Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Василь Кучабський: концепція українсько – польських взаємин з консервативної перспективи

Після Ризького договору 1921 р., що закріпив поділ українських земель між радянською Росією і Другою Річчю Посполитою, проблема стосунків України з цими державами набула особливої актуальності. Важливого значення науковому осмисленню українсько –польських взаємин, від яких значною мірою залежала доля української державності, надавав Василь Кучабський. Найповніше цю проблему висвітлено в його праці "Отверта відповідь польському консерватистові", що вийшла у Львові 1932 року. Розвідка стала першим серйозним узагальненням великого досвіду українсько – польських взаємин, що охоплювало період від XIV ст.

Василь Кучабський був цілком свідомий складності і відповідальності окресленої теми. Як він сам відзначав: “Погляди на українсько – польські відносини, які нині панують серед цих обидвох народів, є настільки викривлені десятками літ вічевих агітацій, вони настільки поверхові і плиткі – внаслідок ділання напівосвічених газетярів між цими громадянствами – що вже ж нарешті був би останній час, щоб не збувати польсько – українське питання легкою рукою в одній – двох статях, написаних на коліні, тільки поважними, історичну й актуальну, теоретичну і практичну, духову й матеріальну цілість цього питання охоплюючими працями, в яких громадянства могли хоч чого – небудь нового навчитись”.

“Одверта відповідь польському консерватистові” вирізняється з – поміж інших подібних досліджень грунтовністю викладу, історичною ерудицією і широким політичним світосприйняттям автора. Власне українсько – польські взаємини в роботі висвітлено максимально вичерпно. Дослідження охопило такі важливі аспекти, як полонізація українських земель, польський елемент у Галичині, польська національна демократія і українці, Західно – Українська Республіка у 1918 р., а також питання загальнонаціонального характеру: занепад Галицько – Волинської держави в XIV ст., відносини Заходу з Візантією, політика і культура України. Дослідник остаточно сформулював свою теорію особливих історичних заслуг Галичини та з’ясував їх причини. М. Демкович – Добрянський поставив цю працю В. Кучабського в один ряд із “Листами до братів – хліборобів” В’ячеслава Липинського: “Не може бути двох думок про велике значення “України і Польщі”, як твору публіциста з високою політичною культурою, для піднесення політичної освіти українського громадянства і збагачення політичного українського досвіду, без якого не можна вести здорової і розумної політики”.

Василь Кучабський категорично заперечував твердження польських політиків про нерозривну єдність західноукраїнських і споконвічних польських земель, вказуючи на суттєву різницю між "бажанням" мати ті чи інші кордони і реалізацією цього бажання. Ключем до розв'язання складних проблем українсько-польських відносин він вважав розуміння поляками тієї межі, яка визначає їх статус - переможців України або переможених "українськими енергіями". На думку дослідника, прилучення Галицько – Волинської землі до Польської держави не означало їх злиття в “одну органічну цілість”. Поляки перемогли українців у тому сенсі, що зуміли включити їх землі до своєї держави. Але спробувавши сполучити ці землі в одне ціле зі своїми і перетворити українців на “аполітичну етнографічну масу”, що ніби легко підлягала полонізації, вони зазнали поразки. Глибинною причиною цього фіаско була культурно –світоглядна прірва між представниками двох цівілізацій, що розділяла українців і поляків ще від початків другого тисячоліття: “світом романо – германським і візантійським, греко – слов’янським... Брак спільної духовної мови між обидвома змагаючимися по-між себе народами зв’язував вузол трагічного конфлікту на століття”.

