Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Незалежна Карпатська Україна

ПЛАН

Вступ

1. Соціально-політичне становище Закарпаття на передодні виникнення Карпатської України

2. Українське питання у міжнародній політиці напередодні другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України

3. ОУН і Карпатська Україна. Кінець Карпатської України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність даної теми очевидна, оскільки не так давно - 65 років тому на крихітній частині розділеної тоді між різними державними утвореннями української землі, здійснилася заповітна мрія українців – створення своєї держави. 15 березня 1939 року в Хусті, на засіданні Сойму (обраному 12 лютого 1939 року, за Українське Народне Об’єднання проголосувало – 92,4 відсотка виборців з тих, які прийняли участь в голосуванні) було проголошено незалежність Карпатської України. Президентом став Августин Волошин.

Сойм ухвалив закон, який містив такі положення: „ 1. Карпатська Україна є незалежна держава. 2. Назва держави є: Карпатська Україна. 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом Карпатської України, на чолі. 4. Державна мова Карпатської України є українська мова. 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта долішна...”. Було також затверджено нинішній гімн України – „Ще не вмерла Україна...” Сойм затвердив організацію народної оборони “Карпатську Січ”.

До цього визначного акту тодішня Підкарпатська Русь, яка була складовою частиною новоствореної Чехословаччини, пройшла складний шлях свого політично-національного відродження у період між двома світовими війнами, поборюючи реакційні течії тутешняцтва, мадяронства, русофільства. В цій напруженій боротьбі за перемогу української національної ідеї визначну роль відіграли культурно-просвітницьке товариство “Просвіта”, пластунський рух, національно свідоме учительство, зорганізоване в “учительській громаді”.

З дозволу Гітлера, для якого українська проблема була неприйнятна, Угорщина розпочала 13-14 березня 1939 року окупацію Карпатської України. Багатотисячній регулярній армії загарбників протистояли солдати Карпатської Січі, яка на той час була в стадії становлення. Спротив чинився по всій лінії наступу окупантів від Перечина до Хуста. Кровопролитний бій відбувся на Красному полі поблизу Хуста. Це місце стало Крутами Карпатської України. Якщо глянути на значимість цієї історичної події з погляду віхи світової події, то Красне поле символізує збройний спротив фашизму, який тут дістав перший відчутний опір у Другій світовій війні. А це вже справа історичної науки, яку дату вважати початком тієї страшної війни.

Доля ж президента Карпатської України закінчилася трагічно в Лефортовській катівні. Велич о. д-ра Августина Волошина як культурно-національного і громадсько-політичного діяча Закарпаття полягає в тому, що в умовах іноземного поневолення зумів консолідувати закарпатських українців на боротьбу за свою державність, утвердити українську національну ідею за Карпатами. Від подій 1938—1939 рр. на Закарпатті, в епіцентрі яких був А. Волошин, розпочинається новий відлік в історії закарпатських українців, який завершився у 1991 р. проголошенням незалежної Української Держави.

Августин Волошин повертається до нас і як вчений — педагог, філолог, письменник і публіцист. Його спогади, наукові праці з історії педагогіки, церковно-релігійного життя, дослідження з мови й літератури, п’єси не втратили свого наукового, виховного та ідейно-естетичного значення. Творча спадщина А. Волошина цілком заслуговує, щоб посісти належне їй місце в науковому, культурно-історичному й політичному розвитку Закарпаття і всієї України XX ст.

1. Соціально-політичне становище Закарпаття

на передодні виникнення Карпатської України

Після розпаду Австро-Угорщини більшість населення Карпатської України не бажала залишатись у складі Угорщини, навіть у автономній "Руській Країні". На Всенародних зборах угорських українців у Хусті 21 січня 1919 року було ухвалено з'єдиненнє українських комітатів зі Соборною Україною.

Ось як пише про ці події тодішній заступник секретаря закордонних справ ЗО УНР Михайло Лозинський: "Одначе рішень сих зборів не довелося перевести у життє. Українські відділи, які з Галичини вступили на територію угорської України, мусіли уступити перед переважаючими силами Чехів і Румунів, які з двох сторін, з заходу і сходу, посунулись на українську часть Угорщини.

