Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Український народолюбець Борис Грінченко на Катеринославщині

Для нас особливо цікаво те, що становлення Б.Д.Грінченка як громадського діяча, педагога й літератора проходило й на Катеринославщині, де Борис Дмитрович перебував з 1887 р. до 1893 р. Про практичну діяльність Б.Д.Грінченка в Катеринославській губернії вже згадувала А.Животенко-Піанків [14, с. 49-55, 64]. Однак діяльність українського народолюбця в цьому краї потребує комплексного історико-краєзнавчого дослідження. Таку мету ставить перед собою автор даної статті.

Народився він 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту у родинівідставного штабс-капітанаДмитра Грінченка і доньки російськогодворянина Літарьова – Поліксенії[14, с. 159, 176]. Хоча сім’я належала до дворянської верстви, панського достатку не було. Батько Бориса мав лише близько 19 десятин землі, що здебільшого поросла лісом, й водяний млин, який давав основний прибуток для усієї родини [14, с. 38; 15, с. 5].

Натомість батьки зі шкільноговіку дбалипро освіту сина, який навчився читати й писати вже з років п’яти. Алемовою спілкування й навчання Бориса спочатку була російська, бо українську батьки-дворяни не сприймали,як мужицьку. Батько Бориса, хоча й не цурався простої роботи по господарству та на млині, спілкувався з селянами по-українськи, але забороняв дітям промовляти “по-мужицьки”. Мати виховувалась у російській сім’ї полковника царської армії й зовсім не знала української мови. Вона розпочала читати по-українськи, коли син став публікувати свої літературні праці. Не сприяло вивченню Борисом рідної мови й те, що навкруги від Вільхового Яру були розташовані лише російськомовні села. Тому всі няньки, наймити й наймички розмовляли російською [14, с. 23, 38; 15, с. 6].

Допитливий хлопець читав усе підряд, що потрапляло до рук. Серед книжок, прочитаних Борисом у дитинстві, чільне місце посідали художні праці західних майстрів літератури В.Скотта, Дж.Байрона, А. де Вин’ї, Е.Шатріана, В.Гюго, російських письменників М.В.Гоголя, О.С.Пушкіна, М.О.Некрасова, М.Кольцова, життєписи славетних людей, житія святих та церковні проповіді. Крім того, він захоплювався історією російської держави, літератури, наполеонівських війн, інквізиції і т. ін. [14, с. 38-39; 15, с. 10].

З дитячих літ у вихованні Бориса була присутня й українська компонента. Свою генетичну тягу до рідної української мови хлопчик повною мірою задовольняв у живому спілкуванні з дідом Андрієм і бабою Галею. Напевно, завдяки їм, Борис дуже полюбив українські казки й пісні [15, с. 7].

Подальше знайомство юнака з рідною українською мовою і культурою тривало на хуторі Кути, або Долбіно, куди батько перевіз родину після смерті брата у 1868 р. Цей хутір розташовувався вже серед українських сіл, тому Борис мав змогу вчити від простого народу мову, а згодом й записувати слова та пісні [15, с. 9].

У 1874 р. Б.Д.Грінченко вступив до Харківської реальної середньої школи. Під час навчання, йдучи від народних духовних першоджерел, юнакпостійно цікавився українською літературою, перечитавши “Енеїду” І.П.Котляревського, “Приказки” Є.П.Гребінки, “Кобзаря” Т.Г.Шевченка, твори П.О.Куліша, Марка Вовчка, Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, І.С.Нечуя-Левицького та ін. До того ж розпочав роботу над складанням українського словничка, записуючи в ході спілкування з народом слова, казки, пісні та приказки [14, с. 39-40, 189; 15, с. 12].

