Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Утворення К.Русі, її політичний і соціально-економічний розвиток та міжнародні зв’язки. Українське національне відродження на українських землях в складі Росії 18-19 ст.

ПЛАН

1.Утворення К.Русі, її політичний і соціально-економічний розвиток та міжнародні зв’язки.

2.Українське національне відродження на українських землях в складі Росії 18-19 ст.

1.Утворення К.Русі, її політичний і соціально-економічний розвиток та міжнародні зв’язки

Приблизно на рубежі VIII—ІХ ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об'єднання — Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов'янських племен: Русь, Поляни, Древ­ляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому державному об'єднан­ні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В одному з джерел IX ст. повідомляється, що "у русів існує клас рицарів", тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджує й інколи висилає злочинців "правителям віддалених областей". На Русі існував звичай "божого суду", тобто розв'язання спірної спра­ви поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав свою територію і збирав данину з населення.

У IX ст. посилилась дипломатична і воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архипелазі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константи­нополі і германського імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя. Такого роду воєнні та полі­тичні акції характерні для держави.

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східно­слов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен­ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської дер­жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ­ного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут­ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві.

Як і більшість великих міст світу, Київ завдячує своїм звеличенням власномугеографічному положенню. Розташований у середній течії Дніпра, він слугувавосновним транзитним вузлом на величезній території, прилеглій до Дніпра з прито-ками. Водночас він був чудовою висхідною для подорожей униз по Дніпру черезЧорне море аж до багатих міст Леванту. До того ж розташування на межі двох географічних і культурних зон — вкритих лісом рівнин Півночі та відкритих південнихстепів — зумовлювало чимале стратегічне значення міста. Тому воно й стало точкоюзіткнення і взаємодії двох історичних тенденцій.

Не високими ідеалами створення могутньої держави чи квітучої цивілізаціїкерувалися київські князі: надто вже сумнівним є те, чи знали вони взагалі щось про саме поняття державності. Скоріше мова може йти про їхнє невідступне бажання дістатися джерел багатства. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом та підпорядкувати собі ці два головних склади на торговельнему шляху «у греки». Діяльність перших київських князів значною мірою була поєднанням торгівлі зі збиранням данини. Кожної весни, як тільки скресала крига нарічках, данину, зібрану взимку з різних східнослов'янських племен, відправлялиДніпром до Києва. Тут князі споряджали величезний караван човнів, навантажениххутрами й невільниками, який плив під охороною княжої дружини до Константинополя. Подорожі ті були сповнені труднощів і небезпек. Нижче Києва доводилося долати вируючі дніпровські пороги. Перейти останній, що звався Ненаситцем, булопросто неможливо, тому кораблі розвантажували й волокли суходолом, а це стави-ло караван під загрозу нападу кочових грабіжників, які завжди чатували у тихмісцях.

Олег (пом. 912?). Мало що відомо про цього першого історично засвідченогоправителя Києва. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав доцієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своєволодіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із якихбули древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олегзруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, вінна чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж «Повість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебтовін прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справ-ляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідноїдля київського князя торговельної угоди.

Ігор (912—945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За зви-чаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу надпідлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кількароків виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарівсплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятисяза широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразоктих, що проводив Олег.

Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор виру-шив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою.За допомогою пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. вінмусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж рокуІгор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило. Велике руське військо,зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.

Ольга (945—962). Автори «Повісті временних літ» були, без сумніву, прихиль-ними до Ольги (по-скандінавському Хельга) — дружини Ігоря й регентки у порунеповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить ційжінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснититим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних оповідей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсолютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянамза чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через пев-ні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів доіснування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казноювиняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечиласебе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольгачасто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддаєперевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вонаперехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вда-лими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі пого-дився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав (962—972). Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святославбув насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі,а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно вою-ючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, ва-рязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейськогота азіатського начал. Його правління ознаменувало апогей ранньої героїчної добив історії Київської Русі.

У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів — східнослов'янського племені,що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, по-пливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої су-тички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді вінвирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжнінаслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а такожвідкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складо-вою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразіїта поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепаді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикамзі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи.

