Реферат на тему

Українська Повстанська Армія

Святочний наказ Головного Командира УПА

Бійці і Командири УПА, члени визволь-но-революційного підпілля!

Минає п'ять років, як член УОН Остап почав на Поділлі організовувати збройні гру­пи для боротьби з окупантами України. Ці маленькі групки, борючись одночасно з нім­цями і большевицькими партизанами, дали початок новим формам визвольне револю­ційного руху—УКРАЇНСЬКІЙ ПОВСТАНЧІЙ АРМІЇ. Через кілька місяців цей рух поши­рився на все Полісся, Волинь, Галичину та більшу частину Правобережжя. Цілий 1943 рік та перша половина 1944 р. ознаменовані боротьбою УПА на два фронти. На протинімецькому фронті добивалася УПА припинення вивозу українського населення на роботи в Німеччину та унеможливила господарське по­грабування народу. На протибільшевицькому фронті УПА не допустила до заливу українських теренів большевицькою парти­занкою. Ніхто інший, як саме УПА в ціло­му ряді переможних боїв розбила орди сталінських гунів, що нестримно пересували­ся з північного сходу на підбій Європи.

В другій половині 1944 р. всі українські землі опинилися вже під большевицькою оку­пацією. Почався новий період боротьби УПА за «бути чи не бути» українському народові. Перша спроба фізично винищити українсь­кий народ у передових лавах імперіалістичних фронтів, окупантові не вдалася. За зак­ликом революційного підпілля, під охороною УПА, українському чоловічому елементові вдалося оминути заглади. Не вдалося також окупантові вигнати українське населення на нові каторжні роботи в СССР. Бачучи політично-бойові успіхи УПА, та симпатії укра­їнського народу до неї, не відважився оку­пант до сьогодні провести повне економічне пограбування народу шляхом загнання се­лянства в сталінський колгосп.

Український повстанець зі зброєю в ру­ках боронив західні окраїни українських зе­мель перед заливом польських імперіалістичних боївок ще в 1944 р., а згодом став в обороні населення цих земель перед насиль­ним виселенням. Понад два роки йшла не­рівна боротьба УПА з большевиками і їх­німи польськими наймитами на західних ок­раїнах українських земель, а український пов­станець остався там ще навіть тоді, коли ос­таннього українця звідти насильно вивезено, та вся земля перемінилася в незамешкані пустирі.

Безстрашні командири і бійці УПА випи­сали на її прапорах ряд бойових чинів, що золотими буквами запишуться в історії ук­раїнської зброї. Караюча рука бійця УПА досягла навіть найчільніших представників окупантів, як от: шефа СА Люце, коман­дуючого 1-им українським фронтом Ватутіна, чи заступника міністра збройних сил Польщі Сверчевського. Відділи УПА неодноразово здобували ворожі райони і центри, вривалися в обласні центри, далеки­ми рейдами міряли свої й чужі землі, засід­ками та наскоками турбували ворога й не давали йому можливості реалізувати план винищування ураїнського народу. Імена Грегота-Різуна, Яструба, Ясена, Сторчана, Пру­та, Коника, Перемоги, Хрена, понесли славу української зброї далеко поза межі України. Та і в політичному відношенні за УПармією великі здобутки. Реалізуючи клич «во­ля народам і людині», вона вже в 1944 р. організовує національні відділи азербайджан­ців, грузинів, казахів та інших поневолених Москвою народів до боротьби за повалення Кремля і створення самостійних держав усіх народів Сходу. За її ініціативою відбулася в листопаді 1943 р. і Конференція Понево­лених народів. За почином УПА об'єдналися всі українські самостійницькі партії і створи­ли Українську Головну Визвольну Раду, що від 1944 р. керує в краю і за кордоном цілістю боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Рейди УПА в корінну Польщу і Словаччину придбали поневоле­ним Москвою народам нові лави союзників із числа поляків і словаків.

УПА, далеко перейшла всі сподівання, які поклала на неї УГВР та весь український на­род. А добилася УПА цих успіхів у таких умовинах, яких дотепер не знала історія людства.

