Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Західна Україна під окупацією Австрії

На підставі першого розподілу Польщі 1772-го року Галичина, а незабаром і Буковина, опинилися під владою Австрії. Свої претенсії на Галичину Австрія умотивувала в спеціяльному меморіялі, укладеному 1771 року під назвою: «Вивід прав Угорської корони до Червоної Руси і до Поділля, так само як Чеської корони — до князівств Освєциіма й Затора». У цьому меморіялі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині та Чехії, бо Угорщина та Чехія належали Габсбурґам. Росія, яка ввесь час прагнула загарбати під свою владу всі українські землі, дуже неохоче погодилася відступити ті території Австрії, і російські війська покинули Галичину тільки під тиском австрійських окупаційних військ.

До Австрії прилучено Руське воєвідство, без Холмської землі, але з Замостям, Волзьке та окраїни Подільського й Волинського восвідств, а з чисто польських земель — південні частини Краків ського й Сандомирського воевідства та частину Люблінського. Ці землі дістали назву «Королівство Галичини та Льодомерії (Володомирії)».

По третьому розборі Польщі до Австрії прилучено Холмську землю та окраїни Берестейського і Підляського восвідств. Але року 1809 Холмщину приєднано до Варшавського воєвідства, а після Віденського Конгресу —в 1815 році — до Царства польського.

Року 1774 до Австрії приєднано частину Молдавії під назвою Буковина», а до Угорщини — українське Закарпаття (або Підкарпаття). Ці три українські території жили своїм відмінним життям і тому історію їх під австрійською окупацією подасться окремо.

Доля цих трьох частин українського народу мала багато спільного: всі вони терпіли тяжкий гніт сусідніх народів — угорського, польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З другого боку, протягом цілого XIX ст. всі вони вели боротьбу проти зовнішнього тиску і денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доказували, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу, а їхня мова — до єдиної російської мови.

а) Галичина. Австрія дістала Галичину в стані занепаду Війни, російська окупація довели країну до зубожіння. Шляхетство підірвало своє значення в Польській державі взаємною боротьбою окремих родів; міське населення занепало одночасно з занепадом торгівлі та промисловости. Селянство зубожіло під гнітом кріпацтва. Хліборобство мало екстенсивний характер. Ремісництво ледве животіло.

Представник освіченого абсолютизму, цісар Йосиф II, намагаючись піднести господарське й духове життя Галичини, дав новий устрій містам, реґулював торгівлю, будував школи і шпиталі.'"

Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари «Барбареум» — семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 перенесено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піярського орденів, де наука велася латинською й польською мовами. австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання; пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 засноване народні школи трьох типів: одноклясові — парафіяльні, з наукою українською мовою, триклясові та чотириклясові — з наукою німецькою мовою. Року 1784 у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, а на Богословському — латинською. 1787 року зорганізовано окремий Богословський факультет для українських студентів з українською викладовою мовою; цей університет існував до 1809 року.

Велику увагу звернув австрійський уряд на впорядкування економічних та соціяльних відносин. Особисте підданство селян скасовано. 1782 року видано наказ для Галичини, яким обмежувалося права панів над селянами: селяни діставали право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де завгодно; зреформовано суд. Року 1799 встановлено нове оподаткування: 70"/о прибутку з праці йшло селянинові, 18°/о — державі і тільки 12°/о — дідичеві. Щоправда, усі ці реформи здебільшого залишилися на папері, бо після смерти Йосифа II наступники його не дбали за долю селян. Австрія переживала тяжкі часи воєн із Наполеоном, які зруйнували державу. Нові накази 1819 року збільшили оподаткування селян. Почалися безконечні судові процеси селян із дідичами, на яких здебільшого вирішувалось справи в користь дідичів. Становище селян погіршувало те, що в Галичині знову почала здобувати вплив польська шляхта, яка лякала німецьку адміністрацію вигадками про прихильність українців до Росії. Під впливом польської шляхти запроваджено в школах польську мову замість української. Польонізація так широко охоплювала населення, що навіть духовенство, яке прагнуло зберегти /ь-оаїнську культуру, в особистих стосунках вживало польської мови.

Проте, хоч австрійські реформи мали невелике практичне значення, вони багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на ліпше майбутнє, розбудили енергію для боротьби за майбутнє. Велику ролю у цьому відродженні відіграло молоде українське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для польонізації українців, стала у другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу.

