Реферат на тему

ПАВЛО ПОЛУБОТОК

У старовинному містечку Любечі, на кручі, понад широкою заплавою Дніпра височать руїни споруди, яку називають кам'яницею Полуботка (її колишній вигляд відтворений на малюнку Опанаса Сластіона, датованому 1895 роком). Існує думка, що кам'яницю зведено на замовлення Івана Мазепи, а Павло Полуботок лишень успадкував її разом з усім любецьким маєтком гетьмана. До речі, одне з урочищ на околиці Любеча старожили досі йменують Мазепиною горою. Як оповідає переказ, записаний у середині 20-х років, неподалік від кам'яниці, попід старезними дубами Павло Полуботок якось приймав російського царя Петра І. Отак в уяві місцевої людності перетнулися шляхи трьох провідних персонажів української історії початку XVIII століття. Попри всю непевність фольклорних джерел, сюжет вельми промовистий, адже саме в цьому "трикутнику" розгорталася драма, за висловом Тараса Шевченка, "славного Полуботка"...

Павло Леонтійович Полуботок народився в заможній козацько-старшинській родині, ймовірно в Чернігові, близько 1660 року. Коріння його родоводу губиться в сивій давнині. На початку XVII століття, після прилучення Чернігово-Сіверщини до Речі Посполитої, прадід Павла Ярема мешкав у Чернігові й у 1637 році був райцею місцевого магістрату. Відомостей про діда Артемія майже не збереглося, натомість батько Леонтій Артемович залишив помітний слід в історії. За гетьманів І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича він зробив неабияку кар'єру в лівобережному козацькому війську: писар Чернігівського полку, чернігівський сотник, генеральний бунчужний, генеральний осавул і, нарешті, переяславський полковник. Наполегливо дбав Леонтій Полуботок і про власний добробут, поволі зосереджував у своїх руках маєтності "з кгрунтами лісовими й пахатними, з озерами й з людми осілими" на території Чернігівського і Переяславського полків. Становище Леонтія Полуботка особливо зміцнилося після одруження 1680 року його єдиного сина і спадкоємця Павла на племінниці гетьмана Івана Самойловича. Так, у лютому 1681 року, зважаючи на "услуги, которые оній от молодости лът своих... в оказііях воєнних... оказал значне, а повабляючи ласкаве, жеби й в пришліе часи в такой взятости охота его не уставала", гетьман затвердив за Л. Полуботком набуті ним землі в Любецькому і Сосницькому "ключах" і додав до цього "властію звърхности нашой рейментарской" село Губичі, що неподалік від Любеча. Невдовзі права Леонтія Полуботка та його спадкоємців на ці маєтності були застережені царською грамотою.

Однак родинні зв'язки з гетьманом Самойловичем ще не гарантували Полуботку спокійного життя. Навпаки, ця обставина зіграла фатальну роль, коли булаву прибрав Іван Мазепа. Близькість до його "антецесора" коштувала Леонтію Полуботку полковницького уряду. І хоча пізніше Мазепа повернув його на переяславське полковництво й видав охоронний універсал на володіння, стосунки між ними залишилися напруженими.

У 1692 році Мазепа взяв Леонтія та Павла Полуботків під варту в зв'язку із загадковою справою ченця Соломона, який сфабрикував фальшиві листи гетьмана до польського короля, аби скомпрометувати його перед російським урядом. Не виключено, що за спиною цього авантюриста стояла рідня засланого до Сибіру Самойловича, тісно пов'язана з Полуботками. У всякому разі Мазепа закинув Леонтію Полуботку, що той "промышлял о гетманстве и желал гетману й всем при нем будучим пагуби й нестроения в народе", остаточно усунув його з полковництва, ба навіть домігся конфіскації значної частини його маєтків. Відтак знеславлений Леонтій Полуботок мусив повернутися до Чернігова, звідки почалося його сходження вгору. Невдовзі, у 1695 році він помер і був похований у Чернігівському Єлецькому монастирі.

Отож, Павлу Полуботку довелося мало не все розпочинати з початку, та ще й під пильним наглядом з боку Івана Мазепи, який опанував становище на Лівобережній Україні і позбавився ймовірних конкурентів. Уражене самолюбство не найкращий порадник, але Павло Полуботок, людина, за свідченням сучасників, розумна, вперта і скритна, таки зумів звестися на ноги. Протягом 90-х років XVII століття він подеколи згадувався в документах попервах як військовий товариш, згодом — значний військовий товариш Чернігівського полку. 1701 року Павло Полуботок брав участь у складі призначеної гетьманом комісії для розмежування земель Київського магістрату й Київського Кирилівського монастиря. Нарешті й Іван Мазепа змінив гнів на милість. У червні 1703 року, "респектуючи на его, пана Полуботка, значніе, шире й статечне в войску Запорожском роненіе услуги", гетьман затвердив за ним "вичистою куплею набытіи" землі у Ропській та Білоуській сотнях Чернігівського полку. Близько 1705 року за згодою Івана Мазепи Павло Полуботок обійняв уряд чернігівського полковника, що залишався вакантним після смерті Ю. Лизогуба. З огляду на історичний момент, який переживала натоді Україна, маємо визнати політичне обличчя Павла Полуботка вельми невиразним. Проте, коли в жовтні 1708 року Іван Мазепа перейшов на бік Карла XII, він мусив зробити вибір. Чи то Павло Полуботок зорієнтувався в непевній ситуації й відчув приреченість цієї акції, чи то далися взнаки гіркі спомини про заподіяні свого часу Мазепою кривди, але їхні шляхи розминулися.

Як там було, а Павло Полуботок одним з перших серед небагатьох козацьких полковників, котрі не підтримали Мазепу, прибув до Глухова на військову раду, терміново скликану за вимогою Петра І в листопаді 1708 року. Оскільки претендентів на булаву в цю критичну хвилину було мало, Павло Полуботок розраховував на першість. І — не безпідставно. Частина старшини воліла підтримати його плани, але в перебіг подій рішуче втрутився сам цар. Якщо довіряти свідченням О. Рігельмана, він недвозначно висловився щодо кандидатури Полуботка: "Этот очень хитер, он может Мазепе уравниться". Це й вирішило справу. Гетьманом було проголошено стародубського полковника Івана Скоропадського, а Павло Полуботок одержав досить щедру "компенсацію" у вигляді численних маєтностей. 24 листопада 1708 року тут же, у Глухові, Петро І надав Павлові Полуботку "за его к Нам, Великому Государю, верные й усерднорадетельние служби, как в войсковнх действиях против неприятеля Нашего, Короля Шведского, также й за показанную его непоколебимую к Нам верность в настоящем случае измени Нам, Великому Государю, бившего Гетмана Мазепи" жалувану грамоту на кілька сіл, які раніше належали племіннику Мазепи І. Обидовському. В грудні 1708 року в Лебедині, де Петро І правив суд над "мазепинцями", Полуботок одержав від царя "в вечное владение... местечко Любеч с перевозом на Днепре Любецким й Лоевским с озера, с приселками всеми, к тому местечку надлежащими, с лесы й с сенными покоси, с деревьями бортними й до борт погребними, й со всякими угодьями", а також інші маєтності, що перед тим були власністю Мазепи та Орлика. Нарешті, в травні 1716 року гетьман Іван Скоропадський затвердив за Павлом Полуботком придбані ним землі в Любецькій сотні й дозволив "на оных людей осадити й всякіе од них одбирати послушенства".