Тим часом чеське правительство розвинуло сильну міжнародню акцію за прилученням української части Угорщини до Чесько-Словацької Республіки. Президент Масарик вже в грудні 1918 р. в своїм посланію до чеських Національних зборів зазначив, що т. зв. Карпаторуси, себто угорські Українці, через своїх представників у Америці заявилися за злукою з Чехо-Словаччиною. Масарик мав на думці договір, який він заключив у Америці з д-ром Жатковичем, провідником українських еміґрантів з Угорщини. На основі сього договору призначено Жатковича на голову автономного правительства Закарпатської України, якій договір обіцював автономію в рамках Чесько-Словацької Республіки".

На з'їзді у Гомстеді в липні 1918 року закарпатські українці, що проживали у США, висловились за приєднання Закарпаття до Галичини. Але Масарикові вдалось переконати їхніх провідників, і у листопаді 1918 року на з'їзді у Скрентоні більшість закарпатських імміґрантів обрала Чехословаччину.

10 вересня 1919 року Закарпаття офіційно увійшло до складу Чехословацької Республіки. 29 лютого 1920 р. у Конституцiї Чехословаччини з'явилася назва Пiдкарпатська Русь, а першим губернатором Закарпаття був призначений Георгій Жаткович.

Не завжди однозначно можна оцінювати ставлення президента Чехословаччини Масарика до українства. Томаш Масарик був насамперед творцем Чехословацької держави, і тому в політиці він керувався насамперед власними національними інтересами. Чехи, на відміну від українців, зробили у Першій світовій війні ставку на перемогу не Серединних держав, а Антанти. Тому їхні політичні лідери співпрацювали з урядами США, Британії, Франції та Росії (навіть більшовицької). На просторах колишньої Російської імперії, зокрема в Україні, з чеських та словацьких військовополонених у 1917-1918 роках формували національні військові частини, які планували використати у війні проти Німеччини та Австро-Угорщини.

Коли значну частину України взимку 1918 року захопили більшовицькі війська чехословацький легіон зберігав у цій боротьбі нейтралітет. Однак коли армія УНР разом з німцями розпочала наступ проти більшовиків у березні 1918 року, дійшло до боїв між українськими та чеськими частинами, які воювали на радянському боці...

Празька влада визнавала руський характер краю, дозволивши представникам місцевого населення обіймати адміністративні посади. Помітними були зрушення у розбудові національної освіти та піднесенні економіки. Чехословаччина надавала притулок і фінансову підтримку одразу декільком українським вищим навчальним закладам -- Українському вільному університету, Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі, Українській господарській академії у Подєбрадах. Однак жодна з цих вищих шкіл не була заснована на українських етнічних землях, а у далекій Чехії. Навіть штучно ізолювали Закарпаття від українських політичних, наукових та культурних осередків у Празі та Галичині. Натомість у Закарпаття як учителів, урядовців, священиків скеровували російських еміґрантів, які насаджували в краї російську мову та православ'я.

Українській Срібній Землі, званій у давнину Закарпатська Русь, або теж Закарпаттям, доля судила найраніше з усіх земель України попасти під чужу неволю і найдовше в ній пробути. А все ж таки навіть довгі віки ворожого гніту не змогли затерти українського характеру тієї землі, ні знищити підсвідомого відчуття національної приналежности в синів цієї землі. І коли 1 листопада 1918 року у Львові проголошено незалежність Західньо-Української Народньої Республіки, яка висловилася за з'єднання з Східніми Землями України в одну єдину Українську Державу, то таку саму волю виявило на своїх з'їздах у Любовні (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті (21.1.1919) й українське населення Закарпаття.

Одначе, поразка Визвольних змагань, а головно окупація Польщею Західніх Українських Земель, а Румунією Буковини, відрізала Закарпаття від матірного пня українських земель. За такої вимушеної ситуації представники закарпатської еміґрації в США склали з президентом Чехо-Словаччини Масариком договір про приєднання „Підкарпатської Руси” до Чехо-Словацької Республіки – на засаді найповнішої автономії. Цей договір потверджено постановами міжнародньої мирної конференції в Сан-Жермен 10 вересня 1919 року.

