Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Роздуми над творенням історіографічного образу запорозького козацтва (на прикладі задунайського)

Спочатку має бути слово. І це слово є вчитель. Адже і від нього також іде світло до людей...

Мабуть, в житті кожної людини є зустріч, яка визначає долю і подальший шлях. Славити Бога, якщо то є зустріч з вчителем, адже про це не пошкодуєш все життя. Єдине, що може потім "мучити" - це питання відповідальності та відповідності. Адже бути учнем Ганни Кирилівни — велике щастя, яке трапляється не кожному.

Завжди вражає ставлення Ганни Кирилівни до своїх учнів. Звідки стільки терпіння та уваги, а тим більше — часу? А ще — надзвичайна працьовитість, перевершити яку важко, навіть якщо всі ми скоординуємо свої зусилля. Є ще одна чудова риса — надання повної свободи своїм учням: наче ти і, під впливом вчителя, але в той же час і цілком вільний у своїх думках. Отже, невеличкий історіографічний екскурс, насичений словами і словосполученнями, які Ганні Кирилівні не дуже до вподоби, здається, може бути запропонований до цієї збірки. Що робити? Адже і це "писання " є наслідком Ваших зусиль.

Історія запорозького козацтва, як і вся козацька доба, є однією з центральних тем української історіографії. Тематичний індекс видань тільки останнього десятиріччя нараховує сотні позицій. В той же час на сьогодення очевидним є той факт, що ця історія потребує значних коректив й переосмислення. Важливу роль у формуванні подальших дослідницьких завдань відіграє розуміння того, як відбулося становлення відповідних історіографічних стереотипів, які вплинули на сучасне розуміння історії українського козацтва. Історіографічний образ Задунайської Січі в цьому відношенні може бути типовим прикладом. Цілком виправдано історією задунайських та чорноморських козаків завжди завершують праці про запорожців. Отже, історіографічний образ Задунайської Січі завжди відповідає тим оціночним орієнтирам, що стосуються всієї історії запорозького козацтва.

Формування історіографічного (в даному випадку прижиттєвого) образу Задунайської Січі відбувалося наприкінці XVIII — на початку XIX ст.: у період зародження й піднесення українського національного відродження, з одного боку, та за часів остаточної руйнації залишків внутрішньої автономії України, з іншого. Ці обставини спровокували формування двох протилежних типів відображення образу задунайського козацтва.

Перший тип - основний для російської історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. - став наслідком і закономірним продовженням Маніфесту 3 серпня 1775 р. про ліквідацію Запорозької Січі. Після 1775 р. майже всі історичні праці, в яких йшлося про запорожців, почали повторювати запозичені з царського маніфесту кліше та негативні оцінки. Компілятивний метод - один із основних, яким користувалися тогочасні автори, — дозволяв при цьому співіснування в рамках тексту діаметрально протилежних оцінок діяльності та побуту запорожців. Показниками подібних тенденцій є праці Г.Ф.Міллера, І.Болтіна, О.І.Рігельмана, І.Теплова тощо [17, с.63-72; 28]. Повторюючи загальні висновки Маніфесту, вони визначали запорозьке козацтво як "... особливое странное и намерению самого Творца, в размноженни рода человеческого от него благословенном, противоборствующее политическое сонмище", "политический разнообразный и юродивый состав членов, питающихся в совершенном почти от света и естественного общежительства разлученни, наиболее от грабежа по среди окрестных народов", що не можуть приносити державі ніякої користі [26, сі 90-191]. У той самий час у цих працях можна знайти багато фактичного матеріалу щодо занять, побуту, військового мистецтва козаків, який, по суті, зображує запорожців з позитивного боку.

Задунайська Січ як пряма спадкоємиця Запорозької Січі відчула на собі таке офіційне ставлення безпосередньо — через відношення вищих російських урядовців та дипломатів в Османській імперії, та опосередковано — на сторінках спеціальних історичних досліджень. Схожі оцінки задунайських козаків можна знайти в працях полковника І.П.Ліпранді, який в середині 20-х рр. XIX ст. за дорученням Головного Штабу складав топографічний опис правого берега Дунаю і відвідав місця, де жили запорожці [23]. Наслідком його діяльності стала праця "Некоторые сведения о правом береге Дуная, собранные в 1826 году" [23].

Робота І.П.Ліпранді з обстеження та опису пониззя Дунаю цим не закінчилась. У 1841 р. він склав новий, ще більш детальний та змістовний опис під назвою "Обозрение пространства, служащего театром войны России с Турцией с 1806 по 1812 год" [23]. Розділ про задунайських запорожців у цій праці розширено за рахунок більш детальної характеристики військового мистецтва козаків.