Загалом складається враження, що після невдалої спроби посісти гетьманський уряд, неабияка енергія Павла Полуботка бодай зовні була спрямована виключно на справи родинні й господарські. Він скуповував землі, не цурався "изменничьих маетностей", осаджував слободи. Син свого часу, типовий представник старшинської верстви. Полуботок подеколи не зупинявся на цьому шляху й перед насильством та зловживанням. За підрахунками Я. Шульгіна, Павлу Полуботку належало близько 3200 селянських дворів, а його володіння розлягалися на терені насамперед Чернігівського, а також Лубенського, Гадяцького, Ніжинського, Сумського і Охтирського полків. Водночас Полуботок споруджував млини та ґуральні, гути й рудні, залюбки займався комерцією. Відомо, зокрема, що він контролював і навіть намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах Чернігівського полку, іноді здійснював масштабні торговельні операції за участю польських купців. Одному з них 1715 року Полуботок продав 575 пудів тютюну і 100 куф горілки, а замість грошей одержав 600 пудів міді. Певний інтерес у цьому контексті викликає вельми заплутана історія довкола кредиту, що обраховувався в кілька десятків тисяч золотих, який начебто отримав Полуботок від польського комерсанта Кадзінського, але вчасно не виплатив.

На просторах Лівобережної України де-інде були розкидані Полуботкові "двори з хоромами" — у Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Грунках, Буймирі (або Буюмері), Оболоні, Орлівці, Савинках, Довжику, Боровичах. Будинок Полуботка у Боровичах згодом перероблено в церкву, малюнок якої вміщений в "Ілюстрованій історії України" Михайла Грушевського. Але головна резиденція Полуботка знаходилась у Чернігові. В самісінькому центрі міста, в межах стародавнього дитинця йому належала двоповерхова кам'яниця (згодом у ній розміщався магістрат), але мешкав Павло Полуботок разом з родиною на мальовничій околиці Чернігова — Застриженні. Уявлення про його садибу дозволяє скласти опис, упорядкований 1724 року. Наприкінці XVII століття чернігівський маєток Полуботка перейшов у власність духовної семінарії, у зв'язку з чим житлові приміщення зазнали перепланування та розбудови.

Приватне життя Павла Полуботка не завжди було безхмарним. У лютому 1717 року померла його перша дружина Євфімія Самойловичева, мати п'ятьох дітей Павла Полуботка — Андрія, Якова, Олени, Ганни-старшої та Ганни-молодшої. У листопаді 1718 року 58-річний чернігівський полковник одружився вдруге на дочці ніжинського полкового судді Ганні Лазаревичевій, удові військового товариша Р. Жураківського. Минав час, полишили батьківський дім, повиходили заміж доньки. Одну з них, Олену батько видав за Якова Маркевича, автора відомого "Щоденника", улюбленого племінника владної гетьманші Анастасії Скоропадської.

Тогочасні документи змальовують Полуботка насамперед як неперебірливого в засобах господаря-державця. Відомо, що саме на цій підставі Олександр Лазаревський відмовляв йому в будь-яких громадянських цнотах. Цей категоричний присуд, втім, не враховував історичних реалій та уявлень, що домінували натоді в суспільній свідомості. Справжня "гонитва за землею", що розгорнулася на Лівобережній Україні на зламі XVII — XVIII століть і неминуче призвела до поглиблення соціальної нерівності, була об'єктивно зумовлена розвитком товарно-грошових відносин. За цих умов, як слушно зауважив Іван Крип'якевич, старшина "свою користь... ідентифікувала з добром держави і в егоїстичному засліпленні намагалася підкорити собі інші класи — козацтво, селянство, міщанство, — не добачаючи, що таким робом руйнує основи державної сили". Звісно ж, добробут родини Полуботків так чи інакше базувався на визиску посполитих, але водночас енергійні заходи Полуботка стимулювали економічне життя регіону, сприяли його залюдненню, піднесенню промисловості й торгівлі.

Набагато складніше відтворити інтелектуальний і загально-культурний кругозір Павла Полуботка, однак бодай уривчасті відомості з цього приводу зберігають джерела. В чернігівському будинку полковника в окремій скрині переховувалася його бібліотека — "печатних книг всяких, латинских й польских, 54, в том числе Евангелий два, непокрыти, а в них листи золоченые". У першій половині XIX століття до збірки М. Маркевича потрапив реєстр майна, захопленого 1734 року в будинку Полуботків чернігівським єпископом І. Жураківським. У ньому згадувались і деякі книги з фамільної бібліотеки: "Калепин, Тезаврус, Полеон, Кнапиус, Спекулум Саксонум, Твардовский, Конституция, Мир с Богом, Сообразование воли человеческой с божественною". Цей факт, а також стале вживання в листах і універсалах Павла Полуботка слів іноземного походження, дають підстави гадати, що він володів польською та латинською мовами. Роздуми над гіркою долею України, напевне, спонукали Павла Полуботка до заглиблення в минувшину. За свідченням Я. Маркевича, йому належала упорядкована Полуботком стисла "кронічка", що охоплювала події в Україні протягом 1452 — 1715 років.

Не був позбавлений Павло Полуботок і релігійного почуття. Впадає у вічі сила (понад сто) різноманітних ікон у його чернігівському маєтку. Сучасники Полуботка сподівалися спокутувати власні гріхи, насамперед, багатими офірами. Він, здається, ставився до цієї традиції більш прагматичне і значно поступався, скажімо, Лизогубам чи Дуніним-Борковським, які активно реставрували, зводили й оздоблювали чернігівські храми. Принагідне згадаймо і гучний скандал, що виник навколо суперечок Павла Полуботка із любецьким священиком Гаврилом за церковну землю. Водночас у документах трапляються згадки про чималі пожертви Полуботка та інших членів його родини на користь церкви. Особливою прихильністю Полуботків користувався Вознесенський храм у Чернігові, розташований поблизу їхньої садиби. Не випадково насподі старовинного іконостасу було зображено герб Полуботків, а в церковній ризниці зберігалися срібні чаші, потири та богослужбові книги у коштовних окладах, подаровані П. Полуботком та його нащадками. Відомо, що сучасник наказного гетьмана священик Вознесенської церкви отець Терентій вів синодик, що, напевне, містив цікаві відомості про родину Полуботків. Проте синодик загубився у вирі століть, а його упорядник того ж таки фатального для Павла Полуботка 1724 року був "витребован" до Синоду і невдовзі позбавлений сану. Вознесенська церква зазнала згодом неодноразових перебудов, аж поки не була розібрана наприкінці 50-х років нашого століття. Відлитий свого часу коштом Полуботка для цього храму дзвін експонується в Чернігівському історичному музеї.

