Реферат на тему

Україна в концепціях і доктринах Угорщини

Головними елементами угорської національної ідеї, якою вона формувалася протягом ХІХ століття, були: непримиренність до панґерманської, панславістської та дако-румунської ідеологій, збереження єдиної та неподільної Угорщини, недопущення федералізації країни чи надання автономії іншим народам, забезпечення угорської гегемонії в історичній Угорщині, пошуки компромісу з Габсбурґами проти національно-визвольних рухів слов’янських та румунського народів.

Угорська національно-визвольна революція 1848–1849 рр. загострила міжетнічні суперечності у Габсбурзькій монархії. Проти угорської визвольної боротьби виступили слов’янські (у тому числі й український) та румунський народи. Це стало головною причиною формування наступальності в угорській державницькій ідеї: щоб не потрапити під панування інших народів у своєму королівстві, угорці вдалися до забезпечення своєї зверхності штучними методами.

1. Угорська державність так у першій третині ХХ століття та український чинник

З другої половини ХІХ ст. Угорщина здійснювала політику цілеспрямованої мадьяризації і денаціоналізації підлеглих націй і народностей. Протягом 1860–1914 рр. відбулася мадьяризація 100 тис. русинів у районах Потисся та Земплин. Усі міста Карпатського реґіону на поч. ХХ ст. втратили своє національне обличчя, стали центрами угорської культури, осередками мадьяризації східних реґіонів угорського королівства. З початку ХХ ст. відбулася повна латинізація служби божої в руських церквах, до 14% скоротилася кількість шкіл із русинською мовою навчання, хоча русинів у краю мешкало 70%. З 1907 р. відповідно до закону А. Аппоньі мали бути закриті всі без винятку руські школи, заборонялося книгодрукування руською мовою, замість кирилиці в школі, вводилася латинська абетка. Однак насильницька асиміляція, прагнення «спростити» етно-національну ситуацію викликали величезний опір слов’янських і румунського народів, стали каталізатором антигабсбурзького і антиугорського рухів.

Революція 1918–1919 рр. в Австро-Угорщині породила нові національно-державні орієнтири: угорці, українці, інші слов’янські та румунський народи повели боротьбу за формування своїх незалежних держав. Саме в 1919– 1920 рр. відносини між Угорщиною та Україною розвивалися особливо динамічно.

Вперше українське питання на державному рівні і як окрема проблема Східної Європи постало в Угорщині на початку 1918 р. у зв’язку з проголошенням УНР незалежності та підписанням 9 лютого 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами, у тому числі й з Австро-Угорщиною. За цим договором Україну було визнано лише в межах дев’яти губерній, що відокремлювалися від Російської держави. Спроби України 1918 р. змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію, Закарпаття, де переважало українське населення, викликали рішучий опір Габсбурзької монархії, що відкидала навіть право на самовизначення українців цих земель.

На відміну від Угорщини Австрія зайняла поміркованішу позицію в українському питанні. Оскільки ж східна політика Габсбурґів перебувала в руках Угорщини, то її позиція щодо України була для Відня вирішальною. Політика Будапешта базувалась на тому, що виникнення й існування української держави стане небезпечним прецедентом для багатонаціональної монархії. Розроблена у квітні 1918 р. урядом Угорщини концепція про недоторканість східних кордонів Австро-Угорщини лягла в основу позиції Відня в українському питанні. У ній Росія, Румунія та Україна розглядалися як особливо небезпечні держави. Україна вважалась потенційно найнебезпечнішим суперником, бо у прагненні до об’єднання своїх земель в єдину державу загрожувала східним кордонам Австро-Угорщини. На противагу цій трійці і особливо Україні Угорщина найактивнішим чином сприяла відродженню Польщі, зокрема якомога більшому розширенню її кордонів на схід, у глибину українських земель, що допомогло б зменшити претензії України на Галичину, Буковину і особливо Закарпаття.

