Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Діяльність Галицького сейму

ПЛАН

Вступ

1. Особливості виборчого закону до Галицького сейму, його склад

2. Організаційні та функціональні особливості діяльності Галицького сейму

3. Недосконалість Галицького крайового сейму щодо захисту інтересів українців

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосиф І, щоб зміцнити своє панування в Галичині і дещо замаскувати порушення соціально-політичних прав українців, створив крайовий сейм, який діяв аж до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р.

Дипломом від 20 жовтня 1860 р. Франц-Йосиф І оголосив про відновлення Конституції, скликання парламенту та провінційних сеймів. Автором концепції жовтневого диплома був галичанин, граф Аґенор Ґолуховський – міністр внутрішніх справ у кабінеті міністрів Йогана Рехберґа (1859-1861).

Попередником Галицького Сейму 1861-1914 рр. був Становий сейм, який скликали у Львові 1782-1790 і 1817-1845 рр. Під час першого періоду свого існування цей Сейм збирався що два роки (у 1782, 1784, 1786 і 1788 рр.) на декілька днів, ухвалював підготований заздалегідь текст подяки цісареві й обирав свій “виконавчий” орган – Станову управу. Рішення Станового сейму не мали законодавчої сили, протоколів не вели. Зате бал із нагоди відкриття Сейму 1782 р. тривав п’ять днів.

26 лютого 1861 р. цісар санкціонував новий проект Конституції, відомий під назвою “лютневого патенту”. Було оголошено, що до складу Сейму входитимуть 150 осіб. Цісар зобов’язався скликати Сейм щороку. Автоматично отримували мандати т. зв. вірилісти: єпископи всіх трьох обрядів (грецького, латинського й вірменського) та ректори Львівського й Краківського університетів. Раз на шість років обирали 141 посла: 44 із курії великої земельної власності, трьох від торгово-промислових палат (у Бродах, Кракові та Львові), 20 із міської курії; з курії малої земельної власності (сільської) – 74.

1. Особливості виборчого закону до Галицького сейму,

його склад

Виборчий закон до Галицького крайового сейму відображав інтереси заможних верств. До складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори Краківського і Львівського університетів. Виборче право не було загальним і рівним.

Усі виборці у Галичині розподілялися на чотири курії, кожна з яких окремо обирала депутатів до складу сейму строком на 6 років. Кількісний склад Галицького сейму складався з 9 вірилістів: трьох львівських архієпископів (греко- і римокато-лицького та вірменського обрядів), чотирьох єпископів (2 перемиські, 1 станіславський і 1 тарновський) та двох ректорів уже згаданих університетів; усі інші депутати обиралися в куріях: великої власності — 44, торгових і промислових палат — 3, міст — 20 і сільських громад — 74 (всього 150 чоловік).

Закон від 20 вересня 1866 р. додав до вірилістів князя-єпископа краківського. Закон від 23 травня 1896 р. збільшив кількість львівських міських депутатів з чотирьох до шести, краківських — з трьох до чотирьох. Нарешті, закон від 18 березня 1900 р. додав двох нових вірилістів — президента Краківської Академії наук і ректора Львівського політехнічного інституту та створив п'ять нових одномандатних міських округів. Наприкінці свого існування Галицький сейм налічував 161 члена і складався з 12 вірилістів та 149 депутатів, обраних у куріях: великої власності — 44, торгових і промислових палат — 3, міській — 28 і сільських громад — 74.

У національному відношенні депутати Галицького сейму були переважно поляками. Так, у 1910 р. тут було тільки 13% українських депутатів (21 чоловік). Напружені відносини між Росією і Австро-Угорщиною зумовили прийняття рішення австрійського уряду щодо деяких поступив і збільшення кількості депутатів з корінного українського населення. У 1913 р. вдалося підвищити представництво українців до 31, що становило лише п'яту частину всіх депутатів сейму.