Опис маєтку Павла Полуботка в Чернігові певною мірою засвідчує його художні смаки. Житлові приміщення прикрашали "персони" самого господаря, його батька, дружини та синів. Серед іншого майна згадуються близько двадцяти картин невідомого змісту і, зокрема, "картина китайской работы, шита по белому атласу шолком разним", а також кілька настінних годинників та великих дзеркал. Стіни й меблі частково декоровані килимами, стільці та лавки оббиті червоним, зеленим, блакитним сукном або шкірою. З коштовної зброї (шабель, пістолів, рушниць) складався невеличкий домашній арсенал. Усіма барвами вигравав дорогий, оздоблений гаптуванням і хутром одяг. У спеціальних "погребцях" зберігався срібний та кришталевий посуд, у "шкатулах" — хрести, персні, каблучки, намиста й інші прикраси із золота та дорогоцінного каміння, у скринях — сувої китайського шовку, турецької та грецької парчі, німецького і голландського полотна, російського мережива. У дворі Полуботка мешкав слуга-бандурист, який супроводжував його і під час тривалих виправ. На панській кухні порядкував поляк-кухмістер. Загалом, і в цьому відношенні Полуботок помітно виділявся з-поміж сучасників-старшин, часто-густо позбавлених будь-яких інтелектуальних чи культурних запитів та інтересів.

Що ж до участі Павла Полуботка в політичному житті Гетьманщини у цей час, то вона здебільшого обмежувалася функціями чернігівського полковника. Порядкував Полуботок досить традиційно: виходячи з інтересів старшинської верстви, регулював поземельні відносини, стосунки між козацько-старшинською адміністрацією і органами міського самоврядування. Відомо, наприклад, що в 1721 році "по разсмотрению" Павла Полуботка, якого підтримав і гетьман Іван Скоропадський, Чернігівському магістрату додатково надано земельні угіддя поблизу міста.

Але, здається, Полуботок і надалі плекав у душі неабиякі політичні амбіції. Про це — нехай опосередковано — свідчив інцидент, що стався 27 червня 1715 року в Сосниці за участю Полуботкового слуги Ф. Стичинського. Коли тамтешні мешканці запитали, чому він не пішов до церкви на урочистий молебен з нагоди річниці Полтавської битви, Ф. Стичинський вигукнув: "Чого ви святкували, за що Богові дякували?" йому відповіли: "За те, що цар побив шведа і проклятого Іуду Мазепу". "Не Мазепа проклятий Іуда, — не стерпів Ф. Стичинський, — а нинішній гетьман проклятий Іуда, того що не стоїть за Україну і москалі її розоряють. Як буде наш полковник гетьманом, не так постоїть він за Україну, і москалі її не будуть розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковнику бути гетьманом, і нам, слугам його, віддають поваг більше гетьманських". Важко сказати, чи Ф. Стичинський переповів розмови, що точилися в найближчому оточенні Павла Полуботка, чи з уст його прохопилися сподівання тих представників українського суспільства, які були занепокоєні дальшим обмеженням автономного статусу Гетьманщини і вбачали в особі чернігівського полковника речника цих настроїв. Битого батогами Ф. Стичинського вислали геть за межі України, але чутки і плітки довкола Полуботка не вщухали. Коли 1718 року Полуботок разом з гетьманом Скоропадським виїхав до Москви "для поклонения царскому величеству", поширився поголос, що його страчено за зухвалість і непокору. У 1722 році архімандрит Чернігівського Єлецького монастиря Ніл сповістив духовні власті про те, що Павло Полуботок буцімто встановив зв'язок з гетьманом-емігрантом Пилипом Орликом. Звісно ж, ця інформація бралася до уваги російськими урядовцями й викликала з їхнього боку підозріле ставлення до Полуботка.

Як зазначив М. Василенко, "оцінюючи роль і значення Полуботка в історії України, центр ваги треба класти... на той хід і розвій історичних подій і відносин, який врешті затягнув до себе і Полуботка і справі його надав ширшого значення, ніж його особисті домагання і класові інтереси". Справді, діяльність П. Полуботка припала на переломну добу української історії. Після виступу І. Мазепи Петро І взяв курс на поступову ліквідацію політичної автономії Гетьманщини. Аби унеможливити подальші "шатости", в Україні були розквартировані регулярні частини російської армії. "Порції та рації" важким тягарем лягли на плечі місцевого населення, завдали відчутного удару по фінансах Гетьманщини, а численні реквізиції, зловживання і брутальна поведінка "консистентів" болісно відлунились в історичній пам'яті народу: "Москалі-соколики, поїли наші волики, а як вернетесь здорові, поїсте і корови". Водночас лівобережні козацькі полки знекровлювались у далеких східних походах супроти Персії, притягалися до будівництва Ладозького каналу. У 1721 році водив десятитисячний козацький загін на "канальні роботи" до Ладоги й Павло Полуботок. Показово, що, готуючись до цієї небезпечної виправи, він заздалегідь склав свій "тестамент". Можна тільки здогадуватися, що відчував чернігівський полковник, коли на його очах третина козаків полягла від непосильної праці, голоду і хвороб.

Російські урядовці та військові мало не на кожному кроці втручалися в діяльність козацько-старшинської адміністрації. При гетьмані постійно перебували царські резиденти, до полкових міст було призначено військових комендантів. Робилися спроби послабити авторитет гетьмана, деморалізувати українське суспільство. "Для нашей безопасности на Украине, — писав 1710 року київський губернатор Голіцин канцлеру Головкіну, — надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками й гетманом: не надобно исполнять всякие просьбы гетмана, особенно когда будет просить наградить кого-нибудь деревнями, мельницами й чем-нибудь другим... Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами". Так воно, зрештою, і сталося...

Аби зміцнити свої позиції в Україні, Петро І щедрою рукою роздавав землі й уряди російським поміщикам, а також сербам і волохам, які перейшли на його бік під час Прутського походу 1711 року. Один із цих чужинців, С. Требінський, відверто хизувався перед старшиною: "А нас тут прислано постерегать вас, чтобы ви, миленькие, не зменили". Інший — А. Кантакузин — марив "в Украине гетманское офецию одержать".