Бійці і командири УПА! Ви, що сьогодні у відділах боретеся проти большевиків, і Ви, що поповнили ряди визвольно-революційного підпілля! Будьте свідомі того, що п'ятирічна героїчна боротьба УПА і визвольно-революційного підпілля, — це найбільш героїчна доба в історії України. Знайте, що такої ге­роїчної доби взагалі не знає історія людст­ва. В тінь пішли прославлені досі герої Тернопілів. На героїзмі УПА і визвольно-ре­волюційного підпілля будуть виховуватися нові українські покоління. Боєць УПА, український революціонер заступлять місце муж­нього спартанця в історії людства. То ж свідомі будьте тієї великої доби, в якій Вам довелося жити і не посороміть повстансь­кої слави, як не посоромили її ті, що вже від нас відійшли.

В нинішній святковий день, УПА гордо-погляньте на минулі п'ять років і з поша­ною спомяніть усіх, що посвятою свого жит­тя викували цю Нову Добу. В нинішній свят­ковий день УПА з гордим чолом дивіться в майбутнє, що завершить нові визвольні зма­гання — перемогою.

Хай живе Українська Головна Визвольна Рада!

Вічна слава героям, що за Україну від­дали своє життя.

Документи УПА про бойові дії українських повстанців на Коломийщині у 1943-1949 рр.

У жовтні 1992 р. виповнюється 50 років з часу створення Української Повстанської Ар­мії (УПА). За постановою Української Го­ловної Визвольної Ради (УГВР) від 30 трав­ня 1947 р. святковим днем УПА було вста­новлено 14 жовтня — історичне козацьке свято Покрови.

Історія УПА протягом десятиліть пере­кручувалася, або замовчувалася офіційною радянською історіографією, її документи ли­шалися невідомими на Україні — ті з них, що захоплювалися радянськими органами держбезпеки, надійно ховалися у відомчі ар­хіви. Так само засекреченими були і доку­менти цих органів, які торкалися історії УПА. Але велика кількість документів УГВР та УПА у другій половині 40-х рр. нелегальни­ми каналами винесена на Захід зв'язкови­ми УПА.

Ці документи зараз друкуються у Кана­ді, їх багатотомна публікація носить загаль­ну назву «Літопис Української Повстансь­кої Армії». Окремі томи «Літопису УПА» містять документи УГВР, в тому числі й по­відомлення його бюро, інформації у вигляді хроніки бойових дій УПА. В інших томах передруковані підпільні видання повстанців, в тому числі журнал «Чорний ліс», в якому висвітлювалася діяльність підрозділів УПА на терені Станіславської області (тодішня назва Івано-Франківщини). Крім цього, упо­рядники «Літопису УПА» зібрали чимало ні­мецьких документів про чисельність, озброєн­ня та райони дій українських повстанців. У 18-му томі вміщено звіти командирів УПА з Коломийщини, а у 19-му —спогади актив­них учасників повстанського руху.

На жаль, при зборі документальних мате­ріалів до історії УПА сучасні українські до­слідники ще позбавлені можливості вивчити весь комплекс документів, що відкладався у відомчих архівах НКВС та НКДБ (МВС, МДБ). В радянські часи було опубліковано чимало сфальсифікованих чи тенденційно підібраних матеріалів про УПА. Канадська публікація значно відрізняється від них як характером підібраних документів, так і їх багатогранністю.

Саме ці документи, поряд з дослідження­ми українських істориків-емігрантів, покла­дено в основу даної статті, присвяченої од­ній із сторінок історії УПА. Коломийщина відносилася до районів найбільш активних бойових дій українських повстанців у роки другої світової війни та в перші післявоєн­ні роки. Тут діяли підрозділи УПА, сформо­вані з місцевих жителів, а також рейдуючі відділи, які проходили через Коломийщину для виконання завдань в інших районах.

В документах «Літопису УПА» за 1943— 1949 рр. Коломийщина відноситься до найчас­тіше згадуваних районів. Але в багатьох випадках автори документів мали на увазі не сучасні межі Коломийського району, а ко­лишнього Коломийського повіту, або ж так­тичний відтінок «Гуцульщина», про який ще йтиме мова. Тому чимало населених пунк­тів, котрі в післявоєнний час було включено до складу Косівського, Снятинського і Городенківського районів, у цих документах фігу­рують як «села Коломийщини». В подібних випадках у даній статті робляться необхідні зауваження.

