Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Історичні особливості становлення України та Росії

План

1. Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки.

2. Становлення російського народу та держави.

3. Історичні особливості становлення України.

4. "Битва за історію".

Історична спадщина Київської Русі є однією з тих проблем, котра, особливо останнім часом, раз-у-раз опиняється в центрі уваги російської політики. Пов'язано це головним чином з тим, що історія Київської Русі при "ідейно правильному" її висвітленні російськими істориками перетворюється на небезпечну ідеологічну зброю в руках пропаганди.

Традиційна російська історіографія завжди обстоювала думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до 1000-річної російської державності. Відомий російський філософ М.Бердяєв буквально на першій же сторінці своєї праці "Истоки и смысл русского коммунизма" так визначав цю позицію:

"В истории мы видим пять разных Россий: Россию Киевскую, Россию татарского периода, Россию Московскую, Россию Петровскую, императорскую, и, наконец, новую советскую Россию".

Радянська наука повністю поділяла цю тезу:"Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV-ХVII ст., до Російської імперії ХVIII-початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина — Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі".1

Це продовжується і сьогодні, навіть переходить на політику, особливо на "ліві", ура-патріотичні й шовіністичні російські кола. Зокрема, лідер Комуністичної партії Російської Федерації Г.Зюганов проголошує, що "з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР".2

Тобто до історії північно-східного сусіда записується цілий шар історії України, тоді як самі українці опиняться в становищі народу бездержавного і без власного минулого. Як буде показано нижче, окремі російські вчені на цій підставі навіть робитимуть висновки про цілковиту відсутність українців як окремого етносу. Виходячи з цього, також і створення українським та білоруським народами своєї державності на сучасному етапі проголошуватиметься протиприродним роз'єднанням "єдиної східнослов'янської цивілізації".

Відновлення цієї "єдності", що начебто бере свій початок від Київської Русі, використовується в якості аргументу на користь створення нової союзної держави під керівництвом Москви. Співробітник російського Інституту країн СНД К.Фролов у своїй роботі "Общерусское сознание — фундамент воссоединения" так обґрунтовував цю тему стосовно Білорусії:

"Когда говорят о пользе российско-белорусского союза, то справедливо отмечают его взаимные экономические и геополитические выгоды. Это, конечно, важно и правильно. Но следует знать и помнить, что самое главное в нашем Союзе — это воссоединение единого Русского народа".

Оскільки в Москві Україну також вважають "частью восточнославянской (русской) цивилизации", то самостійність її політики оцінюється як ознака ворожості до Росії. Московський історико-політологічний центр, критикуючи в своїх експертних висновках "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною" 1997 року, вимагав "юридически закрепить единство русских и украинцев как различных ветвей одной нации". Як зазначається в інформаційному бюлетені агенства "Славянский мир" (№14, квітень 1998 р.), для цього слід прийняти декларацію "О праве русского народа на воссоединение", де, зокрема, зауважувалося б:

"В связи с тем, что Украина (как и Белоруссия) является исторической частью единой восточнославянской цивилизации, в декларации должно быть отмечено стремление России к воссоединению с Украиной и Белоруссией".

Тема спадщини Київської Русі є незмінною для обгрунтування цього "возз'єднання". Вона використовується як провідна різноманітними політичними організаціями як в Росії, так і в самій Україні. Досить подивитися хоча б на їхні назви: партія "Единая Киевская Русь", "Российское Товарищество Русь", "Киевское городское общество русской культуры "Киевская Русь", "Украинское общество русской культуры "Русь", "Русский культурный центр "Ярослав"... I нехай читача не вводять в оману їхні "культурницькі" назви, оскільки попри це ними висуваються політичні заяви та вимоги. Починаючи від того, що повноцінний розвиток російської культури в Україні можливий лише за умови входження України до складу російсько-білоруської союзної держави, і закінчуючи тим, що українського народу взагалі не існує, а є лише сполячені росіяни.3

Зусиллями діячів "лівого" політичного спектру ця тема зазвучала й на вищих політичних щаблях. Слов'янські країни мають крокувати до майбутньої спільноти, констатувалося на конференції у Києві за участю голів парламентських структур Росії, Білорусії, Югославії, Міжпарламентської асамблеї країн СНД і Парламентських зборів Союзу Білорусії та Росії. "Ибо у нас одна мать, одна родина — Киевская Русь!" — проголошував при цьому лідер Селянської партії України О.Ткаченко.4

Але найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи "по місцях, де колись проживало єдине населення Давньої Русі" "з метою духовного пробудження та єднання слов'янського світу" патріарх московський Олексій П був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на "переможному самміті" президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Олексій П при освяченні дзвона "Единение" заявляв:

"Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели..."5

Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. "Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. — Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі. — Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года..."6

А деякі радикальні православні організації Росії навіть вказують на український уряд як найбільшу перешкоду цьому процесу:

"Единоверная и єдинокровная Киевская Русь стала главной жертвой мазепинского режима иуд-христопродавцев.. ." (дивись додаток №1).

Отже, нова Київська Русь після "возз'єднання східнослов'янської цивілізації" вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії.

Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба — князівського знаку Володимира Великого і його нащадків. Однак політичні спекуляції не обминули і цього. Наприклад, 1993 року під час теледебатів відомий своїми великодержавними шовіністичними поглядами депутат російської Думи С. Бабурін разом із "ліберальними демократами" В. Жириновського доводив, що незалежність України є абсурдом. Мовляв, ніде у світі колишня метрополія ще не відокремлювалася від своїх колишніх колоній. При цьому обігравалися старі грецькі назви Мала Русь і Велика Русь.

Зважаючи на таке активне використання проблем давньої історії в сучасній політиці, варто було б докладніше розглянути витоки української та російської державності. Адже в цьому питанні часто користуються старими стереотипами, створеними наукою на замовлення влади й пропаганди. Це дуже небезпечно, якщо врахувати, що політичні висновки при цьому робляться на майбутнє.

1. Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки.

Усі ці політичні заяви базуються на минулих висновках російської історіографії ще царських часів. Дослідники, насамперед М.Карамзін, В. Ключевський, М. Погодін, С. Соловйов, намагались створити "историю государства Российского". Саме так назвав у 1803 р. свою працю М.Карамзін після того, як, за висловом П.Вяземського, "постригся в историки". Результатом цих пошуків стало те, що М.Карамзін фактично створив для росіян Стародавню Русь. Населення Русі він проголосив росіянами, а Київ — "матір'ю городів російських".7

Звідси бере свій початок схема, яку остаточно обгрунтував і запровадив у російській історіографії В.Ключевський. Він поділив історію Росії на чотири періоди:

"Периоды нашей истории — этапы, последовательно пройденные нашим народом в занятии и разработке доставшейся ему страны до самой той поры, когда, наконец, он посредством естественного нарождения и поглощения встречных инородцев распространился по всей равнине и даже перешел за ее пределы"8

На його думку, перший період Російської імперії — це Русь Дніпровська, городова, торговельна, що виникає у VШ й триває до ХШ ст. Відтак до середини XV ст. існувала Русь Верхньоволзька, удільно-князівська, вільноземлеробська.

Від половини XV до початку XVIII ст.— це Русь Велика, Московська, царсько-боярська, військово-землеробська. Нарешті з XVIII ст. розпочинається всеросійський, імператорсько-дворянський період кріпосницького господарства, землеробського й фабрично-заводського.9

Отже, "звичайна схема" (або ж за виразом М.Грушевського "офіційна схема") подавала історію великоросів як безперервний процес. Він брав початок у Русі, з 2-ї половини ХП ст. перетікав у Володимирське княжіння, Московську державу й, нарешті,— Російську імперію. Як зазначав М.Грушевський, в основі цієї схеми лежала "генеалогія московських династій". А згодом, "коли головна вага перенесена була на історію народу, суспільності, культури, і "русская история" стала зближатися до того, щоб стати історією великоруського народу і його культурного життя, задержано ту ж схему в її головних моментах".10

Щоправда, спроби російських науковців вести історію Російської імперії саме від Києва наштовхувалися на один неприємний факт, котрий ламав усю цю відгалужену схему. А саме, факт існування у Подніпров'ї народу з культурою, мовою, побутом, звичаями, більш схожими із західними слов'янами, ніж з предками росіян. У середині XIX ст. спробував дати цьому пояснення засновник цілої історичної школи М.Погодін. За ним виходило, що територію Середнього Подніпров'я та Києва заселяли етнічні росіяни. Але під час монгольської навали вони або загинули, або втекли на північно-східні землі. Їм на зміну із Прикарпаття прийшли в Подніпров'я "малороси". Академік А.Соболевський додавав, що "великороси" заселяли Київщину аж до кінця XV ст. А малоросійський народ із своїм наріччям утворився на Галичині та Волині й заповнив "етнічний вакуум" у Подніпров'ї після виходу звідти "великоросів" на терени сучасної Росії.

Згодом Погодін і подібні йому "господа"-дослідники забрали в українців не лише історію Київської Русі, але й відмовили їм у самому праві бути народом. Виявляється, малороси — це етнічні росіяни, котрі після монгольської навали були литовсько-польською силою відірвані від свого народу, й внаслідок тривалого спілкування з поляками набули деяких місцевих особливостей.

Щоправда, академік Погодін при житті був відомий "чрезмерной страстью к фантастическим построениям", як характеризував його тогочасний "Словарь Брокгауза и Ефрона".11 Проте слід зауважити, що ідеї Погодіна виникли якщо не на пряме замовлення, то принаймні на догоду російській владі. Адже "погодінці" намагалися пояснити, яким це чином Київ, з котрого офіційно проголошувався початок 1000-річної російської державності, чомусь опинився поза етнічними російськими землями.

* * *

Аналогічна схема "русской истории" застосовувалася і в радянський час. Для її обгрунтування використовувалася марксистсько-ленінська методологія. Як правило, радянські історики відштовхувались від ленінської (точніше сталінсько-ленінської) концепції нації. Наслідком інтелектуальних вправ Н. Державіна, А. Насонова, Д. Лихачова, Б. Грекова, В. Мавродіна стала поява цілком політичної концепції "колиски трьох братніх народів", "єдиної давньоруської народності", а початок формування української "народності" відсувався на кілька століть пізніше.

Останні кілька десятиліть існування СРСР тривав період насаджування цієї концепції. Кожна радянська людина мала усвідомити, що російський, білоруський, український народи походять з єдиного кореня — давньоруської народності, яка створила Київську Русь.

Отже, від погодінської версії відмовилися. Проте замовлення влади не змінилося. Тому почали доводити, нібито перенесення центру Київської Русі з берегів Дніпра на північ — до Володимира-на-Клязьмі — відбулося не після монгольської навали, а ще раніше, у ХП ст. за Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Політичний підтекст тут очевидний. Сучасний російський дослідник І. Данилевський у своїй роботі "Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХП вв.)" наводить вельми цікаві згадки історика В. Кобріна про те, як закладалися ці концепції в підвалини радянської науки:

"Один историк, работавший в довоенные годы под руководством Б.Д. Грекова (відомого радянського історика, спеціаліста з проблем Київської Русі — авт.), однажды рассказал мне, как Б. Д. спрашивал его наедине:

— Вы же партийный, посоветуйте, вы должны знать, какая концепция понравится Ему. И показывал на портрет Сталина, висевший на стене кабинета".

На початку 50-х рр. в Інституті історії Академії наук СРСР відбулася нарада, яка підвела остаточну риску під формуванням політичне вивіреної концепції існування "давньоруського народу". Й першопочатковий нарис, зроблений В.Мавродіним, розкритикували інші авторитетні дослідники. Надто вже помітними були багаточисельні суперечності в політичному, культурному, мовному житті Русі.

Але через те, що концепція "давньоруського народу" дуже добре вписувалася в процес формування "нової історичної спільноти радянського народу", влада жорстко припинила будь-які наукові дискусії з цього приводу. У "Тезисах о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.)" Центральний комітет КПРС урочисто проголосив, що "російський, український і білоруський народи ведуть своє походження з єдиного кореня — давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу — Київську Русь". Однією цією фразою влада "вирішила" питання, і наукова розробка складних проблем історії Київської Русі була фактично закрита на десятиріччя.

Пануюча точка зору була викладена у восьмитомній "Історії Української РСР". Зокрема, стверджувалося, що в кінці IX ст. "з утворенням і розвитком держави (Київської Русі — авт.) відбулось і складання давньоруської народності, яка стала новою, вищою формою етнічної спільності порівняно до роду і племені".12 Що ж стосується власне історії українського народу, то наука тепер доводила, начебто і після розвалу Київської Русі давньоруська етнічна єдність зміцнювалася. Більше того, виявили, буцімто й у ХVІ-ХVП ст. українці та росіяни вважали себе єдиним народом, тому в 1654 р. з радістю "возз'єдналися".13

Про "возз'єднання" 1654 р. мова ще піде нижче. Ця тема також належить до улюблених пропагандистських штампів російської політики. А от від створеної на замовлення партії концепції "давньоруського народу" російська наука не відмовилася і досі:

"Во времена феодальной раздробленности, междоусобиц и монголо-татарского ига по-разному стала складываться судьба различных частей Русской земли. Постепенно на основе прежней древнерусской народности оформилось три новых народа: русский (или великорусский), украинский и белорусской — при всей своей близости все-таки со своими особыми типами культур. Междуречье Оки и Волги и Новгородско-Псковская земля явились центром развития великорусской народности и русской культуры".14

Щоправда, виникало чимало суперечностей, котрі було непросто пояснити. Наприклад, питання різниці в мовах: "До XIV в. был единый восточнославянский язык, называемый древнерусским. Будучи единым по происхождению и характеру, он получал на разных территориях местную окраску, выступая в диалектных разновидностях".15

Отже, він був різний, але єдиний. Це типовий приклад підходу до історії з позицій ленінської діалектики. З часом науковці на догоду владі стали уникати навіть самої назви Київська Русь, заміняючи її нейтральною "Древняя Русь". У Росії і сьогодні продовжують оперувати цим терміном, уникаючи незручного "Київська". Також аби нівелювати назву "Київська Русь" в російській історіографії з'явився термін "Новгородсько-київська Русь". Академік НАН України П.Толочко в одному з своїх інтерв'ю зауважував з цього приводу: "Небезопасным было само название "Киевская Русь". Парадокс — придумано где — в Петербурге, в Москве, а у нас считалось сродни украинскому национализму. Вот и говоришь эзоповым языком, стараешься обойти. "Древняя Русь" скажем".16

Або ще один характерний момент. Як відомо, на перших монетах Київської Русі, що карбувалися за князювання Володимира Великого, містилося зображення тризуба. Через це за радянських часів вигляд монет Володимира намагалися не публікувати. Член-кореспондент НАН України, історик, спеціаліст з нумізматики М.Котляр нещодавно згадував, чому так робилося:

"Ну естественно, чтобы в идеологическом отделе ЦК не заметили тризуба. За это, как за проявление буржуазного национализма, полагался, как минимум, партийный выговор. И если в Киеве подобные монеты можно было попробовать выставить в музее, то во Львове это совершенно исключалось. В тамошнем музее их выставляли только лицевой стороной, на которой изображен князь. Помню, студенты удивлялись: монеты же все одного типа! А они отличались обратной стороной, где тризуб".17

Як бачимо, один факт наявності тризуба на старовинній монеті сприймався як загроза концепції "Стародавня Русь — Московське князівство — Російська імперія — СРСР". Адже, по-перше, ставив під сумнів російську приналежність історичної спадщини Київської Русі, а по-друге, нагадував українцям про їх державність. Так виникли політично неблагонадійні зображення князівських монет.

На такому тлі дуже важливим є те, що навіть за радянських часів поодинокими науковцями робились спроби заперечити існування давньоруського народу. У 1968 р. М. Брайчевський у своїй праці "Походження Русі" заговорив про роль антів в українському етногенезі, про Русь як період розвитку трьох окремих народів. А К. Гуслистий наважився прямо стверджувати, що давньоруська народність не була стійкою спільністю й у період феодальної роздробленості почала розпадатися.

Це сприймалося як опозиція. Науковців, котрі не погоджувалися з офіційним поглядом на історію Київської Русі, таврували як "буржуазних націоналістів". Про серйозну наукову дискусію не йшлося. Чому так?

А пов'язано це з тим, що при відмові від офіційних штампів при дослідженні історії Київської Русі, настає невідворотний висновок: росіянам доведеться відмовитися від традиційних поглядів на Київську Русь як "колиску трьох братніх народів" (чи навіть лише самих росіян) і шукати іншої "колиски" свого народу. Недарма ж бо великий російський поет О. Пушкін писав, що "древняя Россия найдена Карамзиным, как Америка Колумбом".18

Інтуїтивно такого висновку доходять деякі російські історики й політики, зокрема, прихильники "євразійства". Остання монографія Л. Гумільова "От Руси к России", що описує етногенез східноєвропейських народів, закінчується на XVII ст. На думку дослідника саме тоді відбулося об'єднання російського і українського народів у єдиний "русский", або ж євразійський суперетнос. Ніяких давньоруських народів не згадується, оскільки об'єднавчі процеси на Русі були надто слабкими, щоб призвести до утворення якоїсь єдиної народності. Що ж тоді представляла собою Київська Русь?

* * *

Твердження про Київську Русь як "колиску трьох братніх народів" не витримує елементарної критики. Усі європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю, "Land zu Kieven" за етнонімом з німецької "Пісні про Нібелунгів". Змушена це визнавати і сучасна російська історична наука:

"Киевское княжество и Русская земля (узкое значение этого понятия, обозначающего территорию в Среднем Поднепровье вокруг Киева.. .)"19

Ще б пак. Адже стародавні пам'ятки, як-от перший Новгородський літопис, дуже часто говорили про поїздки новгородців "на Русь" в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само "їздили на Русь" з Суздалі, Володимира та інших міст майбутньої Росії, приєднаних до Київської держави лише завдяки завойовницькій політиці її князів.20 Їх експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід (тобто у землі сучасних Білорусії та Росії), де у лісових, порівняно безпечніших місцевостях, проживали менш розвинуті племена.

Між іншим, вплив місцевості проживання на рівень розвитку населення був визначальним. Постійна воєнна загроза стимулювала державотворчий процес у слов'ян на півночі (район Новгороду) і півдні (район Києва). Перші відчували постійну загрозу з боку войовничих варягів, а другі — від кочового степу. Це була безперервна жорстока боротьба за виживання, яка загартовувала прикордонні племена. Інакше б вони просто зникли.