Відтворюючи власну державність у 1918 році, польські політики доводили меншовартість західноукраїнської демократії у порівнянні з польською, її неспроможність створити модерну демократично – парламентську державу. В.Кучабський не заперечував того очевидного факту, що західноукраїнським політикам бракувало таких міжнародних зв’язків, які мали Роман Дмовський чи Іґнацій Падеревський. Однак вони не поступалися польським діячам не освітою, ані державним розумом. За В. Кучабським, західноукраїнська демократія виглядала “здоровішою” від польської: тут не було настільки сильної міжпартійної ворожнечі, соціально –революційних тенденцій та політичної демагогії, як у коронній Польщі, а серед народу панував дух солідарності: “Річпосполита Польська і Західна Україна не були на переломі 1918/ 1919-ого року ні кращими ні гіршими, ні вищими ні нижчими одна від одної, тільки були цілком рівнорядними і рівновартними появами на світі”.

Критикуючи ідею "суверенного народу" Р. Дмовського, В. Кучабський зауважував, що польсько-український конфлікт не може закінчитися миром. Загальний дух тієї історичної епохи, про яку йдеться, висував на перший план актуальність національних проблем, що було серйозним симптомом розпаду національних духовно-політичних вартостей у Європі: “Поневолені” народи перетворилися на жертви свавілля “пануючих”, “націоналістичних” “суверенних народів”, а держави, зложені з кількох національностей, стали позбутими живих етичних підстав механізмів і в наслідок цього наступив їхній неповздержний розпад”.

Цей стан Василь Кучабський вважав перехідним, передбачаючи в перспективі створення нових багатонаціональних держав під гегемонією тих народів, які ідею “націоналізму” намагатимуться замінити ідеєю інтернаціоналізму. До останніх, на його думку, належували передусім росіяни, що продемонстрували, шо завдяки інтеранціональній ідеї можна мирним шляхом асимілювати інші народи. Натомість польська “народова” ідея не мала жодних шансів на успіх. Стимулюючи польський націоналізм, вона тим самим відродила націоналізм пригноблених народів, серед яких був і український. За характеристикою В. Кучабського, Річ Посполита перетворилася на бочку з порохом, що “готова при кожній, хоч трохи сприятливій для цього нагоді, вибухнути, як вибухнув був уже раз такий самий ладунок живих енергій України, насильно здушених “грубою силою” шляхетсько – демократичного “суверенного народу”: в 1648-ому році”.

Василь Кучабський наводив ще один аргумент не на користь польської національної політики. Ані Австрія, ані Росія ніколи не заперечували того факту, що захоплені ними землі є не австрійськими чи російськими, а анексованими територіями. Натомість Річ Посполита вважала східні землі не українськими, а польськими: “...на землях між Сяном і Збручем ділає рація стану “суверенного народу” пана Романа Дмовського, для якого полонізація не є методом, тільки є найважливішою, головною ціллю”.

Проблему сучасних йому польсько - українських взаємин Василь Кучабський поділяв на дві складові. Зміст першої становили стосунки Польщі з територією, яку заселяють етнічні українці, другої – відносини між українською і польською частинами населення, що жило на українських землях. На вирішення першого питання український народ не мав безпосереднього впливу: тут визначальною була воля народу корінної Польщі, який вийшов переможцем у збройній боротьбі з Україною і міг диктувати свої умови. Натомість розв’язання другої проблеми значною мірою залежало від волі українського народу. І все ж формули, за допомогою якої можна було розрубати українсько – польський “гордїїв вузол”, не існувало. Ані польський, ані український народи не були на той час спроможними вести конструктивну внутрішню і зовнішню політику.

Характеризуючи становище представників польського етносу на етнічно українських територіях, В. Кучабський писав, що якби польський етнічний елемент на українських землях ще в ХІХ ст. усвідомив єдність своїх інтересів з етнічними українцями, якби не відривався від своїх органічних, із землею пов’язаних завдань, відмовився від ролі “опортуністичного великоземського гречкосійства”, то він не став би “національною меншістю” серед моря етнічно чужого населення, а змість пасивної орієнтації на яґеллонську ідею міг би провадити активну політичну діяльність на українському грунті. На жаль, поляки в Україні виявилися надто вичерпаними духовно, щоб піднятися над егоцентричним націоналізмом і обрали тактику механічної вірності ідеї про культурну і політичну “польськість” України.