У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгар-ським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищуєсвоїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собіопорним пунктом місто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатствацього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися досвоєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землівід Волги до Дунаю, сказав: «Не любо мені є жити в Києві. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — серебро й коні, із Русі ж —хутро і віск, і мед, і челядь». Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополкав Києві, середнього сина Олега — у древлян, а молодшого, Володимира — в Новгороді, Святослав повертається до Болгарії.

Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По дорозі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печенігиі вбили Святослава. «Повість временних літ» оповідає, що печенізький хан наказавзробити з його черепа кубок. Так закінчилися славні справи Святославові.

Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Які його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів.У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського доЧорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його воєнні досягненнязатьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був останнью війноюрусичів проти Візантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини.

У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. За цією міркоюпрестиж Ярослава і справді мав бути великим. Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич; троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три донькивийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Не дивно, щоісторики часто називають Ярослава «тестем Європи».

Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі,).,які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізованішим і освіченішим. Осооливо уславився князь будівництвом церков. За часівйого правління «золотоверхий» Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діаман-том у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Констан-тинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він упершепризначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючифакт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, щопатріарх константинопольський усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом.

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монар­хія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзереніте­ту-васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувала­ся і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувала­ся нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найваж­ливіших питань скликалися феодальні з'їзди.

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоці­нити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов’янські племена в новому, більш високому етнічному Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.

Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських пле­мен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов’янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його цент­ральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуа­тованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою є Руська Правда. В той же час вона являла собою одну із найважливіших пам'ятків середньовічного права в цілому. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизня­ному грунті, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспіль­ства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілей. В його нормах передбачалося привілейоване становище представни­ків пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність нгродних мас.

Київська Русь була великою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя як країн Західної Європи, так і сусідніх азіатських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі поміж Європою і Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі закріплений численними міжнародними договорами, тісними мат­римоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма закордонними державами. Київська Русь — це велика могутня держва IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського ю Чорного моря, від Західного Буга до Волги, — займає видатне місце у всесвітній історії.

Історія держави і права України, багатовікової боротьби її народу за створення своєї національної державності показує, що ця боротьба відбувалася у виключно складних умовах. Доводилося постійно протидіяти прагненню агресивних сусідів запровадити на території України колоніальний режим, ліквідувати не тільки паро­стки української національної державності, але навіть таке держав­не утворення, як українська козацька республіка і держава Богдана Хмельницького.

Українська національна державність бере початок від могут­ньої середньовічної східнослов'янської держави — Київської Русі. Ця стародавня державність дала змогу слов'янському етносу дина­мічно розвиватися у соціально-економічному та політичному ас­пектах, а християнство об'єднало етнос і в духовній сфері. Було створено розвинену на той час правову систему, яка яскраво висвіт­лена в унікальній пам'ятці права — Руській правді. Отже, було побудовано цивілізацію, яка ні в чому не поступалася західноєвро­пейській. Київська Русь була своєрідним містком між Заходом і Сходом. Вона прикрила собою від навали азіатських кочових пле­мен європейські держави. Київська Русь ціною власної державності захистила народи Європи від монголо-татарської навали.

2.Українське національне відродження на українських землях

в складі Росії 18-19 ст.

Весь хід соціально-економічного розвитку попереднього періоду призвів до того, що на початку ХХ ст. Росія стала вузловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з боку іноземного капіталу.

В зазначений період в Росії склалися об"єктивні передумови для здійснення народної революції, а також сформувалася реальна сила, спроможна розв"язати глибокі соціально-економічні суперечності революційним шляхом. Цією силою був пролетаріат. На початку ХХ ст. посилюється революційна боротьба робітників, які під керівництвом соціал-демократичних організацій переходять від економічних страйків до політичних. Під впливом революційної боротьби робітництва посилюється селянський рух.

Пожвавлення національного руху сприяло виникненню національних політичних партій Якщо на перших етапах українського національного руху (дворянський та різночинський) він виявив себе здебільшого в спробах загальноосвітнього виховання мас та утвердження їх національної самосвідомості, то роки першої буржуазної революції 1905-1907 рр. характеризуються бурхливим зростанням чисельності українських соціалістичних і буржуазних партій, що намагалися мирними та немирними шляхами втілити в життя свої політичні, економічні та культурно-освітні програми. У радянській історіографії існувала упереджена характеристика їх у різко негативному плані як "націоналістичних" та контрреволюційних. Між тим ця породжена в часи сталінщини і продовжена в часи застою концепція далеко не відповідає історичній правді. Хоча національне питання займало різне місце в програмах цих партій, воно завжди стояло поруч і нерозривно з найважливішими політичними і соціально-економічними вимогами того часу.

