Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Більшовицько-марксистський геноцид української нації

Цей геноцид має велику попередню історію, що розпочинається марксистським вченням про революційну перебудову світу.

Викладене в десятках товстих томах Маркса і в стисло-концентрованому, спресованому до гасел «Маніфесті комуністичної партії» (Госполитиздат. М., 1950), це вчення наскрізь просочене звіриною злістю, закликами до насильства, до всесвітньої кривавої бойні. Складається враження, що автор цього маячного навчання страждав патологічною ненавистю до усього світу, роду людського або, як сказав поет: — И все, что пред собою видел, он презирал и ненавидел! Наче в нього не було нічого такого, що дороге більшості людей — батьківщини, національності, моралі, честі, совісті, сорому, не було нічого святого. А була лише всепожираюча демонічна жага влади, світового панування з метою переробити цей ненависний йому рід людський за власним огидним образом і подобою.

Особливо люто він зневажав, ненавидів село, селянство: «ідіотизм сільського життя» [1]; «Селяни — не революційні, а консервативні. Навіть більш, ніж реакційні: вони прагнуть повернути назад колесо історії» [2]. Для Маркса, зведеного, немов курок, готового, до революції, людини, що скеровує колесо історії тільки вперед, важко навіть уявити більшого ворога, аніж байдужого до революції селянина, який ще й перешкоджає, крутить його колесо назад.

Фахівці давно розкрили, а саме життя, за минулі від часу його написання майже 200 років, незаперечно засвідчило неспроможність, хибність марксового вчення, яке не витримало перевірки часом і зазнало цілковитого краху. Не збулися основні його передбачення, пророцтва: капіталізм так і не загинув, а навпаки, успішно розвивається; так і не знищена приватна власність: буржуа, капіталісти, бізнесмени процвітають і виявилися не такими вже всі підряд людожерами, якими зображав їх великий революціонер-«гуманіст»; вони не «тремтять» перед своїм «гробарем» — робітничим класом, з яким у розвинутих капіталістичних країнах виробили взаємоприйнятні виробничі відносини, що забезпечили йому чудові трудові і соціальні умови. Після розвалу СРСР, що тримав на у багнетах весь соціалістичний табір, тільки Північна Корея і Куба ще прямують марксистським шляхом, пожинаючи гіркі плоди. Більше охочих вставати на цей шлях у нинішньому світі немає. А Китай давно бурхливо розвивається не за марксівськими рецептами.

До того ж це вчення виявилося і наскрізь брехливим.

Під прикриттям гучних закликів, гасел про нібито батьківське співчуття до нещасних пролетарів, робітників, заради щастя яких і проголошувалася, мовляв, всесвітня комуністична революція, ретельно була замаскована справжня засекречена мета: за допомогою революції пролетарів здобути світове панування, абсолютну владу, диктатуру для марксів і К°.

«Серед усіх класів, що протистоять нині буржуазії, тільки пролетаріат є справді революційним класом… першим кроком революції є перетворення пролетаріату в панівний клас… Пролетаріат використовує своє політичне панування для того, щоб вирвати в буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі засоби виробництва в руках держави, тобто пролетаріату» [1], а насправді в руках марксистської верхівки, що править пролетаріатом. Це і є справжня мета, мрія марксизму*.

Чому саме пролетарів Маркс визначив головною революційною силою? Чому не робітників, хоча, немов спритний циркач, жонглер, без кінця підлещується до них, розхвалює, ставить поруч із пролетарями, то міняє їх місцями, обіцяє то пролетарям, то робітникам світове панування і саму революцію називає то пролетарською, то робітничою? Чому остаточно обирає все-таки пролетарів і в завершальному гаслі свого Маніфесту для робітників місця не знаходить: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»? Випадково все це чи ні? Ні, звичайно, тому що в Маркса випадків не буває, усе продумано, враховано, до дрібних деталей: великий учений, мислитель все-таки.

Справа стає зрозумілішою, коли довідуєшся, що означає слово «пролетар», що це за людина. У словнику В. І. Даля читаємо: пролетар — це бобир, бездомний або безземельний, безпритульний. В інших словниках: «найнижча незаможна верства громадян», «декласовані верстви суспільства». У самого Маркса: «Люмпен-пролетаріат — пасивний продукт гниття найнижчих пластів старого суспільства… пролетаріат не має власності… немає нічого свого, що потрібно було б йому охороняти… його ставлення до дружини і дітей не має нічого спільного із сімейними відносинами… Закони, мораль, релігія — усе це для нього всього лише забобони» [1]. Від Маркса ще можна довідатися, що пролетарі не мають також батьківщини і національності, тобто роду-племені. Отже, крім усього іншого, вони ще й безродні, інтернаціоналісти, космополіти**.

От яка людина, названа «пролетарем». І коли такі люди «об'єднуються» — виходить «пролетаріат».

