Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Внесок Одеського Товариства історії та старожитностей у становлення археографії на півдні України

Вважаємо, що становлення археографії на Півдні України відбулось у період з кінця 20-х і до середини 50-х рр. ХІХ ст., який складався з двох фаз. Перша – десятиліття перед появою Товариства – час спорадичної діяльності окремих археографів (М.Н.Мурзакевич, архієпископ Гавриїл, А.О.Скальковський та ін.). Історичні джерела вони публікували у періодичній пресі та своїх творах. З виникненням Товариства (1839) археографія у його діяльності посіла помітне місце і набула систематичності. [2]

В даній статті хотілося б конкретизувати і ,навіть, деталізувати той доробок, який Товариство залишило у початковий період свого існування. Під початковим періодом розуміємо перші п’ятнадцять років його діяльності. За цей час було видано три томи «Записок», побачили світ кілька окремих видань. Завершення періоду пов’язується з деяким занепадом і призупиненням діяльності Товариства у середині 50-х рр.: між 93-м засіданням (29 січня 1854 р.) та 94-м (14 червня 1856 р.) минуло майже два з половиною роки. На це вплинула як смерть віце-президента О.Ф.Негрі, так і події Кримської війни. Пожвавлення, і, отже, новий етап у житті Товариства, були пов’язані з обранням членом (жовтень 1856р.), а згодом і новим віце-президентом (травень 1857 р.) попечителя Одеської учбової округи видатного вченого М.І.Пирогова. [3, С.16-17]

Члени-засновники Товариства – попечитель Одеської учбової округи Д.М.Княжевич (президент), колишній дипломат богослов О.С.Стурдза (віце-президент), викладач Рішельєвського ліцея М.Н.Мурзакевич (секретар), начальник канцелярії генерал-губернатора А.Я.Фабр, чиновник, поміщик і агроном М.М.Кир’яков – з самого початку намагались здійснювати широку програму у залученні до його складу як найбільшого числа дослідників Південної України, які б розробляли різні напрямки історичної науки. У Статуті, прийнятому 1839 р., було зазначено, що Товариство засновується “для розповсюдження історичних і археологічних відомостей про Південну Росію, переважно про Новоросійський край і Бессарабію”. Там само було визначено шість основних завдань, які воно зобов’язувалось виконувати. Друге з них мало суто археографічне спрямування: “Зайнятись пошуком, розбором та поясненням документів і актів, що стосуються історії зазначеного краю”. В одному з наступних розділів Статуту було вказано на механізм за яким члени Товариства передбачали збирати історичні джерела: “Для досягнення своєї мети, всіма можливими засобами, Товариство передбачає послуги кожному, хто має на руках якийсь пам’ятник або документ, що стосується предмету його занять, прохаючи доставити його для дослідження, визначення або пояснення і якомога повного описання. Виконання цього Товариство покладає на одного або кількох членів з числа запропонованих президентом. Доставлений пам’ятник або документ, після описання, повертатиметься його власникові, а опис, якщо на це заслуговує, друкується для загального відому”. [4, С.1,12]

На початку 1840 р. на двох засіданнях – урочистому (4 лютого) та звичайному (14 березня) – президент Д.М.Княжевич висунув 13 пропозицій щодо діяльності Товариства як на найближчу, так і на віддалену перспективу. У п’ятьох з них йшлося про: збирання документальних джерел на слов’янських, тюркських, романських та ін. мовах; відбір, переклад та видання з супровідними примітками і коментарями витягів з наративних джерел періоду античності і середньовіччя, насамперед тих, що торкались Південної України і Молдови (Новоросії і Бессарабії); збирання усних (легенди, казки, пісні тощо), лінгвістичних (назви населених пунктів, топоніми, гідроніми та ін.), поведінкових джерел (звичаї, свята, звички тощо). З цими пропозиціями Товариство погодилось, і на останньому із згаданих засідань було вирішено звернутись до всіх дійсних членів та кореспондентів зі спеціальним циркуляром (адже Д.М.Княжевич був попечителем Одеської учбової округи), в якому була викладена програма дій на майбутнє. Причому особливі прохання були направлені до керівництва Чорноморського флоту (М.І.Лазарев), Бессарабської області (П.І.Федоров) та єпархіального начальства .

Програма, яку запропонував Д.М.Княжевич, значно розширила первинні плани членів-засновників. Її появу слід пов’язувати перш за все з тим, що завдяки новоросійському і бессарабському генерал-губернаторові М.С.Воронцову покровителем Товариства став великий князь Олександр Миколайович, а імператор виділив на допомогу науковцям значні кошти (п’ять тисяч крб. асигнаціями). Як зазначили пізніше самі члени Товариства, з початком 1840 р. у його житті розпочалась нова доба. [5]

Отже, вже протягом першого року існування Товариства у його програмних документах було визначено такий напрямок діяльності як археографія, який передбачав збирання, опис та публікацію історичних джерел.

Пошук історичних джерел вівся у Товаристві різними шляхами. У перші роки вагоме місце посідали архівні експедиції. Так, у 1839р. М.Н.Мурзакевич здійснив подорож до архіву скасованої фортеці Св. Дмитра Ростовського (неподалік сучасного Ростова-на-Дону). Власне мандрівка відбулася ще до офіційного відкриття Товариства, але майбутній секретар подбав, щоб з майже шести сотень відібраних документів кінця XVII -XVIII ст. 78 потрапили у розпорядження цієї наукової установи. Подорож А.О.Скальковського по відомчих архівах Новоросії, здійснена у травні – липні 1839р. також не входила до програми діяльності Товариства. Проте він звітував про неї на одному з засідань і згодом передав до його зібрання 14 копій документів з архіву колишнього Катеринославського намісництва. Не залишалась поза увагою членів Товариства і Одеса. На урочистому засіданні 4 лютого 1840 р. О.С.Стурдза зробив доповідь “Про документи і старі грамоти стосовно історії Молдавії і Бессарабії”, які він бачив в Одеському міському музеї. У квітні 1841р. Товариство одержало дозвіл на упорядкування архіву фортеці Св. Єлисавети (сучасний Кіровоград). Доручено було зайнятись цим Г.І.Соколову, який наступного року представив Товариству 37 копій документів про заселення Південної України. Розшук писемних джерел був одним (хоча і не головним) із завдань подорожей, які здійснили Д.М.Княжевич і М.І.Надеждін (1840-1841) по Молдові, Румунії та південно-слов’янських землях, В.В.Григор’єв та О.Ф.Негрі (1843) по Криму, архімандрит Порфирій у Грецію (1845–1846). Активний пошук єврейських старожитностей проводив на Кавказі (Дербент) та у Криму (у синагогах Чуфут-кале, Карасубазарі, Ескі Кримі, Феодосії) А.С.Фіркович. Він представив Товариству кілька десятків стародавніх рукописів зі святого писання, що містили багато написів на берегах і мали великий інтерес для маргіналістики. У 1848-1849рр. А.С.Фіркович здійснив за дорученням М.С.Ворнцова ще одну експедицію на Кубань і Північний Кавказ, де зібрав багато старожитностей, в тому числі 25 манускриптів Старого Заповіту (якими, проте, не поспішав поділитись з Товариством). [6] Таким чином, на початку існування Товариства археографічні експедиції мали спорадичний, випадковий характер і не посіли основного місця в евристичній археографії (на відміну від археології).

Основним джерелом постачання історичних матеріалів Товариству були індивідуальні “представлення” або подарунки його почесних, дійсних членів, кореспондентів або сторонніх осіб. Останні, проте, незабаром після дарунків могли отримати статус “здобувача” (“соревнователя”) як це було у випадках з таврійським муфтієм Сеїт Джеміль-Ефенді або О.С.Ключарьовим з Кам’янця-Подільського. “Представлення” мали значну перевагу над дарунками оскільки документи повертались власникові. Тому зібрання історичних джерел зростало досить повільно. Причому серед поповнень перших років переважали плани, карти, схеми, малюнки і навіть картини, яких на початку 1841р. уже нараховувалось 55, а у листопаді 1844 р. стало 89. Зібрання власне рукописів вперше зафіксовано у “Звіті” Товариства лише 1843 року у кількості десяти. Через рік воно збільшилось лише на дві одиниці. 1850 року у зібранні Товариства було 43 креслення і карти, 40 різноманітних малюнків і всього 84 рукописи, серед яких переважали (58) древні єврейські манускрипти.