Імперський характер мала й економічна політика царату в Україні. Вона руйнувала усталені господарські зв'язки, призводила до примусової переорієнтації зовнішньої торгівлі, позбавляла купців і підприємців самостійності та ініціативи, послаблювала їх конкурентоздатність. Мав рацію І. Джиджора, коли наголошував: "Гетьманщина, за-атакована російським урядом в своїх правах в ділянці економічній, тратила силу і престиж в своїх політичних правах, престиж серед українського суспільства, не будучи в стані відповісти всім його вимогам, а не маючи за собою повного морального і матеріального підпертя у своєї суспільності, тратила тим самим силу і відпорність супроти централістичних заходів російського уряду". Коло замикалося, зашморг затягувався дедалі дужче...

Восени 1721 року закінчилася Північна війна. Ніштадський мир із Швецією дозволив Петру І активізувати політику в Україні. Навесні 1722 року до Москви, де цар, щойно проголошений імператором, урочисто святкував перемогу, прибув з привітаннями Іван Скоропадський. Користуючись нагодою, він порушив клопотання про бодай часткове полегшення становища України. Гетьмана вислухали, пригостили, а 29 квітня 1722 року він одержав указ про заснування Малоросійської колегії в складі шести російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Йшлося у ньому про приборкання старшинської сваволі, поліпшення судочинства і оподаткування, але під цією демагогічною машкарою приховувався цілком очевидний політичний зміст, а саме створення поруч з гетьманською адміністрацією паралельної владної структури, яка безпосередньо підлягала російському урядові. Іван Скоропадський намагався протестувати, посилався на колишні "права і вольності", апелював до "статей" Богдана Хмельницького, але даремно. Приголомшений цією новиною, гетьман повернувся на Україну і занедужав липня 1722 року Полуботок, який заступав Скоропадського під час його тривалої поїздки до Москви, "ясновельможному болезненному кланялся". Відчуваючи близький кінець, Іван Скоропадський доручив "правление дел" Павлу Полуботку і 3 липня 1722 року упокоївся навіки. Опісля жалібної церемонії в Гамаліївському монастирі, де старий гетьман знайшов свій останній притулок, генеральна старшина і полковники 7 липня зібралися під орудою Павла Полуботка в Глухові й ухвалили універсал до мешканців краю з вимогою дотримуватися спокою. Полуботок негайно відрядив до Москви військових товаришів С. Рубця і В. Биковського з проханням дозволити обрання нового гетьмана. З Москви, однак, їх відправили до Астрахані, куди мав прибути Петро І. Під час аудієнції цар пообіцяв розглянути це питання після повернення з чергового походу до Персії.

Тим часом на ім'я Павла Полуботка в Глухів надійшов указ такого змісту: "Наше императорское величество указали Малую Россию, до избрания другого гетмана, по прошению вашему, ведать й все той Малой России управление чинить по правам Малороссийского народа вам й генеральной старшины обще, токмо во всех делах й советах и в посылках в Малую Россию универсалов иметь вам сношение й сообщение со определенным для охранения народа Малороссийского бригадиром нашим Вельяминовим". Варто підкреслити, що хоча в Україні Павла Полуботка по традиції йменували наказним гетьманом, його повноваження російським урядом офіційно затверджені не були, До того ж, в урядових колах на нього дивилися насторожено. Обер-прокурор Сенату Г. Скорняков-Писарєв з цього приводу писав кабінет-секретарю О. Макарову: "Изволишь старание приложить, чтоб кого в Малороссию его величество приказал отправить для правлення гетманского из знатных, понеже от Полуботка правленню надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой".

21 липня 1722 року до Глухова прибув бригадир Вельямінов i одразу ж приступив до виконання своїх обов'язків. Безпосередні функції Малоросійської колегії були окреслені, щоправда тільки в загальних рисах, спеціальною інструкцією від 16 травня 1722 року. Вони, зокрема, полягали в розгляді скарг і апеляцій на рішення адміністративних та судових установ Гетьманщини, контролі за діяльністю Генеральної військової канцелярії, збиранні податків, захисті козаків і посполитих від надмірного "отягощення роботами й трудностями" з боку старшини. Водночас Вельямінов одержав право на власний розсуд втручатися в будь-яку сферу життя краю: "Что же в битность свою усмотришь касающееся ко охранению Малороссийского народа сверх сих пунктов, й о том писать й требовать указа из Сената". Важливе значення для подальшого розвитку подій мав і той факт, що Малоросійска колегія почала діяти в період міжгетьманства, коли козацько-старшинська адміністрація була позбавлена належного керівництва. Скориставшись цією обставиною, Вельямінов, аби підкреслити свою зверхність, почав зноситися з Полуботком не звичайними в подібних випадках "промеморіями", а указами, як з підлеглим. Свідомо провокуючи заворушення (а підстав для невдоволення таки було чимало), Вельямінов закликав населення подавати в колегію скарги на місцевих панів і урядників. Як і слід було чекати, це спричинило загострення соціальних суперечностей, а відтак серйозно занепокоїло старшину. На цьому грунті сталася перша сутичка Вельямінова з Полуботком. Наказний гетьман наполягав, що будь-яка скарга, перш ніж потрапити до Малоросійської колегії, мусить бути розглянута в Генеральному суді. Переконати бригадира не поталанило, але, щоб якось запобігти дальшому втручанню у внутрішні справи Гетьманщини, 19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал неабиякої ваги. Він мав на меті застерегти старшину від зловживань, вдосконалити судочинство і таким чином на противагу зусиллям Вельямінова, бодай відносно консолідувати українське суспільство: "Писану во все концы универсалы упоминательные, чтобы паны полковники, старшины полковые, сотники, державцы духовные и светские, атаманы и прочие урядники, отнюдь не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждать и употреблять; но имеют они, козаки, при своих слободах оставаясь, только войсковые, чину их козацкому приличные, отправлять услуги. А если кто вышеописанному явится преслушен, и то будет на него донесено и в правду доказано будет, таковой без пощады, какого бы ни был чина, знатно наказан будет. Также й суды везде по полкам должны быть устроены со всяким надлежащим порядком, так, чтобы тяжебние дела судья судил не самолично, но с участием и другой старшины и безурядовых, только бы честных и разумных людей, которых нарочно к тому определить нужно й абы те дела решались таким судом совместно, совестно и по правде, как требует закон й необходимость без всякого пристрастия и без вымогательства, никому не наровя, ни на кого не посягая. Таким же порядком должны судить урядники и по сотенным городкам и в особенности по селам, где, как слышно, атаманы и войты, стоя у дверей корчму судят и на всякого шею напивают. Нужно установить, чтобу и в селах споры разбирались в пристойних местах и не пьяным, а трезвым умом; корчемные же суди следует искоренить, о чем строго, под опасением строгой кары приказываем. А когда кто сельским или сотенным судом будет недоволен, должен апеллировать в суд полковой, а на суд полковой — в генеральний суд; и тогда приказано будет судьям, пред которими тот апеллянт судим бил, выдать ему свое решение на письме, с подлинною описью всей справы и контроверсии обеих сторон". Йшлося, як бачимо, про докорінну регламентацію судочинства на досить прогресивних для свого часу засадах. Цікаво, що саме ці ідеї лягли в основу "Інструкції українським судам", виданої гетьманом Данилом Апостолом у 1730 році. Інша річ, що реалізувати свій намір у повному обсязі Павло Полуботок не зміг, хоча й призначив чотирьох "асесорів" з числа бунчукових товаришів, які мали засідати в Генеральному суді (передбачалося, що надалі функції ці по черзі виконуватимуть усі бунчукові товариші).

