Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування

Історія іррегулярних військових формувань Південної України останньої чверті XVІІІ – на початку ХІХ ст. і до сьогодні залишається благодатним ґрунтом для наукових спостережень. Не залишилися поза увагою й ті козачі війська, що утворювалися з середовища мусульман-“інородців”, у тому числі і з числа татарського населення Криму [26. 39; 87-88]. Окремі етнічні групи тюркського походження у складі російських козачих військ, зокрема нагайбаки (хрещені ногайці), також становили предмет наукового зацікавлення [16]. Однак тема ногайського козацького війська спеціально не розглядалася, залишаючись на периферії таких “стратегічних” тем як “Росія у вирішенні Східного питання” чи “колонізація Південної України”.

Ногайське козацьке військо проіснувало недовго і було скасовано ще перед тим як завершилося його формування. Але ті складні та суперечливі процеси, що відбулися у ногайському суспільстві за такий короткий проміжок часу (липень 1801 – листопад 1804 рр.) виявили достатньо парадоксальну ситуацію, коли більшість ногайської людності, котра ще на початку XVIII ст. славилася своїми войовничими настроями та міцно трималася кочівницького побуту, на початку ХІХ відмовилася бути військовою верствою та виявила бажання перейти до землеробського стану.

В історичній літературі зазначений парадокс, не знайшов адекватного пояснення. А. Скальковський у своїй статті “О ногайских колониях в Таврической губернии” всіляко вихваляв заходи російського уряду щодо ногайців, підкреслюючи його цивілізаторську місію. У своїх висновках відносно ногайського козацького війська він став на офіційній точці зору, сформульованій на момент скасування війська у 1804 р. Він зазначав, що: “воинское звание, к которому назначили ногайцев вовсе не было свойственно этим ордам, умевшим действовать дикими толпами … в наездах и грабежах, а не в трудной постоянной казачьей службе” [34; 381]. Сам же факт утворення війська розглядався як особиста авантюра тодішнього “начальника ногайських орд” Баязет-бея. Шкідливість цієї авантюри, за думкою А. Скальковського, полягала в тому, що вона затримала початок справжнього “опікування” над ногайцями російським урядом, чим було змарновано час, який можна б використати для важливих господарських перетворень та цивілізування цього “варварського” народу [34; 380-382]. Разом з тим, праця А. Скальковського, побудована на документах Архіву Коша Нової Запорозької Січі, матеріалах архіву Новоросійського генерал-губернаторства (багато справ якого було втрачено) та інших джерелах, містить різноманітні статистичні данні, а також цінні відомості щодо міграцій ногайців наприкінці XVIII ст., та політики російського уряду по відношенню до них.

Дослідження О. Сергеєва “Ногайцы на Молочных водах” [33; 1-144] ґрунтується на матеріалах Ногайської експедиції (канцелярії). Водночас, у висвітленні питань щодо ногайських міграцій, “авантюрних планів” Баязет-бея та “просвітницького” спрямування політики царського уряду щодо ногайців О. Сергеєв йде шляхом А. Скальковського і не відступає від висновків офіційних документів. Так, він висловлює тези про мирний характер кочування ногайців на р. Кубань з початку 1770-х до осені 1783 р., констатує особливу роль Баязет-бея у виконанні доручень кн. Г. Потьомкіна стосовно переселення орд до річки Молочної, припускаючи, що саме ця обставина визначила його призначення ногайським начальником і таке інше.

На дослідженнях О. Варнеке відбилися стереотипи іншої доби, коли серед молодих вчених-марксистів була поширена концепція торгівельного капіталізму М. Покровського. Так, зокрема, цей автор вказував, що залучення ногайців до європейської торгівлі призвело до руйнації їх традиційного ладу, спричинило соціальну диференціацію та розгортання капіталістичних відносин [11; 157]. Баязет-бей оголошувався героєм “первісної акумуляції капіталу”, а створене ним козацьке військо розглядалося як якісно новий засіб здійснення експлуатації ногайського населення “новими багатіями”, котрі поривали з традиційним родовим ладом [11; 159-160]. Але такий підхід залишає без відповді питання, чому виступ (“класова боротьба”) проти цього бея-нуворіша та відданих йому мурз очолювали ті ж самі мурзи, причому деякі з них належали до більш знатних родин, ніж родина Баязет-бея. Досить суперечливим є твердження що “з заможних ногайців починає виростати торговельна буржуазія, що домагалася скасування бейської влади із заміною її російським урядовцем і позбавленням мурз … всякого політичного впливу” [12; 146]. Баязет-бей (уособлення народжуваної буржуазії, за О. Варнеке) справді прагнув позбавити мурз самостійного політичного значення і перетворити їх на своїх підданців, але ж він зовсім не відмовлявся від своєї бейської влади з усіма її традиційними атрибутами та методами панування, не дивлячись на всі пожалувані йому російські чини та нагороди. Та й сама експлуатація простолюду здійснювалася у традиційних формах толоки, підводної повинності та інших зобов'язань, які звичайно накладалися ногайською та кримською знаттю впродовж XVII – XVIII ст. Зв'язок такої експлуатації із зовнішньою торгівлею також не виявляє специфічних ознак капіталістичних відносин чи процесу первісного нагромадження капіталу. Ще в XV – І пол. XVI ст., коли існувала єдина Ногайська Орда між ріками Волгою та Яїк, ногайська аристократія активно залучалася до міжнародної торгівлі й сама виступала в якості крупних торгівельних агентів [15; 15. 27; 48-64].

У праці О. Дружиніної простежується методологічно більш виважений погляд на цю проблему. Зокрема вказано, що на поч. ХІХ ст. відбувається лише феодалізація первісно-родової аристократії у тісному зв'язку із процесом осідання кочовиків, але ж ніяк не перехід ногайської верхівки на рейки капіталістичних відносин [13; 121-122]. Цінним здобутком авторки була спроба визначити юридичний статус ногайців та відобразити еволюцію цього статусу наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. як руху від статусу іноземних колоністів до статусу державних селян при “фактичному збереженні своїх колишніх соціальних відносин” [13; 126]. Однак інерція формулювань А. Скальковського відчувається у висновках і цієї дослідниці, зокрема, в тезах щодо неспроможності ногайців до козацької служби [13; 124]. Подібні твердження простежуються також у статті Л. Черенкова [38; 48-49].

Праці Б.-А.Б. Кочекаєва розширили наші уявлення про історію ногайського народу, зокрема про міграції, політичну орієнтацію ногайців в умовах нівелювання їх державної традиції, запровадження російського колоніального управління в ногайських ордах та про зміни напрямків політики самодержавства відносно цього народу в останній чверті XVIII ст. Заслуговують на увагу висновки американського дослідника Алана Фішера, який твердив, що для російської адміністрації наприкінці XVIII ст. “ногайці становили набагато складнішу проблему для вирішення, аніж кримські татари. Ніхто не досягнув помітних успіхів у запровадженні діяльної організації серед орд — ані [кримський] хан, ані турки, ані росіяни. У ХІХ століття ногайці вступають незалежними кочовиками” [40; 145].

Даним дослідженням здійснюється спроба проаналізувати становище ногайців на початку ХІХ ст., поселених при р. Молочній, у зв'язку з формуванням ногайського козацького війська.

Джерельну базу склали матеріали вищих державних установ Росії, що зберігаються в фондах Російського державного історичного архіву м. Санкт-Петербургу. Документи з фонду новоросійського генерал-губернатора в Державному архіві Одеської області, що висвітлювали становище ногайців наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст., під час другої світової війни було втрачено. Тому дані, викладені у дослідженнях А. Скальковського і О. Варнеке мають окреме джерелознавче значення. Існує необхідність ретельного аналізу документів Ногайської експедиції, виданих О. Сергеєвим. Наявний комплекс джерел дає можливість з’ясувати питання щодо: а) ногайських міграцій в останній чверті XVIII ст.; б) умов розташування ногайців при р. Молочної та проблеми визначення їх юридичного статусу; в) особи Баязет-бея та важелів його влади у ногайському суспільстві; г) політики російського уряду стосовно ногайців наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.; д) особливостей формування ногайського козацького війська, його комплектування, мобілізації та забезпечення, військової доцільності.

Ногайські орди, з якими мав справу дослідник XVIII – XIX ст. були не чим іншим як залишками Ногайської держави (Орди), що утворилася в степах між Волгою та Яїком (Уралом) в процесі розпаду Золотої Орди і на першу половину ХVI ст. зазнала найбільшого піднесення [21; 22-127, 14; 411-414, 30]. З середини XVII ст. в численних міжусобицях ногайці втрачають носіїв вищих ординських титулів (бій-князь, нурадин, кековат) та багатьох представників знатних фамілій. Протягом XVIII ст. вони визнають повноваження призначених кримськими ханами сераскерів та каймаканів, а згодом будуть змушені визнати і приставів, що призначалися від російського уряду. На той час політична традиція в ногайському суспільстві здебільшого вже була перерваною, а територія, яку займали ногайці, не становила єдиного цілого зі спільним політичним центром [18; 73].

Ще на початку XVIII ст., як вказують джерела, кочовий побут ногайців був наскрізь просякнутий войовничістю. У 1709 р. Франсуа Феррану довелося спостерігати шлюбну церемонію, де учасники влаштували удаваний бій та легко ранили один одного, щоб краплями крові передвістити те, що сини подружжя будуть колись славними воїнами [36; 43]. Ферран вказував, що у військовий час ногайці мусять виставити хану 40 тис. чол., але завжди виставляли 60 тисяч (треба думати, усіх дорослих чоловіків, котрі прагнули покращити стан свого господарства грабунком невірних) [36; 45].

За часів перебування у складі Кримського ханства, як засвідчив Ш. де Пейсонель, обов'язковим посередником у здійсненні влади у степових ордах ханськими урядовцями виступав баш-мурза (bache-mirsa), старіший представник найстаршого роду як окремих аулів, так і всієї орди. В особі баш-мурзи ми схильні бачити останніх представників ногайської політичної традиції, котра нівелювалася кримськотатарською державністю. Коли хан оголошував війну проти невірних, сераскер орди запрошував баш-мурзу та інших знатних мурз для обговорення питань військового приготування. На війну виступали всі дорослі чоловіки крім тієї частини, що залишалася для захисту аулів, зберігала право на рівну частку здобичі. Військо орди розподілялося на баїраки (baїraks). Баїрак баш-мурзи виділявся поміж інших великим штандартом [43; 304-309]. В окремих випадках замість сераскерів, що походили з фамілії Гіреїв, хани ставили на чолі орди представників найшановніших ногайських родів, як трапилося з єдисанським Джанмагомед-бієм [18; 74].

У XVIII ст. ногайці вже не утворювали самостійного війська. Виступаючи в похід у складі військ кримських ханів, вони становили передовий загін, який здійснював розвідку, грабунок та спустошення ворожих територій. У складі основного кримськотатарського війська була особиста гвардія хана, загони карачі-беїв та знатних мурз. Обов'язковою була присутність турецьких яничарів та сіпагі, що перебували у складі гарнізонів Кафи, Бендер, Очакова, Керчі та Єнікале. Сіпагі та яничари здобували фортеці і укріплення, діяли проти регулярних військ противника, - на це “татарське” військо, що трималося середньовічних принципів, вже не було спроможнім. У 1707 р. Каплан Гірей-хан виступив проти кавказьких горців з армією у складі 6 тис. ногайців з Бесарабії (Буджаку), 15 тис. своїх власних секбанів, 3 тис. сіпагі з Кафи, 5 тис. черкесів племені Kemurkoi (теміргойців) та разом з іншими ногайцями, “відомими як Yaman sadak” [42; 571].