У своїх працях І.П.Ліпранді спробував викласти історію задунайських козаків від початку XIX ст. За його словами, спочатку запорожці мали Січ в Сейменах (неподалік фортеці Гирсово), звідки у 1805 р. були переведені за султанським фірманом на узбережжя Чорного моря в містечко Едерлес (мається на увазі Катирлез). Після зіткнення з некрасівцями і російсько-турецької війни 1806 - 1812 рр. запорожці завоювали Великі Дунавці, де заснували Січ. Опис Січі дозволяє зрозуміти, що вона була побудована на старих запорозьких засадах (хоча сам автор на це не вказав). Він описує управління запорожців, їх побут, головні поселення, де живуть козаки, їх підвладність туркам та основні заняття. Загальний же висновок І.П.Ліпранді такий: "Сброд сей для нас был весьма опасен. Имея родственников и друзей в Вилкове, Килии, Тучкове, Рени и в селениях близ берега лежащих, они не раз в ночное время виходили на наш берег, производили ужасные смертоубийства и разбои, среди городов покражи, выманивали и перевозили по условленным знакам наших солдат и людей, обкрадывавших своих господ, и подвергали беспрестанно край сей опасению чумы. Но по принятию мер, более действительных к отвращению сего с 1823 г., не слышны подобные приключения. Но не менее того соседство оннх остается всегда опасным для границ наших" [23, с.36]. Отже, загальне ставлення автора мало чим відрізняється від російської історіографії, головний напрямок якої був умовлений Маніфестом 3 серпня 1775 р. Негативний образ запорожців не зник, незважаючи на їх переселення за Дунай. Не зник і присуд, виголошений Маніфестом: запорожці не мали право на існування ні в межах Російської імперії, ні поруч з нею, оскільки вигляд їх не пасував до нормальних людських уявлень.

Другий тип прижиттєвого історіографічного образу запорожців склався завдяки діяльності українських патріотів, шанувальників та аматорів власної "неординарної" старовини, які наприкінці XVIII — на початку XIX ст. "працювали" над складанням українського історичного міфу. Не вдаючись в теоретичні проблеми розробки поняття "український історичний міф", маємо зазначити тільки, що в центрі його уваги були козацько-гетьманські часи і козацькі привілеї. І хоча проводилась чітка лінія на розмежування українських городових і запорозьких козаків на користь перших, останні не мали ганьбити загального, яскраво-художнього образу "мальовничої" України. Поступово складались передумови для утвердження нової романтичної моделі українського минулого. Запорозьке козацтво посідало в ній роль лицаря-захисника і одночасно завзятого гультяя, розбишаки. Неабияке значення при цьому мала художня література, яка поступово перетворювалася на надзвичайно впливовий чинник розвитку української історіографії.

Серед пам`яток художньої літератури доби національного відродження безумовна першість належить "Енеїді" І.П.Котляревського - поемі, яка відкрила новий етап у розвитку української літератури та історіографії. Для вивчення нашої теми поема І.П.Котляревського має особливе значення, оскільки є підстави стверджувати, що "Енеїда" була складена за мотивами безпосередньої історії задунайського козацтва (маються на увазі три останні частини поеми).

В літературі вже відмічалась участь І.П.Котляревського в подіях, які були пов`язані з існуванням Усть-Дунайського Буджацького війська та долею задунайського козацтва [29; ЗО; 31]. Перебуваючи на військовій службі, І.П.Котляревський брав участь в російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. як ад`ютант генерала К.І.Мейєндорфа, який фактично керував армією, оскільки офіційний головнокомандувач І.І.Міхельсона був старий і постійно хворів [7, с.З]. На цей час припадає і його знайомство з графом О.Ф.Ланжероном, який брав безпосередню участь у вирішенні долі козацтва після ліквідації Усть-Дунайського Буджацького війська. І хоча І.П.Котляревський і не займався спеціально козацьким питанням за дорученням свого керівництва, він перебував саме в тому районі, який у 1807 р. став осередком козацького руху і безперечно був добре поінформований щодо перипетій історії задунайців. Наприкінці XIX ст. полтавські дослідники життя та творчості І.П.Котляревського, використовуючи спогади старожилів, неодноразово писали про зустріч поета з запорожцями на Дунаї в турецьку компанію [9, с.З 1-32; 36, с. 22-23].

У 1809 р. І.П.Котляревський видав "Енеїду" з IV частиною, а до 1819 р. V і VI частини твору. Тому, можна припустити, що події 1806 - 1807 рр. безпосередньо вплинули на автора і знайшли своє відображення в останніх частинах "Енеїди". Текстологічний аналіз поеми також доводить, що вона була створена за мотивами історії задунайського козацтва. Пошуки Енея з козацькою громадою кращої долі на новій землі можна розглядати як спроби запорозького товариства відродити свою організацію за межами первісної території (будь-то на Дунаї, Кубані чи в Буджаку - доля запорожців наприкінці XVIII - на початку XIX ст. часто повторювалася).