Гострий конфлікт між Полуботком і Малоросійською колегією виник з питання про оподаткування населення. Вже на початку серпня 1722 року Вельямінов зажадав докладної інформації з цього приводу. На більш-менш чітку відповідь Полуботок не спромігся, що, зрештою, і не дивно: фіскальна справа була однією з найгірше впорядкованих галузей державного управління Гетьманщини. Здається, зненацька захопили Полуботка і покликання Вельямінова на "статті" Богдана Хмельницького, що передбачали надходження з України до російської скарбниці. У всякому разі, поки наказний гетьман радився із старшиною і консультувався з старожилами (за його наказом на Стародубщині розшукували якогось Середу, який був писарем "под час Хмельнищины"), президент колегії перехопив ініціативу і фактично прибрав до своїх рук фінанси краю. Дещо пізніше Полуботок скаржився, що не може навіть отримати з військового скарбу коштів на утримання артилерії, музик і канцелярії. Офіцери Глухівського гарнізону, яким мусили асистувати представники козацької адміністрації, за вказівкою Вельямінова почали збирати "хлебные и денежные сборы, а также медовую и табачную десятину" з усіх без винятку мешканців Гетьманщини. Опубліковані В. Модзалевським "Ведомости по сотням Полтавского полка о сеющих табак, мельницах, пасеках, винницах й шинках за 1722 г." дозволяють уявити масштаби цих нововведень. Найбільше постраждала від них старшина, чиї маєтки доти звільнялися від будь-яких податків.

Напевне, Полуботок відчув, що земля захиталася в нього під ногами. Знайти спільну мову з Вельяміновим ніяк не вдавалося, і він зважився на контрнаступ. Разом із генеральною старшиною в другій половині вересня 1722 року Полуботок звернувся до Сенату із скаргою на зловживання владою з боку Малоросійської колегії. Посланці Полуботка (Д. Володьківський та І. ХоЛодович) повезли в Москву ще й конфіденційні листи наказного гетьмана до російських вельмож "с прошением милостивого патронского ходатайства". 26 листопада надійшла на диво лагідна відповідь. Сенат задовольнив прохання Павла Полуботка і скасував деякі рішення Малоросійської колегії. Збитий з пантелику Вельямінов, однак, відмовився виконувати сенатський указ "до повторной его величества резолюции". У цій непевній ситуації Полуботок спробував розвинути успіх. У середині грудня 1722 року він відновив клопотання про обрання гетьмана і без погодження з Вельяміновим видав важливий універсал, об'єктивно спрямований проти демагогічної політики Малоросійської колегії: "Полковникам всем в полках своих перестерегать накрепко, чтоби поспольство в подданстве зостаючее не показувало никакого самовольства против своих владельцов, а где бы от каких-нибудь подданних могло происходить легкомисленное самовольство и противность, то оных брать в тюремное заключение и по рассмотрении вины карать нещадно". Вельямінов зрозумів цей маневр, викликав до себе Полуботка й учинив тому справжній рознос: "Я бригадир и президент, а ты что такое передо мною? Ничто. Вот я вас согну так, что й другие треснут. Государь указал переменить ваши давнины и поступать с вами по-новому!"

Чудово розуміючи, що вирішальне слово залишається за Петром І, обидві сторони напружено чекали на його повернення з Персії. На Різдво у Глухові одержали відомості, що цар уже в дорозі й незабаром прибуде до Москви. Полуботок одразу ж заходився опоряджувати депутацію, що мала зустрітися з царем. Якраз у цей момент з Сенату надійшов насторожливий сигнал — указ про призначення в Чернігів, Переяслав і Стародуб військових комендантів. Малоросійська колегія доповнила його вимогою фактичного підпорядкування комендантам місцевих полковників.

Наприкінці січня 1723 року Вельямінов виїхав до Москви для особистого звіту Петру І про становище в Україні й діяльність Малоросійської колегії. Навздогін йому Полуботок відправив шістьох "ординованих от всей Малороссии нарочних посланников": В. Кочубея, С. Гамалію, Г. Граб'янку, П. Войцеховича, І. Холодовича та І. Доброницького. Вони повезли чолобитні про обрання гетьмана й заміщення вакансій генеральної старшини та полковників. У березні стало відомо, що цар, уникаючи відповіді на ці прохання, невдовзі збирається вирушати з Москви до Петербургу. Стурбований Павло Полуботок наказав посланцям їхати слідом і запропонував генеральному осавулу В. Жураківському, який перебував у Петербурзі, підключитися до клопотань "за общенародний всей отчизни интерес..., а в особенности об избрании гетмана".

Звернімо увагу на це формулювання. Воно значною мірою дозволяє з'ясувати позицію Полуботка в змаганнях за гетьманський уряд. З цього приводу в українській історіографії довгий час точилася дискусія, відгомін якої чути й зараз. На наш погляд, найбільш зважену точку зору висловив М. Василенко: "Треба думати, що Полуботок хотів бути гетьманом. Можливо, що в його домаганнях особисті інтереси відігравали переважну роль. Одначе, це не може зменшити принципового значення його боротьби за право обрання гетьмана. Виборна гетьманська влада була найголовніша ознака автономного устрою, і скасування її, як це показали дальші події, означало і скасування самого цього устрою".

Крім Павла Полуботка претензії на гетьманську булаву потай заявив один з найавторитетніших діячів Гетьманщини, миргородський полковник Данило Апостол. Ще в лютому 1723 року він запропонував свої послуги Петру І:

"Понеже ныне в Малороссии гетмана не обретается, а старее меня из малороссийских полковников никого нет — да повелит ваше державство меня, нижайшего вашего раба, пожаловать за мою верную службу в Малороссии гетманом на место умершего гетмана Скоропадского". До чвари не дійшло — і Данило Апостол, і Павло Полуботок прорахувалися. Доля гетьманського уряду, а відтак і української державності була вирішена під час зустрічі Петра І з бригадиром Вельяміновим.

