Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Gente Ruthenus natione Polonus – зміст і еволюція поняття у баченні В`ячеслава Липинського

Не заглиблюючись детальніше у плетиво цього Гордійового вузла (що у конкретному випадку не входить до мого завдання), мушу, однак, зробити два застереження, на які спиратимуся далі. По-перше, різновид свідомості типу Gente Ruthenus natione Polonus був не індивідуальним проявом якоїсь спеціально "зрадницької" чи "угодовської" позиції (такий штамп, наприклад, побутує в новітній українській історіографії), а цілком масовим явищем серед української шляхти поунійних поколінь, тобто орієнтовно з другого-третього десятиліть XVII ст. По-друге, стереотип "етнічного русина національного поляка" менш за все належить до дилем морального змісту, в основі його лежить соціальний компроміс територіально-національним патріотизмом (мова й віра предків, відданість "старовині", сентимент до рідних місць і ширше — до "нашої Русі") та патріотизмом політичним, зіпертим на приналежність до політичного організму – держави, якій шляхтич (незалежно від того, чи вона персоніфікувалася в особі володаря, чи виступала в новітній абстрактній іпостасі) був зобов'язаний служити вірою і правдою. А тепер погляньмо на ставлення до стереотипу Gente Ruthenus natione Polonus В. Липинського, вченого, котрий уперше в українській історіографії звернувся на теоретичному рівні до ролі правлячої еліти у житті суспільства. Остання, на його думку, покликана забезпечити законність і стабільність влади, утримуючи соціум від анархії й хаосу і виступаючи тим у жесті основної державотворчої (а отже – за Липинським – і національно творчої) сили, бо, як підкреслював учений, "бунти низів можуть валити держави, але з них ще ні одна нова держава в світі не постала" [1].

Згадуючи у передмові до "України на переломі" про розпочату ним роботу над "Історією України", рукопис якої згорів у Русалівських Чагарях, Липинський говорить, що мав задум писати її "по схемі, дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіографією, і з більшою увагою не до сентиментально-опозиційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних прояв історичного життя нашої нації" (1920 р.) [2]. Але і в концепційному баченні історичного процесу, і в зацитованій програмній фразі ми бачимо пізнього, зрілого Липинського. Чи ці самі акценти були властиві і його раннім творам, зокрема, відомій праці, написаній 1908, а виданій 1909 р. під назвою "Szlachta na Ukrainie. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów" (далі цитати з цієї книги подаю за машинописним перекладом з польської Юрія Косача). На мою думку – ні. При цьому характерно, що найпомітнішим є неспіввідносність акцентів, ба, навіть загальної тональності якраз у тлумаченні й використанні поняття Gente Ruthenus natione Polonus.

У "Шляхті на Україні" історична схема часового відрізку від Люблінської унії до початку Визвольної війни ще максимально зближена зі схемою народницької історіографії. Полонізаційний процес В. Липинський, слідом за М. Грушевським, визнає радше наслідком впливів польської шляхетської культури на Русь, ніж здобутками "польського плуга", тобто чисельним напливом етнічно польського елементу. Проникнення у свідомість української шляхти поняття про свою політичну інтегрованість до структур Речі Посполитої історик оцінює різко негативно як втрату національної самоідентифікації. "Український шляхтич, – говорить він, - наподоблюючись мовою і всією зовнішньою культурою до чужинецьких зайд, ставав для свого народу представником іншої, чужої культури, чужої національності; з місцевого громадянина, пов'язаного тисячами ниток із своєю землею "зем'янина" він спокволу ставав на тій своїй землі тільки колоністом" (с.15). Розклад, занепад і деморалізація – ось, за Липинським, супутники витворення стереотипу Gente Ruthenus natione Polonus. Про людей цього він говорить з підкресленою гидливістю: "оті всі gente Ruthenі natione Polonі від Вишневецьких та інших починаючи" (с.30). Улюбленця Галицької Русі Станіслава Оріховського-Роксолана тут же кваліфіковано як "до шпику костей поляшеного" (с.43), що особливо виопуклює полемічну загостреність авторських інвектив. Історик нарівно вважає ворогами українського народу і "чужих ляхів", і "своїх недоляшків", у котрих, як у Киселя, "козацькі кістки лядським м'ясом поросли" (с.48). Оці власне "недоляшки" і витворили, за Липинським, "специфічний тип шляхтича, отого Gente Ruthenus natione Polonus – українця з роду, а поляка за національністю", який так ніколи і не зміг стати "коронярем" (с.46), роздвоюючись між шляхетською культурою й державними традиціями Польщі, з одного боку, а регіональними інтересами й сентиментом до рідної України – з іншого.