Тринадцяти років Борис Грінченко зацікавився поезією Т.Г.Шевченка, знайшовши “Кобзар” у батьковій скрині. Шевченкова українська поезія зачарувала душу хлопця, стала для нього особистим Євангелієм. Він став писати по-українськи. Напевно, талант мав спадковий характер, адже його бабуся по батькові доводилась двоюрідною сестрою Г.Ф.Квітці-Основ’яненку [14, с. 23, 39; 15, с. 11].

Захоплення літературою перетворилося на своєрідну гру, коли Борис “видавав” на своєму хуторі рукописні“журнали”. Його першими слухачами й читачами стали батьки, старий пічник дід Андрій, а дещо пізніше – брат і сестра. З дитячих та юнацьких років об’єктом пильної уваги й вивчення Б.Д. Грінченка були природа і люди – селяни. Борис душею приріс до народної мови, пісенної та поетичної творчості хліборобів, незважаючи на те, що батько забороняв спілкуватися з простолюдинами [14, с. 39, 40, 159].

У Харківській реальній школі Б.Д.Грінченко вчився добре, особливо полюбляючи словесність. Водночас ужев 15 років юнак почав замислюватись над долею народу, над тим, як допомогти йому. В атмосфері посилення протистояння в суспільстві він розпочав знайомитися з нелегальною літературою. Предметом його читання стала й перша українська соціально-революційна брошура “Парова машина” С.А.Подолинського. У листопаді 1879 р., будучи вже у 5-му класі школи, Борис дав прочитати цю книжку своєму товаришеві. Не біду, брошуру побачив батько останнього, який розповів про це директорові реальної школи п. Шихову.

Наслідки не забарилися. Директор почав допитувати Б.Д.Грінченка. Того ж дня інспектор реальної школи зробив трус у його квартирі, а директор передав справужандармам. Пізньої осені 1879 р. юнака заарештували й кинулидо в’язниці, до холодної камери в льоху. Через півтора місяця ув’язнення Б.Д. Грінченка віддано на рік батькові на поруки. Так Борис опинився на батьківському хуторі, що розташувався в 10-ти верстах від Харкова. Впродовж року Б.Д.Грінченкові заборонялося навчання і поїздки до губернського центру [1, с. 568; 15, с. 13-15; 12, с. 1, 2].

Перші серйозніжиттєві випробування не зламали, а загартували силу волі Б.Д.Грінченка. На початку 1881 р., відбувши річний термін висилки, він пішки, несучи з собою все своє невелике майно і 10 крб. у кишені, попрямував до Харкова. Спочатку Борис прийшов на свою стару квартиру, де жив перед арештом, але поселитися там не зміг – хазяйка розповіла всім про нього як “соціаліста” – страшнішого за розбійника [1, 568; 12, 3].

Тоді юнак відправився у передмістя Харкова Журавлівку, де оселився у знайомого чоботаря за 4 крб. на місяць. Улаштуватись на роботу «неблагонадійному» було непросто. Лише завдяки брату його матері Миколі Літареву, члену місцевого військового суду,він здобув посаду писарчука у Харківській казенній палаті. Працювати прийшлось у відділі, що вів справами про “займанщину” [1, с. 568; 12, с. 3, 4].

Незадовго перед тим охтирський адвокат, українолюбець А.Л.Шиманов розпочав і виграв низку справ, унаслідок чого одержав близько 200 тис. крб., а селяни перестали сплачувати незаконні податки. Ці численні справи викликали інтерес у Б.Д. Грінченка з точки зору вивчення українського народу. Водночас, аби поліпшити матеріальне становище, Борис давав й приватні уроки [12, с. 5].

У Харкові матеріальне становище Б.Д. Грінченка було надзвичайно скрутним. Зароблених грошей вистачало лише на обіди в найдешевішій їдальні (та й то через день). Здебільшого до вбогого раціону Бориса входили хліб з чаєм, а інколи молоко, яке передавала мати. Житлові умови також характеризувалися бідністю: кімната з одним віконцем, з покривленими стінами, з глиняною долівкою. До того ж Борису доводилось проживати вкупіз родиною шевця [15,с. 16].