У період народно-демократичної та соціалістичної республік в Угорщині (1918–1919 рр.) угорсько-українські взаємини набули повноцінного розвитку. Угорщина позитивно поставилася до утворення самостійної української держави, хоч у питанні про Закарпаття обидві держави не знайшли спільної мови. Угорська сторона (М.Каройі, Ш.Гарбаі, Б.Кун) наполягала у 1919 р. на офіційному визнанні Закарпаття у складі Угорської республіки на правах проголошеної 21 грудня 1918 р. автономії, тоді як українська сторона проводила свою лінію: якщо русини висловляться за прилучення краю до України, то вона перечити не буде. Як відомо, за рішенням Антанти 8 травня 1919 р. Закарпатська Україна, незважаючи на те, що в ній проживало 68% русинів, 19% угорців і лише 3-4% чехів та словаків, потрапила до складу Чехословаччини, що й зафіксував Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р.

Незважаючи на нерозв’язаність проблеми Закарпаття, Угорщина у 1918–1919 рр. поставилася до УНР та ЗУНР як до своїх найважливіших союзників, українське питання вперше стало одним із найважливіших для зовнішньої політики Угорщини. Соціалістичний уряд Ш.Гарбаі підтримував об’єднання соціалістів і комуністів, щоб спільно діяти в інтересах українського народу. Угорський соціалістичний уряд став навесні 1919 р. ініціатором переговорів між Директорією, радянською Україною та ЗУНР з метою об’єднання України й Галичини в єдину соціалістичну державу, створення українського коаліційного уряду з представників українських лівих сил на чолі з соціал-демократами. Справедливі зусилля Угорщини в українському питанні не принесли успіху, бо радянська Росія зі свого боку не визнала незалежної української соціалістичної держави, збройно нав’язала їй комуністичну владу більшовицького зразка.

Тріанонський договір виявився найбільш несправедливим мирним договором Версальської системи, і не дивно, що в Угорщині не було жодної політичної сили, яка б визнала протилежне.

Угорщина повела активний пошук міжнародної підтримки для перегляду Тріанонської угоди, звертаючи увагу лише на впливові держави й сили, а українське питання, що не обіцяло віддачі, іґнорувалося. Хорті швидко знехтував національно-визвольною боротьбою України у 1919–1921 рр., і вже 1923–1924 рр. намітилося таємне зближення Угорщини з Росією задля спільного натиску проти Румунії. Це призвело до автоматичного припинення визнання де-факто місії УНР у Будапешті, яка тут діяла з 1918 до 1924 р. 1. З цього часу українське питання зійшло з порядку денного угорської політики аж до мюнхенських подій осені 1938 р. У цей період воно розглядалося лише в загальноросійському чи загальнопольському руслі. В тих же випадках, коли українська визвольна боротьба змушувала Угорщину визначитися щодо України (кінець 30-х рр.), вона займала антиукраїнські позиції, бо зміцнення українських сил суперечило прагненню Угорщини самій домагатися домінування в реґіоні.

Починаючи з 20-х років, в Угорщині сформувалася окрема політика щодо України, розгорнулося вивчення історії української нації, визвольних рухів. Особливо турбував Угорщину той факт, що українська національна ідея здобувала визнання по всій Центральній та Східній Європі, мала належну базу в Галичині, Закарпатті, і цей рух підтримували Німеччина та Австрія. У міжвоєнний період на Закарпатті панувала думка про Карпатський реґіон як П’ємонт української визвольної боротьби, запоруку української державності. Як ніколи до цього, угорські ірредентистські прагнення переглянути Тріанонський договір зіткнулися з українським визвольним рухом. Українська ідея ставала на шляху Угорщини в її прагненнях повернути Карпатський реґіон до історичної Угорщини.

Угорські аналітики однозначно вказували, що основною причиною падіння української держави 1918–1921 років було несприятливе міжнародне становище: проти неї активно діяли Росія, Польща, Румунія, країни Антанти.

Угорська концепція завбачувала розвиток української перспективи у бажаному для себе напрямі: оскільки Україну після падіння УНР Антанта й Росія четвертували, розділивши між союзниками (Росією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією), надалі вони все зроблять, щоб запобігти утворенню єдиної України.