"Енеїда" І.П.Котляревського і соціально-побутові російськомовні твори В.Наріжного [19] поклали початок белетризації та міфологізації української історії взагалі та запорозького козацтва, зокрема. Ця тенденція логічно продовжилась і закріпилась за часів романтичного періоду розвитку української історіографії XIX ст. [13; 14]. Оскільки Романтизм, на відміну від Просвітництва, був зорієнтований на індивідуальні, самобутні, а не універсальні категорії, то все неповторне, оригінальне відразу потрапляло в поле зору романтиків. Увага до історії запорожців серед українолюбців-істориків, письменників, мовознавців тощо є в цьому сенсі цілком зрозумілою. Але основні принципи романтичного світосприйняття відразу намітили головні риси відображення будь-яких історичних подій: поетична фантазія, емоційна чутливість, ідеалізована героїка, фольклорна стихія, закоханість в етнографізм.

Історики-романтики (наприклад, І.Срезневський, М.Максимович, М.Костомаров) почали приділяти увагу не лише відомим діячам минулого - представникам соціальної верхівки суспільства, а й народним масам -селянству, а також маргінальним групам - запорожцям, гайдамакам, розбійникам.

Козацтво зазнає помітної ідеалізації в романтичній історіографії історії України. Відбулося це в той час, коли запорожці - ще діючи суб`єкти історії - намагалися знайти собі місце в новій соціальній структурі суспільства. Це сприяло формуванню ідеалізованого образу козака. Тому, як вірно зазначив сучасний український дослідник Є.К.Нахлік, історизм українських романтиків зростав на родючій ниві фольклоризму, щедро удобреній демократичним народолюбством [22, сі 15]. Народні історичні пісні, прислів`я та приказки, а згодом спомини та розповіді старожилів стали для романтиків невичерпним джерелом натхнення і засобом розуміння минулого. Усна народна творчість перетворилася на одне з головних джерел, достовірність якого не викликала сумніву.

Вказані тенденції безпосередньо позначилися на дослідженні запорозького козацтва - темі, яка в 30-40-х рр. XIX ст. потрапляє в центр дискусії представників різних концепцій історії України. Серед таких відомих суспільно-політичних та культурних діячів як М.Максимович, Т.Шевченко, І.Срезневський, які взяли участь у цій дискусії, помітно виділяється постать А.Скальковського — людини, якій довелося зіграти визначну роль у вивченні історії запорозького козацтва.

З 1828 р. А.О.Скальковський почав працювати в канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова. Саме цей рік став поворотним в історії задунайського козацтва, оскільки тоді відбувся офіційний перехід Задунайської Січі у межі Російської імперії. Ця подія справила неабияке враження на молодого чиновника. Восени 1830 р. він став свідком переходу всього задунайського війська із своїми родинами на нові землі на узбережжі Азовського моря. Пізніше, у своїй монографії, присвяченій Нсторії Нової Січі, А.О.Скальковський написав: "Восени 1830 року наближаючись до Корениської переправи, я бачив над Бугом табір цього "Запорозького війська", що очікував дубів по дорозі на свої землі. Ці місця, колись їм такі знайомі (у походах 1769 - 1772 рр.), за час їхньої відсутності із пустелі стали багатою областю: все навколо них змінилося, тільки вони поверталися на батьківщину такими ж, як вирушали, "виходцями-бурлаками" {35, с.591].

Початкові загальні уявлення А.О.Скальковського про запорожців не виходили за межі змісту царського Маніфесту 3 серпня 1775 р. Він бачив у січовиках тільки розбійників і малював запорожців як ворожу до Росії, руйнівну, анархічну силу [34]. Але, опинившись безпосередньо у запорозьких краях, спілкуючись із знавцями української старовини, він почав змінювати І свою точку зору. Сенсацією для істориків і особисто для А.О.Скальковського стало відкриття ним запорозького архіву за 1730-1775 рр. Результатом вивчення безцінних залишків запорозької спадщини стала книга А.О.Скальковського "Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького", яка кардинально змінила ставлення автора, а за ним і української та російської громадськості, до запорожців [33].

А.О.Скальковський став першим, хто поставив тему історії запорозького козацтва як окрему, варту уваги дослідників; першим, хто на документальній основі розкрив історичну роль запорозького козацтва. Його безумовною заслугою, якій ми завдячуємо до сих пір, є введення до наукового обігу великої кількості документальних джерел. Але як представник романтичної доби, А.О.Скальковський не міг вдовольнитися роллю стороннього реєстратора архівних матеріалів. Його творчу уяву захопила яскрава картина запорозького життя - маленької козацької республіки - на далеких степових кордонах християнської Європи. Всю свою подальшу наукову та літературну діяльність А.О.Скальковський присвятив реабілітації Запорозької Січі в очах громадськості [17, с.260-286].

