Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Історико-культурна праця М.Грушевського

Вступ

Національно-державне відродження, яке переживає Україна на сучасному етапі, тенденції трансформації суспільної свідомості, духовного оновлення й політичного розкріпачення її громадянства посилюють увагу широкого загалу до історії молодої країни, а разом з тим стимулюють пошук у минулому історичних паралелей процесам та явищам сьогодення. У цьому контексті не випадковим є підвищений інтерес до українського відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. – епохи найближче генетично спорідненої з національним ренесансом нашого часу.

Саме тому, нам важливо звертатися до історичної спадщини видатних діячів українського національного відродження України цього періоду, творча спадщина яких набуває особливого значення, є постать Михайла Сергійовича Грушевського, адже саме завдяки його інтелектуальному потенціалу, невтомній праці та невсипучій енергії український рух з вузькокорпоративного перетворюється у масовий і стає вагомим чинником європейського суспільно-політичного процесу.

Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського відродження, який поставив його на наукову основу, а разом з тим був і одним із провідних теоретиків у з’ясуванні й вирішенні національних питань і проблем, він вніс багато нового й оригінального у справу пробудження і формування національної свідомості нашого народу, українського державного відродження в ХХ ст. не вдовольнившись кар’єрою “кабінетного вченого”, він увійшов у світову історію водночас і як визначна політична фігура, талановитий громадський діяч, непересічний організатор і, взагалі, багатомірно обдарована особистість, універсалізму якої можна тільки щиро дивуватися.

Волею долі йому довелося жити й творити на зломі двох століть і двох епох в історії українського національного відродження, ділити себе між двома частинами порізнених державними кордонами українських земель і уникати уваги поліційних органів двох велетенських європейських імперій. Але й ці непрості обставини не перешкодили йому стати одним з найвидатніших фундаторів української державності, провідним ідеологом української соборності, неперевершеним координатором українського науково-культурного і суспільно-політичного життя кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Багатоаспектна творча діяльність М.Грушевського являє значний інтерес для сьогодення. Зацікавлення нею великою мірою зумовлене практичною цінністю досвіду громадсько-політичної та наукової діяльності М.Грушевського 1894-1914 рр., 1917-1918 рр. та наявністю широких можливостей його використання на сучасному етапі національно-державної розбудови України.

В анналах української історіографії Михайло Сергійович Грушевський історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави ХХ ст. Діяльності цього великого патріарха нової української науки притаманний широкий діапазон і багатогранність. Не було жодної помітної ділянки суспільного життя, в якій він безпосередньо чи опосередковано не брав би участі.

М.Грушевський є однією з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України. Неоцінима й немеркнуча його заслуга перед українським народом.

1. Основні етапи формування суспільно-політичних поглядів М.Грушевського. Початки його трудової діяльності

Формування суспільно-політичних поглядів особистості – складний і довготривалий процес, який дуже важко вкласти у конкретні хронологічні рамки. Між тим основну вагу у ньому мають молоді роки, коли моделюється каркас суспільно-політичного світобачення людини й освоєння соціальної дійсності та засвоєння суспільно-політичних знань і досвіду проходить надзвичайно швидкими темпами. Винятково важливе значення мав цей період і для М.Грушевського, система суспільно-політичних поглядів якого набрала зрілої форми ще у дуже молодому віці.

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. в інтелігентній українській родині, тісно пов’язаній родинними зв’язками з духовним станом.

Під благотворним впливом сімейної атмосфери любов’ю до української мови, літератури, традицій та звичаїв переймається Михайло. Особливу роль у пробудженні його національної самосвідомості відіграв батько, який, за словами сина, не бувши активним українцем у теперішньому розумінню, але відзначаючись поетичними почуття відчував живу красу українського життя і традицій. Поступово у Михайла вироблялося загострене чуття до всього українського.

