Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

ПРИКАРПАТТЯ В ДАВНИНУ

1. Природа і кліматичні умови Прикарпаття.

2. Тваринний і рослинний світ краю в давнину.

3. Заселення краю і заняття первісних людей.

4. Удосконалення знарядь виробництва. Поява приручених тварин та землеробства.

5. Поява приватної власності на знаряддя виробництва та її наслідки.

У місцях, де жили первісні люди, залишилися і зберігаються в землі різноманітні археологічні пам'ятки: рештки житла, вогнища, окремі поховання, побутові речі, знаряддя праці та інше.

Вивчення пам'яток старовини дає змогу зрозуміти закономірність розвитку людського суспільства як в ті давні, так і в більш пізні часи.

Ця «сива давнина, — писав Ф. Енгельс, — за всіх обставин лишиться для всіх майбутніх поколінь надзвичайно цікавою епохою, тому що вона становить основу всього пізнішого вищого розвитку, тому що вона має своїм вихідним пунктом виділення людини з тваринного царства, а своїм змістом — подолання таких труднощів, які ніколи вже не постануть перед майбутніми асоційованими людьми» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. — Т. 20. — С. 111).

Основним заняттям перших поселенців краю було полювання та збирання плодів диких рослин, бо знаряддя праці в них були ще дуже примітивними. Вони споживали тільки те, що давала їм природа в готовому вигляді. Виробляти щось вони ще не вміли. Вчені дослідили понад 80 стоянок мустьєрського періоду, чимала частина яких була на території нашої області.

В кінці середнього палеоліту почалось похолодання. Насувався льодовик. Отже люди змушені були пристосовуватись до нових умов життя. Так появились більш-менш постійні, округлої форми житла типу яранг. Іноді первісні люди використовували для життя печери. З нових знарядь полювання слід відмітити невеликі списи (дротики) з крем'яними вкладишами, які давали змогу полювати на тварину на відстані. ,

Пізній палеоліт охоплює період понад 25 000 років. Тваринний світ за цей час майже не змінився. Людина вже краще пристосувалась до холоду, у зв'язку з чим збільшилась кількість стоянок. Тільки на території сучасної України їх відомо близько 500. Найбільш густо на той час було заселено Прикарпаття, особливо Придністров'я. Такі поселення вивчені в сучасних нам селах Незвисько, Буківна, Вовчків, Ганусівка, Маринопіль, Добротів, Герасимів, Довге та інші. В цей часі винайдено лук і стріли, що полегшило полювання особливо на дрібну дичину. Вдосконалюються й інші знаряддя праці. Деякі з них виготовлялися з кісток. Це дало можливість людям більш успішно полювати на носорогів, диких коней, на мамонтів, ловити рибу і т. д. З шкір тварин вони виготовляли одяг, використовували їх на будівництво житла. В цей час первісне стадо людей замінюється родовим ладом, початковим етапом якого був матріархат.

8-10 тисяч років тому льодовик відступив. У Східній Європі почалось потепління. Саме в цей час починається приручення диких тварин (собака, свиня та інші), що поклало початок тваринництву. Розвивається збиральництво дикоростучих плодів. Так виникає землеробство. Для варіння їжі потрібен посуд. Його виготовляли з глини. Таке поселення вивчено археологам» в селі Незвисько. (Городенківський район).

В середині V тисячоліття до н. е. в межах Верхнього та Середнього Придністров'я появились придунайські племена. Найповніше досліджено таке поселення поблизу с. Незвисько. Тут уже було поширено ткацтво, якого не знали інші неолітичні племена, а також землеробство та скотарство.

Найбільшого поширення на Прикарпатті набула трипільська культура. (IV-II тисячоліття до н. е.). Тут були зручні для землеробства землі, а також сприятливі для цього кліматична умови. Такі поселення знайдено на території сучасних сіл Вікторів, Крилос (Галицький район), Белелуя, Стрільче, Городниця, Незвисько (Городенківський район), Корнич, Олешів (Коломийський район) та інші. Всього відомо понад 40 поселень.