Цікавими є міркування Василя Кучабського щодо демократичного “самовизначення” деяких народів після розпаду світових імперій. Окремі народі отримали це “самовизначення” передчасно, бо не витворили панівних прошарків, здатних керувати політикою своїх нових держав. В Європі склалася система механічних національних держав – джерело хаотичних національних, соціальних і мілітарних рухів, з яких щомиті могли виникнути небачені доти війни і революціїї, “боротьба усіх проти всіх”.

Ці небезпечні для Європи процеси, на думку Василя Кучабського, могли бути зупинені консервативними силами за допомогою глибоких політичних і соціальних реформ, ретельної ревізії світогляду. Власне польські консерватори мали б відмовитися від тих хибних методів, які вони застосовували в 1918 – 1919 рр. при проголошенні Речі Посполитої Польської. Крім того, польські політики мусили б визнати, що виникнення Речі Посполитої не пояснюється ані “відродженням” Яґеллонської держави в “жорстоко окраєному” вигляді, ані навіть державним талантом польського народу. Головними передумовами постання тодішньої польської держави були Вільсонівська доктрина “самовизначення народів” і велика зацікавленість Франції в “сильній Польщі” як противазі Німеччині.

Другий висновок, який належало зробити польським консерваторам, - це глибоке розуміння взаємовідносин з Україною, з одного боку, та з Росією – з іншого. Розглядаючи усю історію Росії, неважко усвідомити, що вона спрямовувала свою експансію саме на внутрішньо нестабільні терени. Така політика проводилася у XVII ст. щодо Української козацької держави, у XVIIІ ст. – щодо Польщі, у ХІХ ст. – щодо Туреччини, у 1919 – 1920 рр. – Української Народної Республіки. Росія не могла поширити свій вплив там, де зустрічался з внутрішньо здоровими державними організмами. Так у 1919 р. вона виявилася нездатною підпорядкувати собі прибалтійські народи, які зуміли подолати внутрішні чвари і соціально – революційні пристрасті. Подібна ситуація склалася і на території між Дніпром і Збручем, на яку б неодмінно поширила свій вплив Західна Україна, якби її не “розтрощила” Польща. Василь Кучабський вважав, що на той момент Росія не становила для України серйозної безпеки і її вплив могла нейтралізувати внутрішня консолідація суспільства.

Такої консолідації можна було б досягнути у двох випадках. По-перше, за умови, що польський народ зречеться зазіхань на українські землі, усвідомить, що знищення України призведе до розвалу самої Польщі, перетворить її саму на потенційну жертву Росії. При цьому етнічно польський елемент на українських землях повинен спиратися на почуття українського територіального патріотизму. У другому випадку український народ у боротьбі з польськими колоніальним амбіціями мав би розвинути таку потужну державотворчу енергію, яка відбила б полякам бажання здійснити загарбницькі наміри. “Що справа відпорности України перед Московщиною рішається не на боєвищах українсько – московської боротьби, тільки на бойовищах українсько – польських змагань – це є основний закон цілої історії України вже під поверх сімсот років. Ціле ж історичне нещастя України – і в остаточних вислідах теж і Польщі – полягає ось на чому: з одного боку, польський народ ніколи не знає міри, до якої його боротьба проти України є з обох сторін чинником позитивним, ушляхетнюючим, а від якої вона стає чинником обидві сторони внутрішньо розкладаючим, так що в певний момент цієї боротьби корисніше було б для будування самої ж Польщі, коли б вона замирилася з Україною як рівний з рівним і зреклася свого колоніального панування на Україні на річ власних органічних сил України, котрі на час отої боротьби з Польщею постали. З другого боку, український народ тратить у певному моменті цієї польським народом надмірно загостреної боротьби свої відпорні сили і внутрішньо розкладається, внаслідок чого Україна стає доспілою до політичного і національно – культурного підбою через Московщину. А цей внутрішній розклад України проявляється рівночасним вибухом трьох для неї однаково згубних і в остаточному результаті на користь однієї Московщини ділаючих тенденцій, якими є : переміна розумних, упорядкованих і здисциплінованих змагань у безрозумну анархічно – “націоналістичну” гайдамаччину і зміна думки про незалежність України від Польщі і Московщини з одного боку полонофільською орієнтацією на “знищення Польщі при помочі Московщини”. Серед цього хаосу понять і змагань – Україна паде жервтою Московщини”.