Але чехи, які стільки років боролися за свої національні права в Австро-угорській монархії, не виявили надто великого зрозуміння пошани національним правам українського автохтонного населення Закарпаття. Чеський уряд став розглядати українське Закарпаття як терен експансії чеського народу і з тією метою повів пляновий наступ чехізації, обсаджуючи всі важливіші адміністраційні посади чеськими урядовцями та чехізуючи шкільництво. Правда, на Закарпатті не було такого національного переслідування українців збоку чеської влади, як це робили на Східніх Землях України московські, а на Західніх – польські окупанти, одначе, денаціоналізаційна політика проводилася хоч „делікатно”, але поступово, пляново й систематично.

Для послаблення сподіваного відпору з боку українців, чехи підтримували насамперед усе те, що підривало й послаблювало національну свідомість і національну єдність українського населення. З тією метою чехи не тільки що підтримували москвофілів, які спиняли й викривлювали національну свідомість закарпатських українців, а й зумисне спроваджували на Закарпаття московських білоґвардійських еміґрантів, які роздмухували різні „язичні”, релігійні та політичні спори. Задля послаблювання українців чехи підтримували також мадярофільських „карпаторосів”, званих „мадяронами”, які відкрито проповідували потребу приєднання Закарпаття до Мадярщини.

До того всього приєднувалися: важкий економічний стан країни, господарська відсталість, брак індустрії, архаїзм аґрарних відносин та виснажування селянства жидівськими лихварями. Одначе, не зважаючи на всі ці перешкоди, процес національно-політичного відродження закарпатських українців проходив чимраз міцніше й ширше. Помалу розбудовувалося українське шкільництво, творилися „Просвіти”, друкувалися українські часописи, народжувалося модерне українське політичне життя, міцнішала рішучість у домаганні політичних прав.

Проте більшу увагу привернуло до себе Закарпаття щойно в 1938 році, коли почався наступ гітлерівської Німеччини на Чехо-Словаччину.

Потрясення, що його зазнавала Чехо-Словацька Республіка у висліді постанов мюнхенської конференції про віддачу Судетів Німеччині, закарпатські українці використали для того, щоб разом із словаками поставити чехам рішучу вимогу про негайну перебудову республіки на засаді справжнього визнання найширшої автономії для Закарпаття і Словаччини. Чехи вперто відмовлялися визнати ті вимоги і щойно після резиґнації Е. Бенеша з посту президента Чехо-Словаччини прем'єр ген. Сірови погодився визнати автономію для Закарпаття і Словаччини. Але, пробуючи зупинити реалізацію й тієї згоди, Сірови намагався викликати між закарпатськими українцями внутрішній фермент, уперто домагаючися, щоб на керівні посади в уряді автономного Закарпаття були призначені обидва провідники мадярської партії „карпаторосів”: Андрій Бродій і Степан Фенцик. Дня 11 жовтня 1938 року Сірови затвердив перший уряд автономної, зфедерованої з Чехією і Словаччиною, Карпато-руської Держави в такому складі: Андрій Бродій – прем'єр, Юліян Ревай, д-р Едмунд Бачинський і д-р Степан Фенцик – заступники, о. д-р Авґустин Волошин і д-р Пєшак – державні секретарі.

Одначе, мадяронський лідер Бродій почав вести мадярофільську політику надто нахабно й надто відкрито. Це примусило чеську владу вже після двох тижнів його урядування перевести в нього ревізію. Під час ревізії в Бродія знайдено великі суми грошей та листування з мадярським урядом, що компромітували його як мадярського аґента, який згідно з інструкціями з Будапешту змагає до приєднання Закарпаття до Мадярщини. Тому Бродія усунено з посади прем'єра й заарештовано як винного в державній зраді. Дня 26 жовтня 1938 року прем'єром автономної Карпатської України став о. Авґустин Волошин, а його заступниками Юліян Ревай і д-р Е. Бачинський.