Шкільна освіта у Тифліській гімназії була перейнята неповагою до національних почуттів гімназистів і М.Грушевський повною мірою відчув це на собі. Українська вимова робила його об’єктом насмішок та глумління як серед вчителів, так і серед учнів, однак цей психологічний фактор не пробуджував у школяра почуттів меншевартості, а радше спонукав його до самоізоляції й самостійного студіювання українознавчої літератури.

Серед робіт, що неабияк позначилися на політичному світобаченні молодого М.Грушевського, безперечно, слід згадати просякнуті національним колоритом збірники українських народних пісень М.Максимовича, М.Драгоманова, В.Антоновича, А.Метлинського та “Історію Нової Січі” А.Скальковського. Важливе значення для кристалізації політичного світогляду мали праці М.Костомарова “Дві руські народності” та “Думки про федеративний початок давньої Русі”. Провідні ідеї цих праць – імператив федералізму та концепція окремішності української нації – посівши визначне місце у системі політичного світобачення М.Грушевського ще у гімназійні роки, не зміцнюються і не втрачають своєї актуальності у більш зрілому віці.

Вважаючи видавничу і літературну діяльність вагомими елементами національного відродження Михайло вирішив докласти своїх зусиль до праці на цій ниві. На жаль, свої юнацькі плани видавничої роботи йому так і не вдалося. Але вже у 1883 р., з-під його пера з явились перші прозові і віршовані твори, що повною мірою відбивали і політичні погляди автора.

Важливо підкреслити, однак, що патріотизм не перешкоджав критично оцінювати українське національне життя. Крізь “райдужну призму своєї любові до України” юнак бачив багато незавидних рис, властивих українському характеру. А такими, як на його думку, були: бідність, п’янство низькопоклонство перед сильними, намагання вийти зі свого середовища.

Батько Грушевського, підтримуючи в синові потяг до українознавства, передплатив йому новий літературний журнал цього напрямку – “Київську старину”. На сторінках цього місячника юнак вперше познайомився з працями В.Антоновича. часопис надав його світогляду громадського характеру, розкрив перед ним картину тодішнього українського життя і національного руху, ідейно зблизив з М.Костомаровим та В.Антоновичем, у яких заочно хлопець відчув своїх наставників. Журнал настільки захопив гімназиста, що 1883 рік у нього “пішов … на громадську і національно-політичну самоосвіту, самовиховання на матеріалах і за вказівками “Киевской старины” [84: 120].

Навчання М.Грушевського на історико-філологічному факультеті Київського університету припало на часи, коли за цим вузом закріпилася репутація “неблагонадійного”. В 1884 р., тобто за два роки до вступу в університет Грушевського, тут відбулись студентські заворушення на знак протесту проти введення в дію нового університетського статуту, який практично зводив нанівець колишню вузівську автономію. Вони співпали зі святкування 50-ої річниці заснування університету і тому набули широкого розголосу.

Під час навчання в університеті вперше набула актуального змісту проблематика соціального характеру, мабуть, не без впливу дослідника соціально-економічної історії І.В.Лучицького.

Однак найбільший вплив на М.Грушевського у Київському університеті мав його науковий керівник – професор В.Б.Антонович, за яким у 80-ті роки закріпилася слава авторитетного спеціаліста у галузі історії і водночас визначного ватажка українофільського руху. В.Б.Антонович зумів прищепити своєму учневі деякі суспільно-політичні ідеї та історико-світоглядні позиції. Молодий історик успадкував від свого вчителя, в першу чергу, його народництво. Основні елементи цієї теорії дуже чітко виявилися в ранніх історичних працях Михайла Грушевського.

Ймовірно, що саме В.Б.Антонович наприкінці 1888 р. познайомив М.Грушевського з найактивнішим українським діячем на Наддніпрянщині О.Кониським. Факт знайомства засвідчує запис у щоденнику М.Грушевського від 10 грудня 1888 р.: “Мене докоряє Л., що ховаюсь, без жертв не можна, що він про мене чув од Олександра Яковича Кониського”.

