Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Чорноморське козацьке військо 1788 - 1792 рр.

Окремі питання історії Чорноморського війська розглядалися ще у середині XIX ст. джерела у дослідженні І.Д. Попки широко представлені наративні джерела перекази про устрій війська чорноморських козаків, про побут козаків та їхній бойовий шлях, як це сприймалось авторами переказів часто колишніми "старими" запорожцями.

Деякі з досліджень, які з'явились протягом другої половини XIX на початку XX ст., стосувались життя та діяльності видатних постатей в історії краю, серед яких варто назвати написані П.П. Короленком біографії кошових отаманів Чорноморського козацького війська С. Білого, 3. Чепіги, А. Головатого та Т. Котляревського [2].

Починаючи з 1860 - 1880х років одним з центральних питань в історії й історіографії "ПівденноЗахідної Русі" стає проблема вивчення козацтва, як унікального історичного явища. Відправним моментом у дослідженні історії південноукраїнського козацтва стало зародження української народницької історіографії, що значною мірою було обумовлено зародженням українського національного руху.

Результатом наукової зацікавленості історією південноукраїнського козацтва стало те, що з виходом у світ досліджень архієпископа Гаврила (Розанова), Д. Яворницького, Д. Багалія, В. Біднова історією запорозького козацтва, його нащадків та інших козацьких військ Південної України почали цікавитись широкі наукові та просвітницькі кола Росії, зокрема, Кубані.

У той самий час із друку виходять праці П. Короленка, Ф. Щербини, Є. Феліцина, В. Попки. У пошуках історичних витоків Кубанського війська дослідниками було опрацьовано джерела Катеринодарського архіву, що стосувались обставин виникнення війська вірних козаків та основних моментів історії цього формування наприкінці XVIII століття, долі його окремих представників, насамперед кошових отаманів. Короленку вдалося показати складність процесу трансформації решток колишнього запорозького суспільства у нове Чорноморське військо.

Фундаментальної Щербини "История Кубанского казачьего войска", яка стала на той час найбільш плідним і повним доробком з історії чорноморського (кубанського) козацтва.

Як результат кропіткої роботи з архівними матеріалами, статистичними звітами, наративними джерелами, працями інших кубанських істориків тощо, дослідник спромігся показати історію козака. Значну увагу Щербина приділяв не лише політичній та військовій історії чорноморців, але й побуту, економічній та культурній діяльності козаків цього війська.

Книга В. Голобуцького "Черноморское казачество", написана на основі значного комплексу джерельних матеріалів, являє собою цікавий доробок з історії Чорноморського козацького війська. Для автора дослідження основною метою було дослідити саме процес протистояння між царатом і селянством та між частиною запорозької старшини і основною масою козацтва. Основним критерієм для дослідника виступали саме соціальноекономічні відносини на півдні України під час та після зруйнування Запорозької Січі.

З кінця 1980 початок 1990х років поширюється загальногромадський інтерес до історії козацького руху в Україні. Значним чином це пояснюється тим, що в незалежній державі триває процес закладення підвалин новітньої української історіографії для якої, як і наприкінці минулого століття, козацтво залишається уособленням славних сторінок вітчизняної історії.

Одним з цікавих доробків є історикодокументальний нарис А.Д. Бачинського "Січ Задунайська 17751828 рр.", в якому автору вдалося простежити процес становлення та занепаду запорозької еміграції до Туреччини та її зв'язку з "російською" Південною Україною.

Наступного року працею А. Бачинського та О. Бачинської вийшла книга "Козацтво на Півдні України 17751869". Крім викладення основних моментів історії козацьких військ, особливостей їхнього громадського та господарського життя, авторами було зроблено досить вдалу спробу відтворити модель поведінки козацького населення українського Півдня після ліквідації Запорозької Січі.

У 1997 році в придністровському історичному альманасі вийшла стаття І. Анцупова, в якій подано історію козаків Південної України кінця XVIII століття, в тому числі й історію війська чорноморських козаків.

Поряд із зазначеними працями з друку вийшли і продовжують виходити дослідження, які стосуються поставленої наукової проблеми. Лише останнім часом працею дослідників з України та Російської Федерації вийшли дослідження, які торкаються окремих аспектів життя козацтва XVIII початку XIX століття. Серед них праці Б. Фролова, А. Бойка, Ю. Мицика, С. Петкова, І. Лимана, І. Сапожникова та Г. Сапожникової тощо.

