Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Іван Мазепа до гетьманства

Гетьман Іван Мазепа був, за словами Самовидця, «роду шляхетського, повіту Білоцерківського, старожитної шляхти української і у Війську (Запорозькому) значної», і це стверджує інший сучасник Гетьмана — С. Величко, який називає Мазепу «значним шляхтичем козако-руським». Звідки походили Мазепи-Колединські, предки Гетьмана, невідомо: є лише натяки на подільське (Барське староство) або волинське походження цього роду. На Білоцерківщині Мазепи з’являються десь у половині XVI ст. Є вістка — втім, не досить певна, — що один з них, невідомого докладно імення (припускають — Михайло або Микола), дістав року 1544 від короля Жигмонта І, на денному праві, «хутір Каменець» — пізніше село Мазепинці. За іншими — певнішими — відомостями, цей Мазепа був служебником київського воєводи (1544—1555) князя Пронського, який надав йому «селище» на річці Росі. Пронський, будуючи (близько 1552 р.) замок у Білій Церкві, потребував забезпечити його належною «службою» і для того оселював своїх служебників на Білоцерківщині, яка щойно починала відроджуватися по страшній татарській руїні кінця XV — першої половини XVI ст.

Перший документально відомий нам предок Гетьмана на Білоцерківщині був Микола Мазепа-Колединський (Maziepa Koledynski), який дістав року 1572 привілей короля Жигмонта II Авґуста на «хутір на Камениці» (доплив Росі), на денному праві, з обов’язком відбувати «службу воєнну при пану старості Білоцерківському альбо наміснику його». Це надання ствердив 1578 р. король Стефан Баторій. Дуже цікаві відомості про обов’язки білоцерківської шляхти в інструкції гетьм[ана] Павла Тетері послам В[ійська] З[апорозького] на сойм у Варшаві 30.XI. 1664 р. — Z dziejow Ukrainy, 219, пр. 1. Мабуть, Микола Мазепа був тоді дуже молодою людиною, бо ще довгі десятиліття виконував він тую службу справно й сумлінно, як це ствердили люстратори Київського воєводства в 1616 і 1622 рр. Ця служба зблизила Мазепу з білоцерківською старостинською адміністрацією, й, можливо, в зв’язку з тим, кн. Курцевич, підстароста Білоцерківський, приймає його до свого родового герба «Курч», що відтоді стає гербом Мазеп-Колединських 1. Можна думати, що Микола Мазепа був прадід Гетьмана.

Зовсім зник з історичних джерел дід Гетьмана — Михайло Мазепа, правдоподібно — син Миколи. Знаємо тільки його ім’я (батько Гетьмана називався Степан Михайлович), та збереглася принагідна й не досить ясна згадка Гетьмана про свого діда, який нібито колись служив московському цареві. Якщо ця звістка торкається саме діда Гетьмана по батькові, то це могла бути тільки козацька служба — охорона України, а тим самим полудневих кордонів Московської держави від татар. Українська традиція XVII — XVIII ст. зберегла пам’ять про давні й близькі зв’язки роду Мазеп з козаччиною. Героєм козацьких літописців був полковник Федір (ім’я викликає сумніви) Мазепа, один з козацьких ватажків, що брали участь у повстанні Наливайка й були страчені у Варшаві 1596 р. Згодом були Мазепи і в козацькому реєстрі 1649 р. 2 Можливо, козакував і Михайло Мазепа. Та, будь-що-будь, його не було на Білоцерківщині в 1622 р., коли старий Микола Мазепа ще мусів відбувати «боярську службу» зі свого маєтку. Можливо, що Михайло Мазепа загинув 1620 р. під Цецорою, де разом з коронним гетьманом Жолкєвським полягло в бою з турками чимало українського вояцтва 3.

