Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Територіальна структура Київської держави в XI — XII ст.

Свого часу ми вказували, що феодальна монархія в епоху становлення феодалізму являє собою строкатий конгломерат великих феодальних сеньйорій, причому відносини між центральною і місцевою владою засновані на сюзеренітеті і васалітеті. Але, як ми бачимо, в нашій історіографії встановився погляд, що основною територіальною одиницею є так звана міська, городова волость. Ключевський настоював на торговельному походженні міст і міських волостей. Сергеєвич визнавав міста й міські волості утвором групи «заповзятливих людей», що підкорили зі зброєю в руках сільську округу. Але всі поділяли погляд, що носителем влади є головне місто. Характерно, що під головним містом розуміли не адміністративний центр, а сукупність міського колективу. Найкраще відбив це розуміння M. M. Покровський, говорячи про суть відносин міст до пригородів: «Пригороди розглядались як приватна власність головного міста землі. Не один раз князі ходили на нещасний Торжок і палили його «за новгородську неправду» з тим, очевидно, щоб знищенням новгородської власності помститись непокірному місту за його упертість. Тут права батька-пана перейшли таким чином до збірного цілого, до міської общини, яка й стала таким способом колективним патріархом» 5.

Разом з тим велику вагу мала думка Владимирського-Буданова про доісторичне походження міських волостей (за його термінологією «земель») і про збереження внутрішньої цілісності їх до XIII ст.

Почнемо якраз з аналізу цього погляду Владимирського-Буданова. Насамперед не можна довести, що всі землі, про які говориться в XI — XII ст., справді виникли в доісторичні часи. Досить вказати на Пінськ, Галич, Володимир-Волинський, Рязань, Новгород-Сіверськ. З другого боку, нарівні з землями до складу Київської держави входили племена — деревляни, радимичі, дреговичі та ін., на території яких не було великих міст і які пізніше стали центрами, «общинами керуючими». Території цих племен з часом почали входити до складу інших територіальних одиниць. Нарешті, ряд великих міст, які стояли на чолі «земель», поступово втратили своє значення, наприклад, Суздаль, Любеч, Ростов. Думка Владимирського-Буданова про доісторичне походження земель і внутрішню цілісність їх не може бути підтверджена даними. Навпаки, ми спостерігаємо, що число і склад територіальних одиниць, які входили в Київську державу і які за вказаними Владимирським-Будановим ознаками не могли бути ототожнені з землями, поступово мінялись. Внутрішня цілісність земель постійно порушувалась не тільки в XIII ст., а й протягом усього існування Київської держави.

Перейдемо тепер до розгляду встановлених і так одностайно боронених поглядів про внутрішній устрій міських волостей, зокрема про владу міста, міського колективу над територією міської волості. Насамперед треба з’ясувати, на основі яких даних дослідники пробують обгрунтувати основну думку, що «головне місто є община керуюча».

І тут неважко встановити, що ці дані стосуються новгородської історії і, до того, пізнішого часу — XIII — XV ст. Таким чином специфічні риси новгородського громадського ладу присвоюються всій території Київської держави. Уже саме це змушує надзвичайно обережно ставитись до висновків істориків в результаті оперування цими пізнішими і специфічними даними.

Прихильники теорії міських волостей в основному виходять з уявлення про міста IX — XII ст. як про розвинутий торговельно-промисловий центр, де основною силою була «торговельно-промислова демократія». Але ми встановили, що місто XI — XII ст. було центром панування над навколишнім сільським населенням. Міста будували не торговельно-промислові елементи, а князі й бояри. Не торгівля, а данина і далі феодальна експлуатація лежать в основі взаємовідносин між містом і сільськими общинами 49*.

Селянство волостей належало до міст щодо суду і данини, що, як ми знаємо, дедалі більше перетворювалась у феодальну ренту. Навіть і Новгород, цей центр «народоправства», почав являти собою такий же феодальний центр, верхівка якого зуміла сполучити феодальну експлуатацію з колоніальним грабуванням і зберегти в своїх руках торгівлю «вимученими» товарами. Цей феодальний характер міста досліджуваного періоду робить неможливим припущення про торговельно-промислову демократію як основну силу міста. Навпаки, головною й вирішальною силою навіть у найстаріших і найбільших містах є феодальна знать, боярство, яке, крім сільських садиб, боярських дворів, володіло міськими домами, повними вільних і невільних слуг. Якщо міста є феодальні центри, то ще більше є ними пригороди, які здебільшого являють собою тільки укріплення без селища (посаду), типові бурги — замки 50*.

Як ми побачимо далі, наявними в нас даними не можна виправдати думки, що торговельно-промислова аристократія мала в своєму розпорядженні вирішальний орган влади — віче. Перегляд цих даних, як ми далі зможемо переконатись, показує, що або не можна говорити про віче як про постійний орган влади, або в історіографії перекручена класова суть віча там, де віче справді є постійним органом.