Отже керівництво Товариства дотримувалось у значній мірі пасивної позиції, стаціонарного підходу у пошуку джерел. Інколи застосовувався дистанційний підхід - звертались до сторонніх осіб, здатних працювати з місцевими архівними зібраннями, з проханнями виконати ту чи іншу пошукову роботу. Таким чином працював таврійський муфтій Сеїт-Джеміль-Ефенді, збираючи документи з історії Криму, так діяли чиновники різних державних установ Бессарабської області, розшукуючи грамоти з історії Молдавського князівства, а бібліотекар імператорської Віденської бібліотеки Мілошич списував копії листів константинопольських патріархів до єпархіального начальства, в тому числі і кримського (про їх існування повідомив професор Казанського університету В.І.Григорович, а дозвіл було здобуто у самого австрійського канцлера К.Меттерніха з подачі М.С.Воронцова при допомозі російського міністра іноземних справ К.В.Нессельроде). Отже, дарунки писемних джерел були в цей період поодинокими. Найбільше виділялись тут М.Н.Мурзакевич, архієпископ Херсонський і Таврійський Гавриїл (В.Ф.Розанов), О.І.Казначеєв. У ці роки писемні джерела Товариству постачали (або сприяли цьому) кілька десятків осіб. Серед них, крім названих вище, були: В.С.Андреєв, С.Бобович, О.О.Борзенко, Гавриїл (архієпископ Рязанський), С.А.Гембачов, студент Жилін, архієпископ Іннокентій (І.О.Борисов), студент Катруца, П.І.Кеппен, Д.М.Княжевич, М.М.Кумані, М.П.Лазарев, В.А.Линовський, П.І.Ляликов, Неводчиков, О.Ф.Негрі, О.М.Павлов, генерал Пущін, С.В.Сафонов, А.Я.Фабр, П.І.Федоров, А.С.Фіркович, І.М.Царський, Є.П.Шевельов, І.П.Яковенко та інші. [7]

Зазначимо, що надіслання історичних джерел в тимчасове використання (і механізм роботи з ними) передбачалось саме Статутом Товариства (про що йшлось вище). На наш погляд це було зроблено для заохочення різноманітних власників історичних матеріалів ознайомити з ними науковців, адже Товариство на них не зазіхало. Крім того, ця наукова установа за відсутністю великих коштів (незважаючи на фінансову підтримку імператора) не могла збільшити своє зібрання рукописів шляхом купівлі. Додамо, що попервах вона не мала і відповідного приміщення для збереження значної колекції.

Уже 14 травня 1840р. президент Д.М.Княжевич поставив питання про створення комітету для складання попереднього плану видання праць членів Товариства. До складу цього комітету увійшли: президент, віце-президент, секретар та М.І.Надеждін і В.В.Григор’єв. Незабаром (31 травня) вони представили план майбутнього видання, яке пропонувалось назвати “Записками Одесского общества истории и древностей”. Передбачалось, що воно складатиметься з трьох відділень: 1) дослідження (“исследования и рассуждения”); 2) збірка матеріалів; 3) т.з. “суміш”.

Перше відділення поділялось на чотири розділи – археологія, історія, географія та статистика. Відзначимо, що у першому розділі за статтями власне археологічними мали розміщуватись “статті археографічні”, які, на думку членів комітету, мали містити “описання і дослідження пам’яток писемних, що могли б слугувати джерелом для історії, географії і статистики минулих часів”. Мова йшла явно про джерелознавство, яке, проте, було представлене і в інших елементах першого відділення.

Велике місце у майбутньому виданні відводилось збірці матеріалів. До першого її розділу віднесено пам’ятки речові, тобто публікації написів, малюнків монет, інших археологічних і зображальних джерел. Другий розділ – “пам’ятки писемні і офіційні (документи і акти)” з точними перекладами і необхідними поясненнями. Треті – “пам’ятки писемні неофіційні” – відводився для наративних джерел (включаючи легенди), які могли бути надруковані повністю або в уривках чи витягах. Четвертий – усні пам’ятки (народні пісні, сказання, перекази, прислів’я тощо). П’ятий розділ називався бібліографічним бюлетенем і в ньому мав наводитись перелік видань давніх і нових авторів, що торкались предмету занять Товариства.

На засіданні 31 травня 1840р. було вирішено перетворити згадуваний комітет у редакційний комітет і наділено його чіткими правилами для підготовки до видання тому “Записок”. Згідно цих правил всі надіслані матеріали, після обговорення, направлялись до новоствореного комітету, і саме там вирішувалось: де, коли і в якому обсязі їх друкувати. [8]

Видання “Записок” виявилось важкою і затяжною справою. На урочистому засіданні Товариства 22 березня 1842 р. Д.М.Княжевичу довелось говорити про перешкоди, що виникли під час підготовки першого тому. У квітні того ж року президент повідомив про зібрання достатньої кількості матеріалів необхідних для його сформування, але остаточне визначення його змісту відклали на осінь. Деякі члени Товариства почали здійснювати самостійні видавничі, в тому числі і археографічні, проекти. Так, архієпископ Гавриїл (В.Ф.Розанов) видав за цей час цінне наративне джерело з історії запорозького козацтва – “Устное повествование бывшего запорожца жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки Никиты Леонтьевича Коржа” (Одеса,1842. 95с.)

Восени 1842р. подача матеріалів до “Записок” тривала, комітет зволікав і на початку 1843р. президентові знову довелось пояснювати громадськості причини затримки. Проте і після цього редакційний комітет ще протягом року формував том, здійснював редакційну роботу, проводив деякі видавничі заходи (підбір шрифтів, літографування і підготовка факсимільних відтворень документів тощо) та ... приймав нові матеріали. Принагідно зауважимо, що комітету на той час, по суті не існувало. М.І.Надеждін та В.В.Григор’єв від’їхали з Одеси. Вони, а також і О.С. Стурдза, через внутрішній конфлікт у Товаристві відійшли від нього. Тому на завершальній стадії працювали лише президент і секретар. Нарешті 29 серпня 1844 року Д.М.Княжевич представив Товариству перший том “Записок”. [9]

Подібний механізм зібрання матеріалів, формування наступних томів, а разом з тим і затримки у їх появі, збереглись і у подальшому. До складу видавничого комітету другого тому, утвореного 28 березня 1846 р., увійшли найактивніші члени Товариства - новий віце-президент О.Ф.Негрі, секретар М.Н.Мурзакевич, Г.І.Соколов, Й.Г.Михневич, Е.В.Тетбу де Марін’ї та П.І.Ляликов. У другому томі було вирішено опублікувати всі накопичені з 1843 р. матеріали. Проте лише через півтори роки було оголошено про його сформування, а у квітні 1848 р. - підготовку до видання першого відділення, яке складалось з 18 статей. У листопаді того року члени комітету прийняли рішення про окреме видання першого відділення, оскільки вони усвідомили, що решта тому може не побачити світ ще протягом двох років. 15 грудня 1848 р. секретар на засіданні представив видрукуване перше відділення, а у березні 1849 р. повідомив про початок друку другої частини (друге і третє відділення).

Затягування з виходом томів призвело до цілком природнього бажання деяких авторів швидше опублікувати свої твори – або окремими виданнями, або в інших виданнях. Це питання було піднято на одному з засідань у жовтні 1849р. Керівництво Товариства (в особі секретаря М.Н.Мурзакевича) виступило категорично проти подібних пропозицій. Було підкреслено, що всі матеріали, які потрапили до видавничого комітету, є власністю Товариства і не можуть бути оприлюднені навіть частково раніше їх появи у «Записках». Що відтоді було відзначено і в Статуті. І це незважаючи на те, що ні тоді, ані наприкінці року ще не було надруковано друге відділення. Отже, цей захід забезпечував ексклюзивність матеріалів, оприлюднених в «Записках». Остаточно том було завершено лише у листопаді 1850 р. На той час видавничий комітет, враховуючи попередній досвід, уже розпочав (з вересня) роботу по виданню третього тому «Записок». Але і цей видавничий проект виявився тривалим. Через рік справа не просунулась далі першого відділення, а у серпні 1852р. ще не було розпочато третє. Лише в передостанній день 1850 р. М.Н.Мурзакевич повідомив про завершення друку третього тому «Записок». Переплетення і проходження цензури зайняло ще цілих десять місяців. Третій том (75 друкованих аркушів) був дещо меншим за обсягом ніж другий (93 друкованих аркуші) і перший (84 друкованих аркуші), і часу на його видання пішло значно менше – відповідно 37 та 56 і 51 місяць. Таким чином, перші томи «Записок» виявились довготривалими проектами. Це може слугувати водночас свідченням як рівня складності видавничої справи у середині ХІХ ст., так і грунтовного, копіткого, фундаментального підходу Товариства до своїх видань.

Приступаючи у грудні 1853 р. до видання четвертого тому, секретар вказав ще на одну причину затримок: видавничий комітет намагався дотримуватись чіткої і стабільної структури «Записок». А незадовільне наповнення матеріалами хоча б одного з розділів могло зупинити весь том. Тому було вирішено у майбутньому, для прискорення виходу томів, інколи відступати від програми. [10] Щоправда, це мало допомогло четвертому тому, якому судилось, уже зовсім через інші причини, вийти друком лише у 1858-1860 роках.

Зважаючи на таку заяву, можна твердити, що структура перших трьох томів може свідчити про основні напрямки досліджень у початковий період. Вона мало змінилась у порівнянні з первинним проектом. Всі томи складались з трьох відділень. Перше з них («Рассуждения и исследования») поділялось на чотири розділи – «Археологія», «Історія», «Географія», «Статистика». У всіх них знаходимо статті, в яких автори опублікували історичні джерела (див. «Додаток», №№35-45). Це були праці, характерні більше для 30-х років, коли документ наводився як красномовний аргумент «для переконливості оповідання». Також тим були й археографічні публікації (№№10,11, 22, 23).