І світове панування саме таких людей проголошує Маркс, саме їх закликає за допомогою насильства захопити всі багатства, скарби світу і внаслідок цього стати щасливими. Лише їх він вважає здатними на такий «подвиг». Маркс довго шукав виконавців своїх сатанинських задумів і таки знайшов: лише покидьки, здатні на такі «подвиги», бо для людей з нормальною психікою, мораллю, совістю ці «подвиги» огидні. І якщо очолити пролетарів (а це значно простіше, ніж очолити робітників, повну довіру і слухняність яких необхідно завоювати) у боротьбі за світове панування, то це панування автоматично опиниться в руках марксистських вождів.

І саме в цьому весь фокус, суть і секрет марксизму.

На Росію, добродії, мені наплювати, це тільки мотлох.

Я ненавиджу селян, мужиків... Селяни уособлюють усе те, що я ненавиджу — традиції, віру, релігійний ентузіазм, ручну працю. Я заграю, навіть підлещуюсь до них, але я їх ненавиджу. Я бажаю, щоб вони всі загинули, всі до одного…

…Я сподіваюся, що ми вигадаємо спосіб… замордувати всіх селян…

…Кров — найкраще добриво, яке дає нам природа [3].

В. Ленін

Ми повинні перетворити Росію на пустелю, населену білими неграми, яким ми дамо тиранію, що ніколи і не снилася найстрашнішим деспотам Сходу... Ми проллємо такі ріки крові, перед якими здригнуться і сполотніють усі втрати капіталістичних воєн... Найбільші банкіри з-за океану якнайтісніше працюватимуть з нами. Якщо ми виграємо революцію, розчавимо Росію, то на її похоронних уламках зміцнимо владу сіонізму і станемо такою силою, перед якою увесь світ опуститься на коліна. Ми покажемо, що таке справжня влада. За допомогою терору, кривавих лазень ми доведемо російську інтелігенцію до повного отупіння, до ідіотизму, до тваринного стану… А наші юнаки в шкіряних куртках — сини годинникарів з Одеси й Орші, Гомеля й Вінниці — о, як чудово, як прекрасно уміють вони ненавидіти все російське!.. З якою насолодою вони фізично знищать російську інтелігенцію — офіцерів, інженерів, учителів, священиків, генералів, агрономів, академіків, письменників!.. [4]

Л. Троцький

Інтернаціонал розпорядився, щоб європейська революція почалася в Росії. І почнеться… тому що немає в нас для неї надійної відсічі ні в керівництві, ні в суспільстві. Бунт почнеться з атеїзму і грабежу всіх багатств. Звергнуть релігію, зруйнують храми і перетворять їх на казарми, стайні, заллють світ кров'ю, а потім самі злякаються… Євреї погублять Росію і очолять анархію [5].

Ф. Достоєвський

Справжню потайну суть, мету марксизму відверто, без найменшого сорому продемонструвала більшовицька революція, затіяна її вождями, одноплемінниками, старанними учнями Маркса лише заради захоплення у свої руки жаданої влади.

Серед усіх без винятку відомих революцій вона єдина виявилася настільки ґрунтовно, детально розробленою теоретично й практично. Її підготовці і реалізації присвятили десятки років завзятої праці, сотні капітальних робіт Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін (не згадуємо інших численних незначних мудреців). Їх постулати проголосили на все ХХ століття найбільші мислителі, теоретики, практики революційної перебудови світу, вершителі долі людства. У свідомості багатьох вони залишаються такими і сьогодні, такими ж, як і Гітлер або Мао Цзедун, який свого часу заявив: найбільші політики ті, які мають мужність знищити більше людей, — немає нічого страшного в термоядерній війні: якщо в ній загине навіть половина китайців, то половина все ж залишиться.

Особливо ревно, сумлінно більшовицькі вожді засвоїли марксистську ненависть, презирство до села, мужика: у всіх текстах дореволюційних програм більшовицької партії селянство жодного разу навіть не згадувалося як союзник, навіть учасник революції. Ця ненависть підсилилася ще й особистими мотивами основного більшовицького вождя Леніна. Коли мама (у дівоцтві Бланк) на честь закінчення університету подарувала йому невеликий маєток (один з двох, якими володіла) з селом, місцеві селяни незабаром так зненавиділи нового пана, який гаркавить, що юний новоспечений поміщик у відповідь ще більше зненавидів їх. І відтоді вислів «дегевенский идиотизм» (рос.) став його улюбленим. Однак теорія теорією, ненависть ненавистю, а грішне життя іноді змушує забувати про них, якщо того вимагає політична ситуація. А саме така ситуація склалася для більшовиків у самий переддень їхньої революції.

Після провалу більшовицького путчу 1905 року* партія була розгромлена, її залишки пішли в підпілля і фактично не діяли аж до 1917 р., її керівні кадри, активісти опинилися у в'язницях і засланні, а вожді, включно з Леніним, втекли за кордон і переховувалися, животіли там 12 років, втративши найменшу надію на саму можливість революції. І коли гримнуло лютневе повалення царату, воно застало їх, зокрема Леніна, зненацька, виявилося несподіванкою — громом серед ясного неба. Коли Леніну прибігли повідомити цю радісну звістку, найбільший революційний провидець накинувся на своїх інформаторів мало не з матюками і кулаками, у гніві репетував, що цього не може бути, що це провокація. І повірив лише газетам. Зовсім розгубленим більшовицьким вождям слід було повертатися в Росію з повним нерозумінням політичної обстановки в ній і без будь-якого плану дій.