Тут вічем керувала не торговельно-промислова демократія, а феодальна знать. Як ми також побачимо, і найдавніша система управління, так звана чисельна (тисяцькі і соцькі), теж не є системою органів торговельно-промислової демократії. Нарешті, і військова сила тієї чи іншої землі організується не жителями міста, не міським колективом, а князівською владою й перебуває в розпорядженні князя.

Чи є все ж таки якісь дані, що дійсно говорили б про владу міського колективу над пригородами і волостями? Таких даних, що стосуються до досліджуваного періоду, немає. Навпаки, літописні тексти якраз вказують на залежність міст, а тим більше волостей від феодальної верхівки і князя. Найяскравіше розкривається суть відносин міста до пригородів з оповідання про боротьбу між Ростовом і його пригородом Владимиром. Це оповідання цікаве тим, що виявляє надзвичайну напруженість відносин між цими містами, а також тим, що під час боротьби були розкриті ті соціальні сили, які керували Ростовом, головним містом Ростовсько-Суздальської землі; Ростов і Владимир боролись не з ініціативи князів, а з ініціативи керівних верхівок цих міст.

В 1175 р. після смерті кн. Андрія постало питання про обрання князя.

«Уведавше же смерть княжю, Ростовци, и Суздальци, и Переяславци и вся дружина, от мала и до велика, и съехавшася к Володимерю и реша: «се ся уже тако створило, князь наш убьен, а детей у него нетуть, сынок его мал в Новегороде, а братья его в Руси; по кого хочемь послати в своих князех? Нам суть князи Муромьскыи и Рязаньскии в суседех, а боимся мьсти их, еда пойдуть внезапу ратью на нас, князю не сущу в нас. А послемь к Глебу (Рязанскому) рекуще: «князя нашего бог поял, а хочемь Ростиславичю, Мьстислава и Ярополка твоєю... шюрину».

Неважко бачити, хто з’їхався у Владимир. Літопис говорить, що з’їхалась уся дружина від малого до великого, а не представники торговельно-промислової демократії. Це був типовий феодальний з’їзд. Як відомо, постанова з’їзду була проведена в життя. Старший з Ростиславичів, Мстислав, сів у Ростові, а молодший, Ярополк, — у Владимирі. Вже дуже скоро між правлячою верхівкою Владимира і кн. Ярополком, яким керували бояри, тобто керуюча верхівка цієї землі, виникли непогодження. Бояри вчили Ярополка «на многое имание». Він, за словами літопису, обтяжував населення вирами і продажами і відібрав подароване кн. Андрієм церкві майно.

«И почата володимерци молвити: «Мы есмы волная князя прияли к собе и крест целовали... а си, яко не свою волость творита, яко не творящися сидети у нас, грабита не токмо волость всю, но и церкви — промышляйте, братия». И послашася к Ростовцем к Суздалцем, являюще им свою обиду. Они же словом суще по них, а делом далече. А боляре князю тою держахуся крепко. Володимерци же укрепившеся, послашася к Чернигову по Михалка и по брата его, Всеволода, рекуче: «Ты старей еси в братии своей, поиди Володимирю; аще что замыслять на нас Ростовци и Суждалци про тя, и како ны с ними бог дасть».

Літопис цілком певно вказує, на яку соціальну силу спирався Ярополк — це бояри, а не представники торговельно-промислової аристократії, не колектив м. Ростова.

Після смерті кн. Михалка знову почалась боротьба між керуючою феодальною верхівкою Владимира і ростовськими боярами: «Володимирци же помянувше бога и крестное целование к великому князю Гюргю, вышедше перед золотая ворота, целоваша крест ко Всеволоду князю, брату Михалкову и на детех его, посадиша и на отни и на дедни столе в Володимери. В тоже лето приведоша ростовци и бояре Мстислава Ростиславича из Новагорода, рекуще: «поиди княже к нам, Михалка бог понял на Волзе на Городци, а мы хочем тебе, а иного не хочем».

Князь Мстислав збирає і веде на Владимир «ростовци и бояре, гридьбу и пасынки и всю дружину».

Коли Всеволод довідався про виступ Мстислава проти Владимира, то він так характеризує ту силу, яка надихнула ростовців на похід: «Брате! Оже тя привели старейшая дружина и ты поеди к Ростову, а оттоле мир возмене».

В боротьбі з владимирцями брали участь і суздальці, причому літопис розшифровує, кого треба розуміти під останніми: «А зде город старый Ростов и Суждаль и вси боляре хотяще свою правду поставить, не хотяху створити правды божья».

Суздальці, знову-таки, виправдуючись перед Всеволодом, говорили: «Мы княжа на полку томь c Мстиславом не были, но были c ними бояре».