Не зважуючись тимчасово виступити з своїми імперіялістичними претенсіями до цілого Закарпаття, Мадярщина висунула часткові територіяльні вимоги. Вона знайшла підтримку в італійського, а згодом теж німецького урядів і представник Німеччини Ріббентроп та представник Італії Чіяно т. зв. віденським арбітражем з 2 листопада 1938 року визнали за Мадярщиною південну смугу Закарпаття, з містами Ужгородом, Мукачевом і Береговом. Це був дуже важкий удар для карпатських українців. Довелося перенести столицю до невеличкого й комунікаційно дуже слабо пов'язаного з країною містечка Хуст. З окупованої мадярами території хлинула хвиля втікачів.

Не занехали своєї ворожої постави до українців і чехи. В січні 1939 року вони самовільно, не зважаючи на протест уряду Закарпаття, призначили міністром внутрішніх справ „Підкарпатської Руси” ген. Л. Прхалю, який прибув до Хусту і, спершись на відділи чеської армії, стаціоновані на Закарпатті, заходився привертати стан чеської зверхности й тим довів до явного чесько-українського конфлікту.

2. Українське питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а "українську карту" — серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та про створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехрсловаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета — втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці ВерсальськоВашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України "для раціональнішого використання цієї родючої території". Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені у меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи у Нюрнберзі на з’їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то "кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим".

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг підкреслив: "Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною". Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика "умиротворення" — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29—30 вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема у цей період стала центральною у європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України — однією з головних складових частин цієї проблеми. Підтвердження цього знаходимо у звіті співробітника американського посольства у Варшаві Д. Біддла:-"Погляди на можливі німецькі плани щодо "Великої України", направленому 15 грудня 1938 р. президенту і держсекретарю США. У ньому зазначається, що "напередодні Мюнхенської конференції і на ранньому етапі постмюнхенського періоду питання незалежності Української держави було одним із центральних".

Річ у тім, що, крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке ’"піклування" хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорськр-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом "інтермаріум" — блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб’єктом європейської політики.

Домагаючись свого, польська дипломатія постійно акцентувала увагу Німеччини на антирадянській спрямованості майбутнього утворення, підкреслюючи, що "довжина польсько-румунського кордону відносно невелика і що за допомогою спільного польсько-угорського кордону через Закарпатську Русь ми створили б міцніший бар’єр проти Росії". Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно мовчазній, вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки у питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо "Прага" повідомило, що Чехослрваччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви "Підкарпатська Рутенія"). Прем’єр-міністром став голова Автономно-землеробського союзу А. Бродій, а до складу уряду увійшли Е. Бачинський, С. Фенцик, А. Волошин, Ю. Ревай та І. П’єщак.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками У цей період в Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчається питання про створення "Великої України". У листі французького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 p., надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: "Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою — створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію у Судетах: проведення у Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна".

Однак про нацистські плани щодо України більше й охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрямок основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журналах з’явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Лише у грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну. Характерно, що західна преса подавала "українські" плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі "за" і "проти", він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 р за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена "Велика Україна". Оцінюючи такий перебіг подій, американський дипломат Д. Біддл підкреслював, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну — це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо "введення м’яча в гру" і підживлення інтересу до наміченого Берліном українського проекту. Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини у Закарпатті. Ще до віденського арбітражу 26 жовтня 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем’єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем’єр-міністром став доктор теології А. Волошин, прибічник німецької орієнтації.

Волошин Августин (1874—1945) — політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття. Освіту здобув у семінарії та у Вищій педагогічній школі в Будапешті, після чого брав активну участь у культурному русі краю. Активною політичною діяльністю почав займатися з 1919. Заснував і очолював Народно-християнську партію (1923—1939), від якої обирався послом до чехословацького парламенту (1925—1929). 26 жовтня 1938 Волошин був призначений прем’єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 став президентом цієї держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом за кордон і поселився в Празі. У травні 1945 заарештований радянськими спецслужбами. Помер у московській Бутирській тюрмі.

Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті, куди було перенесено столицю, засновується німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність "Німецької партії", організовано "Німецько-українське культурне товариство".

Посилюються економічні зв’язки: 7 грудня 1938 р. підписано німецько-карпатоукраїнську угоду, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода і з німецьким "Товариством з експлуатації корисних копалин", відповідно до якої карпатоукраїнський уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики "зацікавленого нейтралітету" активно переходить до певного зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко, уряд Японії вирішує заснувати у Закарпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити "Велику Україну" як антирадянську силу.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об’єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті була реорганізована у "Карпатську Січ", очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер, "нежиттєздатною", бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

Отже, через низку обставин "українське питання" напередодні Другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці. В тому чи іншому варіанті у його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на "українській карті". На жаль, український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

3. ОУН і Карпатська Україна.

Кінець Карпатської України

В офіційних привітаннях високих посадових державних осіб з нагоди 65-річчя проголошення незалежності Карпатської України старанно замовчується вирішальна роль ОУН у державотворчих змаганнях українців Закарпаття. Тим часом розвиток подій наприкінці 30-х років на теренах цього краю став беззаперечним тріумфом ідеології, стратегії та тактики ОУН.

За умовами Сен-Жерменського мирного договору (10.09.1919 р.), Підкарпатська Русь мала бути конституйована як «автономна одиниця у складі Чехо-Словацької держави, із найвищим ступенем самоуправління, який тільки можливий при збереженні єдності Чехо-Словацької держави». Її керівним органом мав стати демократично обраний Сойм (парламент). Відповідні положення було включено до конституції Чехословаччини, однак всупереч міжнародним зобов’язанням цієї держави так і не було реалізовано.

Незважаючи на це, умови нового режиму для українського населення краю були значно кращими порівняно із кількасотлітньою мадярською окупацією. Українці дістали можливість розвивати своє національно-культурне та суспільно-політичне життя, значного поширення набув патріотичний національний рух.

В цей час визнаним ідейним та духовним лідером закарпатських українців став відомий філософ, теолог і викладач Августин Волошин, який від початків своєї політичної діяльності стояв на твердих соборно-державницьких позиціях. Створена ним Народна Християнська партія та її друкований орган «Свобода» активно проводили цю ідею в життя, здобуваючи чимраз більше союзників серед інших численних українських організацій та політичних сил краю.

Політичні процеси, які відбувалися на Закарпатті, опинилися в центрі уваги Організації Українських Націоналістів. В Закарпаття були кинуті найкращі сили ОУН, які долучилися до активної пропагандистської та просвітницької роботи серед населення краю, виступали з найбільш радикальними закликами та гаслами. Осередки ОУН постали майже в кожному населеному пункті Карпатської України. Імена молодих закарпатських українських націоналістів С. Росохи, І. Рогача, І. Рожко-Ірлявського за рівнем їх громадського авторитету в середині 30-х років стояли в одному ряду з видатними і визначними діячами Закарпаття. А І. Рогач став особистим помічником А. Волошина.

Сьогодні слід відверто визнати, що саме ідеї українського націоналізму стали тією консолідуючою силою, під впливом якої свідомість переважної частини населення краю в історично короткий термін зробила колосальний стрибок від політичного русинства та локалізму до розуміння себе в загальноукраїнському контексті як частини єдиної нації.

1938 року гітлерівська Німеччина прилучає до себе спершу Австрію, а згодом чинить тиск на Чехословаччину, домагаючись територіальних поступок. Карпатська Україна стала об’єктом домагань з боку Угорщини та Польщі, які почали претендувати на її землі.

За таких умов національно-патріотичні сили Закарпаття за допомогою ОУН розпочали відкриту боротьбу за незалежну українську Карпатську державу. У відозві Теренової Екзекутиви ОУН, поширеної по всій території Карпатської України закликалося:

«Надходить великий час! Закарпаття мусить стати Самостійною Українською Державою! Воно мусить стати зародком одної великої Самостійної Соборної Держави від Попраду і Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу!