У піднесено-патетичному фіналі "Шляхти на Україні", задумувалась як публіцистичний заклик до пробудження української свідомості серед правобережної спольщеної шляхти, автор ще раз підкреслює: "Мусимо вибирати" між польськістю і нашим [українським – Н.Я.] народом, бо ж "загибає без вороття той наш тип поляка gente Ruthenus, котрий для нової Польщі вже цілком непотрібний", і нехай "не роздвоєне польсько-українське, тільки єдине українське серце в грудях наших б'ється" (с.63-65).

Однак, проминаючи палкі заклики, стилістика яких цілком зрозуміла й виправдана, спробуймо подивитися, чи не суперечить Липинський-публіцист Липинському-історикові в одній і тій самій праці. У "Шляхті на Україні" він уперше малює портрети ( а швидше – шкіци до них) ряду "вірних синів українського народу", шляхтичів, які нібито складали противагу типові Gente Ruthenus natione Polonus. Ось найвиразніші фігури з-поміж них – Іван Виговський, Михайло Кричевський і Юрій Немирич. Ці видатні шляхтичі-русини дійсно прислужилися Україні і своїми справами, і ціною власного життя в добу Хмельниччини, тож Липинський-історик правомірно підносить їх до рангу взірця. Але Липинський-публіцист перешкодив собі зауважити очевидне: усі троє до спалаху Хмельниччини були класичними представниками типу "етнічного русина політичного поляка", визнаючи польську Річ Посполиту за свою політичну батьківщину і вірно служачи їй, а якщо врахувати пропольську орієнтацію Виговського й Немирича, – то не позбулися відчуття політичної спорідненості з Польщею і в розпал кривавої ворожнечі. У період між 1909 і 1912 рр., натхненний пропагандистською ідеєю створити галерею історичних портретів шляхтичів – "вірних синів українського народу", В. Липинський пише розвідки про Данила Братковського і Владислава Немирича, шкіци про Данила Нечая і Станіслава Мрозовицького (Морозенка) і, врешті, у 1912 р. видає капітальну монографію про Станіслава-Михайла Кричевського. Остання, відштовхуючись від життєпису героя, розгортається в узагальнене дослідження участі української шляхти у Визвольній війні. Робота з персоналіями осіб, внесених до Зборівського козацького реєстру 1649 р., приводить до висновків, гадаю, і для самого Липинського дещо несподіваних. Вчений нарахував у реєстрі 663 шляхетських роди, або понад 1300 осіб, котрі піддаються ідентифікації, причому перелік цей, як зауважує автор, значно побільшиться, коли врахувати загиблих упродовж 1648-1649 рр., а також тих, кого ідентифікувати не вдалося [3].

Переконливі цифри, як і сама логіка дослідження, мусили похитнути упереджене настановлення до типу gente Ruthenus natione Polonus, бо ж серед козацьких героїв було немало таких, хто, без сумніву, ототожнював себе до початку Хмельниччини з польською політичною нацією. Відтак у праці "Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy", що побачила світ 1912 р. (у складі збірника "Z dziejów Ukrainy") і стала свого роду начерком майбутньої "України на переломі", ми вже не натрапимо на нищівні інвективи у бік "недоляшків" і "отих gente Ruthenus natione Polonus". Більше того, з виразною симпатією автор говорить, наприклад, про Адама Киселя та його політику, спрямовану на здобуття релігійно-національних прав у рамках польської державності (що, власне, можна кваліфікувати за вельми яскравий прояв лояльного політичного патріотизму "етнічного русина"). З цієї ж роботи В. Липинського можна, мабуть, розпочати й відлік беззастережної глорифікації такої суперечливої постаті, як Юрій Немирич (через багато десятиліть це з особливою виразністю прозвучить, наприклад, у праці Станіслава Кота).