Питання компетенції і порядку роботи Галицького сейму нормували крайовий статут 1861 р. і регламент 1865 p., які пізніше частково змінювалися. Вся діяльність сейму була підпорядкована центральній владі, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорської монархії і його постанови, хоч і мали характер дрібних актів, повинні були в обов'язковому порядку затверджуватися імператором і, таким чином, фактично являли собою акти імперської волі.

2. Організаційні та функціональні особливості

діяльності Галицького сейму

Сейм формував виконавчий орган – Крайову управу в складі семи осіб: трьох обирала кожна курія зокрема (репрезентація торгово-промислових палат у цьому випадку голосувала разом із представництвом міської курії), інших трьох – увесь Сейм, сьомим був маршал. Обирали також їхніх заступників. Крайова управа діяла постійно. 1861 р. оклад її члена становив 2100 золотих ринських на рік, 1876 р. – 4000 плюс 1000 для віце-маршала і 6000 – 1901 р. Обслуговували Крайову управу 1866 р. два секретарі та дев’ять урядників, натомість напередодні Першої світової війни штат розрісся до 200 осіб. Зазвичай Крайова управа засідала двічі на тиждень.

Сейм був уповноважений обирати депутацію до парламенту (Reichsrath; квота Галичини – 38 послів; ця традиція утрималася до 1873 року, коли вибори до Райхсрату стали безпосередніми), управляти майном автономії, контролювати податки, громадські ради, церкву й освіту, дбати про забезпечення військових частин. Ухвали набували чинності після цісарської санкції. Сейм мав право також законодавчої ініціативи в загальнодержавних справах. 1867 р. він перейняв ще й функції організації судівництва й адміністрації, контролю за провадженням ґрунтових книг, контролю за привілеєм пропінації (шляхетської монополії на виробництво алкогольних напоїв).

На сесіях мав бути присутнім комісар намісництва, якому слово надавали позачергово (як і намісникові). Внесок вважали ухваленим за умови присутності половини всіх послів більшістю голосів. Зміни Крайового статуту набували чинності за умови присутності 3/4 послів 2/3 усіх голосів. Голосування відбувалося вставанням, згодом – підняттям рук, вибори – посольськими посвідками. Забороняли участь у засіданнях будь-яких депутацій, а петиції Сейм розглядав, лише якщо їх представляли посли.

Сейм резидував у Львові. Тричі – 1866, 1868 і 1876 рр. – було відхилено пропозиції про скликання сесій у Кракові. Оскільки в той час столиця Галичини не мала зали, яка відповідала б кількості та рангу послів, то перші двадцять років сесії Сейму відбувалися в театрі Скарбека (нині – театр ім. М. Заньковецької). Це давало підстави для дотепів, тим паче, що на стелі було зображено сцени з балету. “Зала була невелика, переобладнані на кабінети бокові покої були невигідні, сеймова галерея – затісна, – згадував Казимир Хлендовський. – Однак промови було дуже добре чути. На сцені сидів маршал князь Лев Сапіга, в чамарі, з великим жезлом з ебенового дерева, яким стукав у подіум у мить, коли починалося засідання або коли хотів утихомирити тих послів, які галасували. Місця біля маршала займали секретарі Сейму, нижче сиділи стенографи. Лави були доволі незручними, дерев’яні, незастелені, а перший ряд був призначений для єпископів, ректорів університету й інших достойників”.