Як не дивно, саме це скромне помешкання стало надійним пристановищем длязібрань Харківської української громади, яка об’єднувала народолюбців, щирих прихильників праці на користь ріднокраю. Крім Бориса Грінченка, до її кола належали Михайло Лободовський, Дмитро Пильчиков, В.Олександров, Андрій Шиманов та деякі інші. Б.Д.Грінченко та його однодумці вчилися української мови, збирали народні пісні, казки, обговорювали проблеми народної освіти, складали популярні книжки для народу, читали українські часописи з Галичини тощо [15, с. 16; 13, с. 14; 18, с. 97 ].

Громадівці зібрали трохи грошей, і Б.Д.Грінченко надрукував кілька популярних книжок, написаних ним самим та його товаришами. Тоді ж він почав надсилати свої літературні праці до Галичини, де в 1881 р. надрукував поезії у журналі “Світ” [13, с. 15]. Водночас у душу Б.Д.Грінченказапала мрія вчителювання.Він самотужки навчався й успішно здав “Колоквіум” на вчителя і подав прохання інспектору народних шкіл п. Бєлокопитову щодо призначення на вчительську посаду [12, с. 6].

Восени 1881 р. Б.Д.Грінченко отримав призначення учителем у село Введенське Зміївського повіту Харківської губернії. Діставши кілька практичних порад від М.Лободовського, який колись сам учителював по-українськи і був за цепозбавлений роботи, молодий народний учитель вирушив на сільську ниву знань за 10 крб. на місяць [12, с. 6-8].

У селі Введенському Б.Д.Грінченко побачив стару й занедбану сільську школу, що розташовувалась в одному будинку з волостю. Молодий учитель відразу ж поставив питання перед місцевою владою про ремонт шкільного приміщення, опалення його взимку, про придбання підручників у Змієві тощо. Поступово шкільна справа на селі налагодилась, і після Покрови заняття розпочались [12, с. 9-13].

Школа в селі Введенському була невеликою: один клас у 42 кв. м., де навчалися у дві зміни 70 учнів. Основи знань приходили здобувати не тільки місцеві школярі, а й учні з навколишніх сіл. Б.Д.Грінченкові важко працювалося в неукраїнській школі, але молодий учитель-народолюбець вишукував можливістьчитати школярам після занять українські казки та думи. Він швидко знайшов спільну мову як зі своїми вихованцями, так і з їхніми батьками. Однак волосне начальство не симпатизувало приїжджому педагогу: не пив горілку і не ставив могорич, а одного разу навіть вигнав п’яного старшину зі школи кочергою. Пропрацювавши рік, Борис Дмитрович поїхав із Введенського, адже за постановою місцевого земства, сільську школузачинили “за неможливістю в ній викладання” [12, с. 14-19, 22].

Восени 1882 р. Б.Д.Грінченко отримав місце учителя у школі села Тройчате того ж Зміївського повіту. У цьому селі теж проживали вихідці з великоросійських губерній, тому,щоб черпати знання живої розмовної української мови, Борис Дмитрович поселився в українському селі Чунишине, розташованому за кілька верст, уже в Полтавській губернії. Після роботи, діставшись своєї найманої оселі, він учився народній українській мові в селян, записував пісні, приказки, слова, а вечорами писав вірші, складав читанку. Вчитель швидко здобув шанобливе ставлення до себе з боку серед сільських дітей та їхніх батьків. Останні навіть ухвалили збільшити заробітну платнюучителеві. Проте волосне начальство і тут дивилося на педагога недоброзичливо [12, арк. 22, 23, 24 а, 24 б, 25].

Оповідаючи про цей період життя в автобіографії, Б.Д.Грінченко згадував: “Мені хотілося вчитися від народу мови, записувати лексичні й фольклорні матеріали і взагалі придивлятися до народного життя. У полт[авському] селі я жив в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах, але того, чого шукав, мав досить” [1, с. 568]. Цілком зрозуміло, що ідеали і прагнення народолюбця були дуже далекими від світосприйняття місцевих чиновників.