За допомогою нового, створеного ним позитивного образу, А.О.Скальковський послідовно проводив думку про великі заслуги запорозького козацтва перед християнськими країнами, для яких вони довгий час були надійним захисником з боку мусульманських сусідів. Ті епізоди з історії Січі, які не вкладалися у цю схему, засуджувалися ним лише як прикрі винятки із загального правила. Саме таким винятком - "заблуканих овець запорозької громади, відірваних од рідної землі злочинною впертістю й козацькою нетерплячістю" [35, с.581], котрі "керуючись шкідливими нарадами та своїм молодецтвом, відважилися ліпше кинути "мил-- родину" ніж полишити козацтво". Незважаючи на таке в загальних рисах негативно ставлення до тих запорожців, котрі перейшли в Османську імперію, А.О.Скальковський спробував викласти коротку історію задунайського козацтва.

За зауваженнями самого А.О.Скальковського, ця "сумна для доброго імені Запорожжя" історія складена ним лише на підставі усних переказів, що збереглися в Коші, створеному поза Росією Отже, в ставленнях до пам`яток усної народної творчості А.О.Скальковський продовжив традицію романтиків і сприймав їх як достовірне джерело. Відомо також, що він листувався з останнім кошовим отаманом Задунайської Січі Й.М.Гладким (лист якого до А.О.Скальковського надруковано в журналі "Киевская старина" 1883 р.) й користувався наданою ним інформацією.

Вихід запорожців із Нової Січі, оточеної російськими військами, А.О.Скальковський зображує як організовану, заздалегідь підготовлену акцію, яку очолював невідомий раніше запорозький старшина Лях, що походив "із польського дворянства і давно вже мав свою партію в Коші" [35, с.571]. Він вказує і цифру 5000 козаків, які організовано вийшли з Січі. Сумні настрої запорожців, що кидали рідну землю, передано на підставі народних пісень, яких чимало збереглося у Степовій Україні і які можна представити як окремий цикл, присвячений подіям знищення Січі [16; 28]. На Дунаї, а саме на Георгієвському острові, запорожці, скориставшись доброзичливим прийомом Порти, влаштували поселення, назване Запорозькою Січчю. Брашівський та сілістрійський паші нарівні з турецькими регулярними військами використовували запорожців у війнах проти росіян, а потім проти сербів, албанців і греків. Внутрішній устрій Задунайської Січі А.О.Скальковський зображує як аналогічний тим порядкам, що з давніх пір існували у запорожців на Дніпрі. Він особливо наголошує на безшлюбності козаків, яка "вважалася невід`ємною рисою Запорожжя" [35, с.583]. Одночасно автор поділяє задунайських запорожців на козаків та райю (рибалки і хлібороби), ні в якому разі не зараховуючи останніх до козацької верстви.

В цілому ж, ставлення А.О.Скальковського до задунайської "мандрівки" запорожців негативне. А тому він не приділяє історії задунайців багато місця у своїй праці. Вся історія Задунайської Січі займає дев`ять сторінок, і більшість з них присвячено рееміграції козаків до Росії, яка почалася у 1805 р., досягнула свого апогею у 1807 р. і завершилася 1828 р., коли Й.М.Гладкий перевів задунайців на російський бік і таким чином "порятував військо від більш ніж півстолітнього сорому, що лежав на ньому" [35, с.588].

Відомий історик першої третини XX ст. О.Рябінін-Скляревський, документально досліджуючи історію Задунайської Січі у 20-х рр. XX ст., звинувачував А.О.Скальковського в тому, що він не скористався справами з архіву новоросійського генерал-губернатора, а у своїй розповіді дотримувався польської "легенди-байки" М.Чайковського [30, с.129-131]. Певною мірою з цим зауваженням можна погодитися. Історія задунайського козацтва на сторінках праці А.О.Скальковського дійсно викладена тільки на підставі наративних джерел (спогадах самих запорожців і народних пісень). Отже, про всю "Історію Нової Січі" можна сказати, що це є перша дійсно наукова, викладена на підставі документальних джерел, монографія, яка знаменувала процес засвоєння романтичною історіографією позитивістської методології історії і об`єктивно сприяла подоланню негативних стереотипів офіційної та станової дворянської історіографії до запорозького козацтва. Однак є певні епізоди, які написані на підставі наративних джерел і потребують уточнень, Але авторитет А.О.Скальковського як відомого знавця минулого південноукраїнського регіону, як "Геродота Новоросії" став причиною того, що багато висловлених ним тверджень набули значення аксіом і в подальшому використовувалися дослідниками як беззаперечні. Це стосується й історії Задунайської Січі, яка довгий час не вивчалася науковцями на підставі документальних джерел, а тому насичена міфологемами, що кочують із сторінки на сторінку різних популярних і наукових видань. В той же час, завдяки авторитету А.О.Скальковського задунайське козацтво із суб`єкта історії перетворилося ще за "біологічного життя" на об`єкт історичного дослідження.