Перш, ніж перейти безпосередньо до ви­кладу історії повстанського руху на Коломийщині, необхідно висвітлити загальну си­туацію, котра складалася на західноукраїнських землях з початку війни між Німеччиною та СРСР.

Після окупації Галичини влітку 1941 р. гіт­лерівцями, окупаційні власті долучили край на правах дистрикту до т. зв. «генерал-губернаторств», створеного ними раніше на ет­нічних польських землях. Заарештувавши діячів ОУН (революційної), які 30 червня 1941 р. проголосили у Львові створення Української Самостійної Соборної Держави, німецькі окупанти остаточно дали зрозумі­ти, що створення самостійної України зов­сім не відповідає гітлерівським планам. На українських землях встановлюється жорсто­кий окупаційний режим.

Поряд з німецькими військами на терито­рії Галичини розміщувалися частини союзних з Німеччиною армій — італійської, угор­ської та словацької. Згодом сюди для несе­ння поліцейських функцій було спрямовано підрозділи, сформовані гітлерівцями з ра­дянських військовополонених різних національностей. Крім цього, в деяких місцевостях Галичини, а також Волині, було розміщено частини польської поліції. Всі ці сили повин­ні були забезпечити планомірне викачуван­ня продовольства із західноукраїнського села для забезпечення ним гітлерівців. Окупан­ти багато уваги приділяли експлуатації при­родних багатств краю і вивозу української молоді на примусові роботи в Німеччину.

Маючи на меті перетворити Україну на свою колонію, гітлерівці встановлювали «но­вий порядок» за допомогою терору, який за своєю жорстокістю був подібний до сталінсь­кого. Нові окупанти деякий час виступали під машкарою «визволителів» від страхіть комуністичного режиму, але досить швидко проявили своє справжнє обличчя, грабую­чи і тероризуючи українське населення.

Відповіддю на окупаційну політику гітле­рівців став повстанський рух, який поступово охоплює західноукраїнські землі. Цей рух розгортався на національно-визвольній осно­ві. Радянські органи не змогли тут створити такої розгалуженої мережі своїх підпільних організацій та партизанських загонів, як на сході України. Жорстокий терористичний ре­жим, що існував в Галичині та на Волині після 17 вересня 1939 року, не мав підтрим­ки в масах і відштовхнув від комуністів на­віть тих симпатиків КПЗУ, які раніше орієн­тувалися на Радянський Союз. Але протест проти гітлерівського терору привів частину жителів Волині в радянські партизанські за­гони, які починають діяти тут вже з липня 1941 р. викликав на Волині польське озброє­не підпілля. Озброєні загони створює та­кож Т. Боровець (псевдо — Тарас Бульба), який проголосив себе отаманом і висловив претензії на керівництво повстанським ру­хом, що зароджувався. Все це стимулювало активність тієї частини ОУН, яку очолю­вав С. Бандера.

Значною політичною силою, котра могла організувати повстанський рух у західноук­раїнських землях, на початку 40-х рр. була ОУН (р). Саме її члени створюють 1942 ро­ку ті повстанські загони (сотні) на Волині, з яких виросла УПА. Довгий час в радянсь­кій історіографії побутувала думка, що ство­рення УПА почалося на Волині, а не в Гали­чині тому що в останній тоді формувалася дивізія СС «Галичина» і гітлерівців, мовляв, хотіли насамперед забезпечити дивізію СС найбільш боєздатними кадрами, а вже після того надати свободу дій бандерівцям у стягу­ванні людей до загонів УПА. Проте перші підрозділи УПА виникли ще до початку фор­мування дивізії СС «Галичина». До того ж у Галичині 1943 року почалося створення Української Народної Самооборони (УНС) — збройної організації, тісно спорідненої з УПА. І не гітлерівці давали згоду на її фор­мування, а створювала їх та ж Організація Українських Націоналістів (революційна), котра формувала УПА.

Назву УНС її організатори обрали для того, щоб ввести в оману гітлерівців і не да­ти їм приводу для негайних репресій проти цієї організації. Підрозділи УНС створюва­лася під час рейду радянського партизанського з'єднання під командуванням С. А. Ков­пака у Карпати. ОУН та допомогою цих збройних підрозділів намагалася перешкоди­ти радянським партизанам закріпитися у горах, де існували сприятливі умови для веден­ня партизанської війни. Але УНС майже із самого початку вступила у збройні сутички з німецькими окупантами, перші з яких відбу­лися вже влітку-восени 1943 р .