Наявність другого відділення – «Збірка матеріалів» – свідчить про появу нового підходу науковців Півдня України до використання джерел. Перший його розділ під назвою «Пам’ятники монументальні» – царина археологів, а ось другий – «Документи й акти» – царина археографів. Там міститься 17 публікацій з 36 матеріалів другого відділення (2-8, 12-17, 24-27). Третій розділ («Повествования и сказания») має еклектичний характер. У перших двох томах там надруковано три наративних джерела (№№9, 18, 19), а у третьому томі – два історичних дослідження, всередині одного з них опубліковано документи (№46). Четвертий розділ – «Сучасна бібліографія» – цінний для нас тим, що один з ретельних оглядів археографічних видань перетворився, по суті, в археографічну публікацію (№28). П’ятий розділ був непостійним: у першому томі він називався «Подорожі і розшуки за дорученням Товариства», у другому – «Заняття Товариства», а у третьому – був відсутній.

Заключне відділення складається з трьох розділів – «Літопис Товариства», «Кореспонденція» та «Повідомлення» («Известия»). Якщо у другому розділі археографія представлена епізодично (лише у третьому томі, №29-30), то третій розділ насичений: у першому томі – чотири описи історичних джерел (№47-50), у другому – дві археографічні публікації, а у третьому – він майже цілком «археографічний» ( публікації №№31-34).

В різній мірі археографія була представлена у всіх трьох відділеннях у десяти (з дванадцяти) розділах. Обсяг археографічних публікацій складає лише приблизно восьму частину від загального обсягу фоліантів. Проте, якщо додати сюди описи джерел та статті, в яких містяться документи, то можна твердити, що «Записки» були просякнуті археографією, яка була присутня у понад третині опублікованих матеріалів.

Тепер перейдемо до основних тематичних напрямків археографічної едиції. До першої групи опублікованих джерел віднесемо античні пам’ятки. Робота з ними велась по двох напрямках. Ще на установчому засіданні Товариства 23 квітня 1839 р. відомий одеський археолог О.Ф. Панагіодор-Никовул висловив намір зайнятись перекладом з давньогрецької мови на російську периплів описів морських плавань уздовж берегів, що були по суті практичними посібниками для мореплавців, і які торкались Північного Причорномор’я. Дослідник деякий час працював з ними і тому уже на першому засіданні (24 жовтня 1839 р.) повідомив про завершення перекладу Перипла безіменного автора (1 ст. до н.е.). На тому ж засіданні учитель грецької школи М.Г.Палеолог запропонував зробити переклади на російську або французьку мови витягів з творів античних класиків, які торкались Північного Причорномор’я. Передбачалося видати збірку матеріалів на кшталт «Memoria popyulorium» Стріттера. Протягом 1840-1845рр. він представив на засіданнях переклади десяти авторів, в тому числі Гомера, Геродота, Гіппократа, Арістотеля та ін. Проте з невідомих поки що причин він припинив роботу в цьому напрямку. Згодом М.Г.Полеолог також виявив інтерес до периплів і підключився до їх видання. Внаслідок цього спочатку – у другому томі – було надруковано перипли Безіменного автора (О.Ф. Панагіодор-Никовул), а у наступному – перипли Скілака Каріандського (псевдо - Скілака), найранішого із всіх відомих (друга половина IV ст. до н. е.) та Скімна Хіоського (обидва підготував М.Г.Палеолог) (№№11, 22, 23). Єдиним доробком у виданні античних авторів виявився витяг четвертої книги «Історії» Геродота з описанням Скіфії. Його було уміщено у статті відомого російського науковця і публіциста М.І.Надеждіна про Геродотову Скіфію, яка відкривала перший том «Записок» (№35). Переклад був авторський, а грецький текст узято з найкращого на той час оксфордського видання (1814). [11]

Велике місце в наукових пріоритетах Товариства посідало вивчення історії Криму і Кримського ханства. Історичних джерел, які б торкались історії Криму (і Північного Причорномор’я) у домонгольську добу, Товариству вдалось зібрати, а тим паче опублікувати, небагато. У червні 1844р. Д.М.Княжевич представив витяг з твору «Історія Вірменії» «батька вірменської істрії» Мойсея Хоренського (Vст.), який зробив для Товариства у Венеції Г.К. Айвазовський (брат відомого мариніста). Хоча витяг було передано до видавничого комітету, але не опубліковано. Передбачаємо, що на це могли вплинути такі обставини: 1) незначний обсяг відомостей; 2) спірність багатьох положень твору і дискусії щодо творчості автора; 3) наявність повного венеціанського видання його творів на вірменській мові (1843) та російського перекладу «Історії Вірменії» Йосипа Іоаннесова (1809). Також не дійшов до завершення проект копіювання актових матеріалів, що збереглись, як уже згадувалось, у Віденській публічній бібліотеці. Це було службове листування константинопольськіх патріархів з готфійською, сугдейською і херсонеською єпархіями у Криму (Х-ХІІІ ст.). Коли місцевий бібліотекар Милошич займався копіюванням (1848) до Відня завітав М.І.Надеждін, який на той час втратив зв’язки з Товариством. Проте він скористався колишнім членством і привласнив скопійований матеріал, що поклало край цій роботі, яка і без того велась в складних умовах революції в Австрійськії імперії. [12] Єдиним джерелом, яке побачило світ по цьому періоду, був переклад фрагменту з доробку візантійського імператора Константина VII Багрянородного (Х ст.). Переклад робив з грецької мови знавець класичних мов в Одесі старший учитель гімназії Рішельєвського ліцею М.П. Протопопов, за що його у травні 1840р. було зараховано кореспондентом Товариства. Цей уривок з історії Херсонесу було видано лише через вісім років (у другому томі, №10). Гадаємо, що причина затримки полягала в тому, що М.П.Протопопов не будучи істориком не провів спеціальної археографічної підготовки джерела до друку. Врешті воно було видано (проте як і згадані античні джерела) без науково-довідкового апарату.

Небагато було видано і по «догірейському» періоду (до 40-х рр. XV ст.) – одне наративне джерело. Професор Рішельєвського ліцею П.К.Брун, який вивчав історичну географію края, уважно стежив за новітніми європейськими виданнями з історії, географії, і особливо за археографічними публікаціями – описами подорожей мандрівників. Неодноразово він ставив на засіданні питання про придбання таких книжок. Так, за його ініціативою було вирішено придбати для бібліотеки Товариства серед інших видань «Подорож і посольства Гілльбера де Ланнуа 1399-1450рр.», видане у 1840р. у Монсі (Бельгія) та витяг з цього ж твору, виданий у Брюселі у 1844р. Після ознайомлення з цим джерелом П.К.Брун також вирішив публікувати з нього уривок і підготував до видання фрагменти подорожи фламандського рицаря у 1421р. до Константинополя (№28). Тоді шлях його проліг по території України: зі Львова, через Акерман, до Кафи. Археографічна публікація П.К.Бруна є дуже професійною: наявні історична і археографічна передмови; текст джерела подано на двох мовах; супровідні примітки – і текстуальні, і щодо змісту; примітки після тексту у 116 посиланнях згадано понад півста авторів. Грунтовний науково-довідковий апарат перетворив публікацію на самостійну джерелознавчу розвідку, яку було видано і окремим відбитком.

Значно більше матеріалів було зібрано і видано з історії Кримського ханства. У рівній мірі Товариство цікавилось актовими і наративними джерелами. Актові матеріали – це ярлики кримських ханів. Ярлики були у переважній більшості земельними наданнями. Тому не випадково Товариство зверталось до духовного керівництва мусульман Криму – таврійських муфтіїв, щоб з їх допомогою переконати власників документів хоча б тимчасово передати їх у розпорядження науковців.

Одним з перших придбань Товариства були два ярлики, що належали хану Золотої Орди Тохтамишу (1382) та кримському хану Сеадет-Гірею (1523), і які були земельними пожалуваннями. Свого часу їх було передано новоросійському і бессарабському генерал-губернатору як доказ прав власності на землю в Криму. У 1838 р. М.С.Воронцов переправив документи до Азіатського департаменту Міністерства іноземних справ. Звідти вони повернулись з перекладом Я.О.Ярцева і потрапили у розпорядження Товариства. Археографічною обробкою їх спочатку зайнялись О.О.Борзенко та В.В.Григор’єв, але довести до друку було доручено останньому. Василь Васильович Григор’єв (1816-1881), автор “Історії монголів” (1834), професор східних мов у Рішельєвському ліцеї (1838), один з головних сходознавців у Товаристві (до свого від’їзду з Одеси у 1844 р.), не лише опублікував ярлики з перекладами, але і підготував грунтовний коментар (№3).

