Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Галицько-Волинське князівство у другій половині XIII — на початку XIV ст.

Незабаром після монголо-татарської навали Данило і Василько повернулися з Угорщини на Волинь, яка була розграбована ординцями. Скориставшись боярськими міжусобицями, Данило зміцнив свою владу. Проте галицькі бояри запросили до себе чернігівського князя Ростислава Михайловича. Данило прогнав його дружинників. Тоді Ростислав, не відмовляючись від своїх претензій на Галичину, в 1242 р. поїхав до Угорщини і оженився на дочці угорського короля Бели IV. У 1244 р. на чолі угорського війська Ростислав розпочав похід на Перемишль, але невдало. У 1245 р., підтримуваний угорськими і польськими феодалами, Ростислав разом з дружинами галицьких бояр розпочав новий похід, захопивши Перемишль і взявши в облогу Ярослав (на р. Сян). Князя Данила підтримували литовський князь Міндовг і мазовецький князь Конрад. Вирішальна битва відбулася 17 серпня 1245 р. Князь Данило здобув перемогу, а Ростислав утік. Це закріпило владу Данила, яка поширилася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку і Холмську землі. Хани Золотої Орди вважали небезпечним для себе посилення Галицько-Волинського князівства. У 1245 р. до Данила прибули посли від намісника Батия з вимогою: "Віддай Галич!" Щоб не викликати гніву завойовників, Данило вирішив поїхати в Орду. Він змушений був визнати себе васалом хана. Та на відміну від північно-східних руських князівств, які майже цілком залежали від монголо-татар, залежність Галицько-Волинського князівства була меншою. Сюди не приїжджали ханські баскаки, не здійснювався перепис населення. Основний обов'язок князя полягав у тому, щоб під час воєнних походів надавати своє військо у розпорядження ханів і платити данину.

Водночас галицький князь почав шукати шляхи до визволення українських земель від монголо-татарського ярма. Зміцнюючи свою владу, він здійснив кілька походів проти литовського племені ятвагів, яке нападало на Волинь. У 1246 р. галицький князь призначив митрополитом Русі свого ставленика Кирила. Намагаючись зміцнити добрі стосунки із сусідніми країнами, в 1246 р. Данило оженив свого сина Лева на дочці угорського короля Бели IV. У свою чергу, король відмовився підтримувати Ростислава, який все ще претендував на Галицьке князівство. У 1247 р. Данило встановив мирні відносини з мазовецьким, краківським і литовським князями. Зміцнювалися відносини з постійними сусідами. Дочка Данила в 1250 р. вийшла заміж за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. А коли в 1252 р. князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський, волинський князь Василько оженився на його сестрі. Основною метою цієї послідовної політики була спільна боротьба проти Золотої Орди.

Зважаючи на те, що значення Галицько-Волинського князівства зросло, Папа Римський намагався поширити в ньому католицизм. У 1246 р. посол Папи Римського Інокентія IV Плано Карпіні провів переговори з Данилом і встановив відносини, які, проте, в 1248 р. були розірвані через те, що папський посланець архієпископ Альберт намагався "викорінити грецькі (тобто православні) звичаї і обряди". У 1252 р. до східних кордонів Галицько-Волинської землі знову наблизилися орди монголо-татар під проводом воєводи Куремси.

Розраховуючи на допомогу Папи Римського, Данило знову відновив переговори з ним і звернувся з проханням про хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погодився, щоб його володіння перейшли під церковну юрисдикцію Риму і прийняв від Папи королівську корону, якою був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти татар і прикликав Польщу, Чехію і Моравію взяти в ньому участь. Проте похід не відбувся, бо феодали цих країн утяглися в боротьбу за австрійське успадкування. Тільки-но Данило з'ясував, що не одержить допомоги від Ватикану, він припинив стосунки з Папою.

У 1254 р. Данило вирішив власними силами воювати проти монголо-татар. Насамперед він здійснив вдалий похід у Литву. У результаті цього походу один його син Роман одержав волость у Білій Русі, а інший — Шварно — оженився на дочці литовського князя Міндовга. Тоді ж було укладено воєнний союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди.

Наприкінці 1254 р. Данило перейшов у наступ проти Куремси і розбив його війська. Князь хотів іти далі й звільнити Київ, але Міндовг розірвав союз із Данилом і виступив проти нього. Протягом 1255-1256 рр. військові сутички з Литвою тривали, волості в Білій Русі були втрачені, а князь Роман Данилович загинув.

У 1259 р. монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило в Галичину і Волинь. Бурундай наказав князям зруйнувати укріплення міст Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та ін. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.

У 1264 р. князь Данило помер. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. Він зумів об'єднати в одну державу землі Галичини і Волині, стримати польську й угорську експансію, домогтися піднесення соціально-економічного й культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не всі його плани увінчались успіхом. Данилові не вдалося втримати Київ і здійснити свою мрію — звільнитися від мон-голо-татарського ярма.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька. У Галичині княжили сини Данила: Лев — у Галичі та Перемишлі, Мстислав — у Теребовлі, Шварно — у Белзі та Холмі.