1868 року на форумі Сейму вперше порушили проблему побудови власної резиденції. 1875-го оголосили конкурс, на який надійшло 30 проектів, чотири з них відзначили преміями. Попри це, 1876 р. Крайова управа доручила опрацювати проект сеймового палацу директору Львівського міського будівельного департаменту Юліянові Гохберґерові. Над декором палацу працювали львівські майстри Леонард Марконі, Тадей Баронч, Зиґмунт Трембецький, Фелікс Мікульський, Зиґмунт Ґорґолєвський, майстри Першої віденської спілки скульпторів, а також варшав’янин Теодор Ріґер, який за скульптурні групи на аттику (“Галичина”, на фото) та біля входу (“Освіта”, “Праця”) отримав звання почесного члена Флорентійської академії мистецтв. Будівництво розпочали 29 жовтня 1878 р. і закінчили 1881 р. У 1907-1908 рр. добудували праве крило сеймового палацу (автор – архітектор Крайової управи Адольф Камєнобродзький). 1923 р. до сеймового палацу перенесли університет. Нині тут головний корпус ЛНУ ім. Івана Франка.

З огляду на те, що до 1873 року депутації сеймів формували парламент, їхні сесії відбувалися напередодні сесій Райхсрату. Ця традиція збереглася й пізніше, що створювало незручності: здебільшого останні засідання відбувалися галопом, нерідко сейми зверталися з проханням продовжити їх, і Корона іноді підтримувала такі звернення. Попри зобов’язання цісаря скликати Сейм щороку, сесії не відбулися 1862, 1879 і 1892 рр., що завжди обурювало львів’ян. Цісар міг також розпустити Сейм і призначити нові вибори, він скористався цим правом 1870 року.

Сеймом керували маршал і віце-маршал, яких імператор призначав із числа послів. Згідно з неписаним правилом, віце-маршалом завжди ставав українець, зазвичай єпископ або митрополит (виняток – суддя Юліян Лаврівський, 1869-1872). Першим маршалом був князь Лев Сапіга, який обіймав цю посаду до 1875 р. Він заклав підстави високої вимогливості й об’єктивності у ставленні до послів (див. “Газету” за 21 січня 2005 р.), чого дотримувалися всі його наступники.

До 1907 р. Сейм діяв за регламентом, ухваленим 1863 року. 1907-го ухвалили новий регламент. Сесії починалися з урочистих богослужінь у костелі й церкві. Засідання відкривав маршал. Після нього промовляв намісник, який іноді інформував Сейм про затвердження або незатвердження ухвал. На першому засіданні обирали чотирьох секретарів, чотирьох квесторів і дванадцятьох ревізорів (ревідентів). Секретарі відповідали за письмову документацію сеймових засідань, квестори розподіляли приміщення, керували обслугою, видавали перепустки та стежили за порядком. Ревізори переймалися винятково організацією стенографування. Це була надто виснажлива праця, тому вони чергували по троє, відтак кожна зміна відпочивала по два дні.

Час інавгураційних сесій нової каденції (скликання) здебільшого витрачали на затвердження мандатів, що завжди супроводжували бурхливі дебати. Лише після підтвердження повноважень шляхом голосування “за” більшості та присяги обрані отримували дієти (матеріальне забезпечення) і користувалися привілеєм недоторканності. Ось як звучав текст посольської присяги: “Я як крайовий посол для Королівства Галичини й Володимирії разом із Великим князівством Краківським присягаю його цісарсько-королівській Апостольській Милості Цісареві на вірність, послух, дотримуватися законності і сумлінно виконувати свої обов’язки. Так мені, Боже, допоможи!” Після присяги посол подавав маршалові руку. 1869 р. отці Йосип Красицький та Іван Наумович зажадали від маршала кн. Л. Сапіги відчитання тексту присяги українською мовою, але отримали відмову. Все ж, починаючи з 1895-го, українці присягали українською. Дієти становили три, а з 1872 р. – п’ять ринських за кожен день сесії. З 1901 року посли отримали також знижки на залізничні квитки.

Про причину відсутності впродовж восьми днів посол мусив поінформувати маршала. Можна було отримати звільнення, такі прохання завжди ставили на голосування, і жодного разу не відмовили нікому. Втім проблеми з кворумом виникали тільки тоді, коли для винесення ухвали потрібна була присутність 3/4 палати. У 1900-х роках дисципліна погіршала: так, 1909 року через брак кворуму не відбувалося кожне друге засідання.