За легендою, коли кочовики-хозари зажадали від полян — засновників Києва — данину, ті замість данини дали хозарам "від дому по мечу". Степовики правильно розцінили подібну "данину" як символ непокори. "Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку,— сказав хан за переказом літописця,— а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!" Пророцтво збулося, коли київський князь Святослав вщент погромив Хозарський каганат. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави у Середньому Подніпров'ї.

На півночі ж Новгород програв боротьбу з варягами, й ті закріпилися при владі. У подальшому доленосне значення для створення та існування Київської Русі відіграв торговельний шлях "із варяг у греки" по Дніпру. В 882 р. варяги з Новгороду спустилися Дніпром до Києва і захопили тут владу. Так постала ключова структура, що становила фундамент Київської Русі: два великих міста на північному й південному прикордонні, пов'язані між собою торговельним шляхом міжнародного значення. І важко сказати, що ж тут відігравало більшу роль — вигоди торгівлі чи поєднання Києва і Новгорода під владою однієї династії?

Зважаючи на порівняно вищий розвиток Києва та його потенційні можливості для майбутніх походів на Візантію, варяги обрали центром нової держави саме Київ. Звідси князівські дружини спрямовувалися на приєднання до Київської Русі нових територій по обидва боки Дніпра. Співробітник російського генерального штабу, військовий історик, професор А. Байов зазначав з цього приводу в 1909 р.:

"Кто владел Киевом, тот держал в своих руках ключ от главных ворот русской торговли и ключ обороны всей страны от внешних покушений. Отсюда... будучи важен в экономическом и военном отношениях для всех восточных славян, Киев неминуемо должен был стать и центром политического объединения этих народов".21

Щоправда, це об'єднання більше походило на збройну експансію та супроводжувалося тривалими війнами. Згадаймо хоча б війну 883 р. князя Ігоря з древлянами, яка закінчилася загибеллю київського князя та спаленням древлянської столиці Іскоростеня (сучасний Коростень неподалік столиці України) княгинею Ольгою. Як вважає професор Сахаров, князь Володимир Великий навіть виробив цілу програму походів на підкорення представників "єдиного давньоруського народу".

Проте і після цього все одно багато територій входили до складу Київської Русі тільки номінальне. Князям доводилося вести нескінченну боротьбу з сепаратизмом. Наприклад, у 981 р. Володимир Великий здійснює повторне завоювання в'ятичів, котрі відмовилися сплачувати Києву данину. Князь накладає її на в'ятичів знову, а через три роки здійснює черговий похід на радимичів. Дуже впертою була боротьба Києва з уличами:

"В 885 г. жители южного региона воевали против киевских князей на стороне хазар. В 940 г. киевские князья вновь попытались подчинить Побужье, населенное славянами-уличами. После серии кровопролитных войн, продолжавшихся с переменным успехом, земли уличей оказались под влиянием пришедших из Средней Азии печенегов, а затем и половцев".22

Навіть після перемог князя Володимира Мономаха над половцями, влада Києва так і не затвердилася у верхів'ях Бугу. Регіоном керували нащадки давніх слов'янських вождів — Волховські князі. На відміну від решти слов'ян вони згодом уклали тісний союз з монголами і постачали війська хана Батия під час їх вторгнення в Київську Русь і Центральну Європу.

Загалом у державі нараховувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних, подекуди зовсім протилежних за змістом, культур. Адже країна охоплювала три географічні зони: лісову, лісостепову й степову. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони практично не мали сталих зв'язків між собою. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення. Це знайшло своє відображення у географічних назвах:

"Город Брянск на Десне в самом своем имени сохранил память об этом тогда лесистом и глухом крае: Брянск — собственно Дебрянск (от дебрей). Вот почему Суздальская земля называлась в старину Залесской: это название дано ей Киевской Русью, от которой она была отделена дремучими лесами вятичей".23

Лише взимку на санях по річковій кризі або іноді влітку ріками на човнах-лодьях київські дружинники здійснювали походи безмежними територіями за даниною, полюддям. Більш-менш постійним був тільки зв'язок Дніпром між Києвом і Новгородом.

Щоб придушити місцевий сепаратизм князь Володимир Великий почав ставити на княжіння в найважливіших містах бояр, дружинників, своїх синів, оскільки не було підстав довіряти місцевій еліті. Зокрема, старший син Вишеслав князював у Новгороді, а після його смерті туди відрядили Ярослава. Ізяслав отримав Полоцьк, Святослав — Туров, Гліб — Муром, Всеволод — Володимир тощо. Однак в цьому ж крилося і джерело майбутнього розвалу держави. З часом місцевий сепаратизм злився із боротьбою між численними Рюриковичами за владу. У ХII-ХШ ст. за Київ сперечалися 293 князя. Держава перетворилася на конгломерат безперервно ворогуючих "уділів". Той же М. Погодін налічував протягом цих двох віків 64 князівства, що існували більш-менш тривалий проміжок часу, і 83 міжусобні війни.

Враховуючи все це, російські історики В. Сергеевич, М. Володимирський-Буданов та інші говорили про Київську Русь як про досить умовне об'єднання окремих держав і державок, що називалися князівствами, землями, уділами, "отчинами" князів... Дехто, як М. Покровський, пішли ще далі, стверджуючи, що "єдиної" держави в сучасному розумінні тоді не існувало.

То чим же була Київська Русь? Думається, К. Маркс не даремно порівнював її з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політичне, вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні імперії. Чи могла за таких умов сформуватися якась єдина давньоруська народність? Однозначно ні. І розуміння цього ми знаходимо в окремих сучасних російських дослідників, котрі вільні від старих ідеологічних штампів. Уже згадуваний І.Данилевський у своїй праці "Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХІІ вв.)" так висловлюється щодо цього:

"Называть государством Киевскую Русь можно только при одном условии, если принять "мягкое" определение государства, не настаивающее для необходимости признания его существования наличия четкой классовой структуры общества, единых границ, языка, культуры, этноса, экономического и правового пространства".

Але якщо так, то руйнується і твердження про походження українського та російського народів від спільного кореня. Постає питання, звідки ж вони взялися? При детальному розгляді справи з'ясовується, що історики вже давали відповідь на це питання. Інша річ, що висновки при цьому будувалися під побажання влади.

2. Становлення російського народу та держави

Формування російського етносу. Продовжуючи "офіційну схему" історії Росії, що затвердилася за царських часів, сучасні російські посібники з історії розглядають Київську Русь як початок історії Російської держави. Щоправда, концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв'язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею - справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство.

Як уже зазначалося вище, цей край був географічне досить віддалений від Києва і Подніпров'я. Ізоляцію доповнювали значні лісові масиви в'ятичів:

"До половины ХП в. не заметно прямого сообщения Киевской Руси с отдаленным Ростово-Суздальским краем. <...> Русская колонизация его первоначально шла преимущественно с северо-запада, из Новгородской земли, к которой принадлежал этот край при первых русских князьях".24

Новгородські слов'яни знайшли цей край цілком чужим. Адже належав він кільком племінним союзам угро-фінського походження, котрих на Русі об'єднували під загальною назвою чудь. Саме в цьому краї, який, за образним висловом Ключевського, "лежал вне старой, коренной Руси и в XII в. был более инородческим, чем русским краем", і почалося формування майбутнього великоруського народу.

Впливали на це два фактори. По-перше, як уже неодноразово зазначалося, це географічні й природні умови. А по-друге, це суміш племен. Розвиваючи думки Ключевського з цього приводу, професор А. Шахматов стверджував, що російський народ утворився із суміші слов'янських племен в'ятичів, кривичів, новгородських словенів з угро-фінами. Останніх було досить багато, понад п'ятнадцять племінних союзів: чудь, ліви, води, ями (в сучасній російській Прибалтиці), весь (від Ладоги до Білого моря), карели, югри, печери, самоядь (на півночі сучасної Росії), пермь (на Камі), черемиси, мордва, мері, муроми, мещери (на річках Клязьма, Ока та в течії Волги).

Зустріч новгородських слов'ян з угро-фінами на просторах сучасної Росії відбувалася досить мирно. Цьому є два пояснення. З одного боку, угро-фіни перебували на значно нижчому щаблі розвитку, ніж слов'яни. Ізольовані від кочового степу великими лісами, віддалені від моря й річкових торговельних шляхів, вони жили у порівняній безпеці. Тому розвиток власного державотворення тут запізнювався. Але з іншого боку, новгородські слов'яни мали великий досвід спілкування з угро-фінами. Радянська історіографія неодноразово зазначала, що стимульований тиском варягів державотворчий процес у Новгороді був результатом союзу літописних словенів та кривичів з угро-фінськими племенами іжора, карела, весь, а в ХІ-ХII ст. під новгородський вплив потрапляють ще й землі латгалів, естів...

Проте зводити весь початок етногенезу російського народу лише до слов'янізації угро-фінів було б невірно. Вплив був взаємним:

"Надобно допустить некоторое участие финского племени в образовании антропологического типа великоросса. Наша великорусская физиономия не совсем точно воспроизводит общеславянские черты. Другие славяне, признавая в ней эти черты, однако замечают и некоторую стороннюю примесь: именно скулистость великоросса, преобладание смуглого цвета лица и волос и особенно типический великорусский нос, покоящийся на широком основании, с большой вероятностью ставят на счет финского влияния".25

Таке походження російського народу знайшло своє офіційне підтвердження. Ще в 1940 р. радянський дипломат Є.Синіцин на протокольній зустрічі з діячами міністерства зовнішніх справ Фінляндії так говорив про витоки етнічних росіян:

"...Ваше приглашение... не случайно. Оно вызвано голосом многовекового доброго соседства наших народов, когда финские племена, известные как чудь, и великорусское племя мирно встретились в юго-восточных степях Приуралья".26

Взаємний вплив угро-фінів і прибулих з півночі слов'ян знаходить своє відображення в сучасних географічних назвах Росії, де фінські та слов'янські назви йдуть не суцільними смугами, а всуміш, чергуючись одна з одною:

"На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сел, рек и урочищ. <...> Так, и на этом пространстве (Верхньому і Середньому Поволжжі - авт.), так и в восточной полосе Европейской России встречаем множество рек, названия которых оканчиваются на ва: Протва, Москва, Сылва, Косва и т.д. У одной Камы можно насчитать до 20 притоков, названия которых имеют такое окончание. Va по-фински означает вода. Название самой Оки финского происхождения: это - обрусевшая форма финского joki, что значит река вообще".27

Сьогодні все це є суто російські назви. Те ж саме простежується і в назвах міст, котрі брали свій початок від місцевих фінських селищ. Так, наприклад, до цього часу точно не відомо походження назви міста Суздаль, вперше згаданого літописцями у 1024 р. Неслов'янське походження мали також Ростов (вперше згаданий як центр племені мері у 873 р.), Муром (головне місто племені муроми):

"Названия Вязьма, Осьма, с обычным финским суффиксом - ма, свидетельствует о том, что финны долго здесь держались, не уступая славянам своих поселений".28

Фінські риси знаходимо і в російській мові. Наприклад, відбитком нерозуміння фінських особливостей залишилися в ній слова чудить, чудно, чудак, що походить від загальної назви угро-фінських племен чудь. Щоправда, з часом запозичення з угро-фінських мов настільки глибоко увійшли до російської мови, що їх стало важко відрізнити. Академік Грот нарахував таких лише 60, та й ті знайшов у північних російських землях, де контраст між фінами і слов'янами сам кидався до очей.29 У Центральній же Росії відрізнити їх просто неможливо. Відомий російський мовознавець В. Даль взагалі вважав, що "акающие говоры Великороссии образовались при обрусении чудских племен. Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили фонетику, переполняя ее твердыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными".30 Хіба не ця твердість сучасної російської вимови є однією з її відмінностей від української та загалом давньоруської?

Прибулі на Володимиро-Суздалыцину слов'яни осідали переважно у цих великих центрах племен, перетворюючи їх на міста. Як зазначає Ключевський, "туземное финское население наполняло преимущественно суздальские села". Через це край залишався "инородческим" ще досить тривалий проміжок часу. Спровоковані волхвами язичницькі заворушення проти насаджуваного з Києва християнства мали тут місце і в ХІ-ХІІ ст. Частина племені мері взагалі втекла з своїх місць від християнізації. Ймовірно не була християнами частина володимиро-суздальських воїнів, котрі захопили Київ у 1169 р. Принаймні, літописець називав їх "поганами", що за тодішньою традицією означає язичників. До того ж християнські святині Києва були ними нещадно пограбовані та зруйновані. І сталося це 8 березня 1169 р., тобто на другий день Великого посту.

* * *

З моменту виділення Володимиро-Суздалыцини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов'янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську "отчину". В.Татищев у своєму зводі "История российская с самых древнейших времен" зазначав, що Юрій Долгорукий розпочав на Суздальщині будівництво багатьох нових міст. Аби їх заселити, він збирав людей звідусіль, даючи їм "немалую ссуду":

"Благодаря этому в города его приходили во множестве не только русские, но и болгары, мордва и венгры и "пределы яко многими тысячами людей наполняли".31

Проте у 1157 р. незадоволені політикою викачування ресурсів з Києва до Володимиро-Суздальського князівства кияни повстали проти суздальських гарнізонів і знищили Юрія Долгорукого. Однак його наступник Андрій Боголюбський продовжив політику укріплення Володимиро-Суздальського князівства. Російські історики прямо називали цей процес колонізацією неслов'янських територій:

"Сам Андрей Боголюбский хвалился своей колонизаторскою деятельностью. Задумав основать во Владимире на Клязьме особую русскую митрополию, независимую от Киевской, князь говорил своим боярам: "Я всю Белую (Суздальскую) Русь городами и селами великими населил и многолюдной учинил".32

Як уже зазначалося, серед переселенців тепер було чимало вихідців з південного заходу, тобто з Київської Русі. Багато нових міст отримали назви, звідки походили ці нові колоністи. У Росії з'явилися свої Переяславль, Звенигород, Галич, Вишгород... Все будувалося за південноруським (українським) зразком. Навіть сам Володимир-на-Клязьмі називали "північним Києвом". Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть воло-димиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.

Також було б неправильно на підставі південноруської колонізації російських земель стверджувати, нібито з другої половини ХП ст. політичний і культурний центр країни перемістився з Києва і Подніпров'я на північ до Володимира-на-Клязьмі. Попри політичне замовлення російської влади на саме такий висновок істориків, беззаперечно довести його так і не вдалося. Все ж таки надто різними були Київська і Володимиро-Суздальська Русь. Але про це згодом.

* * *

Ще одним етнічним елементом, котрий спричинив вельми значний вплив на формування російського народу, були тюрки. Вони почали брати участь в етногенезі росіян досить рано. Відомо, що син Юрія Долгорукого князь Андрій Боголюбський походив від половчанки. З приходом у 1237 р. монголо-татарської влади, злиття з татарами стало мало не масовим, особливо серед знаті. Сам великий князь Михайло Тверський одружився з татаркою. Це було необхідним кроком, щоб заручитися підтримкою Орди при вирішенні внутрішньодинастичних суперечок за владу. При цьому різниця у вірі не стояла на заваді. Православна церква піднімала молитви за ординського хана, а з початком занепаду Орди вже татари почали масовий перехід до православ'я. Наприклад, астраханський ханич, останній казанський хан Ядигар, захоплений при здобутті російськими військами Казані, хрестився і постійно жив у Росії. В документах його тепер іменували "царем Симеоном", а Іван Грозний особисто подарував йому багате подвір'я в Москві. Після смерті Ядигар (Симеон) був похований у Благовіщенській церкві Чудова монастиря.

Захоплений у полон родич кримських ханів юний Утеміш Гірей при хрещенні у Чудовому монастирі в 1553 р. отримав ім'я Олександр. До своєї смерті він жив у палаці Івана Грозного і був похований в усипальниці московських царів — у Архангельському соборі Кремля.

В 1521 р. під час навали на Росію об'єднаних татарських військ Гіреїв, що за своїми масштабами не поступалася монгольській навалі хана Батия, обороною Москви керував татарський ханич Худай-Кула (в хрещенні Петро). Цікаво при цьому, що сам московський князь, митрополит і вся боярська верхівка втекли з міста, покинувши його напризволяще.

Не меншою виявилася в історії Росії і роль нехрещених татар. Особистою гвардією великого князя Івана Васильовича у XV ст. слугували татари з так званого Касимового царства. Це було удільне ханство сина Улу-Мухамеда Касима, створене посеред давніх мещерських земель на річці Ока. До перемоги над Золотою Ордою у 1480 р. московський і рязанський князі зобов'язувалися сплачувати касимовським татарам данину ("выход"). Але насправді це була звичайна заробітна платня за їхню службу, оскільки її виплата не припинилася і після 1480 р. Скоріше навпаки, бажаючих служити стало ще більше. З Криму до Москви прибули і вступили на службу два брати хана Менглі Гірея — Нур-Давлет і Хайдар.

Ступінь поріднення з татарами досягла такого високого рівня, що татари неодноразово відчиняли росіянам брами Казані. В боротьбі за ханську владу претенденти шукали підтримки Москви, а невдах відправляли до Росії на заслання. Так, у 1487 р. до Вологди і Каргополя на заслання відправилися хан Алі, ханичі Мелик-тагир і Худай-Кула. Перші двоє так і померли на засланні. А Худай-Кула (Петро) асимілювався й захищав Москву від татарської навали немов власну батьківщину.

Тривалий час на казанському престолі правитиме касимовський ханич Шах-Алі. Все життя він буде вірним слугою московського царя, залишаючись при цьому мусульманином. Надалі касимовські татари остаточно асимілюються. Так само і Поволжя перестане бути суто татарською спадщиною, а Волга перетвориться на "великую русскую реку".

Російський дослідник Л.Гумільов наводить значний перелік шляхетних російських родів татарського походження. Найбільш відомі з них: Аксаков, Апраксій, Бердяев, Булгаков, Бунін, Державін, Карамзін, Тургенев, Тютчев, Чаадаев, Шереметев, Юсупов... Російський радянський історик М.Покровський навіть заявлятиме, що в жилах російського народу тече щонайменше 80% азійської крові. "Пошкребеш будь-якого росіянина - знайдеш татарина", — зауважував І.Тургенєв. Великий поет О.Пушкін говоритиме віршованими строками, що росіянин є "природный скиф", а відомий поет 1920-х рр. О.Блок додасть від себе:

Да, азиаты мы, —

С раскосыми и жадными очами!