Наприкінці XIII ст. на Галицько-Волинське князівство знову напала Золота Орда, було зруйновано багато міст і сіл. Хани вимагали збільшити данину і брати участь у походах. Лев і Василько не змогли дати відсіч Орді.

У 1270 р. князь Василько помер, передавши Волинь своєму синові Володимиру. Володимир був протилежністю свого двоюрідного брата Лева. Якщо Лев Данилович здійснював активну зовнішню політику, зробив кілька походів на Польщу, Угорщину, приєднав до своїх володінь Закарпатську Русь, то Володимир зосередив увагу на вирішенні мирних питань — будівництві міст, замків, церков. Він залишив по собі пам'ять як прихильник освіти і культури.

Як зазначається в літописі, при князеві Юрії, синові Лева, Галицько-Волинська земля була "в честі і повазі, сповнена багатства і слави". Про авторитет Юрія свідчить подія, що сталася в 1303 р. Незадово-лений рішенням митрополита Київського перенести свою резиденцію до Володимира-на-Клязьмі (столиці Володимиро-Суздальського князівства), Юрій дістав згоду Константинопольського патріарха створити в Галичині окрему митрополію. Помер Юрій у 1308 р.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили разом. їх непокоїло зростання могутності Литви, і вони встановили союзні відносини з Польщею і хрестоносцями Тевтонського ордену. Проте війна з Литвою була невдалою. Стосовно монголо-татар Андрій і Лев здійснювали незалежну політику. За окремими даними, вони загинули в 1323 р. в одній із битв з ординцями.

Після нетривалого боярського правління в 1325 р. бояри запросили княжити у Галицько-Волинській землі мазовецького князя Болеслава Тройденовича, який був одружений із сестрою Андрія і Лева Марією. Болеслав прийняв православну віру і взяв ім'я Юрій. Він не став підтримувати бояр, як вони на це сподівалися, а здійснював незалежну внутрішню і зовнішню політику. Воював з Польщею і повернув захоплені нею землі. Водночас намагався поліпшити стосунки з Ордою і Литовським князівством. Він видав свою дочку заміж за сина литовського князя Гедиміна Любарта і проголосив його своїм наступником. Це викликало невдоволення народу, чим скористалися бояри і в 1340 р. отруїли князя. Так власна знать позбулася останнього князя, а сусідні держави почали прямо втручатися у справи Галицько-Волинського князівства.

Таким чином, у другій половині XIII — першій половині XIV ст. центр українського державництва переходить до Галицько-Волинського князівства. Після проголошення Данила королем для сусідніх монархів назва "королівство Русь" щодо Галицько-Волинського князівства стала загальноприйнятою. З початку XIV ст. державним гербом стає зображення золотого лева на блакитному щиті. Це зображення вперше можна знайти на печатці, яка скріплювала грамоту, датовану 1316 р. Прапором князівства було синє полотно із зображенням лева. Князь виконував усі функції державної влади — законодавчу, виконавчу та судову, тому літописець називає його "самодержцем". Давнє віче у ХІІ-ХШ ст. практично втратило своє значення, хоча князь і скликав народні збори з метою вирішення важливих питань. При ньому була рада бояр. Для внутрішнього управління існувала система князівських управляючих. Оборону кожної землі організовував тисяцький, якого призначали з бояр. Князівськими володіннями управляв стольник. Галичина і Волинь поділялися на землі, а ті, у свою чергу, — на волості з центрами у містах. У містах управляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. окремі міста починають здобувати Магдебурзьке право, що забезпечувало їм самоврядування. Першим таким містом у 1334 р. став Ся-нок. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок податків з жителів міст і волостей, мита з купців, які торгували сіллю. У грошовому обігу, як і скрізь на Русі, були зливки срібла, які називали гривнями. Збройні сили складалися з народного ополчення і боярських дружин.

Отже, ХІІ-ХШ ст. на Русі — період феодальної роздробленості. Єдина до того Давньоруська держава розпалася на окремі князівства. На тлі занепаду Київської землі на українській території зазнає піднесення Галицько-Волинське князівство (королівство Русь). Воно стає носієм української державності.

Проте в 1239-1240 рр. починається монголо-татарська навала. Загарбники практично зруйнували господарство України, її матеріальну і духовну культуру. Київ втратив своє колишнє значення.

У другій половині XIII — на початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного економічного, політичного і культурного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж інших українських земель. Та йому доводилося постійно оборонятися від агресії з боку Польщі, Угорщини і Литви, які перетворилися в цей час на сильні централізовані національні держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.

2. Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.

3. Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. — К., 1996.

4. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. — К, 1996.

5. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.

6. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

7. Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.

8. Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

9. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

10. Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. — К., 1954.