Після від’їзду В.В.Григор’єва його функції почав виконувати О.Ф.Негрі. Олександр Федорович Негрі (1784-1854) – дипломат і науковець, віце-президент Товариства у 1844-1854рр., за визначенням суворого М.Н.Мурзакевича, «хороший орієнталіст», який оперативно перекладав все, що йому потрапляло до рук і торкалось Сходу. Протоколи засідань та щорічні звіти за 1845-1852 рр. повідомляють про його постійну копітку роботу по перекладу цих джерел і, в меншій мірі, про представлення їх на розгляд сочленів. Наслідки ж його роботи на сторінках «Записок» відбились напрочуд мало. Про зібрані до 1844р. матеріали свідчать два їх описи, у складанні яких О.Ф.Негрі взяв безпосередню участь, опубліковані у першому томі (№47, 48). Не викликає сумніву, що п’ять ханських ярликів (1549-1579рр.) також присвячені питанням власності, опубліковані у другому томі знову не без його участі (упорядників не зазначено, №16). Тоді ж він надрукував там фірман турецького султана Мустафи (1757р.) метрополиту Гедеону на кримську єпархію (№17). Цей документ передав Товариству М.А.Оболенський – директор московського Головного архіву Міністерства іноземних справ. Протоколи засідань свідчать, що потік подібних документів після 1850р. зменшився, а О.Ф.Негрі відійшов від цієї роботи. Надіслані у 1851-1852рр. кореспондентом А.Ч.Крим-Хаваджи два ярлики (1467-1538рр.) було уже передано професорам східних мов Рішельєвського ліцею Кузьмину та Холмогорову і, врешті, не опубліковано. У третьому томі подібних публікацій не було взагалі.

Три джерела XVII-XVIII ст., пов’язані з дипломатично-розвідувальною діяльністю російської держави, знайшов М.Н.Мурзакевич. Перший – з бібліотечних скарбів М.С.Воронцова досить об’ємний список зі статейного списку російських дипломатів В.Тяпкина і М.Зотова, які взяли участь у заключенні Бахчисарайського миру (1681). Будучи джерелом з історії вивчення російської дипломатії, він, разом з тим, насичений інформацією з історії тогочасного Криму (№13). Другий – донесення російського резидента при кримському хані про повалення Крим-Гірея, яке містить опис політичної боротьби у ханстві (1754р.) – було знайдено під час огляду архіву фортеці Св. Дмитра Ростовського (№8). Із тих само матеріалів походу і третій документ 1780 р. з описом кордонів Росії та нагайців, які мешкали на Кубані і займали східну частину ханства (№33).

Перші здобутки у зібранні наративних джерел. були досить вагомими. С.В.Сафонов одержав від мурзи М.Аргінського зроблений у 1812 р. Азмет-мурзою список “Історії кримських ханів” (назва умовна) невідомого автора на турецькій мові. О.І.Казначеєв подав рукопис під назвою “Сказання про те, хто були ханами в Криму з 880 по 1191 рік хіджри”. Обидва рукописи було передано на розгляд В.В.Григор’єва, який на засіданні 31 грудня 1839 р. повідомив про необхідність їх опублікування. Щоправда другий рукопис був уже 1833 року надрукований на французькій мові в “Journal Asiatique” і мав кілька списків, які варто було б розшукати. На засіданні вирішили передати опіку над першим рукописом до О.Ф.Негрі, оскільки В.В.Григор’єв тимчасово від’їзджав до Петербургу, а стосовно другого – підготовку до друку на деякий час відклали .

Спочатку О.Ф.Негрі планував здійснити значне і, ймовірно, окреме видання. Воно мало містити вказівки на різночитання у всіх можливих списках, докладні географічні і лінгвістичні примітки, і могло стати врешті посібником для вивчення тюркських мов. Проте рукопис “Історії кримських ханів” не виправдав сподівань сумлінного дослідника і в “Записках” він вирішив опублікувати лише уривки з 257-сторінкового тексту (№9). Після стислої характеристики рукопису упорядник лаконічно передав зміст майже п’ятої частини тексту, присвяченої оповіданню від Адама до Чінгіз-хана. Лише після цього він почав наводити витяги з рукопису. Більш детально джерело наводиться розпочинаючи з засновника династії кримських ханів Хаджи-Гірея. Завершує своє оповідання автор правлінням Арслан-Гірея (1748-1756). Зазначимо, що упорядник обмежився мінімумом текстуальних приміток.

Не знайшли у початковий період свого відображення в «Записках» зусилля кореспондента І.Г.Шершеневича по перекладу з латини «Опису Криму» Мартина Броневського (1578). Протягом 1846-1848рр. перекладач працював з обома відомими тоді виданнями – кьольнським (1595) та лейденським (1630). Після завершення роботи переклади було передано до видавничого комітету. Але там вони пролежали майже двадцять років. «Опис Криму» з’явився аж у восьмому томі 1867 року (с.333-367). Можливо це пояснюється тим, що, як зазначено у звітах, заняття І.Г.Шершеневича відносились не до основних дій Товариства, а до так званих «приватних занять».

Завдяки М.А.Оболенському у розпорядженні Товариства опинилось наративне джерело з історії Криму ХVІІ століття. У червні 1848р. він надіслав оповідання православного священика Іакова, який у 1634-1635рр. перебував у Криму разом з російським дипломатом. Джерело було надруковано оперативно – уже у другому томі (№8). Грунтовну вступну статтю написав сам М.А.Оболенський, а у підготовці приміток взяв участь М.Н.Мурзакевич.

Заключає цю групу джерел «Девар Сефафаїм» або оповідання про історію кримських ханів (№19). Автором його був Давид Ляхну, а написане наприкінці ХУІІ-у першій третині ХУІІІ ст. Вперше його переклад представив на засіданні наприкінці 1846 р. учитель євпаторійської караїмської школи Г.Фіркович. Наступного року у розпорядженні Товариства опинилось два списки джерела. Один, повніший, надійшов від таврійського і одеського гахама С.Бобовича, а другий – скорочений, але назавжди – від іншого учителя євпаторійської караїмської школи А.С.Фірковича. Переклад було доручено зробити учителю Одеського єврейського училища І.Фінкелю. Перекладач уже того року впорався із завданням, опрацювавши шість із 23 розділів твору, починаючи з дев’ятого (1695 р.) і підготувавши передмову. «Девар Сефафаїм» було опубліковано у другому томі (у підготовці приміток взяв участь М.Н.Мурзакевич). [13] В третьому томі ця група джерел, як і попередня, представлена не була.

На межі 40-50-х рр. у Товаристві пожвавився інтерес до публікації джерел з історії Запорозької Січі. Зацікавлення цією історією фіксується уже у перші місяці його існування (М.І.Надеждін). А 1842 року в Одесі архієпископ Гавриїл, який торкався запорозької тематики ще до виникнення Товариства, опублікував, як згадувалось, цінне наративне джерело – спогади запорожця М.Коржа. В травні 1844 р. С.В.Сафонов – віце-президент Товариства (1843-1844), який на той час уже жив у Петербурзі, надіслав фрагмент знайденого у столичній бібліотеці М.С.Воронцова рукопис твору С.Мишецького «Історія про козаків запорозьких». Пересилка уривків до Одеси, а також аналіз рукопису, доручений М.Н.Мурзакевичу та К.П.Зеленецькому, тривали до 1847 р. Саме в цей час, коли тривав пошук нових відомостей про запорожців, відбулось зближення М.А.Оболенського з Товариством і, зокрема, з його секретарем М.Н.Мурзакевичем. Уже згадувалось, що він неодноразово надсилав з Москви джерела для публікації в «Записках». У січні 1847 р. М.А.Оболенський надіслав ще одне цінне наративне джерело – «Опис Запорозької Січі» В.Чернявського, яке відразу ж вирішили надрукувати. Але після несподіваної появи у 1847 р. «Історії про козаків» на сторінках «Чтений» Московського товариства історії та старожитностей російських підготовка одеського видання припинилась.

Згодом, у 1851 р. М.Н.Мурзакевич знову повернувся до твору С.Мишецького. Як виявилось «воронцовський» список відрізнявся від чотирьох інших, на основі яких «Історію про козаків» було опубліковано. Вбачаючи виняткове значення джерела для історії Південної України, його було вирішено надрукувати окремим виданням. Для збільшення наукової ваги цієї археографічної публікації упорядники (М.Н.Мурзакевич, С.В.Сафонов, М.П.Вертил’як) підготували науково-довідковий апарат (передмова, понад сто приміток), посилили її одним розділом, якого бракувало у цьому списку і додали «Опис Запорозької Січі» В.Чернявського. Обидва джерела були опубліковані у 1852 р. однією книгою під назвою «История о казаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся, сочиненная от инженерной команды». Це повна назва твору С.Мишецького, який у книзі зайняв більшу частину (С.1-78). Решта книги (С.79-92) – «Описание Запорожской Сечи, состоящее в четырех разделениях, показующих положение Сечи, всех оной земель с выгодами и лесными дачами, также соединение татар и происходимые от оного запорожцами разорения. 1766.» В.Чернявського.