Василь Кучабський вказував на хибність міркувань Романа Дмовського щодо стабільності Польської держави. Політика полонізації українців у Речі Посполитій повністю збанкрутіла. Ані за десять років, як передбачав Станіслав Ґрабський, ані за п’ятнадцять, за ідеєю Романа Дмовського, українство не було полонізоване, бо “українська народність черпала, черпає і буде черпати свої стихійні, ірраціональні відпорні сили з самого духу своєї рідної землі”. Полонізації підлягав не найкращий, а найгірший елемент українського населення, “найбільш в духовному і матеріальному відношенні спролетаризований, пасивний, безхарактерний і трусливий”. Взагалі насильницькі полонізаційні заходи, на думку Василя Кучабського, позбавляли державу етичних функцій, замість вирішення “українського питання” вони лише змінили його форму і зміст.

Дослідник дорікав польським політикам за викривлене мислення, в основі якого лежало монгольське кочове гасло "експансія для експансії", що на перший план виводило зовнішню політику, ігноруючи політику внутрішню. Ідеями і практичними заходами щодо знищення України полонізацією на заході та русифікацією на сході Р. Дмовський переступив закони європейської моралі, внаслідок чого польсько-українська боротьба переросла в аморальне винищення людей. Політика найвпливовішої в країні національно-демократичної партії, яка базувалася на ягеллонській ідеї утвердження польської держави в кордонах Речі Посполитої та ігнорувала право українців мати на своїх етнічних землях власну державу, виявилася, на думку В. Кучабського, безперспективною, оскільки посилювала серед них проросійські настрої, що неодмінно підривало стабільність Польщі.

Василь Кучабський гостро критикував і федералістичну концепцію Ю.Пілсудського, суть якої зводилася до того, що внаслідок розпаду більшовицької Росії буде утворена Велика Україна (без Західної України), яка увійде до польської федерації. Варшавський договір 1920 р. між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським розкрив справжні наміри такої політики: після провалу польсько-українського наступу Польща одностороннім рішенням розірвала договір і віддала Наддніпрянщину на поталу більшовикам.

Українсько-польським відносинам у контексті міжнародної політики В. Кучабський присвятив праці "Зовнішньо-політичне положення об'єднаних українських армій у "Чотирикутнику Смерти" в липні-серпні 1915" (1931), "Польська дипломатія і "східно-галицьке" питання на Париській мировій конференції в 1919-му році" (1931), "Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919" (1931), "Вага і завдання Західно-української Держави серед сил Східної Європи на переломі 1918/1919-го року" (1932-1933). Перших три книжки згодом стали складовими фундаментальної наукової монографії “Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolchewismus in den Jahren 1918-1923” (Берлін, 1934), яка з’явилася як офіційне видання воєнно-історичного семінару Берлінського університету. У передмові до книги В. Кучабський зазначав, що вона висвітлює внутрішнє становище України, зокрема її політичні та військові позиції й одночасно розкриває різнобічні міжнародні зв'язки, які мали визначальний вплив на долю української державності: "Польща і Росія, більшовизм і контрреволюція, тенденція до нового відродження Російської імперії і тенденція до її розпаду, ситуація у центральній Європі та важливе рішення прийняти або відхилити Версальський договір Німецькою імперією, світовий капіталізм і світовий промисловий переворот, Париська мирна конференція і східно-європейська політика окремих західних держав - могутня хвиля сил і процесів, ареною яких стала Європа в цей час - все це містить у собі дана праця". В.Кучабський гостро й аргументовано критикував схему розбудови Польської держави, програма якої не відзначалася ні проникливістю, ні тонким аналізом міжнародних подій, ні державним розумом, ні поміркованістю, а була продуктом догматичного мислення.

