Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

МИХАЙЛО ХАНЕНКО

Він був останнім гетьманом пропольської Правобережної України (1669—1674). Але якщо досвідчений державний діяч, генеральний писар в уряді Хмельницького Іван Виговський намагався й далі продовжувати політику Богдана, боровся за незалежну Українську державу, одним із творців якої він був, то його наступники Павло Тетеря і Михайло Ханенко слухняно виконували задуми польського шляхетського уряду щодо України.

Родинні перекази свідчать, що його батько Стефан Ханенко ще на початку XVII століття, за козацької доби Петра Сагайдачного, служив у Запорозькому війську і потрапив до татарської неволі. Звідти його викупив польський староста, й Стефан одружився з його дочкою. Польські хроністи XVI-XVII століть Ваповський, Б'ельські, Кромер, Стрийковський та інші твердять, що за один наскок на українські землі татари набирали ясиру й по десять, п'ятдесят, а то й по сто тисяч бранців, не рахуючи десятків і сотень голів худоби та іншого майна. Історики свідчать, що в середині XVII століття кримська орда налічувала 180 тисяч чоловік, а в Криму тоді ж проживало 920 тисяч християн, переважно українців. Не дивно, що й прізвище «Ханенко» татарського походження. Майбутній гетьман був старшим сином у родині. Уперше його ім'я як уманського полковника (цю високу військову і державно-адміністративну посаду він обіймав впродовж 10 років, починаючи з 1656-го, отже, ще за життя Богдана) подибується в документах за 1659 рік серед тієї козацької старшини, що була невдоволена Переяславським договором Юрія Хмельницького з Москвою, бо вія фактично перекреслив Переяславську раду, зліквідувавши автономію України.

Діяльність гетьмана Михайла Ханенка припадає на роки «великої руїни», яка наступила після смерті Хмельницького і тривала три десятиліття, до обрання гетьманом Івана Мазепи Г687 року. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Україна була поділена Дніпром між Росією і Польщею, а Запорожжя підпадало під залежність обох держав. За словами козацького літописця Самійла Велична (1670—помер не раніше 1728 року), запорожці бачачи цей «упадок Отчизни» своєї, не могли без жалю «вкусити хліба», «спокійно заснути», бо «за незгодою і неприязню обосторонних Дніпра гетьманів» довелось «пусту і мертву Україну, матку нашу, повними сліз оглядати очима і красні жилища отців і праотців наших Зріти диким звірам оселею».

Найвидатнішою історичною постаттю доби «великої руїни» був правобічний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676). Тарас Шевченко називає його «славним гетьманом», «славним Дорошенком», а Михайло Грушевський «останнім козаком». У складних історичних обставинах, коли Росія і Польща відмовилися вести з Дорошенком переговори від цілої України як окремої і єдиної держави (а король відмовився вести переговори з ним на умові Гадяцьких статей 1659 року), гетьман мріяв возз'єднати Україну за допомогою Туреччини і тому влітку 1668 року уклав з турками угоду.

Але відразу на перешкоді стали два «гетьмани запорозькі», ставленики чужих держав — Петро Суховій і Михайло Ханенко. Вони завдали Дорошенкові багато клопотів і неприємностей.

Перший претендент на гетьмана Правобережної України Петро Суховій разом з Ханенком і кримською ордою виступав проти Дорошенка, але зазнав нищівної поразки під Стеблевом від військ гетьмана й загонів Івана Сірка, відмовився від гетьманства і ледве втік на Запорожжя.

Тоді з'являється новий претендент на цю ж булаву Михайло Ханенко. Із Запорожжя він писав цареві, королеві, гетьманам, воєводам різні листи, щоб мати їхню підтримку. Так, він намагався схилити на свій бік лівобережного гетьмана Дем'яна Многогрішного, але той сказав: «я о тім і не мишлю». Сам Многогрішний просив царя повернути із Сибіру, Соловків засланих туди за Брюховецького невинних в'язнів-українців. Підлещуючись до царя, він схвалював його союз із польським королем та «північним» гетьманом Многогрішним проти ворогів християнської віри — мусульман. Перебуваючи на Запорожжі, Ханенко разом із Сірком здійснювали успішні походи в 1670—1671 роках у Крим і турецькі міста Аслан, Джакерман та інші. Тоді ж 6 тисяч козаків три дні билися з ордою, не пускаючи її до Дорошенка. Нарешті, помирилися і домовилися разом воювати проти гетьмана. Цар у відповіді висловлював своє невдоволення легковажним і нерозсудливим вчинком запорожців, які вбили його посланника Юхима Ладиженського. В Інших листах Ханенко доносив, що Дорошенко хоче йти з бусурманами на Москву.