Відзначаючи значний татарський вплив на етногенез росіян, російський мовознавець князь Н.Трубецькой у 1920-30-х рр. називав росіян за походженням туранцями (тюрками), яких зі слов'янами поєднує тільки мова. Ця теза набуде такого поширення, що постане ціла історична концепція "євразійства". "Евразийцы, — писав Бердяев, — любят туранский элемент в русской культуре. Иногда кажется, что им близко не русское, а азиатское, восточное, татарское, монгольское в русском".33 Яскравим представником цієї школи як раз і був Л.Гумільов, якому належить такий висновок:

"Возникновение нового этноса — русских — на основе соединения славян, татар, литовцев, финно-угорских народов".34 У процесі свого подальшого етнічного розвитку росіяни будуть зазнавати нових змін. Зокрема, у другій половині XVII ст. великий вплив спричинять українці, коли посядуть провідні позиції в різних сферах життя Московської держави. Про це піде мова трохи згодом.

Від часів реформ Петра І, а особливо після приєднання до Росії Прибалтики, традиційно великим буде німецький вплив. Тисячі їх будуть перебувати на російській службі або ж перейдуть у російське підданство. "Чистими" німцями були володарі Російської імперії Катерина П та Петро П. Але й більшість інших імператорів будуть мати частину німецької крові. Німцями були російські міністри та фельдмаршали К.Мініх, А.Остерман, А.Бірон, С.Вітте, В.Плеве, П.Струве, О.Бекендорф, Л.Дубельт, Е.Нольде... А ще Нессельроде, Таубе, Фредерікс, Штюрмер, Саблер, Корф, професори Брант, Вольф, Кафенгауз, винахідник варязького походження Русі Баєр, енциклопедисти Брокгауз та Ефрон, і навіть упорядник російської мови Даль.

Масштаби німецького впливу відбилися на великих запозиченнях до російської мови із німецької: "бархат", "брандмейстер", "бунт", "вахта", "горн", "камердинер", "лозунг", "лакей", "маклер", "мундштук", "орден", "офицер", "ранец", "форпост", "штурм" — усього й не перерахувати. Навіть столиця імперії тривалий час носила суто німецьку назву Санкт-Петербург, і лише під час 1-ї світової війни через антинімецькі настрої в суспільстві одержала російський варіант Петроград. Сьогодні росіяни знову повернулися до початкової німецької назви. Мовляв, це є ознакою повернення до історичного коріння.

* * *

Отже, як бачимо, вплив Київської Русі на початкове формування російського народу виявився не таким вже і значним. Принаймні тюркський та фіно-угорський впливи йому не поступалися. Не відокремлюючись від "єдиного давньоруського народу", а створюючись на перехресті різних культур, російський етнос з самого початку свого існування йшов власним історичним шляхом. Зважаючи на таку російську специфіку, іноді здається, що росіян поєднувала з Київською Руссю лише спільна назва — "Русь". Це простежується в етнічному процесі, аналогічною виявиться ситуація і з російськими державними традиціями, коли ми розглянемо їх детальніше.

* * *

Київська Русь і поява російської державності. Обґрунтовуючи спадкоємність Росії від Київської Русі, російська історіографія завжди стверджувала, буцімто з послабленням влади Києва центр Київської Русі поступово змістився на північ, до Володимиро-Суздальського князівства. Але і до того начебто існувала Новгородсько-київська Русь. Так російська наука намагалася підкреслити поліцентричність Київської Русі та нівелювати незручну назву "Київська". Щоправда Новгород перетворився на окремий центр лише в 1170 р., скориставшись війною суздальців проти Києва:

"В результате междоусобной войны и победы Новгорода над Киевом в 1170 г. "общерусским" столом становится новгородский. Социально-политическое развитие Новгорода имело значительную специфику в сравнении с другими русскими землями"35

Справді, під владою Києва Новгород посідав місце другого за ступенем важливості міста держави, центра Північної Русі. Але все ж таки він був лише сходинкою для князів у їхній черзі посісти владу у Києві. Відокремившись від Київської Русі, Новгород проте так і не став "общерусским" центром. Практично одразу він був змушений поступитися силі й владним зазіханням іншого російського князівства, котре мало ще більш "значительную специфику".

На думку В.Ключевського Володимиро-Суздальщина історично розвивалася на два століття пізніше, ніж українські землі, де знаходився центр Київської Русі. Самоусвідомлення і державотворчий процес в сучасних російських землях розпочалися лише з ХII ст. Як раз тоді ж остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії.

Князь Андрій Боголюбський, пам'ятаючи досвід батька, будував у своїх землях небачену на Київській Русі жорстку одноосібну владу. Діючи за правом сильного, він відверто вважав своїми холопами навіть інших князів — Рюриковичів. Це ж ставлення успадкують і наступні російські володарі, самодержавні монархи.

У той же час у Київській Русі діяла зовсім інша політична система. Провідним вважався принцип вікової старшості серед князів при спадкоємності влади. Лише князі-"ізгої" наважувалися спробувати захопити владу за допомогою іноземних військ (здебільшого кочовиків). Але це ставило під сумнів можливість утримати цю владу в подальшому. Київ, Полоцьк, а особливо Новгород і Псков відомі дуже сильним впливом на князів з боку місцевих зборів ("віче"). Ігнорувати думку городян було небезпечно. Юрій Долгорукий у Києві заплатив за це своїм життям. Тому князі у Київській Русі намагалися вирішувати проблеми влади між собою на спеціальних князівських з'їздах. Застосування відкритої збройної сили виправдовувалося при захисті свого уділу від зазіхань сусіда. Але для збільшення своїх володінь шукали інших, більш витончених засобів, щоб не втратити і наявне.

У випадку, коли зазнавали загрози спільні для всієї Русі інтереси (сучасною термінологією можна назвати це національними інтересами), князі об'єднували зусилля. Російський історик С.Соловйов вважав такими національними інтересами забезпечення торгівлі по Дніпру й боротьбу з половецькими нападами. Однак після серії переможних походів Володимира Мономаха половецька небезпека не була такою смертельною для країни. Самі половці вже не мали достатньо сил, аби спробувати підкорити Київську Русь. Тому питання боротьби з половцями залишалося актуальним тільки для прикордонних князівств, а решта залишалася осторонь.

Нічого подібного не спостерігається у Володимиро-Суздальській Русі, котра вела повністю осібне життя. Андрій Боголюбський, спираючись на успіхи свого державного будівництва, намагався розширювати свою владу на Русі. Однак попри силу Боголюбського, князівські роди Київської Русі, як і населення загалом, сприймали Володимиро-Суздальські землі чужими. Навіть після здобуття Боголюбським Києва ніхто не поспішив визнати його владу:

"Для всех южных князей, и для Мономаховичей, и для Ольговичей, Киев не потерял своего прежнего значения; ни один из них не хотел предпочитать далекой и бедной Суздальской земли той благословенной стороне, которая, по преимуществу, носила название Земли Русской (тобто українське Подніпров'я та власне Київщина — авт.)".36

Зазнав невдачі Андрій Боголюбський і в намірах створити окрему митрополію у Володимирі. Патріарх Константинопольський став на бік київського митрополита, підкресливши, що останній є митрополитом "всея" Русі, тому Володимир може розраховувати лише на єпископську кафедру. Зрештою, Андрій Боголюбський повів боротьбу на знищення Києва:

"Андрей с тайным удовольствием видел случай уничтожить первенство Киева и сделаться главою князей российских".37

Він вбачав у цьому місті конкурента за панування на Русі, тоді як всі інші землі, що входили до Київської Русі, вважали Київ загальноруською святинею. 1169 року Боголюбський відрядив на Київ дружини 11 князів на чолі зі своїм сином Мстиславом. До війська приєдналися загони менших князів, котрі не наважувалися сперечатися з Боголюбським. Київ піддали пограбуванню, вивозячи надбання багатьох століть на північ. Чимало цінностей виявилися назавжди втраченими. Михайло Грушевський вважає це першою україно-московською війною, хоча Москва тоді ще не мала ніякої ваги.

Однак в тому, що велика різниця між Київською Руссю (сучасною Україною) і Володимиро-Суздальським князівством (пізніше Росією) існувала вже тоді, він правий. Російський історик С.Соловйов розповідає про це так:

"Киев был взят вооруженною рукою при всеобщем сопротивлении жителей, и в первый раз мать городов русских должна была подвергнуться участи города, взятого на щит: два дня победители грабили город, не было никому и ничему помилования; церкви жгли, жителей — одних били, других вязали, жен разлучали с мужьями и вели в плен, младенцы рыдали, смотря на матерей своих; богатства неприятели взяли множество, церкви все были пограблены".38

Навіть Карамзін, "батько" історії Росії, котрому імператор Олександр І дав повну свободу в написанні офіційної "Истории государства Российского", був змушений визнати бандитську поведінку володимиро-суздальців:

"Победители, к стыду своєму, забыли, что они россияне: в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный; похитили иконы драгоценные, ризы, книги, колокола..."39

Звертає на себе увагу зауваження літописця, що кияни чинили загальний запеклий опір. Виходить, що вони не визнавали суздальців кимсь спорідненим з ними, а швидше навпаки — чужинцями. Аналогічно і суздальці не визнавали загальноруських святинь Києва, ставлячись до міста мов до звичайного завоювання. Російський дослідник Л.Гумільов з цього приводу говорить прямо:

"Приказ Андрея Боголюбского показывает, что для него и его дружины в 1169 г. Киев был таким же чужим, словно какой-то немецкий или польский замок".40

Як бачимо, колиска Росії — Володимиро-Суздальська земля — народжувалася без якихось сталих зв'язків з Київською Руссю. Їх взаємні стосунки характеризувалися здебільшого відчуженістю і навіть ворожістю. В.Ключевський мусив констатувати, що ця відчуженість на момент здобуття Києва в 1169 р. була "уже готовым фактом":

"За 12 лет до киевского погрома 1169 г., тотчас по смерти Юрия Долгорукого, в Киевской земле избивали приведенных им туда суздальцев по городам и селам".41

М.Костомаров додає, що ця відчуженість і надалі була на заваді спробам володимиро-суздальських князів підкорити собі українські землі:

"Свежие признаки вражды, воспоминания о Юрии и Андрее не могли згладиться скоро".42

Причини цієї відчуженості лежать на поверхні. Київська Русь орієнтувалася не лише на Візантію, але й на сусідні європейські країни: Чехію, Угорщину, Польщу. Стараннями великого київського князя Ізяслава Мстиславича в українських землях замість внутрішньої феодальної ворожнечі утверджувалася стабільність. Київ повернув під свій вплив Новгородське, Смоленське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське князівства. Наприкінці 1153 р. Києву підкорилося найсильніше з українських удільних князівств — Галицьке. Недаремно академік НАН України П.Толочко характеризує князя Ізяслава як "розумного політика і талановитого воєначальника".

Одночасно у володимиро-суздальських землях відбувалося формування нового російського етносу. А також будувалася зовсім інша держава, яка орієнтувалася на взірець східної деспотії. У своїй боротьбі проти Київської Русі ця нова держава досить легко знаходила собі спільників серед своїх східних союзників. Зокрема, у війську Юрія Долгорукого під час його походу на Київ 1151 року перебував половецький хан Свенч. Він похвалявся ущербити свою шаблю об Золоту браму Києва, як це колись зробив його батько хан Боняк. Вельми показово, що батько Юрія Долгорукого київський князь Володимир Мономах довго боровся проти хана Боняка, захищаючи Київську Русь від східних кочовиків. А син великого князя, засновник Москви Юрій Долгорукий уклав союз з сином хана Боняка проти Русі. Тому не дивно, що в ніч загадкової смерті Юрія Долгорукого 16 травня 1157 р. ображені кияни підняли повстання і вчинили справжнє полювання на суздальців.

Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях:

"Взяли Киев "копьем" и "на щит", приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: "Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные. <...> Андреевич (син Андрія Боголюбського, який очолював похід на Київ — авт.) с полками своими ушел к отцу на север с честью и славой великою, замечает северный летописец, и с проклятием, добавляет летописец южный".43

Додамо від себе, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогу Вишгорода, який тримався дев'ять тижнів, і повернули назад:

"Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои".44

Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг.

"В Южной Руси — писав М.Костомаров, — пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і володимирському — авт.); к нему пристают черные клобуки; из всех городов русских приехали к нему люди, признают его... Народ южнорусский искал уже лица, около которого хотел сгруппироваться в единстве своей национальности". 45

Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальских нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишнєю Київською державою. Тільки тепер ядром для об'єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-волинська земля з князем Романом. Ця тенденція збережеться і надалі, однак докладніше про неї трохи згодом. Зараз для нас важливо те, що Південна Русь (Україна) попри розмови про єдину давньоруську народність уже в ХП ст. усвідомлювала себе чимось окремим від решти земель колишньої Київської Русі.

До речі, наказ Андрія Боголюбського про здобуття Києва і подальший погром, що вчинили його війська на півдні, базувалися на тому, що суздальці також абсолютно не сприймали київського життя. Коли у 1154 р. Юрій Долгорукий закріпився в Києві, Андрій, як самий надійний з його синів, князював поряд у Вишгороді. Однак все місцеве виявилося йому чужим, а особливо традиції та порядки, що обмежували владу князя над підданими. Тому Андрій, у цілковитій таємниці навіть від свого батька, повернувся до Суздальщини:

"Андрей, по совету шурьев своих, Кучковичей, удалился в землю Суздальскую, менее образованную, но гораздо спокойнейшую других. Там он родился и был воспитан; там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно".46

При цьому він прихопив з собою Вишгородську ікону Божої Матері, відому тепер всьому світу як Володимирська. Наслідуючи свого князя, в 1169 р., суздальські війська вкрали з Києва чимало християнських цінностей. Зокрема, покров Богоматері. Посланник Андрія Боголюбського ігумен Федір відвіз її разом з іншими вкраденими святинями до Візантії. В обмін на такі дари константинопольський патріарх надав Федору титул Ростово-Суздальського єпископа, але в створенні окремої від Києва володимирської митрополії знову відмовив. З огляду на все це досить дивним виглядає прізвисько князя "Боголюбський". Правильніше було б йому називатися "Богокрадським".

М.Покровський та деякі інші історики не даремно вважають 1169 р. і взагалі походи суздальців на Київ початком російської державності. Андрій Боголюбський "основал новое Великое княжение Суздальское, или Владимирское, и приготовил Россию северо-восточную быть, так сказать, истинным (??? — авт.) сердцем государства нашего, оставив полуденную (тобто Південну Русь — Україну — авт.) в жертву бедствиям и раздорам кровопролитным".47

Вище ми вже побачили, хто і навіщо привніс це кровопролиття до Києва. Так чи інакше, але колишня північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила окрему державу:

"...Ослепленный пристрастием к северо-восточному краю, он (Андрій Боголюбський — авт.) хотел основать там новое сильное государство, нежели восстановить могущество древнего на юге".48

Ця нова держава — Володимиро-Суздальське князівство — з самого початку свого існування зосередилася на тісних контактах зі Сходом. Спочатку це були спільні з половцями походи на Київ. Згодом першочергову увагу приділяли завоюванню мордви і волзьких булгар. Але це ще не означало рішучого переорієнтування колиски майбутньої Росії на Схід. Таке доленосне рішення в Росії було прийнято під впливом грандіозної монгольської навали.

* * *

Витоки деспотичного самодержавства в Росії. Похід хана Батия по Північно-Східній Русі мав катастрофічні наслідки. За підрахунками археологів, з 74 її міст ХІІ-ХІІІ ст., про які відомо з розкопок, монголи зруйнували 49. При цьому 14 з них вже так і не відродилися, а ще 15 перетворилися на села.

Загинули всі, хто намагався протистояти монголам. Це стосується не тільки рядового населення, але й еліти. Наприклад, в Рязанській землі загинули дев'ять князів із дванадцяти. Із трьох ростовських князів загинули двоє. Із дев'яти дорослих суздальських князів, що на момент навали знаходилися у своїх землях, було вбито п'ятьох. Хто ж тоді вижив? Тільки ті, хто беззаперечно визнав монгольську владу.

Сьогодні в Росії уже не замовчують того факту, що таких було досить багато. За монгольськими правилами війни, міста, котрі добровільно капітулювали перед ними, уникали руйнування і отримували назву "гобалик" — "добре місто". Вони зобов'язувалися постачати монгольське військо припасами. Такими були Ярославль, Ростов, Углич, Твер... За переказами, поки "зле місто" Козельськ кілька тижнів вперто захищалося до останнього свого мешканця, розташоване поряд селище за "гобалик" надавало монголам провізію. З тих часів це селище охрестили новою слов'янською назвою — Поганіно.

Просто визначальну для Росії роль відіграв тоді князь Олександр Невський:

"...Отважный воин Александр Невский проявил такое отношение к монголо-татарскому нашествию, которое до сих пор вызывает у одних полное непонимание, у других — недоумение. В самом деле, когда в 1238 г. татарское войско вторглось в пределы Суздальской земли, он не послал подкреплений ни своему отчему городу Переяславлю-Залесскому, ни столице Владимиру. Не пытался он соединиться и с войском дяди, стоявшего на реке Сить. Даже Торжок, исконно новгородская вотчина, не получает помощи от молодого князя и захватывается ордынцами. Неудивительно, что, видя такую покорность, Батый оставляет у себя в тылу неразоренный Новгород и поворачивает войско громить города Южной Руси".49

А радянська історіографія тривалий час брехала, нібито Батий повернув від Новгороду на південь через острах перед бездоріжжям. Більше того, коли в 1250 р. молодший брат Олександра Невського володимирський князь Андрій укладає антимонгольський союз з володарем українських земель Данилом Галицьким, Невський відмовляється до них приєднатися:

"Земли, контролируемые Александром Невским, могли бы сыграть здесь (у антимонгольському союзі — авт.) ключевую роль, поскольку связывали в единое целое удаленные княжества. Кроме того, богатый Новгород был способен пополнить русское войско финансами и людьми. Однако Александр не только не примкнул к союзу, но и, наоборот, поспешил в Орду с жалобой на брата. Итогом поездки стал карательный поход Неврюя на Владимирское княжество".50

Чим же пояснюється така позиція російського національного героя? А причина вельми прозаїчна — боротьба за владу на Русі при допомозі монголів. Бути першим, нехай і під владою хана:

"В последующие годы Александр Ярославич не меняет своей позиции. Покорно прибывая в ханскую ставку в Каракорум, он получает "из рук" татар в дополнение Новгородскому еще и Киевское княжество. <...> После похода Неврюя за ним было закреплено великое Владимирское княжество, а сам князь побратался с сыном Батыя Сартаком".51

Звичайно, монголи позитивно ставилися до збирання руських земель під рукою свого вірного васала. Проте Олександр Невський і всі, хто піде його шляхом, будуть змушені розраховуватися новими зрадами. Вони стануть більшими монголами, ніж самі монголи, щоб пробитися до кола найвідданіших слуг великого хана.