Що боротьба Володимира точилась не проти «торговельно-промислової демократії», а проти старого феодального центру, проти ростовської феодальної знаті, вичерпно виявлено в ліричному зауваженні літописця:

«Мы же подивимся чюдоу новому божия матере, великому и преславному, како заступя град своой от великых бед и гражаны своя укрепи. Не вложи бо им бог страха и не убояшася, князя два имоуще в власти сей и боляр их прещания ни в чтоже положиша».

О. Є. Пресняков, який, звичайно, не цікавився питанням про класову суть влади в досліджуваний період, але пильно проаналізував літописне повідомлення про боротьбу між Ростовом і Владимиром, змушений був визнати, що «залежність землі-волості і пригородів від головного міста грунтувалась на урядовій організації, створеній князівською владою», тобто не владою міського колективу, не «торговельно-промисловою демократією». Але те, що ми так ясно встановили в Суздалі, в не меншій, а, мабуть, у ще більшій мірі мусить спостерігатись на півдні, особливо в Галичині. І тут основну силу становить феодальна знать, а не торговельно-промислова демократія. Про галицького князя Данила літопис (Іпатіївський) говорить:

«Бояре же Галичьские Данила княземь собе называху, а саме всю землю держаху. Доброславъ же вокняжилъся бе и Судьичь, попов внук, и грабяше всю землю...»

О. Є. Пресняков змушений визнати і цей факт: «Для Київщини, — каже він, — не можна вказати будь-якого історичного моменту, коли київські волості залежали б від міста Києва, від київського віча... І посадників, і князів по містах київських садить князь». Але він інакше оцінює взаємовідносини між Новгородом і його пригородами:

«Новгород сам роздає пригороди й села приїжджим князям, призначає в них посадників, будує і поновлює їхні укріплення своїми нарядниками. До міських волостей перейшла тут князівська влада, точніше, лишилась в їх руках після політичного звільнення Новгорода... Розвиток торговельно-промислового життя наклав особливу печать на відносини Новгорода до пригородів і всієї землі».

Звичайно, не можна заперечувати фактів, які свідчать про формальне, «конституційне» обмеження князівської влади, а також про своєрідні відносини Новгорода до його волостей і пригородів. Проте носителями міської влади є не представники торговельно-промислової демократії, а боярство, «житьи люди», які, безперечно, грають вирішальну роль не тільки в адміністративних органах, а й на вічі.

Міська влада в Новгороді, так само як і в усіх інших містах у досліджуваний період, є владою феодальною.

Але в Новгороді вона змушена була затушовувати свою класову природу різними способами, зокрема санкціонуючи свої рішення на вічі, куди могла пройти торговельно-промислова демократія. А коли порушували кровні інтереси феодальної верхівки, то вона не спинялась перед тим, щоб розігнати віче або скликати друге паралельне віче, або навіть із зброєю в руках напасти на «демократію».

Все це дозволяє нам рішуче відкинути думку про якусь міську волость, що виникла ще в доісторичні часи, яка зберегла свою цілісність в XIII ст. і якою керувалась торговельно-промислова демократія. Основною територіальною одиницею, що входила до складу Київської держави, було так зване племінне князівство, а далі — феодальна сеньйорія. В кожній феодальній сеньйорії був свій центр, місто, але це місто було центром феодального панування, центром, де основною силою були феодали різних мастей, а не торговельно-промислова демократія. Як феодальні сеньйорії, що виникли раніш, так і ті, що виникли пізніше, не зберегли своєї внутрішньої цілісності. Вони збільшувались, зменшувались і навіть роздрібнювались внаслідок розвитку продуктивних сил, близькості до економічних центрів і торговельних шляхів, а також у результаті боротьби різних феодальних груп. Феодальні сеньйорії, що входили до складу Київської держави, не були однорідні: в одних процес феодалізації тільки починався, в других він дійшов певного розвитку. Залежно від цього і відносини феодальних сеньйорій-земель до головного центру, Києва, також не були однакові. Оскільки з терміном міська (городова) волость асоціюється неправильне уявлення про місто як торговельно-промисловий центр, де головною силою була торговельно-промислова демократія, то нам здається, що цей термін треба викинути з сучасного наукового вжитку; тим більше, що назва «городова волость» не зустрічається в жодному сучасному пам’ятнику 51*. Далеко доцільніше для позначення основної територіальной одиниці, що входила в склад Київської держави, вживати термін земля-князівство 52*, який звичайно вживає в своїх працях Пресняков.

З’ясувавши характер тієї територіальної одиниці, що входила в складний феодальний комплекс, перейдемо тепер до вивчення відносин цих одиниц земель і князівств до центральної влади і до її носителя, київського князя.