Мріючи стати гетьманом Правобережжя, Ханенко енергійно шукає підтримки в польського уряду. З цією метою він через послів кошового отамана Григорія Пелеха, Василя Завалія та інших старшин веде переговори з королем Михайлом Вишневецьким, сином Яреми. Польська сторона пристала на згоду з Ханенком; який ішов на всілякі поступки полякам. Невдовзі Многогрішний повідомляв до Москви, що 8 вересня 1669 року Уманський, Кальницький, Паволоцький і Корсунський полки зібралися на раду під Уманню й проголосили Ханенка гетьманом Правобережної України, а Суховія — писарем. Понад 50 козацьких комісарів на чолі з військовим суддею Семеном Богаченком поїхали до Острога вести переговори з поляками про умови вступу під їхню зверхність, яка мала задовольнити і низових, і городових козаків. Цей документ був скороченим варіантом Гадяцької угоди 1659 року. Одначе її підписали від імені трьох невеликих козацьких полків. Згодом Ханенко, Сірко та запорожці, недалеко Умані, присягнули перед польським гетьманом Яном Собєським і князем Дмитром Вишневецьким на вірність і вічне підданство польському королеві, який зобов'язувався зберігати старі козацькі права і вольності. Комісари привезли Ханенкові з Острога від короля клейноди, прапор, литаври. У зв'язку з обранням на гетьмана Михайла Ханенка той же Самійло Величко через три десятиліття із сумом нагадував: «І таковим-то дійствієм і состоянієм, єдина по обох сторонах Дніпра сущая Україна, бідная і упадлая козакоруськая Отчизна, того 1670 року, на всеконечний свій упадок і запустініє на три гетьманства і части розділися, і єдиноматірна братія за поводом умовредних властолюбців прежде описаних і настоящих тогда гетьманів своїх, в недруги собі обратишися, не слушая словеси Євангельського: аще розділиться дім на ся, то запустієт».

Відчуваючи небезпеку, Ханенко просив короля вислати йому військову охорону. Про те, що Ханенко із запорожцями перейшов під заступництво Польщі, доніс цареві 27 січня 1671 року архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель.

За допомогою Ханенка польська шляхта намагалася підкорити собі Правобережну Україну. Король шукає підтримки Москви, яка також боялася розумного, далекоглядного гетьмана Дорошенка. Там починається кількалітня війна між Дорошенком і Ханенком за булаву. Ханенка підтримують запорожці й Сірко, які незлюбили Дорошенка за те, що він віддався невірним бусурманам. Весною 1671 року відбуваються криваві війни Ханенка й Сірка на Білоцерківщині біля Ставища. Тоді й Кальницький полк, що його Дорошенко послав у Крим захищати татарські улуси від запорожців, узяв сторону Ханенка. Польському королеві здалися замки й гарнізони в Немирові, Могилеві, Ладижині, Рашкові, Брацлаві, Стіні. Ханенко з Сірком зупинилися в Ладижині. Вельми популярним у цей час на Україні був Іван Сірко. Його хотіли обрати гетьманом, і це тривожило Москву. З цього приводу цар писав бояринові Ромодановському 8 червня 1672 року: «Як ньіне ведомо вам, великому государю, учинилось, что генеральная старшина й все войско запорожское й чернь того Йвана Сирка хотят обрать гетьманом». А через кілька місяців Сірка обирають гетьманом у Тобольську сибірські ведмеді й соболі.

За намовою Дорошенка турецький султан Магомет IV весною 1672 року посилає проти польського короля 300-тисячну армію, яка 18 серпня облягла і легко здобула Кам'янець-Подільську фортецю, їй на допомогу спішили козацькі полки Дорошенка і 40 тисяч кримських татар. Король наказав Ханенкові перешкодити супротивникові з'єднатися з турками. Біля села Четвертинівки, що на берегах Росі, неподалік Ладижина, в двобій вступили козацькі загони обох гетьманів. У першій сутичці Ханенко відігнав авангарди свого супротивника, але тут же козацько-польські війська зазнали нищівного удару. Тільки 4-ом тисячам козакам Ханенка вдалося втекти до Ладижина і сховатися в замку. Врятувався й Сірко з 500 козаками. Військам Дорошенка відкрився безперешкодний шлях на Кам'янець. Отямившись, Ханенко з'єднався з поляками, але його ім'я на якийсь час губиться в полум'ї пожеж і руїн і виринає він з дружиною і дітьми в Полонному, Любарі, Дубні.

Здобувши Камянець, турки перетворили християнські храми в мечеті: вродливих жінок забрали до гаремів, з хлопців робили яничарів. Поширювались чутки, що турецька армія рушить на Київ. Тим часом польський король відступив до Львова, а султан незабаром повернувся зимувати за тихий Дунай.

18 жовтня 1672 року біля Бучача польський король змушений був укласти з турками ганебну й тяжку для себе угоду. Він віддав Туреччині Поділля, а Брацлавщина і південна Київщина відійшли під булаву Дорошенка, який проголосив самостійну державу під протекторатом Туреччини.