Розв’язання українського питання невигідне жодній з країн (Росії, Польщі, Угорщині, Румунії), бо кінцева мета всеукраїнського руху — об’єднання підросійської України, Галичини, Рутенії, Буковини, інших земель, що надійно утримувалися іншими державами, в єдину країну 2. Український рух, які б кольори він не прибирав, розцінювався в Угорщині не як національно-визвольний рух, а як специфічний прояв панслов’янізму, ворожий Угорщині, Польщі, Румунії. Зокрема, такі угорські політичні діячі, як І.Егрі та І.Фенчік стверджували, що цей рух у майбутньому зіткнеться з угорськими державними інтересами в Карпатах, тому Угорщина не може його підтримувати, навіть якщо українську ідею підтримують Німеччина, Австрія. «Українська держава, чи в союзі з Німеччиною, чи самостійна, означає шкоду і небезпеку для Угорщини» 3.

Особлива увага зосереджувалася на Карпатському реґіоні, що завжди був природним і політичним бар’єром для захисту інтересів Угорщини та Польщі від панславізму Росії.

Проведені Чехією у 1924–1926 рр. земельна, адміністративна, шкільна та релігійна реформи на Закарпатті остаточно підірвали панування угорських землевласників, угорської культури, мови, католицизму, натомість посилився процес відродження української нації. Завдяки українізації краю переважна більшість із 400 тис. карпатських русинів усвідомила свою належність до єдиної української нації, мови, культури. Це була видатна подія після тисячолітнього панування угорської святоштефанської ідеї. Проукраїнські реформи Чехії в Русинському краї викликали заперечення з боку Угорщини, бо справді мали антиугорське спрямування. Називаючи українізацію краю більшовизацією, Угорщина пропаґувала на міжнародній арені переконання, що Чехословаччина своїми реформами сприяє поширенню більшовизму, російського панславізму в Центральній Європі.

Найбільшого удару по угорських інтересах у Карпатському реґіоні завдали аґрарна і шкільна реформи 1924– 1925 рр. Великі угорські землеволодіння (понад 1,6 млн. га землі) були передані в руки словаків та русинів, які масово спустилися з гір і розселилися на рівнині поміж угорців. Запровадження переважно українських і русинських шкіл у краї (питома вага зросла з 14% до 74%) перетворило закарпатців у свідомих українців, які пройнялися інтересами створення української держави, тоді як проугорські сили в кінці 30-х рр. втратили провідну роль. Політичні кола Угорщини не випадково вдалися до активного протистояння, що стало «одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань» 4, удосконалювали свою політику в українському питанні.

Новий підхід полягав у доведенні та масовому поширенні в Карпатах русинської ідеології, пропаґанди, принципів, роз’єднуючих русинів та українців, протиставлення русинів й українців Галичини, України, доведення, що вони формувалися як різні етноси. Росіяни та українці в СРСР подавалися як носії більшовизму, а населення Галичини — як різновид польської етнічої групи. У той самий час, як стверджувалось, русини в Карпатах сформувалися в окрему національну групу, яка об’єктивно має бути орієнтована на Угорщину.

За угорською геополітичною доктриною міжвоєнної доби Карпатський реґіон, Галичина мали перебувати лише в руках відповідно Угорщини й Польщі, бо ці дві країни, на думку угорських політиків, були споконвічними і єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства від варварів Сходу — Туреччини й Росії. На стику двох культур — Європи і Азії — прем’єр-міністр Угорщини Д.Гембеш в середині 30-х рр. наголошував, — не лише угорці захищають себе, але й усю вищу європейську цивілізацію. Разом з польським народом угорці створені Богом «для керівної і панівної місії над східними расами» 5. Лише в тому разі, якщо Польща захоче формування української держави як буферної між нею та Росією, Угорщина підтримуватиме її до тих пір, доки це служитиме польським інтересам. Антанта відхиляла спроби Угорщини утворити «санітарний кордон» з Польщі, Угорщини, а утворювала його шляхом союзу Польщі, Румунії і Чехословаччини.