У 80-х роках минулого сторіччя О. Єфименкова виявила документ, який з її легкої руки дістав назву "Дванадцять пунктів Вельямінова". Це, власне, стисла доповідна записка президента Малоросійської колегії цареві. По кожному з "пунктів" Петро І зробив резолюції, зведені докупи в указі від 16 квітня 1723 року. Цар санкціонував оподаткування привілейованих верств українського суспільства, доручив Малоросійській колегії провести ревізію населення краю, надав їй право безпосередньо втручатися в соціальні конфлікти і зноситися в разі потреби в обхід Генеральної військової канцелярії з полковими канцеляріями, "подписывать обще" з генеральною старшиною універсали "о важных делах". Цей указ істотно розширив повноваження Малоросійської колегії в порівнянні з інструкцією від 16 травня 1722 року й принципово змінив розстановку політичних сил в Україні. Як наголосив І. Джиджора, "відтепер Малоросійська колегія була вже не контрольною російською інституцією, а властивою українською управою". Слово Петро І одразу ж підкріпив ділом: на вільні полковницькі уряди призначалися російські офіцери, а козацьке військо було підпорядковане фельдмаршалу Голіцину.

Власноручна резолюція Петра І на десятий "пункт" Вельямінова, в якому йшлося про згаданий вище універсал Павла Полуботка від 13 грудня 1722 року, безпосередньо торкалася наказного гетьмана та інших представників генеральної старшини: "Для ответа быть сюда Полуботку, Савичу и Чернышу (а когда сюда прибудут, то на их место выбрать добрых колегии тамошней)". Тим трагічніше виглядають подальші спроби Павла Полуботка досягти поставленої мети. 22 травня 1723 року він одержав виклик до Петербургу, але через два дні знову спорядив депутацію до царя, причому порадив посланцям звернутися за сприянням до цариці Катерини. Полуботок прагнув виграти час, намагався за всяку ціну згуртувати козацьку старшину на захист колишніх "прав та вольностей". Терміново готувалися дві чолобитні — одну мали підписати генеральна старшина і полковники, другу — полкова старшина і сотники. Задля цього Полуботок запросив їх з'їхатись до Глухова, але переважна більшість старшин під різними приводами ухилилися від участі в цій сумнівній справі. Далі, особливо після повернення Вельямінова, зволікати з від'їздом було небезпечно, і 13 червня 1723 року Полуботок, генеральний писар С. Савич і генеральний суддя І. Чарниш у супроводі компанійців та слуг вирушили в дорогу. За кілька днів перед тим, 7 червня Полуботок поквапом дописав кілька рядків до свого "тестаменту", але розшифрувати їх на напівзотлілому аркуші паперу історикам не поталанило...

3 серпня, після двотижневої зупинки в Москві, вони дісталися Петербургу, але розминулися з кур'єром, який поспішав до Глухова з царським указом від 23 червня 1723 року. Цей документ фактично зводив нанівець усі наміри й домагання Павла Полуботка: "Как всем известно, что со времен первого гетмана Богдана Хмельницкого, даже до Скоропадского, все гетманы явились изменниками, и какое бедствие терпело от того наше государство, особливо Малая Россия, как еще свежая память есть о Мазепе, то и надлежит приискать в гетманы весьма верного и известного человека, о чем и имеем мы непрестанное старанне; а пока оный найдется для пользы вашего края определено правительство, которому велено действовать по данной инструкции; и так до гетманского избрания не будет в делах остановки, почему о сем деле докучать не надлежит".

Тим не менше, гра тривала, і під час зустрічі з Полуботком, Савичем та Чарнишем 6 серпня 1723 року цар вів себе цілком коректно. Це підбадьорило наказного гетьмана, і 13 вересня він наважився подати урядові чергові чолобитні, причому на власний розсуд і ризик додав до заздалегідь підготовленого тексту прохання "вместо Малороссийской коллегии учинить генеральний суд в седьми персонах". Однак, майже водночас до столиці прибули козаки Стародубського полку Сухота і Ломака, а також давній недоброзичливець Павла Полуботка священик Гаврило з Любеча, які від імені мешканців краю просили захисту від старшинської сваволі (Полуботок стверджував, що їх навмисно підіслала Малоросійська колегія). Саме ці обставини й послужили приводом для допиту Полуботка, Савича та Чарниша, що відбувся у вересні 1723 року в Таємній канцелярії. Як засвідчив опублікований Миколою Костомаровим протокол допиту, вони загалом гідно витримали це випробування. Разом з тим, аби краще зорієнтуватися у становищі на Україні й настроях місцевого населення, Петро І вирішив відрядити туди із спеціальною місією свою довірену особу О. Рум'янцева. Але обкладені зусібіч "пани малоросійські" не дрімали, таки дізналися про це від щедро винагороджених сенатських піддячих і встигли попередити та належним чином проінструктувати старшину.

Тим часом, події в Україні розгорталися своєю чергою. Залишені Полуботком у Ґлухові "правители войсковых дел и порядков" генеральний осавул В. Жураківський і генеральний бунчужний Я. Лизогуб почали за дорученням Малоросійської колегії проводити перепис населення і нишком продовжували збирати підписи під чолобитними. Щоб запобігти ймовірним ексцесам під час запровадження Вельяміновим у життя указу від 16 травня 1723 року, київський губернатор Голіцин одержав від царя вказівку "велеть по своєму рассмотрению видтить в поле всем в Малой России обретающимся полкам й черкасам, под видом осторожности для охранения Украины от татарского нападения". У середині серпня військо вирушило в похід і отаборилося на р. Коломаці, що на Полтавщині. Скориставшись присутністю переважної більшості старшини, миргородський полковник Данило Апостол домігся укладення так званих "Коломацьких чолобитних", які відіграли фатальну роль у долі Павла Полуботка. Старшина скаржилася на зубожіння козаків і посполитих від військових незгод, неврожаїв і обтяжливих "зборів" Малоросійської колегії, знову порушувала питання про звільнення своїх маєтків від оподаткування, визнавала наявність недоліків у галузі судочинства, але запевняла, що в змозі позбутися їх без стороннього втручання, і, нарешті, просила дозволу обрати гетьмана, бо "без гетмана государственные дъла и войсковые и всякие порядки в належитом не могут быти правленіи, и вся Малая Россія, не имъючи гетмана, в особливой темнотъ пребывает".