Повертаючись до своєї столиці Чигирина, Дорошенко зупинився в резиденції Ханенка в Христинівці, що біля Умані, знищив його прибічників — одних скарав на горло, інших ув'язнив. Уманці визнали Дорошенка своїм гетьманом. Полковником тут він призначив Грозденка, поставив свій гарнізон, що складався з найманих полків — Сердюцького і Компанійського. Полковник Силичич на Великдень 1673 року, бувши п'яним, зчинив бійку на вулиці, й розгніваний народ вигнав його. Уманці знову покликали до себе Ханенка, який жив тоді на Волині. Він востаннє вступає у битву з Дорошенком за булаву і просить допомоги у запорожців і поляків. З ними вирушає до Чигирина. Довідавшись про небезпеку, Дорошенко посилає орду. Війська обох супротивників зіткнулись на річці Росі, біля Стеблева. Дорошенків табір окопався, а Ханенкові загони, відчуваючи перевагу, кілька днів наступали на нього. Тим часом несподівано з'явилася кримська орда. Польські війська і козаки були розгромлені. Ханенкові міста — Умань, Ладижин, Лисянка та інші віддано туркам на спустошення. Населення Правобережжя кидало рідні краї, переселяючись на Лівобережжя. Правобережна Україна незабаром остаточно втрачає залишки своєї політичної і державної самостійності, й сусідні держави Росія, Польща, Туреччина поділили Україну між собою.

Восени 1673 року гетьман Ханенко разом з військом, яке спочатку налічувало 12 тисяч, а через холод під зиму зменшилося до двох-трьох тисяч, кілька тижнів стояли біля Києво-Печерської лаври, на острові Чорториї, сподіваючись, що цар дозволить йому безпечно вирушити Лівобережжям на Запорожжя. Наступала зима, не ставало паші для коней, і Ханенко зимував у Димері. Втративши останню надію на булаву, він шукає порятунку в гетьмана Самойловича. На переяславській раді 19 березня 1674 року Ханенко поклав булаву і бунчук перед російським боярином і воєводою та лівобережним гетьманом, присягнувши на вірність Москві. Цар щиро наділив його маєтками на Лівобережжі, вибачив «гріхи».

Останні шість років свого життя Михайло Ханенко прожив у Козельці, Лохвиці та Києві, не перестаючи втручатися в політичні справи. В 1677—1678 роках його навіть ув'язнили за зносини, які він начебто відновив з Польщею. Незабаром, 1680 року Ханенко помер. Місце його поховання невідоме. Михайло Ханенко мав і свій родовий герб, який він отримав 1661 року від Яна Казимира.

Рід Ханенків дав нашій культурі Миколу Ханенка (1691-1760), який займав різні високі посади й чини в козацькому війську. Як однодумець Павла Полуботка в 1723—1727 роках сидів у в'язниці. Залишив цінне історичне джерело «Діаріуш» («Щоденник»). Другий Микола Ханенко (1805-1895) склав «Історичний опис деяких місцевостей Чернігівської губернії» та упорядкував «Родинні документи роду Ханенків».

МИХАЙЛО ХАНЕНКО

...Сумно було дивитися на Україну в кінці 60-х років XVII століття. Розколота на дві частини, правобережну та лівобережну, Андрусівським договором 1667 року між урядами Москви та Варшави, вона продовжувала боротьбу за утвердження своєї незалежності. Сусідні країни, Річ Посполита, Московська держава й Туреччина, були незадоволені появою на мапі Східної Європи самостійної козацької республіки, їхнє втручання у внутрішні справи України спричинювали до політичного розколу народу. Розпадалась унітарна військово-політична система, створена в попередні роки Богданом Хмельницьким. Гетьмани1 Лівобережної України Іван Брюховецький (роки правління 1663 — 1668), Дем'ян Многогрішний (1668 — 1672), Іван Самойлович (1672 — 1687) та правобережні керманичі Павло Тетеря (1663 — 1665), Петро Дорошенко (1665 — 1676) і Михайло Ханенко (1669 — 1674) намагаються всілякими засобами зберегти державні інститути молодої країни в регіонах, що знаходилися під їхньою владою. Але результат був протилежний — унаслідок запеклої боротьби між ними руйнувався державно-адміністративний устрій України. Тому діяльність цих українських правителів, зокрема Михайла Ханенка, який був типовим представником козацької верхівки того часу, не можна оцінювати однозначно.

Народився Михайло Ханенко десь біля 1620 року. Його батько, Степан, бився з турками, татарами і московитами ще на початку XVII ст. у військах славетного гетьмана Петра Сагайдачного. Під час одного з походів на турецькі фортеці Степан Ханенко потрапив у полон, однак невдовзі польський шляхтич Лукомський викупив його з неволі. Згодом козак Ханенко одружився на дочці прикордонного старости. В них народилося троє синів, один з них, Михайло, 1669 року зайняв найвищу в Україні державну посаду.