Ліберальнодемократичний рух в Україні, як і в усій країні, набув опозиційного характеру. В умовах загального революційного піднесення на Україні посилюється національний рух, спрямований проти шовіністичної-великодержавної політики царського уряду, за вільний розвиток рідної мови, культури й літератури.

Було б спрощенням характеризувати українські партії суто з негативного боку. Адже ,наприклад, в 1905-1907 рр. український визвольний рух не пішов шляхами націоналізму (про що й свідчить, зокрема, багатонаціональний склад членів і керівництва партій), а торував шлях українського демократичного руху. Їх діяльність багато в чому заклала підвалини нових дружніх відносин між народами.

Питання формування та діяльності в Україні різних партій та організацій в 1900-1917 рр. до теперішнього часу розроблені в науковій літературі недостатньо.

Існує два підходи до проблеми визвольного руху в Україні: перший - класовий, ленінський, за яким національне визволення та національна рівність можливі тільки на основі революційних соціально-економічних перетворень, знищення панування поміщиків та буржуазії, та другий - національний, за яким на першому місті стоїть досягнення національної свободи, на базі якої планується подальше вирішення соціально-економічних проблем.

В деяких виданнях за останні роки зроблена спроба відійти від таких полярних підходів і надати об"єктивний аналіз позиціям і ролі в українському визвольному руху політичних партій різної орієнтації. Розділ 1 Політичні партії в Україні на початку ХХ ст. 1. Політизація робітничого та селянського руху в Україні. Створення загальноросійських партій Складовою частиною суспільно-політичного життя кінця ХІХ ст. - початку ХХ ст. був робітничий і селянський рух в Україні.

У 90-х роках ХІХ ст. загострення класових суперечностей в Росії сприяло виходу на політичну арену пролетаріату. За 1880-1894 рр. в Росії відбулося 678 страйків і заворушень, з них 110 виступів в Україні. У ході страйкової боротьби у робітників вироблялися елементи політичної свідомості, з"являлося відчуття пролетарської солідарності. Вихованню політичної свідомості пролетаріату сприяла діяльність соціал-демократичних груп та гуртків.

Величезне значення в поширенні марксистських ідей і утвердженні марксизму як самостійного напряму в суспільній думці Росії, в тому числі й України, належить першій російській марксистській організації "Визволення 6 праці", заснованій у 1883 р. в Женеві Г.В. Плехановим. До неї входили: Засулич, Аксельрод, Дейч, Ігнатов. Протягом 1883-1894 рр. Члени групи "Визволення праці" переклали російською мовою й видали понад 20 творів К.Маркса й Ф.Енгельса.

Видавані групою твори Маркса й Енгельса, а також Плеханова нелегально перевозилися в Росію і розповсюджувалися в багатьох містах, у тому числі й на Україні. Група мала зв"язки з революційними гуртками різних міст Росії, в тому числі Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, листувалася з ними, діставала від них грошову допомогу. Під впливом діяльності групи "Визволення праці" й наростання робітничого руху у Росії стали виникати перші марксистські гуртки і групи.

Наприкінці 80-х на початку 90-х років ХІХ ст. виникли марксистські гуртки на Україні - в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі. Вони складалися переважно з інтелігентів, студентів та учнів середніх навчальних закладів, робітників. Одним з перших виник соціал-демократичний гурток робітників Києва у 1889р. У 1891 р. студенти Київського університету утворили "Російську групу соціал-демократів". Керували нию Я. Ляховський, Б. Ейдельман.

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості, зростання чисельності робітників, дедалі активніша діяльність соціал-демократів по керівництву їх боротьбою сприяли піднесенню робітничого руху на межі століть стала його політизація. Поряд з економічними стали виникати і політичні страйки, насамперед страйки присвячені 1 Травня. 8 Важливою подією в історії революційної боротьби були Харківська маївка 1900 р., яку організували соціал-демократи.

У відозві до робітників "Перше травня" були висунуті вимоги: свобода спілок, страйків, зборів, слова, друку, недоторканість особи, встановлення 8-годинного робочого дня для всіх робітників, обов"язкове державне страхування та ін. Але через недостатню організованість соціал-демократів і через те, що план став відомий властям, які змістили на вулицях війська, план повністю здійснити не вдалося.