Єдине, що вони чудово розуміли, то це те, що потрібні гроші і чималі, тому що без них революції не зробиш.

За порадою і з допомогою старого друга, соратника у путчі 1905 року, мільйонера, хитрого єврея Парвуса Ленін уклав таємний договір з німецьким Генштабом: після захоплення влади більшовики виводять Росію з війни, а Генштаб дає йому зараз на переворот мішки валюти й у запломбованому вагоні перевозить його з цими грішми, а також соратниками зі Швейцарії до Росії.

З величезними коштами, отриманими від американських олігархів, повернувся в Росію і Троцький.

Однак після повернення, крім іноземних грошей, у більшовицької верхівки більше нічого не було.

У лавах більшовицької партії, що вийшла з підпілля і фактично була розваленою, нараховувалося близько 25 тисяч членів, водночас у партії есерів — значно більше, у кадетській партії — понад 400 тисяч. Вона не мала жодного впливу на політичну ситуацію в країні, так само як авторитету, підтримки серед робітників, не кажучи вже про селян, якими верховодили есери. До того ж у ній панував ідеологічний різнобій, розкол на різноманітні угруповання, клани. А ще великі розбіжності, протиборство, сутички панували серед її керівників.

Зваживши на це, Ленін вирішив, що більшовики повинні, насамперед, негайно заявити про себе. Першу голосну заяву він зробив у ніч повернення 3 квітня 1917 р. із броньовика на Фінському вокзалі столиці, закликаючи Росію до негайної соціалістичної пролетарської революції, «про яку так довго говорили більшовики». Цей заклик не викликав особливого ентузіазму в країні, а Плеханов навіть назвав його цілком справедливо «маревним», але зате Росія почула про існування в ній більшовиків.

Ще голосніше більшовики заявили про себе 3 липня: під час мирної демонстрації в Петрограді вони організували збройну вилазку, влаштували кровопролиття, спровокували жорстоку розправу влади над демонстрантами. Внаслідок цієї безглуздої провокації партія, яка ще не встигла прийти до тями, знову була розгромлена, змушена знову тікати в підпілля. Її газети, друкарні, на створення яких пішло чимало привезених грошей, були знищені, багатьох партфункціонерів відправили за ґрати.

Одночасно в руки контррозвідки потрапили документи про німецькі гроші Леніна. Проти нього і низки його соратників порушили кримінальну справу, звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини, у зраді батьківщини, їх розшукувала прокуратура Петроградської судової палати. Ленін негайно втік у Розлив, потім у Фінляндію і причаївся там на цілих три місяці. Навіть після повернення в Петроград 7 жовтня, він переховувався ще майже місяць, аж до перевороту. Однак відчувши, що переворот може відбутися і без нього, що з його рук вислизає влада, він переборов свій страх і переодягнений у жіночий одяг (більшовики брехливо приписують це перевдягання Керенському) у ніч повстання з'явився в Смольний і взявся за кермо.

Тільки все це буде згодом. А відразу після повернення йому довелось вирішувати важке, як камінь, завдання:

• Де знайти силу, здатну привести до влади фактично розгромлених більшовиків?!

• Як цю силу зрушити на такий крок, як її обдурити; чим спокусити; звабити; які для цього потрібні гасла?!

Марксистська теорія в цьому випадку не могла допомогти ні на йоту. Збирати люмпенів-пролетарів, організовувати їх у клас не було ні сили, ні часу. Робітники відверто не підтримували більшовиків. Та й революція їм зовсім не була потрібна: вони мали роботу, непогану зарплату, броню від фронту на величезних оборонних підприємствах. До того ж з ними загравали, шукали їхньої підтримки й уряд, і багато партій, значно авторитетніших, ніж більшовицька. Не потрібна була революція і селянам. Їм потрібне було лише якнайшвидше закінчення війни і поміщицька земля, оскільки землі, яку їм дав свого часу Столипін, убитий юдо-марксистами, було замало. Якби він залишився живий, то, можливо, за 1911–1917 роки цілком вирішив селянське земельне питання, завершив би наведення порядку в країні, врятував би царя, не допустив би ні війни, ні лютневої революції. Можливо. Але його вбили, щоб йому не вдалося цього зробити.

Отже, крім Леніна і певної частини більшовицької верхівки, яка день і ніч мріяла про владу, революція нікому більше не була потрібна.

Становище здавалося абсолютно безвихідним, не було найменшої надії.

У той момент була тільки одна сила, що могла дати владу більшовикам — це ненависне Леніну селянство.

Переважну більшість солдатів і матросів становили саме селяни. Їм давно осточортіла війна, окопи, і вони вже потрохи покидали фронт, бігли додому і захоплювали поміщицькі землі. Потрібно було терміново знайти гасла, які б торкалися насущних, животрепетних інтересів, нестатків села, мужика.

Ленін знайшов їх, точніше, узяв готовими. Їх виявилося всього два:

• Геть війну! (Декрет про мир). Він задовольняв одночасно і селян, і німців, оскільки означав вихід Росії з війни.