До обрання гетьманом Михайло Ханенко брав участь у боях, що їх вів Уманський полк у складі Війська Запорозького з 1648 по 1657 рік. Його неординарні військово-організаторські здібності сприяли тому, що наприкінці 50-х років він став на чолі рідного полку. Восени 1659 року Ханенко в ранзі уманського полковника був присутній на козацькій Раді, де гетьманом України обрали Юрія Хмельницького. В липні того ж року Ханенко підписує листа до полковника Івана Безпалого, в якому критикує того за промосковські погляди: "...Народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам добровільно в неволю піддається і на братів своїх наступає". Крім Михайла Ханенка свої підписи поставили полковники Богун, Дорошенко, Носач, Цицюра, Лизогуб, Гоголь та інші. Згодом ці визначні історичні постаті зустрічаємо "по різні боки барикад" у громадянській війні, яку розв'язали гетьман Іван Виговський та полтавський полковник Мартин Пушкар.

17 жовтня 1659 року Ханенко разом із козацькою старшиною підтримав так звані Переяславські статті. Угода між Україною і Московською державою у Переяславі (1659) перекреслювала договірні статті Богдана Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем 1654 року — на вимогу Москви українська державність значно обмежувалася.

Маємо свідчення, що 1660 року Юрій Хмельницький призначив Ханенка наказним гетьманом, у чиї завдання входило обороняти південно-східні кордони України від наступу польських військ. І в лютому того року полковник Ханенко вже керував обороною Могилева, що на Дніпрі. Війська коронного гетьмана Речі Посполитої Стефана Потоцького після багатоденної облоги міста відступили, втративши декілька тисяч жовнірів. На козацькій Раді наказний гетьман пропонував користуватися такою тактикою — на зиму відступати в Запорожжя, а навесні для проведення військових операцій виходити до східних кордонів з Польщею.

Влітку 1660 року Уманський полк на чолі з Михайлом Ханенком брав участь у Чуднівському поході. Результат його — підписання між поляками та українцями Слободищенського трактату. Ханенко входив до спеціальної козацької делегації, яка спільно з посланцями польської сторони виробила десять пунктів, що загалом повторювали Гадяцьку угоду 1658 року, але не згадували про окреме Руське Князівство. Саме тоді полковник Ханенко став ворогом Москви — посол Сухотін повідомив царя про зраду правобережної старшини на чолі з Юрієм Хмельницьким.

Отож, у перші роки своєї політичної діяльності Ханенко притримувався західної орієнтації, яка полягала у відмові досить значної частини козацької верхівки від протекторату московського царя і була направлена на ведення переговорного процесу з урядовими колами Речі Посполитої за утвердження самостійної української республіки.

Політичний розкол серед правлячих кіл України призводить до того, що молода держава поступово втрачає ознаки своєї незалежності. Утворення в 1663 році інституту правобережного та лівобережного гетьманства породжує проблему втрати Україною однієї з головних ознак державності — територіальної цілосності. За правління Тетері полковник Ханенко деякий період знову був наказним гетьманом. Разом зі своїм полком він зводив переправу через Дніпро біля Ржищева для переходу на Лівобережну Україну військ короля Яна-Казимира і гетьмана Тетері. Правобережна старшина, а з нею і Ханенко, мріяли утвердити власне український державно-адміністративний устрій під протекторатом польського короля.

Обрання в 1665 році Петра Дорошенка "гетьманом обох сторін Дніпра" лише на деякий час загасило спалахи братовбивчої війни. Дорошенко був, мабуть, єдиним гетьманом доби Руїни, який послідовно проводив політику Богдана Хмельницького на зміцнення національної держави в етнографічних межах українських земель. Кіш Запорозької Січі не погодився з деякими аспектами політичної програми Дорошенка, насамперед, із шляхами досягнення її. І в 1668 році на Запорожжі обрано свого гетьмана Петра Суховієнка (Суховія), який при підтримці запорожців і кримських татар зробив не одну спробу скинути правобережного гетьмана. Його намір підтримав Ханенко. Після того, як під Корсунем на Генеральній Раді правобережного козацтва (березень 1669) прихильники Дорошенка звернулися за військовою допомогою до турецького султана, Ханенко звинуватив Дорошенка у "зраді". Розходження в поглядах з гетьманом на політичне майбутнє України, її внутрішній устрій та зовнішньополітичні зв'язки, стало мотивацією того, що саме Ханенко висунув свою кандидатуру на гетьманство від частини полків Правобережжя, а також Запорозької Січі.

"...Учинили з уманським, кальницьким, паволоцьким, корсунським і іншими полками раду під Уманем і вибрали гетьманом уманського полковника Ханенка, а писарем у нього Суховія", — повідомляла московського царя 8 вересня 1669 року канцелярія гетьмана Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Так, підтримувані різними політичними течіями, стали в Україні водночас аж три гетьмани — Дорошенко, Многогрішний та Ханенко. Звичайно ж, це не могло не вплинути на державотворчі процеси. Втім, влада над окремими територіями різних гетьманів не означала розпаду Української держави. В єдиний її організм продовжували з'єднуватися економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші фактори.