Це були пастушесько-землеробські племена з досить високорозвинутою культурою. Особливого значення набула тут кераміка з специфічним, притаманним тільки цій культурі орнаментом. При обробці землі використовувалось рало, а як тяглова робоча худоба-бики. Висівались зимові та ярові зернові культури. З тварин вирощували велику рогату худобу, овець, кіз, свиней. Займались також мисливством та рибальством, але це вже були підсобні заняття. Трипільські поселення об'єднувались в племена, а останні, — в міжплемінні об'єднання. Кожне плем'я мало свій діалект. В середині III тисячоліття до н. е. трипільські племена переселились з Середнього Придністров'я в Північне Причорномор'є.

В епоху бронзи (кінець III тисячоліття до н. е.) в Прикарпаття прийшли нові, пастушеські племена так званої шнурової кераміки. Поселення і могильники їх знайдено в селах Колоколин, Гвіздець, Стратин і Тенетники.

В XV-XII ст. до н. е. на зміну племенам шнурової кераміки прийшли нові — комарівської культури (назва походить від села Комарів Галицького району, де вперше знайдено цю культуру). Тут знайдено керамічні вироби, кам'яні сокири, бронзові серпи, браслети. Пізніше подібні поселення виявлено в селах Нижнів, Ворона, Молодятин, Узин. В с. Грушка знайдено скарб бронзових знарядь: 13 бронзових сокир, 2 наконечники списів, 15 серпів, 4 браслети та інше. Ці знахідки свідчать, що в часи пізньої бронзи уже між племенами велась збройна боротьба і існувала майнова нерівність. На думку багатьох вчених, племена комарівської культури були попередниками східних і західних слов'ян.

Ріка Дністер стала своєрідним кордоном між скіфами і фраківськими племенами, які проживали на території нашої області. Цю роль вона відігравала і пізніше, коли розділяла фракійців і сарматів.

В ІІ-V ст. н. е. в Середньому Подністров'ї, зазначає вчитель, жили племена, які залишили культуру карпатських курганів. Вони вели осілий спосіб життя і займалися землеробством і скотарством. Розвинуто в них і ремесло, особливо обробка заліза та гончарство. Ці племена вели досить активну торгівлю з населення Північного Причорномор'я та Придунав'я, використовуючи для цього як транспортну артерію ріки Дністер та Прут. Саме в басейнах рік цих зустрічаються римські монети І-V-гo ст. н. е. Так, поодинокі римські монети знайдено в селах Виспа, Дубівці, Крилос, Косові, Олеша, Волосів, Тисмениця, Залуква, Вікторів та інших. В Снятині, Чернієві, Текуча та Заболотові знайдено досить значні скарби римських монет. Всього на території області відомо понад 30 населених пунктів, де знайдено римські монети. Всі вони розташовані або на берегах Дністра чи Прута, або неподалік від них. Про активну торгівлю цих племен з римськими провінціями свідчать також і амфори, які знаходять в багатьох селах області. В них привозили на Прикарпаття вино, оливкову олію та інші товари. Вивозили ж в римські провінції продукти тваринництва, сільського господарства, хутра та інші товари.

Ці племена в середині І тисячоліття н. е. зазнали сильного впливу слов'янської черняхівської культури. Саме в другій половині ! тисячоліття н. е. тут уже жили слов'янські племена білих хорватів, головним заняттям яких було землеробство та скотарство.

Вже в І ст. н. е. в районі Прикарпаття виникає приватна власність на знаряддя виробництва та наслідки праці і майнова нерівність. Про це свідчать як знайдені скарби, так і досліджені вченими могильники. Серед найбільш відомих в нашій області слов'янських поселень Бовшів, Дем'янів, Незвисько, Островець, Новосьоловка, Устьє та інші.

Наявність приватної власності на знаряддя виробництва та наслідки праці і майнового розшарування населення неминуче приводило до зародження феодальних відносин і в кінцевому підсумку до виникнення держави.