Куди більше відомостей маємо про батька Гетьмана — Степана-Адама Мазепу. За молодих літ це був типовий кресовий шляхтич, який дуже дався взнаки й своїм землякам, і різним урядам Речі Посполитої. Року 1637 він забив шляхтича Яна Зеленського й був за це засуджений на інфамію та смерть. Але «виволанцеві» пощастило відтягти виконання вироку, а тим часом він погодився з родиною забитого й 1645 р. дістав королівський ґлейт (охоронний лист) і був відновлений в усіх правах. Чи то ця прикра пригода, чи, може, традиційні фамілійні зв’язки з козаччиною привели Степана-Адама Мазепу в табір Хмельницького і з шляхетського заводіяки зробили одного з визначних діячів національно-визвольної революції. Року 1654 він був Білоцерківським козацьким отаманом. Під час Переяславських переговорів з Москвою Степан Мазепа виступає речником української покозаченої шляхти й бере участь у відомій шляхетській делеґації до Бутурліна, яку очолювали Виговські. Це зблизило його з гетьманом Іваном Виговським, який доручає Мазепі, тоді (1658) білоцерківському намісникові, важливу військову місію до короля Яна Казимира. Прихильник політики Виговського, Степан-Адам Мазепа був одним з діячів Гадяцької унії 1658 р. й після катастрофи Великого Князівства Руського залишився на польському боці української політики. На соймі 1659 р. він дістав затвердження дідичних прав на Кам’яницю (Мазепинці). Королівський привілей на це називав Мазепу «в різних оказіях заслуженим шляхтичем і жовніром, до нас і батьківщини нашої завжди прихильним, вірним і в багатьох експедиціях воєнних досвідченим мужністю й відвагою своєю». Року 1662 він був номінований підчашим Чернігівським. Польський уряд, особливо заінтересований тоді в підтримці з боку української шляхти, дуже числився з впливовим білоцерківським дідичем, який дістає королівське ствердження на с. Будище в Богуславському старостві (1663) й м. Триліси на Білоцерківщині (1665), а також спеціяльну охорону білоцерківського польського коменданта для своїх маєтків і королівський «except» для оборони всіх судово-маєткових своїх інтересів (1663) 4. І шляхта Київського воєводства доручає своїм послам на Варшавський сойм 1665 р. клопотатися про маєткові справи Мазепи, який незабаром, того ж року й помер (інстр[укції] Тетері послам на сойм 30.XI. 1664 р. Див.: Z [dzfiejow] Uk[rainy], 219, пр.1).

Степан-Адам Мазепа був одружений з Мариною Мокієвською, представницею старого шляхетського роду Білоцерківщини, який також зв’язав свою долю з козаччиною й козацькою революцією. Це, мабуть, батько Марини, дід майбутнього полковника київського Константина Мокієвського, «положив голову» під Чортковом (мабуть, 1655 р.), а брат її, батько полковника, «в Дрижипольському бою під Охматовом» (1655), як згадував пізніше гетьман Мазепа 5. Марина Мокієвська-Мазепина присвятила свої молоді роки сім’ї й вихованню своїх двох дітей — сина Івана, майбутнього гетьмана, й доньки Олександри 6, — а після смерти чоловіка віддала себе справам громадським і церковним. Вона була членом Луцького Хрестовоздвиженського братства (к. 1666 р.), а згодом прийняла чернецтво (з ім’ям Марії Магдалини) й була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського (1686-1707) і Глухівського (з 1688 р.) жіночих монастирів. Вірна дорадниця свого сина-гетьмана, вона померла в глибокій старості наприкінці 1707 р.

Іван Мазепа народився, правдоподібно, 20 березня 1639 р. в селі Мазепинцях 7.

Культурні й освічені батьки, люди широких національно-політичних інтересів, вплинули й на виховання майбутнього гетьмана. Він вчився в Києво-Могилянській колегії, а потім в Єзуїтській колегії у Варшаві (за іншими — менш певними — відомостями, в Полоцьку). Посилаючи сина до Варшави, Степан-Адам Мазепа сподівався, що він, з допомогою знайомих українських маґнатів (зокрема князів Вишневецьких і Лещинських), дістанеться до королівського двору, щоб «навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах», як казав пізніше сам Гетьман. Так і сталося. Молодий Мазепа став «покойовим» у короля Яна-Казимира, який послав його для завершення освіти за кордон. Мазепа побував (приблизно в 1656-1659 рр.) в Німеччині, Італії і Франції; є звістка про те, що він був і в Нідерландах, де вивчав артилерійську справу. Перебування за кордоном дало Мазепі не лише зовнішній лиск європейської культури й знання чужих мов, але й досвід європейського політичного та культурного життя і — що найважливіше — почуття тої європейськости, що назавжди уберегло його, людину європейського Сходу, від впливів східньої московськости.