Польські заходи, а зокрема введення польської мови у школах викликало протести: митрополит Михайло Левицький, під впливом каноніка Івана Могильницького, звернувся до уряду з ученим трактатом в обороні «руської» — української мови. Спроба Могильницького заснувати у Перемишлі просвітнє товариство священиків не мало успіху: воно не витримало опозиції збоку польського духовенства та ополячених уніятів-Василіян. Більшого досяг Могильницький, закладаючи українські народні школи. У Перемишлі в 1820— 1830-их роках зібрався біля єпископа Івана Снігурського гурток письменників та вчених: о. Йосиф Левицький, автор граматики, о. Йосиф Лозинськіві, етнограф, о. Антін Добрянський, історик, о. Іван Лаврівський, філолог — які поклали початок культурному відродженню Західньої України.'"

Одночасно з культурним рухом ширяться в Західній Україні революційні рухи. Польські повстанці 1830-их років мали прихильників не лише серед української молоді, а навіть серед львівського греко-католицького духовенства, але на перешкоді до згоди стояло презирливе ставлення поляків до національних почувань українців.'" Галицька молодь, як і наддніпрянська, прагнула наблизитися до народу, вивчала його мову, фолкльор.

Справжнє відродження Західньої України почалося пізніше — в 1820-их роках. У центрі його стояла — «Руська Трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці Львівської Духовної Семінарії. Вони прагнули уґрунтувати галицьке відродження на духовому зв'язку з Україною Наддніпрянською.

Першим виявом відродження був збірник «Русалка Дністрова», виданий Шашкевичем у 1837 році. Це була перша книжка в Галичині, написана українською народньою мовою. Хоч ця книжка була сконфіскована, все ж вона справила велике враження. Вона, — як писав Головацький, — «запалила вогонь.., який створив очі кожному письменному чоловікові». Члени «Трійці» збирали пісні, писали статті до чеських, польських, німецьких часописів про життя українського народу. Однак, час для їхньої праці був несприятливий: в Австрії панувала реакція, уряд боявся зв'язків українців із Польщею; серед більшости духовенства, яке тоді було єдиним репрезентантом культурного громадянства Галичини, панував консервативний настрій. Члени «Трійці» опинилися в тяжкому стані, не мавши жадної.підтримки. Шашкевич помер у злиднях, Вагилевич перейшов до польських панів. Від «Трійці» залишився один Я. Головацький.

Революпійний рух — так звана «Весна народів» — який охопив усю Европу в 1848 році, глибоко захопив Австрію. Він виявився в повстаннях у самій столиці Австрії, Відні, та серед підкорених Австрії народів Угорщини, де очолив повстання Кошут, Італії, Чехії, Галичини, Буковини. Поляки також заворушилися, бажаючи відновити незалежну Польську державу. Цісар Фердінанд 1 спішно проголосив конституцію, скликав парлямент, скасував панщину.

Момент був сприятливий і для українців. Переважна частина їх почала організуватися окремо від поляків. Австрійський уряд пішов назустріч українцям, шукаючи у них підтримки в боротьбі з угорцями та поляками. У Львові засновано року 1848 Головну Руську Раду, свого роду тимчасовий національний уряд, який мав з'ясувати австрійському урядові політичні та національні прагнення українців. Як пресовий орган Ради стала виходити «Зоря Галицька».

Головна Руська Рада проголосила єдність всього українського народу. Українські посли в австрійському парляменті поставили вимогу виділити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, в окремий коронний край під управлінням намісника і приєднати до Галичини Буковину та Закарпаття. Це гостро суперечило бажанням поляків, які домагалися перетворити Галичину на польську провінцію. У боротьбі з поляками Головна Руська Рада зорганізувала власні збройні сили — Народну ґвардію. Але австрійський уряд не виконав головної вимоги українців: не поділив Галичину на дві частини — польську та українську.

Того ж 1848 року в червні у Львові скликано Собор руських (себто українських) вчених, який накреслив широку програму організації української науки. Він домагався повного відокремлення українського народу від польського та російського і створення єдиної української наукової мови, єдиної граматики та правопису. Австрійський уряд дав дозвіл на заснування у Львівському університеті катедри української мови та літератури.

З цих широких плянів зреалізовано дуже мало. Року 1849 австрійський уряд, з допомогою російських військ, придушив повстання, скасував конституцію і поновив абсолютистський лад. Однак, внаслідок скасування кріпацтва, в Галичині з'явилося 375.000 вільних селянських господарств. Викуп дідичам за землю платила держава, а селяни повертали їй викупні гроші протягом 50-ти років.'"

