Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Події церковного та культурного життя у 17 ст. Польсько-Українська війна

План

1. Події церковного та культурного життя у 17 ст.

2. Польсько-Українська війна.

Навчання на українських землях проводилось в школах, які існували при церквах і монастирях. Тут учні вчилися не лише читати й писати, а й набували деяких знань з богослов'я (тео­логії), літератури, грецької мови. Вчителями в таких школах були дяки («бакаляри», «дидаскали») - здебільшого молоді люди, які потім ставали священиками. Найздібніші міщани і шляхтичі (в студентських спис­ках вони записані як «рутені») навчалися в університетах Польщі, Чехії, Ні­меччини, Італії. Деякі з них згодом ставали видатними вченими з європейсь­кою славою. До таких належали Юрій Дрогобичі Дрогобича - професор меди­цини і астрономії при Краківському і Болонському університетах (і навіть був ректором останнього) і Павло Русину Кросна - магістр Краківського універси­тету, поет. У зв'язку з активним проникненням ь Україну католицької віри українці ч, і білоруси намагалися зберегти національний характер школи з навчанням слов'яно-руською мовою і збереженням Православ'я.

В середині ХVІ cт. розвиток освіти в Україні суттєво змінюється. Протес­танти засновують школи, до яких охоче йдуть діти українців. Відтак ' виникають єзуїтські школи (колегії) з бурсами для учнів, у яких працюють кваліфіковані педагоги. У таких школах українських дітей перевиховували на католиків. Навчання велося латинською мовою.

Першою українською школою вищого ступеня в Україні була Острозька академія заснована близько 1576р. на Волині в маєтку князя К.Острозько­го, її очолював український шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький, а працювали в ній викладачами випускники європейських університетів, відомі культурні діячі, такі як Іван Федорович (Федоров), Андрій Римша, Василь Суразький, Дем'ян Наливайко, Іван Вишенський, ієромонах з Остро­га Кипріян, котрий навчався в Падуї і Венеції, та ін.

Цю академію закінчили видатні політичні і церковні діячі, серед яких були гетьман Петро Сагайдачний, Іов Борецький та інші борці за Православ'я. Протягом 60 років (1576-1636) в академії навчалося 500 осіб. Після смерті князя К.Острозького (1608) академія занепала. Пізніше князева онука Анна Алоїза на місці академії заснувала єзуїтську колегію.

ж Згодом в Україні почали створюватись православні братства. Вони мали свій писаний статут і давали знання в галузі «семи вільних наук» — граматики, піїтики, риторики, діалектики, математики, астрономії та мов — грецької, латинської, польської, слов'янської, руської (української). Викла­дачами у братських школах працювали видатні культурно-освітні діячі і письменники-полемісти: Стефан і Лаврентій Зизанії, Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда та ін. Великі братські школи у крупних містах відіграли прогресивну роль у розвитку культури українського народу і у вихованні борців проти національно-релігійного гноблення.

У 1615р. відкрилась Київська братська школа, в якій заснували друкарню і паперову фабрику (папірню). В ній також працювали видатні культурні діячі України Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Єлисей Плетенецький та ін. Важливою матеріальною і морально-політичною підтримкою в діяль­ності школи Київського братства був вступ до нього гетьмана Петра Сагай­дачного «з усім військом запорозьким». „У 1632р. Київська братська школа об'єдналася із школою Києво-Печерської лаври. Це сталося за архімандрита Петра Могили. Так виникла знаменита протягом півтора століття Києво-Могилянська колегія (пізніше - академія) - вищий навчальний заклад, якому підпорядковувались братські школи у Вінниці, Гощі, Кременці.

В цілому освіченість серед широких мас України була дуже високою, що відзначали іноземні мандрівники. Архідиякон Павло Алеппський, котрий зі своїм батьком антиохійським патріархом Макарієм пробув в Україні 100 днів (1654), у своєму щоденнику відзначив високу грамотність українців: — «Починаючи з міста Рашкова, тобто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки вміють читати та знають порядок богослужін­ня й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях».

