Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Богдан Хмельницький та характер його визвільної війни

ПЛАН

1. Причини та характер визвільної війни

2. Повстання

3. Утворення держави

4. Післямова

Причини та характер визвольної війни

Причини визвільної війни полягають в глибокому минулому, спробуємо їх розглянути.

Як відомо, Київська Русь втратила свою державність через татаро-монгольску навалу. Але північні теріторії, такі як Новгород та Прибалтика залишились поза цим лихом. Невдовго внаслідок значної еміграції в Прибалтику, там утворюється могутня Литовська держава. Так як Литва раніше не належала до Київської Русі і внаслідок еміграції там мешкало дуже багато українців, то тут не виникало питання “панівної нації”

Узагальнюючи все вищевказане приходимо до висновку що українці почували себе в Литві дуже комфортно .

Але обставини склалися несприятливо для нашого народу. Саме в той час могутня Оттаманська імперія поставила собі за мету захопити всю Європу. Перед обличчєм такої загрози литовський князь Ягайло згодився на династичний шлюб з польською королевою Ядвігою. Якщо не враховувати, що перед цим Польща та Литва довго воювали між собою, то можна тількі здогадуватись про настрої в суспільстві.

Спочатку польська влада вела себе досить обережно і не впроваджувала ніяких змін.

Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: “Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо”[1]

Але агресивна Католицька церква не змогла втерпіти перед видовищем “незайманих” земель України і змусила польського короля Казімира піти в широкий наступ на права українців.

Всюди була запроваджена латинська мова, по всій Україні будувались католицькі костели та монастирі, а діючи православні передавались у власність католицької церкви, або продавались евреям під склади та корчми.Польський король роздавав українські землі своїй шляхті “за просто так”.

Українці були фактично зведені до статусу рабів. Українська шляхта та значна частина литовської виступали на захист своїх прав.

Невдовзі польське дворянство отримало значні привілеї. Після унії 1596 року, яку уклали між собою католики та частина православних владик вийшов указ короля, який урівнював в правах з поляками тих українців які приймали католицьку або уніатську віру. До того ж католицька церква через поширення мережі своїх навчальних закладів на теріторії України дістала змогу прищеплювати молодим українським шляхтичам потрібниї світогляд і таким чином підкоряти собі нові українські землі.

Внаслідок цього більша частина нашої шляхти “сполячилась”, згадати хоча б за нащадка Байди – Вишневецького – Ярему Вишневецького, ренегата, який своєю жорстокістю по відношенню до власного народу вразив навіть поляків, які ж і підбили його на цю справу.

“ У 1505 р. контрольований шляхтою сейм схвалив закон “Nihil novi”, за яким королю заборонялось видавати нові укази без згоди ставників шляхти.А у 1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати собі монархів і визначати їхні прерогативи шляхом угоди, що називалася “Pacta conventa”[2]

Дехто може запитати, а для чого я навів цю цитату. А навів її для того, щоб показати як зростала сила і неконтрольованість шляхти в Речі Посполитій.

Суть справи в тому, що справжнім господарєм в країні стала анархічна, жорстока, бездушна шляхта. Саме в цьому лежать всі причини Визвільної війни. Шляхта обмежила короля в усіх правах і нема кому було навести лад у державі, забезпечити всім так необхідний спокій...

Шляхта почала вважати всі інщи версти населення “бидлом”, позбавили більшість міст Речі Посполитої Магдебурського права, обклали своїх купців величезними податками, а самих себе позбавили цих податків. ( тобто створили всі умови для занепаду міст та розвитку їхніх маєтків ). Для розквиту своїх маєтків шляхта захоплювала необжиті землі, оголошували на них “слободу” (звільнення від податків на кілька років) для заохочення населення до переїзду в ці землі, а коли миновав строк цієї “слободи” селян обкладали нечуваними податками.

“Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по 3-4 дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи спату в королівську казну податків за хату та худобу. Магнати часто здавали свої воложіння в оренду, згідно з якою орендар отримував усе, що здатен був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендорями часто ставали евреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Наприклад у величезних володіннях роду Острозьких було 4 тис. орендарів – евреїв, а у 1616 р. більше половини українських земель, що належили короні, орендувалися еврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два – три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар вимагал, щоб селяни працювали на нього по шість – сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.

Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки, солі та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно плату за ці високоціновані продукти. Немає доводити, що це все не додавало евреям – орендорям популярності серед українського населення. За словами англійського історика Нормана Дейвіса участь евреїв у жорстокій експлуатації селян шляхетцько – еврейської спілкою “була єдиною найважливішою причиною тієї страшної відплати, що не раз упаде на них у майбутньому”[3]

Гніт з боку Польщі та близкість Дикого Поля зумовило появу козацтва, цього вирішального чинника визвільної війни.

Попервах казацтво займалось лише захистом України від татар. Польські королі бачили свою безсилість та небажання шляхти воювати з татарами, прихильно ставились до козацтва, а король Стефан Баторій в 1582 р. дав козакам такі ж привілеї як і шляхті, та й узяв їх на службу в державне військо.

Але шляхта, побоюючись козацтва почала руками наступних королів всіляко обмежувати їх права. Наслідком цього стали козацькі повстання Криштофа Косинського в 1591 р. та Северина Наливойка в 1596 р. Певний час протиріччя між козацтвом та шляхтою вдаволося розв'язувати видатковому гетьману Петру Сагайдачному, але із його смертю в 1622 р. ці проблеми повстали з небаченим досі розмахом. До того ж долучилось повідомлення короля Сигизмунди ІІІ козацькими походами на Крим і в турецькі причорноморські міста (через усі рейди козацтва, Турція почала загрожувати королю війною, а Польща була незміримо слабша за свого ймовірного суперника...) Польська влада спробувала ввести обмеження щодо козаків, а отримала повстання Марка Жмайла в 1625 р., та Тараса Трясила в 1630 р. В наслідок виступу Трясила та смерті фанатичного короля Сигізмунди ІІІ, козацтво отримало значні поступки.

До того ж новим королєм став прокозацько настроєний Владислав. Зокрема, він визнав рівність обох церков церков України, реєстровим козакам знов надали право самоврядування.

Але невдовзі шляхта почала знов обмежувати права козацтва і козацтво знов підняло повстання у 1637 р. на чолі з Павлюком. Після розгрому цього виступу гетьман Яків Острянин та Дмитро Гуня вели боротьбу у 1638 р. І в цьому випадку козацтво отримало важку поразку. Шляхта позбавила козаків майже усіх прав.

“Польський уряд порішив видібрати козацькому війську всі його дотеперешні “вольності” і привілеї. Козаки мусили передати полякам артилерію, булави й усі військові відзнаки. Реєстрове військо утратило свою самоуправу. На його чолі мав стояти не виборний гетьман, а комісар, назаначений королем.

Полковниками мали бути не козаки, а польські офіцери. Реєстр зменшено знову до 6000 і до війська допущено тількі тих, що не брали участь в повстанні. Це був такий тяжкий погром, що козаки не могли прочуняти з нього цілих десять років”[4]

Глава ІІ

Повстання

“Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмельницьки”.[5]

Богдан Хмельницький народився у 1595 р. в сім'ї дрібного шляхтича. Брав участь в битві під Цецорою 1620 р. і попав у полон. Через два роки повернувся додому. Служив в реєстровому козацькомц війську. Дослужився до головного військового писаря. Для тих, хто не знає - ця посада у козацькому війську дорівнює нинішній посаді начальника штабу, тобто Хмельницький був другою людиною у війську, після гетьмана.

Після ординації 1638 р – сотник в Чигирині. Все б так і залишилося в житті Хмельницького, якщо не втрутився би безглуздий випадок: Чигиринський підстароста Данієль Чаплинський захотів у 1646 р. маєток Хмельницького, вбив його меншого сина та викрав наречену сотника.

Хмельницький спочатку звернувся до суду, а потім, побачивши безперспективність цього діла подався на Січ.

“Гіпнотичний вплив, що його Хмельницький умів справляти на маси, став очевидним коли, рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жменькою прихильників у січні 1648 р.втікає на Запорізьку Січ. За короткий час він здобуває піжтримку запоріжців, виганяє із січі польську залогу й добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запоріжців встати за свої (і його також) права. Проте, у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та політика все докорінно змінив. “[6]

Хмельницький добре розумів всі віди козацького війська – козаки були добрими піхотинцями та поганими кіннотниками. А татари в той час були дуже невдоволені політикою польського уряду. Тому Хмельницький зробив хід “конем” – заключив угоду з татарами про спільні дії проти польського війська.