Цей виступ Харківських робітників наочно показав, що робітники не тільки доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають під гаслом : "Геть самодержавність". У 1901-1902 рр. революційний рух наростав. А в 1903 р. переріс у загальний страйк Півдня Росії. Всього, за неповними даними, в 1903 р. страйки і демонстрації охопили 63 міста Росії. Майже одночасно у загальному страйку взяли участь понад 200 тис. робітників, з них 150 тис. - в Україні.

Таким чином, робітничій рух розвивався швидше, ніж РСДРП. Перед партією встала проблема розробки Програми, яка б захищала інтереси робітничого класу. Це було зроблено на П з"їзді РСДРП, який відбувся 17 липня - 10 серпня 1903 р. 43 делегати, присутні на з"їзді, представляли 26 організацій. На з"ізді були представлені 7 соціал-демократичних організацій України : Катеринослава, Харкова, Одеси, Києва, Миколаєва, а також "Соціалдемократичний союз гірничих робітників" і група "Южный рабочий".

ІІ з"їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією "Искры". У програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення самодержавства і заміну його демократичною республікою. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, загальних демократичних свобод, знищення станів і нової рівноправності громадян.

У національній справі РСДРП відстоювала право на самовизначення за всіма націями, а також право населення діставати освіту на рідній мові і право кожного громадянина 9 висловлюватися рідною мовою на зборах, запровадження рідної мови на рівні з державною в усіх місцевих державних установах.

Домінуюче в 60-70-х роках українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неможливість лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртів та соціал-демократичних груп, байдужих до національних змагань. Пошук нових ідей, шляхів, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х років привів до виникнення ряду національних об"єднань з виразною політичною спрямованістю, котрі стали перехідним листком до утворення українських партій. Першим серед них було Братство тарасівців. Воно виникло влітку 1891р. в Харкові. Його заснували студенти університету М.Базькевич, М. Байздренко, І.Лина та дрібний урядовець В. Боровик.

Їх об"єднали палкий патріотизм і прагнення боротися проти денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження українського народу. Члени братства доклали зусиль насамперед для створення розгалуженої таємної організації та розробки її програми, передусім політичної. 16 Гуртки тарасівців були створені в 10 містах України. Полтавський гурток був організований В. Боровиком наприкінці 1891р. У 1892 р. В. Боровик у пошуках переїхав до Києва, де заснував гурток з 16 чоловік. Серед них були: Є.Тиличенко, М.Кононенко, брати Чернявські й Міхновські. Чернігівський гурток сформувався не пізніше 1893р. Його членами були В. Андрієвський, В. Дейша, Т.Шкуркіна та ін. В Одесі був Д.Старевич, В.Климович. В Лубнах тарасівців очолював В.Шемет, котрий пізніше відіграв тут провідну роль в українському русі.(3) Тарасівці перейшли з українських об"єднань і здійснили спробу поширити свій вплив на село. Значною мірою сільським був бессарабський гурток. Організаційною формою зв"язку в братстві були з"їзди.

Один з них відбувся у Києві не пізніше квітня 1893р. і налічував близько 30 делегатів. На з"їзді, що тривав 3 дні, був складений статут братства.

Крім суто організаційних положень, статут має вступну частину: необхідність політичного виховання членів гуртка; повна автономія і широка воля на Україні; зв"язки між собою й обмін літературою; святкування днів, пов"язаних з видатними подіями в історії України; видання для народу творів Т.Шевченка й Г. Квітки-Основ"яненка; вивчення економічного становища України та турбота про його поліпшення; піклування про освіту народу, влаштування бібліотек та ін. (4) Про інші з"їзди відомості не збереглися.

Питання про численність братства залишається відкритим. Враховуючи, що в таких осередках, як харківський, київський, бессарабський, налічувалося щонайменше по 15-25 членів, можна припустити, що в 10-12 гуртках було принаймні 100 тарасівців. В гуртках були вихідці практично з усіх губерній України та Криму. За соціальним складом тарасівців можна поділити на дві групи. Перша - селяни, всі інші тарасівці - це студенти, дрібні службовці, інтелігенція - люди з середньою та вищою освітою.