Року 1849 розв'язано Державний Сойм і Головну Руську Раду. Поляки, під проводом намісника гр. Голуховського, фактично забрали всю адміністрацію в Галичині до своїх рук. Серед українців почалося розчарування. Вони опинилися між двома впливами: австрійці хотіли накинути їм латинську абетку, а з другого боку ширилася російська пропаганда за єдність галицьких українців із росіянами. Значна частина старшої віком галицької інтелігенції почала схилятися до «панрусизму», вносячи цим ослаблення серед українських патріотів. Так зародилася москвофільство, основу для якого давало переконання в силі Росії та бажанні її об'єднати всі слов'янські народи.

Року 1861 проголошено в Австрії нову конституцію, яка дала Галичині автономію з власним сеймом. 1861 року на цей сойм українці вислали 49 послів із загальної кількости 150. З роками це співвідношення ще погіршало: року 1877 було українських послів 14, а 1883-го — тільки II. Причиною цього були нові виборчі правила, за якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а українці були переважно селяни. Ще гірше становище було у віденському парляменті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоуправління опинилися в польських руках. Урядовою мовою стала, замість німецької, польська. Львівський університет був спольонізований; школи перейшли під керівництво Польської Крайової Шкільної Ради. Лише невелика кількість середніх та фахових шкіл залишилася українськими."*

Провід в економічному житті належав польській шляхті. Знесення панщини не підірвало її могутність. Занепадали дрібні землевласники,, але зростали польські лятифундії. 1820 року в Галичині було 8.500 великих маєтків із 683-ма моргами землі пересічно в кожному. 1859 року було 4.500 маєтків, але з наділом пересічно в 1.185 моргів. Року 1880 було 2.086 великих маєтків, але пересічно маєток мав 2.400 моргів. Одночасно погіршувалося становище селян. 1820 року, до ліквідації панщини, селянин мав пересічно 15 моргів, року 1859 — 9,5, року 1880 — 5,5, а року 1900 — 4,5 морга. Селяни примушені були шукати заробітків переважно у дідичів, і потрапляли знову в залежність від них.

Міста набули польського характеру, і державна та крайова допомога підтримувала розвиток польської культури та науки.

Придушення російським військом польського повстання 1863 року загострило відносини між поляками та українцями. Провід у культурному та національному житті українців належав інтелігенції духовного походження, головним чином священикам-уніятам. які купчилися біля «Святого Юра» у Львові, де була резиденція митрополита. Осередком духовної інтелігенції, її проводом і протектором був митрополит, і всю національну справу ця духовна верства брала, як обрядово-церковну, вбачаючи в церковній організації єдину оборону проти польського наступу. Головна увага духо венства була присвячена боротьбі проти латинізації церковного обряду, але, шукаючи зразків у Православній Церкві, воно підпадало під російський вплив. Ця консервативна інтелігенція ставилася до української мови як до мови неписьменного селянства, ойе

рігала церковно-слов янську мову — і знову потрапляла під російський вплив. Група консерваторів тримала в своїх руках три установи: Ставропігіяльмій Інститут, Народний Дім, заснований у Львові в 1850-их роках, і «Галицько-Руську Матицю», як називали товариство для видавничої і взагалі просвітньої справи, засноване у Львові 1848 року. За перші роки видало воно понад 80 книжок. Довгий час консервативний табір сподівався підтримки австрійського уряду, але, розчарувавшись у ньому, поділився на дві групи: москвофільську, що всі надії покладала на допомогу від Росії та прагнула едности з російським народом, і другу групу, що намагалась порозумітися з поляками.

Позицію москвофілів зміцнювали факти зовнішньої історії: року 1831 російський уряд розгромив перше польське повстання, а року 1868 — друге польське повстання. Створювалося враження про велику, непереможну силу Росії, поруч із Австрією, яка схилялась до занепаду. Року 1865-1866 Австрія у війні з Прусією зазнала тяжкої поразки. Підкорені їй народи одержали широку автономію, а сама Австрія стала «двоєдиною» монархією — Австро-Угорщиною, яку об'єднувала особа монарха. Кожна країна мала окремі парляменти: Австрія — у Відні, Угорщина — в Будапешті. Міністерства, крім деяких (зовнішніх справ, військових справ та фінансів) були також окремі. Серед українців ширилися чутки, що Галичина перейде під владу Росії, і це ще більше підносило авторитет Росії та віру в її непереможність.