М.Грушевський поділяв концепцію історичної школи і найбільше моделі його суспільно-політичних поглядів у той час відповідала теорія одного з представників цього напряму – бельгійського економіста В.-Е.Лавале. на йог думку, ідеал суспільного життя реалізується у вільному союзі общин, які самоуправляються, а найкраще способом уникнення конфліктів між державою і демократією є широка децентралізація і федералізм.

Таким чином, у формуванні суспільно-політичних поглядів М.Грушевського можна виділити два періоди. Перший охоплює дитячі роки і час навчання в Тифліській гімназії. Вирішальними чинниками формування суспільно-політичних поглядів на цьому етапі виступають родинне оточення й українознавча література, які спрямовують виховання в національне русло. Другий етап – університетський охоплює 1886-1894 рр. На ньому політичний світогляд М.Грушевського формується, головним чином, під впливом Київської Громади викладацького середовища та самоосвіти. Цей період характеризується зміцнення у світобаченні М.Грушевського трьох провідних моментів – ліберального, соціального і національного, які відіграють неабияку роль у його подальшій політичній діяльності.

Михайло Грушевський залучився до українського громадського життя у той критичний момент коли в українстві в Росії, приреченому на принизливе нелегальне існування, почався процес розмежування сил. Ще всередині 80-х років ХІХ ст. у Київській Громаді відбувся розкол, внаслідок якого виділилося два угруповання – помірковане і радикальне. Перше об’єднувалося навколо В.Антоновича, О.Кониського, В.Вовка-Карачевського, які віддавали переваги нелегальній культурно-просвітницькій діяльності й підтримували контакти з галицькими народовцями. Переважна ж більшість громад належала до радикального угруповання, представники якого вважали найефективнішим способом боротьби за інтереси українського народу безкомпромісну опозиційну політику щодо центральних та місцевих органів влади Росії та Австро-Угорщини, а своїми політичними союзниками галицьких радикалів.

Між тим 22 травня 1894 р. М.Грушевський успішно захистив магістерську дисертацію на тему “Барскоє староство. Історичні нариси XV-XVIII ст.”

Початок науково-організаційної діяльності Грушевського, власне, й припадає на час його переїзду до Львова в зв’язку з призначенням у 1894 р. на посаду професора історії у Львівському університеті.

Українофільські погляди М.Грушевського притягували українське студентсво. На лекції до молодого професора записалися всі, хто зачисляв себе до українства, крім студентів-теологів, яким для відвідування дисциплін, що читалися на інших факультетах, потрібен був спеціальний дозвіл.

М.Грушевський прагнув, щоб курс вітчизняної історії зайняв належне місце й у підготовці майбутніх народних проповідників. Щоправда, добиватися дозволу студентам-теологам слухати його лекції доведеться цілих три роки.

Відвідування лекцій М.Грушевського, безперечно, послужило згуртуванню української молоді у Львівському університеті.

Титанічна праця М.Грушевського на ниві національно-культурного відродження Галичини зосереджувалася навколо проблем розбудови національної науки та культури. Вона охоплювала науково-організаторську, видавничу та культурно-просвітницьку діяльність.

Особливе значення для творчого зростання Грушевського як дослідника та вченого мало Наукове товариство ім. Шевченка. Саме тут особливою мірою проявився його блискучий талант наукового організатора, який мав не тільки підрядне значення для його досліджень, але також в цілому глобальне значення для формування національної науки. Грушевський опрацьовував свою концепцію відродження української науки на базі західної гуманітарної культури, керуючись при цьому ідеями філософського позитивізму.

Чимало зробив Михайло Грушевський для розвитку і збільшення періодичних та серійних видань НТШ.