У листопаді 1263 р. князь Невський помер від хвороби на зворотному шляху з ханської ставки. Подейкували, нібито його отруїли монголи. Однак це малоймовірно. Скоріше за все росіяни просто не хотіли змиритися з фактом дружби популярного князя з Ордою. Недаремно ж син Олександра Невського Андрій продовжував шлях батька. Як повідомляє літописець, у 1281 р. він "много дары даде царю и великим князем Ордынским, и всех наполни богатством, и уговори и уласка всех, и изспроси себе княжение великое Владимерское у царя под братом своим старейшим, великим князем Дмитрием Александровичем". Коли ж Дмитру Олександровичу вдалося повернути собі князівство, Андрій за прикладом батька доніс ханові на "измены" брата. З Орди прибула "Дюденева рать", що спалила чотирнадцять міст. Ну а Андрій знову одержав титул володимирського князя.

Так зростала ціла генерація покірних російських князів, для яких воля хана була законом. Династичні проблеми вирішувалися за допомогою Орди: хто більше плазував перед ханом, хто давав більші подарунки, той і становився великим князем. Для цього російські князі тривалий час жили в Орді, навіть одружувалися там, споріднюючись з впливовими місцевими родами. Ну і звичайно доносили один на одного, щоб вважатися ханом за його найбільш вірного васала.

Повертаючись до своїх уділів, ці "служебники" хана будували свою владу на ординський взірець. Орду наскрізь проймали відносини жорстокої підлеглості. Влада хана була абсолютною, нічим не обмеженою. Так само і російські князі прагнули необмеженої влади й вимагали беззаперечної підлеглості підданих.

Однак ординський державний вплив був не єдиним, що посприяв закріпленню одноосібної князівської влади. Велику роль також відіграло становище "прифронтової країни", яке склалося в останній чверті XII ст. У ці 25 років російський дослідник В.Каргалов нарахував понад 15 тільки великих ординських нападів. Багато міст після Батия зазнали нових руйнувань. Зокрема, Переяславль-Заліський руйнувався чотири рази. Муром, Суздаль, Рязань — ще тричі, а Володимир-на-Клязьмі — двічі. За умов постійної зовнішньої небезпеки населення було зацікавлене у сильному князі, здатному їх захистити. Тому роль і значення князя в суспільстві постійно зростали, його деспотична влада надовго стала нормою, а з часом трансформувалася в царську самодержавну владу.

* * *

Російське самодержавство виявилося досить феноменальним для Європи. Посол імперії Габсбургів Сигізмунд Герберштайн за свою службу встиг об'їздити всю тодішню Європу: Данію, Швейцарію, Голландію, Італію, Іспанію, Францію. В 1517 і 1526 рр. він відвідав Московське царство. Як свідчать його листи до імператора Фердинанда, найбільшим здивуванням для нього в Росії виявилася необмежена царська влада. Він зазначав, що Василій Ш ступенем своєї влади над підданими далеко переважає будь-якого іншого монарха. При цьому все населення "називає себе холопами (Chlopi, Chlopn), тобто рабами государя".

В усіх інших європейських країнах абсолютистська влада монарха завжди обмежувалася наявністю привілейованих прошарків суспільства. Спочатку це була тільки знать. Однак в XI ст. через практичну відсутність для Європи зовнішньої воєнної небезпеки, значення знаті зменшилося, і в боротьбу за привілеї включилися міста. На межі ХІ-ХII ст. відбулася серія кривавих "комунальних революцій", що закінчилися перемогою міст. їхні права зафіксували в "хартіях вольності". Зокрема, відголосом цієї боротьби стала поява так званого Магдебургського права, котре було привнесено також до двох десятків міст України (Київ, Чернігів, Глухів, Батурин, Полтава і навіть Чорнобиль). Так в Європі формувалися паростки майбутніх громадянських свобод.

Однак за російських обставин для цього не склалося історичних умов. Навіть найвища знать Росії вважалася холопами царя. Витоки цього слід шукати в змінах становища знаті після батиєвої навали. Князі, бояри, дружинники були фізично винищені в страшній битві на річці Сить та при обороні міст. Нова знать призначалася князями не за ознакою родовитості, а на підставі особистої відданості князю. Переважали серед неї вихідці з бідного і безрідного населення. Тому вони мешкали прямо при князівському подвір'ї, звідки й пішла їх назва — "дворяне". Іншими словами, вже в самій назві простежується цілковита залежність знаті від деспотичної влади монарха.

Тільки в 1785 р. Катерина II "Хартією дворянських вільностей" зменшила цю залежність дворянства від влади. Хоча й після цього Росія залишатиметься країною рабів аж до 1861 р., коли імператор Олександр II скасував кріпацтво.52 Російський професор П.Жукович у 1912 р. зазначав:

"До него (тобто Олександра II — авт.) Россия была страною бесправия. В основе общественного и государственного устройства лежало позорное крепостное право, в силу которого несколько тысяч людей привилегированного сословия имели почти неограниченную власть над двадцатью тремя миллионами рабов".53

У той же час в сусідніх європейських землях знать називалася зовсім по-іншому — "шляхта". Це символізувало її "шляхетне" (а не "дворове") походження, тобто належність до знатного роду, що надає особливі права та привілеї.

Що ж стосується привілеїв і вільностей для міст, то в Росії влада і близько не допускала нічого подібного. Найбільше думок про це мала Новгородська земля з її сильними вічовими (тобто демократичними) традиціями і міцними торговельно-політичними зв'язками із Заходом. Це викликало занепокоєння у князівської влади. Адже Новгород насмілювався мати свою окрему думку. Як наслідок, князі намагалися силою зробити Новгород таким, "як всі інші". Першим був той же Олександр Невський:

"...Он привел в Новгородскую землю татарских численников, переписывавших население для обложения данью (исключение было сделано для духовенства). В отказавшийся подчиниться Новгород князь ввел в 1259 г. свои войска, подавляя антиордынские выступления, зачинщикам которых выколол глаза и отрезал носы".54

Згодом Новгород, на жаль, програв Москві боротьбу за гегемонію в Росії. У 1463 р. московські війська вигнали з Великого Новгороду 8 тисяч родин, погнавши їх пішки до Центральної Росії. Багато з них померли в дорозі. У 1489 р. те ж саме повторилося у Пскові й Вятці. Остаточно добив російські традиції свободи і вільних зв'язків з Європою Іван Грозний, вчинивши у Новгороді різанину та закріпивши деспотичне самодержавство. Згодом росіяни самі відмовилися від спадщини Новгороду, намагаючись вести історію своєї державності саме від Києва, а через нього й від Візантії.

* * *

"Залізна завіса" в історії Росії. Безпека самодержавства вимагала консервації створених у суспільстві відносин. Для цього було необхідно закрити доступ в Росію західним впливам, котрі могли стимулювати небажані для влади соціальні й політичні рухи серед населення. Так постала заборона на зв'язки з Європою, що вирішила вибір Росії між Заходом і Сходом на користь союзу саме зі Сходом.

Біля витоків цього стратегічного рішення стояв знову таки Олександр Невський у грізному XIII ст.:

"Вероятно, молодому новгородскому князю ордынцы казались меньшим злом, а то и союзником в борьбе с экспансией с Запада. <...> В 1251 г. Невский наотрез отказался от помощи папы римского в борьбе с Ордой".55

Беззаперечно, до цього спонукали деякі дії Заходу, котрі на Русі сприймалися з неприхованою ворожістю: розорення хрестоносцями в 1204 р. центра православ'я Константинополя, "Drang nach Osten" німецьких лицарів під ідейним керівництвом Ватикану... У той же час державна машина Орди була такою зрозумілою і нагадувала взірець, котрого прагнув ще Андрій Боголюбський.

А можливо, що після переможних битв з німцями і шведами Олександр Невський просто не виявив політичної гнучкості, не спробував знайти компроміс із Заходом (між іншим, Данилу Галицькому це вдалося). Так чи інакше, але у суперечці Заходу зі Сходом Росія обрала Схід:

"Русь — возможно, впервые в своей истории — попыталась вполне осознанно возвести "железный занавес" в отношениях с Северной и Западной Европой. В отношении европейцев отечественная идеология с этого времени требовала "обычая их не держати и учения не слушати, не брататися с ними, потому что развращенные мысли их полны гибели".56

Московська Русь старанно уникала зайвих зв'язків із Заходом, побоюючись проникнення звідти "єресі". У XV-XVIII ст. всі іноземці в Росії, враховуючи й тих, які приїздили ненадовго, мусили жити у спеціально відведених для них "гетто" — окремих частинах міст, так званих "німецьких слободах". За кожним їх кроком старанно стежили, а населення уникало зв'язків з ними.

Іноземні посольства мали в Москві свої церкви. У 1643 р. уряд наказав зруйнувати їх. В угоді 1761 р. Прусія окремо виговорила собі дозвіл на відкриття в Москві для німців костьолу. Однак при цьому російський уряд обумовив заборону пускати до костьолу росіян. Цієї ж самої позиції згодом буде притримуватися і СРСР. Закрившись від світу "залізною завісою", радянський уряд вважав Ватикан вельми небезпечним ворогом. Адже через свій могутній авторитет і впливовість він був загрозою для комуністів у боротьбі за думки людей. Тому на початку 1945 р. на всій території СРСР залишилося тільки два католицькі костьоли в Москві та Ленінграді для обслуговування дипломатичного корпусу. І знову таки за умови, що радянським громадянам туди буде заборонено вхід.57

Недовіра і підозра до всього іноземного дійшла до абсурду. В ХVІ-ХVIII ст. росіяни не їли нічого привезеного з-за кордону, доки священик не "пересвятить" й благословить. Церковна цензура переглядала закордонну літературу, щоб вберегти росіян від "єресі". У 1622 р. за поданням московського патріарха Філарета цар Михайло Романов наказав спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" К.Ставровецького. Як писав згодом царю чернець Саватій, "книги портят" і "смуту сеют".

Недовіра навіть до православних, що не перебувають під владою московського царя, сягнула таких меж, що 16 грудня 1620 р. церковний собор у Москві постановив наново перехрещувати всіх православних іноземців, які оселялися в Росії чи приїхали на тривалий час. Українців і білорусів підозрювали, начебто вони заражені католицькою "єресью". Зокрема, 1690 року московський церковний собор засудив і наклав анафему на українські православні книжки ("кіевскія новыя книги") Петра Могили, К.Ставровецького, С.Полоцького, Л.Барановича, А.Радзивиловського та інших, бо вони "прелести латинские утверждают".

Про те, що закидалося московськими церковниками грекам, вказує у своїй "Русской истории" професор Платонов: "В Москві мало знали грецьку мову і грецьку науку, а самих греків звикли підозрювати в тому, що вони втратили чистоту віри через Флорентійську унію й турецьке ярмо".58

Росіяни, за словами Миколи Костомарова, "вважали себе єдиними правдивими православними в усьому світі й не довіряли навіть грецьким книгам і грецькому духовенству, від якого стародавня Русь прийняла християнство".59

Як бачимо, "залізна завіса" в історії Росії є досить давнім явищем. Відгородившись від Західного світу, Росія все більше зосереджувалася на стосунках зі Сходом. В суспільстві консервувалися відносини, сформовані під впливом Золотої Орди. Крім того, тривала самоізоляція природно вела до застою в розвитку країни. Паростки нового нещадно придушувалися опричниками й церковниками. Для прикладу згадаймо хоча б долю першодрукаря Івана Федорова. Російський академік О.Пипін у 1996 р. прямо зазначав, що в Московському царстві тоді панував "церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння й затятість".60

Відставання ставало все більш разючим і почало загрожувати самому існуванню держави, бо позначалося на всіх сферах його життя. Саме тому в другій половині XVII ст. за допомогою освічених українців Росія переживає низку модернізацій, що закінчилися революційними реформами Петра І на початку ХVIII ст. Вже тоді з'явилися незадоволені такими різкими змінами. Зокрема, у російській церкві відбувся розкол. Однак інакше Росія ризикувала назавжди залишитися у сибірських лісах з народностями рибаків і збирачів.

Щоправда всі ці зрушення відбулися, коли за "залізною завісою" в Росії вже виробилася ідеологія нової великої держави. Якими були її основні складові?

* * *

Державні традиції й ідеологія Великої Росії: історія та сучасність. Під час панування в російських землях Орди, якоїсь потреби в державній ідеології просто не існувало. Адже Росія належала до велетенської країни зі сталими традиціями завойовницької східної деспотії. Проте до XV ст. ситуація кардинально змінилася.

З одного боку. Московська держава внаслідок перемоги у тривалій феодальній війні закріплює за собою гегемонію у північно-східних (російських) землях. Для обгрунтування своєї влади у Москви вперше з'являється потреба у виробленні власної ідеології. Проте це виявилося непростим завданням. Російські землі раніше були тільки окраїнами інших держав, тому своїх великодержавних традицій не мали. А запозичити будь-що із Заходу (враховуючи сюди і українські землі — колишню Київську Русь) було неможливим через політику самоізоляції.

З іншого боку, саме в цей час відбувається занепад Золотої Орди. Російські землі із окраїни величезної азійської імперії перетворюються на її дуже впливовий улус. А з XVI ст. починається впевнений російський наступ на рештки Золотої Орди. При цьому запозичуються ординські великодержавні традиції, з котрими Росія на той час була вже добре знайома. Серед їх характерних рис наявність одноосібної деспотичної влади і схильність до постійного територіального збільшення країни замість зосередження на розвитку вже наявного. На російському підґрунті це проявилося у вигляді самодержавної влади і безкінечної політики "собирания" та "приращения" російських земель.

Цю особливість становлення Російської держави підкреслювало багато дослідників. Карамзін зазначав про те, що "Москва обязана своим величием ханам". Герцен говорив про формування Московської Русі "под сенью ханской власти". За виразом Трубецького, разом із занепадом Золотої Орди відбулося "перенесение ханской ставки в Москву". Навіть більшовик Ленін писав про "бесконечные формы татарщины в русской жизни", настільки схожими були Орда та Московська держава. Так, в обох випадках для забезпечення внутрішньої самодержавної влади головна ставка робилася на терор: "Отвратительный кнут и все его дальнейшие разновидности несомненно привнесены в Россию татарами. Кнут и батоги появились вместе с ними".61

Ще б пак! Адже спадщина Київської Русі була зовсім іншою, більше відповідаючи європейським законодавчим традиціям, ніж східному деспотичному примусу. Зокрема, "Руська правда" Ярослава Мудрого визнавала покаранням тільки "виру" (штраф), а не вбивство (так само, як "Салічна правда" франків). В Україні козацьких часів смертні кари виносилися, проте важко було знайти бажаючих стати катом. Найчастіше цю функцію виконували наймані татари. Тим часом у Московському царстві й надалі в Росії ремесло ката було не просто поважним, а навіть розрослося до такого собі мистецтва. "Уложение" царя Олексія Михайловича від 1649 р. вражає своєю жорстокістю. Покарання "смертью казнить" призначалося мало не за більшість вчинків — понад 60 випадків. Ще понад 100 випадків передбачали мордування. Розрізняли багато його різновидів: "бить кнутом", "битье кнутом на козле", "битье кнутом на торгу", "битье батогами"... Окремі вчинки передбачали покарання, аналогічні східним мусульманським: відрубання рук крадіям, відрізання язика за слова проти царя. А ще рубали пальці, виривали ніздрі, випалювали на обличчі слово "вор"... В цьому сенсі російська історія настільки багатюща, що вистачило на спеціальне дослідження "История телесных наказаний в России". Пошукайте в Європі ще одну таку специфічну країну.

Єдина відмінність Великої Росії від її ординського фундаменту полягала в тому, що в основу ідеології закладалося православ'я. Робився вигляд, нібито це є спадковістю традицій від Київської Русі й через неї від Візантійської імперії, де православні володарі також наділялися широкою владою. До речі, тут криються і причини відмови росіян від республіканської спадщини Новгородської Русі.

Саме це штучне поєднання традицій Візантії, Київської Русі та Золотої Орди складає основу сучасної російської концепції "євразійства". Вона намагається сформувати ідею подальшого будівництва континентальної імперії з центром у Москві:

"Россия почти изначально была потенциально имперским государством. Начиная с объединения славянских и угро-финских племен под Рюриком и до гигантских масштабов СССР... русский народ неуклонно шел по пути политической и пространственной интеграции, имперо-строительства и цивилизационной экспансии. <...> Отказ от имперостроительной функции означает конец существования русского народа как исторической реальности, как цивилизационного явления. Такой отказ есть национальное самоубийство".62

У свідомості таких ось євразійців Росія перетворюється у "спадок Чингісхана" як перероджений "московський улус". Вони вболівають за те, що не здійснилася "історична можливість" завершити організацію Євразії навколо Сарай-Бату і перевести ординських ханів у православ'я.63 Бердяев писав про євразійців: "Чингисхану они явно дают преимущество перед Св. Владимиром. Для них Московское царство — это крещеное татарское ханство, московский царь — оправославленный татарский хан".64

* * *

Бердяєв не даремно показує ідеологію Російської держави як поєднання ординської спадщини з православ'ям. Російські царі вважалися одночасно і главами держави, і главами церкви, верховними захисниками й охоронцями догматів православної релігії. Усе зводилося до формули: "Один правитель, одна віра, один закон, одна мова". Церква ідеологічно обґрунтовувала потреби Російської держави, підтримувала імперську національну політику, великодержавний шовінізм, ідеологи котрого тільки у православ'ї вбачали істинне джерело російського патріотизму.

Будь-які спроби вивести церкву з-під зверхності царської влади жорстко припинялися. У 1656 р. патріарх Никон був позбавлений за це свого сану. Петро І для уникнення в майбутньому подібних непорозумінь взагалі скасував патріархію, призначивши для управління церквою Святіший Синод. Бердяев зазначав з цього приводу, що "церковне управління було нав'язане старою державною владою і поділяє його долю."65 Церква перетворилася на частину державної машини Росії, апарат забезпечення царської влади. Начебто від імені Бога вона накладала політичні анафеми: гетьман І.Мазепа, російські народні отамани С.Разін і О.Пугачов, декабристи. Усе це були політичні вороги царів-імператорів, котрі ніколи не посягали на Бога, але ставили під сумнів всевладдя царату.

Аналізуючи стан з духовністю в Росії XIX ст., український письменник Пантелеймон Куліш, говорив, що в країні "...нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська".66 Дійшло до абсурду: цар Микола II у бесіді з членами Синоду 5 березня 1905 р. навіть прямо запропонував в патріархи самого себе.67

На практиці це знаходило свій відбиток у гарячих надіях російської церкви зібрати під свою руку всіх православних, тоді як московський цар благословлявся зібрати їх під своєю світською владою. Шляхом безкінечних "собираний" і "приращений" російських земель будувалася грандіозна православна імперія.