• Землю селянам! (Декрет про землю).

Перший «подарував» йому разом із грішми німецький Генштаб. Другий він украв в есерів, які не наважилися до кінця скористатися ним, тобто — закликати селян силоміць захоплювати поміщицькі і монастирські землі, як це зробив Ленін. Він проголосив також вічний союз робітників і селян під мудрим керівництвом більшовиків, які надалі пильно стоятимуть на захисті цього братерського союзу.

Усе це мало приголомшуючий успіх серед селянства, за одну мить більшовики стали його кумирами, яких воно відразу привело до влади на своїх солдатсько-матроських багнетах.

Запам'ятаймо це.

Трохи згодом Ленін вигадав гасло і для люмпен-пролетарів, утім, як і для робітників, селян, солдат, матросів, що з величезним ентузіазмом підхопили і реалізували його:

Грабуй награбоване!

Як і слід було очікувати, захопивши владу у великій, досить заможній країні, що успішно розвивалася, більшовики за мить занурили її в безодню багаторічної тотальної розрухи, убогості, голоду, неймовірних народних страждань, в непроглядний морок, розпач.

Вони встановили на десятиліття диктатуру воістину тваринного режиму масових репресій, беззаконня, нечуваних за своїм бузувірством масових катувань, страт. Цей режим нацькував брата на брата, сина на батька, організував братовбивчу громадянську війну, три моторошні голодомори, вкрив країну густою мережею концентраційних таборів і катівень для допитів, перетворив її в суцільну всенародну в'язницю, залив кров'ю. Він нищив народну культуру, традиції, дав волю, тваринним інстинктам, пристрастям, привселюдно поглумився над вірою, культовими храмами усіх віросповідань, тисячі церков, мечетей, синагог, соборів, монастирів перетворив на склади, стайні, в'язниці, а 60 тисяч із 80 існуючих у той час — зруйнував вщент. Він прокляв, розіпнув самого Бога, а богами призначив своїх вождів-зарізяк. І сьогодні, через сто років, руїни дивних своєю колишньою красою створінь рук людських, безцінних історичних культових пам'яток по всій країні свідчать, волають про незрозумілу тваринну природу, суть того мерзенного вчення, тієї революції, режиму, який вона запровадила.

«Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі, трупів, ми можемо (і тому повинні) провести конфіскацію церковних цінностей із шаленою і нещадною енергією, не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору...

…Чим більше представників реакційної буржуазії і реакційного духівництва вдасться нам під час цього розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років про жодний опір вони не посмітили й подумати» (З листа-директиви Леніна від 19.03.1922 [6]).

Тільки за період від 1918 до 1924 року, тобто за 6 років (з них 4 роки до хвороби і смерті від сифілісу, країною, диктатурою безпосередньо керував найбільший революціонер, теоретик і найбільший нелюд Ленін). Внаслідок репресій, голоду і громадянської війни загинуло понад 20 мільйонів осіб, тобто 3,3 мільйона на рік, це удвічі більше, ніж загальна чисельність жертв Першої світової війни — 9 млн. У громадянській війні загинуло 15 млн, з яких тільки 400 тис. на полі бою. А в першій світовій війні Росія втратила два мільйони.

Після захоплення влади невелика жменька більшовицької верхівки старанно концентрувала її у своїх руках — у Політбюро ЦК своєї партії — верховному органі абсолютної диктатури.

Саме в цьому органі вони відверто, без приховування реалізували раніше таємну доктрину марксизму, яка становить його суть: у складі цього Політбюро практично згуртувалися лише одноплемінники Маркса, у руках яких і опинилася абсолютна влада.

Правда, серед них виявився один трохи «не свій» — грузин Сталін, якого протяг особисто Ленін. За що, за які заслуги для нього був зроблений такий «антимарксистський» виняток, за що його так «любив» і проштовхував нагору Ленін, залишається не з'ясованим.

Зате тепер загальновідомо, яку ціну заплатили тодішні члени Політбюро за цей, здавалося б, невинний відступ від постулатів доктрини свого великого вчителя-одноплемінника, таємної для непосвячених, але добре відомої їм. За довгі роки спільної діяльності Сталін довідався чимало про їхні злочини, ретельно вивчив їхню таємницю, справжню тваринно-диявольську натуру й суть і в лютій сутичці з ними за встановлення своєї особистої абсолютної диктатури в 30-ті роки протяг їх через тортури своїх катів, через ганебні судилища і майже всіх знищив. Не уникнув такої долі і значно раніше виселений із країни і непогано влаштований в Мексиці Троцький: після декількох невдалих замахів сталінський агент все-таки проломив йому голову льодорубом.

Від 1917 р. і до розвалу СРСР, тобто впродовж 84 років Політбюро залишалося верховним органом абсолютної політично-державної влади. Йому беззаперечно підпорядковувались ради всіх рівнів, до Верховної включ-но, а також уряд, армія, суди, правоохоронні і каральні органи, профспілки, громадські організації.

За всі ці роки в складі Політбюро не було жодного, геть жоднісінького справді робітника, селянина, пролетаря.