Серед наукових видань НТШ унікальні монографії, джерельні матеріали, десятки книг, всього понад 1170 томів. За ініціативою Грушевського на спільному засіданні історико-філософської і філологічних секцій 15 січня 1896 р. утворено окрему Археографічну Комісію, яка взяла на себе обов’язок збирання і видання історичних джерел і літературних пам’яток. Історичні матеріали Комісія видавала серії “Жерела до історії України-Руси”, яких вийшло 11 томів. У перші роки діяльності Комісії головну роль вів Михайло Грушевський. Крім “Жерел до історії України-Руси”, Археологічна Комісія видавала ще “Пам’ятки українсько-руської мови і літератури”, які служили для видання літописних історико-літературних пам’яток і пам’яток історії освіти, церкви і культури. До 1914 р. було надруковано 7 томів.

Михайло Сергійович Грушевський був ініціатором організації бібліотечної справи на Україні з метою об’єднання всіх українських фахівців для публікацій повного бібліографічного покажчика українського друку. Друкованим органом Бібліографічної комісії були “Матеріали до українських бібліографій”, саме в них були надруковані перші томи цього покажчика.

За пропозицією Грушевського 18 квітня 1906 р. Було засноване видання, яке отримало назву “Українсько-Руський архів”. До цієї серії ввійшло 10 томів, а саме: т. І, VI, VII “Опис рукописів Народного Дому з колекції А.Петрушевича” Іларіона Свенціцького, в яких друкувалися оригінальні рукописи Львівських збірок.

За час головування М.Грушевського в НТШ почали вперше в нашій історії виходити періодичні видання в галузі природничих та математичних наук.

М.Грушевський проявив себе як блискучий організатор видавничої справи в Галичині – безумовно, в інтересах усієї соборної України. Він “утворив у Львові загальноукраїнську наукову базу з великою оперативністю друку”. Крім видавництва самого НТШ, став ініціатором створення і першим редактором “Українсько-руської видавничої спілки”, що відіграла величезну роль на ниві національного усвідомлення і культурного піднесення в Україні. Грушевський домігся в 1898 р. реформи тижневика “Зоря”, на базі якого започатковано видання славетного “Літературно-Наукового Вістника”.

Михайло Грушевський був твердо переконаний в тому, що наука покликана служити народові та народним інтересам. Ця ідея наскрізна у його творчості та діяльності. Він випередив багатьох дослідників свого часу, здобуваючи щораз більші наукові висоти і водночас підносячи українську науку до небувалого рівня. Свої праці він постійно насичував глибоким соціологічним змістом, спирався на найрізноманітніші джерела, прагнучи досягти максимальної об’єктивності.

Коло його наукових зацікавлень надзвичайно широке. Та насамперед М.Грушевський визначний історик. Величезне значення Грушевського як історика безпосередньо пов’язане з національно-культурним відродженням української нації в першій чверті ХХ ст.

Без усякого сумніву вершиною наукового доробку вченого протягом львівського періоду, та й навіть усього його життя, була “Історія України-Руси”, яку він розпочав у Львові у 1897 р. “Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого покоління… Сю роботу я уважав задачею свого життя”.

10-томна “Історії України-Руси” М.Грушевського стала культурно-науковою цитаделею українського національного і наукового відродження в якій проаналізовано багатовимірний розвиток українського народу від його давніх початків до 1657 р. включно. Головною історіографічною концепцією автора цієї монументальної праці є наукове обґрунтування перманентності українського різнобічного історичного процесу на всій території, заселеній українським народом. Михайло Сергійович приєднувався до традицій “Київської держави Володимира Великого, що була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія” і тому українська демократична держава зовсім правильно за державний герб взяла “старий знак Володимира Великого, ставить його на своїх грошах, як ставився він колись”.

2. Громадсько-політична і наукова діяльність

М.Грушевського у Києві

Найсприятливіші умови для реалізації ідеї творення національної держави з’явилися в зв’язку з розпадом Російської імперії в лютому 1917 р. Використавши свій шанс, свідома частина української інтелігенції вступила на шлях боротьби за втілення ідей української державності.

Саме в ці буренні дні національного розвою, 4 березня 1917 р. інтелігенція створює громадську організацію – Українську Центральну Раду, на яку історична доля поклала надзвичайної ваги завдання – очолити національно-визвольний рух і довести цього до логічного завершення, до відродження Української держави.