Стати цим зародком мусить бути для нас найбільшою честю! Ми будемо горді, що якраз ми перші будемо тими, що зачнуть відбудовувати Українську Державу! Що ми поможемо нашим братам скинути московське, польське й румунське ярмо! В цій відбудові поможе нам тільки єдність народу, велика віра в свої сили й віра в те, що Бог призначив нас повести свій нарід до Волі!».

Визвольні змагання карпатських українців знайшли широку підтримку з боку українських організацій у Європі (особливо активно виступали українці Галичини) та Північній Америці, де заходами Проводу ОУН та націоналістичної Організації Державного Відродження України у головних містах США відбулися багатолюдні мітинги й маніфестації, постав Комітет оборони Закарпаття в Америці.

На хвилі загального національного піднесення Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада на чолі з Августином Волошиним, яка об’єднувала широке коло українських партій та організацій національно-патріотичного спрямування, перетворилася на провідну політичну силу краю. 4 вересня 1938 р. за ініціативою С. Росохи та І. Рогача засновується молодіжна напіввійськова організація Українська Національна Оборона. В короткий термін до її лав вступило близько 15 тис. членів.

За цих умов, під гаслом створення єдиного національного українського фронту та здобуття автономії Закарпаттям у складі Чехословаччини, 8 жовтня 1938 р. об’єднана українська делегація виїхала до Праги. Після кількох днів складних переговорів чеський уряд вимушено пішов на поступки і затвердив перший уряд сфедерованої з чехами і словаками Карпато-Української Держави.

А 22 листопада 1938 року Парламент Чехо-Словацької Республіки ухвалив закон про автономію Карпатської України.

Однак процес національно-державного будівництва українців Закарпаття наразився на змову Польщі та Угорщини (підтримуваних Німеччиною та Італією) щодо передачі Карпатської України під владу Угорщини.

За несправедливими умовами Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року, до Угорщини мали відійти Ужгород, Мукачеве та Берегове. Центральні українські установи вимушено перебралися до Хуста. Перед постійною збройною загрозою з боку Угорщини та Польщі Організація Національної Оборони була реорганізована на ОНО «Карпатська Січ», яка мала яскраво виражений воєнізований характер і структуру. На заклик нового Голови Проводу ОУН полковника А. Мельника захищати Карпатську Україну прибула ціла низка авторитетних діячів організації, в т. ч. його заступник О. Ольжич (Кандиба), досвідчені військові старшини — генерали М. Капустянський та В. Курманович, Я. Барановський, М. Гузар-Колодзінський, З. Коссак, С. Сулятицький, Я. Оршан-Чемеринський, М. Бажанський, М. Михалевич, М. Чирський, В. Комаринський, Ю. Таркович та інші, влившись у структури Карпатської Січі та сформувавши її Генеральний штаб.

З метою повної реалізації принципу народовладдя уряд на чолі з А. Волошиним оголосив вибори до Першого Сойму Карпатської України. До того ж, рішенням федерального уряду Чехословаччини від 23 грудня 1938 р. в країні було припинено діяльність усіх політичних партій. Тому з огляду на майбутні вибори в середині січня 1939 р. національно-патріотичними силами Закарпаття, серед яких домінувала ОУН, у Хусті було засновано Українське Національне Об’єднання. За свідченнями А. Волошина, ідейною основою політики УНО став український націоналізм, до об’єднання влилися колишні члени багатьох партій та організацій. У короткий термін почали діяти його 200 низових осередків.

12 лютого 1939 року відбуваються на території Карпатської України вільні вибори. Діставши 92,8% голосів виборців, УНО переконливо виграло вибори.

В умовах розпаду Чехословаччини та спираючись на право націй на самовизначення, 14 березня 1939 року голова уряду Карпатської України о. Августин Волошин оголосив її повну державну незалежність. А 15 березня 1939 року Перший Сойм Карпатської України ухвалив Конституційний закон.