Року 1866 орган українських консерваторів «Слово» заявив, що жадних українців не існує, е єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова, а тому не варто творити українську літературу. Табір москвофілів зростав, охоплюючи інтелігенцію Галичини, Буковини, Закарпаття; до нього переходили діячі, які 1848 року з захопленням працювали над творенням української літератури. До цих діячів належав і член «Трійці» Я. Головацький, який 1848 року був професором української літератури та мови у Львівському університеті. Він переїхав 1367 року до Росії, де дістав посаду голови Археографічної Комісії у Вільні. Коли російський уряд в боротьбі проти поляків закликав священиків і вчителів-галичан переходити до Холмщини, на цей заклик відгукнулися сотні галичан. Це зміцнило москвофільські настрої в Галичині й ослабило місцеві культурні сили.'"

Проти консервативно-москвофільського табору старої інтелігенції виступила молодша віком група діячів, які називали себе «народовцями». Ця група складалася з учителів, письменників, правників, студентів. Вони продовжували діяльність Маркіяна Шашкевича, засновували часописи («Мета», «Всчерниці>, «Нива^, Русалка»), які мали успіх серед молоді, але за браком коштів існували недовгий час. Представниками народовецького руху були В. Шашкевпч, К. Климович, Ф. Заревич та інші. Народовці за зразком Київської Старої Громади організували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збирали бібліотечки, передплачували журнали, влаштовували концерти тощо. Ці громади були таємними організаціями.

Коли в Наддніпрянській Україні заборонено друкувати книжки українською мовою, деякі письменники та вчені, як В. Антонович, Марко Вовчок, 1. Нечуй-Левицький, П. Куліш, О. Кониський, стали надсилати свої твори, здебільшого під псевдонімами, до Галичини і допомагали народовцям матеріяльно. З допомогою наддніпрянців засновано у Львові місячник «Правду», що протягом довгого часу була органом всеукраїнського єднання. «Кобзар» Шевченка став для галицьких українців священною книгою, а Україна — священною землею. «Кохаються в пам'ятках козацької слави», — характеризував народовецький рух М. Грушевський.

У 1860-их роках народовці почали засновувати нові товариства: року 1861 «Руську Бесіду» у Львові, року 1868 — «Просвіту», року 1873 — Товариство імени Швченка, з 1893 року це Товариство. створене для сприяння розвиткові письменства, перетворилося в наукову установу. Значну суму — 9.000 Гульденів — дала Є. Милорадович, нар. Скоропадська, на придбання друкарні для Товариства ім. Шевченка. Були й інші жертводавці з Наддніпрянської України: О. Кониський у своєму заповіті відписав Товариству Шевченка своє майно; допомагали — Є. Чикаленко, В. Семиренко. Взагалі вплив наддніпрянських українців був дуже значний; зокрема великий вплив мав М. Драгоманов. Наддніпрянці допомагали галичанам вийги з вузького провінціялізму і привчали почувати себе частиною великого українського народу. Це було конче потрібно, бо поволі народовецький напрям утрачав свій колишній характер. Переважно представники духовенства та дрібної буржуазії, були настроєні занадто льояльно супроти австрійського уряду, провідники народовецького руху не вияснювали народові основ конституційного життя ані засад економічної та соціяльної науки, — писав 1. Франко, — і український народ, живучи в конституційній державі, був переконаний, що «цісар.. . може все зробити, і що від його волі все залежить». Серед народу байдужість до парляментської політики дійшла до того, що 1879 року галицькі українці провели до сойму тільки двох кандидатів!

На початку 1880-их років у Галичині почалося пожвавлення. У 1880 році народовці заснували часопис «Діло», присвячений галицьким справам. Редактором його був В. Барвінський, видатний громадський діяч. Саме тоді в Галичині зростав вплив М. Дратоманова, який закликав народ до активної праці, до освіти. Під його впливом були видатні діячі — 1. Франко та М. Павлик. На народніх вічах обговорювано проблеми політичного та суспільно-економічного життя. Року 1885 народовці створили політичне товариство «Народня Рада», яке ставило завданням продовжувати справу Головної Руської Ради 1848 року й добиватися поділу Галичини на польську та українську частину.