Михайло Грушевський після Лютневої революції 1917 р. в Росії повертається до Києва і стає головою Центральної Ради. Саме на нього були звернені очі сучасників як на безпірного провідника.

М.Грушевський згадував, що на момент його повернення до Києва “Центральна Рада вже організувалася чи, краще мовити, почала своє формальне існування”. У першій половині березня Центральна Рада була тою інституцією. Яка ще не усвідомлювала своєї історичної місії.

Метаморфозу, що її зазнала Центральна Рада протягом весни 1917 р., можна пояснити двома причинами. По-перше, несподіваним, непрогнозованим вибухом стихійного українського руху, а по-друге, “феноменом Михайла Грушевського”. Саме завдяки тому, що він зміг чітко сформувати і втілити їх у життя, Центральна Рада піднеслася на гребінь української революції. Свою державотворчу місію Центральна Рада виконувала в складних умовах непередбаченого розвитку подій, в країні зруйнованої економіки і хаосу, в боротьбі з великодержавним натиском Тимчасового уряду, а пізніше в боротьбі з Радою Народних Комісарів.

За цих надзвичайно складних обставин Центральна Рада проходить шлях від міської, громадської організації до найвищого органу Української народної республіки, Першим президентом якої став Михайло Грушевський. Це було тріумфальним завершенням усієї його попередньої діяльності як провідника національного відродження, найвидатнішого його представника і фундатора. Завершення української революції 1917-1918 рр., проголошення самостійності і незалежності УНР є найкращим свідченням правильності державницьких ідей і концепцій Грушевського тих часів. Це був період реалізації його ідей державного будівництва, який охоплював усі сфери його українського національного життя.

Як уже зазначалося, в 1917 р. Грушевський і його співробітники обстоювали федеративний постулат кириломефодіївців, як постулат побудови і відродження української державності, що не суперечив політичній незалежності народу.

Свою концепцію федералізму М.Грушевський, в основному, сформував уже наприкінці ХІХ ст., а пізніше лише поглиблював і розвивав її. Спроба практичної реалізації її мала місце під час революційних подій 1905-1907 рр. Як відомо, в складі І і ІІ Державної Думи існували українські фракції. М.Грушевський уклав декларацію про автономію України, яка мала бути проголошена в Думі, але проіснувавши 72 дні Дума, як відомо, була розпущена.

Завершеного вигляду автономістично-федералістична концепція М.Грушевського набула в період української революції 1917-1918 рр. Саме в цей час були написані і видані книги: “На порозі нової України”, “Самостійна Україна”, ряд статей, в яких дослідник і політик (голова Української Центральної Ради). М.Грушевський виклав своє бачення сучасного майбутнього України. Нагадаємо, що 25-26 березня 1917 р. в Києві відбувся з’їзд Товариства Українських Поступовців, яке з 1908 р., очолював М.Грушевський. В резолюції з’їзду зазначалося, що замість старої назви приймається нова – “Союз Українських Автономістів-Федералістів”.

В квітні 1917 року у брошурі “Якої ми хочемо автономії і федерації” М.Грушевський писав, що права України будуть забезпечені, якщо вона “не стоятиме” одинцем, а всі частини Російської Республіки будуть не тільки автономними провінціями, а державами, зв’язаними федеративним зв’язком”. Також його концепція національно-територіальної автономії України включала постулат повного національного “самопорядкування” і об’єднання українських поодиноких земель в одну національну територію. Далі він розглядає питання, що таке автономія взагалі, і національно-територіальна зокрема, яка користь з такої автономії, що таке федеративний устрій, якою має бути Федеративна Російська Республіка і яке місце в ній посідатиме автономна Україна.

Так виглядала федералістична концепція голови Центральної Ради М.Грушевського в 1917 р. з її головними державними атрибутами – владою, територією, населенням, військом, судівництвом і демократичним ладом.