У вересні 1723 року, повернувшись з походу, Данило Апостол передав чолобитні в Генеральну військову канцелярію. Посвячений у плани Павла Полуботка генеральний осавул В. Жураківський наказав новгород-сіверському сотнику С. Галецькому і сенчанському сотнику К. Криштофенку негайно вирушати у путь, але вони були затримані Малоросійською колегією. Тоді В. Жураківський потай 20 жовтня відправив до столиці військового канцеляриста І. Романовича. У неділю 10 листопада він уже був у Петербурзі й подав "Коломацькі чолобитні" особисто Петру І, коли той після обідні виходив з Троїцької церкви. Цар зайшов переглянути їх до сусідньої кав'ярні "Чотири фрегати", а депутація на чолі з Полуботком чекала попід дверима на царську милість. Це був кульмінаційний момент у справі й долі наказного гетьмана... Далі надамо слово сучаснику, а можливо, й очевидцю: Петро І, "выведши з того кофейного дома, изволил приказать своими устами генералу маэору и гвардіи Преображенского полку маэору Андрею Івановичу Ушакову, з великим гнъвом и яростію взять под караул полковника Павла Полуботка, судію енерального Івана Чарныша, Семена Савича, писаря енерального, там же при кофейном домъ стоявших, и всъх, хто за ими ассистовал, от которых и от всъх отвязавши своими руками шабли, тот же енерал Ушаков велъл всъх, попровадити в замок мурованъй пітербургскій, где, с первого часу порознъ всъ били за караулом посажени; потом по 4 человъка случени, а далъй знову недель у килька, поединцем разведены". За ґратами Петропавлівської фортеці крім Павла Полуботка, Семена Савича та Івана Чарниша опинилися також писар Чернігівського полку І. Янушкевич, козак Чернігівського полку І. Рикша, військовий товариш Стародубського полку С. Косович, суддя Гадяцького полку Г. Граб'янка, канцеляристи Генеральної військової канцелярії М. Ханенко та І. Романович, осавул і наказний полковник Переяславського полку І. Данилович, наказний полковник Стародубського полку П. Корецький, бунчуковий товариш Д. Володьківський, військовий товариш В. Биковський, а також сини генерального судді Іван і Петро Чарниші — всього п'ятнадцятеро осіб. Учорашні можновладці, "зацні пани", миттєво перетворилися у звичайнісіньких "колодників" — метаморфоза для доби синовбивці Петра І коли не типова, то зрештою досить поширена. Тут, у Петропавлівській фортеці примхлива доля таки звела Павла Полуботка з одним із "мазепинців": десь у сусідньому казематі вже кілька років знемагав А. Войнаровський, якого невдовзі було вислано до Сибіру...

Одразу ж після арешту старшини в їхніх помешканнях було вчинено обшук, а О. Рум'янцев, якому Петро І надав надзвичайні повноваження, виїхав в Україну. Цей спритний офіцер мав певний досвід "спілкування" з українськими опонентами імператора: 1716 року він зорганізував у Гамбурзі справжнє полювання на небожа І. Мазепи А. Войнаровського, був безпосередньо причетний до його арешту ы, на думку дослідників, провадив допит бранця. Але попереджені Полуботком домочадці встигли знищити частину його паперів, а решту вивезли в далекий від Глухова маєток у село Михайлівку, де вони зберігалися ще на початку нашого століття та були обстежені харківським істориком Д. Міллером. В. Жураківський і Я. Лизогуб, з свого боку, розіслали в деякі полки "научительние пункти", як саме зустрічати О. Рум'янцева, і радили врегулювати конфлікти, "награждая обидимых для своей пользы".

Вже 24 листопада Рум'янцев примчав у Глухів, для перестраху він ув'язнив кількох старшин і разом із своїми помічниками в середині грудня 1723 року почав об'їзд Гетьманщини. Процедура виглядала так. У кожному полковому місці Рум'янцев збирав полкову старшину, сотників, по декілька десятків козаків від кожної сотні, а також магістратських урядників і запитував, чи брали вони участь у складанні чолобитних, чи просили дозволу на обрання гетьмана, чи домагалися ліквідації Малоросійської колегії, чи не заперечують проти призначення на полковницькі уряди російських офіцерів, чи мають претензії до власної старшини. Не важко здогадатися, що на всі питання, крім останнього, вкрай перелякане і деморалізоване козацтво давало загалом негативну відповідь, ба навіть "щиро" дякувало імператорові за "батьківську турботу". Переконавшись у відсутності скільки-небудь широкої та згуртованої опозиції політиці Петра І і заходам Малоросійської колегії, Рум'янцев заарештував і відправив до Петербургу В. Жураківського, Я. Лизогуба, Д. Апостола, С. Галецького, К. Криштофенка, а на їх місця наставив, за вказівкою Петра І, "добрых людей, которые к нинешнему их делу не приставали й желали быть коллегии", — І. Левенця, Ф. Потребича-Гречаного, І. Мануйловича та ін. Водночас було сконфісковано маєтки П. Полуботка, С. Савича, І. Чарниша і Д. Апостола — щоби іншим не кортіло суперечити царській волі.

Рум'янцев регулярно повідомляв Петра І про хід слідства, а цар, у свою чергу, спрямовував його зусилля в потрібному напрямі. Він радив, зокрема, з метою здобуття компромату всіляко заохочувати донощиків, а також добре "пострашать домашних" Павла Полуботка й інших заарештованих старшин. Особливо занепокоїла Петра І інформація про зв'язки Полуботка із Запорожжям і Кримом. Російський резидент у Константинополі І. Неплюєв, посилаючись на відомості, одержані "в секрете" від французького консула, писав буцім-то "приезжали из Украины от некоторых козацких командиров... люди к татарскому главному мурзе Жантемир-бею с жалобами, что у них все прежние привилегии отняти, о чем они били челом в Петербурге, но ничего не успели; позтому они, украинские жители, желают податься под турецкую протекцию, но без помощи турецкой сделать того не могут, потому что на Украине у них русского войска много". Став у нагоді й донос псковського архієпископа Ф. Прокоповича про зносини Полуботка з Орликом. І хоча будь-яких переконливих доказів віднайдено не було, Петро І заявив, що "Полуботок и прочие ныне здесь явились в великих преступлениях".

Навесні 1724 року відновилися допити в'язнів, і невдовзі їхню справу було передано на розгляд Вишнього суду. Однак до судового процесу не дійшло: головний обвинувачений Павло Полуботок захворів і помер о третій годині дня 18 грудня 1724 року в казематах Петропавлівської фортеці. Поховали наказного гетьмана 29 грудня на цвинтарі церкви святого Сампсонія Странноприїмця за Малою Невою. Решту старшини від неминучої розправи врятувала нагла смерть Петра І, який тільки на місяць пережив Полуботка. 17 лютого 1725 року до Глухова повернулися служники наказного гетьмана, які принесли жалібну звістку про його смерть у казематі. Через кілька днів, 29 лютого, в одній із глухівських церков було відправлено панахиду по Павлу Полуботку. Крапку в цій сумній історії був покликаний поставити Маніфест від 8 лютого 1725 року. Офіційна версія мала суто тенденційний характер — старшині закидалося "скверное лакомство и чинимые к подлому народу обиды и разорения", а царський уряд змальовувався як рятівник знедолених; будь-які згадки про політичні, визвольні змагання Павла Полуботка в цьому документі відсутні. Разом з тим, старшина була звільнена з-під варти, а дещо пізніше одержала дозвіл повернутися до своїх маєтків на Україні, де вже одноосібне порядкувала Малоросійська колегія...