Відразу по обранню нового гетьмана, між його прихильниками та полками Дорошенка зав'язалася кривава війна, під час якої з кожним роком гинуло все більше українців. Спочатку Ханенко намагався об'єднатися з силами лівобережного гетьмана Многогрішного, але той відмовив йому. Тоді Ханенко разом із колишніми гетьманами Юрієм Хмельницьким та Суховієм вирушив у похід проти свого політичного противника. Самовидець свідчить, що "...мусив Дорошенко в городі Стеблеві зачинитися, якого приступом Ханенко діставав і вже на валу козаки були. Аже Сірко діставав... додав оному помочі". Крім військ Івана Сірка та білгородського хана на допомогу оточеним військам Дорошенка прибули полки його брата Григорія і канівського полковника Лизогуба. Ситуація на полі бою різко змінилася — тепер уже Ханенко з десятитисячним військом мав оборонятися. 29 жовтня 1669 року він був ущент розбитий об'єднаними силами дорошенківців. Разом із декількома сотнями Ханенко ледве встиг видертися з кільця і відступити на Січ, де його обирають кошовим отаманом. Запорожці не могли пробачити Дорошенку його "братання" з невірним султаном, споконвічним ворогом січовиків. Саме тому низове козацтво вирішило підтримати того гетьмана, який, на їхню думку, послідовно продовжував боронити "православну віру, отчизну і козацькі вольності".

Опираючись на запорожців, Ханенко не забував про налагодження добрих стосунків з Кримським ханством. Навіть татарський посол у Варшаві називав Дорошенка "зрадником" і на офіційному рівні підтримував уряд Ханенка. Нунцій Марескоті повідомляв папу римського Клементія Х про підданство Дорошенка "ворогові всіх християн". Формуванню негативного політичного іміджу свого противника сприяв і сам Ханенко. Його листи до польського короля красномовно свідчили про те, що Дорошенко присягнув на вірність турецькому султану Магомету IV, але сам обвинувачений, апелюючи до варшавських урядовців не погоджувався з такою оцінкою своїх дій.

З початком нового 1670 року гетьман Війська Запорозького Михайло Ханенко підтримував тісні політичні зв'язки з Варшавою. Але разом з тим він започаткував дипломатичні стосунки з Москвою. "Аби твоїм ходатайством войсько запорожское під руки царські могли знаходитись", — прохав Ханенко царя Олексія Михайловича, розуміючи, що без підтримки східного сусіда йому не втримати булави. Його посольство на чолі з полковником Обідою отримало у московській столиці невеличку дипломатичну перемогу — на Запорожжя воно повернулося з царською грамотою, яка прощала всі попередні виступи січовиків проти царя.

З перших кроків гетьманування Ханенко намагався заключити договір з Річчю Посполитою. Для цього він наприкінці серпня 1670 року вислав до Острога, де перебували польські комісари, спеціальне посольство на чолі з С. Богаченком. За кілька тижнів було укладено польсько-український договір про регулювання взаємовідносин між урядами гетьмана та короля Михайла Вишневецького. Українські історики досить негативно оцінюють рішення Острозької комісії. Політичні, економічні та конфесійні права українського народу порівняно з попередніми договорами значно обмежувались, але в боротьбі з гетьманом Дорошенком Ханенко отримував деяку перевагу. Добиваючись ще більшого визнання в польського короля, Ханенко намагався утримати кримських ханів від виступів проту Речі Посполитої. Треба відзначити, що діяльність Ханенка в перші два роки гетьманування вельми шкодила ідеї Петра Дорошенка щодо відновлення соборної української держави.

Однак, панівні кола Польщі не виявили одностайності в підтримці Ханенка. Коронний гетьман Ян Собєський та підканцлер Андрій Ольшевський висловлювалися проти визнання його єдиним гетьманом Правобережної України. Очевидно, саме тому король не віддав булави козацьким послам С. Богаченку, Г. Пелеху, З. Білому, які отримали від нього інші козацькі клейноди та двадцять тисяч злотих. Козацька рада у Корсуні, яка відбулася 22 лютого 1671 року, висловила протест проти дій Ханенка та запорожців у зв'язку з Острозькою комісією. На Раді зазначалося, що острозькі умови повертають Україну до її стану перед Визвольною війною, старшина, яка підтримувала Дорошенка, відмежувалася від прийнятих рішень і заявила, що не допустить приходу польської шляхти на українські землі.