Наприкінці 1880-их років під впливом Драгоманова постала Українська Радикальна Партія, в якій провідне місце зайняли 1. Франко та М. Павлик. За свою мету партія ставила оборону інтересів селян. На гроші, зібрані на Наддніпрянщині, вона видавала дві газети: «Народ» і «Хлібороб». Партія провела своїх кандидатів до сойму і до парляменту. В загальнополітичних справах вона стояла за незалежність України.

Під впливом наддніпрянців — В. Антоновича, О. Кониського — провідники народовців О. Барвінський та інші, підтримані митрополитом Сильвестром Сембратовичем, спробували дійти до згоди з польськими політичними колами, які очолював намісник Галичини, граф К. Бадені. Головною метою цієї групи було відмежуватися від москвофілів і спертися на австрійські урядові кола, спільно з поляками. Українці сподівалися добитися від уряду дозволу на заснування української гімназії (третьої, бо дві вже мали), українських катедр в учительській семінарії та університеті, допомоги для культурних установ тощо. Народовці сподівалися «нової ери» для українців, але спроба ця викликала загострення між українськими угрупуваннями: москвофіли і радикали виступили з рішучою опозицією, і широкі українські кола не підтримали народовців. Навпаки, їх спроба внести заспокоєння викликала ворожнечу. Підтримували цю політику тільки О. Барвінський, А. Вахнянин та небагато інших діячів. Незабаром і гр. Бадені перейшов до ворогів українців. Єдиним реальним досягненням «нової ери» був дозвіл мати катедру української історії у Львівському університеті. Катедру цю зайняв 1894 року учень проф. В. Антоновича, М. Грушевський, який дійсно поклав початок «нової ери».

У 1890-их роках зайшли в Галичині значні зміни. На поверхню життя почали виходити нові інтелектуальні та наукові сили. 1899 року праве крило Радикальної партії об'єдналося з народовцями, і вони створили нову — Національно-Демократичну Партію, яка перебрала провід у політичному житті народу. В своїй програмі ця партія поставила домагання, щоб «цілий український народ з'єднався в одноцільний національний організм». На чолі її став Ю. Романчук, а пізніше — К. Левицький, обидва посли до австрійського парляменту. З того часу провід у боротьбі за здобування політичних прав знаходився переважно в руках цієї партії. Року 1899 ліве крило Національно-Демократичної Партії створило нову — Українську Соціял-Демократичну Партію, на чолі якої став М. Ганкевич. На з'їзді Соціял-Демократичної Партії в Брні як мету цієї партії проголошено створення «вільної Української Держави, Української Республіки».

Це прагнення — створити незалежну державу свідомість потреби її — головне досягнення українського народу в XIX ст. Ще 1895 року заяву про самостійність українського народу, як мету політичних домагань, склала на своєму з'їзді у Львові Українська Радикальна Партія. На межі двох століть, у 1900 році, на двох протилежних кінцях України, українська молодь маніфестувала своє прагнення до незалежности України: в Харкові і в Полтаві М. Міхновський на таємних сходинах молоді виголосив на цю тему реферат, і молодь з ентузіязмом вітала гасло незалежної України. Того ж року у Львові, на публічному вічі, після доповіді Д. Донцова, українське студентство прийняло резолюцію, в якій стверджено, що його ідеалом є створення самостійної Української Держави. Цю резолюцію підтримали газета «Діло» і 1, Франко на сторінках «Літеіатурно-Наукового Вістника».

б) Буковина. Року 1774 Австрія, щоб заокруглити свої володіння на сході й забезпечити сполучення Галичини з Семигородом, прилучила до себе північну частину Молдавського Господарства, з містами: Чернівцями, Серетом і Сучавою. Австрія мотивувала це тим, що ця територія належала колись до Галицького князівства і тільки в XIV ст. опинилась під владою молдавських господарів, Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, турецький султан, дав згоду. Ця країна стала знову називатися «Буковиною», як було в XIV ст. Деякий час Буковина управлялася військовою владою, але 1786 року її приєднано до Галичини, і так перебувала вона до 1849 року, коли її відокремлено як осібну провінцію.

На Буковині, під час переходу її під владу Австрії, було 69"/о українців, 26°/п румунів і 5"/о інших національностей: жидів, вірменів, греків, угорців, німців, поляків.