2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні

У 1938–1941 рр. в угорських підходах до українського питання з’явився і обережний варіант взаємин, сформований з огляду на стратегію Німеччини. Його суть зводилась до того, щоб повернути Рутенію до Угорщини, а з Україною, коли така виникне на західних землях при допомозі Німеччини, йти на союз і зближення, оскільки така Україна буде перебувати під протекторатом Німеччини. В Будапешті вважалося, що така Україна після прилучення до неї й підрадянських земель, за силою переважатиме всю коаліцію Малої Антанти (Чехословаччина, Румунія, Юґославія), разом узяту, тож Україна стане союзницею Угорщини, щоб разом протистояти Малій Антанті. Лунали застереження не протистояти формуванню української держави, бо 35–40 мільйонний народ, незважаючи на всілякі перешкоди, переможе, отож найкраще йти з ним від самого початку на союз 6. Однак «запланована» дружба Угорщини з Україною залишалася не здійсненою.

Протягом 1938–1939 рр. головним у стратегії Угорщини стали домагання переглянути свої північно-східні кордони й повернути свої історичні землі в Словаччині та Карпатському краї. Мюнхенська політика радикально динамізувала політичні процеси в субреґіоні. У Карпатській Україні у жовтні 1938 р. утворилася найсильніша політична організація — Українське Національне Об’єднання (УНО) на чолі з А.Волошиним та Ф.Реваєм, обравши курс на національнодержавне творення Карпато-Української держави. УНО згуртувало навколо себе усі свідомі сили краю, відмежувалося від політичних інтересів чеських, угорських, російських сил і в основу своєї діяльності поклало лише ідеї української державності й національної незалежності. 15 березня 1939 р. сойм Карпатської України проголосив у Хусті незалежність Карпатської Української держави на принципах УНР 1918 року. У цей же день 15 березня 1939 р. хортистські війська здійснили аґресію і протягом кількох тижнів прилучили Карпатську Україну до складу Угорщини. Героїчний опір карпатських січовиків (до 15 тис. чол.) удару 150-тисячної реґулярної армії Угорщини був приречений. Встановлення спільного кордону з Польщею «стало найбільшим досягненням Угорщини в Центральній Європі» 7.

З прилученням Карпат до Угорщини, як стверджувалося у Будапешті, «почалося нове тисячоліття угорсько-руського братерства», було покінчено з 20 річним чеським та 5 місячним українським пануванням у краї, бо русини нічого спільного не мали з українцями, окрім того, що обидва народи — слов’яни. Між ними стоїть «міцна нездоланна стіна тисячолітньої мадярсько-руської братерської історії» 8.

Боротьба за прилучення Підкарпатської Русі до Угорщини велася під гаслами надання краєві автономії, але влітку 1940р. це питання було відхилене у зв’язку з тим, що СРСР став безпосереднім сусідом Угорщини і зросла потенційна небезпека: одна справа — автономність Карпатської Русі при сусідстві Польщі, і зовсім інше становище склалося після виходу Радянського Союзу в Карпати.

Протягом 1939–1944 рр. у Карпатах було паралізоване духовне, освітнє життя часів Чехословаччини, всі українські організації, що проповідували українські ідеї, об’єднання українських земель у єдину державу, розпускалися. Діяльність комуністичних, оунівських, січових організацій також заборонялася, їхні члени підлягали арештам і висиланню з краю. Натомість формувалися такі угорські, русинські організації, які сповідували непорушну єдність з Угорщиною, не допускали думок про спільні корені русинів і українців.

Радянська дійсність, з якою зіткнулися в роки війни угорські солдатські маси та політики здебільшого на території України, зміцнила їхні переконання та впевненість у варварстві російського більшовизму. Такої жахливої картини вони не бачили ніде. Україна перебувала після сталінської інквізиції 20–30-х рр. у жахливому стані. Не стало сорокамільйонної української нації, про яку так багато говорилося в Європі. Більшовики винищили всіх українців, які здатні були керувати своїм народом. Тепер, — заявляв русинам представник Хорті в Карпатах М.Козма восени 1941 р., — з української нації нічого не лишилося, крім людської маси, повністю обезглавленої й залишеної без національних провідників. Після російської інквізиції говорити про український визвольний рух у підрадянській Україні справді не було чого. У такій ситуації русинам, які жили 700 років в угорській державі, лишався один вихід: сховатися в Карпатах і під угорською владою рятуватися від російського винищення. Якщо русини підпадуть під владу російського чи українського більшовизму, то через мовну близькість та незначну чисельність вони швидко будуть асимільовані 9.