У травні 1671 року коронний гетьман Собєський оголосив про скликання посполитого рушення в Правобережну Україну. На початку липня чотирнадцятитисячне польське військо вступило на землі Поділля. Михайло Ханенко відрядив до Собєського свого посла, який 16 серпня мав розмову з коронним гетьманом. Він повідомляв, що у військах правобережного гетьмана нараховується шістнадцять тисяч козаків і п'ять тисяч калмиків. Щоб ударити в тил полкам Дорошенка, Ханенко чекав на прихід польських військ. Після того, як Собєський завоював землі Правобережжя понад Бугом (від Меджибожа до Брацлава), до нього знову прибули посланці від козацького ватажка. Ханенко сповіщав, що він із військом отаборився неподалік від Чигирина. До нього приєднався Іван Сірко, з ним Ханенко збирався воювати білгородських татар — союзників Дорошенка. Ханенко, щоб заохотити запорожців до боротьби з татарами, прохав Собєського прислати на Січ універсал від імені короля.

Іван Сірко, який був одним із головних винуватців розгрому полків Ханенка під Стеблевим у 1669 році, постійно змінюючи упродовж незначного часу свої політичні орієнтири, нарешті перейшов на бік правобережного гетьмана. Разом вони розбили кримського хана Селім-Гірея, який намагався допомогти Дорошенкові, напали на татарські улуси Білгородщини, а ще згодом навіть здійснили сшльві походи на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен.

До шести полків Ханенка приєдналися зі своїми відділами полковники Зеленський, Гоголь і Костянтин. Козаки правобережного гетьмана вступили у Ямпіль, а потім Брацлав. Цікаво, що польську залогу Ханенко не допустив у ямпільську фортецю. 8 жовтня 1671 року український гетьман зустрівся з Собєським у Брацлаві, де відбулася спільна польсько-українська нарада з військових питань.

Поляків репрезентували коронний гетьман Ян Собєський і князь Дмитро Вишневецький, а українців — гетьман Ханенко та його старшина (полковники Сірко, Зеленський, Лисиця, Іскрицький та ін.). Було вирішено просуватися до Кальника (козаки цього міста підтримували Дорошенка). Другого дня відбувся бенкет, на якому пилася — декілька жбанів — українська горілка, а польська артилерія стріляла з усіх гармат.

Наступні події свідчать, що гетьман Ханенко не був черговою маріонеткою в руках польських урядовців. Його принципова позиція в недозволі на знаходження польських гарнізонів у полкових містах переконує — Українська держава існувала, незважаючи на деяку політичну децентралізацію. Старшина Ханенка, звертаючись до Собєського. казала: "...Доволі того, що ми вам кляняємось, і беремо вашу протекцію, але залоги не приймемо".

Все ж полякам, удавшись до хитрощів, вдалося оволодіти Брацлавом, важливим стратегічним центром Правобережної України. Для проведення наради старшину виманили в табір за мури фортеці, після чого польське військо оволоділо старовинним козацьким укріпленням. Згодом Ханенко разом з Собєським оточили полковий Кальник, обороною якого керував наказний полковник Урбанович. Джерела свідчать, що коронний гетьман не мав великого бажання штурмувати місто, але Ханенко наполягав на цьому. Після невдалих переговорів з кальницькою старшиною розпочалося бомбардування фортеці. Було кілька невдалих спроб, і тоді Собєський вдався до тривалої облоги, аби голодом зламати мужніх оборонців.

Наприкінці жовтня до польсько-українського табору прибули королівські посли, які привезли гетьманську булаву й тисячу червоних золотих для Ханенка. Але коронний гетьман поділив гроші між козацькою старшиною. Гетьманові Ханенку дісталося лише триста золотих. Сіркові — двісті. Відразу ж по цьому зібралася козацька Рада, на якій запорожці із рук каштеляна Лужицького передали булаву своєму отаману. Цей акт означав, що польський король офіційно затверджує гетьманом Михайла Ханенка.

Коронне військо непевно почувалося в чужому краї, Собєському так і не вдалося оволодіти Кальником. Як не дивно, але й Ханенко також не відчував спокою. І тому він прохав коронного гетьмана, щоб той дав йому для особистої охорони десять польських хоругв. Між українськими козаками і польськими жовнірами раз-по-раз виникали збройні сутички. Стали напруженими взаємини і самих ватажків козацтва — Ханенка та Сірка. Сірко мав більший вплив серед запорожців, ніж Ханенко, який не довіряв своїй старшині. Серед січовиків почалися заворушення, спричинені малою платнею короля. І тому гетьман Ханенко заявив, що готовий віддати свою булаву Дорошенку, якщо той випустить на волю його дружину і старшого сина. Такі дії правобережного гетьмана викликають повагу, однак, можливо, то був просто дипломатичний хід заради визволення своїх рідних. До того ж оголошена відставка гетьмана могла заспокоїти невдоволених козаків.