Ногайці прикордонну службу з середини XVIII ст. виконували в якості регулярної повинності. За правління Арслан Гірей-хана (1748-1755) [42; 582-583]) охорона кордонів Кримського ханства набуває більш систематичного характеру. У 1754 р. було оголошено про створення прикордонної варти вздовж р. Бугу, де утримувалися караули від єдисанців [8; 92]. У 1761 р. вже значиться розгалужена система об’їзних караулів, якою охоплювалася територія від Очакова вгору по Бугу до польських кордонів. Їх складали команди від 100 до 150 чол., які розташовувалися по 7 пунктах. Ці ж команди утримували пости в складі 4 чол. караульних [7; 3-4зв.]. Зазначимо, що вказані факти військової діяльності ногайців не відповідають уявленням А. Скальковського про схильність цих кочовиків лише до невпорядкованої військової служби.

Традиції військової служби, безумовно, залишилися в пам'яті ногайців, поселених у 1790-х роках при р. Молочній. Це особливо стосується чоловіків віком за 50 років. На основі цієї пам'яті формувалося уявлення про можливі різновиди військової служби на поч. ХІХ ст. Однак у свідомості чоловіків, котрим було по 20-40 років більше закріпилися події останнього тридцятиліття XVIII ст., коли відбулося переселення ногайців з обжитих територій Північного Причорномор'я до степів північно-західного Передкавказзя. Тоді внаслідок нові хвилі міжродових воєн, роздробленості та хаотичного розсіяння ногайців по величезній території губилися останні рештки традиційного політичного і соціального ладу, етнічна самоідентифікація окремих груп цих кочовиків.

Під час війни 1768 – 1774 рр. з Туреччиною російське командування намагалося відселити ногайців якнайдалі від театру військових дій. Позбавлені можливості вибирати, ногайці досить швидко пристали на пропозиції російських агентів щодо переселення у східному напрямку. Характерно, що ще перед початком війни у 1768 р. єдисанці та буджаки підняли повстання проти ханських сераскерів, і тільки обіцянка великої здобичі змусило нагайців призупинила повстання та взяти участь у поході 1769 р. на терени Російської імперії разом із Крим Гірей-ханом [40; 33]. Ногайські орди, після укладення союзу з російським командуванням, спершу розташували на степовому лівобережжі Дніпра, а з лютого 1771 р. їх вирішено перевести до прикубанських степів.

Проекти щодо подальшої долі ногайців у російських урядових колах формулювалися з урахуванням перспективи розриву васального зв'язку між Кримом та Туреччиною, перетворення Кримського ханства на підконтрольну Росії територію, а згодом остаточної його інтеграції до складу Російської імперії. Серед цих проектів розглядалася можливість створення окремої “Ногайської області” лише як “запасного варіанту” на той випадок, коли виникнуть складності з міжнародним визнанням “незалежного” Кримського ханства або протурецькі сили отримають перевагу на території півострова. Але навіть в останньому випадку, проголошений у цій “області” хан - обов'язково представник династії Гіреїв — мусить претендувати на ханський престол в Криму, а ногайські мурзи повинні автоматично визнати його своїм сюзереном і не утворювати окремих політичних одиниць [23; 8-9, 21; 187].

Характерно, що жодний з ногайських мурз на цей час не виставляв претензій на ханський чи княжий (бійський) титул в такій “Ногайській області”. На початку переселення ногайців у російського командування виникла потреба мати одного уповноваженого від ногайців в особі буджацького Джан-Мамбет-бея (а тому й добиватися від інших ногайських розгалужень його визнання). Такий уповноважений сприймався як представник і “начальник” ногайського народу, а не як його династичний господар. В подальшому лише Шагін-Гірей, колишній єдисанський сераскер і майбутня російська креатура на кримському престолі, був визнаний ногайськими “начальниками” в якості “правителя” ногайських орд [21; 188-189]. Після закріплення Шагін-Гірея на ханському престолі в Криму російський уряд розглядав ногайців як ханських підданців. Ногайськими сераскерами на Кубані стали брати Шагіна — Арслан, Газі та Батир, ним же призначені. Причому Арслан Гірей-султан скоро позбавив Джан-Мамбета почесного титулу бея, наданого йому Шагін-Гіреєм, і О.В. Суворов був змушений клопотатися перед П. Румянцевим про повернення зазначеного титулу цьому давньому російському приятелеві [21; 206-208].

Ногайцям довелося відчути плоди реформаторської діяльності останнього кримського хана Шагін-Гірея. Після закріплення на ханському престолі у 1777 р. він розпочав військову реформу, наміряючись створити 20-тисячну модернізовану армію, що формувалася за російським зразком. Її основу мусила становити ханська гвардія бешлеїв (beslis). До армії мобілізовувався 1 рекрут від 5 домоволодінь, які в подальшому мали забезпечувати його озброєнням та кіньми. Істотною новиною в задумах останнього кримського хана було те, що мобілізація здійснювалася не одноразово, як це було раніше. Передбачалося, що вояки тепер вже будуть задіяні на регулярній службі, матимуть однотипну зброю та стандартний військовий одяг, пройдуть через систематичні тренування, як це було прийнято в європейських арміях [40; 86-87]. Повстання обурених новаціями правовірних-мусульман перекреслили здійснення таких задумів. Однак наприкінці 1778 р. Шагін-Гірей почав набір нової гвардії вже з числа ногайців, що кочували вздовж р. Кубані. Зібрати військо кількістю більше 1 тисячі чоловік та призвичаїти його до європейських зразків військового вишколу Шагін-Гірею так і не довелося: у 1783 р. Крим було остаточно приєднано до Росії, а інститут ханської влади скасовано [40; 117].

Водночас із визнанням ханських прерогатив над степовими ордами російський уряд запроваджував безпосереднє колоніальне управління ногайцями. Ще у березні 1771 р. Катерина ІІ наказала генералу Щербиніну (йому було доручено наглядати над ногайцями) утримувати при ордах “нарочного человека” з числа штаб-офіцерів чином не нижче майора. Останньому надавалася невелика військова команда та доручалося взяти в аманати (заручники) 2-3 знатних мурз [21; 174]. Згодом до кочовищ ногайців на Кубані направлена військова команда на чолі з офіцером Стремоуховим та приставом Павловим [23; 16-17], а з 1 серпня 1774 р. головним приставом при ногайцях став підполковник І.М. Лешкевич, підзвітний коменданту фортеці св. Димитрія Ростовського. Пристав, який перебував у Єйському укріпленні, мав у розпорядженні експедицію (канцелярію), що займалася судово-адміністративними справами ногайців [33; 14]. Російський уряд визнавав цю територію ногайською лише номінально і заохочував для переселення до Прикубання козаків, російських селян, греків і албанців. Вже у 1778 р. Лешкевич клопотався про спорудження православної церкви в Єйському редуті на противагу існуючим там мусульманській мечеті та вірменській церкві [24; 889].

Відразу після ліквідації Кримського ханства у 1783 р. пристав І. Лешкевич отримав наказ привести ногайців до присяги на підданство російській імператриці, при цьому він заручився сприянням “головного начальника усіх ногайських орд” Халіл-аги-ефенді. У разі успіху О.В. Суворов обіцяв ногайському начальнику чин штаб-офіцера та 500 руб. річного утримання [21; 230]. Почали готувати відселення ногайців до приуральських степів. Канцлер О. Безбородько пропонував тих ногайців, котрі виявлять бажання залишитись кочовиками, розмістити в степах між Волгою та Доном, а хто забажає зайнятись осілим господарством — розселити по Саратовській, Пензенській і Тамбовській губерніях [40; 145]. Але численні повстання і масові втечі ногайців до турецьких володінь, викликані “уральським проектом” змусили російський уряд більш обережно ставитися до ногайців та особливо до справи поширення органів колоніального управління. Втечі кочовиків неможливо було припинити військовими методами. Так, внаслідок погрому, здійсненого командою О.В. Суворова в жовтні 1783 р., з 80 тис. ногайських кибиток на російській території залишилось лише 3 тисячі [22; 10-11]. Частину ногайців, що, врятувавшись від погрому, осіли в турецьких володіннях, довелося пізніше терпляче “виманювати” на підконтрольні Росії землі, приваблюючи всілякими привілеями та обіцянками.

Більш зваженою політика стає політика уряду по відношенню до ногайської родової аристократії, здебільшого в тих регіонах, де традиційний соціально-політичний лад залишався майже без змін. Так, на Прикубанні султанам, котрі походили з фамілії Гіреїв, надавалися офіцерські чини та дворянські титули, їх жалували землею та призначали приставами над ногайцями. У 1822 р. генерал-майору Султану Менглі-Гірею виділено “в вечное и потомственное пользование” 5 тисяч десятин, він же тривалий час був головним приставом ногайців, в його підпорядкуванні була 2801 кибитка, у тому числі джембуйлуків — 1456, єдисанців — 319, єдичкульців — 112, мангитівців — 272, каспулатівців — 642 [20; 8-10]. Маємо й інше повідомлення щодо представника власне ногайської родової знаті. У 1826 р. командуючий Кавказьким окремим корпусом генерал О. Єрмолов поручився за ногайського “князя” Бій Мурзу Туган Аджиєва, який “по преданности его к России и отличному усердию в исполнении делаемых ему поручений по службе” був нагороджений чином прапорщика Тенгінського піхотного полку. Справу з наданням йому дворянства було затверджено царем 14 вересня 1827 р. [3; 2-2зв.]. В інших регіонах, компактно заселених ногайцями — у Ставропольській губернії і Терській області — впливової знаті вже не було, були лише “семейства, которые с давних пор пользуются уважением и только” [20; 9].

Наявні джерела не дають чіткої відповіді на питання, яким же чином відбулося переведення першої групи ногайців з Прикубання до р. Молочної, і як саме Баязет-бею довелося стати начальником ногайських орд. Здається, сам Баязет-бей не знав цієї відповіді. У підвідомчій йому експедиції ногайських орд (канцелярії), як виявилося під час ревізій 1804 – 1805 рр., “производство дел … чинилось без всякого основания и уверительно от произвола в ней находящихся” [2; док.24, с.81]. Дослідник О. Сергеєв, дослідивши матеріали експедиції, визначив, що за перші 15 років її існування залишилися лише “випадково вцілілі документи” [33; 18]. Тому для реконструкції початків поселення російським урядом ногайців при р. Молочній ми повинні відштовхуватися від версії Баязет-бея, сформульованої під час розгляду проекту створення ногайського козацького війська у 1801 р.

Згідно цієї версії, під час повстання ногайців у 1783 р. Баязет-бей був єдиним з-поміж ногайських мурз, який залишився вірним Росії. Він відмовився від втечі за кордон і всіляко заохочував ногайців повернутися до російського підданства. Зібравши 900 сімей (казанів), він був змушений рятуватися від бунтівників і йти під захист Війська Донського. Коли ж через рік усі бунтівники “с того места разбежались по разным местам, возимел я, — писав Баязет-бей, — с оними при мне имеющимися ногайцами около речки Ей кочеванье, и разбегшиеся слиша о моем спокойном там кочевании, начали некоторые с побега являтся ко мне, которых я в число находящихся при мне принимал” [5; 49]. Потерпаючи від набігів черкесів під час кочування вздовж р. Єї, Баязет-бей звертається до астраханського губернатора І. Салтикова з проханням відселити ногайців “от толь далее к России”. І. Салтиков, за баязетовою версією, наказує виділити ногайцям землю для кочування при р. Волзі, але з невідомої причини його наказ не було виконано. “И я с оными ногайцами 1790 года по повелению … Потемкина переведен на нынешнее наше пребывание”, тобто на р. Молочну [5; 49], — закінчував свій виклад Баязет-бей.

Між зображеними подіями та часом їх зображення пролягло майже 11 років, з їх “многия перемены”, на які так жалівся Баязет-бей у 1801 році. У 1796 р. скінчилося правління Катерини ІІ, розпочалося суперечливе царювання Павла І, що обірвалося переворотом 11 березня 1801 р. Тоді новий імператор Олександр І задекларував поворот до єкатерининської політики. Усі ці перетворення супроводжувалися переміщеннями вищих посадових осіб, так само як і розпорошенням документів у столичних та губернських канцеляріях. Остання обставина давала шанс баязетовій версії лишитися без перевірки. Та й російський уряд влітку 1801 р. був зацікавлений прийняти цю версію та не чіплятися до її суперечливих моментів.