Улітку 1883 р. Борису Дмитровичу трапилась нагода підвищити свою кваліфікацію – уЗмієві відкрились педагогічні курси для вчителів усієї Харківської губернії. Їх керівником був І.Я.Литвинов – інспектор народних училищ,який вирізнявся серед інших інспекторів своїми високими людськими й професійними якостями. На педагогічні курси прибуло близько 80 учителів. У цьому учительському середовищі Б.Д.Грінченко відразу ж виділився знанням педагогічної справи й організаторськими навичками. Не дивно, що навколо нього незабаром об’єднався гурток удев’ять педагогів, якіпісля курсів сходилися й обговорювали не тільки справу педагогічну, а й українську, читали відповідні книжки, які привіз із собою Б.Д.Грінченко. Незабаром кілька вчителів відійшло відучасті в гуртку, але четверо учасників не припиняли спільних занять до кінця курсів [12, с. 28,29].

В ході педагогічних курсів особистість Б.Д.Грінченка привернула увагу директора народних шкіл п. Жаворонкова, який направив здібного учителя у двокласну школу в с. Олексіївку Зміївського повіту. І це попри те, що Борис Дмитрович не мав права учителювати у такому навчальному закладі через те, що не скінчив учительську семінарію [12, с. 29, 30]. Олексіївська школа представляла собою гарний мурований будинок з мезоніном. У цьому приміщенні розміщувались ясні, чисті й теплі класи, бібліотека, кухня, квартири учителів. Школа мала й присадибну ділянку – три десятини саду.

Матеріальне становище Б.Д.Грінченкаполіпшилося, адже в цій школі платили 330 крб. на рік. Проте моральні умови для діяльності українолюбця тут були вкрай несприятливі. Борису Дмитровичу доводилось всіляко приховувати українські книжки, рукописи тощо. Певно завідувач школи все ж таки дещо дізнався про українські уподобання вчителя. Не випадково, коли у школу приїхав інспектор І.Я.Литвинов, він порадив Б.Д.Грінченку бути обережнішим. Самотність народного учителя у цьому великому торгівельному селі, де проживали багаті купці й панувало російськомовне середовище, обумовила його клопотання про переведення в українське село [12, с. 34-36].

Наслідком цього став переїздБ.Д.Грінченка 14 вересеня 1884 р. завідувачем двокласної школи в село Нижня Сироватка Сумського повіту. Прибувши до цієї великої школа, Борис Дмитрович швидко зрозумів, що в нійне все гаразд. Знання йдисципліна учнів не відзначалися належним рівнем, що й не дивно за умов п’янства учителів, нездоровоїморально-психологічної атмосфери в колективі, чому особливо сприяв законоучитель О.Лавденков. Незабаром завідувачу вдалосьналагодити навчально-виховний процес, хоча при цьому й повною мірою відчути на собі невимовну важкість учителювання в обстановці постійних наклепів, коли число протоколів чи доносів швидко досягло кількість 26 [12, с. 38, 41, 46, 51, 53, 73, 76].

Вистояти в цій непростій життєвій ситуації, напевно, допомагало те, що поруч з Б.Д.Грінченком завжди знаходилась його дружина Марія Миколаївна, з якою було взято шлюб на початку 1884 р. Згодом Борис Дмитрович писав: “…жінка моя з того часу стала мені вірним товаришем у всіх моїх заходах і в багатьох важних і важких працях” [1, с. 568].

На початку нового навчального року Б.Д. Грінченко одержав перевод у Виру, в однокласну школу. Але 30 вересня 1885 р. він виїхав з Нижньої Сироватки, кинувши учителювання й поїхавши на батьківський хутір [12, с. 79].