З перших же часів австрійської влади почалася інтенсивна іміграція до Буковини румунів із Молдавії та Семигороду. Ця іміграція, а також фальшиві інформації румунів австрійському урядові сприяли тому, що в австрійців склалось уявлення, ніби Буковина взагалі е румунською країною, і в школах цього краю почали впроваджувати румунську мову.

Австрійський уряд перевів низку важливих реформ, щоб вивести Буковину з того занедбаного стану, в якому вона перебувала. 1781 року кріпацтво замінено панщиною за договором селян із панами. Року 1783 було засноване німецьку та румунську школи. У переконанні, що людність Буковини румунська, Австрія призначала на адміністративні посади румунів, які румунізували Буковину.

Приєднання Буковини до Галичини в 1786 році мало негативні. наслідки. Польська шляхта Галичини не допускала селян до освіти і ширила польонізацію та латинізацію. Року 1808 у Чернівцях засновано першу гімназію з латинською викладовою мовою. У початкових школах викладали румунською або польською мовами, але не українською. Виходом із цього положення було заснування приватних українських шкіл, в яких викладали дяки. Такі школи називали «дахівками», але, звичайно, було їх замало. Домагання впровадити українську мову в шкільному навчанні підтримувала Львівська греко-католицька консисторія, з митрополитом Михайлом Левицьким на чолі, але позитивна урядова відповідь не змінила справи тому, що Крайова Шкільна Рада вирішила, що українські, діти повинні вчитися польської мови.

Ліберальний режим цісаря Йосифа II за його наступників змінився реакцією. Особливо загострилась реакція після Віденського конгресу 1814 року. Хоч особисте кріпацтво було скасоване, селяни залишилися в економічній залежності від поміщиків і зобов'язані були відробляти панщину. Становище селян на Буковині було дуже тяжке; гніт збільшувало ще те. що селяни були українці, а пани — переважно румуни.

Перша половина XIX ст. позначилася рядом селянських заворушень. у яких перд вела Гуцульщина. Гуцули, головним зайняттям яких було скотарство, жили завжди відмінним від іншої людности життям. Напровесні вони виганяли свою худобу на полонини, на гірські пасовища, і вимоги землевласників, щоб гуцули відбували панщину, викликали обурення. Спочатку вони зверталися до судів, але здебільшого програвали справи. Тоді почалися повстання, які в 1840-их роках очолив заможний селянин Лук'ян Кобилиця.

Року 1848 повстання в країнах, підкорених Австрією — Італії. Чехії, Угорщині, Галичині — відбилися й на Буковині. Буковинські посли були у Львові, в Головній Руській Раді. Року 1848, на підставі конституції, обрано послів від Буковини до парляменту у Відні; серед них бур і Л. Кобилиця, який виступав за політичну автономію Буковини та передачу землі селянам. У парляменті всі ці посли стали в гостру опозицію до румунів.

1848 року, після розв'язання парляменту, Кобилиця знову підняв повстання, яке охопило всю Буковину. Буковинські повстанці мали зв'язки з повстанцями під проводом Кошута на Угорщині. Повстання мало соціяльний характер — селян проти поміщиків, і національний — українців проти австрійців та румунів. Кобилиця поставив своєю ціллю створити автономну Гуцульщину, яка підлягала б тільки цісареві. 1849 року повстання було придушене урядовими військами. Л. Кобилиця став героєм свого народу, а після смерти на його честь складали легенди та пісні.

Боротьба за автономію закінчилася 1861 року, коли Буковину визнано «коронним краєм» Австрії, з титулом воєвідства, з подвійними адміністраційними органами: перший орган — центральний уряд; його репрезентував призначений австрійським урядом крайовий президент, якому підлягали старости та начальники повітів другий орган — автономна управа, що складалася з Крайового Сойму — парляменту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та Крайового Відділу — виконавчого органу, якпі призначав місцевих урядовців. Фактично автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не моглг добитися навіть визнання української мови за урядову.

Виділення Буковини як окремого краю відбилося на її національному відродженні. З 1870-их років посилюється боротьба українців із румунами за національну окремішність, з одного боку, Тс германізацією — з другого. У Буковині виникають різного род^ українські товариства. Року 1869 засновано в Чернівцях товариство «Руська Бесіда», першу українську організацію в Буковині, спочатку — клюб, яка згодом перетворилась на літературне товариство Проіснувало воно до 1940 року і відіграло значну ролю в національному відродженні цього краю. Проте, в товаристві виявилася розбіжність поглядів: Більшість належала до москвофілів, які обстоювали «єдину загальноруську мову», а меншість була за народню українську мову. Року 1870 засновано в Чернівцях політичне товариство «Руська Рада», а 1875 року там же створено німецький університет з катедрою української мови.