Законопроекти до обговорення спершу готували секції, а згодом – комісії. Найважливішими та найчисельнішими були петиційна, адміністративна й бюджетна комісії. Особливо марудною (хоча й почесною) була праця в петиційній комісії. Оскільки вар’ятів у Галичині не бракувало ніколи, то часто доводилося мати справу з петиціями маразматичного змісту. Слід зауважити, що поступово чисельність комісій зростала, і 1914 р. кожен посол був членом принаймні двох комісій. На останніх сесіях поляки й українці обирали склад комісій окремо.

Окрім урядових пропозицій і пропозицій Крайової управи, Сейм розглядав також внески за умови, що їх підтримали не менш ніж 15 послів. Усі законопроекти мали пройти три читання. Після першого читання їх передавали на розгляд комісії. На цьому розгляд багатьох пропозицій закінчувався: саме так більшість позбувалася невигідних внесків, оскільки комісія могла відкладати їх розгляд на невизначений термін, а після закінчення сесії вони втрачали актуальність. Тому найважливіші законопроекти мали статус термінових (у разі підтримки двох третіх присутніх). Основним було друге читання, а третє здебільшого формальним. Ухвали набували законного статусу після санкції прем’єр-міністра та цісаря. Фактично все залежало від уряду, який оцінював постанови й давав рекомендації монархові. Очевидно, Франц Йосиф І підписував їх здебільшого механічно: самотужки контролювати законодавчі органи всіх 17 провінцій було неможливо. Сейм регулярно висловлював невдоволення з причини відхилення сеймових постанов або ж затягування процесу їх апробації. Протести мали різні форми. Так, 24 жовтня 1885 р. Трибунал імперії розглянув позов Крайової управи на міністерство освіти, яке відхилило постанову Сейму про передачу функції затвердження шкільних планів органам автономії (досі це була компетенція міністерства).

Для участі в дискусії необхідно було записатися у секретаріаті. Маршал стежив за тим, щоб після промови “за” відбувалася промова “проти”, потім знову “за” і т. д. У разі затягування дискусії за умови підтриманої більшістю пропозиції припинити дебати записані промовці зі свого середовища обирали генеральних промовців – “за” і “проти”. Посол не мав права промовляти в дебатах двічі. Суворо забороняли читати заздалегідь підготований текст промови. Маршал міг зробити зауваження (“закликати до порядку” або “до речі”), відібрати голос, у винятковому випадку навіть усунути неґречного промовця з палати засідань. Утім принаймні протягом 1861-1901 рр., не трапилося жодного такого випадку.

Починаючи з 1910 року, Cейм був паралізований обструкцією українських послів, які домагалися реформи виборчої ординації. 19 жовтня, коли більшість відхилила внесок К. Левицького про негайний розгляд проекту виборчої реформи, з українських лав пролунали вигуки “Ганьба шляхотському соймови! Нема виборчої реформи – не буде засідання! А рівночасно з сим піднялися стуки пультів і проймаючий виск трубок, свиставок і інших приладів, так що в залі настав пекольний гамір”. Кульмінація настала 15 листопада. “Заглушаюча українська обструкція, що фізично виключала всякі наради і ухвали, – продовжував К. Левицький, – ішла послідовно і безпроривно. Шестого дня української обструкції прибув іще могучий гук дзвона “там-там”. Оця обструкція з нашими протестами проти нелегального ведення засідань сеймових перетривала 45 годин і 42 мінути, та польська більшість не могла рушитись уперед, і дня 16 листопада 1910 р. мімікою приймила краєвий бюджет. Так закінчили ми переломову сесію галицького Сойму”. Слід зауважити, що, згідно з регламентом 1907 р., маршал (у той час – граф Станіслав Бадені, див. “Газету” за 14 жовтня 2005 р.) мав необмежені повноваження усування неґречних послів, але не скористався ним. Обструкція тривала, доки 1913 р. польська більшість не зробила реальних кроків назустріч жаданням української меншості.