В попередній історіографії було зроблено ряд спроб визначити ці відносини. Ще Карамзін поставив це питання в своїй «Истории государства Российского», причому він намагався ототожнити київських князів з «російськими самодержцями» XVIII і XIX ст. Але погляд цей не був підтриманий — надто суперечив він фактам. Після цього пробували визначити суть територіальних відносин, виходячи з понять буржуазного державного права. Виникав федеративна теорія Костомарова і теорія Сергеєвича, які уявляли Київську Русь як союз суверенних держав. Це також було відкинуто: надто складні й специфічні були територіальні відносини в досліджуваний період, щоб їх можна було укласти в прокрустове ложе цих теорій. Не з’ясувавши феодальної суті цих відносин, пізніші дослідники вже зовсім відмовляються дати їм якесь визначення, вважаючи їх надто специфічними. Так, Ключевський говорить про Київську державу: «Це була федерація не політична, а генеалогічна, якщо можна сполучити в одному визначенні такі різні поняття, федерація, збудована на факті спорідненості правителів, союз невільний своїм походженням і який ні до чого не зобов’язував своєю дією, — один з тих середньовічних громадських союзів, у яких з приватно-правової основи виникали політичні відносини».

О. Є. Пресняков, який якнайпильніше вивчив міжкнязівські відносини даної епохи, також визнав, що суті цих відносин не можна визначити на основі понять сучасного державного права.

Чи справді питання про суть відносин між територіальними одиницями і політичним центром, між місцевими князями і київським безнадійне? Чи справді існують такі специфічні відносини, які цілком не піддаються визначенню і класифікації?

І тут виявляється, що непоборні труднощі створили самі дослідники, які не розуміли і пе визнавали класової, феодальної суті влади в досліджуваний період, не пробували, як звичайне правило, вивчити ці відносини в процесі їх зміни, а вивчали їх догматично, і питання про суть відносин між князями підміняли питанням про наступництво князівського столу.

Найближче вивчення даних, що стосуються досліджуваного періоду, переконає нас, що ми маємо справу з процесом виникнення територіальної структури ранньої феодальної монархії, що цей процес, звичайно, як і в усякій країні, мав свої особливості, але ці особливості зовсім не такі, щоб не можна було виявити справжньої суті відносин. Процес цей був тривалий, як і процес виникнення і розвитку форм феодальної експлуатації, як процес виникнення і розвитку класів.

Як ми з’ясували, територіальна структура Київської Русі в дофеодальний період являла строкатий комплекс племінних князівств і князівств-намісництв. За словами Маркса, відносини між великим князем і місцевими князями визначались васалітетом без ленних відносин або ленами, що складалися з данини. В міру розвитку феодалізму ці примітивні відносини мусили ускладнюватись; васалітет мусив набирати розвинутого характеру: він мусив супроводитись ленними відносинами також розвинутого типу, оформлюватись на основі особливих, так званих феодальних договорів, у яких встановлюються й регламентуються права і обов’язки великих князів-сюзеренів і князів-васалів. Одним з основних обов’язків васалів є тепер не данина, а військова служба.

Виникнення васалітету розвинутого типу треба віднести до часу синів і внуків Ярослава. Але васалітет IX — X ст., переростаючи в свою розвинуту форму, типову для феодальної монархії, мусив пройти проміжний ступінь у часи князювання Володимира і Ярослава.

Часи князів Володимира і Ярослава насамперед характеризуються певними успіхами в справі централізації «неподобної і незграбної», за висловом Маркса, імперії Рюриковичів. Як було вказано, певна тенденція до централізації виявилась і при Святославі, коли встановилась монополія князівського дому Рюриковичів і коли ліквідувались племінні князі (збереглись князі тільки у вятичів) і князі-намісники (лишився тільки князь Рогволод Полоцький).

Розквіт зовнішньої торгівлі з навколишніми країнами і насамперед з Візантією зумовив дальший розвиток централізації. Це завдання в умовах того часу могло бути здійснене тільки шляхом роздавання територіальних одиниць, земель-князівств, синами князя. Сюзеренітет таким чином був помножений на батьківську владу.

Ось це «родинне володіння» князівським домом, що встановилось у Київській державі, можна сказати, і було головною перешкодою в попередній історіографії. Факт цей — між іншим, зовсім не рідкісний в історії феодальних держав — не дав змоги історикам в будь-якій мірі порівняти територіальні відносини, що встановилися з часів кн, Володимира, з територіальною структурою ранніх феодальних монархій. Ці своєрідні відносини феодального права вони звичайно зближали з родинним володінням приватного права. Але той факт, що великі князі Володимир і Ярослав ділять свою владу з своїми синами, зовсім не міняє суті цієї родинної влади і її організаційно-політичних форм. Батько — великий князь лишається сюзереном, сини його — васалами. Обов’язки синів-васалів нічим не різняться від обов’язків васалів, що належать до інших родів. Перебування в послуху, обов’язок платити данину, вірність батькові-сюзерену, військова допомога і цілий ряд інших другорядних обов’язків, можливо, підсилених родинними відносинами або в дещо іншій формі, — усім цим характеризуються відносини синіввасалів 53*.

