Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Політичні плани і реформи в Гетьманщині

Перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі та Москві, гетьман Розумовський використав своє становище для досягнення певних поступок для Гетьманщини 1. Він зі своїм штабом на чолі з генеральним писарем Василем Туманським та генеральним осавулом Іваном Скоропадським підтримували постійний зв’язок з іншими членами Генеральної канцелярії в Гетьманщині 2 і були дуже добре поінформовані про потреби українських земель.

Перебуваючи у Москві, гетьман Розумовський наказав провести новий перепис населення Гетьманщини 3 і проявив великий інтерес до відновлення, принаймні часткового, судової системи Речі Посполитої, що була запроваджена в Гетьманщині раніше. Ще з 1760 р., збільшивши і зміцнивши Генеральний військовий суд, гетьман намагався провести належну судову реформу 4. 17 лютого 1763 р. Розумовський видав універсал про скасування судочинних функцій Генеральної військової канцелярії, чим зменшив кількість апеляційних судів 5.

Можливість реорганізації судочинства з’явилася під час розгляду заплутаної та тривалої судової справи щодо розмежування маєтків монастиря св. Михайла у Переяславі. Після цілого ряду апеляцій справу нарешті передали в сенат, який тільки ще більше заплутав її. Але при розгляді з’ясувалося, що, згідно з Литовським статутом, справу ще раніше мав розглядати підкоморський суд, єдиною функцією якого був розгляд суперечок про межі між маєтками. У листі до сенату гетьман пояснив, що ці суди припинили своє існування за часів Хмельницького, але радив їх відновити 1. Після деякого зволікання рекомендацію схвалили як сенат, так і імператриця 2. В указі про відновлення підкоморського суду стверджувалося, що уряд Гетьманщини має «здійснюватися згідно з малоросійськими правами» 3. Для гетьмана та української нової шляхти це означало підтвердження його курсу на реорганізацію українських інституцій у відповідності з Литовським статутом.

У вересні 1763 р. для обговорення широкого кола питань щодо реформ Розумовський скликав Генеральну раду старшин у Глухові. Від кожного полку були представлені по два старшини та два сотники. Решту ради — на зразок польсько-литовського сейму — набрали з нової шляхти, Значного військового товариства (56 бунчукових товаришів і 38 військових товаришів) 4. Передусім рада розглянула питання судочинства. Створення підкоморських судів вимагало дальших змін у судовій системі. У Литовському статуті говорилося про функціонування підкоморського суду поряд із земським, якого в Гетьманщині вже не існувало. Тому рада вирішила відновити систему судочинства у відповідності з Литовським статутом і гарантіями царя у «Статтях Богдана Хмельницького», хоча ця система в Гетьманщині ніколи насправді не функціонувала.

Формально утворена універсалом гетьмана від 19 листопада 1763 р. відновлена судова система складалася з трьох типів судів: земського, підкоморського і гродського 5.

Земський суд поширював свою юрисдикцію на цивільні справи, де у першу чергу розглядалися питання власності майна, спадкоємства або заборгованості. Підкоморський суд розглядав виключно справи про межі маєтків, а гродські суди — кримінальні справи про вбивства, зґвалтування та крадіжки. У справах, що підлягали розгляду в будь-якому з трьох судів, дозволялося апелювати до Генерального військового суду, причому гетьман зберігав своє право на помилування.

Відновлення польсько-литовської судової структури справді спричинило покращення судочинства. Воно дало можливість судам чіткіше дотримуватися Литовського статуту, кодексу законів, що у модифікованій формі використовувався у всій Гетьманщині. Спростилася система судів, апеляцій, і відокремились цивільні суди від кримінальних. Оскільки Генеральний військовий суд перестав бути судом першої інстанції для Значного військового товариства, реформа підпорядковувала виборних козаків, козацьку старшину й аристократію одним юридичним нормам.