По повороті з-за кордону Мазепа продовжує свою службу як «покойовий дворянин» при королівському дворі, підтримуючи водночас зв’язки з Україною й полагоджуючи різні справи (публічні й приватні) свого батька. Розумна й освічена людина, оточений ласкою й довір’ям короля й королеви Марії-Людвіки, молодий Мазепа виконує низку важливих дипломатичних доручень польського уряду на Україні. Року 1659 він був посланий з королівськими листами до гетьмана Івана Виговського, в 1660 р. — до гетьмана Юрія Хмельницького, а року 1663 — до гетьмана Павла Тетері, якому він привіз гетьманські клейноди. Як і батько, прихильник Гадяцької унії, Мазепа бере участь у дипломатичній підготовці походу Яна-Казимира на Лівобережну Україну 1663-1664 рр. Взагалі перебування при королівському дворі було для Мазепи доброю школою й політичної діяльности, й двірської інтриґи, а головне — дало йому досконале знання польського світу (не дарма ж Петро І дуже зважав на думку Мазепи в польських справах) й створило йому впливові зв’язки в польсько-литовських маґнатських колах, які він зберіг до кінця життя. Й саме в цей час утворилася та репутація Мазепи, яка зробила його героєм різних, здебільшого фантастичних оповідань сучасників, нерідко заздрісних і ворожих, і романтичної леґенди багатьох поколінь письменників, мистців, ба навіть істориків. Аджеж писав про нього, тоді вже майже 70-літнього старця, французький дипломат Бонак року 1707: «...Як я чув від пані воєводини Белзької (Сєнявської), гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїм чаром (charme) жінок, як хоче цього».

Року 1663 Мазепа, «одклонившися за службу королеві, зостал при отцу своєму» (С. Величко), допомагаючи старому й, мабуть, вже хворому батькові в маєткових та господарських справах, які вимагали тоді особливої уваги. Але він тримає зв’язок з польським урядом і двором 8 і 1665 р., після смерти батька, дістає звання чернігівського підчашого. Є відомості, що деякі двірські інтриґи й романтичні пригоди його особистого життя перервали кар’єру Мазепи. Але, найпевніше, це сталося в зв’язку зі смертю королеви Марії-Людвіки (1667) і зреченням Яна-Казимира (1668).

Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді «переломовий момент» (Д. Дорошенко) у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі. Разом з тим, перехід до Дорошенка, який висунув широку програму відродження самостійної й соборної Української держави, неминуче й остаточно відривав Мазепу від польської політики, хоч, можливо, й не відразу розірвав його зв’язки з польським політичним світом. Це зробили дальший хід історичних подій і, звичайно, національно-політичні прагнення самого Мазепи.

Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов’язана з великою зміною в його особистому житті. Десь 1668-1669 р. він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Майбутня гетьманова була донькою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653-1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) й генерального судді в гетьмана Петра Дорошенка (1671) 9. Її перший чоловік, шляхтич Самійло Фридрикевич (Козма), полковник польської служби («полковник давній» — 1653 р.), який перейшов на козацький бік, був також полковником білоцерківським (1664) 10 і генеральним осаулом (в Опари). Обидва — і тесть, і зять — були близькими товаришами Петра Дорошенка 11, і шлюб Мазепи з Фридрикевичкою відкривав йому безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина.