Перебуваючи під впливом урядової позиції, А. Скальковський вніс цю версію до своїх праць [34; 378-379], останні вплинули на висновки пізніших дослідників. Тому і О. Сергєєв, котрий мав у розпорядженні прямі свідчення документів ногайської експедиції, із зайвою обережністю припускав, що першим начальником молочанських ногайців був зовсім не Баязет-бей, а Халіл-ага, який ніяк не ототожнювався із зазначеним в подіях 1783 р. Халіль-агою-ефенді [33; 15-16]. Свідчення, необхідні для прямого ототожнення подаються Корнісом, який, зі слів ногайців, сучасників і свідків тих подій, записав, що попередником Баязет-бея (“бей Ясит-бей”) був кримський татарин Каміл-ефенді, котрий “с главною толпою роздробленной орды перебрался через реку Дон к Молочне, где вскоре и скончался”. Вказано і місце його поховання — поблизу ногайського селища Кенегес [19; 5].

Прямі відомості про Халіль-аги-ефенді містять документи ногайської експедиції. 24 грудня 1790 р. Потьомкін наказав Халіл-агі (так вказується ім’я в документі) з підвідомчими йому ногайцями Єдисанської та Джембуйлуцької орд “взять пребывание от крепости Петровской к Молочным Водам”. Ногайці різних орд, що прибували з-за Кубані тієї ж осені, також доручалися його відомству. На той час Халіл-ага вже був надвірним радником. При ордах перебував канцелярист Іван Штукарьов, якому пожалувано чин прапорщика і наказано залишитися під командою Халіла-аги [2; док. 1, с. 68]. У відомстві Халіла-аги створювалася експедиція на зразок єйської в складі 6 словесних суддів та кількох канцеляристів [33; 15-16].

Обставини смерті Халіль-аги-ефенді невідомі. Ймовірно, між ним та Баязет-беєм були ворожі відносини ще з часу перебування при р. Кубань. Вперше ім’я єдисанського Боязет-мурзи, як нам відомо, вказується в подіях осені 1782 р., коли він зі своїми братами Кудекетом та Солтаном відігнав з аулів Джембуйлуцької орди Кашадур і Шекле 15 табунів (“косяков”) коней та намагався перейти на Кубань. Для їх переслідування Халіль-ага-ефенді направив загін з 200 ногайців на чолі з Нурадин-мурзою [21; 223]. О. Варнеке подає відомості, що Баязет-бей був “сыном простого мурзы, пасшего мирской лошадиный табун” [11; 159]. Справді, серед підвладних Баязет-бею мурз були мурзи “родом превосходнее” ніж він [6; 23]. Однак, не слід розуміти цей вираз буквально, оскільки вислів “чобан” часто вживався кочовиками для лайливого приниження людини, навіть коли вона мала високий соціальний статус. Так побічній гілці кримських Гіреїв Чобан-Гіреям було відмовлено у законних підставах займати ханський престол. Крім того, Баязет-бей мав численних знатних родичів серед тих ногайців, котрі залишалися в турецьких володіннях. Отже, ми не маємо підстав вслід за Варнеке виводити походження Баязет-бея з соціальних низів, хоча мусимо визнати, що він не належав до найповажніших ногайських фамілій.

Відносно призначення Баязет-бея начальником ногайських орд нам вдалося виявити один документ під назвою “Перевод с листа данного на татарском языке от генерал майора таврического губернатора … Жегулина”, датованого 28 вересня 1791 р. Цей документ перебував серед решти паперів, зібраних вищими установами під час утворення ногайського козацького війська, його написано почерком, яким писалася решта паперів Баязет-бея і виправлено іншою рукою чорнилом іншого кольору. З нього довідуємося: “светлейший князь, гетман, etc.” Г.О. Потьомкін наказав таврійському губернаторові С. Жегуліну поставити на чолі молочанських ногайців єдисанського Баязет-бея “за известную всемилостивейшей государыне его верную и усердную службу”. В цьому документі він називався “полным начальником” над ногайцями [5; 51]. В документах ногайської експедиції ім'я начальника Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької орд Баязет-бея вперше зустрічається в документах під 6-м червня 1793 р. [2; док. 4, с. 69].

За версією Баязет-бея, на початку січня 1793 р. його викликали до Санкт-Петербургу для “представления Е.И.В.” [5; 50]. Але, будучи в столиці, він, через хворобу так і не потрапив на прийом імператриці і тому “без получения желаемой было мною ногайцам привилегии уехал, толко с обнадеживанием от князя Зубова что все просимое мною для ногайцев доставлено мне будет чрез таврического губернатора”. У 1794 р. Жегулін викликав Баязет-бея до себе в м. Акмечеть (Симферополь) і, зібравши представників від кримських татар, зачитав, мовляв, царський указ, що затверджував Баязет-бея “полным начальником” над ногайцями, “и притом без всякого документа … словесно утерждал меня … и потому я на начальство документа, и оные ногайцы привелегии никакой по сие время не имеют”, — писав Баязет-бей у червні 1801 р. [5; 49зв.].

В архівах вищих державних установ тоді не було розшукано документів, що підтверджували версію Баязет-бея. У відповідь на відношення генерал-прокурора О. Беклешова новоросійський військовий губернатор І.І. Міхельсон 28 квітня 1801 р. писав: “касательно нагайцев Баязет-бея никаких бумаг здесь не отыскано” [5; 42]. Не знайдено їх і в Азіатському департаменті С. Лашкарьовим [5; 22], в Колегії іноземних справ також відповіли відмовою [5; 25]. Отже уряд визнав за потрібне прийняти версію Баязет-бея, її виклад знаходимо в багатьох довідках, що супроводжували важливі офіційні документи [5; 52-52зв., 68-68зв. та ін.]. Напевне, свою роль відіграв рекомендаційний лист, написаний у Москві 30 травня 1801 р. колишнім начальником Кавказької лінії (вірогідно І.В. Гудовичем, якого у 1800 р. було звільнено у відставку і який на той час перебував у Москві) [28; 1382]. Автор листа так поручився за Баязет-бея: “он человек честного поведения и во время бывшей у нас с турками войны показал совершенную свою России преданность” [5; 41-41зв.]. Отже, ми не можемо принижувати заслуг Баязет-бея перед царатом, хоча його роль у справі переведення ногайців на Молочні Води не була першорядною, хоча й залишається не до кінця з'ясованою.

На момент поселення ногайських орд при р. Молочній російський уряд вже мав досвід складних відносин з цим степовим народом, який свого часу створював чималі труднощі для турецької та кримської адміністрації [40; 145]. Ще у 1801 р. анапський паша писав, що він не лише не заперечує проти виведення частини ногайців з-за Кубані в Росію, але й сам не проти їх звідти виселити [5; арк. 13зв.]. Першими міркуваннями Катерини ІІ щодо цих кочовиків було найшвидше осадження їх на землю, завдяки чому вони мали перетворилися на надійних і корисних підданців, втративши згубну звичку до кочівницької непостійності [5; 52зв.]. Згодом ця позиція стала обережнішою, а перехід ногайців до осідлості тоді вже визнавався доречним “не иначе, как по добровольному их желанию, убеждая примером кротости и справедливости, наравне с прочими подданными нашими”, “дабы они … могли со временем … сделаться из кочеваго неподвижными поселянами” [34; 378]. Те, що Катерина ІІ розуміла всю складність перетворень традиційного ладу кочових народів, виразно зображено у мемуарах Л.-Ф. Сегюра [32; 440].

У випадку ускладнення відносин з царським урядом, ногайці здійснювали масові втечі до територій, де ще не закріпився постійний державний контроль, чим ускладнювалася прикордонна ситуація, що шкодило російським інтересам і заважало російській експансії на Кавказі. З іншого боку, уряд втрачав населення у малозаселеному степовому регіоні. Існувала також практична перешкода негайному осадженню кочовиків на землю у зв’язку з браком будівельних матеріалів у степових губерніях та потребою негайних великих державних асигнувань. Останнє повинно було спонукати ногайців до заведення осілого господарства та підтримувати їх при перших невдачах в такому незвичному для них господарюванні. В одній з міністерських довідок значиться: “воля покойныя … императрицы была, дабы чрез время соделать сии народы из кочевых поселенными”, однак “обращение сих народов из кочевых поселенными ... сопряжено с немалыми затруднением, сколь потому, что от самого начала бытия их всегда существовали они кочевыми, а неменьше и по великой отдаленности от лесных мест, и что на самыя необходимости к селениям леса получать весьма трудно” [5; 52зв.].

Протягом деякого часу ногайці перебували на пільговому становищі, подібного до становища іноземних колоністів. Але на відміну від останніх становище ногайців не мало чіткого юридичного визначення. На цю обставину звернула увагу О.І.Дружиніна, зазначивши, що російський уряд поставив їх в умови, близькі до становища “іноземних колоністів”, хоча вони не входили в компетенцію колоністської адміністрації і вважалися державними селянами [13; 125]. Уряд визнав непорушним їх традиційний лад, правові звичаї та традиції, не втручався до внутрішнього управління та не силував відмовлятися відразу від звичного способу господарювання. Тим самим, створювалися привабливі умови, якими заохочувалося переселення тих ногайців, котрі залишалися в турецьких володіннях та інших “незручних” місцях. Це відповідало і завданням урядової колонізації Півдня України.

Місце розташування цих кочовиків обиралося так, щоб звести до мінімуму можливість їхнього повернення до турецьких територій. Шлях до Кубані молочанським ногайцям закривали землі Війська Донського та Чорноморського козацького війська. Ще менш можливим було перекочування до турецького Буджаку через відносно заселену та заповнену військовими гарнізонами Херсонську губернію. З подібних міркувань виходив херсонський військовий губернатор Розенберг у 1804 р., коли обговорювалося питання про поселення частини закубанських ногайців при Північно-Східній косі Азовського моря за 100 верст від р. Кубань: “они, ежели бы вздумали все свои заведении оставить здесь и возвратиться за Кубань, долженствуя проходить черноморскою землею [тобто землею чорноморських козаків], встретят на всяком шагу в намерении своем препятствие, и никак в том успеть не могут” [4; 13]. У 1803 р. планувалося перевести їх до р. Молочної, “чтобы они не могли иметь случая перейти опять заграницу” [4; 16]. За таких умов ногайці могли залишити своє кочовище та виїхати за кордон приватним чином, отримавши відповідний паспорт і попередньо розпродавши своє майно спекулянтам за безцінь [19; 11].