“Польська влада добре розуміла чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом з Бару на Корсунь, а в універсалі до повстанців вказав видати йому Хмельницького і розійтися. В разі непокори Потоцький погрожував “усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати”[7]

Бойцові дії почалися у квітні. Гетьман Потоцький зупинився з головними силами під Корсунєм, а вперед вислав свого сина Стефана з 4 тисячами війська до яких ще мали приєднатись реєстрові козаки, що спускались на човнах по Дніпру.

Хмельницький вдало використав роз'єднаність польських військ. Війська в нього було всього 3000 козаків, не враховуючи татар більша частина яких мала приєднатися згодом. Тому Хмельницький через своїх агентів спровокував заворушення серед реєстровців, внаслідок чого ті приєднались до повстанців.

“Хмельницький тим часом перетягнув на свою сторону ті реєстрові полки, що плили на човнах Дніпром. Дня 4 травня 1648р. між тим військом зчинився розрух: якийсь козак ухопив корогву й почав скликати “Чернецьку раду”. Старшина кинулася до зброї, але козаки пішли на неї, схопили її живцем і потім засудили на смерть. Повстанці обрали собі за старшого Филона Джалолія й під його проводом пішли до Хмельницького. Дня 12 травня вони були вже над Жовтиим Водами, демонстративно пройшли повз польський табор, вистрілили з рушниць і подалися до Хмельницького. Другого дня за їх прикладом пішли й реєстрові Шемберга – всі попереходили до повстанців”[8]

А передісторія цього така: 26 квітня Хмельницький попав на Стефана Потоцького і взяв його війська в облогу під Ховтими Водами. Поляки, після “зради” реєстрових козаків почали переговори з Хмельницьким про капітуляцію – тобто, що вони (поляки) віддадуть козакам усе важке озброєння і підуть геть, лише з особистою зюроєю для самозахисту (пістолі та шаблі). Хмельницький на це згодився, бо не хотів втрачати козаків, і сподівався на ласку короля, але татари порушили домовленість і напали на поляків в урочищі Княжі Байраки 15 травня. Там до татар примкнула певна частина нереєстрового козацтва.

Таким чином польський загін був повністю знащений, а Стефан Потозький помер в татарському полоні від поранень.

Це був перший дзвіночок про те, що Хмельницький не повністю керує ситуацією. Гетьман дозволив полякам відступити, намагаючись показати їм, що він не якийсь там бандит, а просто хоче довести права свого народу та без крайньої потреби не проливати кров, як керівники попередніх повстань.

Але кримінальні елементи серед козацтва та неконтрольовані татари зробили свою чорну справу. І теперХмельницький мав воювати до повної перемоги без всякого компромису, бо горді шляхтичі так і не вибачили йому вбивства своїх майже беззбройних вояків. Навіть король Владислав IV, прихильний до козацтва, не подарував би козакам цього.

Ніхто ж не буде заперечувати, що козацтво складалося виключно з янголів та патріотів.

Як в усякій анархічній організації більша чатина них складалася з, м'яко кажучі, людей з темним минулим та і сучасністю. Згадати хоча б те, що Польща та Росія за козаків вважали лише тих, хто жив не нас Січі, а мешканців Січі поголовно вважалися не безпідставно цими державами за бандитів. Навіть городові козаки вважали лише себе козацтвом, а низових – пройдисвітами. Задля спільної мети вони ясна річ, об'єднувались, а в інщій час між ними існувала прихована ворожнича та недовіра.

І на ось такий кримінальний елемент вкупі з татарами довелось сприяти Хмельницькому на початку своєї боротьби.

Лише за часів Івана Сірка (гетьманом був Іван Виговський) низове козацтво кинуло грабувати Туреччину та почало систематично винищувати агресивні татарські орди.

Після цієї перемоги війська Хмельницького зросли до 15 тисяч козаків та велику кількість татарської кінноти. Командуючий Микола Потоцький зрозумівши, що навряд чи зможе перемогти в чистому полі своєю 20-ті тисячною армією об'єднане козацько-татарське військо і почав організовувати відступ.

