Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Україна і українці у вітчизняній війні 1812 року

Початок XIX ст. характеризується посиленням міжнародної напруги в Європі. її епіцентром стала наполеонівська Франція. Бажання встановити свою гегемонію в Європі, а потім створити світову імперію з центром у Парижі характеризують загарбницьку політику Наполеона Бонапарта. У результаті перемог над антифранцузькою коаліцією територія наполеонівської імперії охоплювала фактично всю Західну і Центральну Європу, впритул наблизившись до кордонів Росії. Відмова Російської імперії від континентальної блокади Англії стала приводом для війни з Францією. Починаючи з січня 1810 року Наполеон почав готуватися до походу на Росію. До боротьби з Росією він мав намір залучити Австрію, герцогство Варшавське, Туреччину, Швецію, Пруссію. У воєнно-політичних планах Наполеона Бонапарта Україні відводилося неабияке місце. Імператор Франції розглядав Україну як важливу сировинну та стратегічну територію. Згідно з планами імператора Франції, після поразки Російської імперії передбачалося відокремити українські землі від Росії та поділити їх на декілька частин: Австрійській імперії за допомогу у війні передати Волинь, решту земель Правобережної України — герцогству Варшавському, Чорноморське узбережжя та Крим — Туреччині. На території Лівобережної і Південної України передбачалося створити три держави, так звані «наполеоніди», — військово-адміністративні утворення під протекторатом Франції.

Для війни з Росією Наполеон Бонапарт підготував 640-тисячну армію, яка мала вести наступ на трьох напрямках. На південному (київському) напрямку планувалося задіяти з'єднання чисельністю 163 тис. чоловік: австрійський корпус Шварценберга (ЗО тис), 25-тисячний французький корпус Мармона, польську дивізію, 100-тисячну турецьку армію. Одночасно планувалося висадити військово-морський десант в Одесі та Криму, організувати повстання польської шляхти у тилу російських військ.

12 (24) червня 1812 року «Велика армія» Наполеона форсувала річку Неман, вдерлася на територію Росії. Хоча активних військових дій на території України не відбувалося, проте українські збройні формування брали участь у бойових діях з першого дня війни.

Вторгнення наполеонівської армії викликало неоднозначну реакцію серед українського дворянства та інтелігенції. Українська еліта поділилася на два табори: «автономістів» та «консерваторів». Представники першого табору (Мочуговський, Чайковський та інші), на яких великий вплив справили ідеї французького просвітництва та Французька революція, висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французьких військ буде введено прогресивне законодавство («Кодекс Наполеона») й Україна стане автономною, а може і незалежною, державою. Вони навіть не підозрювали про плани Наполеона розчленувати українські землі, розділивши їх між своїми союзниками. Проте, антицарські настрої в українському суспільстві були явищем винятковим. Переважна більшість населення України були віддані «царю та Вітчизні».

Багато українців пов'язувало з перемогою над французькою армією відновлення козацького стану та скасування кріпацтва. Форми участі українського народу у війні були різними. Його патріотизм насамперед проявився у створенні козацьких полків та земського ополчення. У липні цар Олександр І видав маніфест про створення земського ополчення, до якого кріпаки набиралися за згодою поміщиків, а вихідці з інших станів — добровільно. Особливо активно до ополчення вступали кріпаки, які сподівалися таким чином здобути волю.

Першими вступили в бій з ворогом бузькі козаки, які дислокувалися в вілорусії. Саме тоді в складі кріпосних команд Бобруйської та Мозирської фортець перебували бузькі полки. 350 єгерів 2-го Чернігівського полку під командуванням начальника Пінського гарнізону успішно відбивали всі атаки 5-тисячного угруповання ворога. Охтирський гусарський, Київський та Чернігівський драгунські полки брали участь у прикритті відступу 2-ої армії.

На зайнятій території французи встановлювали власні порядки. У містах та містечках призначалися коменданти, комісари та бургомістри. У селах хазяйнували фуражні загони, основним завданням яких було забезпечення військ продуктами харчування. Почалося відверте грабування селян, знущання над людьми. Крім цього, кріпосні порядки не лише не було скасовано, а навпаки, подекуди панська сваволя посилилась. Солдати «Великої армії» на окупованій території здійснювали акти релігійного вандалізму: у православних храмах влаштовували стайні, розкрадали і знищували церковне майно. Всього населенню окупованої території Волинської губернії було завдано збитків на суму 2,55 млн. рублів. Жорстокий окупаційний режим викликав спротив з боку місцевого населення, призвів до зародження різних форм збройного опору. У всіх населених пунктах на окупованій території жителі ство рювали дружини самозахисту для відсічі загонам фуражирів. Один з таких загонів, який діяв на хуторі Ніковський на Ковельщині, у вересні 1812 року більш ніж добу боронився від роти австрійців.

У Бородінській битві, як відбулася 26 серпня 1812 p., невмирущою славою вкрили свої прапори Охтирський, Ізюмський, Єлисаветградський, Сумський, Маріупольський гусарський та Чернігівський, Київський драгунський полки, в яких служили українці. Бородіно стало початком кінця наполеонівської армії. Незважаючи на захоплення Наполеоном Москви, успіх його виявився короткочасним. Невдовзі, 7 жовтня, французькі війська залишили Москву, з метою прорватися через Тульську, Орловську губернії на Чернігівщину та Полтавщину

Таким чином, українські землі стали однією з арен Вітчизняної війни 1812 p., a українці, показавши приклад патріотизму та героїзму, зробили великий внесок у розгром іноземного загарбника. Але царський уряд виявився невдячним. Україна не одержала автономії, ліквідації кріпосного права не відбулося. Козацькі полки було розформовано, а козаків з лівобережних полків повернуто до попереднього селянського стану. Кріпаки знову стали кріпаками, а за свою службу кожний з них одержав по два карбованці.