Для поселення ногайців в Таврійській області виділялося з казенних фондів 285 тис. дес. “зручної” та 67776 дес. “незручної” землі. Цю площу визначено з розрахунку, що вона буде достатньою для розміщення наступних вихідців з турецьких територій [5; 60-61зв.]. Ногайська земля тепер обмежувалася лінією від місця впадіння р. Берди в Азовське море, яка тягнулася далі приморськими степами до Молочного лиману, звідти простягалася до верхів’я р. Токмак [34; 379]. 5 березня 1799 р. указом Павла І частина цієї землі в 10069 дес. (1279 сажнів “зручної” і 1350 дес. “незручної”) була пожалувана генералу Денисову, а ногайцям виділялася ділянка з порожніх казенних земель між річками Єланчиком та Келтечею, що перед цим призначалися для поселення французьких колоністів. Ділянка землі, що віддавалася генералу Денисову розташовувалася “от устья впадающей в Азовское море речки Яланчика или Обиточной вверх по той речке до устья … Кельтечи или Бердянки, и сею речкою вверх же, а потом поворотя вправо до овражины Петровской, ограничивающейся берегом моря с косою Бердынскою в море вышедшею, и берегом морским всю сию дачу окружающим” [5; 60]. З виділеної ногайцям ділянки землемір Бобровніков відмежував 10604 дес. (2050 сажнів “зручної” та 1038 дес. “незручної”) землі. Але Баязет-бей вказав, що виділена земля не мала якостей, необхідних для кочування і просив визначити ділянку удвічі більшу, ніж виділено Денисову, тобто вимагав додати до французької ділянки ще й землю при р. Молочній. При подальшому обстеженні було виявлено, що на призначеній для французьких поселенців ділянці ногайці вже поселили 4 аули. Інша ділянка — на правому березі р. Молочної по урочищам Балки, Кизляр і Буркут та річці Тащенику — простягалася на Азовському морі до Федотової коси. Тут вже встиг осісти один ногайський аул. Губернське правління визнало, що виділені Денисову землі були більш вигідні для кочового скотарства ногайців, а тому вирішило задовольнити прохання їх начальника. У травні 1800 р. Сенат затвердив таке рішення [5; 60-61зв.]. У питаннях збільшення ногайських територій Баязет-бей виявив неабиякий хист та здатність гнучко впливати на рішення чиновників, максимально задовольняти свої інтереси. Пізніше таврійський губернатор Д.Б. Мертваго зауважив, що таємниця такого впливу Баязет-бея полягала у його надзвичайній винахідливості при дачі хабарів.

Подальші переселення ногайців до р. Молочної відбувалися у достатньому обсязі, щоб задовольнити російський уряд. На 1790 р. під начальством Баязет-бея, за його версією, зібралося до 3 тис. сімей (“казанів”). У 1791 р. він надіслав за Кубань свого сина капітана Кокшу-бея для запрошення ногайців “к совместному кочеванию”. Кокша-бей привів з собою 700 ногайських сімей [5; 49-49зв.]. Ще 1500 сімей додалося у 1793 р. після здобуття російськими військами турецької фортеці Анапи, в якій окрема група ногайців під назвою кубанської варти виконувала військову службу. Полонених переведено частково на р. Молочну, більшу частину поселено в Криму [35; 122-160]. Привезених до Криму розподілили між поміщиками. Так, у В.С. Попова на 1814 р. опинилося 1503 ногайця-кріпака, котрі мешкали у Симферопольському та Феодосійському повітах. Наступна група ногайців прикочувала до р. Молочної з Кизлярського степу у 1795 р. в кількості тисячі сімей.

На січень 1794 р., за наданими Баязет-беєм Таврійській казенній палаті списками, чисельність населення в ордах складала:

Єдисанської

3423 чол. статі

3121 жін. статі

Єдичкульської

534

657

Джембуйлуцької

1105

1050

Усього

5062

4828

При подальшій перевірці було зроблено незначні уточнення [2; док. 10, 71]. Згодом визначено і чисельність духовенства в усіх ордах, яка становила 135 чол. ст., 128 жін. ст. [2; док. 10, 71]. При розмежуванні землі генерала Денисова чисельність ногайців вказувалася у кількості 7889 осіб чол. ст. [5; 53]. У представленні Олександру І у червні 1801 р. вказано 3600 сімей крім мурз та духовенства, усіх же ногайців чол. статі — 7883 [5; 67-68зв.].

Правління Павла І перервало політику уряду Катерини ІІ відносно ногайців. Ліквідація Таврійської області та включення її території до складу Новоросійської губернії заплутало справу з визначенням юридичного статусу ногайців. Виконуючи наказ Сенату від 2 серпня 1799 р. Новоросійська казенна палата розглянула справу про оподаткування усіх народів, що мешкали у Таврійській області і до того часу не сплачували податки та не підпадали під рекрутський набір [1; 4-5]. Ногайців тепер вже не розглядали як категорію, прирівняну до іноземних колоністів. Їм як казенним поселянам, виставлено вимогу: “дабы никто не мог выбыть из оклада и удалиться от законных повинностей непозволенным образом” [5; 69]. Характерно, що в лютому 1801 р. кн. О. Куракін, виконуючи доручення Павла І зайнятися справами ногайців, отримав “совсем неожиданное … уведомление”, що ногайців прирівняно до казенних поселян “вопреки прежде пожалованных им прав и привелегий” [5; 21-21зв.].

Згодом виникає питання юридичного статусу особисто залежних від Баязет-бея категорій населення. За ревізією 1795 р. ногайський начальник записав за собою 774 осіб чол. ст. та 597 жін. ст. в якості власних кріпаків. У 1798 р. він пояснив Новоросійській казенній палаті, що вони — “живущие еще у предков его вроде подданных называемые негоры и нагайцы, по … магометанским правам добровольно пожелали остатся за ним так и за предками его в подданстве” [5; 54]. 17 липня 1796 р. з цього приводу таврійською казенною палатою видано розпорядження про заборону переводити їх на становище кріпаків, виключення становили ногайські ясирі та ногайці, взяті в полон при штурмі Анапи у 1793 р. Визначено, що “негорів і ногайців” “яко казне принадлежащих показать казенными”. Баязет-бею під загрозою штрафу заборонено примушувати їх до відробітків, “по их нравам следуемых” [5; 54-55]. Але через три роки перекопський нижній земський суд починає вимагати від Баязет-бея виплати 3397 крб. недоїмок за його 774 кріпаки за 1797 і 1798 рр. Баязет-бей відмовився від претензій закріпити цю частину ногайців як своїх кріпаків, а водночас і від виплати недоїмки, виправдовуючись, що він тепер вже не є поміщиком цих ногайців, та що їх вже переведено до казенного відомства, де вони поряд з іншими підвідомчими йому ногайцями відбувають казенні та громадські повинності [5; 54зв.-59].

Зрештою, 15 жовтня 1800 р., у відповідь на подання новоросійської казенної палати, Сенат постановив, щоб з усіх народів, які користувалися 10-річними пільгами стягувати податки та повинності однаково з казенними поселянами. Ногайців об’єднали в одну групу з кримськими татарами, які раніше утримували дивізіони, з казенними поселянами колишнього грецького війська і, так званими киргизами, що проживали в Таврійській області. Їх було наказано “обложить узаконенными податьми и поземельным окладом наряду с таковыми же казенными поселянами, не исключая и от натуральной поставки рекрут” [5; 33-33зв.]. 4 грудня за наказом Сенату ногайців зараховано до казенних поселян і наказано встановити відповідні податки. 19 квітня 1801 р. новоросійська казенна палата звітувала, що ногайців обкладено податком у розмірі поземельним — 75 коп., подушним — 56 коп., оброчним — 1 руб. з накладними по 2 коп. з ревізької душі [5; 65зв.-66]. Статус казенних поселян остаточно був закріплений за ногайцями указом Павла І від 10 грудня 1800 р.

Запровадження прямого оподаткування істотно змінювало адміністративне управління ногайцями. На території ногайських кочовищ створювалися волосні правління: Шинбадайське, Тююшковське та Месітське, які охоплювали 44 аули. У кожному аулі існувала посада сотника та двох десяцьких. Волосні правління складалися з волосного голови та писаря. Баязет-бею, разом з словесними суддями з числа ногайських мурз та почесних стариків, залишалося лише вирішувати суперечки, що виникають між ногайцями. Заборонялося накладати штрафи без відома нижнього земського суду. Стягувати штрафи до 5 руб. дозволялося лише волосним правлінням. Ногайський начальник став тепер підзвітним маріупольському справнику та маріупольському нижньому земському суду [33; 19-20].

Усі ці нововведення значно обмежували владу Баязет-бея. Разом з тим, нова адміністрація виявилася неспроможною ефективно управляти кочовиками. Так, чиновники волосних правлінь скаржилися: “весною ногайцы в степь покочуют, а голова и писарь должны оставаться не при чем” [33; 19]. Діяльність нової адміністрації тривала лише наприкінці осені, взимку та на початку весни. Запровадження волосних правлінь внесло різнобій в управління кочовиками. Не дотримувався ані режим прямого колоніального підпорядкування, ані стан фактичної автономії ногайських орд. Таким чином, створення ногайського козацького війська було покликано розв'язати проблему форми російського підданства ногайців, їх юридичного статусу як окремої категорії населення Південної України.

Питання про створення ногайського козацького війська було поставлено під час підготовки переводу частини ногайців з турецької Бесарабії на р. Молочну. На кінець XVIII ст. там зосередилося до 10 тис. сімей з тих же Єдисанської, Джембуйлуцької та Єдичкульської орд, які мали тісні родинні зв’язки з молочанськими ногайцями, включаючи й самого Баязет-бея. Вони сповістили ногайського начальника про своє бажання перейти на землі Російської імперії, дізнавшись, що підвідомчі йому ногайці там “имеют спокойное пребывание” [5; 11, 46]. На поч. 1801 р. бесарабські ногайці більш настійливо прохають Баязет-бея посприяти їхньому переходу, з огляду на близьке сусідство бунтівних Пасвант Оглу та Мегмет Гірей Султана. Баязет-бей повідомив про це військового губернатора І.І. Міхельсона, обіцяючи вивести звідти “одних хорошово и надежново поведения земледельцы”. Губернатор не був владний дати такий дозвіл, а тому 9 лютого 1801 р. повідомив про це Павла І. Також вказувалося про бажання ногайського начальника відвідати Санкт-Петербург для “височайшої аудієнції” [5; 11-11зв.].

25 лютого 1801 р. цар наказав Міхельсону разом з Баязет-беєм негайно розпочати переговори з бессарабськими ногайцями. [5; 14] Того ж 25 лютого іншим рапортом Міхельсон повідомляв царя про бажання частини закубанських ногайців, чисельністю до 100 кибиток, перейти в російське підданство, і бажання анапського паші їх звідти вислати [5; 13]. Павло І, не дочекавшись наступного рапорту військового губернатора, розпорядився сповістити турецький уряд про прийом бессарабських ногайців за їх бажанням до російського підданства [5; 17]. Та дочекатися цієї звістки, так само як і прибуття Баязет-бея до Петербургу, Павло І не довелося через переворот 11 березня 1801 р.

Вже 14 березня Міхельсон отримав вказівку нового царя Олександра І, призупинити виконання наказу від 25 лютого через необхідність попередніх домовленостей з Портою стосовно переходу ногайців до російського підданства [5; 15]. Міхельсон, який вже встиг розпорядитися про відрядження Баязет-бея з надвірним радником Фасардієм до турецького кордону, затримав їхній виїзд і наказав ногайському начальнику лише “из под руки подробнее наведываться” про все, що діється у бессарабських ногайців [5; 23-23зв.]. Однак листом від 9 червня військовий губернатор сповістив генерал-прокурора Беклешова, що Баязет-бей, не дочекавшись від нього дозволу, виїхав до Новоросійська (Катеринослава) та отримав від колишнього губернатора Ніколєва подорожні документи і “без ведома моего” (тобто Міхельсона) виїхав до Петербургу. [5; 42зв.] 14 червня Баязет-бей подав проект створення ногайського війська на розгляд Олександру І [5; 45зв.].

А. Скальковський повідомляє, що проект створення ногайського козацького війська було подано Баязет-беєм у 1801 р. на ім’я Павла І [34; 379-380]. Те ж саме маємо і в О. Сергеєва [33; 22]. Тим самим було внесено складність у дослідження цього питання, оскільки тепер доводиться припускати ще й наявність за часів правління Павла І документу, зміст якого цілком відтворюється в “прошении” на ім'я Олександра І від 14 червня 1801 р. Нам не вдалося виявити ніяких відомостей відносно розгляду справи створення ногайського війська попередником Олександра І. знаємо тільки, що у 1800 р. ногайці збирали на проїзд Баязет-бея до Петербургу 3 500 руб. “для испрошения милости и привелегий” [6; 20зв., 26-26зв.], а також про те, що у тому ж році Баязет-бей від імені ногайців просив Новоросійського губернатора знищити волосні правління, бо, мовляв, ногайцям досить і своєї експедиції [33; 19]. Безумовно, існує зв'язок між цими фактами, який конкретизують подальші дослідження питання. Зараз ми тільки зауважимо, що проект створення ногайського війська ставив справу про підпорядкування ногайців на якісно інший рівень, адже ним не тільки усувалися волосні правління та пряме оподаткування, але й вперше визначався юридичний статус молочанських ногайців — статус козацького війська, з чітко визначеними обов'язками та привілеями, а також з гарантіями для традиційних форм управління, господарства та соціального життя.