Наш край в VII-XIV ст.

Вже в VII ст. в Прикарпатті, як і в усіх слов’янських землях, зароджуються феодальні відносини. Слов’янська знать захоплює кращі общинні землі, закабалює збіднілих смердів – общинників і ремісників. Так виникає господарство великих феодалів-бояр. Вони в своїх володіннях мали залежних селян, ремісників і воїнів-дружинників.

На Прикарпатті добували сіль, яку потім, так званим соляним шляхом, вивозили в Київ на інші слов’янські землі, що приводило до збагачення феодалів.

У 981 р. Київський князь Володимир Святославович здійснив V похід на Польщу і приєднав землі Волині та Прикарпаття до своїх володінь. В результаті приєднання краю до Київської Русі посилились як політичні, так економічні і культурні зв'язки цих земель з Руссю. Прикарпаття стало важливим поставником солі в інші райони. Так, коли в кінці XI ст. Київський князь Святополк Ізяславович не пустив купців з Галича і з Перемишля,— не стало солі в усій руській землі. В 1164 році під час розливу Дністра, вода потопила більше як 300 людей, цілий караван, який йшов з сіллю з Удеча. Торгівля сіллю давала великі прибутки власникам промислів, а тому за них велась вперта боротьба між феодалами і місцевими князями. Не випадково галицькі князі монополізували видобуток солі в Коломиї, а прибуток від неї використовували для утримання свого війська. Бояри ж намагалися ці промисли захопити собі.

Розвивались тут інші промисли: гончарство, обробка хутра, шкіри та інше. Доцільно звернути увагу учнів, що саме в цей час починають бурхливо розвиватись міста Прикарпаття, в яких поширювались ремесла і торгівля. Про це свідчать як археологічні розкопки, так і пізніші літописи. Це Галич, Городниця, Хотимир, Поточище, Лука, Копачинці, Підвербці, Підгороддя, Тисмениця, Снятии та Заболотов. В літописах згадуються і села: Борщів, Чагрів, Настащино та інші. Це свідчить про те, що наш край в X-XII ст. був густо заселений. Але здебільшого укріплені міста та села стали опорними пунктами місцевих бояр, сила і багатство яких в цей час швидко зростає.

Формування Галицького князівства як окремого володіння розпочалося в другій половині XІ ст., коли ще Київська Русь була єдиною, але вже помітні були тенденції до феодального дроблення. Вчителеві доцільно ще раз зупинитися на причинах, які привели Київську Русь до розпаду — натуральне господарство князів та бояр. Будучи економічно незалежними один від одного, при слабких економічних зв'язках окремих земель, вони прагнули і до політичної незалежності.

Галицькі бояри захопили багато общинних земель разом з вільними людьми, яких потім закабалили. Ці землі вони вважали своєю вотчиною, на яку ніхто не мав права претендувати. Князівські земельні пожалування за службу тут були незначними, і особливої ролі в господарстві феодалів не відігравала. Це робило галицьких бояр особливо агресивними, непримиренними по відношенню до князівської влади, вбачаючи в ній загрозу своїм володінням і багатству.

Питання про ставлення до князів з боку селян, ремісників та купців і підводить їх до висновку, що феодальні міжусобиці розорювали селян і заважали розвитку ремесел і торгівлі. Таким чином селяни, ремісники та купці були природними союзниками князів.

Першим хотів відокремити Галицьке князівство від Києва, внук Ярослава Мудрого — Ростислав Володимирович. Але ні йому, ні його синам це зробити не вдалось. Лише Володимир Василькович у 1141 році об'єднав ряд земель Південно-Західної Русі і переніс свою столицю в Галич. За володіння цими землями 17 років вів боротьбу Іван Романович Берладник. Але, незважаючи на підтримку селян, Берладник потерпів невдачу і загинув за кордоном.