На практиці відновлені суди частково базувалися на структурі, що існувала раніше. Колишні полкові суди просто перейменували на гродські, а старшина, що командувала полком і очолювала його під час війни, продовжувала розглядати кримінальні справи. Але в справах цивільних юстиція була відокремлена від адміністрації, оскільки в земських і підкоморських судах засідали не полкові урядовці, а спеціально обрані судді 1. Реформа не торкнулася судових прерогатив церкви, магістратів і землевласників.

Крім судових справ, рада розглянула також питання української автономії. Це було до певної міри сюрпризом, бо — згідно з гетьманським універсалом — рада збиралася тільки для розгляду судових реформ 2. Оскільки порядок денний засідань ради підготувала канцелярія Розумовського, цілком ймовірно, що гетьман сам вирішив розширити коло питань, винесених на обговорення 3. На засіданні ради гетьман і нова шляхта визнали, що ці збори являють собою можливість запровадити в життя широкомасштабні реформи.

Рада розглянула становище в Гетьманщині і обговорила заходи по відродженню її колишнього стану. Один із промовців скаржився, що за часів російського протекторату українські права й вольності зазнали обмежень 4.

Змальовуючи безрадісну картину сьогодення, він сумував за віком славних козацьких вояків, що наводили страх на ворогів; звинуватив українців у тому, що вони втратили свою свободу, поставивши особисті інтереси вище громадянської відповідальності, що розгубили ті права, які мали 1654 р. Для виправлення становища промовець запропонував такі реформи: відновити в Гетьманщині діяльність генеральних рад або сеймів, щоб гарантувати свободу та належну законність; утворити земські, підкоморські та гродські суди разом з апеляційним трибуналом, щоб забезпечити належне судочинство; гарантувати майнові права козаків і звільнити їх від податків на утримання російських Військ, щоб покращити їх становище. Серед інших вимог були також відновлення прав духівництва, відшкодування за втрати, що їх зазнало населення за час останньої війни з Туреччиною, організація світських шкіл та університетів. Промовець також піддав критиці закон про переходи селян, який призвів до зубожіння еліти та несплати податків.

Основною ідеєю виступу промовця було те, що занепад Гетьманщини можна зупинити, поновивши її політичну автономію та традиційні права нової шляхти, кліру й козаків. Наголошуючи на цьому, промовець представляв інтереси нової української еліти.

Програма, накреслена анонімним оратором, стала підставою для резолюції, складеної радою під час перерви у своїх засіданнях. Петиція, що розпочиналася словами «гетьман, шляхта, малоросійське військо та народ», відбивала погляди, що були найбільш «незалежницькими» з усіх публічно висловлених в Гетьманщині з часів Мазепи. У вступній частині резолюції гетьман Розумовський подав офіційну українську інтерпретацію Переяславської угоди. Гетьман стверджував, що Богдан Хмельницький прийняв протекторат російського царя через спільну православну віру. Цей протекторат, однак, грунтувався на договорах, які підтверджувалися, коли новий цар або гетьман приймали владу. Автори петиції з гетьманом включно пропонували відновити цей звичай. Вони також вимагали гарантій негайних виборів іншого гетьмана на випадок смерті Розумовського, стверджуючи, що минулі періоди безвладдя після смерті гетьмана були згубні для добра Гетьманщини і порушували українські права. Резолюція містила вимогу підтримати утворення ради або сейму як постійно діючого законодавчого органу Гетьманщини, але чітко не визначала його функції або конституційний зв’язок з урядом гетьмана. Ці питання планувалося поставити на наступних засіданнях. Ще однією статтею петиції щодо урядової структури Гетьманщини було чергове прохання підтвердити новостворену судову систему.