Після зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) багато колишніх запорожців розсіялось по території Південної України або емігрувало до Польщі, Туреччини. З перших днів російського панування на землях колишніх Запорозьких Вольностей офіційний Петербург та місцева російська адміністрація поступово почала розуміти власну неспроможність швидко встановити контроль над запорозькою спадщиною і перш за все над населенням півдня України.

Незважаючи на зроблені урядом спроби протягом другої половини 1770 початку 1780х років вирішити цю проблему через розбудову органів місцевої влади, запровадження кругової відповідальності і паспортів, посилення прикордонної варти за рахунок донських козацьких пікетів, висока мобільність південноукраїнського населення, яка була обумовлена специфікою політичного та економічного життя, становила, на думку російської адміністрації, основну перешкоду на шляху перетворення регіону на звичайну провінцію російської держави. Більш того, опозиційність частини населення колишніх Вольностей по відношенню до російської політики в регіоні та загроза втратити позиції на українському Півдні у випадку нової російськотурецької війни вимагали від офіційного Петербургу проведення надзвичайно зваженої політики по відношенню до козацького населення. Існування Задунайського козацького війська під патронатом Османської імперії фактично декларувало невизнання Портою територіальних надбань Росії і вважалося російською адміністрацією ворожим актом.

Як наслідок, на початку 1780х років в оточенні князя Г.О. Потьомкіна поступово виникає думка щодо створення під керівництвом колишньої запорозької старшини з колишніх січовиків волонтерських когорт. Це тим більше ставало необхідним, що всі спроби залучити козаків до пікінерських полків під час реформування останніх у 1776 1777 роках виявились вкрай невдалими.

Перше офіційне запрошення козакам вступати до російської військової служби як волонтерів з боку Потьомкіна надійшло 1 липня 1783 році і було оголошено у губернських, провінційних, повітових установах. Згідно з планом князя Потьомкіна два колишні запорозькі старшини Сидір Білий та Захарій Чепіга повинні були сформувати з числа козаків кінний та піший полки загальною кількістю у 500 чоловік кожен на Громоклеї та Збурівському боці неподалік від російської фортеці Кінбурн та турецького Очакова. Наприкінці жовтня 1783 року у розпорядженні С.Білого вже перебувало 800 запорожців8. Втім, невизначеність статусу нового формування, небажання запорожців нести службу як рекрутів або "вєлєнтирив" та погане постачання призвели до різкого скорочення чисельності бажаючих (див.док. групу А).

Необхідно зазначити, що на той час і в адміністрації Потьомкіна ще повністю не було прийнято остаточного рішення щодо форми організації та можливого використання даного формування. Реалізація ідеї, яка передбачала поставити козаків під контроль російської військової та цивільної і козацької адміністрацій і посилення російської армії за рахунок добре обізнаних із майбутнім театром бойових дій вояків, вимагало від уряду певних поступок ліквідованому на півдні України устрою, а саме створення козацького війська з числа колишніх запорожців. Добре усвідомлюючи небезпеку цього кроку для російської влади у регіоні Петербург зволікав із прийняттям рішення про створення нового козацького війська. І лише на початку російськотурецької війни у 1787 році рішення про створення козацького війська було прийнято.

Наказ про створення "Війська вірних козаків", яке з квітня 1788 року отримало офіційну назву "Чорноморське козацьке військо", було підписано Катериною II14 січня 1788 року (див.док. групу А). Перше бойове хрещення козацького війська відбулося вже вночі з 25 на 26 січня, коли козацький загін у кількості 200 чоловік під керівництвом А. Головатого здійснив напад на турецьке село Аджидол і повернувся без жодних втрат. Після наказу від 14 січня значно збільшився наплив колишніх запорожців та інших бажаючих приєднатись до нового війська та отримати обіцяні урядом пільги звільнення від податків, постоїв та інших зобов'язань, козацька служба під проводом колишніх запорозьких старшин, право поліпшити свій соціальний стан (навіть право одержати дворянство), грошове та харчове утримання з боку російського уряду тощо. Якщо за станом на 12 лютого 1788 року до складу війська входило 944 козаки, то на 22 червня 1788 року вже 2 436 чоловік. На ЗО листопада 1791 року у складі Чорноморського козацького війська перебувало 12 620 козаків, з них на дійсній службі 7 500 чорноморців (№ 6.17, 6.29).