«Історія про козаків» стала єдиним окремим археографічним виданням за весь час існування Товариства. Воно стало відомим серед науковців і навіть популярним серед чорноморських козаків, які прохали надіслати їм примірники книги. Такі історики як Д.І.Дорошенко, М.І.Марченко, М.А.Литвиненко, В.О.Голобуцький вказували на наукову цінність цієї археографічної публікації. Останнім часом дослідники поновили спробу джерелознавчого аналізу цих творів. [14, С.190-200]

Наступного року після появи згаданої книги вийшов друком третій том «Записок». В ньому архієпископ Гавриїл опублікував донесення генерала П.Текелія до Катерини ІІ про знищення Запорозької Січі (№32). Цінність цього документа відзначив М.І.Марченко. [15, С.179] Такою, трагічною за змістом, публікацією на сторінках «Записок» було започатковано міцну традицію видання історичних джерел з історії українського козацтва.

Значне місце археографи Товариства приділяли історії Південної України кінця ХУІІ-ХУІІІ ст.– часу боротьби Російської імперії за приєднання краю, подальшого його заселення і освоєння. Характерною особливістю зібрання джерел була перевага актового матеріалу, що і відбилось на сторінках «Записок».

Боротьбу Московського царства з Кримським ханством наприкінці ХУІІ ст. відобразили два джерела, надіслані з Москви. Одне з них надійшло від російського купця І.М.Царського, московського почесного громадянина і відомого збирача старожитностей. Це – список з відписки боярина Б.Шереметєва до царів Івана і Петра про взяття фортеці Кізікермен (1695) (№25). У 1851 р. І.М.Царський надіслав три пам’ятки житійної літератури та дві реляції про бойові дії під Очаковом (1737) та Ізмаїлом (1791), які тоді не було надруковано. Як відомо, гетьман І.С.Мазепа брав активну участь у боротьбі з Кримським ханством. У згаданій відписці його було схвально згадано кілька разів. Саме І.С.Мазепа був причетний до складання «Опису Дніпра» (1697). Петро І після успішних Азово-Дніпровських походів доручив гетьманові зробити ретельний опис ріки, зокрема на татарському прикордонні від м.Переволочної до Чорного моря. До Одеси «Опис Дніпра» потрапив у 1848 р. завдяки І.І.Беляєву – дійсному члену Московського товариства історії та старожитностей. Примітками опубліковане джерело спорядили М.Н.Мурзакевич та М.М.Бухтеєв (№31).

Перша половина ХУІІІ ст. була відзначена в «Записках» одним джерелом – спеціальним документом («інструмент») щодо встановлення кордонів між Росією та Туреччиною (1742) після війни 1735-1739 рр. (№20) Упорядника не зазначено, але вказівка на знайдення його в архіві фортеці Св. Дмитра Ростовського не залишає сумнівів, що ним був М.Н.Мурзакевич. Завдяки невтомному секретареві у 1852 р. до зібрання Товариства потрапив щоденник (список з оригіналу) одного з російських воєначальників згаданої вище війни Б.К.Мініха, який було опубліковано уже у четвертому томі.

Процесу посилення військової присутності і заселення Південної України у середині ХУІІІ ст. не було присвячено окремих археографічних публікацій. Проте декілька документів було надруковано у статтях. Так Г.І.Соколов опублікував витяг з документу про фортецю Св. Єлисавети (1754 р.), історії якої він присвятив і саму статтю (1850, №44). Дослідник у 1842-1845 рр. займався упорядкуванням архіву цієї фортеці, склав його опис. Залишається лише пожаліти, що звідти не було надруковано більше джерел. У своїй статті С.В.Сафонов у першому томі «для переконливості оповідання» вніс у канву описуваних подій шість документів (№37). Вони торкаються історії переселення архіпелазьких греків на південь України (1764-1797). У 1845-1852 рр. він надіслав Товариству кілька документів з історії Нової Сербії (1752-1764), а також три ордери Г.О.Потьомкіна (1783-1788), які не було тоді опубліковано.

У 1853 р. М.Н.Мурзакевич надрукував (у третьому томі) опис Азовської губернії (1776-1783), складений у 1779 р. (№27). Упорядник відзначив, що джерело знайдено у Катеринославі, а його публікація – вагоме доповнення до першої частини «Хронологічного огляду історії Новоросійського краю» А.О.Скальковського (і вказав навіть до якої сторінки). Ущіпливе зауваження М.Н.Мурзакевича цілком стає зрозумілим, якщо мати на увазі їх зіпсовані особисті стосунки. Тут принагідно зазначимо, що саме завдяки «Геродоту Новоросійського края» стали можливими у «Записках» кілька археографічних публікацій. Як відомо, А.О.Скальковський задумав наприкінці 30-х рр. створити в Одесі історичний архів. Для цього він і здійснив подорож по архівах Новоросійського краю (1839 р.). Відібрані для цього архівні матеріали надійшли до Одеси. Проте у Петербурзі заперечили його начинанню, на що не могло не вплинути протистояння дослідника, який хотів одноосібного цим займатись, та Товариства, керівництво якого (в тому числі М.Н.Мурзакевич) вирішило, що це справа колективна. За наказом М.С.Воронцова було створено комісію (1843) для огляду, описання і повернення матеріалів до архівів штабу Чорноморського флоту та катеринославського, херсонського і таврійського губернських правлінь. Хоча А.О.Скальковського включили до комісії, але поступово його участь там стала неможливою. Комісія працювала повільно, склад її змінювався. Нарешті роботу по огляду 85 справ було завершено (1849), а записка з їх описом з’явились у другому томі (№52). Укладачі записки – О.Ф.Негрі, Г.І.Соколов, Й.Г.Михневич, П.І.Ляликов та Є.П.Шевельов – надрукували кілька витягів з оглянутих документів (70-90-ті рр. ХУІІІ ст.). Там було також вказано, що найважливіші з них публікуватимуться окремо. І здійснено це було у тому ж другому томі. Це 20 ордерів Г.О.Потьомкіна (1788-1791) та 10 рескриптів Катерини ІІ до правителя Катеринославської губернії В.Каховського (1792) з архіву Катеринославського губернського архіву, які змальовують заходи російського уряду по відвоюванню Північного Причорномор’я і зміцнення там своєї влади (№№14-15). Хоча упорядника не вказано і М.Н.Мурзакевич лише раз «засвітився» у примітках до першої публікації, можна певно твердити про його підготовку до друку обох. Так само, ймовірно, М.Н.Мурзакевич причетний до публікації документу про забудову міста Гаджибею у 1794 р. Тому важко погодитись з думкою О.І.Маркевича (1900), що публікація деяких з рескриптів могла належати А.О.Скальковському. Це могло бути так, якщо б він, як стверджував і сам О.І.Маркевич, «не розійшовся» з владним секретарем Товариства. Це очевидніше з огляду на те, що А.О.Скальковський у першому томі у своїй статті опублікував два рапорти В.Каховського (1792), в яких містились описи Очаківської області, знайдені 1839 р. в Херсонському губернському архіві (№38). Подібні документальні вкраплення у своїх працях у цей період робили (крім Соколова, Сафонова і Скальковського) архієпископ Гавриїл, М.Н.Мурзакевич, П.І.Ляликов, К.П.Смол’янинов (№№39-43, 45-46).

Серед неопублікованих джерел варто відзначити листи турецького візиря до головнокомандуючого російською армією І.Гудовича під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Переклад з турецької мови зробив О.Ф.Негрі (1850). Друга половина 40-х років, як і попереднє п’ятиліття, виявилось для нього непродуктивною в археографічному відношенні. Не побачив світ його переклад фірмана турецького султана Селіма ІІ до польського короля Стефана Баторія (1577). Ймовірно, до цього спричинилось не вірне датування документу – адже Селім ІІ Мест, син Роксолани, помер у 1574 р. Така ж доля спіткала турецький текст договору між Росією і Туречиною, і так само було з уривками твору Васиф-Ефенді про російсько-турецьку війну 1768-1774 рр.

Посилена увага науковців Товариства до таких визначних осіб в історії Південної України як Катерина ІІ та О.Г.Потьомкін відобразилась і в опублікованих наративах. У листопаді 1851 р. на засіданні було зачитано журнал відомої мандрівки самодержиці на південь імперії у 1787 р. Джерело його постачання й упорядник невідомі (знову «підозрюємо» М.Н.Мурзакевича). Головне, що журнал передали до видавничого комітету і оперативно опублікували (1853) витяг з нього про маршрут, починаючи з Кременчуга (№26). Щоправда, не було опубліковано копії деяких матеріалів про цю мандрівку представлені у вересні 1851 р. предводителем дворянства Херсонського повіту М.П.Вертиляком. На засіданні вирішили не передавати їх до видавничого комітету, а «зберігати в архіві Товариства».