Багато відомих церковних і культурних діячів України закінчили зару­біжні вищі навчальні заклади. Так, у польській Замостській академії (м.Замостя) навчалися Касіян Сакович, Сильвестр Косів, професор Києво-Могилянської академії; у Вюртемберзькому німецькому університеті -М.Смотрицький, Гальському університеті - вчитель Г.Сковороди Симон Тодоський, в Оломоуцькому університеті (Чехія) - ректор Києво-Могилянської академії Варлаам Ясинський. Так, згідно із списками студентів Падуанського університету за XVII cт., в ньому нараховувалось 1946 студентів з Литви, України і Білорусії.

Зауважимо, що в Україну приїздили і працювали також освічені іноземці, котрі українізувалися і зробили великий внесок у розвиток української культури. Наприклад, - німці Венедикт Гербест та митрополит Інокентій Гізель, молдаванин Петро Могила, - засновник Києво-Могилянської колегії, та ін.

В Європі друкарство виникло в середині XV cт. Першою дру­кованою слов'янською книгою була «Троянська хроніка» (1468р., м. Пльзень). У східнослов'янських народів засновни­ком друкарства став білорус з Полоцька, доктор медицини Францїск Скорина, котрий надрукував у Празі кирилицею «Псалтир» (1517) і «Біблію руську» (1519), а потім у Вільно - «Апостол» і «Малую подорожную книжицу» (1525).

В Україні першим з відомих друкарів вважався Іван Федорович (Федоров). Він прибув до Львова на початку 70-х років XVI cт. після своєї видавничої діяльності в Москві та Білорусії. Отримавши матеріальну допомогу від львівських міщан-ремісників і небагатих купців, Федоров у 1574р. видав богослужебні книги «Апостол» і «Буквар». «Апостол» започаткував укра­їнське друкарство, що сприяло розвиткові писемності. У 1576р. Федоров, маючи фінансові труднощі, на запрошення князя К.Острозького переїхав до Острога. Тут він надрукував майже ЗО видань, серед яких вирізнялась Біблія» - шедевр поліграфічного мистецтва XVI cт. Останні роки свого життя І.Федоров провів у Львові. Він помер 5 грудня 1583р. і був похований в Онуфріївському монастирі. На надгробній плиті було написано: «Іоанн Фёдорович Друкарь Москвитин, который своим трудом друкуваніє занєдбалоє обновил... Друкаръ книгъ пред тымъ невиданныхъ». Друкарню Івана Федорова у Львові, викупили братчики. Згодом в ній вийшло з друку багато творів полемічної літератури.

Крім Острога, Львова, Києва, друкарні працювали і в ряді інших міст і навіть у селах при монастирях (напр., у Почаєві). Були також «мандрівні» друкарні у приватних осіб.

На розвиток української культури другої половини XVII-XVIII cт. вплинула Визвольна війна (1648-1657) та її суспіль­но-політичні і соціально-економічні наслідки. Ліквідація на значній частині українських земель магнатсько-шляхетського феодального гніту і кріпосного права стала важливим факто­ром розвою творчих сил українського народу. Звільнення від національно-релігійного гніту та процес консолідації народу в ході Визвольної війни сприяли піднесенню національної самосвідомості українців, що прояви­лось у всіх сферах життя.

Культурні традиції Київської Русі одержали для розвитку новий поштовх. Героїка визвольної боротьби народу стала лейтмотивом різних жанрів літератури та мистецтва.

Особливістю культурних процесів в Україні другої половини XVII-XVIII cт. було те, що на Гетьманщині, з одного боку і на Правобережжі та Західній Україні, з другого, вони відбувалися в різних умовах, однак не була порушена єдність національної культури. В той же час культура обох частин України не могла не зазнавати впливу культур тих держав, у складі яких вони перебували. Водночас українська культура впливала, певною мірою, на культури цих держав. Як і в попередні роки, важлива роль у розвитку освіти, книгодрукування, літератури належала вищому духовенству, хоч у XVIII cт. воно вже втратило провідну роль, а питома вага світської культури поступово збільшувалася. Визначне місце в культурному процесі належало Києво-Могилянській академії, а на західноукраїнських землях - Львівсько­му університету.