Ці автономістично-федералістичні концепції М.Грушевського відображені в програмних документах Центральної Ради, її практичній діяльності, а також програмних засадах керівних партій, що входили до Центральної Ради (українських соціалістів-революціоністів, українських соціал-демократів та українських автономістів-федералістів). “Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською”; “Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти України від Росії”. Це фраґменти з 1-го і 2-го Універсалів Центральної Ради. Куди свідомо спрямовували вони Україну, яке враження справляли на її громадянство, яку свідомість формували.

Державотворча діяльність Грушевського вимагає повної переоцінки і нового висвітлення. Можна лиш погодитись з твердженням грушевськознавця Любомира Винара, що “починаючи від Богдана Хмельницького, творця Козацько-гетьманської держави, на протязі понад 270-літнього історичного розвитку українського народу, Михайло Грушевський був єдиний, допровадив державний постулат української нації до його реалізації, проголосивши повну самостійність і незалежність України в 1918 р.”. До доби М.Грушевського і Центральної Ради нікому з державних і політичних діячів, жодній українській політичній течії або партії зреалізовувати цього не вдалося.

“Які б тяжкі проби не судила переходити Україні і українському народові історичні доля, які б пертрубації не лежали б ще перед ними, великі часи творчості Української Центральної Ради й її акти зостануться великою епохою її розвою, Твердою підставою національного будівництва”, писав голова Української Центральної Ради і перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський про історичне значення діяльності Української Центральної Ради ще на початку 1918 р. Справді, сьогодні оцінюємо Українську Центральну Раду як перший парламент, який привів до відродження Української держави в 1917-1918 рр. Тепер усвідомлюємо пророче твердження голови УЦР про її Державні акти, які стали основою українського державного будівництва. Закріплення і відновлення української державності 1991 р. було б немислиме без політичної діяльності Української Центральної Ради і її IV Універсалу.

У Михайла Сергійовича Грушевського вистачило сили, відваги й натхненності гарячим і сміливим словом збудувати й покликати до дії український народ. Ніхто в більшій мірі не мав права на титул фундатора Української Народної Республіки, як Михайло Грушевський. Він поставив державне завдання перед ще непідготовленими народними масами і самою інтелігенцією. Він зробив все можливе, щоб довести до проголошення державної суверенності, а потім і незалежності України. Величезна історична місія випала на долю найбільшого історика. І його нещастям і нещастям цілої України було те, що він сам собі на мав всього необхідного для того, щоб не тільки створити державу, але й втримати її в свої руках.

Висновки

Проблеми українського національно-культурного й державного відродження наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. Викликають великий інтерес у науковців, широкої громадськості. Це природно. Дослідження національного відродження цієї доби в історії України, його теоретиків і подвижників української справи мають виняткове значення. І не тільки пізнавальне, що є вкрай важливим, але, головним чином, практичне – для розв’язання тих складних проблем державотворення, відродження й розвою вітчизняної культури, утвердження духовності і національної свідомості нашого народу на сучасному етапі його розвитку.

Галицьке двадцятиліття – один з найплідніших та найдинамічніших періодів життєдіяльності М.Грушевського, в рамках якого він успішно поєднав наукову роботу з суспільно-політичного та культурно-освітньою працею. Власне, кожен з цих напрямів прикладання активності М.Грушевського мав політичне забарвлення. Наукова спадщина вченого фактично стала історичною метрикою українського народу, одним з основоположних компонентів формування національної ідеології. Вістря його культурно-освітньої діяльності постійно було спрямоване, з одного боку, на пропаганду “української ідеї” в позаукраїнському етнічному просторі, з іншого – на прищеплення національної самосвідомості у якнайширших верств українського населення. Однак попри це політика не була для М.Грушевського самоціллю, а громадський інтерес у галицький період явно домінував над суто політичним.

