Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади на Україні

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструк­тивну руїнницьку політику більшовиків.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат для стабілізації становища в країні й недопущен­ня анархії в армії закликали регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд. 17 ли­стопада було ухвалено рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки.

Не всі з цих заходів виявилися ефективними. В намаганні створити федеральний уряд далі намірів і балачок справа не просунулася, що, звичайно, було на руку більшовикам, які вбача­ли у Центральній Раді свого основного суперни­ка в боротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. Роз­горнулася шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої Центральну Раду змальовували як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з гене­ралом Каледіним. Це — по-перше. По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Централь­ної Ради. Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях українських соціал-де­мократів та есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проштовхувалась ідея пере­обрання Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад шляхом забезпечення на ньому не­обхідного більшовикам складу делегатів. І, по-четверте, чинився силовий тиск. 27 листопада в Могилеві при Ставці більшовики створили революційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова й Центральної Ради, їх оголосили контрреволюційними.

У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за ме­жами України, перебазуватися в УНР, а ЗО лис­топада обеззброїв і вислав з Києва по-більшо-вицькому наставлені частини міського гарнізону. 23 листопада на Українському фронті було укла­дено перемир'я. Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведення в Києві з'їзду представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнського з'їзду рад).

Не можна не завважити, що дії УЦР і Гене­рального секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер. Більшовики випереджали лідерів УЦР на крок чи два в політичній грі, нав'я­зуючи їм зручні для себе умови. Так, звинуватив­ши українців в обеззброєнні пробільшовицьких частин у Києві, більшовики обеззброїли українізо­вані частини на Північному та Західному фронтах, блокували їх передислокацію в Україну. Криленко чинив усілякі перепони на шляху створення Ук­раїнського фронту. Яскравим виявом агресив­ності Петрограда щодо України став ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня — класичний зразок ре­волюційної демагогії, яким створювався черговий прецедент для розпалювання конфлікту. У чому ж звинувачував цей документ Центральну Раду? Насамперед у тому, що вона «веде двозначну буржуазну політику»(?). Далі цей невиразний аргумент розшифровувався як небажання Ради скликати Всеукраїнський з'їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним пред­ставником трудящих мас України. Звинувачення було безпідставним, бо згаданий з'їзд мав відкри­тися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді. Як бачимо, ультиматум не­хтував об'єктивними обставинами. Натомість мо­вилося в ньому про «кроки» Ради, які унеможли­вили угоду, бо накази Генерального секретаріату про передислокацію українізованих частин на те­риторію України призвели до дезорганізації фронту. Розмежування між фронтами, зазнача­лося в ультиматумі, могло бути проведене «лише шляхом організованої угоди урядів обох рес­публік». Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Цент­ральну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний: обеззброєння Радою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але якщо на початку ульти­матуму РНК визнавав Українську Народну Рес­публіку й навіть її право повністю відділитися од Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завершальній частині цього доку­мента повторювалися ті самі звинувачення й ви­сувалася вимога взяти участь у боротьбі «з контр­революційним кадетсько-каледінським повстан­ням». У разі неприйняття означених вимог протя­гом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була не­обхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України. Це засвідчив у «Записках о гражданской войне» В.Антонов-Овсієнко: «Зіткнення з Радою уявлялось абсолютно невід­воротним, і при мені тов.Криленко, за вказівкою Смольного, відправив у Київ [...} ультиматум».

4 грудня в Києві відкрився з'їзд представ­ників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з'їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики, ви­явившись у значній меншості, від самого почат­ку з'їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР: «Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітни­чих і солдатських депутатів стверджує, що цент­ралістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія». Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, то більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські ус­тановчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати не могли дати жод­них пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою.