Отже, склад братства, що включав представників різних прошарків населення і репрезентував усі регіони 17 Східної України, дає можливість охарактеризувати його як загальноукраїнську організацію. Програмні ідеї братства були відображені в рефераті, прочитаному І.Линою в Харкові, на шевченківській роковині 1893 р. На ці збори були запрошені й старогромадівці, причому реферат вони сприйняли прихильно.

Того ж року його надрукував львівський часопис "Правда", редакція якого дала йому назву "Символ віри молодих українців". Вихідною точкою поглядів тарасівців було визнання самобутності українського народу, його права на незалежне існування:

"Наука й життя Українського народу доводять нам, що Україна була, є і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу".(5) Вони визнавали загальнолюдські цінності, політичні свободи і соціальну справедливість. Однак жорстоке національне гноблення, економічний визиск України, що ставили під загрозу її майбутнє, зумовлювали першочерговість саме національно-визвольної боротьби:

"Тим ми, як діти України, сини свого народу, єсьмо націоналами і передусім дбаємо про те, щоб дати своєму народові волю національну".(6) Щодо своїх завдань тарасівці заявили: "Ми дбаємо, про те, щоб піднести і розворушити на Україні національний дух, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування.."(7). Братчики прагнули дотримуватися такого "ідеального людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації поневоленій.

Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу - в тих державах, з якими з"єднана українська земля".(8) Очевидно це стосувалося не тільки Росії, а й Австро-угорської імперії, до якої належали західноукраїнські землі. Тарасівці приділяли велику увагу утвердженню української мови в житті народу, підготовці національно-свідомої молоді до вступу в товариство, політичній роботі в українських культурницьких гуртках, розповсюдженню нелегальної літератури.

Але в 1893 р. поліцією був розгромлений харківський гурток Братства. Інші громади 18 продовжували роботу до 1897р. На весні 1897р. тарасівці увійшли до складу Всеукраїнської буржуазної організації, яку в літературі називають Всеукраїнською загальною організацією (ВУЗО). До Ради організації були обрані тарасівці Є.Тимченко, М.Кононенко, О. Черняхівський та ін. Отже, 90-ті роки ХІХ ст. в українському русі стали переломним етапом.

Братство тарасівців поклало організаційний початок політичного етапу українського національного руху. "Символ віри " був покладений в основу "Програми української національної партії", створеної студентськимими громадами наприкінці ХІХ ст. Жодна з східноукраїнських партій початку ХХ ст. не уникнула впливу ідей цієї організації. Розвиток капіталізму на зламі століть надзвичайно загострив одне з питань суспільного розвитку Росії - національне. Посилилося руйнування національних перегородок.

В країні відбувався інтенсивний процес переміщення населення, в результаті чого деякі національні райони все більше ставали багатонаціональними, зростала самосвідомість пригноблених народів. Все це створювало в Україні грунт для розвитку національного руху, який поряд з проведенням культурницької роботи, вимагав національних прав, створював передумови для створення політичних партій.

Першою із цих партій на Наддніпрянській Україні стала Революційна українська партія (РУП), створена 11 лютого 1900р. на зборах студентських громад у Харкові. Засновниками партії були Д.Антонович, М.Русов, Л.Матусевич, О.Коваленко, Д.Познанський, А.Жук, М.Порщ. Створена партія складалася із нечисленних консервативних груп Харкова, Києва, Ніжина, Полтави, Катеринослава, які об"єднували студентів, семінаристів, учителів, лікарів та службовців державних і земських установ.

Список використаної літератури

1. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

2. Давня історія України. У 2-х кн. — Кн. 2. (Толочко П.П. — керівник авт.колективу). К, 1995. — С. 146—147.

1. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. - Львів: Світ, 1991. - 576 с.

2. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 2 - ХХ століття: Навч. посібник / Мельник Л.Г., Верстюк В. Ф., Демченко М. В. та ін. - К.: Либідь, 1992.

3. Наумов С. Братство тарасівців // Укр. істор. Журнал - 1999 - №5 - С.38

4. Наумов С. Братство тарасівців // Укр. істор. Журнал - 1999 - №5 - С.41

5. Рибалка І. Історія України. Частина 2: Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 р.- Харків, 1997 .- С. 304.

6. Партии России и Украины: краткий исторический справочник. - Донецк: ДонГУ, 1991. - 230 с.