У листопаді 1849 р. на засіданні заслухали опис обряду погребіння Г.О.Потьомкіна (13 жовтня 1791 р.), зачитаний М.Н.Мурзакевичем У травні 1851 р. учитель кишинівської духовної семінарії М.І.Неводчиков надіслав список уже надрукованої 1791 р. в Яссах промови архієпископа Амвросія під час погребіння Г.О.Потьомкина. Джерело опублікували у третьому томі (№30). Менше поталанило його знахідці у місцевій семінарській бібліотеці. Він спочатку повідомив, а потім і переправив до Товариства (1852) «Слово» архієпископа Гавриїла під час «відкриття» Вознесенського намісництва 10 травня 1795 р. у Новомиргороді. Далі видавничого комітету «Слово» не пробилось. Заключає перелік опублікованих джерел цієї групи опис подорожі перебування в Яссах митрополита Іони, який опосередковано торкається особи Потьомкина. Опис надійшов з Тифліса від історика Грузії П.І.Іоселіана.

Найціннішим з зібраних і неопублікованих до середини 50-х років джерел був щоденник відомого вченого-природознавця, академіка Петербурзької академії наук Й.А.Гільденштедта (1745-1781) з описом подорожі на південь імперії (1773–1774). Джерело потрапило до Товариства від інспектора сільського господарства південних губерній Росії Д.М.Струкова. Щоденник, що надійшов (грудень 1853 р.) уже в російському перекладі, зробленому одним з чиновників того відомства (Енгельгардт), було гідно оцінено і вирішено навіть опублікувати окремою книгою. Проте надруковано його було лише у 1879 р. і не окремо, а в одинадцятому томі «Записок» (С.180-228). [16]

Варто зазначити, що історичні джерела, опубліковані Товариством, не обмежувались історією Південної України. Адже своїм завданням воно ставило досліджувати територію підпорядковану управлінню новоросійського і бессарабського генерал-губернатора. Більше того, науковці цікавились і тими джерелами, що відосилися до минулого регіонів поза межами генерал-губернаторства.

Так, у першому томі було надруковано грамоту і указ російського царя Петра І. Грамоту (від 14 жовтня 1704 р.) адресовано полковникові Ізюмського полку Ф.В.Шидловському (№6). В цьому об’ємному документі мова йде про необхідність наведення порядку на південному прикордонні цього наймолодшого тоді полку на Слобідській Україні. Зокрема говорилось про правобережжя Сіверського Донця, район торських і бахмутських соляних промислів – регіон, який був зоною спільного заселення і господарчої діяльності запорозьких і донських козаків, населення слобідських полків і Гетьманщини, і в той же час був об’єктом нападу татар. Копію грамоти представив архієпископ Гавриїл (В.Ф.Розанов). Згодом у розпорядженні Товариства опинилось ще кілька її списків, але всі зусилля знайти оригінал виявились марними. Тому було вирішено надрукувати зведений із всіх списків варіант, а за основу взяти примірників архієпископа Гавриїла. Упорядник як і в попередньому випадку залишається невідомим.

Указ Петра І (від 21 вересня 1724 р.) про розшуки кам’яного вугілля у басейні Дону у межах тодішньої Воронезької губернії М.Н.Мурзакевич знайшов в архіві фортеці Св. Дмитра Ростовського. Сам же він підготував його до друку і опублікував з невеличкими примітками і коментарем (№7). А у другому томі невтомний секретар, наче віддячуючи місцю зібрання архівних матеріалів опублікував реляцію від 24 вересня 1761р. про закладку фортеці Св. Дмитра Ростовського(№21).

Окреме місце серед археографічних публікацій посідають грамоти господарей Молдавського князівства. До 1849 р. їх знахідки були випадковими, але три з них було надруковано уже у першому томі. Надеждін М.І., готуючи статтю про один з міських центрів східних слов’ян Пересічень, намагався пов’язати його історію з населеним пунктом у Бессарабській області (нині селище Пересічене Оргіївського району Республіки Молдова). На прохання Товариства бессарабський військовий губернатор П.І.Федоров допоміг віднайти і представив авторові список і переклад грамоти молдавського воєводи Ілії (1396) (тут є неточність, оскільки у згаданому році воєводою був Штефан І, а воєвода Ілляш (Іліє) правив у 1432-1433, 1435-1436 та 1436-1442 рр.). Обидва тексти було надруковано у примітках до статті М.І.Надеждіна (№36). У відділенні «Збірка матеріалів» з’явились ще дві грамоти. Перша – земельне пожалування Олександра Доброго (Александру чел Бун) (1407), за якого влада господарів у Молдавському князівстві значно зміцнилась. Цей документ подарував Товариству М.І.Надеждін, який придбав його під час мандрівки по Молдові. Упорядника, який після тексту оригіналу «для ліпшого розуміння» подав текст грамоти тодішньою російською, ретельний опис документу і текстуальні примітки, не зазначено, але є всі підстави вважати ним секретаря М.Н.Мурзакевича (№4). Друга – грамота (копія) воєводи Антіоха Кантемира на підтримку Кипріанівського монастиря (1698, №5). Її представив Товариству кореспондент І.А.Нелідов, а підготував до друку, ймовірно, все той же М.Н.Мурзакевич (хоча в своїй «Автобиографии» він про це не пише).

Коли наприкінці 1848 р. від приватних осіб з Кишенева та Тирасполя надійшло дві грамоти (1434 та 1535 рр.), одну з яких навіть було передано в дар Товариству, М.Н.Мурзакевич вирішив вести цілеспрямований пошук цих джерел. За його ініціативою у березні 1849 р. було відправлено лист до військового губернатора П.І.Федорова, який тоді був ще виконуючим обов’язки новоросійського і бессарабського генерал-губернатора з проханням посприяти розшукам, а потім звернулись і до обласного предводителя дворянства, оскільки в переважній більшості грамоти були земельними наданнями. Від П.І.Федорова імпульс пішов до бессарабського обласного правління, а звідти – до обласних дворянських депутатських зборів, цивільного суду та межевої контори. Першими відреагували повітові суди. Сорокський і Аккерманський суди повідомили про відсутність таких документів, а ось надіслання у червні того року грамоти господаря Олександра (1554) з Кагульського повітового суду стало «першою ластівкою». 16 грудня з Бессарабської межевої контори було одержано ще дві грамоти ХУІІ ст. (1609, 1667). Після виготовлення копій Товариство зобов’язувалось повернути оригінали назад. Всі зібрані за рік п’ять грамот М.Н.Мурзакевич опублікував у другому томі (№12). В одній з приміток, яка по суті відіграла роль передмови, упорядник зазначив, що цінність цих джерел полягає в тому, що вони: 1) досить давні; 2) написані слов’янською мовою і, головне, 3) показують процес заселення Бессарабії.

За чотири дні до надходження з межевої контори надійшов лист ввід Бессарабського обласного цивільного суду з повідомленням про наявність грамот. Проте деяка їх частина, особливо по межових справах, постійно знаходиться у судовиробництві. Одному з чиновників було доручено відібрати такі з них, які не могли бути задіяні найближчим часом. Наслідки не забарились і 18 квітня 1850 р. до Одеси було відправлено вісім грамот ХУІ-ХУІІ ст. Після повернення документів (червень 1851 р.) з суду було надіслано ще сім грамот ХУ-ХУІІ ст. (листопад 1851 р.). Накопичені і підготовлені до друку 15 грамот було опубліковано у третьому томі «Записок» (№24). Надходження, в тому числі і від приватних осіб, тривали і 1852 р., і після того, але той матеріал було опубліковано у ІУ-У томах. Там побачили світ не лише грамоти, що надійшли з Бессарабії. О.С.Стурдза, член-засновник і перший віце-президент, який на той час відійшов від Товариства, бачачи значний інтерес до грамот з історії Молдови, передав (можливо з національних почуттів) повідомлення про те, що у розпорядженні Сената та Азіатського департамента Міністерства іноземних справ знаходяться грамоти з історії Болгарії, Молдови та Румунії. Відразу ж було вирішено звернутись по допомогу до М.С.Воронцова, щоб ті з них, які торкаються Бессарабії і написані по-слов’янські, одержати в тимчасове користування. Таких грамот виявилось лише п’ять. З них було зроблено копії і відправлено до Одеси. [17]

Багато знахідок рукописів здійснив А.Фіркович. У першому томі було уміщено список частини знайдених манускриптів(№49). Проте обробити джерела з історії єврейського народу Товариству було не під силу. До їх вивчення було залучено сторонніх науковців. Так було запрошено доктора філології Піннера з Німеччини, відомого видавця Талмуду, для складання опису рукописів, знайдених А.Фірковичем у Криму і Дагестані у 1840 р. Після завершення роботи вирішили видати опис окремим виданням за рахунок Товариства (1845). У другому томі Й.Г.Михневич опублікував витяги з нього, додав власні міркування і лист грецького проповідника К.Ікономоса, який містив високу оцінку знайдених матеріалів, зокрема одного зі списків Біблії (№51). У подальшому, як зазначалось, А.Фіркович продовжив пошуки і кількість знахідок збільшилась (але не зріс до них інтерес Товариства). Наприкінці 60-х років він задумав вилучити знайдені матеріали із зібрання Товариства, мотивуючи це тим, що джерела не знаходять там належної наукової уваги. Йому вдалося досягти своєї мети і продати манускрипти Петербурзькій бібліотеці за 100 тис. крб.