Але 26 травня під Корсунєм польські війська попали в засідку влаштовану Хмельницьким і потерпіли повну поразку.

“Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8 520 жовнірів, 41 гармата”[9]

Окрім цього за шість днів до битви під Корсунєм вмирає король Владислав IV, який міг би ще піти на переговори з козаками. Після перших перемог Хмельницького вибухнуло всенародне повстання, роками зібрана ненавість вирвалася назовні і залила все навколо кров'ю...

“Сам Хмельницький, дійшовши до Білої Церкви, не поспішав розвивати воєнні дії. В липні козацьке посольство на чолі з Вешняком прибуло у Варшаву з кількома листами (датованими 12 червня) до короля, коронного маршалка, князя Заславського.

Вимоги козацької інструкції були досить скромні: Хмельницький домагався 12-ті тисячного реєстру, поновлення прав та привілеїв козацтва, захисту православної віри й повернення православним забраних уніатами церков.”[10]

Отже, як ми бачимо, Хмельницький не збирався визволяти свій народ з під польського ярма, а сподівався на казочку про доброго короля.

Хоча в принципі король Владислав IV міг би на ці умови погодитися, але він помер, а новий, як Казимір, не збирався йти на поступки козакам, хоч і став королєм завдякі їхнім домаганням.

ГЛАВА III

Утворення держави

Протягом літа Хмельницький створював регулярну армію. Україну він поділив на 16 полків, які очолили випробувані в боях козаки – Іван Богум і т.д.

Під кінець літа козацьке військо налічувало від 80 до 100 тисяч чоловіків, з яких 40 тисяч було козацтва, а всі інші – селяни та міщани, які не мали бойового досвіту.

Короля ще не було обрано, а польський сейм ухвалил наступ на Україну. Було зібране досить велике військо за різними оцінками його кількість коливається від 40 до 50 тисяч. Третину цього війська високопрофесійні німецькі найманці, а інша частина складалася виключно із шляхти. Дехто скаже: “Хіба це велике війсбко, козаки, мовляв, мали чисельну перевагу щонайменше в два рази. Повторюю ще раз: козацьке військо було не менш 80 тисяч, але справжніх козаків не біьш ніж 40 тисяч, а польська армія було дуже добре озброєна та добре вивчена військовим хитрощам.

Поляки могли перемогти, але, замість одного командувача, вони обрали трьох:

“На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Доминік Заславський, освічений вчений –латиніст Миколай Остророг і 19-річний Олександр Конецьпольський, Хмельницький саркастично охрестив їх “перина, латина, дитина”[11]

Зрозуміло, що нема кому було дати ладу в польському війську. До того ж, хвилькувата шляхта недооцінювала суперника і зібралась на війну як на бал.

За свідчення очевидця було враження що вони збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом. Та що там говорити, якщо один обіз складався із 100 тисяч (!) возів. Ви можете собі так уявити? Це ж щонайменше по два вози на людину, а якщо враховувати що багато шляхтичів вирушили в похід у власних каретах...

Коротше кажучи, обидві армії зустрілися 23 вересня в бою під Пилевцями. Хмельницький дуже вдало використав надзвичайну бандючність шляхтичів.

Хмельницький наперед пустив татар. Їх було небагато, всього 3000. Польська кіннота, не слухаючи команди, кинулася на орду. Почалася безладна боротьба по ярах та балках. Все нові й нові корогви летіли в бій, і не можна було їх стримати. Хмельницький використав цю метушню, і козацька артилерія почала сильно обстрілювати греблю. Польське військо не витримало обстрілу й чим-дуже лишило шанці. Тоді до наступу рушила козацька піхота. Піл її напором поляки почали уступати до свого табору. Але виявилося, що ций табор закладено в такому невигідному місці, що з ньго боронитися буде годі. Тоді польські полководці наказали відворот на Костянтинів. Козаки й татари напирали далі, і тоді серед поляків зчинилася така паніка, що ніяк не можна було утримати війська в ладі. “Як прийшов вечір “, писав польський офіцер, “панове регіментарі й полковники з'їхалися тихцем і, ховаючись у темній ночі, зі всієї сили почали втікати. І покинули корогви, знаки, гармати, табори і вози численні, що рахуються на многокроть сто тисяч. Як кінне військо побачило, що нема старшини, покидали на землю зброю, панцирі, коппії, і все пішло в врозтіч, видавши на різню піхоту...