Громадсько-політична діяльність М.Грушевського 1894-1914 рр. мала широкий всеукраїнський характер. Саме у галицький період, користуючись водночас статусами російського підданого та австрійського професора, М.Грушевський мав можливість значно ефективніше, ніж в інші періоди свого життя, впливати на громадсько-політичне життя порізнених державними кордонами українських земель. Характерно, що така роздвоєність становища не дозволяє М.Грушевському повною мірою заявити про себе у практичній політичній діяльності, через що у галицькій добі він виступає радше як політолог-аналітик, політик-теоретик, аніж політик практик.

В організації історії Наукового товариства ім. Шевченка є ствердження, що роки 1897-1913, на які припадає час головування М.Грушевського, - це найкращий період розвитку Товариства. Без М.Грушевського тодішнє НТШ не осягнуло б того “золотого віку свого науково-творчого життя і не стало б тодішньою квітучою, хоча й невінчаною національно. Академією наук.

“Українська ідея” – один з провідних мотивів видавничої діяльності М.Грушевського.

Будучи переконаним у тому, що культурне обличчя нації великою мірою визначається її видавничою продукцією, М.Грушевський через свої книги та періодику намагався створити український імідж поступового та демократичного руху. Саме тому попри диференційоване цільове призначення кожного видавничого проекту вченого, всіх їх об’єднував демократичний характер.

У видавничій діяльності М.Грушевського глибоко закладено постулат всеукраїнства. Своєю багатогранною та широкомасштабною працею на видавничій ниві вчений практично створює умови формування загальноукраїнської літературної мови. Дбаючи про витворення єдиного українського культурного простору як необхідної умови формування одноцільної новітньої нації, у 1907 р. Михайло Сергійович переносить у Російську Україну діяльність “Українсько-руської Видавничої Спілки” та переміщує до Києва видання “Літературно-Наукового Вістника”. Пропаганду ідеї єдиної соборної України М.Грушевський здійснює через підбір творів та авторів до своїх видань, більш-менш рівномірний розподіл публіцистичних матеріалів, що стосуються Наддніпрянщини та Наддністрянщини, свідоме уникнення у редагованих ним органах постановки проблем, які могли провокувати напруженість у взаєминах східно- та західноукраїнського громадянства.

Довголітня й багатогранна творча і громадсько-політична діяльність М.Грушевського виступає нині в якості національного чинника, може скласти добру основу для сучасного українського національно-державного відродження, духовного розвою нації. В нашій пам’яті М.Грушевський назавжди залишиться як автор монументального дослідження “Історія України-Руси”, і як один з головних творців українського культурно-державного відродження. Глибокі знання як вітчизняної, так і загальноєвропейської і всесвітньої історії та суспільної думки, природна обдарованість і надзвичайна працездатність дали можливість М.Грушевському стати вченим, який вивів українську історичну науку на європейську арену, створив оригінальну концепцію історичного розвитку України в контексті європейської і світової історії. у цьому безперечна велич М.Грушевського і непересічне значення його творчої спадщини для українського народу. Доки живе Україна, житиме з нею в наших серцях талановитий і самовідданий її син – Михайло Грушевський.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексієвець М., Алексієвець Л. Михайло Грушевський в українському національному відродженні // Русалка Дністрова. – Тернопіль, 1996. – 16 вересня. – С.1.

2. Багалій Д. Академік М.С.Грушевський і його місце в українській історіографії // Червоний шлях. – 1927. - №1. – С.160-217.

3. Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 1995. – 304 с.

4. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії // Великий українець. – К., 1991. – 280 с.

5. Дашкевич Я. Михайло Грушевський – організатор української національної науки // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження М.Грушевського. -–Львів, 1994. – 487с.

6. Шульгин О. Михайло Сергійович Грушевський – як політик і людина // Збірник на пошану Олександра Шульгина. – Париж – Мюнхен: Записки НТШ, 1969. – Т.186. – С.146.

7. Шульгин О. Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті, промови, документи. – К., 1918. – 185 с.

8. Якимович Б. Михайло Грушевський: начерк політичного портрета // Ратуша. – 1991. – 14 січня. – С.3.