Українські більшовики опинилися в складній ситуації. 5 грудня вони та їхні прибічники (зага­лом 124 делегати) залишили залу Всеукраїн­ського з'їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправочинністю з'їзду. Того самого дня Гене­ральний секретаріат дав офіційну відповідь Рад­наркомові на його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що «неможливо одночасно визна­вати право на самовизначення «аж до відокрем­лення» і робити грубий замах на це право, наки­даючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася». Рішуче відкидалися спроби Раднаркому втрутитись у державне й політичне життя УНР. «Претензії народних комісарів на ке­рування українською демократією, — наголошу­валось у відповіді, — тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на тери­торії самих Народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості. Доки у Велико­роси розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоювала в царизму революція — Генеральний секре­таріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу». Як бачимо, це не було пошуком компромісу з Петроградом.

Насправді ж більшовики виявилися спритни­ми практиками, обізнаними з життям. До всього, вони остаточно відкинули моральні принципи в політиці. Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній ультиматум визнавав право ук­раїнського народу на самовизначення аж до повного відокремлення, це не завадило Раднар-комові послати в Україну свої війська. Перші ешелони під командуванням Ховріна й Сіверса прибули до Харкова 9 грудня. Місцевий ревком на чолі з більшовиком Артемом застерігав ра­дянські частини «від будь-яких ворожих дій про­ти харківських радівців». З останніми, читаємо в Антонова-Овсієнка, «місцеві більшовики об'єд­нано працювали у «Ревштабі» й не вважали можливим стати у конфлікт з Центральною Ра­дою». Однак за наказом Сіверса в ніч на 10 груд­ня було обеззброєно українізований броне-дивізіон. 11 грудня до міста прибув командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко. Харків став їхнім форпостом. Там було встановлено жорсткий режим. Штаб загону Сіверса перетворився на судилище. В Антонова-Овсієнка є згадка про члена революційного суду матроса Грушина, який «вважав, що кожен біло­ручка підлягає знищенню».

В цей час до Харкова приїхала група деле­гатів, яка залишила київський з'їзд рад. 11-12 грудня під охороною радянських військ нашвид­куруч було інсценізовано альтернативний з'їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) та війсь­ково-революційних комітетів. Попри це, право-чинність з'їзду, на відміну од київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків цей так званий з'їзд схвалив повстання в Петрограді й політику Раднаркому, проголосив установлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який, своєю чергою, створив Народний секретаріат — ра­дянський уряд України. ЦВК рад України і Народ­ний секретаріат були маріонетковими утворен­нями червоного Петрограда й не мали особливо­го авторитету навіть серед більшовиків Харкова. Зате це була справжня знахідка для Раднарко­му, яка дала йому змогу формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерально­го секретаріату, а наступного дня створив край­овий комітет боротьби з контрреволюцією. Тим часом із Росії прибули нові радянські частини й під командуванням Єгорова, Сіверса та Сабліна повели наступ на Донбас і південь України.

В Харкові 12 грудня 1917 р. Україну було проголошено республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Рад та Ге­нерального секретаріату й створення радянсько­го уряду України — Народного секретаріату — в складі: Артем (Ф.Сергєєв), В.Ауссем, Є.Бош, С.Бакинський, В.Затонський, Р.Люксембург, М.Скрипник, Є.Терлецький, В.Шахрай, ГЛапчинський. Попри піднесений тон маніфесту, ста­новище уряду залишалося невизначеним.

Прізвища членів Народного секретаріату були цілком невідомими Україні. Навіть Харківський більшовицький комітет і Харківська рада робітни­чих депутатів не бажали визнавати цього уряду. Цікаві спогади залишила Євгенія Бош: «Брак ак­тивної підтримки з боку керівних харківських то­варишів дуже ускладнював роботу Радянського уряду в Харкові. При іншому ставленні верхівки парторганізаціїДонецько-Криворізької області не було б перебоїв у роботі ЦВК, бо не довелося б одразу ж після повалення Центральної Ради пе­реїздити до Києва, а згодом перекочовувати ЦВК й Народному секретаріатові з міста до міста».