Після прийняття цього закону Сойм обрав о. А. Волошина першим Президентом Карпатської України, який, склавши присягу перед головою Сойму А. Штефаном, затвердив новий уряд тепер вже суверенної Карпатської України на чолі з Ю. Реваєм, як прем’єром.

Таким чином, Карпатська Україна стала незалежною державою українського народу, дотримавшись всіх демократичних державно-правних засад, прийнятих у цивілізованому світі.

Та вже 15 березня 1939 року одночасно на трьох напрямках 100-тисячна угорська армія вдерлася на територію Карпатської України. Президент і головнокомандуючий Августин Волошин дав наказ захищати молоду державу. Організацію Національної Оборони «Карпатську Січ» було проголошено регулярною армією. Уряд Карпатської України оголосив загальну мобілізацію. Однак озброїти вдалося лише трохи більше тисячі бійців.

Під керівництвом начальника штабу М. Колодзінського січовики мужньо обороняли столицю, стримуючи угорську армію на Красному Полі під Хустом. Того ж дня на квартирі Президента А. Волошина відбулася нарада. Угорський парламентер вимагав негайної капітуляції. Цього домагався і німецький консул в Хусті Гофман. Присутній на нараді Колодзінський відповів, що в словниковому складі українського націоналіста такого поняття, як «капітуляція» немає. Жменька озброєних гвинтівками січовиків протягом кількох днів тримала фронт проти всієї угорської армії, а окремі партизанські загони згодом боролися ще впродовж кількох тижнів. Власне, саме їхня героїчна боротьба дала змогу Сойму Карпатської України ухвалити історичні рішення та забезпечила евакуацію уряду.

Ідея суверенної Карпатської України не згинула разом з окупацією Закарпаття мадярською армією. Президент та уряд Карпато-Української Держави були впевнені, що рано чи пізно політична кон’юнктура може змінитися. Тож важливо було зберегти легітимний характер демократично обраної влади Карпатської України з огляду на можливий розгляд питання її долі міжнародними інституціями. Ідейну та політичну підтримку їм у цьому надала ОУН. 21 липня 1939 р. у Венеції був затверджений акт, який офіційно оформив відносини та основні засади співробітництва між Проводом ОУН та урядом Карпатської України.

Подальша доля першого Президента Карпатської України склалася трагічно. Радянські агенти заарештували о. А. Волошина у Празі 15 травня 1945 року і доставили в Москву, де його «поселили» в Лефортовську тюрму. Допити розпочалися 22 травня. З інтервалами вони тривали до 20 червня, по 3—4 години кожного разу. Провина Волошина, за висновками слідчих, полягала в тому, що він був зв’язаний з українським націоналістичним рухом і проводив роботу для створення самостійної Української Держави. У своєму заключному чині у двобої з тираном Й. Сталіним, який вимагав від нього офіційної відмови від поста Президента Карпатської України або приєднання Карпатської України до СРСР, о. А. Волошин проявив непохитну вірність раз і назавжди обраним ідеалам. 19 липня його нескорене серце перестало битися. В застінках НКВД загинули й інші будівничі Карпатської України — Юлій та Михайло Брайщаки, М. Долинай, Ю. Перевузник, С. Клочурак, Ф. Ревай та багато інших.

Однак започаткована ними справа дістала своє продовження. Змушені емігрувати до США, до кінця 70-х — середини 80-х років продовжували свої офіційні репрезентативні функції прем’єр Карпатської України Ю. Ревай, голова Сойму Карпатської України А. Штефан та його заступник С. Росоха, секретар Сойму Л. Романюк. Представник уряду Карпатської України входив до Уряду Української Народної Республіки в екзилі на правах заступника голови уряду. Таким чином була забезпечена спадковість та легітимність державотворчих змагань українців майже до кінця ХХ ст. З передачею повноважень екзильного уряду України його останнім Президентом і Головою Проводу ОУН М. Плав’юком в 1992 р. Президенту України Л.Кравчуку незалежна Україна офіційно стала правонаступником УНР та Карпатської України.