* * *

Для нас найбільш цікавим є російське гасло "собирания русских земель", під котрим здійснювалося поглинання України Росією. Приблизно з середини XV ст. в Росії починає обстоюватися думка про перехід Київської історії в історію Володимиро-Суздальського князівства, а далі — Московської держави. Про це йдеться у багатьох тогочасних творах: "Житие Дмитрия Донского", Московський звід, Симеоновський літопис...

У 1524 р. старший монах (старець) Псковсько-Печерського монастиря Філофей у своєму посланні проти німецького лікаря та філософа Миколи Булева виклав теорію "Москви — третього Риму". Виступаючи проти католицького світу, Філофей проголосив, що як "перший Рим", так і "другий Рим" (Константинополь) впали у єресь і перестали бути центрами християнства. Саме тому вони й загинули. Їм на зміну йде Московське царство — "третій Рим": "Два... Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти".68

Практично Філофей проголосив Москву духовним центром всього християнського світу і звернувся з цією ідеєю у посланнях до великого московського князя Василія III, а згодом до царя Івана Грозного.

Міф про Москву — третій Рим "заглиблював" родовід московських князів мало не до біблійного Ноя. Таким же чином закріплювалося місце Києва як прабатьківщини росіян, надаючи справедливий вигляд війнам з Литовсько-Руським князівством. Останнє сприймалося в якості конкурента за спадщину Київської Русі та збирання її колишніх земель. Великі литовські князі офіційно іменували себе також князями руськими.

Росія активно воювала, намагаючись відібрати у литовських князів білоруські та українські землі. Однак литовці давали відсіч московському війську на прикордонні. У 1493 р. було зроблено спробу покласти край перманентній прикордонній війні. На переговорах з литовцями великий князь Іван Ш уперше в російській зовнішній політиці додав до свого титулу вираз "государь всея Руси". Раніше це зустрічалося тільки у внутрішніх міжкнязівських угодах, де великі московські князі іменували себе за аналогією з титулами російських митрополитів. Цим кроком Іван ПІ демонстрував литовцям, що Росія не відмовиться від боротьби за "своє".

Щоправда, "збирання" білоруських і українських земель навколо Москви затягнулося на кілька століть — аж до кінця XVIII ст. Правобережна Україна та більшість Білорусії увійшли до складу Російської імперії внаслідок розділів Речі Посполитої. З цієї нагоди на медалі, присвяченій імператриці Катерині II, викарбували: "Я повернула те, що було відірване".

З числа земель колишньої Київської Русі тільки Західна Україна залишалася поза межами Росії. Восени 1914 р. російські війська захопили Галичину й Буковину. Верховний головнокомандуючий великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що "російський народ об'єднався" і що "завершено справу Івана Калити" — Москва зібрала всі землі. Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: "Галиция и Лемковщина — искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство".69

Однак російська влада на Західній Україні виявилася короткочасною. Попри всі намагання її не вдалося русифікувати і за радянських часів. Кінцевий російський висновок був невтішним:

"...Галицко-Русская область раздробилась... в XIV в. была присоеденена к Польскому царству и потеряна для России".70

Сучасні московські стратеги вже відверто називають Західну Україну "подрывными" територіями. Московський Інститут оборонних досліджень пропонує територіальне обмежити незалежну Україну власне західними областями, оскільки їх русифікація й асиміляція є малореальною, і будувати стосунки Росії з нею "по образцу советско-финских отношений времен 1944-1991 годов".71 Щоправда, політика "збирання" навколо Москви всіх православних так і не відійшла до минулого.

* * *

Іншою органічною складовою ідеології Великої Росії була політика "приращения русских земель". Вона нічим не відрізняється від звичайного колоніалізму і застосовувалася щодо територій, котрі не пов'язувалися з історичною колискою Росії: Кавказ, Сибір, Середня Азія, Далекий Схід. Ключевський відрізняв п'ять способів розширення територій Російської держави:

"Так можно различить пять главных способов, которыми пользовались московские князья для расширения своего княжества: это были скупка, захват вооруженный, захват дипломатический с помощью Орды, служебный договор с удельным князем и расселение из московских владений за Волгу".72

Пізніше територіальна експансія відбувалася під виглядом "визволення народів", "об'єднання", "приєднання", "добровільного возз'єднання", "просвещения иноверцев"... "Всяке загарбання території, — писав Ф.Енгельс — всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвітництва, лібералізму, визволення народів".73

Цей процес бере свій початок разом із формуванням Російської централізованої держави. За період 1462-1914 рр. її територія збільшилася майже в 1000 разів — з 24 тис. кв. км. до 23,8 млн. кв. км, тобто зростала із швидкістю 80 кв. км. на день.74 Не даремно Ключевський зазначав, що "історія Росії є історією країни, яка колонізується". Відомий французький дипломат Кюшваль-Кларіньї у другій половині XIX ст. так говорив про причини успіхів російської територіальної експансії:

"Все эти предприятия принесут пользу цивилизации, упрачивая в то же время русское могущество; но главная сила этого могущества заключается в качествах русского солдата, благодаря которым он служит бесценным орудием завоевания и колонизации. <...> Имея в своем распоряжении такие орудия, русское могущество никогда не отступит: для него достаточно нескольких лет, чтобы окончательно покорить занятую им страну".75

Цікаво, що російська інтелігенція — виразник "дум и чаяний" народу — завжди підтримувала територіальні зазіхання влади. Коли в 1831 р. повстав польський народ, щоб звільнитися від царського гноблення, Олександр Пушкін поспішив охолодити його у вірші "Клеветникам России":

Кто устоит в неравном споре:

Кичливый лях иль верный рос?..

М.Лермонтов у кавказькому циклі своєї творчості повідомляв горців про історичну приреченість їх боротьби за свободу. Мовляв все одно настане день, і горець скаже про свою підлеглість російському царю:

Пускай я раб, но раб царя вселенной!

Захисник всіх принижених і ображених Ф.Достоєвський у 1877 р. вимагав відібрати у турків Константинополь й назавжди зробити його російським. Ця ідея народилася наприкінці ХVIII ст. із так званого "грецького проекту" — модернізованої теорії III-го Риму. Згідно нього "третій Рим" мав заволодіти II-им Римом — Константинополем. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 р., опанування Криму та всього Північного Причорномор'я давало підстави реалізувати цю мрію. Під час тріумфальної подорожі Катерини II до Криму в Херсоні стояла брама з написом: "Шлях на Царгород". У розмовах з монархами Європи Катерина П визначала поділ Римів: 1-й Рим — Австрії, II-й Рим разом з візантійською спадщиною — Росії. Катерина П навіть назвала свого онука Костянтином, задумуючи поставити його на відновлений престол імператора Візантії.

Російська імперія у своїй експансії просто не могла зупинитися. Нове загарбання ставило нові завдання по закріпленню володінь. Навіть під час кризи самодержавства і занепаду імперії виносилися глобальні плани. Так, прем'єр-міністр С.Вітте наприкінці ХIХ ст. у доповідній записці Миколі П обстоював думку про неминучість у майбутньому включення до складу Російської держави частини Китаю. Уже на початку XX ст. ці плани призвели до зіткнення з Японією та військової поразки. Але зупинятися ніхто не збирався. У 1906 р. російський уряд відрядив до складу французької археологічно-етнографічної експедиції Поля Пелло, що мала пройти маршрутом Ташкент-Пекін, свого "науковця" полковника К.Маннергейма. Підсумком його "етнографічної" діяльності був секретний меморандум російського Генерального штабу, де обґрунтовувалася необхідність завоювання і включення до складу імперії двох китайських провінцій — Сінцзяну та Ганьсу.

З початком 1-ї світової війни знову повернулися до П-го Риму. Приєднання Чорноморських проток і "водружение православного креста на Святой Софии" у Константинополі було одним з головних завдань, що ставила перед собою Росія при вступі до війни. Але знову плани виявилися невідповідними російським силам. Імперія просто надірвалася.

Однак попри революцію та зміну владної еліти Росія не змінилася. Замість православ'я і самодержавства наріжним каменем нової імперії стала комуністична ідеологія, котра лише маскувала стару експансію. Ось як це пояснюють сучасні російські комуністи:

"Геополитическим преемником Российской империи был Советский Союз... <...> Можно смело утверждать, что в своей сущности "русская идея" есть идея глубоко социалистическая".76

Цю справжню сутність російського більшовизму ще у 1920 р. підмітив лідер Союзу російського народу, чорносотенець, монархіст В.Шульгін, який приймав у Миколи П зречення від престолу. "Прапор єдиної Росії, — писав він,— фактично піднесли більшовики... Інтернаціонал виявився знаряддям розширення території... для влади, яка возсідає в Москві... Соціалізм змиється, але кордони залишаться... Російська мова на славу Інтернаціоналу знову посіла шосту частину суходолу... Байдуже хто.., Ульянов чи Романов, робитиме справу Іоанна Калити... щодо збирання докупи російських земель".77

Саме тяжіння "червоного царя" Сталіна до імперського спадку Росії зробило з нього одного з розпалювачів П-ї світової війни, адже всі його передвоєнні походи зверталися на території, котрі колись входили до складу Російської імперії: Прибалтика, Польща, Фінляндія, Румунія. Хіба це не є новим виданням старої політики "собирания" та "приращения"? Врешті-решт, наприкінці ІІ-ї світової Сталін приєднав території, втрачені Російською імперією у війнах 1904-1905 та 1914-1918 рр., і розширив кордони держави так, як це не мріялося жодному російському цареві.

Показовою є заява Сталіна з приводу початку в 1945 р. війни на Далекому Сході. Він стверджував, що йому та його сучасникам, котрі свого часу пережили російсько-японську війну, завжди було важко жити з усвідомленням ганебної поразки Росії. За 21 добу радянські війська розтрощили мільйонну Квантунську армію японців, вийшли на узбережжя Жовтого моря, повернули Порт-Артур, Південний Сахалін та Курильські острови. "Батько народів" пішов і далі, відрядивши десант на північний японський острів Хоккайдо. Але через тверду позицію західних союзників Сталін був змушений повернути десант з півдороги.

Після війни виникла проблема збереження у складі СРСР "повернутих" у 1939 р. російських земель. Адже наслідків пакту Молотова-Ріббентропа ніхто у світі не визнавав. Особливо це проявилося в питанні повоєнного влаштування кордонів з Польщею. Формально визнаючи право СРСР на територіальні збільшення завдяки його великому внескові до загальної перемоги над нацизмом, західні лідери проте всіляко намагалися обмежити радянські впливи. Зокрема, вони просили Москву зробити великодушний жест — погодитися на збереження Львова у складі Польщі. Прем'єр-міністр Великої Британії У.Черчілль пояснював це наявністю моральних зобов'язань західних урядів перед поляками за їх відчайдушну боротьбу проти Німеччини в складі західних армій:

"Ці війська (майже 150 тисяч чоловік у польських національних частинах під англо-американським командуванням — авт.) хоробро воювали пліч-о-пліч з нашими у той час, коли не вистачало навчених військ. Багато поляків поклали голови, тому якщо б я навіть не зобов'язувався щодо цього у парламенті, однак все одно хотів би відноситися до них з повагою".78

Але Сталін негайно знайшов і для себе красиве гасло, аби виправдати радянське "збирання" земель. Мовляв, він також має моральні зобов'язання перед українцями:

"Приїхавши до Москви, українці сказали б, що Сталін і Молотов менш надійні захисники Росії, ніж Керзон і Клемансо (натяк на "лінію Керзона", яка приблизно визначала польсько-українське розмежування на основі етнографічних даних — авт.)".79

Не забув Сталін і про Чорноморські протоки — давню химеру, яка не давала спокою російським царям. Нарком іноземних справ В. Молотов піднімав це питання ще під час розмови з Гітлером 13 листопада 1940 р. Тоді СРСР і Німеччина як раз ділили світ між собою. Москва бажала мати виключні права на протоки, підкріплені там військовими базами. Однак двом диктаторам не вдалося домовитися. Зате у 1945 р. ситуація кардинально змінилася. СРСР відчував свою силу, і Сталін знову повернувся до питання проток. 19 березня денонсували договір з Туреччиною про дружбу та нейтралітет, вимагаючи перегляду статусу Чорноморських проток і розташування там радянських військових баз. Молотов у розмові з турецьким послом згадав про закавказькі території, котрі після розвалу Російської імперії перейшли до Туреччини: Трабзон, Каре, Ардаган, гора Арарат, яка є на гербі Вірменської РСР, однак не на її території. З 20 грудня 1945 й до початку 1947 рр. радянська преса, особливо видання Грузії та Вірменії, вели активну кампанію за повернення СРСР колишніх земель Російської імперії. Однак "визвольний похід" до Туреччини не відбувся. На заваді знову стала тверда позиція Заходу. Після смерті Сталіна тому ж Молотову довелося поспіхом відновлювати радянсько-турецькі зв'язки.

У цьому світлі немає нічого дивного, що в серпні 1939 р. при підписанні відомого пакту про ненапад й секретних додатків до нього міністр зовнішніх справ гітлерівської Німеччини Ріббентроп після спілкування зі Сталіним дійшов цікавого висновку: "Сталін облишив думку щодо світової революції, він готовий перейти до ідеології російського націоналізму".80 Навіть Ленін хоча із запізненням, але визнавав, що Сталін боровся за повалення царського самодержавства, проте не за розпад Російської імперії. Тоді як сам Ленін боровся за перемогу своїх ідей в усьому світі.

Далі — більше. СРСР намагався відігравати роль світової наддержави, поширюючи свій вплив на десятки країн. Радянські війська знаходилися практично на всіх континентах: Центральна Європа, Куба, Монголія, В'єтнам, Сирія, Єгипет, Лівія, Ангола... І знову повторилася доля Російської імперії — плани і побажання набагато перевищували реальні можливості. СРСР розпався.

Проте історія Російської імперії та СРСР, схоже, нікого в Москві нічому не навчила. Ідея месіанського призначення Москви і, виходячи з цього, її виключних прав, стала непорушною основою офіційної російської ідеології та державної політики:

"Существование русского народа как органической исторической общности немыслимо без имперостроительного, континентального созидания. Русские останутся народом только в рамках Новой Империи. Эта Империя, по геополитической логике, на этот раз должна стратегически и пространственно превосходить предшествующий вариант (СССР). Следовательно, Новая Империя должна быть евразийской, великоконтинентальной, а в перспективе — Мировой. Битва за мировое господство русских не закончилась".81

Цю думку викладено в згадуваній вже фундаментальній роботі "Основы геополитики. Геополитическое будущее России" науковця О.Дугіна, котрий сьогодні є радником голови Держдуми Росії. Можна було б і не звертати увагу на аксіоми з цього опусу на кшталт "Россия немыслима без империи", "Россия — географическая ось истории", "Русский народ безусловно принадлежит к числу мессианских народов". Але по-перше, вони знаходять чималий відгук в Росії, і не лише серед звичайних російських шовіністичних кіл типу Затуліна, Жириновського, фашистів з РНЄ та їм подібних. Наприклад, лідер найінтернаціональнішої у світі Компартії РФ Г.Зюганов повідомив:

"Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. "Москва — третій Рим" — так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі ХV-ХVІ віків".82

І висновок: "Імперія — історично та геополітично обумовлена форма розвитку Російської держави".83

А по-друге, еліта російської армії — її генштаб — переконана в особливій імперській місії Росії. Російський політолог В.Мінін пояснює, що генштаб у Росії "це єдине місце, де займалися і займаються геополітикою як наукою, як технологією".84 Між іншим, робота О.Дугіна написана при допомозі начальника кафедри стратегії Військової Академії Генерального Штабу Російської Федерації генерал-лейтенанта Н.Клокотова. І пропонуються сформовані ними геополітичні постулати й технології в якості геополітичної доктрини Росії, тобто довгострокової стратегії її розвитку.

І треба зазначити, що ці зусилля не проходять марно. Чергове "збирання" земель Росією розпочалося незабаром після розвалу СРСР. 9 липня 1993 р. Державна Дума Росії прийняла постанову про російський статус Севастополя. А 15 березня 1996 — майже в річницю загальнорадянського референдуму про збереження СРСР — дума прийняла постанову "Об углублении интеграции народов, объединявшихся в СССР". Нею скасовувалася дія постанови Верховної Ради РРФСР про денонсацію угоди про створення СРСР, а також підтверджувалася юридична сила референдуму від 17 березня 1991 р.:

"Соглашение о создании СНГ не имело и не имеет юридической силы в части, относящейся к прекращению существования СССР".

Не менш символічним виглядають і рішення Держдуми від 8 грудня 2000 р. — у дев'яту річницю Біловезьких угод. Збройним силам Росії офіційно повернули червоні прапори, тоді як державі — герб у вигляді царського двоголового орла і колишній радянський гімн на музику Александрова. Між іншим, в гербі Росії є три корони, котрі означали власне Росію, Польщу і Фінляндію. Як це пов'язується із сучасністю? І як пов'язати з царським гербом музику колишнього "Маршу партії більшовиків" сталінської епохи?

Сам президент Росії В.Путін 4 грудня 2000 р. зауважив, що не може погодитися "ни умом, ни сердцем" з відмовою від радянського гімну. Адже це є поєднанням історії Російської імперії з історією СРСР, ознакою відродження Великої Росії. То що, розвиток Росії уходить на чергове коло? Росія повертається до "збирання земель", тільки із завданням "превзойти" СРСР?

3. Історичні особливості становлення України

Притаманні росіянам особливості історичного розвитку будуть краще зрозумілі, якщо виствітлити деякі відмінності, що відрізняють від них історію українців. Не ставлячи собі завданням висвітлити всю історію України (а в цьому, власне, і немає потреби), зупинемося лише на окремих проблемах, котрі так чи інакше торкаються нашої головної теми: сучасних політичних спекуляцій на спадщині Київської Русі та спільності історичних доль двох народів.

* * *

Формування українського етносу. Намагаючись пояснити причини знаходження історичного ядра Київської Русі поза межами російських етнічних територій, окремі дослідники старанно доводили, що українці з'явилися приблизно у XVI ст. із полонізованих росіян. Зрозуміло, сам давньоруський народ у первісному вигляді зберігся лише на Московській Русі, де не поширювалася влада литовських князів і королів Річі Посполитої.