Польська шовіністична пропаганда лякала світ "жорстокістю" західних українців, які нібито діяли заодно з московськими більшовиками. Застосовуючи такий негідний прийом, поляки розраховували на те, що внаслідок ізольованості Західної України світова громадськість не знатиме справжнього стану справ і не зможе про нього довідатися. В польських домаганнях Східної Галичини йшлося про повне знищення українських державницьких змагань, заперечувалася навіть найменша можливість виникнення будь-якого державного утворення українців. На Паризькій мирній конференції польська сторона вимагала також прилучення більшої частини Волині й Західного Поділля з Проскуровим і Кам'янцем-Подільським. Взагалі ж польські позиції на Паризькій мирній конференції, за оцінкою В. Кучабського, виглядали досить міцними. Поляки були союзною нацією, з офіційно визнаною державою, повне відновлення якої розглядалося як одне з головних завдань Антанти. Польська дипломатія і пропаганда мала мережу організацій, які охоплювали не тільки Західну Європу, а й Америку. Польські інтереси на конференції беззастережно підтримувала Франція, в більшості випадків США та інші країни Антанти.

Невдачі української дипломатії Василь Кучабський пояснював рядом причин: створенням польською пропагандою серед політиків країн Антанти міфу про нездатність українців мати власну державу і про те, що національно-визвольний рух на теренах Галичини інспірований Австрією та Німеччиною, до того ж ніби цей рух за характером близький до більшовизму; ігноруванням політичними колами Антанти українського питання при розв’язанні глобальних проблем повоєнної Європи, зокрема, майбутнього Росії та Польщі; антиукраїнською діяльністю російської дипломатії; проросійською позицією щодо розв’язання міжнародних проблем галицької партії – русофілів; неузгодженістю щодо розв’язання українського питання серед української дипломатії.

Василь Кучабський небезпідставно вважав можливою нормалізацію відносин між українським та польським народами лише на засадах консерватизму, тобто ідеології, що вільна від націоналізму і грунтується на універсальних людських цінностях: визнанні права націй на самовизначення, відмові від військової експансії проти інших народів. Проте розв’язати українське питання мирним шляхом найближчим часом, на його думку, не вдасться передусім через те, що у Польській державі при владі перебували "неоформлені ніякими стимулюючими моральними законами модерні "націоналісти", "бюрократична або здекласована, себто від служби творчим спільним класам "увільнена" інтелігенція". Ці "новітні беї, бегадури і хани" (за термінологією В. Кучабського) керувалися не загальнонаціональними, а лише особистими інтересами, не мали єдиної позиції, єдиних світоглядних основ і діяли лише виходячи з мотивів прагнення до влади. Дослідник вважав безперспективною політику польської націонал – демократії, що базувалася на яґеллонській ідеї, прагнула до утворення польської держави в рамках Першої Речі Посполитої та ігнорувала права українців створити на своїх етнічних землях власну державу.

Використана література:

1. Гелей С. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності (Українська консервативна політична думка першої половини XX ст. та її вклад в історичну науку). - Львів: Інститут української археографії та джерелознавства НАН України ім. М.Грушевського, 1998.

2. Гелей С. Василь Кучабський про українське питання в політиці Польщі // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник на пошану професора Юрія Сливки. – Львів: Інститут українознавства НАН України ім.І.Крип'якевича, 2000. – С. 284 – 300.

3. Гелей С. Консервативно-політологічна концепція державотворення. Василь Кучабський. - Львів: Інститут українознавства НАН України ім.І.Крип'якевича, 1997.