Автономістською була також економічна програма Глухівської ради. Автори звернення прагнули скасування імперських ліцензій на монополії та відміни петровського указу про те, що торгівля з іншими країнами має здійснюватися через російські порти. Цей указ примусив багатьох українських купців, що традиційно використовували прямі сухопутні шляхи, скерувати свою торгівлю у балтійські порти. Оскільки це було дуже дорого, українське купецтво підтримало ідею відновлення безпосередніх сухопутних торговельних шляхів до Європи та Османської імперії. Вони також наполягали на скасуванні імперських пограничних тарифів та поновленні гетьманського акцизного податку, ліквідованого 1754 p. Не підлягали відновленню внутрішні тарифи, але інституції, що існували на прибуток від них, слід було компенсувати за рахунок податків від імпорту-експорту. Нарешті, євреям, яким заборонялося перетинати кордон з Росією, слід було дозволити торгувати в Гетьманщині. Якби ця економічна програма була втілена в життя, тарифи за торгівлю між Гетьманщиною і Росією стали б такими самими, як між Гетьманщиною та Польщею-Литвою, Кримом й Османською імперією. Більше того, українські купці отримали б право торгувати в цілому світі, незважаючи на імперські монополії, офіційні торговельні шляхи або тарифи. Очевидно, що вимога вільної від тарифів закордонної торгівлі ставилася новою шляхтою, яка контролювала раду, але не самим купецтвом (немає жодних свідчень присутності купців на раді).

Щодо соціальних питань, то петиція вимагала для української нової шляхти тих самих привілеїв, якими користувалося російське дворянство, гарантій прав землеволодіння і платні з української скарбниці для козаків, які володіли невеликими неприбутковими маєтками. Щодо селян, то, навпаки, петиція вимагала обмеження їхнього права на переходи та повернення тих селян, що втекли з Гетьманщини. Петиція, як і рада в цілому, не приділяла значної уваги статусу кліру та міщан. Згідно з українськими церковними традиціями, духівництво користувалося усіма привілеями шляхти та мало право обирати свою власну ієрархію. Петиція містила тільки стандартні кліше про права й привілеї міщан, включно з магдебурзьким правом, але не обговорювала їх.

Особливою турботою Глухівської ради було постійне зменшення кількості боєздатних козаків. Визначивши їх число у 10 тис., автори петиції рекомендували для підтримання козацтва такі заходи: суворе дотримання козацьких прав і привілеїв; звільнення козаків від будь-яких обов’язків, крім військових, і від усіх податків, включаючи податок на утримання російських військ; гарантії майнових прав козаків; державна оплата і постачання провіанту під час закордонних кампаній; зобов’язання кількох козацьких господарств утримувати у фінансовому відношенні одного повністю оснащеного козака; створення спеціального реєстру, щоб козаки не могли переходити в інші військові підрозділи.

Петиція відбивала безсумнівні антиросійські погляди нової шляхти. Згадуючи про петровську гарантію того, що «ні копійки не збиратиметься з Гетьманщини», петиціонери просили скасувати податки на утримання російських військ. Вони запропонували створення об’єднаної українсько-російської комісії для розслідування і розгляду скарг проти росіян, що перебували на постої в Гетьманщині. Отже, вони вважали, що російські солдати були союзними, але іноземними військами. Більше того, українська шляхта, побоюючись російського втручання, вимагала обмеження прав неукраїнців на володіння маєтками в Гетьманщині, крім тих випадків, коли вони були спеціально подаровані імператрицею або затверджені гетьманом і старшиною 1.

В цілому Глухівська рада розглядала Гетьманщину як самостійну державу, що має свої кордони, главу держави, уряд і окрему економічну систему. З Російською імперією Гетьманщина була зв’язана спільним сувереном — російською імператрицею. Але навіть таке підпорядкування мало підтверджуватися в договорах, що періодично повинні були поновлюватися між українським гетьманом і російським царем 2.

Глухівська петиція показала досягнення певного порозуміння між гетьманом й українською новою шляхтою. Крім спільних патріотичних почуттів щодо Гетьманщини, кожна сторона була зацікавлена у збільшенні своєї влади. Глухівська рада надала новій шляхті можливість ще більше зміцнити свої позиції як політичної, соціальної й економічної еліти Гетьманщини. Щодо гетьмана, то будь-яке розширення автономії робило його менш залежним від примх двору. Розумовський явно бажав приєднатися до соціально-економічних вимог нової шляхти взамін на підтримку нею його становища при дворі. Отже, гетьман намагався використати раду для створення бази міцної регіональної влади.