Князю Володимиру Васильковичу також довелось вести вперту боротьбу проти великих бояр, які не хотіли посилення князівської влади. Не випадково літописець називає нам в різні роки поіменно 60 самих багатих і впливових бояр — супротивників князя. В боротьбу за Галицький престол втручаються угорський та польський королі. Це тепер стає постійним явищем. Все ж Володимиру Васильковичу вдалось відстояти незалежність своєї землі.

У 1152 році князем в Галичі став його син Ярослав Володимирович Осмомисл, який правив тут до 1187 року. Йому вдалось відбити напади угорців та поляків і нанести серйозний удар по галицькій знаті, але перемогти останніх остаточно він не зміг. За його правління Галицьке князівство досягло найбільшої могутності. Це відмічено автором «Слово о полку Ігоревим». «Галицький Ярославе Осмомисле,— писав автор,— високо сидиш ти на своєму златокованому престолі. Підпер ти гори Угорські своїми залізними полками, загородивши королю путь, замкнувши Дунаю ворота... грози ринуть по землях; ти відчиняєш Києву ворота... Стріляй же, володарю, Кончака поганого раба, за землю руську, за рани Ігореві, буйного Святославовича». Учні з цього повинні зробити висновок: автор «Слова...» закликає руських князів до єдності дій а боротьбі проти, зовнішніх ворогів. Але цей заклик не був почутий князями, бо кожний з них думав тільки про себе, про свої інтереси, а не про долю руської землі.

На правління Ярослава Осмомисла і в пізніший час припадає найвищий розквіт Прикарпаття. Галич — це важливий тоді порт на Дністрі, торгово-ремісничий центр. Укріплена його частина знаходилась на підвищенні, де зараз с. Крилос. Займала вона площу понад 50 га. Навколо дитинця розташувався посад, де жили ремісники, купці та інші міщани. Загалом в Галичі тоді проживало понад 25 тисяч мешканців. Тут знаходилися крамниці купців, склади солі та інших товарів, церкви, 5 монастирів. В центрі міста стояв збудований Ярославом Осмомислом Успенський собор, де він згодом був похований в кам'яному саркофазі, який зберігається в музеї Івано-Франківська. Виявлено також рештки 9 інших церквів XII-XIII ст. В посаді і приміських селах жили ремісники самих різних спеціальностей. Звідси і пішли назви деяких сіл: Перевізці, Мединя, Блюдники та інші.

Хоча Ярославу Осмомислу вдалось на деякий час втихомирити бояр, але не надовго. Вони продовжували плести проти нього інтриги. Справа дійшла до того, що в 1170 році бояри спалили як чаклунку його нешлюбну жінку Настасію з Чагрів, і князь не зміг її захистити. Бояри клялись у вірності його сину Олегу, але коли помер Ярослав Осмомисл в 1187 році, вони вигнали Олега і посадили на престол його старшого брата Володимира. Коли ж Володимир почав правити без ради з знатними боярами — вони і його вигнали з Галича. Розпочалась нова міжусобна війна, в яку втрутився угорський король Бела ІІІ у і при допомозі галицьких бояр посадив тут свого сина Андрія. Доцільно зазначити, що окупація угорцями галицької землі викликала невдоволення не тільки простих людей Галича, а й деяких діячів Києва, бо це загрожувало занепадом Галицького князівства і відкривало угорцям шлях до інших руських міст. Саме тому київський1 митрополит закликав князів: «Це чужинці зайняли вашу батьківщину, треба потрудитись для неї».

Володимир Ярославович втік з угорського полону і за допомогою Фрідріха Барбароси повернувся в Галич, але повинен був заплатити німцям 2000 срібних гривен. Він утримався в Галичі до самої смерті, яка сталася в 1199 році. З цього учні повинні зробити висновок про те, що зрадництво бояр, міжусобиці князів приводили до ослаблення економіки і політичного значення галицької землі. Від усобиць більше всього терпіло міське населення і селяни.