Посли мали право на інтерпеляцію (депутатський запит). Так само, як внески, інтерпеляції включали до порядку денного в разі наявності 15 підписів. Можна було уникнути відповіді на інтерпеляцію, але водночас необхідно було обґрунтувати відмову. Спочатку уряд здебільшого відповідав на інтерпеляції (тим паче, що вони траплялися рідко і завжди мали резонанс), проте від 1895 року кількість їх суттєво зросла, проблема стала банальною, тому намісництво часто ігнорувало інтерпелянтів. Окрім петицій, посли могли також вносити протести.

Сейм урядував двома мовами: польською й українською. Остаточно статус української мови затвердили 27 квітня 1866 року. Внаслідок несподіваної підтримки гр. А. Ґолуховським (див. “Газету” за 6 серпня 2004 р.) вимог українських послів польська більшість усе ж проголосувала за надання українській мові офіційного статусу: органи автономії були зобов’язані відповідати на звернення українською мовою по-українському, протоколи та звіти Крайової управи друкувати обома мовами, так само в третьому читанні проекти ухвал мали б розглядати у двомовній версії (за мовчазної згоди українських депутатів останнього Сейм не дотримувався, оскільки це затягувало б засідання).

Стенографічні тексти промов українських послів друкували українською латинським шрифтом. Під час перших сесій з обох сторін лунали зауваження про нерозуміння мови, проте це був елемент тактики, і між собою посли розумілися без проблем. У стенографічних звітах, починаючи з 1910 року, українські промови друкували двома колонками: і кирилицею, і латинкою.

Юридичний процес традиційно завершується публікацією ухвал. Для цього ще 1848 р. закладено Dziennik ustaw i rozporzadzen’ krajowych dla Kro’lestwa Galicji i Lodomerji wraz z Wielkiem Ksiestwem Krakowskiem (виходив до 1916 р.). Його український близнюк – “Вістник законів і розпоряджень краєвих для Королівства Галичини і Володимирії з Великим Князівством Краківським” (1855-1917). Щоправда, переглянувши декілька річників цих видань, я не зауважив публікації жодної сеймової ухвали. Отож, як вирішували цю проблему, остаточно з’ясувати не вдалося. Офіційну інформацію про сеймові ухвали публікувала також урядова Gazeta Lwowska. Очевидно, інформація про найважливіші з них присутня на шпальтах усіх галицьких політичних часописів. Проте юридичну силу мали лише публікації в урядових виданнях.

3. Недосконалість Галицького крайового сейму

щодо захисту інтересів українців

Права Галицького крайового сейму в економіко-господарських справах були обмежені вже самим крайовим статутом, за яким до відання сейму належало виконання різних загальнодержавних завдань господарського характеру за рахунок місцевого населення. До обов'язків сейму входило: побудова і підтримування місцевих доріг, будівництво приміщень для державних установ, будівництво і підтримування казарм, в'язниць тощо за рахунок крайового фонду. Такий самий характер мав і обов'язок фінансування соціального забезпечення, тобто покривання з крайового фонду коштів утримання будинків для непрацездатних стариків, інвалідів, безпритульних сиріт та ін. Зрозуміло, що й ці кошти доводилось брати з далеко не заможних осіб. Для покриття цих витрат за сеймом було збережено право схвалювання крайового бюджету, який набував чинності тільки після затвердження його центральним урядом і одержання імператорської санкції.