Особливість культури України даного періоду, порівняно з попереднім, полягала у тому, що відбулася зміна станової належності її представників. Головним чином, це були вихідці з козацької старшини, козаків і- міщан. Цей період в цілому характеризується злетом української культури, яка дала світові філософа Г.Сковороду, визначних політичних і культурних діячів Ф.Прокоповича, С.Яворського, В.Славинецького та ін.

В умовах наступу царизму на автономію України і перетворення її на провінцію імперії законодавчо обмежилось вживання української мови. Поміт­ним фактором, що впливав на розвиток української культури, був відтік кращих представників української культури - випускників Києво-Могилянської академії і західноєвропейських університетів - до Москви і Петербурга. Тут вони виступали вже як діячі Росії, тобто Російської держави.

В середині XVII cт. в Україні був досить високим загальний рівень грамотності, про що засвідчив у своїх подорожах і арабсь­кий мандрівник П.Алеппський. Сприятливий грунт для цього, не дивлячись на наявність негативного фактора (національно-релігійного гніту), був створений у попередній період піднесення культури України кінця XVI - першої половини XVIIct. в загальному руслі європейського Відродження. Це, зокрема, знайшло своє відображення в діяльності братств по збереженню національної культури, розвитку шкільної освіти, книгодрукування, літератури. На правобережних і західноукраїнсь­ких землях основну роль у розвитку початкової освіти продовжували відігра­вати братські школи, в яких діти навчалися не тільки грамоті, а й вивчали арифметику, астрономію, музику, філософію, грецьку, латинську і польську мови. Братські школи, єзуїтські колегії і Львівський університет (відкр. у 1661р.) давали змогу молоді прилучитися до передових надбань західноєвро­пейської культури.

На українських землях, що входили до складу Російської держави, братських шкіл не було. Діти старшини, духовенства, міщан, козаків і навіть заможних селян навчалися у школах, що діяли при церквах і монастирях, де і вчилися читати, писати, рахувати, співати. Вчителями у них були переважно дяки (дидаскали або бакаляри), а також мандрівні дяки і студенти Києво-Могилянської академії, які працювали домашніми вчите­лями.

Саме в цей період на Гетьманщині виникла і набула поширення форма навчання і здобуття професійних знань при канцеляріях місцевих адмініс­тративних установ. Сини старшини і заможних міщан в канцеляріях виконували різні доручення і водночас навчалися веденню канцелярських справ, складанню ділових паперів. В архівах збереглися навіть своєрідні рукописні посібники для таких учнів. В Україні характерною була професій­на підготовка підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку здобували і козацькі діти при Січовій школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів, скрипалів, цимбалістів.

Звичайно, і рівень грамотності, і мережа навчальних закладів початкової освіти протягом півтора століть зазнавали змін. Наприкінці XVIII cт. у зв'язку із загальнодержавною реформою 1786р. і створенням головних і малих народних училищ шкільна освіта організаційно змінилася. Чотири­річні головні народні училища для дворянських дітей відкрилися у Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Харкові, Катеринославі. У повітових містах були створені дворічні малі училища, які давали знання з історії та мов. Вчителями у них працювали вихованці Києво-Могилянської академії і Петербурзької Головної учительської семінарії. У зв'язку з переходом західноукраїнських земель під владу Австрійської монархії наприкінці XVIII cт. шкільна освіта зазнала тут певних змін.

Учбовими посібниками для навчання в школах (незалежно від регіону) були букварі, видані в друкарнях Львівського братства, Києво-Печерської лаври, Чернігова і Новгорода-Сіверського (за зразком «Букваря» І.Федорова львівського і острозького видань). Оскільки друкованих примірників «Бук­варя» було недостатньо, поширювались рукописні його відповідники. Для навчання письму використовували «Граматику» Мелетія Смотрицького, а також різні молитовники, псалтирі, часослови.