Іншим передатним механізмом образу запорожців взагалі, і задунайців, зокрема, став сам український народ, для якого козак - це символ героїзму, мужності, лицарства, а також волі. За часів, коли саме козацтво переживало останні дні і було вже не в змозі відстоювати власні станові інтереси, коли були ліквідовані старі українські державні інститути, що їх так ревно оберігали колись козаки, коли запорозький степ почали закріпачувати і більше не існувало місця, де могли б знайти притулок знедолені, образ запорожця набував все більш героїчних та міфічних рис. Український народ складав пісні, думи, легенди, казки, в яких намагалися поєднати дійсне з бажаним. Отже, ідеалізація козаччини - це справа, передусім, козацького фольклору, історичних пісень, народних дум. Але нобілітація українського епосу відбувалась в романтичній літературі, через яку образ запорожця поширився і став використовуватися науковцями, суспільно-політичними і культурними діячами.

Завдяки багатій усній традиції, яку склав сам український народ, в середині - другій половині XIX ст. відбулась меморіалізація образу запорожців (в тім числі і задунайських). Праці українських істориків цього періоду побудовані на широкому використанні етнографічного та фольклорного матеріалу. Молоді романтики, а згодом типові представники народницької історіографії М.Костомаров, П.Куліш, М.Білозерський продовжили напрямок ідеалізації козаччини. П.Куліш являє собою певний виняток в цьому ряді, оскільки більшість його творів демонструє негативне відношення до запорожців, змалювання їх темними фарбами (як, наприклад, відомий роман "Чорна рада"). Але починав П.Куліш від романтичного захоплення народною поезією й оспівуванню в поезії козаччини [5, сі06]. Його відомі "Записки о Южной Руси" передають багато легенд, переказів, спогадів, пісень, які зберіг український народ про своїх героїв - запорозьких козаків. Серед цих оповідань є і перекази про втечу запорожців до Туреччини, і окреме повір`я про "нового козацького героя Гладкого", під час народження якого "вся земля затрусилась" [8, с.164-166]. Закликаючи науковців писати щиру правду про минулі часи, П.Куліш в той же час звернув увагу, що "...годиться нам, людям книжним, шанувати козацьку славу історичними оповіданнями. Як простий люд наш виспівав козацькі подвиги і звичаї в піснях, так ми виявимо забуті діла їх щонайпильнішими ученими розвідками" [5, с. 109-110].

Дотримувався думки про велику вагу етнографічних матеріалів для історика також М.Костомаров, який часто звертався до питань етнографії в своїй творчості і навіть пробував викласти історію козаччини виключно на основі пісень в роботі "История казачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества" [16]. Критичний аналіз народних пісень тут відсутній, як і спроби порівняти їх з іншими історичними джерелами. Автор не зупинився на докладному висвітленні причин знищення Запорозької Січі і фактично не дослідив справжню історію запорожців після 1775 р. Він тільки передав настрої козаків, які мусили кинути свою рідну землю і просити захисту у турецького султана. Сам вихід в Туреччину передано за оповіданнями М.Л.Коржа.

Отже, історики-народники XIX ст., поставивши метою історичної науки дослідження життя народу, тим самим стали в тісний зв`язок з етнографією і логічно продовжили традиції, закладені попередньою романтичною добою. Спеціальні дослідження та окремі нариси, що у другій половині XIX ст. були присвячені запорозькій тематиці, демонструють типові для тогочасної української історіографії риси - фольклоризм та етнографізм. Частіше всього вчені просто друкували віднайдені ними народні пісні та перекази, надаючи їм інколи коментарі чи супроводжуючи загальним описом місця походження твору тощо.

Наступний етап в становленні й розвитку історіографічного образу Задунайської Січі пов`язаний з виданням часопису "Киевская старина", який набув рис своєрідної енциклопедії українознавства. Вже в перших числах журналу були надруковані невеличкі нариси, присвячені задунайським козакам. На сторінках журналу друкувалися народні пісні та спогади про задунайців та Й.М.Гладкого [1; 18; 20; 24; 25]. Дослідників, які фіксували та передавали усну традицію, передусім цікавили такі питання, як збереження етнографічних особливостей та мови задунайцями на місцях їх колишніх поселень [18]. Поступово окремим об`єктом дослідження і додаткової уваги став Й.М.Гладкий - останній кошовий отаман Задунайської Січі, людина, якій присвячено чимало легенд і переказів в усній народній творчості та романтичних художніх оповіданнях.

