Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Україна у XVIII ст. Остаточна ліквідація царизмом її автономного устрою.

На початку XVIII ст. центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується головним чи­ном на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Тривалий час тут зберігались певні елементи державності, створеної у ході Визвольної війни 1648-1676 pp., — виборність гетьмана та старшини, сис­тема місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. У Гетьманщині існувала своя територіально-полкова система, до якої входили 10 полків (Стародубський, Чер­нігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавсь­кий). Це був порівняно розвинутий та густозаселений край. На його теренах знаходилось 11 великих міст, 126 містечок і 1800 сіл та проживало 1,2 млн. чоловік. Окремі міста (Київ, Переяслав, Полтава та ін.) користувалися правами самоврядування. Соціальна структура Гетьманщини — ко­зацтво, українська шляхта, міщанство та селянство. Чільне місце у суспільному житті займала козацька старшина та українська шляхта.

Спроба гетьмана І.Мазепи зберегти на початку XVIII ст. шляхом союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки, що відкрило шлях форсовано­му наступові російського царату на права України. У1722 р. для обмеження влади гетьмана було створено контролюю­чий орган — Малоросійську колегію, в руках якої знаходи­лися важелі впливу на всі сфери суспільного життя. У 1734 р. після смерті Д.Апостола інститут гетьманства взагалі на певний час було ліквідовано і відновлено лише при імпе­ратриці Єлизаветі Петрівні у 1750 р. Гетьманство К.Розумовського було своєрідною «лебединою піснею» Геть­манщини. У 1764 р. воно остаточно ліквідовується, і вся повнота влади в українських землях дістається другій Ма­лоросійській колегії. У 1782 р. було скасовано полковий устрій та утворено Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, що означало кінець Гетьманщини.

Гетьман І.Мазепа: борець за українську державність чи зрадник?

Постать І.Мазепи складна і неоднозначна. У ній ди­вовижно органічно поєднуються захисник українсь­кої державності і кар'єрист, тонкий дипломат і улес­ливий царедворець, щедрий меценат і прихильник жорсткого ставлення до народних мас. Така багато­барвність і контрастність історичного портрету гетьмана не випадкова. З одного боку, вони відбивають складність історичних процесів кінця XVII — початку XVIII ст., з іншого — віддзеркалюють особисті якості І.Мазепи, суперечливість його духовного світу. Ко­ливання у поведінці гетьмана, як правило, залежа­ли від збігу його власних інтересів із загальнодержавними. Історичні факти переконливо свідчать, що І.Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам не­одноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, бо, від­повідно до його угоди зі Швецією, Україна мала ста­ти великим князівством під номінальним протекто­ратом шведського короля. І хоча на дії І.Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток наклали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, піклування про власні матеріальні інтереси, об'єктивно значна частина його вчинків мала про­гресивний характер, оскільки була спрямована на пошуки оптимальної формули збереження україн­ської автономії в умовах кризової ситуації.

«Изменник, богоотступник, вор... шведа для того в Украй­ну призвал, дабы поработить сей малороссийский народ...» — ці слова з листа російського царя Петра І надовго стали лейтмотивом не тільки історичних, а й художніх творів, у яких фігурувала постать І.Мазепи. Суперечливі та неоднозначні оцінки життя та діяльності українського гетьмана і донині спос­терігаються на сторінках публіцистичної, навчальної та науко­вої літератури.

Своє гетьманство І. Мазепа починав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відно­сини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена рядом пунктів, які значно розширювали російська присутність в Україні та обмежували козацьку автономію.

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає Пет­ро І. Гетьман досягає своєї мети і завойовує прихиль­ність російського царя. Пізніше Петро І зауважить у розмові з І.Мазепою «Коли 6 у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі!»

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення Заволодівши 20 тис. маєтків, І.Мазепа стає одним з найбагатших феодалів Європи. Як високоосвіче­на людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину коштів віддає на розвиток культури та релігії. Але головною його метою було об'єднання у рамках однієї держави всіх українсь­ких земель - Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини І.Мазепа мріяв про створення станової держа­ви західноєвропейського зразка, ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита Намагаючись створити для реалі­зації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто пе­ретворенню козацької старшини на шляхетську верству, так званих «бунчукових товаришів». Фактично йшлося про ство­рення власної генерації дворянства, яке мало б не тільки титу­ли та спадкову владу, а й землі.

Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити у глиби­нах народної свідомості тісного переплетіння національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги І. Ма­зепі при здійсненні його планів спертись на широку соціальну базу Загалом козацтво та селянство не підтримали гетьмана.

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. почалася Північна війна Трагічною була ситуація для України. Вже у 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протис­тоянні була невигідною Україні. Якщо б перемогу здобув Карл і його ставленик Станіслав Лещинський, то Україна як союз­ник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть на­дію на автономію. Все це відбувалось на тлі зростання невдо­волення українського народу, який заявляв гетьману: «Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі».

Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І. Мазепа починає таємні переговори із союзником Карла XII польським королем С.Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України.

Чи можна вважати усі ці кроки зрадою союзу з Росією, зрадою українській державності? Шукаючи відповідь на це питання, варто пам'ятати, що стрижнем політики російського царату в українських землях завжди було намагання підім'яти під себе гетьманську владу, максимально обмежити, а в пер­спективі взагалі скасувати автономію України.

Kpiм того, в архіві французького міністерства закор­донних справ знайдено проект Петра І стосовно ліквідації Геть­манщини та козацького устрою України, датований 1703 р., від­повідно до якого планувалось або дочекатись смерті Мазепи, або ж усунути його з життя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росіянами та німцями з тим, щоб «раз і назавжди знищити огнище ворохобників». В історичній літературі є згадки і про інші плани ліквідації Гетьманщини та передачі українських земель під управління князю Меншикову або ж навіть англійському герцогу Марльборо.

Чому Катерина II підтримала боротьбу польського ко­роля з гайдамацьким рухом?

На початковому етапі Коліївщини Росія не підтри­мувала, але й не придушувала виступів повстанців, намагаючись у такий спосіб ослабити Польщу та посилити власний вплив серед православних Пра­вобережжя. Загроза поширення антифеодального гайдамацького руху на російську територію, невдо­волення участю у цьому русі частими російських се­лян та міщан, загострення відносин з Туреччиною поклало край двозначності політики російського уря­ду щодо повстанців — від доброзичливого нейтралі­тету російська сторона переходить до каральних акцій, до підтримки боротьби польського короля з гайдамацьким рухом.

Гайдамацький рух виник на початку XVIII ст. на Волині та Західному Поділлі, а незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була одна з найяскравіших сторінок у національно-визвольній та антифеодальній боротьбі українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України.

Піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке пов­стання, що отримало назву «Коліївщина» (1768—1769 pp.). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією кількох при­чин. Самe у даний період панське господарство перебувало в занепаді.

На початку другої половини ХVIII ст. відбувалось різке загострення релігійних відносин. Першопоштовхом до розгор­тання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф.Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетво­рення православних на уніатів, ув'язнення православних священиків, покарання різками — це далеко не всі форми і мето­ди, за допомогою яких уніатство намагалось утвердитись у цьому краї.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилась до зрівняння у правах католиків та пра­вославних і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м.Бар на Поділлі). Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їх святинями, руйнуючи православні монастирі та церкви, конфедерати кривавим смерчем пронеслися Київщиною, По­діллям та Волинню.

Рознеслася чутка про те, що нібито Катерина II видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобережжі.

Навесні 1768 pi запорожець М.Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єднались тисячі селян. Незабаром на бік пов­сталих перейшов уманський сотник І.Гонга зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розгортання гайдамаць­кого руху як у західному, так і в східному напрямку, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а й на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини ле­жать не тільки національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою частиною цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський грунт навіть іскри гайдамацького руху могло б потягнути за собою серйозні соціальні наслідки: російські селяни теж могли підня­тись проти власних феодалів.

Після збли­ження з Польщею Росія починає проти повстанців у другій половині червня 1768 р. каральні акції. Підступно були схоп­лені М.Залізняк та І.Гонта. Протягом липня-серпня розгром­лено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщи­на була придушена лише навесні 1769 р.

Розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд в ос­танній момент замінює М.Залізняку і 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.