Ось так цей парторган впродовж століття демонстрував усьому світові безпардонну облудність юдо-марксизму, що клявся за допомогою революції дати владу, всесвітнє панування пролетарям, робітникам, селянам, солдатам, матросам і кому там ще всезагальне щастя. Насправді всім дали дулю, а здобута з їх допомогою влада виявилася в руках замкнутої, безконтрольної групи вождів-партократів, одноплемінників Маркса.

А розруха і народні нещастя розпочалися буквально від перших днів більшовицької диктатури. Тільки-но вона за максимально стислий час зруйнувала «до основи» управлінське, виробниче, господарсько-економічне життя країни, енергопостачання, транспорт, торгівлю, словом усе, що можна було зруйнувати, у містах відразу почався жорстокий дефіцит товарів і продовольства, запахло голодом. Це спричиняло обурення усього населення та робітників, почалися масові виступи проти більшовиків.

Становище гранично ускладнилося ще й необхідностю термінового виходу Росії з війни внаслідок фінансових зобов'язань більшовиків.

Очевидно, у перші дні приходу більшовиків до влади німецький Генштаб пред'явив партії Леніна свої рахунки — зажадав негайно відпрацювати отримані гроші і погрожував викриттям у випадку зволікання, що означало для вождя політичну смерть і всесвітню ганьбу. Тобто зволікання з виходом Росії з війни було для нього справді «смертельним»! Буквально через лічені дні після більшовицького захоплення влади радянська делегація на чолі з Іофе вже розпочала з німцями мирні переговори. Наче у більшовиків не було жодних інших важливіших і терміновіших справ, — цими переговорами щодня в поті чола і спини займалася вся більшовицька верхівка разом із Леніним. Чудово розуміючи, що він безпомічно висить у них на гачку і виконає будь-які умови, німці пред'явили воістину дивовижні, драконівські умови миру: вони відбирали в Росії територію обсягом понад 150 тисяч квадратних кілометрів, зокрема всю Україну, частину Білорусії і Прибалтики, територію Кавказу, ще й призначили контрибуцію сумою 6 мільярдів золотих рублів. Після підписання договору німці захопили понад 1 мільйон квадратних кілометрів російської території, зажадали віддати їм Чорноморський військовий флот.

Зрозуміло, у такій безвиході Ленін погоджувався на беззастережне підписання цього диявольського договору, був готовий віддати половину Росії, аби німці залишили його в спокої й перестали шантажувати. Зрозуміло й те, що проти його підписання рішуче виступили навіть найближчі соратники Троцький, Свердлов, Бухарін, більшовицький ЦК, «ліві комуністи», ВЦВК, навіть вірна коханка І. Арманд, тобто всі, хто мав голову.

Немов зацькований звір, вождь метався між своїми соратниками, просив, благав, перед Троцьким навіть падав на коліна і таки вимолив підписання цього ганебного договору.

Страшно дорого обійшлися країні, її народові ленінське диявольське зрадництво батьківщини, служба німецькому Генштабові заради задоволення своєї патологічної спраги особистої влади.

Якби Брестський мир був єдиним злочином Леніна, більшовиків, то й тоді вони б заслуговували прокльону. Але вони зробили їх стільки, що й усіх прокльонів не вистачить, а серед цих злочинів Брестський договір просто посередній.

До розрухи, голоду, загального розпачу додався ще і цей «мирний договір». Країна буквально закипіла ненавистю до більшовиків, над якими нависла реальна загроза втрати влади.

Рятуючи свою шкуру, вони нацькували голодуючих робітників на селян:

— Йдіть у село і забирайте хліб, який ховають від вас куркулі!

Голод, як кажуть, не тітка, і злюмпований робітничий клас із задоволенням прийняв це «чудове» гасло і поринув у село грабувати до-недавно віднайденого свого союзника, брата-селянина. Навесні 1918 року було терміново сформовано збройні робочі продовольчі загони, чисельність яких до осені перевищила 40 тисяч багнетів. Вони грабували село сумлінно, начисто. У разі потреби залучали й регулярні військові частини.

Ленін особисто керував цим грабежем, давав місцевій владі найсуворіші вказівки, директиви, вимагав їхнього негайного виконання:

«Розстрілювати змовників і тих, які вагаються, нікого не запитуючи і не допускаючи ідіотської тяганини…[7]

…Повісити (неодмінно повісити, щоб народ бачив) не менше 100 відомих куркулів… забрати від них весь хліб, призначити заручників. Зробити так, щоб на сотні верств навкруги народ бачив, тремтів, знав, кричав — душать і задушать куркулів. Телеграфуйте про одержання і виконання [8].

Під личиною «зелених» (ми потім на них усе звалимо) пройдемо на 100-200 верст і переві-шаємо куркулів, поміщиків, попів. Премія 100.000 руб. за вішальника» [6].

Не минуло й півроку, як більшовики почали війну проти селянства, яке дало їм владу. Ця війна тривала безупинно аж до 1954 р., тобто майже 40 років.