Активна участь Угорщини на боці Німеччини у війні проти СРСР мала на меті передусім її державні інтереси: знищення СРСР, усунення слов’янської загрози й небезпеки, зміцнення угорських позицій у реґіоні.

Реалізацію військово-політичних завдань у роки війни Угорщина здійснювала насамперед на етнічних землях українського народу. Сама присутність і сусідство угорського і українського етносів у Карпатах сприймалося як вороже державницьким інтересам обох народів, тим більше коли вони стояли по різні боки у Другій світовій війні.

Уряд Угорщини кілька разів розглядав пропозиції Генштабу (1940–1942 рр.) про виселення карпаторусів у Галичину або в глибину Угорщини, але рішення не прийняв. До середини 1942 р. Угорщина намагалася розділити Галичину на дві частини: південну приєднати, а північну залишити німцям. Слід було зміцнити безпеку угорських східних кордонів і знесилити Галичину як серцевину української визвольної боротьби, що справляла великий вплив і на карпатських русинів. У липні 1942 р. Берлін відхилив такий проект. Ці та подібні питання пов’язувалися з наслідками війни проти СРСР, і розв’язання їх переносилося на післявоєнний період 10.

Протягом війни на території України перебувало (чи пройшло через її землі) понад 900 тис. угорських військ, що становило половину збройних сил Угорщини. Військово-політична концепція Угорщини в роки війни головним чином здійснювалася на етнічних українських землях. А захист передгір’я Карпат (Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська області) 320 тисячною 1-ю угорською армією з квітня по жовтень 1944 р. був найсерйознішим на завершальному етапі Другої світової війни.

Угорці вперше використали гостре протистояння між українською та російською національними ідеями в своїх цілях: у першій половині 1944 року вступили у мирні взаємини з Українською повстанською армією (УПА), а в липні 1944 р. підписали договір з УПА, щоб досягти замирення між військами та надавати взаємодопомогу в боротьбі проти спільного ворога — більшовицької Росії.

Наказ №896 по військах УПА (липень 1944 р.) роз’яснював причину такого військово-політичного примирення. За надання військової допомоги командування УПА заявило про досягнення добросусідських відносин з Угорщиною ціною пожертвування Карпатською Україною. Угорська сторона згодилася надати зброю та медикаменти загонам УПА і підписала мирну угоду з керівництвом УПА тільки тому, що УПА визнала входження Карпатської України до складу Угорщини. «Не можна божевільно боротися за маленький клаптик (Карпатський край), — підкреслювалося в наказі, — і одночасно нашу найкращу Батьківщину — територіально більшу за Францію — віддати Москві» 11.

Однак Українська Головна Визвольна Рада, що утворилася в липні 1944 р., відхилила позицію командування УПА про відсутність територіальних претензій до Угорщини і визнала «права на власні держави на етнографічних землях кожного народу» 12.

Долю Закарпаття вирішили в червні 1945 р. (як і 1919 р.) держави-переможці, цього разу на користь України, зважаючи на явну чисельну перевагу русинів-закарпатців над угорським та словацьким етносами.

Угорщина втратила у війні 1,3 млн. чол., усі прирощені у 1938–1941 рр. території були повернуті до сусідніх держав, як це було визначено Тріанонським договором у 1920 р. Угорщина втратила також свій вплив на землях усіх сусідніх етносів. Третина угорців лишилася за межами нової державної території.

Здобувши перемогу, СРСР формував свої західні кордони і політику у Східній Європі у своїх інтересах. Галичина, Буковина, Закарпаття, Бессарабія, Ізмаїльщина приєднувалися до радянської України. В Угорщині, як і в усій Східній Європі, було встановлено соціалістичний лад радянської моделі.