Щоб знайти подібні думки, не варто заглиблюватися до праць М. Погодіна і його послідовників часів царської Росії. Достатньо взяти до рук окремі сучасні "дослідження", навіть видані в Україні:

"Итак, возникновение украинского языка — это следствие ополячивания славянорусского языка".85

"...В результате сильнейшей полонизации славянорусского языка в сельских местностях отторгнутой врагами юго-западной части Руси (будущей Украины) постепенно выработался новый диалект, который сейчас принято называть украинским языком".86

Відповідно до цього, наступна русифікація українців подається як ненасильницький процес "відчищення" росіян від польських нашарувань. Мовляв, тільки еліта та частина селян засмітила свою мову полонізмами, утворивши новий діалект російської. Проте більшість населення Малоросії зберегла "русскую" мову.

Однак, вибачте, у ХVIII-ХIХ ст. практично вся російська еліта була франкомовною. Дворяни наймали французів вчителями для своїх дітей, щоб згодом віддати їх продовжувати навчання до так званих пансіонів. Мода на все французьке як вище, культурне, вишукане, порівняно з російським, залишила в російській мові тисячі французьких слів. До того ж не специфічних термінів, а звичайних слів щоденного вжитку: "азарт", "амплуа", "армия", "атака", "афиша", "бивуак", "брюнет", "брошюра", "департамент", "жетон", "кавалерия", "ресторан", "флаг" та багато-багато інших. Дійшло до того, що суцільна франконізація еліти стала джерелом загрози для російської мови. Знадобився гнівний протест літераторів із засудженням тих, хто цурався рідної мови, аби відвернути небезпеку. Згадаємо хоча б "Горе от ума" О.Грибоедова. Однак на підставі такого поширення французької мови ніхто не говорив, що російська є її діалектом. Чому ж звучать подібні заяви щодо української мови через її схожість з польською?

* * *

Базуючись на засадах існування єдиної давньоруської народності, з'явилася теза про поступове формування з її окремих частин під впливом різних історичних доль трьох східнослов'янських народів:

"Лишь в ХШ столетии нашествие татар, а вслед за тем поляков и литовцев, временно разбило одноцельный русский поток на два рукава".87

Як правило, визначальним фактором в формуванні етнічної відмінності українців від росіян вважається їх перебування під політичною владою інших держав. Щоправда, ніколи не пояснювалося, чому попри 300-річне перебування в складі єдиної держави з російською владою, попри русифікацію, етнічні особливості українців так і не стерлися? Напевно тому, що довелося б визнати: етногенези росіян і українців з самого початку були все ж таки різними процесами, оскільки спільні риси не переважали відмінностей.

Немає жодних сумнівів у автохтонності і спадкоємності матеріальної та духовної культури населення України з прадавніх часів. Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур, так званих Трипільської, Чорноліської, Черняхівської та інших, знайдених науковцями на стародавніх східнослов'янських землях. Цей процес мав чимало віхових етапів. Зокрема, М.Грушевський надавав особливого значення прадержаві антів, котрих він вважав безпосередніми предками українського народу.88 Інші славісти звертали увагу на великий міжплемінний союз східнослов'янських племен, об'єднаних навколо дулібів. Він існував у VI ст. на території Волині та Прикарпаття. В.Ключевський взагалі розпочинав з дулібів російську історію:

"Этот военный союз и есть факт, который можно поставить в самом начале нашей истории: она, повторю, началась в VI ст... на северо-восточных склонах и предгорьях Карпат".89

У VIII-ІХ ст. розпочалося, а у Х ст. завершилося формування великих племінних об'єднань — основи майбутнього українського етносу. Це були етноплемінні утворення полян, древлян, волинян, сіверян та ін. Вони вже мали сформовану етнічну структуру: єдність походження, мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану в назвах земель.

Рання історія України-Русі пов'язана з діяльністю могутнього племінного союзу полян. На їх безпосередньому зв'язку з Черняхівською археологічною культурою ще в 1970-х рр. наголошували радянські антропологи. Сучасні українські науковці додають полянам ще й рис Празько-корчакської культури.90

Кристалізація етнічності цього автохтонного населення є дуже довготривалим процесом. Його прискорювали тодішні зовнішні "виклики" — в першу чергу, загроза кочового степу. Поширення політичної влади полянських князів на сусідні слов'янські племена сприяло об'єднанню субетнічних племінних одиниць в єдиний етнос. Його назвою і стає етнонім "Русь", котрий спочатку стосувався лише полян. Показово, що одночасно з цим до кінця Х ст. практично зникають в літописах згадки старих племінних назв.

Сформувавшись у VIII-IХ ст. під зверхністю полян, український етнос вже в Х ст. виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Щоправда, про ранню історію Київської держави, пов'язану з діяльністю династії полянських князів, відомо дуже мало. Це викликано тим, що згодом літописці обґрунтовували захоплення влади в Києві варязькою династією Рюриковичів відсутністю державності у предків українців. Однак така точка зору, хоча й стародавня, навряд чи відповідає дійсності. Процес творення української державності давній, як і процес творення самого українського народу. Польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 р.), який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, що не дійшли до нас, повідомляє, що "після Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів — Аскольда і Дира".91

У 882 р. варяги захопили владу в Києві, приєднавши до держави північні новгородські землі з новим населенням:

"...Князь Олег, який знищивши в 882 р. стару династію Києвичів об'єднав північні та південні східнослов'янські території, Київ визнав як основне місто". (Етнічна історія давньої України. — С.211.)

Так Київська держава поступово перетворювалася на поліетнічну імперію Київську Русь. І першим чужинським елементом, що влився до українського етносу, стали варяги.

Однак вплив варягів виявився не таким вже і значним. По-перше, варягів було порівняно небагато. На ранньому київському могильнику їхні поховання складають лише 3-3,5% від загальної кількості похованих, а на Шестовицькому некрополі під Черніговом — до 9 %.92

По-друге, після захоплення влади в Києві у 882 р. Рюриковичі мали швидко асимілюватися й перестати відрізнятися від місцевого населення, інакше вони просто не утрималися б на князівстві. Асиміляції варягів дуже сприяло їх спільне проживання з місцевим населенням. Якихось суто скандинавських поселень невідомо. Асиміляція відбувалася вже в другому-третьому поколіннях. Прикладом цього можуть бути навіть імена перших київських князів династії Рюриковичів: Олег (скандинавське Олаф) — Ігор (Інгвар) — Святослав (вже слов'янське ім'я). До речі, Святослава за його прихильність до язичництва, варязьких одягу і звичаїв, літописець називає "останнім варягом" серед Рюриковичів.

По-третє, вплив скандинавського елементу на руський (український) етнос був дуже короткочасним через суто військовий характер його діяльності на Русі. Варяги були іноземними найманцями, воїнами-професіоналами. Їхня чисельність залежала від потреби в них. Але вже в Х ст. внаслідок постійних контактів з кочовою кіннотою на півдні Київської Русі змінились тактика бою й набір озброєння. Князівське військо поступово пересіло на коней. Як свідчить візантійський історик Лев Диякон, греки вперше зіткнулися з руською кіннотою під Доростолом. Але вже з XI ст. в Київській Русі кіннота мала приоритетне значення. Найманці-кочовики швидко витіснили з війська варягів. Прихід нових варягів на службу Києву припинився, а ті, які вже були — остаточно асимілювалися.

Щоправда, навіть за таких умов скандинавський елемент встиг надати українському етносу деяких рис, котрі відіграли значну роль в його історичній долі. Звернемо увагу на наступний опис:

"Середнього зросту, не занадто високий, але і не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі добре був збудований; здавався якимось понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на нім була біла, нічим не різнилася від інших окрім чистоти".93

Якщо б не знати, що це є опис візантійцем Дияконом київського князя Святослава, який одягався й голився у відповідності зі скандинавськими звичаями, то можна було б прийняти за опис запорізького козака. Ймовірно, пам'ять про силу та міць варязьких дружин збереглася у нашому народі на генетичному рівні, оскільки через кілька століть запорізьке козацтво буде підсвідомо орієнтуватися на їх взірець. Ті ж самі звичаї одягу й гоління, ті ж самі традиції лицарського товариства й звитяги, морські походи, навіть устрій козацьких "чайок" вслід за давньоруськими лодьями більш-менш повторював варязькі кораблі.

Ще одним елементом, котрий влився до українського етносу на етапі Київської Русі, були тюрки. Контакти зі степовиками ніколи не обмежувалися війною. Давньоруські зверхники часто одружувалися з доньками кочівницьких ханів, хоча своїх доньок у Степ заміж за синів кочівницьких вельмож не видавали. Зокрема, у літописах зафіксовано близько десяти шлюбів давньоруських князів з половчанками. Новгород-сіверський князь Ігор Святославович — герой знаменитого "Слова о полку Ігоревім" — по лінії свого батька був онуком половецької князівни, доньки хана Осолука. Особливу увагу привертають до себе окремі лояльні до Київської Русі кочівницькі угрупування ("свої погани"): чорні клобуки в Пороссі, переяславські торки, чернігівські ковуї. Вони слугували найманцями давньоруських князів і кочували на південному прикордонні Київської Русі. На думку Грушевського, їх загальна чисельність сягала 30 тисяч, і вони слугували надійним захистом Київської Русі з півдня. В них пробували бачити предків більш пізніх козаків, але це помилковий погляд:

"Во время монгольского нашествия ХШ в. тюркская колонизация Руси, несомненно, была увлечена этим новым вихрем: она вернулась в степи, не успев ассимилироваться с украинским населением и не оставив никаких значительных следов в украинском этническом типе".94

Порівняно нетривале військово-політичне підпорядкування українських територій монголо-татарам також суттєво не вплинуло на етнічний розвиток українства. А в подальшому контакти з тюрками залишалися переважно воєнними. Напевно, лише козацький рід Кочубеїв, що походить з татар, є позитивним прикладом. Як наслідок, вплив тюрків на український етнос виявився незначним. У цьому полягає одна з відмінностей від етногенезу росіян.

Подібні думки обстоює у своїх антропологічних дослідженнях наш земляк Ф.Вовк (1847-1918 рр.), який був професором Санкт-Петербурзького університету. Згідно його висновків, українці виявляють найбільшу спорідненість із південними та західними (за винятком поляків) слов'янами. Крім того, український етнос хоча і зазнав свого часу іранських й частково тюркських впливів, проте лишився "чистим", тобто зберіг у собі більше слов'янським рис, ніж споріднені з ним північні групи (білоруси та росіяни).

Неважко уявити собі, якими очима дивилися на ці дослідження ідеологи потрійної "колиски" і "Росії — старшого брата". Їх намагалися не помічати, затаврувавши Ф.Вовка "буржуазним націоналістом". Але, як не дивно, всі його висновки підтверджені новітніми дослідженнями московського Інституту етнографії та антропології.95

* * *

Обмежену участь у формуванні українського етносу брали багато інших етнічних елементів. Зокрема, Київ, як один з найбільших політичних і економічних центрів середньовічної Європи, привертав до себе вихідців із різних земель. Князь Данило Галицький після монгольського погрому запрошував до своєї держави німців, вірмен, євреїв... Це сприяло відбудові й економічному піднесенню. Щоправда, євреї так і не асимілювалися.

У подальшому етнічному розвитку українства в ХIV-ХVП ст. буде відчуватися значний вплив польського елементу. Однак при формуванні українського етносу на етапі Київської і Галицько-волинської Русі цей вплив був мізерним. Зокрема, щодо присутності поляків на Русі відомостей небагато. Наприклад, після військового походу 1031 р. князь Ярослав Мудрий поселив полонених поляків на південному прикордонні по річці Рось.

Таким чином, український етнос формувався переважно з автохтонного населення в межах Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини. В цьому його головна відмінність від етногенезу росіян, що утворилися на колонізованих землях внаслідок злиття слов'ян з місцевими племенами. Попри нашарування пізніших часів, руська спадщина і сьогодні складає фундамент української культури. Зокрема, мова. За М.Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного йому малоруського селянина з Київщини, а історик-лінгвіст В.Ягич писав: "У Києві ХII-ХІV ст. говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині й Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу".96

Академік А.Кримський у статті "Древнекиевский говор" у 1906 р. прямо говорив про близькість старокиївської мови до сучасної йому мови українців північної і середньої Київщини:

"В конце концов окажутся и в Киевской летописи, и в других списках киевских памятников исключительно малорусские слова и обороты, известные только у малоруссов, совершенно чуждые великоруссам".97

Проте сам Кримський тут же зауважував, що це очевидно лише для "бестенденциозного великорусса". Таким, наприклад, можна вважати того ж В.Ключевського. Відомий російський історик-славіст, вивчаючи "говор" Київської Русі, зауважував:

"Киевская Русь говорила Кыев, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики... Эта древняя фонетика сохранилась отчасти в наречии малороссов".98

І сьогодні українці говорять Київ, Києва, що співзвучно давньоруському.

Тісний зв'язок Київської Русі з Новгородом, міграція населення між двома найбільшими центрами держави, призвели до того, що київська говірка звучала вздовж усього греко-варязького шляху по Дніпру. Ключевський і у свій час знаходив деякі мовні особливості, присутні лише в малоросійському й новгородському "говоре". Щоправда, висновок на цій підставі про існування єдиної давньоруської мови все ж є перебільшенням.

Відомо, що великі групи населення з півдня та півночі постійно мешкали відповідно у Новгороді й Києві. Цікаво, що саме в північних російських землях, колись підвладних Новгороду, збереглися легенди і "былины" київського циклу. Проте, цього не спостерігається ані в Ростово-Суздальській, ані в Московській землях, де як ми бачили, формувався сучасний російський етнос.

"Московское наречие,— пояснює Ключевський,— усвоенное образованным русским обществом как образцовое, некоторыми чертами еще далее отступило от говора древней Киевской Руси: говорить по-масковски значит едва ли еще не более нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец. Московский говор — сравнительно позднейший, хотя его признаки появляются в памятниках довольно рано, в первой половине XIV в., в одно время с первыми политическими успехами Москвы. <...> Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т.е. в направлении русской колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием русского населения с финским".99

Щоправда, продовжують точитися розмови про начебто велику близькість сучасної російської мови з церковнослов'янською (староболгарською), на котрій дійшли до нас літературні твори Київської Русі. Проте насправді ця близькість має зовсім інше підґрунтя. Більшість стародавніх руських творів, як, наприклад, "Слово о полку Ігоревім", дійшли до нас не в оригіналі, а в російському переписі — як середньовічному (у списках, складених в російських монастирях), так і більш пізньому (під час перевидання у ХVIII-ХІХ ст.). Один з перших перекладачів "Слова" з руської на російську, ім'я котрого залишилося невідомим, зауважував про безліч малоросійських слів у тексті. Він писав, що їх непросто зрозуміти без знання... польської мови.100 Це був натяк на те, що для роботи над текстом недостатньо знання церковнослов'янської мови літописів. Тому не випадково, що в підготовці першого видання "Слова" взяв активну участь архівіст, один з перших істориків України М.Бантиш-Каменський. У свою чергу радянські дослідники дійшли цікавих висновків:

"Исследования... позволили прийти к выводу, что, стремясь по возможности точно воспроизвести слова (смысловые единицы текста), издатели, в духе своего времени, допускали существенные отклонения в передаче написаний, т. е. орфографии древнерусской рукописи. Кроме того, издатели иногда не могли правильно прочитать и воссоздать текст, не всегда понимали значение отдельных слов".101

Говорячи простіше, багато слів ("смысловых единиц текста") не мали своїх відповідників у російській мові, але були присутні в українській. Тому перекладачі руських текстів на російську називали їх "галицизмами".

* * *

Отже, руський (майбутній український) етнос формувався в межах сучасних територій України з автохтонних слов'янських племен при незначній участі варязького й тюркського елементів. Результатом його державотворчих зусиль стала поява Київської Русі.

У подальшому від цієї спільноти відокремилися частини. На колонізованих чи просто захоплених землях вони злилися з місцевим населенням. Із цієї суміші племен постали нові етноси, один з яких — російський.

Однак процес формування етносів не є кінцевим. Під час подальшого етнічного розвитку набуваються нові риси. Зокрема, особливістю такого розвитку росіян був взаємний вплив з тюрками (монголо-татарами), а в українців — з литовцями. І російська, і радянська історіографії давали негативні оцінки литовському пануванню в Україні. Підкреслювалося, що після монгольської навали центр життя Київської Русі остаточно перемістився до російських земель. Варто зупинитися на цьому докладніше.

* * *

Боротьба за спадщину Київської Русі після монгольської навали. З ХП ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдала монгольська навала. Переважна частина українських земель на той час входила до складу Галицько-волинського князівства. Адміністративну владу в місті здійснював присланий князем Данилом Галицьким із Галича воєвода Дмитро. Він очолив оборону міста від монголів. 6 грудня 1240 р. після драматичної боротьби давня столиця впала. З 50 тисяч мешканців залишилося живими ледве 2 тисячі, з 8 тисяч дворів уціліло 200, з 40 кам'яних монументальних споруд — лише 4.

Пізніше і російські, і радянські дослідники будуть стверджувати, що після монгольського погрому центр Київської Русі разом із рештками населення перемістився з Подніпров'я на північний схід, у межиріччя Москви й Оки. Проте уникали простого запитання: чи варто було в пошуках безпеки тікати за тисячу кілометрів до російських земель, вже захоплених і сплюндрованих Батиєм кількома роками раніше? Якої безпеки від монголів можна було там знайти?

Насправді центр життя Київської Русі перемістився на захід, подалі від степів. Були тут міста, не здобуті монголами (Кременець, Данилів), відроджені (Галич та багато інших), новозасновані (Холм, Перемишль, Львів). Зрештою, навіть на руїнах Києва вже через кілька років після погрому вирувало життя. Зокрема, про це свідчить папський легат і посланець до монголів Плано де Карпіні, який у 1246 р. побував у Києві.

Галицьке-Волинське князівство завдяки виваженій політиці Данила Галицького уникло тотального знищення, досить швидко відродилося й на ціле століття продовжило державницьку традицію Київської Русі. Показово, що в той час, як російські землі на чолі з князями новгородським Олександром Невським і володимирським Ярославом Всеволодовичем відгородилися від Європи й однозначно орієнтувалися на Орду, українські землі продовжували шукати вихід з-під монгольської зверхності. Цю різницю змушена визнати сучасна російська наука:

"...Южнорусские князья Даниил Галицкий и Михаил Черниговский всеми силами старались создать антимонгольскую коалицию".102

При цьому велася нещадна боротьба проти так званих "татарських людей" — тих, хто подібно до Олександра Невського визнавав себе васалом хана.

На противагу впливу Орди українські князі поглиблювали відносини з Європою. Галицько-волинська держава "відкрила західноєвропейським впливам доступ у широкій мірі і нейтралізувала однобічність впливів візантійських".103 Данило Галицький намагався зібрати європейський хрестовий похід проти монголів. Папа Римський Інокентій IV називав Данила своїм дорогим сином і надав йому королівський титул. Сучасники вважали Галицьке-Волинське королівство "щитом Європи від татар".