Невдовзі Б.Д.Грінченко замислив прилучитися до земської діяльності. Наприкінці 1885 р. він поїхав на Херсонщину і півтора року працював статистиком губернського змства, збираючи по селах різноманітні відомостіз народного життя. Водночас народолюбець продовжував займатися літературною працею: писав оповідання й казки. У 1886 р. він опублікував другу збірку «Під сільською стріхою» [1, с. 568; 14, с. 160, 13, 17].

Б.Д.Грінченко працював земцем-статистиком недовго – до весни 1887 р. Залишивши посаду, розпочав шукати заробітку. Влітку того ж року відома діячка освіти Х.Д.Алчевська, за рекомендацією М.Ф.Лободовського, запросила Бориса Дмитровича вчителювати в Олексіївську школу Слов’яносербського повіту на Катеринославщині. Незабаром розпочався катеринославський період педагогічної діяльності українського народолюбця, який тривав 6 років [1, с. 569; 12, с. 80].

Олексіївська школа була однокласною земською. Їїбюджет складав 600 крб., 2/3 якого надавало земство, а 1/3 сільська громада. Х.Д.Алчевська стала попечителькою школи, виділяла власні кошти на утримання цього навчального закладу, побудувала шкільний будинок, добирала вчительські кадри [12, с. 80].

Укладаючи з Х.Д.Алчевською словесну угоду, Борис Дмитрович висунув одну умову: якщо іспити покажуть добрі знання учнів, його не можуть звільнити з посади. Після цього, в середині вересня 1887 р. подружжя Грінченків прибуло до Олексіївки [12, с. 82].

З собою народні вчителі привезличималу бібліотеку, де були видання на різних мовах. Так, у ній налічувалось кілька примірників Біблії, видрукуваної французькою, німецькою, церковно-слав’янською й російською мовами і Новий Завіт – сербською мовою [12, с. 121, 124].

Сільська школа стояла навигоні, напроти будинку Алчевських. Шкільне приміщення містило прихожу, два класи, бібліотеку, вчительську та сторожів-ку. Навколо школи височили ряди різних дерев, проте світу у приміщеннях було багато. На чисто вибілених стінах висілигеографічні карти й малюнки з природознавства. Бібліотечний фонд налічував чимало книжок. Там само розміщувались глобуси, наочні засоби вивчення різних типів народів, деякі колекції. Олексіївська школа справила гарне враження на Грінченків. Навчальний процес мав розпочатися 2 жовтня, після Покрови [12, с. 85, 86, 87].

Хоча Олексіївська школа діяла вже сім років, рівень підготовки учнів виявився низьким – не щастило з учителями. Тому Б.Д.Грінченко заходився надолужувати раніше втрачений час, займаючисьіз здібними учнями по 8-9 годин на день. Чимало довелосьпопрацювати народномуучителю у справі налагодження дисципліни й зовнішнього вигляду школярів [12, с. 93, 98, 100, 103, 104, 106].

Чільне місце в діяльності педагога-народолюбця займало вдосконалення навчального процесу, важливим інструментом чого стала підготовка нових навчальних посібників. Уже в 1888 р. Борис Дмитрович розробив україномовний посібник “Настина читанка”, який став засобом української освіти й виховання не тільки власної доньки, а селянських дітей Олексіївки. У 1889 р. Б.Д.Грінченко написав ще один посібник – “Граматика”, що служив тим же цілям [4].

У процесі спілкування педагог прагнув пробудити в учнів творче мислення. У грудні 1888 – лютому 1889 рр. Б.Д.Грінченко випускав разом зі своїми вихованцями рукописний ілюстрований журнал “Думка”, в якому школярі могли прочитати мудрі вислови, загадки, казки, народні пісні, оповідання. До шевченківських роковин у журналі було вміщено вірші на пошану Кобзаря [6].