Становище буковинських українців покращало тільки в 1880-их роках, коли провід українського зорганізованого життя перебрали народовці: завдяки їм до парляменту вислано національне свідомих послів.'" Велике значення мали й інші чинники: з одного боку поглиблювався москвофільський рух, який почав лякати австрійський уряд, внаслідок чого, щоб обмежити його, дано більше свободи в національних питаннях українцям; в той же час румуни страшили уряд доносами на «москвофільство» українців. З другого боку австрійський уряд втрачав довір'я до румунів після того, як 1878 року, внаслідок російсько-турецької війни, румунські воєвідства — Молдавію та Волощину — об'єднано в незалежну державу — Румунію, яка року 1881 стала королівством. Румуни в Буковині прагнули прилучення до Румунії. Австрійський уряд почав із більшою увагою ставитися до українців.

1884-ий рік позначився перемогою народовців у «Руській Бесіді», звідки москвофіли примушені були виступити, а в 1885 р. народовці перебрали провід в «Руській Раді». Того ж року «Руська Бесіда» почала видавати народною мовою часопис «Буковина». З того часу засновується на Буковині багато українських товариств та установ, число яких року 1914 досягає 590.

До цього ж періоду належить діяльність видатних письменників: о. С. Воробкевича, Г. Воробкевича і О. Ю. Федьковича, значення якого для Буковини порівнюється з значенням Шевченка для України. Серед буковинських учених та громадських д ячів чолові місця належать: проф. С. Смаль-Стоцькому, М. Василькові та О. Поповичеві.

У формуванні української провідної верстви, в ідеологічній боротьбі за українське «я», Буковина протягом другої половини XIX ст. мала постійні контакти з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Буковину відвідували: Я. Головацький, О. Наумович, О. Барвінський; великий вплив мали — М. Драгоманов, О, Кониський та інші.

Так, на переломі XIX та XX століть, встановлювався зв'язок між Україною, що була під окупацією Росії, і тими землями, що були під окупацією Австрії.'"

в) Закарпаття. У ХУГ ст. Закарпаття ввесь час примушень було брати участь у боротьбі сусідів. Після перемоги Угорщини в 1526 році, його поділено між трьома сусідами: Австрією, Туреччиною та Семигородом. Закарпатська Україна стала територією, на якій точилася боротьба Австрії з Семигородом, Західне Підкарпаття — Пряшівщина та Ужгородщина — перебувало під зверхністю Австрії, а східне — Семигороду Країна була зруйнована, міста занепали. Єдиним позитивним явищем було те, що зменшився тягар панщини, а в горах її не було зовсім. Це стало причиною припливу до Закарпаття переселенців із Галичини.

Протягом XVII ст. на Закарпатті розвивалася своєрідна культура; вживалися богослужбові книги київського та львівською друку; творилася місцева релігійна література, апокрифи, легенди, полемічно-апологетичні літописи (наприклад, Гукливський літопис) середньовічні повісті, вірші. Власного друку не було і перші книгг друкували в Тернові. Закарпатське письменство вживало народньо; мови і мало релігійний характер.

XVIII ст. було добою відносного спокою. Правління Марії Терезії та Йосифа 11 позначилися пільгами для селян; «урбарегулябія' 1766 року обмежила панщину, а 1785 року скасовано підданство селян. Проте, після смерти Йосифа II, його наступник, Леопольд, відновив кріпацтво, яке тривало до 1848 року. Посилення панщини викликало рух опришків, повстанців, які ховалися в горах і звідти вчиняли напади та грабували поміщицькі садиби.

У XIX ст. на Закарпатті було багато інтелектуальних сил, як: не знаходили відповідного становища на батьківщині іі переходили до Галичини або до Росії. Так до Львова переїхали — П. Подій ть 1. Земанчик — професори Львівського університету, а М. Балудянський, 1. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович працювали в Росії і на Україні. Поволі в закарпатській літературі творилася нова нова, далека від народньої. Найвидатнішою особою цієї доби був історик і церковний діяч Михайло Лучкай-Поп.