Ареною цих сутичок стала і Коломийщина. Тут есесівці заарештували учбовий та­бір УНС на горі Тарниці. Підрозділи само­оборони відбили атаки противника, але на початку листопада під натиском переважаю­чих сил ворога загони УНС вимушені були поділитися на окремі групи, відійти в Чорногору та в Чорний ліс.

Підрозділи УНС формувалися за тією ж структурою, яку мала УПА, що в той час діяла лише на Волині. Перший курінь УНС, який носив назву «Чорних Чортів» ім. Є. Коновальця було сформовано в Коломийсь­кому повіті й командував ним хорунжий «Лі­пей». Цей курінь вступив у бій з німцями 27 листопада 1943 р. Інший курінь було сформовано на Снятинщииі у липні 1943 р. Ним командував Василь Андрусяк (псевдо — Різун, Грегіт), член окружного проводу ОУН. З введенням військових звань в УПА він отримав ранг майора (посмертно—пол­ковника). Курінь під його командою здійс­нив рейд на Городенку і через Коломийщину відійшов на Товмаччину. Серед стрільців та старшин відділу було чимало вихідців з Коломийщини.

Наприкінці 1943 р. гітлерівські окупанти почали масові терористичні акції на Прикар­патті, спрямовані на залякування українсь­кого населення та ізоляцію від нього підроз­ділів УНС. Масові облави охопили й Коломийщину. В концтабори та на важкі роботи в Німеччину було вивезено багато молоді, а 15 юнаків розстріляно в Коломиї. Розстріли відбулися також у Калуші та Надвірній.

Проте терор окупантів не досяг заплано­ваної мети. Не вдалося гітлерівцям і лікві­дувати збройним шляхом підрозділи УНС. На початку 1944 р. Українська Народна Само­оборона влилася в УПА. На її базі наказом Головного Штабу від 27 січня 1944 р. було створено армійську групу Упа-Захід, коман­дував якою полковник Василь Сидор (псевдо—Шелест, Кондар, Зов), котрий в той час носив псевдонім «Ростислав Вишитий» і звання майора.

Сили УПА на території Станіславської області підпорядковувалися Четвертій воєнній окрузі (криптонім «Говерля», якою команду­вав сотник, пізніше майор, Микола Твердохліб (псевдо—Грім). З 1945 р. територію воєнних округ було змінено і поділено на так­тичні відтинки. З початку 1945 р. Четверта воєнна округа включала у себе Станіславську область (без колишнього Рогатинського району), Буковину, більшість районів Дрого­бицької області, а також Закарпаття. Цю територію в документах ОУН називали «Карпатський край», а для бойових груп УПА на ній використовувалися терміни «група Го­верля» та «Група 4». На кінець 1945 р. тут діяло не менше 38 сотень УПА загальною чисельністю близько 4,5 тис. стрільців та старшин.

Територія воєнної округи поділялася на територіальні тактичні відтинки, кожен з яких мав свій криптонім та шифр у докумен­тах УПА. Наприклад, тактичний відтинок (ТВ) «Гуцульщина» мав кодове число 21. Він охоплював територію чотирьох колишніх повітів — Коломийського, Городенківського, Снятинського та Косівського. Ним команду­вав сотник (пізніше — майор) «Хмара» — з березня 1945 р., а до нього — «Степовий» та поручник (посмертно — майор) «Козак».

У складі ТВ-21 у 1946—1947 рр. знаходи­лося 4 сотні, кожна з яких також мала у документах свій криптонім та кодове число. Сотнею «Сурма» (за документами УПА — відділ 58) командував поручник «Білий» і діяла вона в Коломийському, Яблонівському та Косівському районах. Сотня «Дніс­тер» (відділ 60) під командою поручника «Юрка» діяла в районах Городенки, Обертина, Гвіздця та Заболотова. Терен дій сот­ні «ім. Колодзинського» (відділ 59) під Командою поручника «Спартака» — Печеніжин, Ланчин, Коршів. А сотня «ім. Богуна» (відділ 62), якою командував поручник „Вихор”, діяла в районі Вижниці, Жаб'єго і Кут.