Зображення ролі Й.М.Гладкого в подіях, пов`язаних з переходом задунайців до Росії, стає мало не центральним в історіографічному образі Задунайської Січі. Незважаючи на спроби представників російської офіційної історіографії [32, 12, 38] позитивно оцінити вчинок Й.М.Гладкого, в українській історіографії закріпився його негативний образ. Сталося це, на нашу думку, завдяки авторитету праці, яка зіграла вирішальну роль у зображенні як всієї історії Задунайської Січі, так і її останнього кошового. Мова йде про працю Ф.К.Вовка "Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам)" [15]. Як член київської "Громади" Ф.К.Вовк у 1870-х рр. брав активну участь в етнографічних експедиціях В.Б.Антоновича. Пізніше, внаслідок політичних переслідувань, він опинився в еміграції і перебував 1879 р., в Тульчі, а у 1880 - 1882 рр. - в Бухаресті, звідки переїхав до Женеви [21]. За кордоном він продовжував вивчати українське населення за межами своєї метрополії. Ф.К.Вовк обстежив пониззя Дунаю, зібрав цікаві усні свідчення колишніх запорожців і результати своєї роботи опублікував у часописі "Киевская старина" під псевдонімом Ф.Кондратович.

Праці Ф.К.Вовка судилося відіграти вирішальну роль у формуванні історіографічного образу Задунайської Січі. Як представник народницької історіографії Ф.К.Вовк прагнув вивчати народ за допомогою самого народу. Історію задунайських козаків Ф.К.Вовк написав на підставі наративних джерел (спогадів старожилів), що сам і зазначив у заголовку своєї праці. Українських народних пісень збереглося в Добруджі мало, але "почти от каждого старика удалось услышать то или другое, более или менее интересное, более или менее арактеризующее жизнь бывшего задунайского Запорожья. Но истинной находкой в этом отношении оказался стодвадцатилетний старец, сам бывший |запорожец Ананий Иванович Коломиец (рыбачья деревня Катирлез)" [15, 1, [с.31]. Саме А.І.Коломієць і став для Ф.К.Вовка головним героєм і основним джерелом інформації, як свого часу М.Л.Корж для істориків Запорозької Січі. І Протягом багатьох років праця Ф.К.Вовка залишалась єдиною, спеціально присвяченою історії задунайського козацтва. Тому можна зрозуміти надзвичайний авторитет цієї праці. Вся подальша українська історіографія, висвітлюючи історію задунайських запорожців у синтетичних працях з історії України чи історії Козаччини, брала за основу саме роботу Ф.К.Вовка [3; 4; 6].

Початкову історію запорожців в межах Османської імперії Ф.К.Вовк практично не висвітив. Його головна герой - А.І.Коломієць - з`явився на Січі тільки у 1811 р., тому початковий період старому козаку був відомий лише в загальних рисах. За припущенням Ф.К.Вовка, справжньої Січі в дельті Дунаю до початку XIX ст. не існувало: "во всей дунайской Дельте и Добрудже мы не нашли ни одного воспоминания о пребывании там запорожской Сечи, до переселення ее из Сеймен в Дунавец, то есть до 1812-1813 гг." [15, 1, с.51]. Сам Ф.К.Вовк був у Дунавцях і залишив у своїй роботі не тільки детальний опис, але і карту Задунайської Січі. На його думку, "Задунайская Сечь, подобно своей приднепровской метрополии, до самого конца своего существования сохранила тот строго военний полумонашеский характер, в силу которого женщины не могли входить в состав казацкой общины и жить в Сечи" [15, 4, с.728]. Саму Січ автор зображує як точну копію Січей на Дніпрі. Всі старі запорозькі традиції, елементи козацького права на Дунаї, на думку автора, також збереглися: ради, вибори кошового і старшини, суд. Головне заняття запорожців на Дунаї — рибальство, "и в зтом главном занятии выражался больше всего зкономический характер Сечи, как рабочей ассоциации или, лучше сказать, союза ассоциации, представлявшихся отдельными куренями" [15, 4, с.745]. Отже, в узагальнюючих підсумках, визначенні дефініцій Ф.К.Вовк стійко тримався своїх народницьких поглядів. Тому він вважав, що головними причинами переходу запорожців, а потім і українських селян у межі Османської імперії, були пошуки землі і волі, втеча від кріпацтва та імперського гніту.