Село запекло пручалося юдо-більшовицькому грабежу, убило тисячі «продотрядовців». Однак сили були занадто нерівні і хліб викачували й викачували вщент. Голод, масова голодна смерть охопили сільські регіони насамперед України, Кубані, Поволжя.

Коли ходаки з українського села, що вимирало, прийшли за допомогою до Троцького, цей вилупок обурено сказав їм:

— Так хіба ж це голод?! От коли я доб'юся, щоб ваші матері їли своїх дітей, тоді й буде справжній голод! Тоді й приходьте! [9]

Знайшли в кого просити допомоги нещасні. Адже для більшовицьких вождів-нелюдів, мерзоти, у якої рука не здригнулася нишком розстріляти помазаника Божого — царя, разом з родиною дітьми, прислугою й доктором Боткіним, сіромахи-селяни були не людьми, а гноєм.

І селянам нічого не залишалося, як захищатися від цієї юдо-більшовицької звірини, нарощувати свій збройний опір. Тоді, по суті, і розпочалася чотирьохрічна громадянська війна, що злилася з білим рухом та інтервенцією Антанти.

Але і після чотирьох років війна селян з більшовиками не тільки не стихла, а й набрала нових обертів. По всій країні спалахнули масові збройні селянські повстання, насамперед у найзаможніших сільських регіонах, де більшовицький грабіж, репресії були особливо жорстокими, — на Україні, Кубані, Дону, Тамбовщині, на Поволжі. Вони почали поширюватися і у військових частинах. Повстав Кронштадт, після того як його моряки, селянські сини, побували під час відпусток у рідних вимираючих від голоду селах. На Тамбовщині на сторону селян перейшли військові підрозділи під командуванням Антонова.

Для більшовицької верхівки справа набрала настільки небезпечних обертів, що вона почала подумувати про втечу з країни, якщо не вдасться придушити селянство. На цей випадок Ленін, Троцький, Зинов'єв, Каменєв, Менжинський, Дзержинський, інші партбонзи перерахували на свої рахунки в іноземні банки величезні валютні суми.

Найбільш завбачливим серед них виявився голова ВЦВК, «всеросійський староста» Свердлов (Янкель Мойсейович Гаухман). Через багато років після його смерті (помер у 1919 р., у віці 34 роки за таємничих не цілком відомих дотепер обставин) у кремлівському складі знайшли його особистий величезний сейф. Він виявився вщент заповненим коштовностями, ювелірними виробами, золотими монетами, закордонною валютою. У ньому також знайшли цілу купу закордонних паспортів — його, членів родини і найближчих родичів. Усе це було приготовлене, очевидно, на випадок, якщо доведеться чкурнути.

А наразі більшовицькі вожді спрямували на придушення селянського повстання всю міць Червоної Армії, каральних органів, партійно-радянський актив. Кронштадтське повстання утопили в крові матросів, яких косили кулеметами, артилерією.

Під час придушення «антонівщини» Тухачевський і Антонов-Овсієнко застосували отруйний газ. За укриття «бандита» або зброї, хазяїна садиби розстрілювали на місці, родину виселяли, будинок спалювали. За підтримку, допомогу повстанцям у селах розстрілювали кожного десятого мешканця, репресували родини, чинили звірства, які потім, в роки Вітчизняної війни фашистські карателі застосовували проти мирного населення на окупованих територіях: вони все-таки не наважилися, на відміну від більшовицьких карателів, застосовувати гази. Схожі «заходи» проти повсталих селян застосовували по цілій країні. Наприклад, для придушення селянських бунтів у Хакасії, командир, відомий згодом як дитячий письменник Аркадій Гайдар власноручно розстрілював до 19 полонених «бунтівників» щодня.

Однак ці звірячі репресії не вирішували проблеми, а лише посилювали ненависть селянства до більшовиків, зміцнювали опір хлібозаготівлям. Село перестало засівати свої поля: бо й так більшовики відберуть врожай. Засівали лише невеликі ділянки для вирішення сімейних нестатків. Але забирали і це. Фактично «дану» у 1917 році селянам землю більшовики відібрали, точніше, селяни самі їм повернули, як непотрібну.

Більшовицький грабіж, репресії спричинили таку руїну, запустіння села, його ріллі, нив, якого не було ніколи впродовж усієї минулої багатотисячної історії. Навіть монголо-татарську навалу за масштабами завданих збитків ніяк не можна порівняти з жахами юдо-більшовицької навали.

Зрештою стало зрозуміло і більшовикам: у таких умовах без армії, зброї, крові хліб у села не візьмеш, та й брати незабаром буде нічого. І це змусило їх відступити і почати нову політику у відносинах із селянами — НЕП, замінити «продрозверстку» «продподатком». Тільки після цього село вгамувалося, селяни відклали зброю, взялися за плуг і швидко нагодували країну. Тоді закінчився голод.

Використавши в 20-х роках у війні із селянством, своїм народом давно, з більшовицьких часів, забуту зброю — голод, голодомор, заново випробувавши і належно оцінивши його високу ефективність, юдо-більшовики взяли ці методи на постійне озброєння і застосували її ще двічі — у 1932-1933 роках і 1946-1947 роках. У ці періоди зазначені методи були вже значно вдосконалені, доведені до «кондиції», про яку мріяв Троцький, — коли «матері їдять своїх дітей».

