною, повернувши свою рать проти шведів і уклавши без згоди гетьмана військовий союз із Польщею, провідні полковники на чолі з Іваном Виговським більше не вважали себе зв’язаними договором із московською стороною. Така ситуація гнітюче діяла на виснаженого десятилітнім напруженим бойовим життям гетьмана. Він усвідомлював правоту І. Виговського та його однодумців, але на відкритий розрив із Москвою йти не хотів, кажучи: „Я хрест цареві цілував, і клятві не зраджу, а як мене не стане, дійте на свій розсуд”.

У січні 1656-го року за попередньою згодою з трансильванською та шведською сторонами Б.Хмельницький спрямував у Польщу сильну армію під командуванням київського полковника Антона Ждановича. У лютому вже хворий гетьман у Чигирині приймав послів німецького імператора Фердинанда ІІІ, що намагалися вмовити його примиритися з Польщею, однак переговори ні до чого не призвели. У квітні – травні 1656 року армія А. Ждановича заволоділа Любліном і Берестям, а 9 червня разом із військами Ю.Ракоці взяла Варшаву. Це можна було вважати повною перемогою над грізним ворогом. Річ Посполита лежала в руїнах, а влада гетьмана поширювалась від Азовського моря до Вісли. Умов Переяславської угоди не дотримувалися ні московська, ні козацька сторони. Б. Хмельницького в Європі і Туреччині сприймали як самостійного правителя, посилаючи до нього послів і укладаючи договори. У липні 1656 року до Чигирина прибув царський посол Василь Кінін із наміром схилити Б. Хмельницького до миру з Польщею і проханням висунути свої пропозиції для мирних переговорів. Гетьман зажадав усю Малу Русь, Поділля й Волинь до Західного Бугу, однак ці умови були неприйнятні для польської шляхти. Московський цар також був незадоволений вимогами гетьмана.

Уже після смерті Б. Хмельницького Олексій Михайлович зрозумів, якої помилки він припустився, достроково припинивши війну з Річчю Посполитою і вступивши у війну зі шведами, що не дала Москві нічого, крім тяжких втрат. Проте шанс одержати Білорусію і Литву було втрачено. Навесні 1656 року стан здоров’я Богдана Хмельницького помітно погіршився. Серйозно похитнула його і загибель старшого сина Тимоша. У квітні 1657 року козацька рада прийняла рішення про передачу гетьманської влади у разі смерті Б. Хмельницького його синові Юрію, однак мудрий Богдан був упевнений, що Юрій не втримає булави. На цьому тлі зміцнювалися позиції розумного й розважливого, прагнучого примирення з Польщею Івана Виговського. Майбутнє України та близьких до гетьмана людей ставало дедалі невизначенішим...

Уранці 27 липня 1657 року в гетьманських палатах у Чигирині Богдан Хмельницький помер. Урочисте поховання призначили на 25 серпня 1657 року, щоб представники всього Війська Запорізького встигли прибути до Чигирина й віддати гетьманові останню шану. Народ із непідробною скорботою проводжав свого правителя. Тіло Богдана в супроводі багатотисячної процесії було перевезене до Еллінської церкви в Суботові й там поховане. Так пішов з життя найвидатніший воїн, дипломат і політик.

Очолена Богданом Хмельницьким Визвольна війна українського народу стала кульмінацією української історії XVI – XVIII століть. Український народ скинув польське панування, звільнився від кріпосного гніту і відстояв свою споконвічну православну віру. Керований славним гетьманом, він реалізував природне право на створення власної держави.