Ми дуже мало знаємо про гетьманову Ганну. Невідомо, які взаємини були в подружжя, але дружина Мазепи звичайно залишалася осторонь державно-політичного й навіть двірського життя. Є вказівки, що вона віддавала головну увагу родині й маєтково-господарським справам, власним (вона мала землі на р. Росі, коло Корсуня) і чоловіка (на Лівобережній Україні). Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи; якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві. Здається, мала доньку, яка померла в дитинстві («Historische Remargues», 22.I. 1704, Humburg sub dato 27.Xl.1703, Москва, Мацьків, 116). Але від першого подружжя гетьманова Ганна мала двох дітей — сина Криштофа Фридрикевича, сотника седнівського (1699-1700) 12, і доньку (здається, Марію), що була за сином полковника білоцерківського Михайла Громики 13. Деякі її родичі та свояки дістали за гетьманування Мазепи високі старшинські уряди (Дмитро Зеленський — полковник лубенський, Степан Трощинський — полковник гадяцький та інші). Тихо й непомітно зійшла вона зі світу 1702 р.

У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 р.) він, правдоподібно, виконує обов’язки генерального осаула 14. Він брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.). Хоч він був новою й, мабуть, не зовсім своєю людиною в чигиринських керівних колах (на перешкоді стояла, очевидно, його попередня діяльність, надто пов’язана з Польщею), але роля Мазепи в Чигирині була значно більша, ніж його офіційний службовий стан. Він не був генеральним писарем: сучасна вістка про це, дуже популярна й досі в історичній літературі, була спростована ще самим Дорошенком (справді, генеральним писарем у 1669-1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський). Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («рострпности й цікавости», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії. Основною віссю зовнішньої політики Дорошенка була спілка з Туреччиною, і це дало нагоду Мазепі набути добре знання турецько-татарського світу, яке стало йому пізніше у великій пригоді. На початку 1673 р. Мазепа їздив послом до Криму. У березні 1674 р. Дорошенко посилає його до Переяслава для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем і московським головнокомандувачем кн. Г. Ромодановським у справі об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Того ж року, у червні, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, десь біля р. Інгулу, Мазепа попав у руки запорожців, які були б його вбили, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його. 15 Коли Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.).

Почалася нова й вирішальна доба в житті Мазепи. Хоч він дістався на Лівобережжя мимо своєї волі, але це не було випадкове. Правобічна Україна конала у побойовищах і згарищах Руїни, й новий осередок українського державно-національного життя зростав на Лівобережжі. У творенні лівобережної гетьманської держави найактивнішу участь беруть визначні представники правобережної козацької старшини, які зневірилися в політиці Дорошенка й масою посунули за Дніпро в 1670-х роках. Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки, Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки й багато інших правобережних фамілій поволі здобувають собі керівні місця в економічному та політичному житті Лівобережної України, куди вони принесли свій господарський та адміністративний досвід, прагнення до стабілізації громадського життя й зміцнення української державности, а разом з тим і тугу за українською соборністю. Серед них був і Мазепа, який незабаром висувається на одне з перших місць і в українському уряді, і в його відносинах з Москвою.

Мазепа одразу зорієнтувався в новій ситуації. Він здобув собі довір’я Самойловича, який зробив його «гетьманським дворянином» і доручив йому керувати вихованням гетьманичів. Це поставило Мазепу у близькі стосунки з гетьманською родиною, з якою він згодом навіть посвоячився 16. Так само добре повелося Мазепі і в Москві, куди його послав, на вимогу московського уряду, зі своїми рекомендаціями Самойлович. Мазепа справив добре враження на керманичів московського уряду й одержав «государево жалованье». Шлях до службової кар’єри й здійснення власних політичних плянів Мазепи був одкритий.