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Після розпаду Австро-Угорщини більшість населення Карпатської України не бажала залишатись у складі Угорщини, навіть у автономній "Руській Країні". На Всенародних зборах угорських українців у Хусті 21 січня 1919 року було ухвалено з'єдиненнє українських комітатів зі Соборною Україною.

Проблема Карпатської України восени 1938 року стала однією з провідних у європейській політиці. Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Карпатської України демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, і вона матиме змогу створити державу між Балтійським і Чорним морями, щоб протидіяти Німеччині та СРСР.

Та вже 2 листопада 1938 року за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1 856 км кв. своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили найбільші міста: столиця Ужгород та Мукачеве. Уряд переїхав до нової столиці -- Хуста. Це рішення було своєрідним авансом для Угорщини, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена Велика Україна.

А ще 26 жовтня 1938 року, за рекомендацією Берліна, уряд Чехословаччини звільнив із посади прем'єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем'єр-міністром став доктор теології о. Августин Волошин, який заснував і очолював Народно-християнську партію.

В останні місяці 1938 року Гітлер розпочав демонстративно підтримувати Карпатську Україну. 7 грудня було підписано німецько-карпатсько-українську угоду. До Хуста розпочали з'їжджатись дипломати, навіть уряд Японії вирішив заснувати тут консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття намірів Гітлера створити Велику Україну.

12 лютого 1939 року відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював Августин Волошин. Створено Українську національну оборону, що була реорганізована у Карпатську Січ, яку очолив Дмитро Климпуш. На Закарпаття з Галичини переходило багато членів ОУН. Однак для створення міцної держави та її надійної оборони не вистачало ні часу, ні засобів, ні кадрів.

А Берлін знову змінив орієнтацію і став шукати союзу з Москвою. За таких умов від українських планів треба було відмовитись. Тож 6 березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати залишки Чехословаччини, окупувавши Богемію та Моравію і давши дозвіл на створення незалежної Словаччини та окупацію Угорщиною Карпатської України.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні операції біля Мукачевого. За цих обставин Августин Волошин на Хустському радіо проголосив цілковиту самостійність Карпатської України, надіславши до Берліна телеграму, у якій зазначалося, що самостійність проголошено під охороною рейху. У відповідь Німеччина не тільки відмовила у підтримці, а й порадила не чинити опору угорським військам. А. Волошин сказав тоді кореспондентові аґентства Рейтер: "Німці ганебно нас обманули..."

Карпатська січ, яка на той час налічувала в своїх лавах 10-12 тис. погано озброєних стрільців, чинила відчайдушний опір агресії, але після 5 днів запеклих боїв територія Закарпаття була окупована. Ще три тижні тривала партизанська війна. Саме в Карпатській Україні пролунали перші постріли війни, яка за кілька місяців стала Другою світовою.

Список використаної літератури

1. Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами: Матеріали до історії суспільно-політичних відносин: У 2-х ч. – Ужгород, 1993.

2. Белень М. Карпатська Україна в портретах: Науково-популярне видання. – Ужгород, 1998.

3. Вегеш М.М., Віднянський С.В. Країни Центрально-Східної Європи та українське питання. 1918–1939. – К.–Ужгород, 1998.

4. Вегеш М.М. Карпатська Україна 1938–1939 років у загально­європейському історичному контексті: У 2-х т. – Ужгород, 1997.

5. Вегеш М. Карпатська Україна і Німеччина 1938–1939 років. – Ужгород, 1996.

6. Вегеш М., ЗадорожнийВ. Велич і трагедія Карпатської України. Ужгород., 1993. — С. 25—26.

7. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. — С. 217.

8. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1992 —С.116.

9. Кандиба-Ольжич О. Вояки-будівничі // Голос України. — 1994.- 12 берез.

10. Литвин М. P., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва. - С. 217.

11. Росоха С. Сойм Карпатської України: В 10-ліття проголошення самостійності. – Львів, 1991.

12. Стерчо П. Карпато-українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919–1939 роках. – Львів, 1994.

13. Химинець Ю. Закарпаття – земля української держави: Нотатки з історії Закарпаття. – Ужгород, 1991.