Якщо гетьман і нова шляхта досягай згоди з багатьох питань, то з питання гетьманства виникли розбіжності. Вже згаданий промовець, що представляв у Глухові погляди шляхти, не згадав два дуже важливі для гетьмана пункти з петиції: прохання, щоб цар підтверджував «Статті Богдана Хмельницького», і вимогу, щоб після смерті гетьмана негайно обирався його наступник. Пізніші спроби Розумовського зробити гетьманство спадковим свідчать про те, що, ймовірно, він сам виступив ініціатором тих вимог петиції. Але на Глухівській раді до конфлікту не дійшло і гетьманові вдалося встановити дружні стосунки зі старшиною та новою шляхтою.

Несподівано, наприкінці жовтня 1763 р., гетьман одержав повідомлення про драматичні зміни при імператорському дворі. Його ворога А.П.Бестужева-Рюміна було повалено, а Микита Панін став головним керманичем закордонних справ 3.

Заручений підтримкою як при дворі, так і вдома, гетьман висунув свій найсміливіший проект. Вже у Глухові його оточення розпочало агітацію серед старшини за запровадження спадкового гетьманства для родини Розумовських. У новій петиції, складеній найближчим прибічником гетьмана, стверджувалося, що виборне гетьманство породило непорозуміння, безладдя й громадський неспокій, і пропонувалося довічно залишити гетьманський уряд в одній родині 1. Наводячи як прецедент випадок з Юрієм Хмельницьким, меморандум вимагав обрати сина Розумовського наслідником гетьмана 2. Осип Туманський, брат генерального писаря, таємно відвіз петицію у Київ для обговорення з найвищими українськими прелатами — архімандритом Києво-Печерської лаври Зосимою Валькевичем (родичем гетьмана) та митрополитом Арсенієм Могилянським (давнім ворогом родини Розумовських). Ніхто з них петиції не підписав 3. Не засмучуючись початковою невдачею, гетьман Розумовський скликав засідання Генеральної старшини й усіх полковників, щоб зачитати петицію. Крім Генерального писаря Василя Туманського, якому гетьман здавна протегував, більшість Генеральної старшини, включаючи генерального підскарбія Василя Гудовича і генерального суддю Олександра Дублянського, виступила проти петиції й відмовилася її підписати 4. Полковники (за винятком Петра Милорадовича — чернігівського) й більшість полкової старшини — під певним тиском підписалися 5.

Хоча концепція спадкового гетьманства і знайшла сильну підтримку серед родичів і приятелів гетьмана, а також серед аристократичної опозиції (родини Апостола, Скоропадського), що самі претендували на гетьманство, насправді вона не була провідною тенденцією української політичної думки. Козацька традиція, за прикладом польського досвіду, грунтувалася на ідеї виборного гетьманства. Нова шляхта також прагнула більшого політичного контролю в Гетьманщині й підозріло ставилася до будь-яких змін, що могли зміцнити позицію гетьмана. Тому не тільки потенційні кандидати на гетьманство, але й менш знатні родини (Безбородьки, Милорадовичі, Сулими, Полетики) й навіть найближчі родичі та приятелі гетьмана (генеральний суддя Ілля Журман, генеральний обозний Семен Кочубей) відмовилися підписати петицію 1. Через 100 років після спроб Богдана Хмельницького вперше встановити монархічну владу, вимагаючи обрати свого сина гетьманом, українська правляча еліта в питанні спадковості гетьманства все ще була розколота на протилежні табори.

Події в Глухові дуже стривожили Катерину. Одержавши повідомлення від російського генерал-губернатора в Києві Ф.М.Воєйкова, командуючого російською армією в Глухові де ля Тура і донесення від українського учасника наради члена Значного військового товариства Павловського та українських ієрархів 2, вона негайно відкликала гетьмана у Санкт-Петербург. Доручивши державні справи трьом членам Генеральної старшини (Семену Кочубею, Василю Туманському та Данилу Апостолу), Розумовський 9 січня 1764 р., не підозрюючи про монаршу неласку, виїхав з Глухова.

Література:

1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.