Б.Д. Грінченко повністю віддавався нелегкій учительській праці. Отже, відносно вільними залишалися лише недільні вечори та свята. У ці дні до подружжя Грінченків часто заходили селяни, а іноді й вони відвідували хліборобів [12, с. 117, 118].

З перших днів перебуванняБориса Дмитровича в Олексіївці місцеві селяни були вражені, що він розмовляв з ними по-українськи, поводив себе культурно, просто, дотримувався високоморального способу життя. Тому, виявляючи свою прихильність, до Грінченків заходило багато батьків школярів. Особливо людно бувало у святкові дні. На Різдво й на Меланки селяни приходили колядувати, засівати та щедрувати, на Пасху – обмінювались пасками тощо. Притягувало до подружжя народних учителів й те, що вони у разі потреби лікували селян, аджемедичний персонал у цій місцевості на 20 верст навкруги був відсутній [12, с. 136, 138].

Незважаючи на велику зайнятість у школі, Б.Д.Грінченко не припиняв літературної діяльності, вивчив чеську мову. В олексіївський період Борис Дмитрович написав цілу низку оповідань з народного життя. Це, зокрема, «Каторжна» (1888 р.), «Олеся», «Грицько»(1890 р.), «Украла», «Кавуни» (1891 р.), «Панько», «Батько та дочка» (1893 р.) та ін. [11, с. 333-343, 344-348, 350-355, 356-359, 360-366, 367-370, 371-389]. У 1891 р. творчий доробок письменника збагатився повістю “На распутті” [10]. Грінченкова проза просякнута знанням реалій народного життя, щирою любов’ю до людей, до рідної землі. Чітка життєва позиція письменника-народолюбця відбилася в наступних рядках оповідання “Олеся”: “Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя” [11, с. 346].

В Олексіївці Б.Д.Грінченко виявив неабиякий інтерес до літературознавства, літературної біографістики. У цей період з-під його пера вийшли біографічні нариси, життєписи “Грігорій Квітка” (1890 р.), “Євген Гребінка” (1891 р.) та ін. [5; 7]. Тоді ж Борис Дмитрович активно працював у галузі української поезії. Свідченням цього стали рукописні збірки “Вірші 1889 – 1892 рр.”, “Галицькі вірші” (1892 р.) [2; 3]. За визнанням самого Б.Д.Грінченка, поезія складала лише випадкове явище в його діяльності. Попри всі недоліки, вона була наповнена ідеалами правди, свободи, просвіти, глибоким патріотизмом [17, с. 2, 38, 39].

Водночас народолюбець не припиняв роботу над лексичними нотатками, матеріалами, що записував з народних вуст [8]. Згодомлексика, зібрана Б.Д.Грінченком на Катеринославщині, увійде до його чотиритомного “Словаря української мови”.

Утім у зазначений період в урядовій політиці щодо освіти посилилися охоронно-консервативні тенденції. Керівництво міністерством усе сильніше дбало про те, щоб у народнихшколах не зароджувалось ніяке “вільнодумство”. Напевно, до начальства дійшли чутки про педагога-народолюбця в Олексіївці, якийписав твори під псевдонімом “Чайченко”.

Томувранці 30 квітня 1888 р. до Грінченків з’явилися жандармський ротмістр, жандармський вахмістр та поліцейський наглядач,які зробили на їхній квартирі трус. Лише за те, що Б.Д.Грінченко мав псевдонім Чайченко, він був заарештований з вилученням рукописів й листів. Проте незабаром ротмістр визнав, щозробив трус через помилку [12, с. 126, 141, 144-146].

Певно, цей перший прикрий епізод не набувнегативного продовження через авторитет Х.Д.Алчевської, яка прихильно ставилась до Б.Д.Грінченка та його дружини. Адже на початку 1860-х рр. подружжя Алчевських брало участь у Харківській українській громаді. Щоправда, незабаром Алчевські відійшли від участі в українському національно-демократичному русі. Від колишнього “українофільства” у них залишилась пошана до Т.Г.Шевченка і його “Кобзаря” та любов до української пісні [12, с. 148, 149].