Яскравим прикладом повного обмеження Галицьким сеймом інтересів українського народу можуть бути рішення про розподіл коштів крайового бюджету. Наприклад, з 730 тис. крон, виділених за бюджетом 1911 р. на дотації місцевим науковим і навчальним закладам, на частку українських установ припадало лише 75 тисяч. З 214 тис., призначених на театри, польські трупи одержали 186 тис., а українські — лише 1 тис. крон. За бюджетом 1912 р. з фонду допомоги приватним школам українські навчальні заклади одержали лише 350 крон. «Ви — говорив з трибуни Галицького сейму депутат Антонович, — прямо нехтуєте нами... Конституція є для нас тільки мертвою буквою..., і ми сьогодні не маємо ні народних ні природних прав. Прошу вибачення, оскільки ми маємо рівне управління, а може з певної точки зору ми протеговані, але тільки у сфері податків».

Галицький сейм стягував у два рази більший крайовий податок на пиво, ніж інші австрійські області, встановив крайовир податок на спирт у розмірі 30—40 гелерів з літра (такого податку зовсім не було в інших частинах Австро-Угорщини) і накладав на населення крайові додатки в два-три, а іноді навіть у чотири і п'ять разів більші, ніж у Нижній Австрії.

Висновки

Отже, можна зробити наступні висновки:

Логічною була б думка, що польські політики вважали Сейм Галичини спадкоємцем сеймових традицій Польського королівства. Проте таке твердження перебільшене. Це може видатися дивним, але на форумі Галицького сейму поляки апелювали до власної державно-політичної традиції зрідка. Парадоксально, проте частіше це робили українці, надто коли була нагода продемонструвати моменти підтримки польською Короною домагань їхніх предків.

Жодного такого випадку не зауважено на рівні преси. Річ не лише в тому, що часті згадки про Річ Посполиту в Сеймі дратували б австрійський уряд. Інститут Галицького сейму був породжений не польськими національно-визвольними змаганнями, а духом австрійського лібералізму, і саме так здебільшого його сприймали сучасники.

Слід враховувати й те, що самі поляки старанно сприяли формуванню враження про Сейм як про установу передовсім галицьку, польсько-українську. У цьому був також зацікавлений Відень: символічно, що цісар завжди призначав заступником маршала (спікера) лише українця. Крім того, варто брати до уваги й федералістські підстави тодішнього політичного світогляду поляків, ідеалом яких була Люблінська унія.

У ментальності сучасників Галицький сейм, безперечно, займав одне з провідних місць. Поступово інтерес поляків до Сейму поменшав, у їхній уяві він поступово трансформувався у щось звичне та повсякденне. Натомість в українському середовищі протягом 1870-х років зростав скептицизм. Особливо це характерно для москвофілів, які, вважаючи Сейм інструментом полонізації, поступово перестали приділяти провідну увагу сеймовим змаганням. Але на початку 1880-х років суттєво зріс інтерес до Сейму народовців, які, чудово засвоївши конституційний світогляд, уміли досягати успіху навіть в умовах абсолютної меншості, а тому цінували механізми автономії.

Політика Галицького крайового сейму призвела до великого зубожіння народних мас. Положення було настільки загрозливе, що на це звертав увагу ряд депутатів сейму. «Вважаю необхідним пригадати, — зазначав відомий польський політичний діяч депутат Вітос, — що після 53 років існування цього сейму край опинився майже на березі фінансової руїни, затягнув дуже тяжкі борги і нині цей сейм і, безумовно, наступний добре насушить собі голову, до того як доведе до рівноваги». «Рівновага», однак, не наступила, і розпад Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. поклав кінець існуванню Галицького крайового сейму, який більше півстоліття був знаряддям соціального і національного пригнічення галицьких українців.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 1 ч. / За ред. акад. Академії правових наук України А. Й. Рогожина. — К.; 1н Юре. — 1996. — 448 с.

2. Лановик Б, Матейко Р., Матисякевич З. Історія України. – К., 2000.

3. Рибалка К.І. Історія України. – Ч.І. – К., 1994.

4. Семененко В.І, Л.О.Радченко. Історія України. – Харків, 2000.

5. Субтельний О. Історія України. – К., 2000.