Найбільш послідовно усунуто за куліси дослідження негативну оцінку стереотипу gente Ruthenus natione Polonus в останній з історичних робіт Липинського "Україна на переломі" (1920 р.). І це, на мою думку, цілком вмотивовано. Адже в цій книзі автор демонструє завершений концептуальний погляд на перипетії Визвольної війни як рух, говорячи його ж словами, від "козацького автономізму" до "унезалежнення України". Це стало можливим, – переконливо доводить Липинський, – завдяки політичному перевороту, привнесеному до козацького середовища українською шляхтою – політично підготовленим, озброєним державною традицією класом, який вкупі з представниками козацької старшини з низів витворив нову провідну верству нової держави, а остання сформулювала нові – державницькі – завдання, спростувавши уявлення про українців "як про якийсь до державного життя нездатний, вічно бунтуючий і вічно покривджений полународець" (с.17).

У першому ж реченні першого розділу книги вчений підкреслює, що історик, котрий студіює Хмельниччину, "мусить поставити собі питання: хто були й звідки брались помічники великого гетьмана?", ота "сотня фанатиків", яка розпочала боротьбу "в момент здавалося повного занепаду нації" (с.11). Зрозуміло, що називаючи імена цих людей, добра половина яких власне виросла з типу gente Ruthenus natione Polonus, Липинський уже не повертається до давньої ригористичності у його оцінці. Політичні ж заходи Богдана Хмельницького, спрямовані на привернення на козацький бік колишніх "етнічних русинів політичних поляків", історик оцінює як найголовніший здобуток гетьмана у внутрішній політиці, бо, на його думку, "створити нову, одним духом національним споєну міцну українську аристократичну верству – це було завдання, без виконання якого не тільки існування козацької держави, але й існування самої нації української не було можливе" (с.149).

Плавну еволюцію, через яку пройшов В. Липинський в оцінці ментального стереотипу gente Ruthenus natione Polonus, можна охарактеризувати як вельми наочну ілюстрацію його шляху від загальновизнаної народницької до власної – державницької – концепції історії України. "Недоляшки" й "перевертні" – антигерої народницького бачення минулого – під пильним поглядом вченого перетворилися на фундамент для формування нової старшинської (уже не родової, а політичної) еліти Гетьманщини, якій ми, власне, завдячуємо тяглістю історичного процесу між литовсько-польськими і новими часами. Реабілітувавши перед нащадками "отих gente Rutheni natione Poloni" старої, дохмельницької доби, В. Липинський de facto визнав (хоч і не звертався до цього на рівні теоретичних узагальнень), наскільки складним і неоднозначним є функціонування національних еліт за відсутності власної державності. Феномен gente Ruthenus natione Polonus, який витворився в Україні-Русі як ментальний компроміс народу зі сформованою етнічною свідомістю, але без політико-державної самореалізації, є одним із можливих варіантів цього, зрештою, не раз повторюваного в історії явища. Його не можна вважати парадоксальним винятком, пристосованим виключно до конкретної території чи якогось хронологічно обмеженого періоду. Очевидно, сам Липинський може бути кваліфікований як gente Polonus natione Ruthenus ("етнічний поляк політичний українець"), а Gente Rutheni natione Rossici ("етнічні українці політичні росіяни") – це абсолютна більшість, окрім хіба яскравих бунтарів-індивідів, української так званої свідомої інтелігенції у складі Російської держави, і то від XVIII ст. до 24 серпня 1991 р. включно. З іншого боку, Україна як повноцінне державне утворення в недалекому майбутньому зіткнеться з абсолютно новою для себе проблемою етнічних росіян, німців, татар, угорців і т.д., котрі визнають своє політичне українство. Відтак теоретичне вивчення стереотипів поведінки таких груп роздвоєної лояльності, до яких у свій час належали і нераз згадані тут Gente Ruthenі natione Polonі, вийде далеко за рамки кабінетного наукового інтересу.

Література

1. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українською монархізму. – Відень, 1926. – С.ХVІ.

2. Липинський В. Україна на переломі, 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII-ім століттю. – Відень, 1920. – С.9.

3. Lipiński W. Stanisław Michał Krzyzewski. Z dziejow walki szlachty ukraińskiej w szeregach powstańczych pod wjdzą Bohdana Chmielnickiego. – Kraków, 1912. – C.342-347