У своїй діяльності Товариство не широко практикувало друк джерел, які були географічно віддалені від Новоросії і Бессарабії. Не побачили світ дві оригінальні грамоти польських королів – привілеї трокським караїмам (надійшли з Вільно) та деякі інші матеріали з історії Росії і Туреччини. Єдиним винятком в цей період стала договірна грамота сербського короля Стефана Уроша І Великого з хорватським містом Дубровник (1254), опублікована у першому томі (№2). Оригінал цієї грамоти передав у власність Товариству Д.М.Княжевич, до якого вона потрапила від Є.Обреновича – колишнього президента Ради Сербського князівства (яке користувалось на той час правами автономії у складі Османської імперії). Копію її ще у 1840 р. надрукував у Белграді П.Карано-Тврткович в «Сербских споменицах», але редакційний комітет вирішив оприлюднити і оригінал. На жаль упорядник (М.Н.Мурзакевич) не надрукував перекладу, хоча у примітках разом з детальним описом самого документу подав його стислий зміст.

Не знайшли відображення у перших трьох томах етнографічні матеріали кримських татар, які зібрали і представили Товариству Є.П.Шевельов та А.Ч.Крим-Хаваджи, а також житійна література. Зокрема, у першому томі внаслідок заборони Петербурзького комітету духовної цензури не були надруковані «Житія» Стефана Сурозького та Іоанна Сучавського (ХІУ ст.). [18]

Варто відзначити і такий прояв археографічної діяльності Товариства як друк історіографічних пам’яток. У цей час було придбано цілу низку невиданих і невідомих творів видатних археологів І.П.Бларамберга та П.Де-Брюкса. Згодом було опубліковано по одній статті кожного автора.

Не зупиняючись докладно у даній статті на методиці видання історичних джерел, хотілося б зазначити, що вона не була ще досконалою. Рівень її, навіть у межах кожного з трьох розділів, відрізнявся. Слід відзначити прагнення археографів Товариства якнайточніше передавати тексти джерел (кілька публікацій супроводжувались навіть факсимільними відтвореннями документів), намагання супроводжувати їх хоча б елементарним науково-довідковим апаратом. У той же час майже всім публікаціям бракувало докладних передмов і грунтовних коментарів. Також окремо не розглядаємо камеральної археографії. Вище йшла мова про складання деяких описів, а повний їх перелік подаємо у додатку (№№47-55).

Харківський історик В.В.Кравченко слушно визначив 40-ві рр. XIX ст. як час початку наукового періоду у розвитку української історіографії. [19, С.259] Не можна не погодитись і з О.І.Журбою, що 40-ві рр. ХІХ ст. виявились переломними для процесу формування української археографії. [20, С.387] Південна Україна не була винятком, хоча цей процес розпочався тут значно пізніше (30-ті рр. ХІХ ст.) ніж в інших регіонах (друга половина ХУІІІ ст.). Для характеристики історіографічної ситуації дуже слушним є твердження Д.І.Дорошенка про те, що 40-ві й 50-ті роки висунули «не тільки таких великих діячів як Бодянський, Костомаров, Куліш, але й ще цілий ряд більш скромних діячів, котрі одначе принесли свою корись: одні – як видавці історичного матеріалу, другі – як дослідники місцевої старовини або популяризатори історичних відомостей про Україну». [21, С.114] Визначальну роль тут відіграла поява Одеського товариства історії та старожитностей. Піонер історії археографії в Україні В.С.Іконников вважав, що Товариство здійснювало, в широкому розумінні, функції археографічної комісії. [22, С.302] Протягом перших п’ятнадцяти років існування члени Товариства знайшли, зібрали, придбали або ознайомились зі значною кількістю історичних джерел. Частина їх була опублікована і описана на сторінках перших томів «Записок», а також в окремих виданнях. Можна, звичайно, дискутувати про межу, коли відбувся процес сформування археографії у регіоні – адже кожний з трьох томів може претендувати на рубіжність. Необхідно визначити спільні риси і особливості цього процесу в країні і регіоні. Але це – претекст для подальшої розмови.

Література

1. Див.: Журба О. Спроба обгрунтування моделі дослідження процесу формування української національної археографії // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія.-Одеса,Київ,Львів,1999.-Ч.1.-С.380-387; Хмарський В.М. Становлення археографії на Півдні України // Там же.– С.96-102.

2. Детальніше про це див.: Григорьева Т.Ф. Становление и развитие краеведения в Южной Украине в конце ХУІІІ-первой половине ХІХ в.// Историческое краеведение в СССР: Вопросы теории и практики. Сборник научных статей.-К.,1991.-С.85-94; Журба О. Культурна та історико-археографічна діяльність архієпископа Гавриїла (Розанова В.Ф.) в Південній Україні // ДІАЗ.-Дніпропетровськ,1997.-Вип.1. -С.220-238; Бондар Г.С. Публікації джерел з історії України в газеті «Одесский вестник»: А.О.Скальковський// ЗІФ ОДУ.- 1999.-Вип.8.-С.222-226; Хмарський В.М. Початок археографічної діяльності в Одесі// ЗІФ ОДУ.-1997.-С.183-192; Він же. З історії розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Скальковський.//ЗІФ ОДУ. -1998.–Вип.6. -318с.

3. Бачинський А.Д. Н.И. Пирогов и Одесское общество истории и древностей. 1839-1989. Тезисы докладов юбилейной конференции 27-28 октября 1989 г. -Одесса, 1989.

4. Устав Одесского Общества истории и древностей. -Одесса, 1839.

5. Учреждение, состав и действия Общества//ЗООИД.-1844.-Т.1.-С.565,577; Отчет о состоянии и действиях Одесского общества истории и древностей.-Одесса,1841. (Отчет 1840).-С.7-8; ДАОО.-Ф.93.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.21зв.-22.

6. Учреждение, состав и действия Общества.-С.574-576; Отчет 1840.-С.14; Отчет о путешествии, совершенном в 1840 и 1841 годах по Южно-Славянским землям // ЗООИД.-1844.-Т.1.-С.518; Мурзакевич Н.Н. Автобиография.-Одесса,1889.-С.142-143; ДАОО.-Ф.93.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.141; Спр.2.-Арк.91-92; Спр.3.-Арк.15; ІР НБУ.-Ф.V.-Спр.614.-Арк.13-18.

7. Отчет 1840.–С.4,7,14; Отчет Одесского общества любителей истории и древностей с 1-го января по 14-е ноября 1841 года.–Одесса,1842.–С.2,12; Отчет Одесского общества истории и древностей, с 14 ноября 1841 по 14 ноября 1842 года.–Одесса,1843.–С.5,15,21,22; Отчет Одесского общества истории и древностей, с 14 ноября 1842 по 14 ноября 1843 года.–Одесса,1843 (далі – Отчет 1843).–С.14,20,21; Отчет Одесского общества истории и древностей, с 14 ноября 1843 по 14 ноября 1844 года.–Одесса,1845 (далі – Отчет 1844).–С.17; ДАОО.– Ф.93.–Оп.1.–Спр.1.–Арк.9,28,37,42,54,60,76зв.,110,156зв.

8. Отчет 1840.–С.11-13; ДАОО.–Ф.93.–Оп.1.–Спр.1.–Арк.28зв.,32зв.-34зв.

9. ДАОО.–Ф.93.–Оп.1.–Спр.1.–Арк.88, 90-90зв., 108, 112зв., 124, 129, 148, 162. Про причини затримки виходу першого тому “Записок” див. ЗООИД.–1844.–Т.1.–С.[I-IV].

10. Отчет 1848.-С.14; Отчет 1850.-С.7; ДАОО.-Ф.93.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.29-30, 66, 76, 82,88,90,97,112,119; Спр.3.-11,15,45,63,71,75,84,88,93-94.

11. Отчет 1840.-С.16; Отчет 1845.-С.6; Отчет 1845.-С.10.; Отчет 1850.-С.5; Отчет 1851.-С.5,8; ДАОО.-Ф.93.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.2,9; Спр.3.-Арк.1,91.

12. Мурзакевич Н.Н. Автобиография.-С.208; Отчет 1844.-С.6; Отчет 1848.-С.8-9; Отчет 1849.-С.5,12-13; ДАОО.-Ф.93.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.158; Спр.2.-Арк.70,79-80.

13. Отчет 1840.-С.4,17; Отчет 1841.-С.10; Отчет 1841.-С.12; Отчет 1842.-С.7; С.4-5,16; Отчет 1847.-С.7; Отчет 1848.-С.5,7,17; Отчет 1849.-С.5; Отчет 1851.-С.5,17; Отчет 1852.-С.5,6,14; ДАОО.-Ф.93.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.11,60,81,141,153; Спр.2.-Арк.46,80-81,84-85; Спр.3.-Арк.45,72; Мурзакевич Н.Н. Автобиография.-С.146-147.

14. Хмарський В.М., Чижевський І. До історії публікації «Истории о казаках» С.Мишецького та «Описания Запорожской Сечи» В.Чернявського //ЗІФ ОДУ.-1998.-Вип.7.

15. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.).-К., 1959.

16. Отчет 1843.-С.6; Отчет 1849.-С.5-7,20; Отчет 1851.-С.6; Отчет 1852.-С.4,11; ДАОО.-Ф.93.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.42,119; Спр.2.-Арк.9,15,21,33, 101,115; Спр.3.-Арк.11,23,37,50,66,68,71,74,87; Маркевич А. А.А.Скальковский.-Одесса, 1900.-С.12.

17. Отчет 1845.-С.5; Отчет 1849.-С.9-10; Отчет 1850.-С.10; ДАОО.-Ф.93. - Оп.1. - Спр.2. - Арк.88,92,97 - 98,107,111,119; Спр.3. - Арк.1,3,7,19,26 -27,38,51,67,90,93.

18. Отчет 1840.-С.9; Отчет 1843.-С.7; Отчет 1844.-С.16; Отчет 1845.-С.8-11; Отчет 1846.-С.5; Отчет 1847.-С.12-14; Отчет 1849.-С.6-7; ДАОО.-Ф.93.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.17,20,24,28,34,105,119; Спр.3.-Арк.11,40.

19. Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина ХУІІІ-середина ХІХ ст.)-Харків, 1996.

20. Журба О. Спроба обгрунтування моделі дослідження процесу формування української національної археографії // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р.

21. Дорошенко Д.І. Огляд української історіїографії.-К., 1996.

22. Иконников В.С. Опыт русской историографии.-К.,1891.-Т.1.-Кн.1.

ДОДАТОК

Археографічні публікації Одеського

товариства історії та старожитностей (1844–1853 рр.)

І. Окремі археографічні публікації

1. История о казаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся, сочиненная от инженерной команды.-Одесса, 1852.-92с.

2. ІІ. Археографічні публікації в «Записках».

3. Договорная грамота сербского краля Стефана Уроша с Дубровником (Рагузою).- ЗООИД.-Т.1.-С.335-336.

4. Ярлыки Тохтамыша и Сеадет-Гирея.-ЗООИД.-Т.1.-С.337-346.

5. Грамота молдавского воеводы Александра, о пожаловании Михаила Попши, за службу, двумя селами.-ЗООИД.-Т.1.-С.346-348.

6. Грамота, данная монастырю Киприана в Бессарабии, Антиохом Константином воеводою Молдо-Влахийским, в 1698 году.-ЗООИД.-Т.1.-С.349-351.

7. Грамота Петра І-го, 14 октября 1704 года.-ЗООИД.-Т.1.-С.351-372.

8. Указ Петра І-го 21 сентября 1724 года о приисках каменного угля.-ЗООИД.-Т.1.-С.372-374.

9. Донесение российского резидента при крымском хане Никифорова о низложении Крым-Гирея.-ЗООИД.-Т.1.-С.374-378.

10. Извлечение из турецкой рукописи общества, содержащей историю крымских ханов.-ЗООИД.-Т.1.-С.378-392.

11. История города Херсона, сочинение императора Константина порфирородного.-ЗООИД.-Т.2.-С.118-139.

12. Безыменного Перипл Понта Евксинского и Меотийского озера.-Т.2.-С.232-244.

13. Молдо-Влахийские грамоты, хранящиеся в Бессарабии.-Т.2.-С.562-567.

14. Статейный список великого государя е.ц.в. посланников: столь-ника Василия Михайловича Тяпкина, дьяка Никиты Зотова, к крымскому хану Мурад-Гирею, в 1681 г. -Т.2.-С.568-658.

15. Высочайшие рескрипты, данные императрицею Екатериною ІІ на имя екатеринославских гражданских губернаторов.-Т.2.-С.659-666.

16. Собственноручные распоряжения князя Потемкина-Таврического во время второй турецкой войны, в царствование императрицы Екатерины ІІ.-Т.2.-С.667-674.

17. Крымские ханские ярлыки.-Т.2.-С.675-679.

18. Фирман, данный турецким султанам Мустафою, по прошению константинопольского патриарха Серафима, митрополиту Гедеону, на крымскую епархию.-Т.2.-С.680-684.

19. Сказания священника Иакова.-Т.2.-С.685-693.

20. Девар Сефафаим.-Т.2.-С.693-704.

21. Инструмент разграничения земель между Россией и Портою в 1742 г. -Т.2.-С.834-835.

22. Реляция от 24 сентября 1764г. о заложении, по всевысочайшему е.и.в. соизволению, новой крепости св. Дмитрия Ростовского.-Т.2.-С.835-838.

23. Перипл Скилакса Кариандского.-Т.3.-С.130-134.

24. Скимна Хиосского отрывки.-Т.3.-С.135-143.

25. Молдовлахийские грамоты, хранящиеся в Бессарабии.-Т.3.-С.248-268.

26. Список с отписки к государям царям и великим князьям всея Руси Иоанну Алексеевичу и Петру Алексеевичу, боярина Бориса Шереметьева, о взятии и разорении города Казыкерменя.-Т.3.-С.269-272.

27. Журнал высочайшему е.и.в. путешествию из Санкт-Петербурга в Киев, из Киева, через Кременчуг, в Херсон и Старый Крым, а оттуда через Полтаву, Харьков, Белгород, Курск, Орел и Тулу в Москву, и из Москвы в Санкт-Петербург, продолжавшемуся 1789 года генваря с 2 июля по 12 число.-Т.3.-С.273-288.

28. Описание городов и уездов Азовской губернии (1779 года).-Т.3.-С.289-305.

29. Путешествия и посольства г-на Гилльберта де Ланнуа, кавалера золотого руна, владельца Санта Виллерваля, Троншенна, Бомона, Вагени, в 1399-1550 годах.-Т.3.-С.433-465.

30. Путешествие по Новороссийскому краю Ионы, митрополита русского, в 1791 году.-Т.3.-С.556-563.

31. В бозе почившему святейшему князю Григорию Александровичу Потемкину-Таврическому последнее целование Амвросия архиепископа Екатеринославского и Херсонско-Таврического, 1791.-Т.3.-С.563-564.

32. Описание реки Днепра от м.Преволочного до Черного моря.-Т.3.-С.571-580.

33. Всеподданейшее донесение императрице Екатерине ІІ, генерал-поручика Текелия, об уничтожении Запорожской Сечи.-Т.3.-С.587-589.

34. Пределы кочевых кубанцев с российскими владениями в 1789 году.-ЗООИД.-Т.3.-С.589-590.

35. Застроение города Гаджибея, теперь Одесса, в 1794 году.-ЗООИД.-Т.3.-С.590-594.

ІІІ. Статті, в яких опубліковано історичні джерела.

36. Надеждин Н.И. О местоположении древнего города Пересечина, принадлежавшего народу уличам.-Т.1.-С.244-256.

37. Сафонов С. Остатки греческих легионов в России или нынешнее население Балаклавы.-Т.1.-С.205-238.

38. Скальковский А. Сравнительный взгляд на Очаковскую область в 1790 и 1840 годах.-Т.1-С. 257-276.

39. Гавриил (РозановВ.Ф.) Хронологико-историческое описание церквей епархии Херсонской и Таврической.-Т.2.-С.140-210.

40. Гавриил (Розанов В.Ф.) Отрывок повествования о Новороссийском крае, из оригинальных источников почерпнутый.-Т.3.-С.338-432.

41. Мурзакевич Н. Начало книгопечатания в Новороссийском крае.-Т.2.-С.211-219.

42. Мурзакевич Н. Сведения о некоторых православных монастырях епархий Херсонской и Кишеневской.-Т.2.-С.302-329.

43. Мурзакевич Н. Килийская церковь св. Николая и ее достопримечательности.-Т.2.-С.484-488.

44. Соколов Г. Историческая и статистическая записка о военном городе Елисаветграде.-Т.2.-С.384-404.

45. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд на успехи умственного образования в Новороссийском крае.-Т.2.-С.330-356.

46. Смольянинов К. История Одессы.-Т.3.-С.338-432.

1. ІV. Описи історичних джерел.

47. Турецкие акты, хранящиеся в Одесском городском музее.-Т.1.-С.637-638.

48. Татарские и турецкие акты, доставленные в Общество.-Т.1.-С.638-640.

49. Древние еврейские кодексы и другие памятники.-Т.1.-С.640-649.

50. Рисунки Василия Барского.-Т.1.-С.649-651.

51. Михневич И. О еврейских манускриптах, хранящихся в музеуме Одесского общества истории и древностей.-Т.2.-С.47-77.

52. Записка о содержании старых письменных актов Новороссийского края.-Т.2.-С.740-787.

53. Достопримечательные рисунки и чертежи, хранящиеся в музеуме Общества.-Т.2.-С.839-840.

54. Исторические портреты, находящиеся в зале Общества.-Т.2.-С.840.

55. Prospectus der Odessaer Gessellschaft fur Geschichte und Alterthumer gehorenden altesten Hebraischen und Rabbinischen manuscripte.-Odessa,1845.-92 с.