Число сотень у тактичному відтинку мі­нялося — до 1949 р. у ТВ-21 «Гуцульщина» були сотні за номерами 58—68. Фактично у 1949 р. це були залишки сотень, що скла­далися з двох чот по два рої кожна, а то й однієї чоти з правами сотні.

Проте ці дані відносяться до більш піз­нього періоду. Якщо повернутися у 1944 р., то картина буде іншою: підрозділи створю­валися повнокровним і боєздатними. Укра­їнська Повстанська Армія створювалася з метою збройної боротьби за Українську Са­мостійну Соборну Державу (УССД), здобут­тя якої було стратегічною ціллю ОУН. Як писав один із провідних публіцистів українського збройного підпілля, який скривав­ся за псевдонімом «Всеволод Рамзенко»: «Лише УССД вибавить український народ від неволі, яка тепер означає те саме, що повільну смерть цілого українського наро­ду». Шлях до стратегічної мети обіцяв бу­ти довгим і без підтримки народу ,жодна політична сила не змогла б його пройти. То­му повстанці особливу увагу приділяли укріпленню своїх зв'язків з українським на­селенням.

Командування УПА підкреслювало, що воно боронитиме українців від сваволі та те­рору будь-яких окупантів. І зробило кроки у цьому напрямку. Під час німецької окупа­ції особливу ненависть українського селянст­ва викликали «лігеншафти» — німецькі дер­жавні господарства типу середньовічних фільварків, в котрих селян примушували пра­цювати фактично без оплати їх праці. Керів­никами «лігеншафтів» окупанти часто при­значали не-українців, щоб розпалювати між­національну ворожнечу в Галичині, в першу чергу для загострення українсько-польських протиріч. В цих господарствах існувала озброєна охорона.

Навесні 1944 р. в Прикарпатті відділи УПА нанесли відчутні удари по зненависнілим «лігеншафтам». До кінця березня на Коломийщині було ліквідовано майже всі та­кі господарства."

В цей період німецькі війська починають відступ із західноукраїнських земель і фронт швидко наближається до Карпат. В останніх числах березня відділи УПА розгромили на Коломийщині озброєну групу, яка складала­ся з гестапівців, співробітників СД та інших карателів. Загальна чисельність цієї групи складала близько 1,5 тис. чоловік. Приблизно тоді ж було роззброєно на Коломийщині три угорські роти. До речі, УПА мала з угорською армією угоду про ненапад і ут­римувалася від бойових дій проти неї.

У квітні 1944 р. на Коломийщині точили­ся запеклі бої між німецькими та радянсь­кими військами. Лінію фронту перейшло партизанське з'єднання під командуванням М. І. Шукаєва. Радянські партизани прохо­дили Коломийщиною і після поразки у Чор­ному лісі рештки партизанського загону по­вернулися сюди ж. Збройні сутички між радянськими партизанами і підрозділами УПА продовжувалися і на Коломийщині.

Під час відступу німецьких військ та їх угорських союзників відділи УПА здобули велику кількість зброї та боєприпасів. Від­діл командира «Козака» на Коломийщині захопив тоді 3 міномети, 27 кулеметів, 400 гвинтівок та 12 вагонів різного військового майна.

Крім німецької зброї, в руки УПА потра­пило й чимало зброї радянського виробницт­ва. Це дозволило значно підняти вогневу ціль куренів. Так, при наступі куреня УПА на Отинію 5 листопада 1945 р., він мав на озброєнні 40 кулеметів, 100 автоматів і 110 гвинтівок. Радянську зброю в той час воя­ки УПА здобували в основному в результа­ті захоплення її при транспортуванні, або збирали на місцях боїв. В бої з Червоною Армією відділи УПА не вступали.

У своїх зверненнях до червоноармійців командування УПА підкреслювало, що воно веде боротьбу не з армією, а з політичною системою сталінського режиму. «Бійці Чер­воної Армії і дорогі наші брати в окопах!— говорилося в одній з листівок УПА. — Своєю героїчною боротьбою Ви проганяєте німець­ких імперіалістів з рідної землі. Однак Ви виконуєте лише половину роботи. За плечи­ма нас жирує на народному горю другий імперіалізм — сталінський... Поверніть свою зброю проти нього. Бийте його так нещадно, як б'єте зараз гітлерівську наволоч».