Багато полкових міст, які перебували під впливом Ханенка, почали схилятися під владу гетьмана Дорошенка. Козаки звинувачували свого гетьмана в тому, що він допустив розташування польського гарнізону в Брацлаві. Однак, козацькі полки й сотні, які залишалися вірними Ханенку, постійно воювали з польськими залогами у Ладижині, Рашкові та інших містах Правобережної України. В грудні 1671 року Дорошенко з двадцятисемитисячним військом підступив до Ладижина. Ханенко з козаками зачинився у замковій фортеці. На вимогу видати свого гетьмана, Ханенкова старшина 9 грудня відповіла Дорошенку листом, який дуже цікавий з погляду на ідеологічні засади тієї частини українського козацтва, котра підтримувала Ханенка протягом його правління. Докоряючи Дорошенку за союз із турецьким султаном, ханенківці радили йому:

"Віддалися від поганської протекції і поклонись королеві, природному свому панові... Тоді наш побачить Пан твою прихильність і покору, а Військо Запорозьке теж побачить твою до себе зичливість, будь, Ваша Милість, певен, що його Милість Пан Гетьман наш дані собі од короля клейноди і знаки військові положить, і по злученню братерському з нами всіма й військо коронне без труднощів відступлять. А тоді запевно і віра свята, і мила отчизна будуть краще процвітати вольностями своїми...". Це свідчення переконує, що не лише амбіційними намірами керувався Ханенко під час свого гетьманування, як це йому закидають деякі історики.

У грудні 1671 року Михайло Ханенко вислав послів на сеймик Люблінського воєводства, він прохав внести на сейм Речі Посполитої пропозиції про визнання православної віри не тільки на території України, а й скрізь — у Короні Польській та Литовському князівстві. Далі був пункт про Київську Академію і школи для українців. Ханенко пропонував найвищому законодавчому органу шляхетської республіки забезпечити вольності козаків у королівських, магнатсько-шляхетських та духовних маєтностях. 26 січня 1672 року відкрилася сесія сейму, яка мала вирішити ці та інші питання, але вже в лютому вона була зірвана.

За свідченням Г. Грабянки загальне керівництво над польсько-українськими військами після від'їзду Собеського до Польщі було покладене на гетьмана Ханенка. На його бік почали переходити окремі козацькі полки. Так, у березні 1672 року в Корсуні вибухнув бунт проти Дорошенка, козаки прохали заступництва в Ханенка. Знову під владу свого колишнього полковника перейшов Уманський полк. Гетьман Ханенко, підтриманий Уманським, Могилівським, Тарговицьким, Брацлавським і Корсунським полками, висилав посла до Дорошенка з пропозицією прибути на річку Росаву, де мала відбутися козацька Рада. Цей крок гетьмана свідчить про те, що він намагався не лише збройним, а й мирним правовим шляхом отримати владу над Правобережною Україною. Але Дорошенко, побоюючись втратити булаву, не прибув на Раду.

Наприкінці літа 1672 року в Україну з величезним військом прийшов сам турецький султан Магомет IV. На зустріч йому під Кам'янець вирушив Дорошенко з полками, які нараховували 27 тисяч чоловік. Ханенко з 18-тисячним військом виступив з Ладижина, щоб перепинити пересування загонів свого противника і його з'єднання з армією падишаха. Під селом Четвертинівкою, що на правому березі Бугу, спалахнула битва, що завершилася поразкою козаків Ханенка. Сам гетьман з двома полками ледве встиг відійти до ладижинського замку. Сердюцькі загони Дорошенка і татарська орда тримали в облозі Ладижин чотири тижні, але не змогли його здобути і відступили. Гетьман Ханенко з прихильниками втік до Білої Церкви, з якої неодноразово посилав листи до московських воєвод з проханням надати йому військову допомогу.

Не дочекавшись підтримки з Москви, він поповнив свої загони козаками Білоцерківського полку і вирушив на з'єднання з Собєським, який на Галичині продовжував воювати з турецько-татарськими військами. Спільними силами обох гетьманів вдалося розбити великі татарські чамбули під Краснобродом, Комарним та іншими західноукраїнськими містечками. Під ударами армії турецького султана 27 липня 1672 року капітулювали оборонці Кам'янця, після чого майже всі полкові міста Правобережжя присягнули на вірність Дорошенку. Ханенко ж із родиною знайшов притулок у Короні Польській. І на деякий час його військово-політична діяльність на теренах Правобережної України припинилася.

16 жовтня 1672 року Туреччина і Річ Посполита підписали договір у Бучачі (Бучацький трактат). Четвертий пункт цього трактату проголошував: "Україна в її давніх границях уступається козакам; Біла Церква та інші фортеці мають бути їм передані з усіма гарматами й запасами...". Козаки, що були з Ханенком, могли вільно повернутися до своїх домівок, але сам Ханенко не смів робити цього. На певний час ця заборона стримувала гетьмана в його прагненні повернутися на Батьківщину — Дорошенко знову переміг, адже саме його козакам "уступалася Україна".