Військо складалось з двох основних частин кінних загонів та піших козаків на човнах і поділялось на 48 куренів, які у разі необхідності об'єднувались у полки (від 4 до 6). Переважна більшість козаків була озброєна списами, широкими ножами та рушницями. При цьому слід зазначити, що шаблями були озброєні, як правило, колишні запорожці, які вже наприкінці 1790х років не становили більшості у Чорноморському війську. Мало військо і власну артилерію. Щодо обмундирування, то принаймні до 1820х років не можна говорити про введення уніфікованої форми для чорноморських козаків. Стосовно одягу основна маса козаків продовжувала зберігати запорозькі традиції. Лише після перших зіткнень з задунайськими козаками за наказом російського військового командування Кіш Чорноморського війська запропонував козакам носити на рукавах білі хустини, щоб відрізнити "вірних" чорноморців від задунайських козаків.

Під час війни російський уряд і Кіш проводили політику, спрямовану на повернення задунайських козаків під протекторат Росії. З російського боку надходили фінансування, гарантії нагород та пільг, в той час як емісари від Чорноморського війська, такі, як капітан Г. Чернов, проводили переговори з задунайцями, збирали інформацію розвідувального характеру про дислокацію та кількість турецькотатарських військ тощо. Втім, незважаючи на всі спроби уряду і Коша вивести основну масу "турецьких" запорожців до Росії під час війни 17871791 років це зробити не вдалося.

Під час російськотурецької війни чорноморські козаки брали участь у штурмах Хаджибею, Очакова, здобутті Березанської фортеці, фортець Ісакчі, Тулчі, Акермана, Ізмаїла, у битвах при с. Терновці (під Бендерами) та Мачині10. Поміж козацьких військ, які були створені Г.О. Потьомкіним на півдні України, саме військо чорноморських козаків було найбільш організованим та боєздатним і зберегло багаті військові традиції запорозького війська. Не випадково в офіційних документах і приватних листах вищого командування російської армії до назви Чорноморського війська додавався епітет "безцінне" (№ 6.14).

Поряд з тим варто зазначити, що вже на момент створення війська чорноморських козаків у князя Потьомкіна був проект переселення цього формування з території' Південної України і поселення козаків на новому російськотурецькому кордоні біля Дунаю або на Кубані. Незважаючи на неодноразові обіцянки князя оселити козаків на Тамані та переселення їх у 17901792 рр. до Очаківського степу (див.док. групу В, № 6.30), до наказу Катерини II від ЗО червня 1792 року Чорноморське військо, незважаючи на надання йому для поселення ділянки між Бугом та Дністром, фактично не мало власних військових земель. Був відсутній і чітко визначений статус війська. Все це спричиняло незадовільний економічний стан козаків та членів їх родин, призводило до соціальної напруги, викликаної знущаннями поміщиків та представників російської військової і цивільної адміністрації.

Протягом 17901792 років 1 759 родин (5068 душ чол. статі і 4 414 душ жін. статі) козаків Чорноморського війська та більш як 2 000 родин молдаван і волохів оселились в Очаківському степу, де заснували 25 селищ із центром у Слободзеї 11. Козаки займали ці території до 17931794 років, а багато поселенців залишилось на прибузьких землях і після повного переселення чорноморців на Кубань. Основою господарства залишалось традиційне для Запорожжя скотарство, рибальство та соляний промисел, бджільництво тощо. Водночас збільшилась роль землеробства, розвивалось виноградарство, городництво. Однак, через непевність статусу війська господарство чорпоморських козаків у зазначений час знаходилось у початковому стані. Козаки та члени їх родин продовжували бути залежними від російського постачання, особливо таких продуктів та виробів як хліб, крупи, одяг, тощо.

Період в історії Чорноморського козацького війська після смерті князя Потьомкіна (05.10.1791 р.) та підписання Ясської угоди (1791 р.) і переселенням війська на Кубань характеризувався різким погіршенням соціальноекономічного стану козаків. Піддавалась сумніву навіть можливість подальшого існування війська. Насамперед це було пов'язано зі смертю Потьомкіна Гетьмана козацьких військ півдня України і загальним негативним відношенням російського уряду до козацтва в регіоні.

Різке погіршення внутрішньої ситуації у війську викликало потік скарг і донесень до вищої російської влади в яких висловлювалося прохання про переселення Чорноморських козаків на Кубань, а також підтвердження старих і надання нових пільг війську.