Зважаючи на таке різне ставлення до монголів, різну зовнішньополітичну орієнтацію, російський дослідник Л.Гумільов підкреслював різницю між населенням Київської та Північно-Східної Русі (Росії):

"Киев, Волынь и Галиция в ту эпоху целиком и полностью ориентировалась на Католическую Европу. И хотя население указанных княжеств все еще исповедывало православие, но его стереотип поведения больше гармонировал с европейскими католиками, чем с Ростово-Суздальской Русью и монголами".104

Ця різниця ще більше поглибилася з приходом до України литовської влади. Майже без боротьби литовські князі підпорядкували собі половину колишніх територій Київської Русі. Цьому дуже сприяло те, що литовські князі декларували себе спадкоємцями Київської Русі й боролися проти Орди.

Литовська державність зростала й загартовувалася в боротьбі з хрестоносцями. Санкціонована Папою Римським агресія лицарських орденів проти Литви на тривалий час запобігла розповсюдженню в князівстві католицтва, тому язичницька Литва активно переймала спадщину Київської Русі. У князівстві продовжувала діяти "Руська правда", а руська мова визнавалася офіційною мовою ще за статутом 1566 р. Це не є дивним, адже литовці складали меншу частину населення держави. Головний начальник шпиталів Тевтонського ордену Конрад Кібург, відвідавши в 1397 р. Вільно (майбутній Вільнюс), зазначав, що руське населення чисельно переважало литовців, було заможніше від них і мало у столиці більше церков, ніж католики.105 Тривалий час навіть столиця держави розташовувалася поза межами самої Литви. Найчастіше це були слов'янські Вільно, Гродно, Новогрудок. Місцеві давньоруські порядки залишалися непорушними, а удільні князівства більше нагадували окремі держави, ніж внутрішні автономії. Так, наприклад, Волинське князівство проіснувало до 1452 р., а Київське скасували ще пізніше — в 1470 р. Цікаву думку висловив Д.Дорошенко:

"Можна було сподіватися, що литовська династія й сам литовський етнічний елемент відіграють роль, подібну до ролі варягів Х-ХІ ст., скріпивши собою ослаблений руський елемент і асимілювавшись з руською стихією".106

Саме так і сталося. Династія Гедиміновичів швидко набрала руських рис і декларувала свою спорідненість з Рюриковичами. Великий князь Вітовт у 1384 р. для утвердження своєї влади шукав підтримки впливової православної знаті й перехрестився з католицтва у православ'я, одержавши нове ім'я Олександр. Коли згодом з міркувань династичного шлюбу з польською королевою Ядвігою він знову покатоличився, православне ім'я собі зберіг.

Стара знать, котра походила ще від князівсько-боярських родів, посіла значне становище в Литві. Варто згадати хоча б імена гетьманів Острозького і Сапеги. Власне литовська шляхта, одержавши українські землі у володіння, приймала православ'я, слов'янські імена й асимілювалася. Яскравим прикладом може бути волинський князь Любарт (Дмитро), котрий мало не все життя присвятив обороні українських земель від польських і ординських зазіхань. Його син Іоан князював на Сіверщині в 1350-60-х рр. Рід Коріатовичів тоді міцно вкоренився на Поділлі, відтиснувши Орду далі на південь.

При цьому литовці або вливалися до руських знатних домів, або ж проголошували себе нащадками місцевих шляхетних родів. Так постала нова генерація української шляхти, котра вела свій родовід і від Рюриковичів, і від Гедиміновичів. До речі, саме з тих часів ведуть свій початок сучасні українські прізвища Литовченко, Литвиненко, Литвин, Литвак...

Литовські князі реальними справами продовжували традиції Київської Русі. Досить зазначити, що нова держава офіційно іменувалася Великим князівством Литовським, Руським та Жмудським. Іноді великі литовські князі на своїх печатках навіть іменували себе також і князями Малої Русі. Литовці практично вирішили залишену у спадок від Київської Русі проблему відносин зі Степом, звільнивши Україну від монгольського ярма.

В битві на Синій Воді, котру за традицією датують 1362 р. (або ж, як пише Супрасльський літопис, за князювання Ольгерда, (1341-1377 рр.), орда зазнала цілковитого розгрому. Це стало результатом єдності литовської влади, української знаті та простого люду. Адже більшість власне литовських дружин у той час відбивали напади хрестоносців на свої землі на далекому північному заході. Військо збиралося для походу в степ у Києві. Великий загін на чолі з Любартом-Дмитром прибув з Волині, а Коріатовичі, які до того платили данину татарам, привели дружини з Поділля. Очолив похід сам князь Ольгерд, при якому перебував добірний литовський загін. Значні сили прийшли на допомогу з Білорусі. Зокрема, на Синій Воді відзначилася хоругва з Новогрудкова.

Ця битва значить для України ще більше, ніж для росіян перемога на Куликовому полі в 1380 р. Адже вона поставила хрест на ординському впливі на нашу історію. Тим часом майбутня Росія залишалася підвладною монголо-татарам аж до 1480 р., не маючи змоги позбутися цього кошмару.

На жаль, вичерпних даних про цю видатну подію не збереглося. До того ж радянська історична наука намагалася взагалі не згадувати про перемогу на Синій Воді, а якщо і згадувала, то в якості прологу до Куликовської, хоча ці дві битви зовсім не пов'язані між собою і мали різні наслідки.

Литовські князі вели вперту боротьбу за вихід до Чорного моря, що відкривало простір для колонізації великих степів. І.Крип'якевич зазначає: "Це було центральне питання в історії українського народу від початків його існування: Київська держава три століття кривавилася, відбиваючи азійські орди, і врешті впала, не здобувши берегів моря. Цю справу підняла наново Литва".107

Великий князь Вітовт для цього сприяв кримським татарам у відокремленні від Золотої Орди, і на перших порах Кримське ханство не вчиняло нападів на Україну. На місці майбутньої Одеси за наказом Вітовта заснували поселення, куди з українських земель направилися 12 тисяч селян і 400 возів. Однак наступна багатовікова конфронтація з кримськими татарами зруйнувала ці досягнення.

На початку XV ст. Велике князівство Литовське посіло провідні позиції в боротьбі за давньоруську спадщину. На литовський бік переходили навіть російські землі. Наприклад, Смоленськ жодного разу не захоплювався литовцями силою зброї, а навпаки сам відчиняв брами перед князем Вітовтом. За угодами 1398 і 1404 рр. литовський протекторат визнавав також Новгород.

Вітовт порушував питання і про розташування всієї повноти церковної влади Русі на території Великого князівства Литовського. Річ у тім, що митрополити володимирські (згодом московські) підтримували тісний зв'язок з московськими князями й ігнорували непідвладні їм руські землі, хоча формально вважалися "всея Русі". Тому в Великому князівстві Литовському діяла своя митрополія "Київська і всієї Русі" (згодом Галицько-литовська).

Отже, в той час, як Москва лише починала свою історичну кар'єру, на європейській арені вже діяла цілком життєздатна русько-литовська держава. Вона стояла за незалежність від монголо-татар, потім успішно протистояла тиску німців і Москви. Радянський дослідник В.Чемерицький обережно визнавав:

"...Существовали определенные общественные круги, признававшие Великое княжество Литовское одним из главнейших центров объединения восточно-славянских земель и стремившихся продолжить осуществление общерусской программы, положенной в основу политики Великих литовских князей Ольгерда и Витовта".108

Але приблизно з 1405 р. раніше пасивна Москва вступила до жорстокої боротьби з Литвою:

"Казалось, центр русской государственной жизни не знал, где остановиться — в Москве или в Вильне; начался долгий поединок за это господство; он длился два века".109

На перших порах на боці Москви виступало Кримське ханство, вчиняючи грандіозні напади "на Литву" (тобто на українські землі), щоб відволікти литовські війська з московського прикордоння. Врешті-решт, Литва не витримала боротьби на всіх фронтах: з Москвою, з Кримським ханством, з хрестоносцями, з угорцями, з поляками. Разом із занепадом князівства в ньому поширювалися католицтво і польський вплив аж до об'єднання двох держав у єдину Річ Посполиту.

Після тривалої боротьби Росія залишилася одноосібним претендентом на спадщину Київської Русі, усунувши небезпечних конкурентів (Україну та Литву, яка перебувала під її значним впливом). З тих часів уже ніщо не заважало Росії "збирати землі" під свою владу, спекулюючи на руській спадщині та знищуючи будь-яку альтернативу своєму пануванню.

* * *

"Русь" і "Україна": як українці залишилися без своєї історичної назви. З суперечкою навколо приналежності спадщини Київської Русі тісно пов'язана проблема назв "Русь" і "Україна":

"Украинская партия утверждает, что обитатели Киевского государства в ту эпоху были украинцы, а вот из тысячелетних могил доносится крик: "Мы русские, русские, русские!"110

Підсумовуючи думки різних російських дослідників, виходить так: росіяни створили Київську Русь, а після монгольського нашестя перебралися на північ, де, врешті-решт, створили ще величнішу Російську імперію. Однак розкольники й сепаратисти з числа інтелігенції — сполячені росіяни на чолі з Шевченком і Грушевським — видумали штучний етнос "українців", котрий зазіхає на початки російської історії. За радянських часів українцям офіційно дозволили вважати Київську Русь своєю історією, проте спільно з росіянами. При цьому якось надто легко ставився знак рівності між поняттями "Русь", "русские", "Россия". На те, що в цій формулі багато чого не стикується, намагалися не звертати уваги. А варто було б це зробити.

Існує більше 20 теорій походження назви "Русь". Однак ми не будемо з'ясовувати їх правильність. Зрештою, навіть літописець Нестор цього не знав, проте наполегливо підкреслював, що "поляне, яже ныне зовомая русь". Інакше кажучи, спочатку русь — це племя полян, котре проживало в Подніпров'ї і заснувало Київ. Згодом ця назва перейшла також на Київську державу (Київська Русь), перетворилася на етнонім, витіснивши старі племінні назви. В угодах київських князів з Візантією постійно згадується поняття "руська земля", "руський закон", "руські князі", "русин"... Вже з Х ст. "Русь" як назва Київської держави входить до західних літописів і хронік.

Але для нас важливіше, що з самих ранніх часів назва "Русь" пов'язувалася виключно з населенням Середнього Подніпров'я. Тим самим населенням, котре пройшло через віки й сьогодні відоме під назвою "українці". Саме з Київщини "Русь" разом із владою київських князів поширювалася на нові землі, враховуючи і сучасні російські:

"Дулебы господствовали над всеми восточными славянами и покрывали их своим именем, как впоследствии все восточные славяне стали зваться Русью по имени главной области в Русской земле, ибо Русью первоначально называлась только Киевская область".111

"Назва "Русь" поширюється на всю територію східнослов'янського світу, підвладну Києву, і стає етновизначальною".112

Важливим є також те, що ані до монгольського погрому, ані після нього політичний центр Київської Русі разом із етнонімом і назвою держави ніколи до Володимиро-Суздальської Русі не уходив. Згадуваний вже францисканець Плано де Карпіні, відвідавши Київ одразу після монгольського погрому, продовжує називати його столицею Русі:

"Kiovia quae est metropolis Russiae". Князя Василька, брата Данила Галицького, Плано де Карпіні називав Dominus Wasilio, Dux Russiae. Галицько-волинський князь Юрій І Львович, який загинув у 1326 р. при обороні Володимира, мав титул короля руського (Regis Russiae). При ньому почалося карбування монети з написом "Moneta Russiae" або ж рутенські гроші "Grossi Ruthenicfles", що продовжувалося до 1434 р.

В XIV ст. у Візантії встановилася практика нового іменування земель колишньої Київської Русі. Сучасні українські землі, де знаходилася основа Київської держави, за грецькою традицією називали Малою Руссю (від minor — давній, старий). Тоді як захоплені і слов'янізовані землі сучасної Росії назвали Великою Руссю (тобто "новою"). За античних часів так само поділялися Еллада (Мала Греція) й чисельні грецькі колонії (Велика Греція).

Цей поділ був зроблений Константинополем для зручності, щоб розрізняти землі з однією спадковою назвою "Русь", однак з різними політичними долями. Цікаво, що "Мала Русь" досить швидко прижилася в якості назви українських земель. З одного боку, вона залишалася старою етнічною назвою місцевого населення (руських людей, русинів), а з другого боку, вона визначала їх новий політичний статус після виходу неукраїнських земель внаслідок розпаду Київської Русі. Вже галицько-волинські князі Юрій І та Юрій П у своїх грамотах іменували себе князями всієї Малої Русі або ж Рутенії — Dux totius Russiae Minoris, Dux totius Rutenia Minorum. Цю ж назву додавали до свого титулу й великі литовські князі. У той же час "Велика Русь" прижилася в Росії тільки у ХVIII-ХІХ ст., коли більшість вже забула, що ця назва справді означає.

"Русь" залишалася етнічною назвою нашого народу ще тривалий час. На Коронаційному сеймі в 1653 р. архимандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила був обраний митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Одним з найважливіших його діянь стало заснування в Києві Духовної Академії, котра одержала назву Могилянської. Українське козацтво зброєю стояло за Русь, а гетьман Богдан Хмельницький називав себе "самодержцем руським". Зауважимо, що іноземці також розуміли Русь як українські землі. Наприклад, славетного князя, гетьмана, полководця і мецената Костянтина Острозького король Сигізмунд за його військові перемоги називав "руським Сципіоном". Територія Подніпров'я в складі Речі Посполитої офіційно називалася воєводством руським. Єрусалимський патріарх Паїсій величав Богдана Хмельницького "князем Русі" і порівнював з візантійським імператором Костянтином Великим. Згідно Гадяцькому договору 1658 р. між поляками та гетьманом Іваном Виговським, Польща, Литва й Україна мали утворити федерацію рівноправних держав. До України з назвою "Велике князівство Руське" (за аналогією з Великим князівством Литовським) повинні були увійти Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства — тобто більшість історичних українських земель.

На противагу цьому, Московське царство в ті часи з Руссю ніхто не пов'язував. Про саму Київську Русь, колись добре відому і Англії, і Франції, тепер уже мало хто із європейців знав. Тому Європа наново відкривала для себе далеку і загадкову "Московію". Відповідно росіян вважали не руськими, а москвинами, московитами. Зокрема, згадуваний вже посол Габсбургів до Росії С.Герберштайн у 1549 р. видав у Відні свої спогади про цю східну країну під назвою "Записки про подорож до Московітії" ("Rerum Moscoviti-carum Commentarii"). Навіть у ХVIII ст., коли Москва замість "Русі" утверджувала назву "Россия", європейські уряди за старим звичаєм адресували листи до Московії, до московського уряду. В такому випадку ці листи поверталися назад з приміткою, що такої "не существует", а є лише "Россия" і "российский". У 1713 р. Петро І навіть видав спеціальний указ з цього приводу. О.Меншиков зазначав у листі до російського посла в Копенгагені В.Долгорукого: "В усіх курантах називають Державу нашу Московською, а не Російською, і задля того прошу в себе перестерегти, аби друкували Російською, про що й до інших в усіх дворах писано".113

Одночасно з цим іноземці добре відрізняли московитів від руських (українців). Той же Герберштайн, кажучи про місто Люблін, пише, що сюди їдуть на ярмарки "люди з ріжних сторін світу: московити, литовці, татари, ливонці, пруси, русини, німці..."114 А німецький посол до Москви в 1614 р. фон Донерсмак у своїй реляції зауважував, що польський секретар Ганс Гритин "дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами".115

Цікаво, що й в Україні дотримувалися такої ж самої традиції. Наприклад, у XVII ст. Львівський літопис чітко відрізняв "русь" від "москви", хоча етноніма "українці" ще не було. "Москвою" українські літописці називали як територію сусідньої держави, так і її столицю, і її народ. Коли в 1654 р. вирішувалося питання про союз України з Росією, для українського козацтва мова не йшла про возз'єднання Русі. Руськими вони вважали тільки себе, а московський цар був для них лише "царем східним православним". Сама ж "москва" (тобто росіяни) іменувала свою державу "Московське царство", "Русь", а українців — "черкасами". Як бачимо, суперечка за руську спадщину і навіть саму назву "Русь" існувала вже тоді. Проте у XVIII ст. всі були об'єднані в державі з новою назвою "Россия", запозиченою із Візантії. За традицією її різні частини зберегли свої назви — Велика, Мала та Біла Росія.

Щоправда, в офіційній формулі "Русь=Россия", яка і сьогодні культивується в Російській Федерації, є чимало нестиковок, котрі ставили її під сумнів. Радянська наука намагалася обходити незручні питання:

"Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви "о" та "у" ("рос", річка Рось і "рус", Русь) — так змінювалися ці букви і в середні віки ("Русская земля", "Правда Росьская"), і в наш час ми теж говоримо двояко: "русский язык", "Российская республика".116

У своїх намаганнях пояснити цю різницю російські вчені починаючи з М.Ломоносова добалакалися до того, що стали пояснювати назву "Россия" від співзвучності назвам маленьких річок на Київщині — Рось, Росава, Росиця. З цього, начебто, виходило, що Русь і є Росією.

Аби скасувати зайві питання, робилася спроба утворити з трьох східнослов'янських народів єдиний, проте вже не руський, а "русский" народ. Різниця принципова, оскільки під старою назвою "Русь" приховувалося поглинання українців і білорусів росіянами, тобто русифікація:

"В Москве и Петербурге предков современных украинцев называли малороссами или малороссиянами, иногда русскими или руссинами, непременно с двумя "с", чтобы подчеркнуть их единство со всеми русскими, т. е. великороссами и белорусами. (Последние тоже писались тогда с двумя "с")".117

Зазначимо, що і в сучасних мовах українське поняття "руський" і російське "русский" не є тотожними. "Русский" має етнічний зміст, оскільки визначає національність. Але в українській його відповідником є "російський", де поєднуються і національний, і державно-політичний зміст. А термін "руський" так і залишився історичним етнонімом, не пов'язаним в українській мові (також польській та деяких інших) з "русским".

Тим не менше, наш народ залишився без свого історичного етноніму. "У південноруського (українського — авт.) народу,— писав М.Костомаров,— ніби вкрадено його прізвище".118 Несправедливість цього підкреслював російський філософ Г.Федотов:

"Южнорусское (малорусское) племя было первым создателем русского государства, заложило основы нашей национальной культуры и себя самого всегда именовало русским (до конца XIX в.)"119

Однак у другій половині XIX ст. залишатися руськими означало небезпеку розчинення серед "русских", росіян. Аби цього не сталося, з'явилася нова назва — "українці". Стараннями Грушевського, Костомарова, Максимовича, Крип'якевича та багатьох інших була всебічно обгрунтована етнічна окремішність нашого народу (найперше — від росіян і поляків), а потім — і їхня осібна доля, власний шлях в історії.