Лише командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко налагодив зв'язок із ЦВК й допоміг Народному секретаріатові з приміщенням, яке реквізували в газети «Южньїй край». На базі цієї газети почав видаватися «Ве-стник Народного секретариата». Для чого це робилося, ми вже говорили: створити ілюзію, ніби з Центральною Радою воює не Рада народних комісарів, а Народний секретаріат. До цього прийому більшовики вдаватимуться не раз.

Вже згадувалося, як Троцький намагався ви­користати представників ЦВК й Народного сек­ретаріату на переговорах у Бресті, щоб не допу­стити підписання українською делегацією окре­мого договору. Однак з цього нічого не вийшло. Не домігся особливих успіхів Народний секре­таріат і в сфері внутрішньої політики. Люди, які входили до нього, були революціонерами-руйнівниками, не готовими до державотворчої діяльності. До всього, більшість із них не сповіду­вала ідеї української державності. Тож не диви­на, що вже в січні 1918 р. Україна почала розпа­датися на окремі частини. 17 січня в Одесі було проголошено в межах Херсонської та частково Бессарабської губерній Одеську радянську республіку, а ЗО січня (другого дня після пе­реїзду Народного секретаріату до Києва) в Хар­кові — Донецько-Криворізьку радянську рес­публіку. Про самостійну діяльність радянського уряду України, тим паче про національне, при­наймні в межах радянської системи, державотво­рення не доводиться говорити. Тільки й того, шо Народний секретаріат і ЦВК репродукували по­станови РНК та провадили уніфікаційну політику. Було скасовано всі розпорядження Центральної Ради, ліквідовано українську грошову систему, поширено на територію України постанови та де­крети РНК, зокрема про землю, робітничий конт­роль, націоналізацію промислових підприємств. Промовистим є той факт, що саме декретом Рад-наркому, а не Народного секретаріату було націо­налізовано харківський завод Гельферік-Саде. І взагалі, промисловість України потрапила під п'яту Вищої ради народного господарства, ство­реної 2 грудня 1917 р. в Петрограді.

Зміни політичних режимів призводили до по­дальшого сповзання України в прірву економіч­ної кризи. Внаслідок неефективного управління знизилася продуктивність сотень заводів і шахт, оголошених націоналізованими, зростало без­робіття. Взимку 1918 р. зазнала цілковитого роз­грому велика сільськогосподарська власність, включно з багатьма рентабельними господарст­вами, що відзначалися високою культурою сіль­ського виробництва. Відповідно до декрету про землю селяни порозбирали по окремих дворах худобу, реманент, насіння.

Перший період радянської влади в Україні пов'язаний із масовими виявами червоного теро­ру. В радянській Росії ця політика офіційно була запроваджена восени 1918 р., вже після «апробації» її в Україні. В грудні 1917 р. в Харкові вла­ду рад загони В.Антонова-Овсієнка утверджува­ли за допомогою розстрілів. Те саме діялося в Катеринославі й Полтаві. Лише в Києві радянські війська під командуванням М.Муравйова знищи­ли, за різними оцінками, від 2 до 5 тис. жителів.

Радянський уряд працював у Києві три тижні. 22 лютого ЦВК рад України створив Надзвичай­ний комітет оборони революції від західних імперіалістів. Наступного дня Народний секре­таріат закликав робітників і селян дати відсіч пол­чищам іноземних імперіалістів і бандам буржуаз­них націоналістів. У відозві йшлося про інтер­венцію проти країни рад та спроби залити кров'ю російську революцію. Що ж до українських націо­нально-державних гасел, то про них забули.

Ясна річ, радянська влада не спромоглася організувати народну оборону України від німецького наступу. Під прапори п'ятьох рево­люційних армій більшовики нашкребли заледве 25 тис. бійців, перед якими стояло завдання не стільки воювати з ворогом, скільки забезпечува­ти вивіз з України матеріальних цінностей.