Після смерті Володимира Ярославовича волинський князь Роман Мстиславович об'єднав Галицьке і Волинське князівство. Так, утворилось Галицько-Волинське князівство. Він повів успішну боротьбу як проти зовнішніх, так проти внутрішніх ворогів — галицьких бояр, але зробити особливо багато не встиг, бо загинів у 1205 році. Розпочалась нова міжусобна боротьба, яка на цей раз була особливо затяжною і набула міжнародного значення. В неї втрутились руські князі інших земель, угорці, поляки і німці.

У 1219 році Новгородський і Торопецький князь Мстислав Мстиславович Удалой втрутився в боротьбу за галицькі землі і в 1221 році звільнив Галич від угорських окупантів. Але боротьба на цьому не закінчилась. Навпаки, — вона набула ще більшої гостроти. При допомозі галицьких бояр угорському, королю знову вдалося окупувати Галич. В 1230 році галичани піднялися проти окупантів, яких особливо активно підтримував боярин Судислав. На допомогу вони покликали Данила Романовича, спільно у черговий раз вигнали угорців з міста. Коли угорський король Андрій разом з військами і боярином Судиславом залишали місто, місцеві мешканці кидали в слід Судиславу каміння і кричали: «Іди геть, ворохобнику землі». Тепер учні вже самі можуть зробити висновок про те, хто по-справжньому любив свою Батьківщину, а хто — своє багатство і себе.

Про успішну боротьбу Данила Романовича з іноземними окупантами. У 1237 році він розбив німецьких рицарів біля Драгочина, взяв в полон магістра Бруно", а в 1238 році остаточно закріпився в Галичині. Але бояри продовжували виступати проти князівської влади. Вони пробували навіть вбити чи отруїти князя. Змова не вдалась. Ось чому Данило Романович переніс свою столицю в Холм і заснував нове місто Львів. Населяв нові міста ремісниками і купцями — своїми природними союзниками в боротьбі проти феодальної знаті.

Сам Данило Романович у 18 років брав участь у битві на Калці, де був поранений, вів. активну боротьбу проти угорського та польського королів і наніс їм нищівну поразку біля Ярославля в 1245 році. Але боротьба Данила Галицького з татарами не була послідовною. Замість того, щоб воювати з цим страшним ворогом землі руської Данило Романович розпочав міжусобну війну, в 1240 році захопив Київ, посадив там свого воєводу Дмитра. Внаслідок інтриг бояр Данило Галицький нічого не зробив для захисту своєї землі від татар у 1241 році. Тут учням можна порадити прочитати чудову повість І.Я.Франка «Захар Беркут», яка допоможе їм зрозуміти загальну обстановку того часу: Зрадницька поведінка знаті дала" можливість татарам вогнем і мечем пройти землі Прикарпаття і так зруйнувати Галич, що тільки через довгий час він був збудований на новому місці. Зруйновані були і інші міста та села. Це підірвало могутність Галицько-Волинського князівства, Галич втратив своє попереднє значення. Хоча Данило Галицький ще пробував організувати боротьбу проти татар, але йому це не вдалося.

Після смерті в 1264 році Данила Галицького економічне і політичне значення Галицько-Волинського князівства поступово занепадає, внаслідок чого в 40-х роках XІV ст., землі Галичини захопила Польща.

Культура галицької землі, яка в свій час під плодотворним впливом інших руських земель досягла високого розвитку, не загинула безслідно. Пам'ять про таких її чудових діячів як різьбяр по каменю Авдій, мудрій книжник Тимофій, гордий співець Матуса, який не корився навіть князю, знайшла своє відображення в літописі, який вівся в Галичі і який потім увійшов складовою частиною до іпатьєвського літописного зводу видатної пам'ятки місцевої культури. Вчитель нагадує ще раз про чудові споруди того часу: Успенський собор в Галичі, збудований в 1157 році Ярославом Осмомислом, церква Пантелеймона, наземна частина якої збереглась до наших днів, та інші пам'ятники. Все це свідчення того великого піднесення культури, яке ,відбулося в період розквіту Галицько-Волинського князівства.