Як «ближній человЂк» до гетьмана, Мазепа був у курсі всієї політики уряду Самойловича, і вплив його на цю політику і в 1670-х і особливо в 1680-х роках — безсумнівний. Він бере участь у чигиринських походах Самойловича, що марно намагався вдержати Правобережну Гетьманщину під булавою лівобережного гетьманату. Коли руїна Правобережної Наддніпрянщини, завершена «великим згоном» 1681 р. й укладенням Бахчисарайського миру з Кримом і Туреччиною (1681), перекреслила цей плян, Мазепа підтримує прагнення Самойловича поширити владу гетьманського «реґіменту» на Слобідську Україну, куди пішла велика частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Саме Мазепі, тоді ще тільки «значному військовому товаришеві», і своєму небожеві Михайлу Самойловичу, полковникові гадяцькому, доручив гетьман провадити переговори про це в Москві (кінець 1680 — початок 1681 р.); але московський уряд і тоді, і пізніше рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польських змагань за Україну, що закінчилися «вічним миром», підписаним у Москві 1686 р., незважаючи на всі перестороги гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому (разом з гетьманичем Григорієм Самойловичем) доручено було (у січні 1686 р.) передати московському урядові українські застереження й побажання.

Так чи так, доля України вирішувалася тоді в Москві. Це було ясним для Мазепи, який мало не щороку їздив туди з різними урядовими й приватними дорученнями гетьмана. Ці подорожі й дипломатичні місії дали Мазепі дуже багато. Він не тільки має безпосередні стосунки з московським урядом, але й нав’язує зв’язки в колах московських вельмож; зокрема на початку 1680-х років він досить близько познайомився з князем Василем Ґоліциним, фаворитом царівни Софії Олексіївни й фактичним керманичем цілої московської політики, одним з найбільш культурних людей тогочасної Московщини. Разом з тим, Мазепа провадить у Москві широкі торговельні операції, зокрема транспортуючи туди горілку (на це потрібний був спеціяльний дозвіл царського уряду). Та найголовніше — все це давало майбутньому гетьманові і ворогові Москви досконале знання Московщини й розуміння її загрози для України й цілого європейського світу.

Минали роки. З небагатого (правобережні маєтки, звичайно, загинули у вирі воєнно-політичних подій) гетьманського дворянина й «значного військового товариша» Мазепа перетворився на впливового представника вищої старшини гетьманської України. Року 1682 він став генеральним осаулом, отже, членом українського уряду й найближчим помічником гетьмана. Окрім частих дипломатичних місій до Москви, Мазепа бере участь в усіх важливих державно-політичних акціях (приміром, у виборах на Київську митрополію єпископа луцького Гедеона князя Святополк-Четвертинського 1685 р.) і всіх визначних справах і подіях гетьманського двору й родини Самойловичів 17. Разом з політичними впливами на Україні і в Москві росли й маєтки Мазепи як на Україні, так і в сумежних повітах Росії 18.

Це був процес зросту визначної людини й формування великого державного діяча. Не простий і не легкий був життьовий шлях Мазепи від «покойового» польського короля до гетьмана України, що й сам був, за словами Мазепи, «мало чим менший від польського короля». Не був той шлях прямий — і не міг ним бути в ті трагічні часи для України. Не був він легкий і для Мазепи, бо надто багато труднощів і небезпек, нерідко смертельних, чатувало на нього на цьому шляху. Доля щедро відміряла Мазепі противників і ворогів, що ціле життя його чигали на його згубу та загладу. Але ця незвичайна людина мала особливий талант єднати до себе зовсім різних людей. Пилип Орлик, який дуже добре знав Мазепу, казав, що «ніхто... не міг краще (як Мазепа) обробити людину й притягти її до себе». «Не осягнувши з першого разу мети, — пише Орлик, — він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не робив її своєю». Він мав чимало прихильників — і мало друзів. Надто високо стояв він над ними, над своїм оточенням, над своєю добою. Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передусім самому собі, своїм особистим прикметам і здібностям. Розумний і спритний («был бЂглец во всяких рЂчах», — каже Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з глибоким досвідом західньо- і східньоевропейського світу, він знав кілька мов (крім польської, московської й татарської мов, він володів латинською, італійською, німецькою й знав французьку), багато читав (Орлик ніколи не міг забути його «величну» бібліотеку та її «багатства, рівних яким не було на Україні»), пристрасно кохався в мистецтві (і то в різних його видах) не лише як аматор, але й як творець, був добрим промовцем, а ще кращим стилістом — справжній «gentleman of the Renaissance» (K. Меннінґ). А понадусе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й незвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави й володаря дум української нації.