Коли сини-васали цих обов’язків не виконували, то батько-сюзерен застосовував до них такі самі заходи, як і до всіх інших васалів. Святополка, що сидів у Турові і підпав під ворожий Володимирові вплив його тестя — польського короля Болеслава, Володимир наказав заарештувати разом з жінкою і радниками. Дуже характерно, що відносини між великим князем і його дітьми літописець прирівнює до відносин між князем і посадником: «Ярославу же сущю Новегороде и урокомь дающю Кыеву две тысяче гривен от года до года, a тысячю Новегороде гридем раздаваху; и тако даяху вси посадницы Новъгородьстии» 6.

Ця система родинних своєю формою, васальних своєю суттю територіальних відносин зазнала історичних змін після смерті Ярослава. Якщо Володимир і Ярослав захопили владу, усунувши зі сцени інших братів, то після смерті кн. Ярослава справа ускладнилась: жоден з його синів, в тому числі старший, кн. Ізяслав, не могли розраховувати на усунення своїх братів. Кожний з синів Ярослава, які вже давно сиділи в своїх князівствах, встиг пустити там міцне коріння, встиг міцно зв’язатись з феодальною верхівкою свого князівства, зумів зробити так, що його доля була тісно зв’язана з долею цієї верхівки. Тому усунення братів з земель стало надзвичайно складною справою. Поряд з цим треба відзначити й ті доцентрові тенденції, які почали виявлятись внаслідок розвитку процесу феодалізації і падіння значення київського політичного центру.

Вихід був знайдений у тому, що сюзеренітет був присвоєний старшим з Ярославичів — Ізяславом. Це було зроблено в так званому «ряді» Ярослава. Цьому рядові, як відомо, в попередній історіографії віддано надзвичайно багато уваги. На основі цього ряду було створено багато теорій наступництва князівської влади і міжкнязівських відносин. Треба детально познайомитися з цим 7.

«Преставися великый князь Русьскый Ярослав. И еще бо живущю ему, наряди сыны своя, рек им: «се аз отхожю света сего, сынове мои, имейте в собе любовь, понеже вы есте братья єдиного отца и матере; да аще будете в любви межю собою, бог будеть в вас, и покорить вы противныя под вы, и будете мирно живуще; аще ли будете ненавидно живуще, в распрях и которающеся, то погыбнете сами и (погубите) землю отець своих и дед своих, юже налезоша трудомь своим великым; но пребывайте мирно, послушающе брат брата. Се же поручаю в собе место стол старейшему сыну моєму и брату вашему Изяславу Кыев, сего послушайте, якоже послушасте мене, да той вы будеть в мене место; а Святославу даю Чернигов, а Всеволоду Переяславль, а Игорю Володимерь, а Вячеславу Смолинеск». И тако раздели им грады, заповедав им не преступати предела братня, ни сгонити, рек Изяславу: «аще кто хощеть обидети брата своего, то ты помогай, его же обидять»; и тако уряди сыны своя пребывати в любви» 8.

Як можна бачити, ряд Ярослава не встановлює ніяких нових принципів у порядку спадкування князівської влади. Подібний ряд міг зробити Святослав; він також міг у своєму заповіті після всіляких більш-менш красномовних лементацій заповідати київський стол Ярополкові, Деревлянську землю — Олегові, а Новгород — Володимирові. Такий же ряд міг зробити й кн. Володимир і, можливо, він би його зробив, якби не почав війни з Ярославом і якби його не спіткала несподівана смерть 54*.

Отже, справа була не в ряді. Якби його дали Святослав і Володимир, то він все-таки не був би виконаний. Не ряд, а соціально-політична обстановка була така, що кн. Ізяслав не знищив своїх братів, як його батько і дід.

У попередній історіографії не розуміли цієї обстановки і приписували цьому рядові справді магічне значення. Ряд цікавий не цим, а тим, що регламентує сюзеренітет старшого брата над молодшими, які тепер стають у становище васалів. Старшому, кн. Ізяславові, за рядом повинні були коритися молодші брати, за якими Ярослав закріпив землю. Кн. Ізяслав повинен бути своїм братам «в отца место», повинен боронити їх від кривд.