Таким чином, польську армію згубила власна пиха і гордовитість. Незалежно від цих подій, на Україні бушувало всенародне повстання. Після перемоги Хмельницького під Пилявцями козацька армія рушила на Польшу і зупинилася під Львовом. Повстання перекинулася і на Галичину.

Особливо прославися шляхтич із Покуття Семен Височан який зібрав 15 тисячну армію.

Хмельницький обмежився викупом з мешканців Львова і рушив під Замостя де домігся обрання королєм Яна Казиміра, після чого повернувся в Київ.

“Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на тот момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевідь, він усе все сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того д голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана - кримським татарам – не терпілося повернутися додому. Ці обставини можливо, й, зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.”[12]

Однією з можливих причин перемир'я ща уклав Хмельницький з Польшею була чума, що забрала тої осені життя багатьох козаків, і серед них був заступник, або ще як тоді козаки казали – військовий товариш, Максим Кривоніс.

Хмельницький сподівався на мирне розв'язання процесу але війна спалахнула ще з більшою силою. В червні 1649р. Польські війська, розділені на дві частини почали наступ на Україну. Основними силами (у 25 тисяч) командував сам король Ян Казимір, а допоміжними (15 тисяч) Ярема Вишневецький.

Хмельницький швидким кидком під Збараж застав зненацька війська Вишневецького, що той ледь встиг сховатися у замку. Король поквапився на поміч магнатові, але гетьман і тут перехитрив поляків: блискавичним маневром він зняв облогу із Збаража і влаштував засідку під Зборовом.

Королєвське військо було майже повністю знищено, але татарський хан, побоючись зміцнення України зрадив козаків і почав силою вимагати від них мирного договору з Польщею.

“18 серпня 1649р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тисяч козаків, польському війську та евреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігивщині та Брацлавщині, де урдові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному метроволітові обіцялося місце в польскому сінаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті у свою чергу, навпаки, дозволялося повернутися до своїх володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Але оскількі поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана.”[13]

Істориків завжди дивувало, чому Хмельницький до останку сподівався на союз із татарами. Одні кажуть, що йому був необхідний союзник. Союзник – це річ добра, але татари були такими союзниками, що іноді кажуть: “За гроші можна знайти кражих ворогів... “ Гетьман не зміг (після Пилявців) премогти в жодній битві де брали участь татари, кожного разу, у вирішальний момент вони зраджували козаків. Простіше було б їх позбавитися, розірвавши угоди, але попавши вночі зненацька в їхній табір перебити там всіх – після такого разгрому татари ше не скоро б прочуняли.

Чому я пишу “напасти вночі на їх табір”? А тому, що вони вчинили під Зборовом, Берестечком, та і Бором (ще 1648р., коли не дали Хмельницькому додавити Польшу) справжнісіньку зраду, в результаті якої загинуло багато українців.

Хто стане заперечувати, що поразка під Берестечком - справа рук татар. А з історії відомо, що зрадників треба знижувати, і обовяязково їхньою ж зброєю. По-друге, після знищення татарського війська Хмельницький міг не турбуватись за свійтил і спокійно воювати з поляками.

Але він цього не зробив. Одне з можливих пояснень є те, що гетьман не вірив у здатність українського народу самостіно здобути волю. Це підтверджують його постійні пошуки зверхника.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя і захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленним, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651р., після обміну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненавість до “бусурманів” та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний московський цар. Зпочатку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно оборежно. Зазанвши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати, доко козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що “заразди православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку”. Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.”[14]

Тим часом, Хмельницький задумав приєднати до України Молдавію, одруживши свого сина Тимоша на дочці молдавського господаря Василя Лупула Але Тимош загинув під час бойових дій в Молдові проти гетьманської опозиції.

У 1651р. Відбулася вирішальна битва під Берестечком. Внаслідок зради татар, козацьке військо отримало значні втрати. Хмельницький був змушений підписати Переяслівську угоду.