Характерно, що вищі державні урядовці підтримали цей проект, розглядаючи його як повернення до послідовної катериненської політики стосовно ногайців. 12 квітня 1801 р. віце-канцлер О. Куракін писав генерал-прокурору О. Беклешову, що переведення ногайців в один оклад з казенними поселянами здійснено “вопреки прежде пожалованным им прав и привелегий”, чим вони “приведены в такое огорчение, что от того оказывается даже затруднение и для самого переводу из Бессарабии … единоплеменных их семейств ногайских” [5; 21-21об.]. Цим листом передавалася аргументація таврійського військового губернатора Міхельсона, що ногайці “весьма неравнодушно щитают сие нарушением их прав, которыми они от … Великия Екатерины ущастливлены были”. Досить відвертим і значущим для розуміння подальших подій було закінчення листа Міхельсона: “я не думаю чтобы уж наступило настоящее время сих с прочими поравнять” [5; 23зв.-24]. Князь Куракін прохав генерал-прокурора звернутися до імператора [5; 21зв.]. Розгляд проекту Баязет-бея, напевно, був прискорений рекомендаційним листом колишнього начальника Кавказької лінії, адресованим “Дмитрию Прокофьевичу”. Зважимо, що ним міг бути Д.П. Трощинський, вплив якого у перші часи правління Олександра І був достатньо значним.

Виїжджаючи до Петербургу, Баязет-бей мав при собі документ, яким ногайці буцімто уповноважували свого начальника “получить … высочайшие милости от ЕИВ”. Характерно, що в ньому ногайцi прямо визнавали себе підданцями особисто Баязет-бея: “издревле при прадедах ваших были под благотворствующим покровительством и защитою оные народы, и … до сего времени в благополучнейшем покои и наблюдении находились, ныне же вы нас, ваше сиятельство, подруководству и трудами вашими перевели в российское верноподданство” [5; 47]. У цьому документі простежується прагнення Баязет-бея представити себе як володаря ногайців, згідно усіх їх звичаїв та традицій, — з одного боку, а з іншого — формулювалася версія про його виключні заслуги перед російським урядом. Для уряду цей документ значив не більше, ніж просте дручення ногайському начальнику представляти інтереси своїх підлеглих. Однак простежується те, що з самого початку Баязет-бей мав намір під формою ногайського козацького війська відновити традиційну бейську владу та встановити важелі управління, не контрольовані урядом безпосередньо. Характерно, що Джан Мамбет-бей також не був позбавлений амбіцій представляти себе в якості такого собі “батька” ногайців, котрий старанно піклується про свій народ. Щодо переходу на Кубань він сказав: “Подобно как щенят в зубах, я перенес народ свой через Дон на здешние места, которыми теперь пользуюсь по милости России” [9; 172]. У висловленнях Джан Мамбета та діяльності Баязет-бея простежуються притаманні для східних суспільств риси патерналізму як однієї з специфічних ознак традиційної державності.

За таких обставин 14 червня 1801 р. Баязет-бей подав прохання на ім’я Олександра І з викладом свого бачення майбутнього ногайського козацького війська. У цьому документі ногайський начальник наголошував, що ногайці, здавна перебуваючи під владою його предків, зазвичай здійснювали “службу на верховых лошадях и щитались воинском народом”, а тому доцільно дозволити їм продовження такого роду служби.

Основний зміст документу полягав у наступному:

— оскільки ногайці, не маючи привілеїв іноземних колоністів, були обкладені податками та рекрутським набором, яких їхні прадіди ніколи не знали, бажали вони замість того здійснювати військову службу, “к каковой они природни имеют свою охоту”. Для чого пропонувалося вони сформувати підрозділ в “тысячу конных человек”, при власних конях, з своїм одягом та усім “козацким орудием”. Військова старшина повинна була призначатися з числа ногайських мурз “по достоинству старшинства”. У військовий час провіант та фураж постачалися російським урядом, в мирний час ногайські козаки перебували на власному забезпеченні;

— ногайці зобов'язувалися утримувати власним коштом на своїй території поштові станції “всегда и во всей исправности”;

— уряд дозволяв вільний перехід усіх ногайців із-за кордону та гарантував поселення за їхнім бажанням при р. Молочній, якщо вони виявлять на те бажання.

— для розвитку скотарства, що становило “по их обычаям всю их экономию и иждевение”, а також для розмiщення новоприбулих із-за кордону уряд повинен був виділити нові землі, з умовою, “чтобы всредине их земель ничего более кроме их владений не было”;

— ногайська експедиція зі своїм штатом зберігала свій устрій, “то есть чтобы оная Експедиция с началством имела свое между ими полное управления, и все их дела разбирая, ведала сама земскую полицию, и состояла бы под аппеляциею губернского правления” [5; 44-45зв.].

У тексті, представленому імператорові, були присутні усі складені Баязет-беєм пункти. Одне уточнення внесено лише до пункту 4-го щодо території: “отделив от них все прочие владения, выделить им достаточное количество для размножения скотоводства земли” [5; 67зв.-68]. Іменний указ Сенату від 16 липня 1801 р. затвердив усі п’ять пунктів. [5; 70] Баязет-бея нагороджено чином колезького радника, а таврійського губернатора Міхельсона повідомили про те, що “прошение” ногайського начальника прийнято “с монаршим благоволением”. Автор листа вважав своїм обов’язком “рекомендувать г[осподин]а Баязет бея в особенное благоволения вашего превосходительства (…), чтоб кочующие ногайцы в полной мере пользовались всемилостивейше дарованными им означенными высочайшим указом преимуществами, и чтоб со стороны земской полиции не было на них возлагаемо никаких поборов и повинностей, кроме означенных в помянутом указе” [5; 74-74зв.].

Таким чином, указ Олександра І від 16 липня 1801 р. вперше визначив юридичний статус молочанських ногайців та встановив принципи їхнього підпорядкування уряду. Баязет-бей визнавався не начальником ногайських орд, а офіційним главою ногайського козацького війська і єдиним посередником між ногайцями та урядом. До проведення російськими чиновниками інспекцій влітку 1804 р. уряд знав про те, що відбувається між річками Молочною і Берда, переважно з рапортів Баязет-бея.

У рапорті новоросійського цивільного губернатора Миклашевського Беклешову від 20 грудня 1801 р. зазначалося, що губернатор вимагав від Баязет-бея звіту про заходи, здійснені щодо виконання указу від 16 липня. Ногайський начальник відповів, що означений підрозділ в одну тисячу чоловік вже сформовано і забезпечено кіньми і “обыкновенным одеянием без военных на то зборов”. Баязет-бей мав намір закупити зброю за самими помірними цінами у Війська Донського, на що ногайці мусили зібрати необхідну суму. Піклування та контроль над військовими приготуваннями ногайців покладалося на військового губернатора І.І. Міхельсона [5; 75-75зв.]. 13 січня 1802 р. він розтлумачив цивільному губернатору напрямок виконання указу від 16 липня: “все попечение и распоряжение Баязет Бея должно состоять в том единственно, чтобы оные люди были снабдены как в том же указе повелено, лошадьми, одеянием, и всем козачьим орудием”. При забезпеченні усім необхідним та по закінченню комплектування ногайські козаки повинні були бути готовими до виступу в похід за першим наказом. У мирний же час ногайці мали жити як звичайні мешканці, виконуючи призначені повинності та займаючись традиційним господарством, “что и значит, — писав Міхельсон, — содержать их на ноге донцов, кои всегда на службу готовы, и между тем пока не на службе пользуются состоянием домашним как обыватели нерушимо” [5; 78-78зв.].

Організація служби Війська Донського раніше не бралася як зразок для організації ногайського війська. Вперше це було зроблено у цитованому вище документі. У “прохані” Баязет-бея йшлося лише про продовження звичайного для ногайців і властивого їм здавна виду “кінної служби”, вказувалася лише “тысяча конных человек”. Належність цього підрозділу до певного виду військ точно не визначалася. Але в Російській імперії вже стала усталеною практика, за якою військові формування, що не входили до системи регулярної армії, перебували на самозабезпеченні, здійснювали сторожову службу і на час військових дій, зараховувалися до розряду “козацьких військ”. За таких умов до одного офіційного розряду потрапляли формування, що мали різне історичне походження.

На початку осені 1802 р. Міхельсон запропонував Олександру І утворити з виставлених ногайцями 1 тис. чоловік два п'ятисотенні полки. Кожен полк повинен був складатися з 5 сотень, у кожній сотні за штатом призначалися по одному полковому осавулу, сотнику і хорунжому. Сотню становили 100 рядових козаків, з яких полковий командир, з огляду на здібності кандидатів до військової служби, призначав п’ятидесятників та урядників. На чолі одного полку стояв полковий командир штаб-офіцерського рангу, при ньому перебували полковий квартирмейстер та полковий писар.

Цар затвердив пропозицію Міхельсона наказом від 5 жовтня 1802 р., а 6 жовтня наказ передано для виконання до Військової колегії, тоді як безпосереднє виконання покладалося на Новоросійського військового губернатора [2; док. 19-20, 75-76]. Наказ від 5 жовтня вважається датою офіційного затвердження ногайського козацького війська, або за офіційним формулюванням, “нагайских конных полков” [17; 34].

27 жовтня Міхельсон розпорядився, щоб Баязет-бей оголосив ногайцям реєстр осіб, які отримали сотенні чини. До реєстру сотенних командирів було внесено імена мурз, котрі “виявили бажання” служити в ногайському війську. Посаду полкових командирів мали займати ті, котрі “мали військові здібності та досвід”, а тому їхнє призначення імператором на посади ставилося у залежність від часу виступу війська у військовий похід [2; док. 18, 75]. Під час походу полковим командирам та полковим чинам виплачувалося жалування, в той час як нижні чини лише отримували провіант і фураж, — “во всем по примеру Войска Донского”. Обмундирування, коні та все озброєння офіцерів і нижніх чинів було власним [2; док. 20, 77].

Комплектування кінних полків нагадувало давно знайомий ногайцям принцип, коли певна кількість сімей виставляли та утримували власним коштом визначену кількість козаків. Отже й тепер чотири ногайські сім'ї обирали та споряджали одного козака. Однак, купівля зброї та обмундирування потребувала певних витрат. Тому було вирішено зібрати кошти на озброєння та одяг перших 200 чоловік по 40 руб. від кожної ногайської сім'ї, що в цілому становило 8 тис. руб. На інших 800 козаків збирали лише на озброєння по 20 руб., в загальній кількості — 16 тис. руб. Від чотирьох козаків купували одного коня, а всього було придбано для загальновійськових потреб 800 коней. Окремо здійснювався збір грошей на фураж коням. Так, ногайці Першого Кислика обрали 5 козаків та збирали на їх обмундирування “по сорок на каждого”, на зброю “двадцати человек с орд в козаки поступивших по двадцати рублей на каждого ж”. З аулу Оймаут тієї ж орди на обмундирування та озброєння 5 козаків зібрано по 40 рублів з сім’ї, а на зброю “положенных на их аул” 20 козаків — по 20 руб. [6; 20зв.-24].