Новий етнонім "Україна" був обраний тому, що після "Русі" більше, ніж будь-який інший, торкався наших земель. Перша згадка слова "Україна" зустрічається в Київському літописі у записі від 1187 р. щодо Переяславщини, а від 1189 р.— і Галичини. Зокрема, під 1187 р. записано в панегиріку переяславському князеві Володимиру Глібовичу: "И плакашася по немъ вси Переяславци... о нем же Украина много постона".120

У 1189 р. галичани запросили на князювання Ростислава Берладнича:

"И приехавшю же ему ко украине Галичькой и взя два города Галичькыи и оттоле поиде к Галичю".121

У 1213 р. Данило Галицький повернув під свою владу "Берестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ, и всю Украину".122

Проте Київський літопис дійшов до нас не в оригіналі, а в складі Іпатієвського списку XV ст. (за назвою Іпатієвського монастиря на території сучасної Росії). Тобто, дуже ймовірно, що слово "Україна" існувало як назва наших земель раніше XII ст. З XIV ст. літописні згадки цього слова зникли, поступившись "Малій Русі", потім відновилися на Гетьманщині, а остаточно "Україна" відродилася наприкінці XIX ст.

Зараз існує 11 пояснень значення слова "Україна". Більшість з них торкаються розуміння "край" і "прикордоння". Для ХII ст. це мало сенс, оскільки і Переяславщина, і Галичина тоді для Києва були прикордонними землями. Однак російські вчені досить швидко винайшли теорію, нібито вся Україна є не більше ніж старовинною "окраїною" Росії. І це не зважаючи на те, що російського "центру" у ХП ст. просто не існувало (Москва вперше згадується в літописах як маленька застава в 1147 р.), а згодом центр Київської Русі до Росії з Подніпров'я не переходив. Однак ця теорія обґрунтовувала претензії російської влади на Україну. Її політичний підтекст стає тим більше очевидним, коли врахувати, що її перейняли також і поляки. Тільки вони трактували Україну як "окраїну" Польщі. Саме в цьому переконував 5 січня 1939 р. міністр закордонних справ Польщі полковник Бек райхсканцлера Німеччини Гітлера. Польський історик-емігрант О.Галецький в своїй "Історії Польщі" 1956 року теж трактував Україну як "окраїну" держави Ягеллонів.

Відповіддю всім цим шовіністичним теоріям можна вважати глобус Корнеліуса з картою України, що був виготовлений у 1660-1670 рр. та зберігається в Празькій національній бібліотеці. На цьому глобусі європейського картографа територія України по обидва боки Дніпра позначена великими літерами "Ukrania" (Україна). Суміжна територія між Московітією (Московським царством) і Ногайською Татарією підписана малими буквами — "ocraina" (окраїна), тобто окраїна Московської держави. Ця одночасна наявність на карті обох написів та їх чітка локалізація в часи, коли українська козацька держава вважалася існуючим фактом, свідчать про неможливість ототожнення слів "Україна" і "окраїна". Тоді географічна назва "Україна" поширювалася в розумінні "край, чи земля, козаків". Саме так назвав свою карту України, опубліковану в 1716 р., німецький картограф Иоганн-Баптіст Гоманн: "Ukrania quae.et Terra Cosaccorum..." Тобто "Україна — земля козаків" із зображенням сидячої фігури гетьмана Мазепи (дивися карту №1). У 1719 р. ця ж карта під назвою "Ukrania sea Cosaccorum-" і зображенням кінних козаків була перевидана в Нюрнберзі в серії наукових атласів Крістофера Вайгеля. Пізніше фігуруватимуть інші назви карт України, як "Amplissima Ucraniae Regio", але ніколи вона не розумітиметься "окраїною" — тільки "козацькою країною".123 І саме в такому розумінні вона була відроджена в XIX ст.

Аналогічну підміну понять шовіністи намагалися зробити і з "Малою Руссю". Російські вчені, а особливо політики, пояснювали її не як "давню" частину Русі, а як "меншу" її частину. Це мало дискредитувати незалежницькі думки. Адже державна самостійність "малої" частини, "окраїни" триєдиного російського народу є не просто сепаратизмом, а просто абсурдом. Для більшої впевненості за імператора Олександра III потрапили під заборону самі слова "Україна" і "Малоросія". Цензура виключала їх із текстів і після першої російської революції.

Слід зазначити, що з прийняттям нашим народом етноніму "українці", частина все ж таки зберегла стару самоназву "руські". Йдеться про русинів — одну з гілок західних українців. Сталося так через те, що вони не перебували у складі Російської імперії, тому не перетворювалися на малоросіян і їм не загрожувало розчинення серед "русских". Тривалий час русинами називалися всі західні українці. З дозволу австрійської влади на межі ХVIII-ХIХ ст. при Львівському університеті діяв так званий "Студіум рутенум" — своєрідний український інститут, де діяли філософський і богословський факультети. Для галичан (рутенів, русинів) тут викладалися предмети штучною мовою, котра поєднувала церковнослов'янську з місцевою українською говіркою. Однак на межі ХІХ-ХХ ст. галичани разом з усім народом перейшли на новий етнонім "українці". І тільки на Закарпатті, відносно ізольованому під угорською владою, історична самоназва "русини" збереглася до сучасних часів.

Щоправда, російські шовіністи не залишили без уваги закарпатців, намагаючись показати русинів етнічними "русскими". При цьому в запалених головах політиканів-провокаторів на кшталт К.Затуліна вже малюються картини утисків Україною 600 тисяч карпатських "русских", про що сповістив московський телеканал "ТВЦ" ("Момент истины", 7 січня 2001 р.). Навіть світоч російської демократії О.Солженіцин, погоджуючись у книзі "Архипелаг ГУЛАГ" дати волю і незалежність Україні, не обминув увагою долю "бідних" русинів під українською владою:

"А Карпатская (Червонная) Русь?.. Требуя справедливости к себе, как справедливы будут украинцы к карпатским русским?"124

І знову про русинів у шовіністичній фантазії "Как нам обустроить Россию": "...В отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи.. ."125

Тисячу разів правий був академік В.Вернадський, коли зазначав, що "російська демократія закінчується там, де починається українське питання".125

* * *

Спекуляції російського керівництва з етнонімом наших предків призвели до того, що Україна залишалася у світі аж до 1991 р. незнаною землею. У кращому випадку слово "Україна" вживали як географічне поняття. Ще в 1869 р. французький сенат сприйняв за сенсацію повідомлення про "16 мільйонів європейського народу, забутого історією". А через півстоліття французький консул у Києві заявляв:

"Україна, або правильніше Південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності. Вона створена німцями — Форгачем і графом Шептицьким, щоб розділити Росію. Українська мова створена штучно галичанами з політичними цілями".127

У 1991 р. світ пов'язував Україну з Чорнобилем, футбольним клубом "Динамо"(Київ) та ще з котлетами по-київськи. Крім того, під час війни в Югославії Україну плутали з тамтешньою самопроголошеною сербською республікою Країна через співзвучність назв. Однак поступово все стає на свої місця. Україна вже відома у світі держава з давньою історією. Навіть у Лондоні на пам'ятнику князеві Володимирові Великому вказано "король України". Наш народ повернув своє ім'я. І найкраще історична спадщина втілена у старому, але для багатьох новому терміні — Україна-Русь.

4. "Битва за історію"

Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов'янські народи. Про це свідчить відображена вище специфіка їх етногенезу.

Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Можна стверджувати, що Росію взагалі поєднувала з Київською Руссю тільки спільна назва — Русь.

Враховуючи все це, виявляється, що російський народ залишається без початку своєї історії. Від новгородської спадщини відмовилися самі, а довести приналежність Києва до історії Росії так і не спромоглися. Тому безпеку офіційної схеми російської історії влада забезпечувала іншими методами, далекими від науки. Зокрема, влада здійснювала "чистку" історичних джерел від небажаних відомостей. 1718 року агенти Петра І влаштували пожежу в сховищі давньоруських літописів Києво-Печерської лаври.128 Впродовж 200 років у Росії був заборонений будь-який переклад чи передрук стародавніх книг. А негласна заборона на допуск українських фахівців до архіву Запорізького кошу існує і до тепер. Мовляв, вони тільки того й шукають, що підриває "братские узы".

За радянських часів боротьба велася не лише проти небажаних історичних джерел, але і проти наукових здобутків українських фахівців, якщо в них містилися "крамольные" думки, котрі суперечили офіційним поглядам на "колиску братніх народів". У довоєнний період в Києві Політбюро ЦК КП(б)У мало не щотижня спускало по інстанціях з наказом знищити величезні списки забороненої літератури. Після закінчення П-ї світової війни розпочалася чистка бібліотек і архівів у Західній Україні. Заступник голови Комітету в справах мистецтв УРСР О.Пащенко відрядив до Львова групу колишніх армійських офіцерів, котрі мали відповідну освіту, із завданням вилучення і знищення документів і мистецьких творів "націоналістичного" змісту. Тоді лише у Львові знайшли і знищили понад дві тисячі таких "небажаних" творів, в тому числі старовинні грамоти.129 У 1964 р. агент КДБ Погружальський влаштував пожежу у відділі україністики бібліотеки Академії наук УРСР, розклавши між книжками фосфор. Від вогню і води загинули 414 тисяч одиниць зберігання. Начебто Погружальський страждав на психічні вади, проте журналіст А.Шевчук отримав п'ять років ув'язнення за намагання написати правду про цей випадок.130

Тривалий час ніхто не наважувався висловлювати думки, які б розходилися з офіційним поглядом на стародавні історичні події. Коли ж на світанку української незалежності в 1991 р. наші науковці, нарешті, отримали можливість говорити про Україну-Русь, представники російської інтелігенції зчинили ґвалт. Хоча на перший погляд він не дуже зрозумілий неупередженому спостерігачеві:

"Нам показалось бы нелепым, если бы американцы, достигнув промышленного и военного могущества, внезапно стали бы считать англичан, от которых они когда-то "ушли", чем-то вроде карикатурного отпочкования от своего национального тела. Разумеется, и англичане, видя достигнутое американцами могущество, не спешат объявлять их своими блудными сыновьями. Но при этом нам смешны попытки украинцев зажить собственной историей,.. которую мы считаем безоговорочно своей, лишить нас права исторического владения Киевской Русью (которая, однако, территориально располагается именно там, где и поныне живут люди, считающие себя украинцами".131

Проте зчинивших гвалт російських патріотів-інтелігентів негайно підтримали широкі політичні кола від комуністів до російської церкви. Ще б пак. Адже руйнувалася напрацьована століттями офіційна схема російської історії. Вичерпавши всі аргументи в намаганнях її відстояти, світоч російської науки й інтелігенції академік Д.Лихачев щодо справжньої приналежності традицій і спадщини Київської Русі заявляв: "Нельзя никому ничего возвращать, даже если Украина права". І тут же пояснював небезпеку: "Они же потом будут отслаивать всю культуру".132

Іншими словами, атака на українську історію, спотворення її, ведеться не лише задля дискредитації нашої державності й обгрунтування чергового "возз'єднання". Ні, Росія відчуває реальну небезпеку для власної ідеології та історії. Для неї це боротьба за самозбереження. Тому президент Б.Єльцин у виступі в Ярославлі на відкритті пам'ятника князеві Ярославу Мудрому називав його "першим російським реформатором". А в минулому році до масштабної роботи "Полководы России", яка вийшла у московському видавництві "Вече", був включений галицько-волинський король Данило Романович (Галицький). Отже, не тільки Київська Русь, але й Галицько-волинська держава записується до російської історії.

Більше того, останнім часом окремі російські дослідники стали включати до російської історії навіть Запорізьку Січ:

"Вольные русские люди — казаки, появились почти одновременно на Днепре и на Дону. Сейчас украинские националисты пытаются отделить запорожских казаков от донских и считают их представителями украинского народа. Но в ХV-ХVI веках еще не было украинского народа, как не было и белорусского. Запорожские казаки сами считали себя русскими, говорили и писали по-русски с небольшими вкраплениями местных выражений, то есть можно говорить не об украинском языке, а только о местном говоре запорожцев ("слэнге")".133

До такого не додумалися ні в Російській імперії, ні за радянських часів. Повністю відмовляти українському народу в праві на власну історію почали тільки зараз, у "демократичній" Російській Федерації.

Подібні шовіністичні випади мають одержувати рішучу відповідь. І дещо в цьому напрямі сьогодні робиться, адже інакше ризикуємо втратити не тільки Київську Русь, але й взагалі всю свою історію. Підкреслювати спадкоємність української державності від Київської Русі призваний сам український герб тризуб — стародавній герб князя Володимира Великого. Серед сучасних державних нагород маємо ордени на честь Ярослава Мудрого та княгині Ольги. Це дозволяє зберегти наші стародавні символи.

28 травня 1997 р. у Києві біля Золотої брами відкрили пам'ятник Ярославу Мудрому, створений по ескізу І. Кавалерідзе. Виступаючи на його відкритті, Президент України Л. Кучма підкреслював, що доба Ярослава і сьогодні дає нам важливі орієнтири в процесах державного будівництва. Тому Україна продовжує добрі традиції минулого.

Не залишаються осторонь цього процесу й історики. Восени 1993 р. у Києві відбувся семінар славістів, на який приїхали науковці з двох десятків країн. Центральною подією цієї наукової конференції стала дуель двох опонентів — віце-президента НАН України, академіка П. Толочка, і московського письменника-історика В. Кожинова. Останній намагався відстояти стару тезу про те, що напередодні монгольської навали відбувся "уход" Русі на північ з перенесенням столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Спираючись на історичні факти, П.Толочко спростував аргументи свого опонента:

"Приходится признать, что никакого перетекания или перемещения центра Руси с берегов Днепра на берега Клязьмы не произошло. Реальная история Владимиро-Суздальской земли ХII-ХIII веков с ее мощной переселенческой подпиткой из Южной Руси, строительством городов с южнорусскими названиями, возведением храмов по киевскому образцу, вожделенным стремлением князей к "причастию" в старой Русской земле (тобто в Київській землі — авт.), убедительно свидетельствуют о сохранении Киевом своего непререкаемого авторитета центрального средоточия Руси.. ."134

На жаль, багато з цих фактів відомі лише спеціалістам, тоді як сьогодні їх повинен знати кожен школяр. Адже хіба не від незнання власної історії в багатьох з нас живе комплекс провінційного хуторянства?

* * *

То що ж виходить, чи є Київська Русь прабатьківщиною Росії? Враховуючи особливості російського історичного шляху, можна говорити — ні. Русь і Росія такі самі родичі, як Римська імперія й держава Карла Великого або ж середньовічна Німеччина. Прямого зв'язку між ними зовсім немає, хоча король франків Карл Великий наприкінці 800 р. і володар Німеччини Оттон І на початку 962 р. коронувалися як "імператори римлян". Відповідно, двічі проголошувалося "відновлення Римської імперії". Німеччина навіть офіційно називалася "Священною Римською імперією". Або інший приклад — Румунія. В самій назві своєї країни (Romania) румуни намагаються підкреслити, що вони є прямими нащадками і спадкоємцями стародавньої Римської імперії. При цьому вони не звертають уваги, що Рим завжди знаходився поза межами Румунії (як у випадку з Руссю "матір городів руських" Київ знаходиться за межами Росії), тому румунські претензії на римську спадщину несправедливі.

Але і Румунія, і Німеччина, і країни Середземномор'я в давнину входили до складу Римської імперії. Свого часу для них існував спеціальний термін — римський світ (pax Romania). Перебування в складі цього "світу" є невід'ємною сторінкою історії багатьох країн, проте це не дає підстав вести їх родовід від античного Риму.

Аналогічно має розв'язуватися і питання про Київську Русь. Поза сумнівами, перебування у складі цієї середньовічної імперії наклало значний відбиток на подальшу історію Росії та білоруських земель. Однак наявність в історії Росії такої важливої і впливової сторінки ще не дає права російським історикам обкрадати історію українців, залучаючи Київську державу (а заодно й Галицько-Волинську, Запорізьку Січ, тощо) виключно до історії російської державності. Так само, це не дає права російським політикам використовувати в пропаганді тему Київської Русі з метою знищення сучасної української державності.

Використана література

1 Історія СРСР.— К., 1986.— С.ЗЗ.

2 Зюганов Г. Россия — Родина моя: идеология государственного патриотизма. — М., 1996.— С.50.

3 Див.: Железный А. Происхождение русско-украинского двуязычия в Украине,— К., 1998.—107 С.

4 Цит. за: Корнилов Д. А наш караван идет // Донецкий кряж.— 2000.—16 ноября.

5 Цит. за: Любовью и единением спасемся // Армия. — 2000. — №3. — С.5. 8

6 Россия станет новой Русью // Русь державная.—1998.— №6 (50).

7 Карамзіна М. Етногенез українського народу // Україна на зламі тисячоліть.— К., 2000.— С.51.

8 Ключевский В. Сочинения в 9 томах.— М., 1987.— Т. 1.— С.51.

9 Див.: там само.— С.51-52.

10 Грушевський М. Звичайна схема "русской" історії й справа укладу історії східного слов'янства // Вивід прав України.— Львів, 1991.— С.7-8.

11 Див.: Энциклопедический словарь.— СПб., 1898.— Т.24.— С.32.

12 Докладніше див.: Історія Української РСР.— К., 1978.— Т.1.— Кн.1.— С.281.

13 Докладніше див.: Залізняк Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність // Пам'ять століть.— 1998.— С.7-8.

14 История русской культуры.— М., 1999.— С.56.

15 Там само

16 Див.: Киевские ведомости.—1994.— 26 мая.

17 Див.: Факты.— 2000.— 21 октября.

18 Див.: Исаев И., Золотухина Н. История политических и правовых учений России ХІ-ХХ вв.— М., 1995.— С.207.

19 История русской культуры.— С.48.

20 Див.: Наливайко Д. Этноистория Украины в отображении западных источников раннего нового времени // День.— 1999.— 26 июня.

21 Цит. за: История военной стратегии России. — М., 2000. — С. 18.

22 Гумилев Л. От Руси к России.— М., 1995.— С. 102.

23 Ключевский В. Вказана праця.— Т.1.— С.290.

24 Ключевский В. Вказана праця.— Т.1.— С.289.

25 Там само.— С.299.

26 Синицын Е. Резидент свидетельствует.— М., 1996.— С.89-90.

27 Ключевский В. Вказана праця.— Т.1.— С.296-297.