Починається дальший період в історії взаємовідносин між великим князем і місцевими князями. В цей період остаточно виявився занепад київського політичного центру. Чимраз більше слабшала влада великого князя — верховного сюзерена, і все більше підсилювались доцентрові сили. Принцип старшинства при наступництві князівської влади почав підриватись принципом вотчини, але часто сюзеренітет добувається не на основі цих принципів, а силою чи навіть через запрошення феодальної групи, що взяла гору. Починає втрачатись близький ступінь спорідненості між князями. В цей період територіальна структура Київської держави стала типовою для ранньої феодальної монархії. Остаточно встановлюється сюзеренітет великого князя, який не прикривається владою батька. Верховний сюзерен — великий князь втрачає всі права, що належали сюзеренові-батьку. Він стає першим серед рівних, установлюються різноманітні права і обов’язки на основі васалітету і, як то звичайно буває в добу розвинутого сюзеренітету-васалітету, розвивається типовий феодальний договір.

У попередній історіографії дуже добре знали, що взаємовідносини між князями, зокрема між великим князем і князями місцевими, визначались договорами. Навіть більше: договірне начало в давній Русі — Київській і Московській (до XVI ст.) було зведене в основний принцип давньоруського державного права Сергеєвичем, що створив так звану договірну теорію. Але в попередній літературі ніколи не робили спроб встановити зв’язок між князівськими договорами XII — XIII ст. і договорами васальними. А тим часом навіть поверховий огляд змісту міжкнязівських договорів доводить близькість, якщо не тотожність, їх і своєю соціальною суттю, і своєю формою з феодальними договорами.

Звернемось до аналізу цих договорів, який дозволить нам виявити встановлену в цей час територіальну структуру Київської держави.

Насамперед постає питання: коли виникають князівські договори? Тут ми можемо використати спостереження Сергеєвича про те, що князі — родичі по низхідній лінії — ніколи не укладали між собою договорів.

Отже, відносини між Святославом, Володимиром і Ярославом та їх синами не визначались договорами, а з цього випливає, що договори з’являються тоді, коли Київська держава розпалась на феодальні сеньйорії, на чолі яких стояли брати, племінники, словом, бічні родичі. А це могло бути тільки після смерті Ярослава (якщо не рахувати договору, укладеного між Ярославом і Мстиславом).

Договори, мабуть, спочатку були усні, але дуже рано входить у звичай укладати договори писані. Міжкнязівські договори звуться хресними грамотами, бо князі, укладаючи їх, подібно до західноєвропейських феодалів, цілували хрест на грамотах, тобто присягали. Жодна з таких хресних грамот, що належать до епохи Київської Русі, не дійшла до нас, але немає сумніву, що в них відтворюється в основному зміст грамот московської епохи, що дійшли до нас, бо суть відносин лишалась в основному та сама.

Можна думати, що хресні грамоти писались у двох примірниках, бо літописці звичайно говорять не про грамоту, а про грамоти. Так, у 1147 р. Ізяслав Мстиславич, переконаний у ворожих намірах чернігівських князів Давидовичів, «повержа им грамоты крестныя». Рюрик, довідавшись про ворожі заміри зятя свого Романа, «посла княжю своему мужи своя, обличи и поверже ему крестная грамоты». Можна думати, що в кожної договірної сторони була грамота з зобов’язаннями другої сторони і копія свого договору з усіма зобов’язаннями 9. Зміст міжкнязівських договорів був дуже різноманітний: вони визначали умови панування і підлеглості, умови союзів, умови миру, умови військових коаліцій. Нас цікавлять договори, які визначають відносини між великим князем і його васалами. Як ми вже вказували, сюзеренітет-сеньйорат у Київській Русі позначався однозначним словом «старійшинство». В попередній історіографії, яка не розуміла феодальної суті міжкнязівських відносин, звичайно розуміли це слово в прямому значенні, тобто в значенні родового старшинства. Але досить вчитатись у літописні свідчення, щоб переконатись, що старійшинство означає сюзеренітет, політичну зверхність. Родове старшинство тільки іноді збігалось (особливо в XII ст.) з старійшинством. Про це свідчать дані, що стосуються ще до часів Ярославичів. Як відомо, ряду Ярославового не виконали його сини. Молодші сини Ярослава — Святослав і Всеволод вигнали старшого брата, Ізяслава, з Києва. Після смерті Святослава Ізяслав повернувся з Польші добувати велике князівство. Всеволод вирішив після деяких вагань вступити йому Київ. Коли йога після цього розбили половці і він звернувся до Ізяслава, то, за літописом 10, Ізяслав сказав йому: «Елмаже ты, брате мой, показа ко мне любовь, введе мя на стол мой и нарек мя старейшину собе, се аз не помяну злобы первыя, ты ми еси брат, а я тобе, и положю главу свою за тя». Князь Ізяслав був старшим братом, старійшиною в родовому значенні, і він був ним незалежно від визнання його братів. Але що старійшинство політичне — сюзеренітет не збігалось з старійшинством — старшинством у роді, то стає зрозумілим вислів Ізяслава: «нарек мя старейшину». Це може означати, щоВсеволод визнав політичну зверхість Ізяслава.