Баязет-бей замовив зброю не у Війська Донського, як передбачалося раніше, а у тульського майстра Андрія Вешнікова, з яким 20 лютого 1803 року, як засвідчено у копії, було укладено контракт. Вешніков зобов'язався протягом двох місяців виготовити 1000 рушниць і шабель, 800 пік, 500 пар пістолів. Зброя, як записано в контракті, замовлялася “самой лучшей работы, с пробами внутренними и наружными, по данным образцам, то есть прибавить в ружье длины вершок”. Загальна сума замовлених речей становила 2925 руб. [2; док. 30, 84]. У травні 1805 р., вже після розформування війська, комісія на чолі з полковником Тревогіним дала іншу оцінку придбаної зброї: вартість однієї рушниці оцінювалася у 80 коп. (проти 2 руб. 60 коп., показаних у копії контракту 1803 року), шаблі — 40 коп. (проти 1 руб. 30 коп.), пари пістолів — 1 руб. (проти 3 руб. 25 коп.), піки — 5 коп. (проти 50 коп.) [2; док. 31, 85]. Подібна зброя та одяг, як вказував дніпровський предводитель дворянства Нестроєв під час об'їзду ногайських орд у червні 1804 р., “не стоит гораздо половинной цены” [6; 21]. Отже ми можемо не сумніватися, що у 1803 р. ногайці були забезпечені зброєю не кращого ґатунку, ціною у 2-3 рази нижче, ніж показано у контракті Баязет-бея з Вешніковим, і в 5-6 разів менше проти суми, зібраної з ногайців. Сама ж копія контракту з тульським майстром, так само як і решта паперів Баязет-бея, потребують зваженої оцінки.

Набір козаків здійснювався декілька разів. Спершу в козаки було обрано “заможних” ногайців, яких невдовзі Баязет-бей, зібравши з них гроші, розпустив і на заміну їм набрав простих кочовиків [11; 159]. У липні 1804 р. таврійський віце-губернатор А. Шостак виявив під час розслідування: “по сие время и половинной части способных на службу еще не набрано, да и набрать тысячу человек не возможно”. Далі вказано: “я не видел ни одного козака, кроме нескольких офицеров, коих поведения одобрить нельзя” [6; 45-45зв.]. Здебільшого всі заходи зі створення ногайського козацького війська звелися до збору коштів на зброю та обмундирування, закупівлю та видачі зброї, надання офіцерських чинів ногайським мурзам. На 1805 р. виявлено, що близько тисячі ногайських козаків були сповна забезпечені зброєю, однак ця зброя ніяким чином не використовувалася і приймалася російськими військовими після розформування полків у напівзіпсованому стані [2; док. 31, 85].

Рапорти та донесення Баязет-бея дають можливість припустити, що при ньому постійно перебував загін, який складався із декількох сотень озброєних козаків. Вони використовувалися для виконання різних доручень ногайського начальника. Ще раз звернемо увагу на те, що “на первои случаи для вооружения двухсот козаков и на одеяние [Баязет-бей] собрал на каждого по сороку рублеи” [6; 21], в той час як решта козаків забезпечувалися за окремими розкладками: на обмундирування 40 і на зброю 20 руб. Погодимося в цьому контексті з О. Варнеке, що Баязет-бей “отримав збройну силу, спираючись на яку він ставав фактично самовладним правителем ногайців” [11; 159].

Безпосередню опору влади Баязет-бея становили мурзи Єдисанської орди, багато яких мали з ним родинні зв'язки. Для єдисанських мурз служба в кінних полках надавала можливість закріпити свій високий соціальний статус в ногайському суспільстві та відкривала шлях до отримання чинів російського дворянства. Єдисанець Баязет-бей Султан Мурат-беїв мав своїм родичем полкового осавула Давлет-мурзу Мамбетова сина Мурат-беїва, який належав до мурз “бейського покоління”, за указом від 7 серпня 1801 р. отримав чин колезького регістратора [6; 35. 2; док. 20, 77]. В лютому 1801 р. Давлет-мурза отримував доручення від Баязет-бея під час обговорення питання переселення бессарабських ногайців до р. Молочної [5; 11]. Син Баязета Кокша-бей ще у 1791 р. мав чин капітана та займався переводом окремих ногайських сімей із Кубані до р. Молочної [5; 49]. До бейського покоління належав полковий осавул Смаїл-мурза Султан Мурат-беїв, котрий не мав дворянського чину. Джиєнгіяз Ніязов та Мустафа Челібій Джієнальський отримали чини колезьких регістраторів та претендували на посади сотників у новостворюваному козацькому війську [2; док. 20, 77]. Особливою довірою Баязет-бея користувався титулярний радник Татаринов, “сочинявший все бумаги” ногайському начальнику. Татаринов супроводжував в усіх важливих випадках свого начальника. У козацькому війську він сподівався зайняти посаду полкового командира [6; 43зв.]. На решту військових посад претендувало ще 26 мурз, середній вік яких становив 25-40 років [2; док. 20, 77].

Не лише в середовищі єдисанських мурз виявлялася підтримка заходам Баязет-бея. Віце-губернатор Шостак зазначив наявність інших “приверженных ему и находящих в том свою пользу” [6; 43]. За думкою херсонського військового губернатора Розенберга “Баязет-бей, желая удержаться при своей власти, конечно не упустил воспользоваться случаем в утверждении, по крайней мере, приверженных себе, чтоб оставались при козацком их состоянии” [6; 51зв.]. Серед таких “приверженных” знаходимо юз-баши, котрі представляли владу бея в ногайських аулах, а також серед окремих стариків (аксакалів або старійшин), мулл та кадіїв.

Не дивлячись на всі нагороди, ранг колезького радника та чин полковника, пожалувані від російського уряду, Баязет-бей у повсякденному побуті поводив себе як звичайний східний правитель: завжди виїздив у супроводі великої свити своїх “підданих”. Він не знав російської мови та під час офіційних зустрічей користувався послугами перекладача. Англійка Марія Гатрі, яка у 1795 р. проїздила причорноморськими степами, записала враження одного італійського комерсанта про ногайського начальника: “глава ногайців Beyazet-Beg (тобто князь (prince) Beyazet) живе життям, подібним до своїх скіфських предків, головним чином вживаючи в їжу молоко та приготований з нього кумис (що становить їжу, вино і міцний напій (brandy) татар) з м'ясом овець, одягається на простий манір кочовиків пустелі” [41; 48]. Однак, продовжує мандрівниця, він зустрічає європейців за зовсім іншими правилами, догоджаючи їх “європейському смаку”. Спеціально для цього він тримав куховарів, котрі, як здавалося Баязет-бею, вміли готувати французькі страви.

У 1803 р., перебуваючи у Москві, Баязет-бей взяв до себе на Молочні Води доньку померлого статського радника Алфера Франца Марфу Францеву “по ея согласию и с ведома начальства…единственно для устройства и заведения в доме … европейского порядка” [6; 35]. Згодом виявилося, що вона стала жінкою Баязет-бея, залишила християнське сповідання та прийняла іслам. Для послуг дружині ногайський начальник придбав 4 кріпосні дівки, які також змінили релігію. Є відомості, що й інші християни, “оставя свои закон проживают как в доме его [Баязет-бея], … так и в ауле Единохте, под татарскими наименованиями” [6; 37].

Незнання російської мови аніскільки не завадило Баязет-беєві добре відчувати настрої вищої російської бюрократії, знаходити різноманітні способи впливу на рішення чиновників різних рівнів та отримувати від того максимальний зиск. Таврійський губернатор Д.Б. Мертваго однозначно називав Баязет-бея: “плутом … Всех начальников подарками, подлостями и всем чем можно улещавший” [25; 190]. Баязет-бей підтримував тісні стосунки з деякими важливими чиновниками, зокрема з херсонським військовим губернатором Розенбергом. Зрозуміло, що вказані якості ногайського начальника прислужилися йому й під час поїздок до Санкт-Петербургу та Москви для отримання царських милостей.

Першою важливою зміною в кочовому побуті ногайців стала побудова, згідно “рекомендацій” російських властей, постійного селища — аулу Єдинохта. Тут же розташовувався штат чиновників ногайської експедиції, у складі якого на той час вже були письмоводитель, підканцелярист, писар від ногайців, перекладач. При експедиції постійно перебували три представники від ногайського народу, яких обирали в ордах для представництва їх інтересів перед беєм. М. Гатрі вказував, що Beyazet Beg “мешкав у невеличкому глиняному містечку … при озері та річці Bolotchik'' [41; 48], тобто при місці впадіння р. Молочної в Молочний лиман. До аулу Єдинохта належало ще три аули, хоча вони кочували в різних місцях. Населення цих аулів, колишніх своїх особистих підданих “негорів і ногайців”, Баязет-бей намагався перетворити на власних кріпаків. І хоча у 1801 р. їх переведено на становище козаків, вони ще у 1804 р. не були певні, що Баязет-бею вже не належать, тому просили віце-губернатора А. Шостака підтвердити їхню особисту свободу окремим документом [6; 43зв.].

На час інспектування ногайських земель у 1804 р. населення цих аулів порівняно з іншими ногайцями було більш схильним залишитися козаками, хоча “не из усердия к службе, но единственно по приверженности к Баязет-бею” [6; 44зв.]. Певне уявлення про походження цієї категорії населення (“негоры и ногайцы, живущие еще у предков в роде подданных”) дає співставлення їх із аналогічними соціальними групами у астраханських ногайців. Так, табунний голова Абдикерим Ішеєв розповідав, що його батьку “от предков его родства мурз и табунных голов наследственно…достались дворовые люди, по древнему наименованию разумеются емеки, от колена людей разного рода, приобретенные в древние времена, когда еще предки … не быв во всероссийском подданстве, и по междуусобным браням в плен [попавшие], как то: лязгиры (лезгины), чеченцы и тому подобное” [12; 82].

Вірогідно, саме населення (774 особи чол. ст.) цих трьох аулів, належних до Єдинохти та особисто Баязет-бею, утворювало та забезпечувало для нього збройний загін у кількості двох сотень.

Потрібно думати, що заснування аулу Единохти призвело до відмови частини ногайської знаті від постійного кочування. Вона звикає до комфорту і розкоші, побуту російського дворянства. Проте це були чи не єдині елементи “європейської культури”, засвоєні кочівницькою аристократією, яка лише зовні вдавала свою “європейськість”, фактично залишаючись традиційними східними володарями. Комфорт багатого життя забезпечувався за рахунок різноманітних податків і поборів, котрі накладалися на простолюд. Причому податки не розподілялися рівномірно між усіма ордами, а найбільшою мірою накладалися на Єдичкульську орду. Так, під час інспекційного об’їзду Нестроєва єдичкульці заявили, що Баязет-бей щорічно брав з кожного господаря з врожаю хліба десяту частину, з овечих отар від сорока одну, зі стад великої рогатої худоби від однієї до трьох в залежності від чисельності стада, також сороковий рубль від отриманих грошей. На свято курбан баїрама, коли ногайці ріжуть овець і віддають шкури мулам, Баязет-бей привласнив їх на суму, як засвідчили єдичкульці, до 1500 руб. [6; 26зв.]. З нагоди приїзду доньки ногайського начальника було зібрано в якості подарунків худоби на 1250 руб. [6; 21-21зв.]. В той же час ногайці аулів Єдисанської та Джембуйлуцької орд заявляли, що на них не накладалося подібних поборів [2; 27-28]. Коштами на утримання козацького війська, що стягувалися з населення усіх трьох орд, Баязет-бей розпоряджався без усякого обліку і звіту. Існували й інші “способи збагачення”, що характеризують ногайського начальника як далеко не чесного адміністратора.

На початок ХІХ ст. намагання Баязет-бея утворити під ширмою козацького війська самоврядне “ногайське князівство” сприймалося ногайцями (передусім мурзами Єдичкульської орди) як претензія на узурпацію влади. Виступи ногайців проти Баязет-бея та запроваджуваного ним козацького війська чинив не лише простолюд сам по собі, пригнічений “феодальним (або “торгівельно-капіталістичним”, за Варнеке) гнобленням”. Самі ж мурзи, здебільшого родова знать Єдичкульської орди, претендуючи на більшу знатність роду, намагалися будь-якими засобами відсторонити Баязет-бея від влади. Тому першорядну причину повстань ми бачимо не в класових суперечностях — ногайське суспільство ще зберігало відносну соціальну однорідність і не знало істотної майнової диференціації, — а, швидше, в мотивах політично-владних суперечностей між ордами в цілому та між окремими групами ногайської знаті зокрема. Їх загострення відбувалося за умов переривчастості політичної традиції, порушення ієрархії родів, відсутності княжої династії, визнаної усім народом, як це було в середньоазіатських ханствах, що увійшли до складу Росії. В свою чергу, конкретна політична ситуація на початку ХІХ ст. суттєво відрізнялася від часу розпаду Золотої Орди, коли воєначальник Едигей спромігся заснувати ногайську державу та закріпити за своєю родиною статус княжої династії.