Х.Д.Алчевська належала до енергійних, розумних, талановитих, працьовитих, цілеспрямованих, але вельми боязких і обережних людей. Олексіївська школа була звичайно російськомовною. Єдине, щодозволяла собі попечителька у цьому навчальному закладі, то співи українських пісень таособистий презент школярам-випускникам увигляді українських книжок. При цьому Христина Данилівна завжди примовляла Борису Дмитровичу: “Справді ж ми з вамина вулкані стоїмо!”[12, с. 153, 154, 176].

Попечителька знала, що селяни беруть у Грінченків українськікнижки, і школярі їх читають [12, арк. 176б]. Проте вона не здогадувалась, що Б.Д.Грінченко систематично навчав йвиховував учнів в українському дусі. В Олексіївській школі педагог розмовляв з учнями по-українськи, а так звані письмові роботи, іспити, підручники були російськомовними. Школа часто інспектувалась начальством, і учні знали, що в класах треба відповідати тією мовою, якою до тебе звертаються [12, с. 169, 171, 172].

Б.Д.Грінченко віддавав багато силпозакласній роботі. І саме тут учні писали українською мовою рецензії на прочитані книжки, вірші, оповідання і т.ін. Вдома школярі вчили українські вірші та байки. Читав Б.Д.Грінченко й лекції з українознавства. Внаслідок цієї копіткоїроботи учні розрізняли Україну і Московію, українську і російську мови, знали історію, літературу, географію України [12, с. 131, 172]. Свої знання вони могли висловлювати гарною українською мовою. Грінченки привезли в Олексіївку достатньо повну українську бібліотеку, а такожбезцензурні російські видання. Усі ці книжки обгорталися поверх палітурок і обкладинок у газету, і учні знали, щотака література призначена для позашкільного читання [12, с. 173, 174].

Б.Д.Грінченко піклувався про підготовку нових посібників. Удома він учив доньку, яку виховувавв українському дусі, та деяких інших дітей українській граматиці,написаній друкованими літерами. По цій граматиці навіть деякі письменні селяни вчили неписьменних. Для доньки Борис Дмитрович підготував Читанку і рукописний журнал [12, с. 175].

Метою діяльності Б.Д.Грінченка було всіляке сприяння поступу української освіти і культури. У цьому питанні він не сходився з попечителькою Олексіївської школи Х.Д.Алчевською. Це яскраво виявилось під час30-ти річного ювілею педагогічної діяльності Христини Данилівни, що відбувся 14 травня 1892 р. у Харкові. Бориса Дмитровича запросили на святкування. Проте вінвідмовив, обґрунтувавшимотиви у листі до Х.Д. Алчевської. “Я вважаю, – писав Б.Д.Грінченко, – що українці повинні служити Україні і українській, а не московській просвіті. Поважаючи діячів московської просвіти в московській землі, я не можу інакше як негативно ставитися до московської просвіти вземлі українській. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення могонароду, тобто та річ, проти якої спрямована моя діяльність” [12, с. 194, 195]. Відповідаючи Б.Д.Грінченкові, Х.Д.Алчевськависловилажаль з приводу його рішення не їхати до Харкова і звернула увагу на те, що прагнула “у міру можливості і зберегти малоруську пісню, і дати народу малоруську книгу” [12, с. 198].

Наступний 1892 – 1893 навчальний рік став останнім роком учителювання Б.Д.Грінченка в Олексіївській школі. На той час навчальний заклад ставнайкращим у повіті. Характерно, що учні з вдячністюзгадували грінченкову науку. Один з них зазначав, що учитель “навчав, як треба любити людей і свою рідну країну, котрої ми до нього не знали, що вона у нас є; навчав жити просто, не лізти в пани, а жить правдиво і чесно”. Протеподальше співробітництво народолюбця з Х.Д.Алчевською було вже неможливим. Адже попечителька не моглазрозуміти, як Б.Д.Грінченко працює у школі тільки через те, що це дає йому змогу виховувати у дітей українську національну свідомість і, живучи серед українського народу, мати на нього безпосередній вплив [12, с. 205, 214]. З від’їздом Грінченків з Олексіївни Х.Д.Алчевська вже “не стояла на вулкані”, адже наступниця Бориса Дмитровича – учителька В.П.Кондратьєва – зовсім не розуміла української мови [12, с. 270].