Революційний рух 1848 року захопив і Закарпаття. Угорські повстанці вели агітацію серед закарпатської молоді, заохочуючи її приєднуватися до них і навіть забираючи їх силою до своїх загонів. Багато українців із Закарпаття тікали до Галичини. Руська Головна Рада видала відозву до закарпатських українців, в якій перестерігала їх проти союзу з угорцями. У той же час повстанці загрожували Закарпатській Україні долею Содому Н Гоморри, якщо вона їх не підтримає. Тоді закарпатські селяни розпочали партизанську війну проти угорців, що нищили та палили їхні хати. Року 1849 закарпатська інтелігенція звернулася до австрійського цісаря та до Головної Руської Ради з заявами, в яких писала про своє бажання відділитися від угорців і прилучитися до Галичини. Головна Руська Рада у своїй відповіді закликала закарпатських українців триматися спільно й підтримувати Австрію проти угорських повстанців. Проте, австрійський уряд не виправдав надій українців, що його рятували.

Наступна доба історії Закарпатської України зв'язана з діяльністю А. Добрянського, який все своє життя присвятив захистові неугорських народів. Він виступав послом від Закарпаття на Слов'янському З'їзді в Празі та на зборах Головної Руської Ради в 1848 році. Після здушення угорського повстання австрійський уряд призначив А. Добрянського комісаром на Закарпатті. За його ініціятивою, 1849 року делегація закарпатських українців висловила цісареві свої побажання, серед них головне — розподіл Угорщини на дистрикти за національністю. Уряд взяв до уваги цю петицію і виділив «Руський дистрикт» з осередком в Ужгороді, а Добрянського призначив на намісника.

А. Добрянський призначав українців • на високі пости, вводив українську мову в школах і установах. Почалося відродження літератури, появились видатні письменники-патріоти, які писали українською мовою — О. Духнович, Є. Фенцик; Д. Балудянський видає церковну історію. Засновано літературні товариства: «Пряшевское литературное общество», в Ужгороді — «Общество Василия Великого». Проте, великим лихом стало ширення москвофільства, яке підігрівалося воєнними перемогами Росії і допомогою російських добродійних товариств; розвивалося так зване «язичіс» — штучна книжна мова москвофілів, у якій безсистемне поєднувались лексичні та граматичні елементи живої української мови. Москвофільство ширилося серед інтелігенції, поглиблюючи прірву між нею і селянством.

Року 1867 Австрія, розбита Прусією, визнала права Угорщини на самоурядування. Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини. Угорці металися на українцях за погроми, вчинені російським військом 1849 року. Ці переслідування викликали руїну Закарпаття і штовхали українців до москвофілів. Яскравим представником москвофільства, або русофільства був 1. Раковський, віцедиректор Ужгородської семінарії, редактор «Газети Церковної» та упорядник низки підручників, у яких він доводив, що нема ні українського народу, ні української мови, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова.'"

1870-го року завітав до Закарпатської України М. Драгоманов і пізніше в «Австро-руських споминах...«яскраво змалював невідрадну картину життя закарпатських українців, називаючи їх «раненими братами». Аналізуючи причини москвофільства на Закарпатті, Драгвманов підкреслював, що причина його зрозуміла; це прагнення власної держави і протест проти мадяризації України. Два факти підсилили москвофільство: кар'єра, яку зробили в Росії закарпатці — Балудянський, Орлай та інші, і — російська окупація 1849 року, яка показала силу Росії. Ніхто не подумав ознайомлювати угорських русинів з українськими письменниками, тоді, як багато говорили про російських.

Але слова і перестороги Драгоманова не мали наслідків. Швидко розвивалися дзі протилежні течії. Перша — це урядова мадяризація, в якій навіть Греко-Католицька Церква стала поволі знаряддям антиукраїнської політики угорського уряду. Закарпатські єпископи діставали іменування під впливом угорського уряду. Завмирали українські парафіяльні школи, закривались українські газети. Року 1881 було 353 школи з українською викладовою мовою, а року 1883 залишилося тільки 282. Року 1914 не було вже жадної української школи. Друга течія — це москвофільство, яке виявляло протиакцію. Прірва між інтелігенцією і селянством поглиблювалась. До того приєдналися стихійні нещастя: кілька років були неврожаї, і людність голодувала. Внаслідок природнього збільшення сільського населення — наділи дробилися. Виходом із цього становища була інтенсивна еміграція до Америки, яка почалася в 1880-их роках.

Так наприкінці XIX ст. Закарпатська Україна була найбільше занедбаною серед усіх українських земель.