Врешті решт, до Петербургу відправився полковник А. Головатий військовий суддя, людина, яка мала неабиякий досвід та дипломатичний хист. Наслідком місії А. Головатого до Катерини II став наказ від ЗО червня 1792 року (див. док. групу В; № 6.31), який закріплював за Чорноморським військом старі пільги, збільшував кошти на його утримання, і головне закріплював за чорноморськими козаками землі на Кубані.

Загалом період в історії Чорноморського війська з 1775 по 1792 роки, можна охарактеризувати, як перехідний. Створення Чорноморського козацького війська для російського уряду було формою організації місцевого населення, заходом, що сприяв встановленню контролю над частиною колишніх запорожців, заходом, який передбачав створення боєздатної сили для нової війни. Поряд з тим, факт створення війська з решток ліквідованого і раніше засудженого запорозького суспільства свідчив про те, що російський уряд був змушений проводити обережну, добре виважену політику по відношенню до населення колишніх Запорозьких Вольностей.

Використана література

1. Попка И.Д. Черноморские казаки в их гражданском й военном биту: черки края, общества, вооруженной сили й служби. В семнадцати рассказах с зпилогом, картою й четнрьмя рисунками с натури. В 2х частях. С.Пб., 1858. Ч. 1. 567 с.; Ч. 2. 450 с.

2. Короленко П.П. Первме четьіре атамана бьтшего Черноморского (ньше Кубанского) казачьего войска. Екатеринодар, 1892; Його ж. Кошевне атаманн Черноморского казачьего войска XVIII столетия. С.Ш.: Вестник казачьих войск, 1901.380с.

3. Гавриил. Сборник Гавриила, архиепископа Екатеринославского, Херсонкого й Таврического // Зап. Одес. обва истории й древностей.. Т. 7. Одесса, 1868; С. 1117; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. К., 1990.

4. Т. 1. 592 с.; Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края й первьіе шаги его по пуги культури // Киевская старина. 1889. Т. 41, апр. С. 351360; Беднов В.А. МатериальІ для истории колонизации бьівших запорожских земель. Екатеринослав, 1914. 300 с.; Його ж. К истории бнвших запорожских старшин й казаков. Екатеринослав, 1915. 200 с.

5. Щербина Ф.А. Бегльїе й крепостнне в Черномории // Киевская старина. 1883. Т. 6; Фелицьш Е.Д. МатериальІ для истории Кубанского казачьего войска // Киевская старина. 1897. Т. 57 (май, июнь); Потто В., Чепега й Головатий. 2е изд. С.Пб., 1904.

6. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. В 2х т. Екатеринодар, 19101913.

7. Голобуцкий В.Черноморское казачество. К., 1956. 415с.

8. Бачинський А.Д. Січ Задунайська 17751828. Історикодокументальний нарис. О.: МП Гермес, 1994. 121 с.; Бачинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України 17751869. О.: Маяк, 1995. 56 с.

9. РДВІА, ф. 52, оп. 1/194, ч. 2, спр. 304, ч. І, арк. 3.

10. Собрание разньїх полученньїх от Главнокомандующих армиями й флотами ко Двору донесений, с подлинников, присьшаемьіх в Императорскую Академию наук для напечатания / под ред. А.М. Грибовского. С.Пб., 1789.

11. С. 160; Собрание всех помещенньїх в ведомостях обеих столиц с 1787 по 1791 годн включительно, реляций о воєнних действиях против неприятелей Российской империи.М., 1791.Ч. 1.С.55,90,125126,129,133134, 138, 154156; Петров А.Н. Влияние Турецких войн с половини прошлого столетия на развитие русского воєнного искусства. С.Пб., 1894.Т. 2.С. 131,137.

12. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. В 2х тт. Екатеринодар, 1910. С. 500501; Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска / СобраньІ й изданьї И.И. Дмитренко. С.Пб., 1896. Т. 3. С. 389403; ДАКК, ф. 249, оп. 1, спр. 193, арк. 208.

.0pt; msobidifontsize:10.0pt'>Мышецкий С.И. История о козаках запорожских // Чтения императорского общества истории и древностей российских. — М., 1847. — Кн.VІ.

8. Пірко В. Заселення степової України в ХVІ – ХVІІІ ст. — Донецьк, 1998.

9. Центральний державний історичний архів України (ЦДІАУ), ф. 51, оп.3, спр.11132.

10. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. — Владимир, 1903. — Т.1.

11. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1992. — Т.3.