У катеринославський період завершилось ідейне становлення Б.Д.Грінченка як українського народолюбця. Свідченням цього є відомі “Листи з України Ніддніпрянської” 1892 – 1893 рр., де Борис Дмитрович активно полемізував з видатним українським політичним діячем М.П.Драгомановим. Написані в сільській глибинці, в періодактивної педагогічної діяльності, “Листи…” переконують у величезній життєвій силі Б.Д.Грінченка і ставлять його в один ряд з найбільшими українськими інтелектуалами тієї доби. Аналіз цієї публіцистичної пам’ятки дає можливість констатувати, що Б.Д.Грінченко належав до прихильників поступових національно-культурних та соціальних перетворень у напрямку до самостійного національного життя українців [9].

Отже,перебування Б.Д.Грінченка на Катеринославщині стало періодом його активної діяльності в галузі української освіти, літератури, літературознавства, мовознавства та публіцистики. Це був конкретний внесок народолюбця у поступ української національної справи.

Література

1. Грінченко Борис. Автобіографія // Твори: У 2 т. Т.1. – К.: Вид-во АН Української РСР, 1963. – С. 568 – 571.

2. Грінченко Б.Д. Вірші 1889 – 1892 р. Олексіївка // Інститут рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського НАНУ. – Ф.І, спр. 31198, арк. 1 – 58.

3. Грінченко Б.Д. Галицькі вірші. 1892 р.Олексіївка // ІР НБУ. – Ф. І, 31216, арк. 1 – 82.

4. Грінченко Б.Д. Граматика. 1889 р. // ІР НБУ. – Ф. І, 31456, арк. 1 – 11.

5. Грінченко Б.Д. Григорій Квітка. Життєпис. 1890 р. Олексіївка // ІР НБУ. – Ф. І, спр. 31432, арк. 1 – 47.

6. [Грінченко Б.Д.]. Думка [Журнал, який писав Б. Грінченко разом з учнями 1888 – 1889 в Олексіївці]// ІР НБУ. – Ф.І, спр. 31457, арк. 1 – 82.

7. [Грінченко Б.Д.]. Євген Гребінка. Життєпис. 1891 р. Олексіївка // ІР НБУ. – Ф. І, спр. 31436, арк 1 – 13.

8. Грінченко Б.Д. Лексичні нотатки, матеріали, зібрані з народних уст на Харківщині, Полтавщині, Катеринославщині та ін. 1880 – 1901, 1907 // ІР НБУ. – Ф. І, спр. 34404 – 34405, арк. 1 – 56.

9. Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Грінченко Б. – Драгоманов М. Діалог про українську національну справу. – К.: Ін-т укр. арехографії НАНУ, 1994. – С.35 – 145.

10. Грінченко Б. На распутті. Повість. 1891 р. Олексіївка // ІР НБУ. – Ф. І, спр. 31373, арк. 1 – 285.

11. Грінченко Борис. Твори: У 2 т. Т.1. – К.: Вид-во АН Української РСР, 1963. – 604 с.

12. Грінченко М.М. Школи, де вчителював Борис Грінченко // ІР НБУ– Ф.І, спр. 32541, арк. 1 – 510.

13. Єфремов Сергій. Борис Грінченко. Про життя його та діла. – СПб.: Друкарня бр. В.І.Линників, 1913. – 53 с.

14. Животенко-Піанків Адвентина. Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 1999. – 176 с.