12 лютого 1797 р. Баязет-бей подав катеринославському губернаторові М.М. Бердяєву скаргу на ногайців Єдичкульської орди, що виходили з-під його контролю. Найшановніші єдичкульські мурзи, в свою чергу, подали Бердяєву скаргу на Баязет-бея ”от имени всего Едичкульского общества”, вказавши причини, “принуждавшия их показать ... неудовольствие” [2; док.15, 73-74]. Єдичкульці звинувачували Баязет-бея у незаконних податках на суму 45 тис. руб. Катеринославський губернатор доручив Мелітопольському повітовому суду розглянути справу взаємних претензій між ногайським начальником та всією Єдичкульською ордою. Ногайський начальник був змушений дати єдичкульцям зобов’язання на виплату шести тисяч руб., але згодом розписку відібрав і від виплати відмовився. Коли ж справа набула загрозливого напрямку, губернатор зважився “прекратить силою своей должности все безпорядки и разстройства” [2; док. 15, 73-74. 6; 20зв.]. Баязет-бея виправдано і визнано, що своє управління він чинив за “мусульманським законом”, не знаючи російського. Ногайців, не задоволених таким рішенням “утихомирили” донські козаки [11; 160]. Бердяєв обмежився попередженням Баязет-бею, щоб він здійснював управління підвладним народом “благоснисходительным образом ... не доводя его к разстройке” [2; док. 15, 73].

Наступний виступ єдичкульців відбувся у 1803 р., цього разу до них залучилися ще й джембуйлуковці. Очікуючи приїзд губернатора Беклешова, Баязет-бей 17 серпня виїхав його зустрічати і наказав юзбашам поставити коней від ногайців, що і викликало заворушення. Повсталі кочовики, очолювані єдичкульським Кара-мурзою, побили посланців Баязет-бея та оточили його табір. 18 серпня Кара-мурза за підтримки юзбашей Корали та Карамбета проголосив свою владу над ордами і намагався усунути Баязет-бея з начальництва. З огляду на загрозливу ситуацію Беклешов надіслав команду донських козаків на придушення повстання. 20 серпня громади усіх трьох орд були змушені подати письмове посвідчення про замирення з Баязет-беєм та відмовлялися від усіх скарг на нього. Той, хто порушував умови посвідчення, “то таковой зловредник подвергает себя строгому по законам истязанию и удалению из ... [ногайского] общества” [11; 160-162].

Впродовж останніх років перебування на посаді на Баязет-бея надходили численні доноси, що мали великий розголос серед ногайців. У 1800 р. маріупольський справник Спартін звинуватив ногайського начальника у підмовлянні підвладних до колективного переходу за кордон, на що Баязет-бей виправдовувався, що такий перехід фізично не можливий [33; 24]. У 1803 р. губернський секретар О. Попов звинувачував Баязет-бея у листуванні з бендерським пашею. Наступний 1804 р. позначився ще однією скаргою Бейтулли-Каді-Ефендіале (Бейтулла-кадій) [11; 160-162]. До скарги Бейтулли-кадія був причетний і перекладач (ногайської експедиції?) Кабул. Обох скаржників Баязет-бей самочинно ув’язнив і при всіх своїх переміщеннях постійно утримував їх при собі [6; 38зв.-39]. Таврійський губернатор Мертваго виклав основний зміст скарги: незаконні побори та податки, що накладалися Баязетом на ногайців, натякаючи при цьому і на “разные важные дела”, що можуть відкритися при детальному розслідуванні [6; 14].

Урядова позиція щодо недоцільності подальшого існування ногайського козацького війська та необхідності усунення Баязет-бея було остаточно визначено в середині квітня 1804 р. Раніше уряд залишав непорушним традиційний лад ногайців, допускав одноосібне правління (“начальництво”) Баязет-бея і юридично зафіксував таке відхилення від загальноімперської норми статусом козацького війська, керуючись основним міркуванням: створити такі умови при р. Молочній, котрі могли б привабити інших ногайців переселятися в межі Російської імперії з турецьких володінь. Однак, Баязет-бею не вдалося встановити режим ефективного управління ногайцями. Ця обставина не лише завдавала клопоту губернській адміністрації через потребу часто висилати проти повсталих кочовиків військові команди, але й ускладнювала перехід до російського підданства інших груп ногайців. Восени 1803 р. планувалося перевести до р. Молочної 469 ногайців і “татар”, що виходили з турецьких володінь на Північному Кавказі. Але переселенці заспішили “поселитися аулом” при Тамані, засіяти хліб та виявити всі ознаки осілості для того, щоб аргументувати свою відмову переселятися під начальство Баязет-бея. Мурзи закубанців, які вже встигли побувати в Таврійській губернії, напевно, дізналися про стан справ на Молочних Водах [4; 6-17зв.].

Справа зі скасування ногайського козацького війська вирішувалася в умовах гострого протистояння між херсонським військовим губернатором А.Г. Розенбергом та таврійським цивільним губернатором Д.Б. Мертваго.

1 квітня 1804 р. Розенберг надіслав листа до міністерства внутрішніх справ, в якому виклав, що “наряд из нагайцов двух полков зависит единственно от произволу началника их ... Беазет Бея”, і що ногайці мають “природную наклонность к хлебопашеству ... Напротиву того нельзя ожидать по козачей их службе желаемых польз“ [6; 1-1бзв.]. Таке тлумачення визначило всі подальші урядові формулювання. При цьому пропонувалося: залишивши внутрішнє управління в ордах без змін, розмістити в ногайській експедиції російського чиновника, збільшити її склад, а саму ж експедицію перевести до відомства таврійського губернського уряду [6; 1бзв.].

Відповідним рескриптом від 16 квітня 1804 р. Олександр І затвердив доповнені пункти, представлені від херсонського військового губернатора, якими тепер визначалася послідовність дій уряду щодо ногайців: 1) відкликати до Херсону під “благовидным предлогом” Баязет-бея і за його відсутності таврійський цивільний губернатор повинен визначити бажання чи небажання ногайців залишатися козаками або ж “быть обращенными в первобытное их состояние хлебопашцев”; 2) у випадку схильності ногайців до другої позиції (що визначалося наперед) терміново усунути Баязет-бея від всякого на них впливу, хоча він може залишатися при ордах чи в іншому місці в якості простого поміщика; 3) до того часу, коли для ногайців не буде створено ”прочное уложение”, херсонський військовий або таврійський цивільний губернатори призначають “в селение их [тобто Єдинохту] благонадежнаго чиновника”, напряму підпорядкованого губернському уряду. Допускалося деяке самоврядування в ордах, але наголошувалося на енергійних заходах щодо осадження ногайців на землю [6; 10-12зв.].

Однак з діями Розенберга не узгоджувалися заходи таврійського цивільного губернатора Мертваго. В своїх мемуарах Мертваго відзначив, що саме йому першому вдалося виявити випадки зловживання та недбалого управління ногайцями “плута” Баязет-бея. Справу було доведено до відома Олександра І, котрий доручив Розенбергу “войти в разсмотрение”. Але Розенберг, згідно викладу Мертваго, “до подарков лакомый, был знаком с Баязет-беем”, загальмовував хiд справи [25; 190].

30 травня 1804 р. таврійський губернатор відрядив для розслідування зловживань комісію на чолі з дніпровським предводителем дворянства Нестроєвим. Баязет-бей, як звітував Нестроєв, наказав своїм підвладним “ничего не открывать о чем бы мы ни спрашивали да и нарочно от его по аулам были поразосланы с таковым же подтверждением и для наблюдения дабы кто чего не открыл” [6; 20зв.]. 1 червня мешканці єдисанського аулу Першого Кислика заявили, що задоволені правлінням свого начальника, те ж саме було підтверджено і єдисанцями аулу Оймаут. Наступного ж дня мешканці названих аулів заявили, що вчорашні їх свідчення показали вони пристрасно, “ибо единомышленник Баязитбея оймаутский юзбаша Алчик … приказал им говорить на сторону Баязитбея”. А так як вночі Алчик від’їхав до Єдинохти, то ногайці заявили, що вони вкрай виснажені поставкою і утриманням козаків і що воліють бути на становищі кримських татар, які не підпадають під рекрутські набори, звільнені від державних податків та виконують лише громадські повинності. Згодом те ж саме підтвердили єдисанці ряду інших аулів [6; 24-24зв.]. Деякі єдисанські аули та аули Джембуйлуцької орди ухилялися від подачі свідчень та відмовлялися підписувати будь-які документи [6; 25зв.-26]. Однак представники Єдичкульської орди організовано зібралися для зустрічі осіб, які проводили інспекцію, і докладно виклали їм відомості про зловживання, чинені Баязет-беєм, а також заявили про своє небажання бути під його начальництвом та на становищі козаків [6; 26-26зв.].

Дії таврійського губернатора стосовно ногайців викликали роздратування Розенберга. 18 липня він попередив Мертваго, “чтоб до времяни окончания дела о нагайцах скромнее по другим делам действовать”. Того ж дня він звітує міністру внутрішніх справ В.П. Кочубею, що Баязет-бея вже відкликано до Херсону, а на Молочні Води для проведення розслідування був відряджений таврійський віце-губернатор А. Шостак, якому доручено було вести справу замість самоуправного губернатора Мертваго. Шостаку вдалося зібрати підписи ногайців 41 аулу, які виявили бажання “быть попрежнему земледельцами” за виключенням мешканців Єдинохти, які все ще трималися переконання залишатися вірними Баязет-бею козаками [6; 44зв.].

У свою чергу, Мертваго, користуючись відсутністю Баязет-бея в Єдинохті, наказав вислати Марфу Францеву, котра, прийнявши іслам, жила в будинку ногайського начальника, до катеринославського архієпископа [6; 33-37]. 5 вересня Розенберг знову доносить Кочубею, що недбале виконання своїх обов’язків з боку Мертваго загрожує викликати заворушення серед ногайців, оскільки відряджені у червні від нього чиновники насильно примушували кочовиків давати свідчення. З свого боку і Баязет-бей скаржився на цивільного губернатора за особисті утиски і грубе поводження чиновників з його підлеглими [6; 50-51зв.]. Зрештою, Розенберг приїхав в Сімферополь для з’ясування відносин з Мертваго. “Встреча наша была настоящая баталия словесная”, згадував Мертваго [25; 191], “открылось, что он взял на себя исполнение о преобразовании ногайцов без всякого сношения со мною … как и по другим делам привык он сам собою распоряжать”, доносив Розенберг [6; 52зв.].

У той же час в міністерстві внутрішніх справ розглядався проект таврійського цивільного губернатора стосовно перетворень, які слід провести у ногайців. Згідно проекту передбачено розселити кочовиків уздовж великого тракту, що дало б можливість російській адміністрації постійно наглядати за ними та енергійними засобами осаджувати на землю, заборонивши кочування. Ногайська територія заново обмежовувалася, розподілялася на волості, а по частині кримінальних справ на неї поширювалася дія Мелітопольського земському суду. Для самих же ногайців, тепер вже як для казенних поселян, встановлювався порядок волосного управління. Експедиція ногайських орд скасовувалася, замість неї запроваджувався Ногайський словесний суд у складі ногайських виборних суддів, котрі займалися справами, що не потребують “производства канцелярского порядка”. Встановлювалася посада пристава, яку посів російський чиновник, котрий щонеділі звітував губернському уряду про все, що відбувається на землі ногайців, “входя во все подробности до экономической части касающиеся” [6; 40-42].