Наведемо другий, не менш яскравий приклад, що стосується до пізнішого часу. В 1174 р. кн. Андрій Юр’євич Боголюбський уклав разом з чернігівськими князями союз проти київських і смоленських князів Ростиславичів. Один з Ростиславичів — Ярослав Ізяславич луцький приєднався до союзу кн. Андрія, прагнучи добути старійшинство («ища собе старешиньства в Олговичех»), тобто київський стол. Але йому не вдалось здійснити ці плани: «и не ступишася ему Кыева» (Іпатіївський літопис).

Князь Ярослав рішуче не міг бути названий старійшиною в родовому значенні. Він походив від третього сина Ярослава, а Ольговичі — від другого, отже, всякий Ольгович був вище його на один ступінь. Ясно, що Ізяслав Ярославич добивається визнання за ним не родового старшинства, а визнання політичної зверхності, зовнішнім виразом якої буловолодіння київським столом.

Зазнавши невдачі, Ярослав Ізяславич вирішив тоді перейти в другу коаліцію — Ростиславичів. «Ростиславичи же положища на Ярославе старейшиньство, и даша ему Кыев». Звичайно, Ростиславичі, так само як і Ольговичі, не могли визнавати Ярослава старшим у роді, отже, тут також справа йде про визнання його сюзереном. Князь Ярослав, очевидно, так зумів використати утворені обставини, що кінець кінцем добився свого і одержав політичний сюзеренітет і київський стол.

Можна було б навести силу прикладів, коли старійшиною ставав князь, який ні в якому разі не міг бути визнаним старшим у роді. Але нам здається, що й сказаного цілком, досить.

Таким чином, старійшинство — це сюзеренітет, політична зверхність у феодальній державі, зовнішнім виразом якого є володіння київським столом. Постає питання: в чому це старшинство-зверхність виявлялось? Насамперед, старійшина володіє найбагатшим, найсильнішим князівством, а також містом Києвом — економічним, політичним і культурним центром того часу. Уже самий цей факт різко виділяв старійшину серед інших князів. Другим моментом, що визначав, становище старійшини, було основне право сюзерена — право на військову допомогу від молодших князів-васалів. З безлічі літописних свідчень, що підтверджують це право, наведемо найяскравіше.

В 1148 р. київський князь Ізяслав Мстиславич говорив своїм васалам — Володимиру і Ізяславу Давидовичам:

«Вы есте вси хрест целовали на том, аже кто будеть мне зол, то вам на того быти со мною. Се же, брата, яз c вами думаю, се стрый мой Гюргий из Ростова обидить мой Новгород, и дани от них отоимал, и на путех им пакости дееть; я хочю пойти на нь и то хочю управить любо миром, любо ратью. А вы есте на том хрест целовали, ако со мною быти» 11.

Крім того, було багато додаткових моментів, з якими було зв’язане старійшинство. Зокрема літопис відзначає особливу шану, яку повинні віддавати старійшині.

В 1154 р. номінальним сюзереном-старійшиною в Києві був князь Вячеслав Мстиславич. Після смерті Ізяслава був обраний на заступника його Ростислав: «и посадиша в Києве Ростислава, Киане рекуче ему: «яко же и брат твой Изяслав честил Вячеслава, тако же и ты чести, а до твоего живота Киев твой».

Але крім прав, старійшина має й обов’язки. Обов’язків у сюзерена, як то було і в західноєвропейському праві, було два: передача землі — лена і охорона васала від кривд і утисків. Немає потреби наводити літописні свідчення про те, як нові сюзерени, які досягли політичної зверхності, починають ділити землю між окремими князями, що стали на їх бік і сприяли остаточному їх успіхові. Літописи буквально рясніють такими відомостями. Але треба навести кілька свідчень, які підтверджують другий основний обов’язок сюзерена — обов’язок охороняти князів-васалів.

В 1127 р. кн. Всеволод Ольгович напав на свого дядька Ярослава і вигнав його з Чернігова. Ярослав звернувся до Мстислава — його старійшини з проханням: «Хресть еси ко мне целовал, поиди на Всеволода» 12.