2. Польсько-Українська війна.

Для поляків, які вважали Східну Галичину своєю вотчиною, повстання українців у Львові 1 листопада 1918 р. було цілковитою несподіванкою. Але досить швидко вони організували зброй­ний опір українським військам. У Львові діяли три польські військові організації, найвпливовішою з яких була Польська організація військова (ПОВ) - місцевий відділ загальнонаціо­нального об'єднання, очолюваного Юзефом Пілсудським. ПОВ виступала за відновлення незалежної Польської держави, не­від'ємною складовою частиною якої вона вважала західно­українські землі. Збройні сутички між українськими і польськими військами у Львові почалися 1 листопада, а 5 ли­стопада ворогуючі сторони вже розділяла лінія фронту, що про­ходила вулицями міста. Запеклі бої точилися за кожний будинок.

Водночас розгорнулася боротьба за стратегічно важливий залізничний вузол Перемишль, розташований на кордоні між Східною Галичиною і Польщею. 11 листопада український гар­нізон Перемишля, основу якого становили ненавчені юнаки, залишив місто. Саме в Перемишлі формувалися польські вій­ськові з'єднання, що перекидалися в Східну Галичину. Ці з'єд­нання врешті-решт і визначили долю Львова. 21 листопада українські війська почали відступати з міста. Того ж дня поля­ки захопили Хирів, а через декілька днів - Раву-Руську. Про­тягом листопада-грудня 1918 р. польські війська заволоділи 10 з 59 повітів, у яких була проголошена влада ЗУНР. Але біль­шість західноукраїнських земель усе ж залишилася під конт­ролем уряду ЗУНР, який після евакуації зі Львова перебував у Тернополі, а з 2 січня 1919 р. — у Станіславі, звідки керував державотворчим процесом.

В умовах конфлікту з польськими військами одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було формування боєздатної армії, спромож­ної відстояти незалежність республіки. Це завдання ускладню­валося тією обставиною, що серед українців, які служили в австрійській армії, не було старших офіцерів з досвідом органі­зації військових частин та планування операцій. Уряд ЗУНР звернувся по допомогу до уряду УНР, що рекомендував для організації регулярних військ ЗУНР — Української Галицької армії — генерала М. Омеляновича-Павленка і полковника С. Мишковського. У своїй діяльності вони спиралися на офіцерів-галичан, залучаючи до військового будівництва також офі­церів інших національностей — австрійців, німців, угорців, хорватів, чехів тощо, — яким загрожувало безробіття. Загальна мобілізація і формування нових військових частин відбували­ся швидко та організовано і до весни 1919 р. у складі Українсь­кої Галицької армії, що офіційно існувала з другої декади грудня, налічувалося понад 100 тис. чол., з яких 40 тис. брали безпосередню участь у воєнних діях.

Успіхи в організації УГА забезпечили їй перевагу на початковому етапі війни — з листопада 1918 р. по лютий 1919 р. Характерною особливістю цього етапу була участь її вояків у боротьбі галицьких українців з місцевими поляками. Але відсутність досвіду і помилки не дали змоги скористатися пе­ревагою. Спроби відбити Львів, на що були спрямовані головні зусилля УГА, провалилися.

З початком весни ситуація на українсько-польському фронті ускладнилася. З Польщі в Галичину надійшло підкріплення, що зміни­ло співвідношення сил. У квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула добре озброєна і навчена армія під командуванням генерала Йозефа Галлера чисельністю 60 тис. чол., сформова­на з польських військовополонених, які воювали на Західному фронті у складі німецької армії. Командували армією переваж­но французькі офіцери. Антанта планувала використати армію Галлера для війни з Радянською Росією, але польський уряд кинув її проти Галицької армії, яка змушена була відступати перед переважаючими силами противника. Польський наступ підтримала Румунія, що захопила частину галицького Підкарпаття. Спроба УГА зупинити наступ поляків на Золотій Липі закінчилася невдачею. Українські війська відступили до річки Збруч.