Таким чином, проект Мертваго передбачав більш жорсткий і інтенсивний порядок руйнації традиційного ладу ногайців. Зрештою зауважимо, що формулювання “первобытное земледельческое состояние” розглядалося ногайцями як новий юридичний статус, який би увільнив їх від обтяжливого управління Баязет-бея та утримання запровадженого ним козацького війська, але ж ніяк не згода на швидкий перехід від кочування до осілого життя. Проте російський уряд покладав в нього інше, близьке до буквального значення.

Втім, урядом був прийнятий проект, представлений А. Розенбергом. Визначалися функції пристава ногайських орд, котрий “безъотлучно при них будучи безсменным, гораздо удобнее может вникать во все подробности”, “найти и лучшаго на оное место человека … дабы надзор его за ногайцами не походил на тот, каковый поныне был со стороны Боизет бея”. Перехід ногайців до осілості повинен, на думку уряду, поступовим, “ибо перемена кочевой жизни на постоянную не может … не произвесть некоторых огорчительных чувстваний”. Наводилося спостереження за ходом осідання багатьох кочових народів. Хоча перший крок полягав в тому, щоб побудувати з лампачу і покрити очеретом зимівники для худоби. Місця для будівництва визначалися губернським начальством, з тим, щоб вони не були на великій відстані один від одного і розташовувалися при зручних урочищах. Вважалося, що при зимівниках для худоби незабаром повинні були виникнути і стаціонарні житла кочовиків. Для тих, хто зразу виявляв бажання осісти поселеннями, місцеві уряди мусять надавати всіляку допомогу. Помічено також: “убогие … скорее других могут склонены быть к постоянному водворению” [6; 48-49].

Однак, кочовики бачили для себе мало корисного в новому устрої, не дивлячись на всі спроби чиновників переконати їх у перевагах осілого способу життя і обіцянки державної допомоги. Протягом жовтня 1804 р. мали місце стихійні спроби ногайців масово виїхати до Туреччини. Багато їх зверталося за отриманням закордонних паспортів і за безцінь розпродавало своє майно [33; 24]. Запідозривши в якості збудника цього руху Баязет-бея, Розенберг відкликав його до Херсону, а на його місце 18 листопада призначив приставом полковника Тревогина. 20 листопада приставу наказано розпочати вилучення зброї у ногайців [2; док. 25, 82-83], яке тривало до травня 1805 р. Ногайці здавали зброю в майже зіпсованому стані: “некоторые пистолеты и ружья сломаны и ржавиною переедены”; грошова оцінка “козацкого орудия” встановила вкрай низьку його вартість [2; док. 31, с. 85]. Наявний факт недбалого зберігання зброї і, можливо, навмисного її псування ще раз вказує на незацікавленість основної маси ногайців в існуванні ногайського козацького війська. Ногайські кінні полки припинили своє існування не будучи остаточно сформовані.

18 березня 1806 р. таврійський губернатор Д.Б. Мертваго через пристава Тревогина наказав Баязет-бею залишити ногайські землі і виїхати до р. Дон, де йому було визначено місце перебування. Останньому ногайському начальнику надали право продати нерухоме майно [2; 90]. З повідомлення Корніса довідуємося, що Баязет-бей, зрештою, від’їхав “до річки Колгош, і помер там взимку 1824 р.”[19; 6]. Згодом ногайські пристави полковник Тревогин і граф де Мезон розпочали енергійні заходи щодо запровадження осілості та руйнації залишків традиційного ладу ногайців, чергове проведення яких викликало все нові хвилі масової еміграції цих “затятих кочовиків” до Туреччини.

Дослідження формування ногайського козацького війська дає можливість зрозуміти процес кооптації окремої етнічної спільноти, котра мала в минулому свою державність і зберігала певні залишки політичної традиції, до уніфікованої адміністративної системи самодержавної Росії. Основуючись на рештках перерваної політичної традиції, начальник ногайських орд Баязет-бей здійснив спробу максимально розширити владу над підпорядкованим йому народом, наблизити її до масштабів традиційного князівства-бейлика, використовуючи для цього юридичну форму козацького війська. Створену в процесі тривалого контакту з “інородцями” форму козацького війська як певного самоврядного озброєного суспільства російський уряд поширював на утворення, зовсім різні за походженням, культурою та історичною долею. Поширення його й на тюркські народи, зокрема, на ногайців, надавало можливість враховувати особливості їх традиційної структури та узгоджувати їх з вимогами загальноімперського законодавства.

Джерела та література

1. Державний архів Одеської області, ф.1, оп. 221, спр. 5 (1807 р.).

2. Приложение. Материалы, касающиеся ногайцев, в архиве ногайской городской управы // Сергеев Ал. Ногайцы на Молочных Водах (1790 – 1832 г.) / ИТУАК, (год 26-й). — № 48 / Под ред. А.И. Маркевича. — Симферополь: тип. Таврического губернского земства, 1912. — С. 68-144.

3. Російський державний історичний архів (далі РДІА). Ф.1151, оп. 1, спр. 216.

4. РДІА, ф.383, оп.29, спр. 913.

5. РДІА, ф. 383, оп. 29, спр. 916.

6. РДІА, ф. 383, оп. 29, спр. 917.

7. ЦДІА України м. Київ, ф. 229, оп. 1, спр. 91.

8. Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских козаков. — СПб., 1888.

9. Божедомов А.И. К вопросу об освещении истории ногайского народа //Известия. Статьи и материалы по истории Чечено-Ингушетии. — Грозный: Чечено-Ингушский научно-исследовательский институт истории, языка и литературы при Совете Министров Чечено-Ингушской АССР. — Т. V. — Вып. 1. — 1964. — С. 167-173.

10. Варнеке О. До соціяльно-економічної історії таврійських ногайців // Східній світ (журнал Всеукраїнської асоціації сходознавства). — 1929. — №3(9). — С. 137-146.

11. Варнеке О. Клясова боротьба серед ногайців на початку ХІХ ст. // Східній світ (журнал Всеукраїнської асоціації сходознавства). — 1930. — №3(12). — С.157-162.

12. Викторин В.М. Социальная организация и обычное право ногайцев Нижнего Поволжья (XVIII — начало ХХ века). Диссертация на соискание уч. ст. к.и.н. — Л.: ЛГУ, 1985. — 225 с.

13. Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800 – 1825 гг. — М.: Наука”, 1970. — 383 с.

14. Жирмунский В.М. Тюркский героический эпос. — Л.: “Наука”, 1974. — 725 с.

15. Исин Амантай. Взаимоотношения между Казахским ханством и Ногайскою ордой в XVI в.: Автореф. дисс. на соиск. уч. степени к.и.н. — Алма-Ата, 1985. — 25 с.

16. Исхаков Д.М. Этнодемографическое развитие нагайбаков до первой четверти ХХ в. //Нагайбаки (комплексное исследование группы крещенных татар-казаков): Сб. ст./Под ред. Д.М. Исхакова. — Казань, ИЯЛИ им. Г. Ибрагимова АНТ, 1995. — С. 4-18.

17. Казачьи войска. Хроника. — Б.м.: Акц. О-во Дорваль», репр. изд., 1992. — 480 с.

18. Кидырниязов Д.С. Политическое устройство ногайцев в XVIII веке //Государство и государственные учреждения в дореволюционном Дагестане. Тематический сборник. — Махачкала: Дагестанский филиал АН СССР, институт истории языка и литературы им. Г. Цадасы, 1989. — С.73-77.

19. Корнис. Краткий обзор положения ногайских татар, водворенных в Мелитопольском уезде Таврической губернии // Телескоп, журнал современного просвещения, издаваемый Николаем Надеждиным. — Ч.ХХХІІІ. — М., 1836. — С. 3-23, 210-230, 269-297.

20. Кочекаев Б.Б. Классовая структура ногайского общества в ХІХ — начале ХХ веков. — Алма-Ата, тип. ЦП КОС, Каз. гос. ун-т им. С.М. Кирова, 1969. — 60 с.

21. Кочекаев Б.-А.Б. Ногайско-русские отношения в XV – XVIII вв. — Алма-Ата: «Наука» Казахской ССР, 1988. — 272 с.

22. Кочекаев Б.Б. Социально-экономическое развитие ногайского общества и административно-колониальное управление ногайцами в ХІХ — нач. ХХ вв.: Автореф. дисс. на соискание уч. ст. к.и.н. — Алма-Ата, 1969. — 30 с.

23. Лашков Ф.Ф. Шагин-Гирей, последний крымский хан. Исторический очерк. — Симферополь: Редотдел редкой Крымского облполиграфиздата, 1991. — 48 с.

24. Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVІІІ столетия. — Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000. — 1080 с.

25. Mертваго Д.Б. Записки. 1760 – 1824. Издание «Русского Архива». — М.: в типографии Грачёва и Ko, 1867. — 335 с.

26. Муфтизаде Измаил. Очерк военной службы крымских татар с 1783 по 1789 год // ИТУАК. — Вып. 30. — Симферополь, 1899 — С.1-24.

27. Назаров В.Д. Российско-ногайская торговля (первая половина XVI в.) // Восток. Афро-азиатские общества и современность. — 1998. — №1. — С.48-64.

28. Настольный энциклопедический словарь. — Т. ІІІ. Второе стереотипное издание с 4-го тома товарищества А. Гранат и Ко. — М., 1894. — 2012 с.

29. Небольсин Павел. Очерки Волжского низовья. — СПб.: в типографии МВД, 1852. — 197 с.

30. Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII в. — М.-Л.: изд. АН СССР, 1948. — 447 с.

31. Рудановский А. О ясырях // Санкт-Петербургские ведемости. Газета политическая и литературная. — № 235. — 1861. — Вторник, 24 октября.

32. Сегюр Л.-Ф. Записка о пребывании в России в царствование Екатерины ІІ // Россия XVIII в. глазами иностранцев /Подготовка текстов и комментарии Ю.А. Лимонова. — Л.: Лениздат, 1989. — 544 с. — С. 331-456.

33. Сергеев Ал. Ногайцы на Молочных водах (1790 – 1832 г.) // ИТУАК. — №48 / Под ред. А.И. Маркевича. — Симферополь, 1912. — С. 1-144.

34. Скальковский А. О ногайских колониях в Таврической губернии // Памятная книга Таврической губернии. — Симферополь, 1876. — Вып. І.

35. Смирнов Н.А. Политика России на Кавказе в XVI – XIX веках. — М.: Соцэкгиз, 1958. — 244 с.

36. Ферран Француаз. Путешествие из Крыма в Черкесию, через земли ногайских татар в 1709 г. // Русский вестник. — 1842. — №4 (апрель). — С. 41-56.

37. Ханыков И.И. Подлинная записка о донской экспедиции // ЗООИД. — Т. 14. — Одесса, 1888. — С. 66-90.

38. Черенков Л.Н. Таврические ногайцы (Последний кочевой народ Причерноморской этноконтактной зоны) // Этноконтактные зоны в европейской части СССР (География, динамика, методы изучения). — М.: АН СССР, Московский филиал географического общества СССР, 1989. — С. 44-53.

39. Fisher Alan. The Crimean Tatars. — Stanford, 1978. — 255 pp.

40. Fisher Alan W. The Russian Annexation of the Crimea 1772 – 1783. — Cambridge: at the University Press, 1970. — 180 pp.

41. Gutrie Maria. A tour, performed in the years 1795 – 1796, throw the Taurida, or Crimea … and all other countries on the North Shore of the Euxine, ceded to the Russia by the Peace of Kainargi and Jassy. — London: printed by Nichols and son, 1802.

42. Howorth Henri H. History of the Mongols from the 9th to the 19th century. — Part II. The so-called Tartars of Russia and Central Asia. Division I. — London: Longmans, Green and Co. — 1880.