По війні лише окремі помітні науковці та літератори (Д.Сароз, Ф.Глац, І.Чурка) відкрито вели пошук основ для втілення національно-державницьких ідей угорців у нових умовах, політична ж система дуже швидко відійшла від колишніх ідеалів і дуже повільно виробляла нові принципи існування угорців. Угорщина на міжнародній арені офіційно не порушувала жодного питання, яке б суперечило інтересам сусідніх держав чи викликало б сумніви щодо визнання нею недоторканості кордонів. Тим часом на внутрішньому рівні політична еліта шукала вихід із безвихідного стану: угорці вважали, що несправедливий Тріанонський договір 1920 р., було поновлено у 1947 р. на ще гірших умовах, і фактично не могли погодитися з цим.

3. Угорська політика щодо України на сучасному етапі

Національна катастрофа у роки війни змусила країну докорінно переглянути свою попередню політику, поміняти стратегію. У другій половині ХХ ст. Угорщина поступово відмежовувалася від помилок міжвоєнного періоду, відмовилась від насильницької ревізії кордонів із сусідніми державами, відійшла від прагнень формувати угорську державу «в межах Святого Іштвана», повела активний пошук примирення зі слов’янством, з румунським народом, подолання антисемітизму як державної політики.

Після зміни суспільного ладу і формування народно-демократичного устрою в 90-ті роки відбулося становлення справді незалежного зовнішньополітичного курсу Угорщини. Його найсуттєвішими елементами є визнання недоторканості кордонів, рівноправність, інтеґрація Угорщини до Європейського Союзу, й прагнення вступити до НАТО та зближення з ним, у подальшому захист прав угорських національних меншин лише міжнародно-правовими засобами.

Незважаючи на те, що Угорщина відмовилася від ірредентистської політики 20–30-х рр., зберігаються серйозні проблеми в її стосунках з Румунією, Словаччиною, Сербією. Це пов’язано з тим, що Угорщина, визнаючи встановлені кордони, не вважає задовільним становище угорців у цих країнах і справедливо відстоює права на національний, культурний розвиток усіх 15 млн. угорців, розділених між шістьма державами, намагається запобігти асиміляції угорського етносу в сусідніх країнах.

На цьому тлі якісно інакше складаються сучасні угорсько-українські стосунки. Угорщина без жодних застережень визнала незалежність української держави, перша серед усіх сусідніх держав підписала з нею 6 грудня 1991 р. Договір про основи добросусідства та співробітництва — поки що єдиний договір такого значення між Угорщиною й сусідньою державою. Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги в разі аґресії проти однієї з них третьої держави, зобов’язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних і релігійних прав та свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Повноцінне угорсько-українське співробітництво зумовлене сприятливим становищем угорської національної меншини в Закарпатті, яке за оцінками угорських політиків, краще в порівнянні зі станом угорців у Румунії, Словаччині, Сербії.

Політичні діячі народно-демократичної Угорщини послідовно наголошують, що «за всяку ціну треба зберегти незалежність України та інших нових країн Європи. Угорщина не виграє від дестабілізації становища в жодній із сусідніх країн або коли СРСР відродиться і знову стане нашим сусідом» 13.

Симптоматичною є орієнтація Будапешта на те, що в міру зміцнення Української держави вона стане активним союзником Угорщини в захисті інтересів угорської національної меншини, в розвитку інтеґраційних процесів у Європі. Міцна й стабільна Україна в союзі з європейськими державами зможе сильніше впливати на подолання несправедливостей, пов’язаних із розділом угорської нації: на цьому шляху співробітництво України й Угорщини має перспективу і стане ефективним.

Останнім часом Угорщина також докладає зусиль, щоб разом із Україною відігравати посередницьку роль у зближенні Німеччини та Росії як основних чинників майбутньої єдиної Європи. При домінуванні інтеґраційних факторів на континенті Угорщина та Україна стануть спільними провідниками об’єднавчої політики.