Вони застосовували цю улюблену ще стародавніми юдеями зброю вибірково — насамперед для найзаможніших, багатих хлібом регіонів, де суцільна колективізація напоролася на завзятий, запеклий опір селян. Серед них лідирували Україна і заселені переважно роботящими, сумлінними, вмілими українцями Кубань, Поволжя та деякі райони Сибіру.

Тільки в одній Україні голодоморами 1921–1923 рр., 1932–1933 рр. і 1946–1947 рр. знищили близько або понад 15 мільйонів (хто може точно порахувати?!) дітей, жінок, чоловіків, старих, які в моторошних, невимовних стражданнях гинули страшною, повільною смертю. Для вбивства такої маси людей, яка майже вдвічі перевищує загальну кількість жертв усіх країн-учасниць Першої світової війни, а за темпами їхнього знищення перевершує воєнні вчетверо, режимові не довелося застосовувати військо, танки, авіацію, артилерію, отруйні гази. Він не витратив ані копійки на їхнє поховання, могили, труни: померлих, немов падло, скидали в рови, ями і байдуже засипали. Кати не лише все це організували: заздалегідь відібрали від своїх жертв майно і їжу до останньої крихти, а й ретельно приховували свої злодіяння від неголодних у власній країні й від зовнішнього світу, і ще старанніше припиняли найменші спроби допомоги голодуючим або їхні спроби вирватися з цієї голгофи до місць, де була їжа. Саме задля цього в 1932 р. були введені паспорти, що видали усім, крім селян, яких так намертво прив'язали до своїх вимираючих від голоду сіл.

Без чуми, без війни, без вини Нам розверзлася братська могила.

В. Бровченко «Надвечірні дзвони»

Ці злодіяння ретельно приховували в СРСР аж до кінця 80-х років минулого століття. Однак і в країні, і за кордоном про них було відомо відразу після здійснення. Нині 10 держав на всіх континентах визнали голодомор 1932–1933 років геноцидом української нації.

У 2003 р. спеціальною Постановою визнав, нарешті, геноцид і український Парламент.

У 2006 р. Президент України направив у Верховну Раду проект Закону про визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні геноцидом. А 25 листопада 2006 р. вперше за минулі 73 роки відбулося всеукраїнське поминання жертв юдо-марксистсько-ленінсько-сталінсько-більшовицько-комуністичного режиму. У своєму зверненні до народу з цього приводу Президент зажадав від Верховної Ради негайно прийняти згаданий Закон (його там вперто не хотіли розглядали), а його супротивників, тобто тих, хто не визнає Голодомор і геноцид, назвав ворогами, які ненавидять Україну, її народ.

28.11.2006 проект Закону з великими труднощами нарешті було включено до порядку денного парламентської сесії, на якій розгорнулись справжні бої між його прихильниками і лютими супротивниками, які боролися з ним з такою пристрастю, що була б більш доречною для порятунку від смерті голодуючих. Опоненти були категорично проти статті про кримінальну відповідальність за заперечення геноциду, оскільки ще напередодні вони не визнавали сам факт його існування. Особливо старався лідер нинішніх комуністів, спадкоємець, пропагандистів юдо-марксистсько-ленінсько-сталінсько-більшовицько-комуністичної ідеології, що спородила цей геноцид. З піною на устах він доводив, що в 1932–1933 роки ніякого заздалегідь спланованого голодомору, тобто геноциду не було. Просто були, мовляв, погані породні умови, поганий врожай і нехлюйство деяких місцевих чиновників, що й спричинило голод в поодиноких місцях. Але істинно народна більшовицька влада оперативно допомагала, начебто, голодуючим продовольством, і голод було швидко переборено. Усі розмови про спеціально організований масовий голод і багатомільйонні жертви, це, мовляв, вигадки, неправда, провокації ворогів марксистів-ленінців-сталінців-більшовиків-комуністів.

28.11.2006 р. комвождь уже побоявся повторювати те, що говорив ще недавно, але вся його фракція (а отже, і партія) одностайно не проголосувала за Закон, тобто голодомор і геноцид так і не визнала.

Схоже повелися також Регіони. Вони виставили свій проект Закону. Але коли він не пройшов, то після довгих дискусій і компромісів, поступок на її користь, фракція погодилася нарешті підтримати Закон Президента. Однак перед самим голосуванням відмовилася і повним складом (крім двох своїх членів) не проголосувала за Закон, тобто, як і комуністи, не визнала голодомор і геноцид, який рішуче заперечували деякі її керівники незадовго до описаних подій.

Отже, цей воістину історичний для України Закон прийнятий всього 233 голосами народних депутатів із 442 зареєстрованих перед голосуванням, тобто 209 або майже половина парламенту мовчки, своїм неголосуванням «висловилася» проти визнання голодомору, геноциду, моторошної трагедії власного народу. І мимоволі виникає питання: чи не правий Президент, назвавши 209 нардепів ворогами України, які ненавидять свій народ, чи має право на існування такий Парламент?! Чи правий Президент, який видав наказ про його розпуск та призначивши дострокові вибори?