В кінці жовтня Ханенко вже брав участь у поході короля Михайла під Люблін, у так званій Голомбській конфедерації. Польський король використовував війська Ханенка і його самого для розправи зі своїми політичними противниками. Але й у Варшаві Ханенко не припинив самостійної дипломатичної діяльності. На початку грудня він мав розмову з московським послом Протасовим, у якій заявляв про своє бажання перейти під царську протекцію, оскільки в Польщі його недооцінювали. Проте на такі пропозиції гетьмана Москва не виявляла ніякої реакції.

Невдовзі король Михайло Вишневецький видав універсал до козацького війська Ханенка з дозволом повернутися в Україну. У квітні 1673 року Ханенко вирушив на Волинь. Джерела свідчать, що при ньому було дванадцять тисяч козаків. 23 квітня гетьман знову написав листа до царя, прохаючи підданства. Московський уряд відповів, що коли Ханенко стане єдиним гетьманом Правобережної України і з усіма козаками, які перебувають у королівському і турецькому підданстві буде проситися "під високу руку", то Москва його прохання задовольнить.

11 вересня полки Ханенка і війська Дорошенка зійшлися в бою під мурами Києва з боку Печeрського монастиря. Зазнавши поразки, Ханенко подався на Січ, де його завжди підтримували, однак цього разу запорожці невдаху вже не прийняли. Новий гетьман Лівобережної України Іван Самойлович сповістив московського правителя, що з Варшави повернулися посли від Запорозької Січі, які з дозволу короля вимагали в Ханенка повернення гетьманських клейнодів. Той же на це відповідав, що залишив їх у Димері, там, мовляв, знаходився польський полковник Ян Пиво, якого він стратив.

"Під Хотином, коли Собєський бив з козацькою допомогою турків, турчин найгірше узлився на тих козаків... трималися поляків з Ханенком і виявилися при хотинській поразці для нього найголовнішими супротивниками", — так писав Самійло Величко про Хотинську битву (листопад 1673 р.). І хоч окремі сотні, які раніше перебували під владою Ханенка, продовжували традиції Сагайдачного під стінами подільської фортеці, сам гетьман у цей час перебував далеко від Хотина — там, де вирішувалася його доля.

Політична кар'єра правобережного гетьмана наближалися до свого завершення. З півтисячею козаків Ханенко вирушив під Чигирин на допомогу українсько-московським військам Самойловича і князя Ромодановського в їхній боротьбі з полками Дорошенка. На початку березня 1674 року під Лисянкою війська, які складалися з Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків, а також козаків Ханенка, розбили двохтисячний загін Григорія Дорошенка. Але це, як не дивно, прискорило падіння самого Ханенка. 17 березня в Переяславі відбулася Рада правобережного козацтва. "На генеральній раді нашій Ханенко клейноди військові, булаву і бунчук... з рук своїх здав" і попросив пробачення в козаків, коли кому з них зробив зле. Після цього товариство проголосило гетьманом обох берегів Дніпра Івана Самойловича. Так закінчилася гетьманська діяльність Михайла Ханенка.

Невдовзі Михайло Ханенко оселився в Козельці. Однак його ще бентежили лаври політичного діяча. Весною 1677 року він написав листа до нового короля Речі Посполитої — Яна III Собєського з пропозиціями про співробітництво. Але це послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої "незаконні" зносини з польським монархом. Остання згадка про колишнього гетьмана в документальних джерелах датується кінцем 1678 року — Михайло Ханенко перебував у батуринській тюрмі під арештом у командира московських стрільців Радишевського. Помер гетьман у 1680 році.

Сучасник залишив дуже цікавий опис того, як виглядав правобережний гетьман. "Була це, — свідчив сучасник Ханенка Ульріх Вердум, — людина років сорока, середньої, але кремезної статури з жовтим обличчям і кучерявим, чорним, як смола, волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, хто постійно спілкуються з ним, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не відзначається якимись особливими здібностями..." У 1671 році Вердум, який був наближений до польського короля, залишив запис у своєму щоденнику, який стверджує, що Ханенко мав "трьох синів і жінку", старший його син з матір'ю був у полоні в Дорошенка, "другий попав у полон до татар... одісланий до Царгороду... третій — перебував під доглядом у княгині Замойської, матері короля".

"Він виявляє більше серця, ніж розуму", — ці слова, на нашу думку, найкраще характеризують Михайла Ханенка як політичного діяча і просто людину. Так, він мав непогані людські якості, бажав щастя своїй рідній землі. Військові здібності Ханенка допомогли йому протягом шести років утримувати булаву. Але йому не вистачило політичного розуму державного діяча, він так і не зрозумів Петра Дорошенка в прагненні утвердити незалежну соборну Українську державу. Це, однак, не може бути причиною негативного ставлення до Михайла Ханенка, до такої складної, неоднозначної постаті в українській історії.