Саме становище Січі в межах Османської імперії Ф.К.Вовк вважав фальшивим: постійна боротьба з росіянами, серед яких зустрічалися і колишні брати-січовики (чорноморські козаки), боротьба з сербами і греками — проти християн на боці мусульман, необхідність "на віру" або "брат на брата" битися червоною ниткою проходять через всю історію Задунайської Січі [15, 1, с.771]. Ці обставини сприяли виникненню бажання задунайців повернутися до Росії, хоч це й було неможливим при існуючих тоді державних порядках. Але, визнаючи цей факт і тим самим виділяючи об`єктивні причини переходу задунайців до Росії, Ф.К.Вовк у той самий час наче забув про них при описі переходу запорожців у 1828 р. Він підкреслив виключну роль Й.М.Гладкого, який кинув незахищеними жінок і дітей, а також козаків на промислах, а сам з невеликою групою прихильників перейшов на російський бік. Тому, "остатки задунайского казачества, да и все украинское население Добруджи сохранило далеко не добрую память о последнем кошевом, и не столько по политическим мотивам, сколько за множество жертв, погибших вследствие его выхода в Россию" [15, 2, с.287]. Незважаючи на помітний розклад січових традицій, на які неодноразово вказував у своїй праці Ф.К.Вовк, він вважав можливим подальше існування Задунайськєої Січі в межах Османської імперії і перетворення її "в оригинальную, совершенно самобытно и свободно развившуюся украинскую колонию" [15, 4, с.771].

Враховуючи надзвичайну роль, яку її відіграла праця Ф.К.Вовка у подальшому дослідженні історії задунайського козацтва, можна вважати її початком безпосередньо історіографічного етапу формування образу Задунайської Січі. Хоча початок цього етапу концептуально не вийшов за межі попереднього, засвоївши всі традиції і методи останнього. Так само основним джерелом є наративні матеріали, критичне ставлення і порівняльний аналіз до яких у автора відсутні. Незважаючи на це, саме працю Ф.К.Вовка` про Задунайську Січ до сих пір вважають класичною й найбільш достовірною.

Праці, написані в наступні десятиліття, продовжують традиції, закладені Ф.К.Вовком. Основні елементи історіографічного образу Задунайської Січі (зображення її як аналога Січей на Дніпрі, обов`язкове відображення участі задунайців у російсько-турецьких війнах та придушенні повстань греків і сербів з негативною оцінкою, несподіваний перехід до Росії у 1828 р. й виключна та негативна роль Й.М.Гладкого в цих подіях) знайшли своє відображення в синтетичних працях з історії України, написаних на початку XX ст. такими авторитетами української історіографії як О.Я.Єфименко, М.С.Грушевський, Д.І.Дорошенко, Н.Д.Полонська-Василенко [2, с.268-270; 3, с.429-432; 4, с.469-471; 6, с.373-376; 27, 2, с.295-296].

На початку XX ст. з`явилися дослідження, які знаменували собою початок нового, критичного періоду у розвитку історіографічного образу Задунайської Січі [10; 37; 11]. Особлива роль належить роботам О.Рябініна-Скляревського, в яких відбулося критичне переосмислення на основі виключно документальних джерел всієї історії Задунайської Січі. Однак суспільно-політичні події подальшого часу, так само як і особиста доля О.Рябініна-Скляревського, не і сприяли розвитку історичної думки в цьому напрямку. Тому праці О.Рябініна-Скляревського, більшість з яких була недоступна для широко загалу, не змінили загальних уявлень щодо Задунайської Січі і до сьогодення залишаються поза межами усталеного історіографічного образу.

Цим епізодом хотілося б завершити даний історіографічний екскурс. Безумовно, в наступні десятиліття було здійснено дослідження з історії задунайського козацтва. На цілком окрему історіографічну розвідку заслуговують роботи А.Д.Бачинського. Однак авторитет метрів української історичної науки кінця XIX - початку XX ст., так само як і їх праць, до сих пір залишаються визначальними. Подібні твердження можна висловити стосовно всієї історії запорозького козацтва. Віддаючи належне дослідникам минулого та позаминулого століть і враховуючи їх роль та місце в історіографічному процесі, сьогодні є сенс поставити нові наукові завдання, які дозволять створити сучасні дослідження, що будуть насичені дещо іншими твердженнями, а, можливо й міфологемами.

Бібліографічні посилання:

1. Василенко В. Из народних воспоминаний об О.М.Гладком и возвратившихся с ним запорожцах // Киевская старина (далі - КС). - 1885. - № 6. - С.344-350.

2. Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. — К.: Лыбидь, 1990. — 396 с.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.: Наукова думка, 1992. - 544 с.

4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. -Львів: Світ, 1991. - 576 с.

5. Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. — К.: Вид-во "Українознавство", 1996. - 255 с.