“Під кінець 1653р. в Україну вирушило московське посольство Бутурліна й у січні 1654р. в Переяславі відбулася рада гетьмана зі старшиною й полковниками, а потім з народом, яка вирішила передати Україні під царську протекцію. Щоправда вже 18 січня виникли перші ускладнення - Бутурлін відмовився приягати від імені царя в тому, що Москва не порушиватиме вольностей станів і боронитиме Україну від поляків... Відмовилися присягати цареві київський метрополит з духовенством, місто Чорнобиль, Полтавський, Кропивнянський, Уманський і Брацлавські полки, Іван Богун та Іван Сірко. Але загалом присяга пройшла без поважних виступів. Сам договір було укладено в Москві в березні 1654р. (Березневі статті), і він був схожим на попередні угоди з Туреччиною й іншими країнами. Україна зберігала широку автономію в галузі адміністрації, судівництва, збору податків, мала велику армію (60 тисяч), затверджувалися давні права всіх станів. Московський цар отримав право тримати в Києві військову залогу з воєводою, гетьман мав сповіщати царя рпо свої зносини з іншими країнами та про вибори нового гетьмана... “[15]

Пізніше вже було зрозуміло, що обидві сторони не збираються виконувати вказані в договорі умови, бо у кожного залишався свій погляд, свої плани. Як стало відомим цар вирішив підкорити собі Україну, у боях українців проти організованих виступів поляків, на яких в свою чергу давила Москва, цар займав сторонню позицію, намагаючись послабшити позицію Хмельницького, а його козакі та взагалі всю армію використати ан свою користь для завоювання Литви та Білорусі.

Але Хмельницьки знайшов собі нового союзника – шведського короля Карла-Густава X .

В останні роки свого життя Хмельницький намагався приєднати до України західні землі. В цьому йому допомогав шведський король, який виконуючи свої зобов'язання захопив більшу частину Польщи. Перша половина 1657р. була кульмінацією у розвитку молодої держави, у цей час роль України та гетьмана значно зросла, до могутні європейські монархи намаглися залучити до себе Хмельницького, але нажаль влітку сітуація різко змінилася.

Захворів Хмельницький, він вже не міг особисто керувати державою. В цей час польскьй народ підняв народну війну. До цього втручилися європейські страни, вже в стані козаків були випадків бунтів...

Не витримавши цього Хмельницький помер 6 серпня 16957 р. у Чигирині.

ПІСЛЯМОВА

Взагалі, оцінюючи історічні виступи наших давніх нащадків можна сказати, що Українська держава відбулася, але в зародковому стані: справжньої державності в неї не було, а була часткова, сильно обмежена автономія. Умови договорів царська влада постійно не виконувала і весь час намагалась переписати їх у власну користь. Наступні гетьмани хоча якось відстаювали незалежність, але регулярно згоджувалось на переоформлення міждержавних угод в гірший для нас бік.

Але треба пам'ятати, що саме Хмельницький підняв свій народ з вікового занепаду і наклав відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.

CПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Орест Субтельний, Історія України. Київ, 1993р.

2. Іван Крип'якевич, Історія українського війська, Львів, 1936р., видання Івана Тиктора.

3. Баран В., Зайцев О., Історія України, Львів, 1996р.

________________________________

[1] Орест Субтельний, Історія України, Київ 1993р., стор. 99

[2] Орест Субтельний, Історія України, Київ 1993 р., стор. 116

[3] Орест Субтельний, Історія України, Київ 1993 р., стор. 160

[4] Іван Крип’якевич, “Історія козацького війська”, Львів, 1936р., видання Івана Тиктора

[5] Орест Субтельний, Історія України, Київ, 1993 р., стор. 162

[6] Орест Субтельний, Історія України, Київ, 1993 р., стор. 163-165

[7] Баран В., Зайцев О., Історія України, Львів, 1996 р.

[8] Іван Крип'якевич., Історія українського війська”, Львів, 1936р., стор. 202

[9] Орест Субтельний, Історія України, Київ, 1993р., стор. 165

[10] Ю.Зайцев, В.Баран, Історія України, Львів, 1996 р., стор. 115

[11] Орест Субтельний, Історія України, стор. 167

[12] Орест Субтельний, Історія України, стор. 167

[13] Орест Субтельний, Історія України, стор. 168

[14] Орест Субтельний, Історія України, стор. 171

[15] В.Баран, Я.Грицак “Історія України”, стор.121