Літопис дає нам багатий матеріал для з’ясування становища князів — васалів. Само собою зрозуміло, становище кожного князя, що був під рукою старійшини, визначалось не стільки договором, скільки його силою, його значенням. Природно, що не можна й припускати, що всі князі однаково підлягали старійшині. Іноді князі-старійшини і найбільш впливові й сильні князі-васали по суті були майже в рівноправному союзі; підлягання молодших князів іноді виявлялось у самому лише формальному визначенні старійшинства. І навпаки, були молодші князі, становище яких нагадувало становище служилих людей князів пізнішого часу. Все-таки в феодальних договорах встановлюються загальні для всіх молодших князів норми. Такою загальною нормою є єднання, «єдиначество» з старійшиною, великим князем. Дуже добре виражає цю норму зобов’язання Ізяслава, який цілував хрест дядькові Вячеславу: «Яко не разлучатися има ни в добре ни в зле, но по одному месту быти». Таке ж зобов’язання, наприклад, дав князеві Ізяславу Володимир Галицький у 1152 р.: «Его ся не отлучити ни в добре, ни в лисе, но всегда c ним быти» 13.

Підлягання сюзеренові-старійшині звичайно виражається формулою «быти в воле», «быть в послушании», «слухати». Літопис під 1170 р. говорить про Ольговичів: «Бяху бо тогда Олговичи в Мьстиславли воли» (Іпат.). В 1160 р. Святослав Володимирович цілує хрест дядькові своєму Святославу Ольговичу: «Яко иметь ему его в отца место и во всей воли его ему ходити» 14.

В 1116 р. кн. Гліб змушений був підкоритися Володимирові Мономаху: «Обещася Глеб по всему послушати Володимера; Володимер же умирив Глеба и наказав его о всем, вдасть ему Менеск, а сам възвратися Києву» 15.

Бути в волі і єднанні — це значить погоджувати свою політику з старшим князем, а з цього випливає ряд обов’язків, з яких найголовніший — це військова допомога, про що ми вже говорили. Але ця військова допомога часто поєднувалась з обов’язками економічного порядку, тобто допомогою і матеріальними засобами під час війни. Ми говорили також про обов’язок віддавати шану старійшинам. Мабуть, феодальний побут виробив і багато інших моментів, характерних для князя-васала.

Занепад київського політичного центру, ріст доцентрових тенденцій руських земель спричинився до виникнення нових феодальних центрів. Відносини князів до князя, що сидів у головному місті цього центру, також складались по лінії сюзеренітету-васалітету і визначались договорами. Наведемо найхарактерніші приклади. В 1151 р. «прислашася Полотьчане к Святославу Олговичю c любовью, яко имети отцем собе и ходити в послушаньи его, м на том целоваша хрест» 16.

В 1154 р. Ростислав Мстиславич, смоленський князь, «целова хрест c братею своєю, c Рязанскими князи, на всей любви; они же вся зряху на Ростислава, имеяхуть отцом себе» 17. Так поступово виникає справжня ієрархія відносин, справжня феодальна драбина.

Поступово виникають і оформлюються й норми, які містять у собі санкції на порушників феодального договору. Васал, що не виконав свого договору — не дав військової допомоги і порушив вірність, позбавлявся володінь. Найяскравіше свідчення про виникнення цієї норми дає Іпатіївський літопис під 1177 р.: в цей час у Києві сидів Роман Ростиславич; він послав на половців синів і братів-васалів. Один з них, Давид Ростиславич, не прийшов, і це спричинилось до поразки. Святослав Всеволодович після цього поїхав у Київ до кн. Романа і заявив: «Брате! я не ищю под тобою ничего же, но ряд нашь так есть: «оже ся князь извинить, то въ волость, а мужь у голову, a Давыд виноват»; он же того не створи».

Ця норма вже давно застосовувалась на практиці; ще Володимир Мономах вдавався до цієї кари. Так, він «взя Менеск у Глеба у Всеславича, самого приведе Києву» за його непослух.

Далі літопис розповідає, що «поточи Мьстислав Полотский князе, c женами и c детми в Грекы, еже приступиша хрестное целование... зане не бяхуть в его воли и не слушахуть его, коли е зовяшеть в Рускую землю в помощь, но паче молвяху Бонякови шелудивому во здоровье».

Син Володимира Мстислав «посла по Кривитьстен князе, по Давида, по Ростислава и Святослава и Рогволодовича два, и усажа у три и потоги и Царьграду за неслушание их, а мужи свои посажа по городам их».

Але вже О. Є. Пресняков 18, далекий від того, щоб визнати існування феодалізму в Київській Русі і вважати Київську державу типом ранньої феодальної монархії і який усе ще вважав головним моментом у міжкнязівських відносинах боротьбу двох начал — старійшинства і вотчини, змушений був сказати, що при Мономаху «батьківська опіка» відступила місце звичайній політичній гегемонії, що терміни: батько, брат, старіший, брати — набувають значення особистих, індивідуальних відносин союзу, зв’язаного з опікою одного сильнішого союзника над другим і з залежністю останнього, більше чи менше визначеною, від обов’язку «стоять за один» і «во всей воли ходити». Раз-у-раз у вустах князівських термін «отче» і «сыну» звучить як звичайна формула дипломатичної мови чи, простіше, як побутові звороти мови.