Під час обговорення президентського проекту Закону, задля прийняття його в цілому, пішли на ще один принциповий компроміс, поступку: визначення «геноцид української нації» замінили висловом «геноцид українського народу», оскільки, мовляв, на думку опонентів в Україні від голоду в ті роки загинули представники й інших національностей і так, мовляв, буде справедливіше.

Справедливіше, та не дуже. Тому що, хоча в ті роки на Україні дійсно проживали й інші національності, найбільше, мабуть, росіян і євреїв, але режим знищував лише селян, тобто насамперед українців. Із трьох мільйонів росіян переважна більшість у ті роки проживала в містах, працювала в промисловості, служила в армії, а не перебувала в зубожілому селі, де голод лютував незрівнянно страшніше, ніж у містах, де робітникам видавали продовольчі картки.

Відомі сьогодні матеріали про ті роки дають підстави стверджувати, що від голоду тоді вмерло порівняно мало євреїв. І не тільки тому, що безпосереднім організатором голодомору, геноциду українців, головним сталінським куратором-катом був їхній одноплемінник Лазар Каганович, а серед його сатрапів-катів рангом нижче теж повно було їхніх одноплемінників. Насамперед тому, що євреї не займалися землеробством, не були селянами, а займалися іншими ремеслами переважно в містах.

Хто б що не говорив — ясно як Божий день: режим знищував голодомором, геноцидом саме українську націю, якої боявся. Він невпинно робив це й у попередні, і в наступні роки, знищуючи насамперед село, селян й українську інтелігенцію, тобто становий хребет і мозок нації.

Серед усіх націй у складі СРСР у ті роки українська була найчисленнішою (більшою навіть ніж російська), розвинутою, освіченою, культурною, вільнолюбною, здатною постояти за себе. Її треба було знекровити, зламати, поневолити. І режим оскаженіло вирішував це завдання в усі роки свого існування.

Ус і балачки людей, які намагаються це заперечити, спростовує об'єктивна статистика.

За даними перепису 1929 року, в СРСР нараховувалося 77,8 мільйонів росіян і 81,2 мільйонів українців.

За даними перепису 1979 року, росіян стало 137,4 мільйонів, кількість білорусів, грузин, татар проти 1929 р. збільшилася вдвічі, узбеків, вірменів, таджиків — втричі, а українців стало 43,3 мільйонів, тобто за минулих 50 років їх стало майже на 40 мільйонів менше [10].

«За переписом 1926 року, у СРСР жило 81,195 млн (!) українців, це приблизно стільки ж, скільки в той час там було і росіян. До 1939 р. населення СРСР загалом збільшилося. Стало значно більше і росіян, а от українців стало менше майже втричі (!) — 28,1 млн, тобто «зник» 53,01 млн» [11].

Ці дані переконливо свідчать про геноцид української нації — найбільш страхітливий геноцид в історії людства. Перед ним блідне навіть голокост. Але якщо організатори, винуватці геноциду єврейської нації — гітлерівські кати-фашисти засуджені, повішені, розстріляні, прокляті усім світом, то з голів юдо-мар-ксистсько-ленінсько-сталінсько-більшовиць-ко-комуністичних катів української нації донині і волосина не впала, їм слова поганого за це ніхто не сказав. Їхні спадкоємці сидять сьогодні в українському парламенті і відверто, нагло глумляться, знущаються з пам'яті мільйонів жертв своїх попередників. 09.12.2006 відбувся пленум ЦК КПУ, на якому чимало його членів гнівно таврували своїх колег із антикризової коаліції соціалістів за їхню «ганебну» поведінку — підтримку Закону про геноцид. Вони вимагали, щоб КПУ негайно вийшла зі складу коаліції на знак протесту проти такої «мерзенної» позиції СПУ.

Цей страшний процес триває і сьогодні. За 15 років незалежності населення України зменшилося на 5 мільйонів внаслідок прискореного вимирання і на 7 мільйонів внаслідок масової еміграції, тобто на 12 мільйонів — ну, чим не черговий геноцид?!

Література

1. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — М., 1950. — Т. 21.

2. Маркс К., Энгельс Ф. Із статей в «Новой Рейнской газете» (орган «Cоюза коммунистов») 1848-1849 и 1853-1857 рр.

3. Із книги відомого італійського письменника Джованні Пабіні (1881-1956) «ГОг» (1931). Він взяв інтерв'ю в Леніна в 1923 р. в Горках. (Див.: Береза І., Кисельовскі Б. Візія божевільного // Нація і держава. — 7.11.2006).

4. Молодая Гвардия. — 1991. — № 6. — С. 55.

5. Козенков Ю. Голгофа народов // Персонал. — 2006. — № 12. — С. 29.

6. Камінський Б. Кремлівський упир // Нація і держава. — 21.10.2006.

7. Ленин В. И. ПСС. — Т. 50. — С. 165.

8. Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин. — М., 1996. — С. 57.

9. Всеукраїнське радіо. Радіопрограма «20 хвилин з В. Яворівським».