6. Ефименко А.Я. История украинского народа. - К.: Лыбидь, 1990. -512 с.

7. Записи И.П. Котляревского о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 года.-К., 1901. -143 с.

8. Записки о Южной Руси: Издал П. Кулиш. - СПб., 1856 (Репринт: К.: Дніпро, 1994). - 719с.

9. Йван Котляревский. Описание его жизни. — Полтава, 1898. — 48 с.

10. Иванов ПА. К истории запорожских козаков после уничтожения Сени // ЗООИД. — Одесса, 1904. - Т.ХХV. - С.20-40.

11. Кащенко А. Оповідання про Славне Військо Запорозьке низове. — Дніпропетровськ:

Січ, 1991.-494 с.

12. Кириллов А.Н. Полковник из Золотоноши // Нива. - 1883. - №30-40.

13. Колесник 1.1. "Регіональне" як чинник формування української національної

історіографії // Записки історичного факультету Одеського державного університету. — Одеса, 1995-Вин. 1.-С.66-80.

14. Колесник І.І. Курс української історіографії у вищій школі: нова модель викладення // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. - Дніпропетровськ: Вид-во "Промінь", 1997. - Вип. 1. С.308-331.

15. Кондратович Ф. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) // КС. - 1883.-№1,2,4.

16. Костомаров Н.И. История казачества в памятниках южно-русского народного

песенного творчества // Русская мысль. — 1880. — № 8. — С.1-34.

17. Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина ХУШ - середина XIX ст.). - Харків: Основа, 1996. - 295 с.

18. Левченко М. Потомки запорожцев на острове Лети // КС. — 1882. — № 5. — С.344-345.

19. Нарежный В.П. Сочинения: в 2 т. - М: Худ. лит-ра, 1983. - Т.1. - 623 с; Т.2. - 478 с.

20. Народные рассказы об Осипе Михайловиче Гладком. Записал А. Савич (г. Лубны) // КС. - 1889. - №2. - С.485-487.

21. Наулко Ф., Франко О. Етнографічна та народознавча спадщина Ф.К. Вовка (1847 1918) // Марра Мипсіі: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів; К.; Нью-Йорк, 1996. - С.675-697.

22. Нахлік Є.К. Українська романтична проза 20-60-х років XIX ст. — К.: Наук, думка, 1988.-318с.

23. Некоторые сведения о правом береге Дуная, собранные в 1826 г. - СПб.: Типография Генерального Штаба, 1827. - 63 с.

24. Песня запорожцев о виселений в Турцию по уничтожению Сечи. Сообщ. Г. Ба-ский // КС.-1882.-№6.-С554.

25. Песня на исход запорожцев за Дунай. Сообщ. П.И. Зуйченко // КС. — 1885. - № 6. — С. 363-364.

26. Полное собрание законов Российской империи. — СПб., 183. — Изд.1-е. — Т.ХХ. - № 14354.

27. Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1992. — Т.2. — 608 с.

28. Полонська-Василенко Н. Маніфест 3 серпня в світлі тогочасних ідей // Полонська-

Василенко Н. Запоріжжя ХVШ століття та його спадщина. — Мюнхен: Дніпрові хвилі, 1965.-Т.1.-С.138-185.

29. Рябінін-Скляревський О. З життя Задунайської Січі // Україна. - 1929. - №4-5. - С.7-34.

30. Рябінін-Скляревський О. Задунайська Січ в народних переказах і письменстві // Науковий збірник УАН за 1928 рік. - К„ 1929. - Т.ХХVІІІ. - С. 108-138.

31. Рябінін-Скляревський О. Запорозька Козаччина й І.П. Котляревський // Україна. - 1926. -Кн.2-3.-С.159-163.

32. Санктпетербургские ведомости. - 1828. -№46.

33. Скальковський А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского.

Извлечено из собственного Запорожского архива. — Одесса, 1841; 2-е изд. — Одесса,

1846; 3-є изд. - Одесса, 1885.

34. Скальковський А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края, 1731- 1823. - Одесса: Гор. Тирпогр., 1836. - Ч. 1. - 300 с; 4.2. - Одеса, 1838. - 350 с.

35. Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького / Передмова і коментарі Г.К. Швидько. Пер. з рос. Т.С.Завгородньої. - Дніпропетровськ: Січ, 1994.-678.

36. Стеблин-Каминский С.П. Воспоминания об И.П. Котляревском (из записок

старожила). - Полтава, 1883. - 44 с.

37. Степовий. В. До історії Задунайської Січі // Україна. - 1914. - Кн.З. - С.9-21.

38. Черты из жизни и царствования императора Николая // Военный сборник. — СПб., 1868. -№7. - С.121-147.