Виступ Павла Полуботка на захист "прав та вольностей", здобутих українським суспільством у ході тривалої виснажливої боротьби, закінчився цілковитою поразкою. Роз'єднане глибокими соціальними суперечностями, на яких вправно грали російські урядовці, воно виявилося нездатним згуртуватися навколо національно-державної ідеї. Навіть панівна верства Гетьманщини — козацька старшина, стероризована Петром І, часто-густо відмовляла Полуботку в безпосередній підтримці. В історичній перспективі це спричинилося втратою її позицій у політичному житті краю, власного культурного обличчя, поступовим розчиненням у середовищі російського дворянства. Консолідуючу роль за цих обставин могло відіграти хіба що православне українське духовенство, але в особі своїх вищих ієрархів (як-то Ф. Прокоповича) воно остаточно втратило смак до самостійного буття й воліло обіпертися на державну міць Росії. Все це, зрештою, й зумовило поразку Полуботка, як незадовго до нього Мазепи, які, на наш погляд, однаково вболівали за долю Гетьмаящини. але дотримувалися різних поглядів щодо форм та методів боротьби, а відтак репрезентували два головні напрямки в українському національно-визвольному русі — автономістичний і сепаратистський.

Можна погодитися з думкою М. Василенка, що "боротьба Полуботка і генеральної старшини проти Малоросійської колегії набувала не вузько-класового, а, так би мовити, державно-класового характеру". Перемога Малоросійської колегії — слухняного знаряддя централізаторської політики Петра І — означала фактичну ліквідацію автономного устрою Гетьманщини, і хоча згодом він начебто відроджувався за Данила Апостола і Кирила Розумовського, це не ставило під сумнів магістральний напрям політики царату в Україні.

Нічогісінько не здобули від поразки Павла Полуботка й народні маси, козацтво і суспільство. Малоросійська колегія досить швидко забула свої демагогічні заклики та обіцянки, як і раніше місцеве населення власним коштом утримувало розквартироване в Україні російське військо, зростав податковий тягар. Якщо в 1722 році Малоросійська колегія стягнула з мешканців Гетьманщини 45,5 тисячі крб. і 16,8 тисяч четвериків збіжжя, то в 1723 — 85,8 тисячі крб. і 27,5 тисяч четвериків, а в 1724 — 141,3 тисячі крб. і 40,7 тисяч четвериків, які надходили до царської казни.

Трагічна загибель Полуботка породила цілу низку легенд і переказів, які передавалися з покоління в покоління й справили помітний вплив на розвиток української історичної та суспільно-політичної думки. Насамперед, це стосується так званої промови Павла Полуботка, яку начебто він виголосив у присутності Петра І чи то в момент арешту, чи вже в ув'язненні. Два її варіанти наведені в студії французького історика Ж.-Б. Шерера "Аннали Малоросії або історія запорозьких і українських козаків", виданій 1788 року в Парижі, а також в анонімній "Історії русів". Наводимо текст промови за книгою Ж.-Б. Шерера в українському перекладі Юрія Мушкетика: "Знаю і бачу, царю, що ви хочете згубити мою батьківщину по злісних наклепах гордого Меншикова; ви вважаєте себе понад усіма законами і хочете знищити всі привілеї, урочисто стверджені вашими попередниками і вашою величністю; ви хочете підкорити сваволі народ, котрого свободу самі визнали; ви, не вагаючись, посилаєте того на важкі й принизливі роботи, приневолюєте козаків, неначе рабів, копати канали у ваших володіннях; а що для нас найобразливіше — позбавляєте нас нашого права обирати вольними голосами гетьманів і інших старшин; натомість полишити суддям із нашого народу владу судити своїх співвітчизників, ви настановили нам суддями великоросів, які не знають, або вдають, що не знають, наших прав і привілеїв і повсюдно всіма способами нас неволять і ображають. Невже, відмовляючи нам в правосудді, ваша величність сподівається знайти в бога віддяку за все, що він вам посилає? Ви осліплені величчю і могутністю, яку послали вам щедроти божі, а не думаєте про боже правосуддя. Дозвольте, ваша величність, сказати вам в останнє, що ви не матимете ніякої користі від розору цілого народу: адже яка то слава владарювати силою і карами над нікчемними рабами, аніж бути главою і батьком такого народу, який би за всі ваші благодіяння завжди був би готовий пожертвувати всім і пролити кров задля вашої користі і слави. Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани, що мене кинуть у похмуру темницю на голодну смерть, та мені все одно: я промовляю від імені своєї батьківщини і добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого краю. Подумайте, великий царю, і знайте, що ви колись складатимете звіт панові всіх панів за несправедливості, які спричиняєте народу, взятому під свою опіку".

Слідом за переважною більшістю біографів Павла Полуботка, ми вважаємо промову апокрифом, що походив з тих кіл українського суспільства середини — другої половини XVIII ст., які співчували боротьбі наказного гетьмана і вбачали в ньому національного героя. Це скоріше справжній маніфест козацько-старшинського автономізму, яскравий звинувачувальний акт на адресу російського царату, вкладений невідомим автором у вуста Павла Полуботка. Цей історико-публіцистичний твір користувався неабиякою популярністю і в пізніші часи. Миколі Костомарову, зокрема, довелося побачити уривок з нього на портреті, який прикрашав козацьку оселю в селі Монастирище, що на Ніжинщині.

Останні рядки промови перегукуються з іншим переказом, записаним ще Д. Бантишем-Каменським. Мовляв, коли до хворого Павла Полуботка завітав лікар, той відмовився від його послуг і зазначив: "Нащо мені життя, коли я не можу бути корисний Батьківщині". Про це сповістили цареві. Петро І буцімто відвідав Павла Полуботка в Петропавлівській фортеці (який справді містичний збіг — Петро, Павло і Петропавлівська фортеця) і прохав прийняти ліки.

Але Полуботок залишився непохитним: "Ні, государю, ти не в силах уже повернути мені життя, яке згасає. Скоро Петро і Павло стануть на одній дошці перед Богом. Він розсудить їх діла". Пророцтво збулося — через місяць після смерті Полуботка пішов з життя й імператор. Додамо, що цей сюжет ліг в основу відомої картини В. Волкова.

І, нарешті, легенда про Полуботкові мільйони (чи мільярди?), цілком несподівано реанімована в наш дивний час. Охочих посмакувати цією дразливою справою адресуємо до численних публікацій, що буквально заполонили сторінки столичних і провінційних часописів. На нашу думку, перш ніж здіймати галас навколо цієї заплутаної історії та ганьбитися на весь світ, домагаючись якихось зізнань від англійських банкнрів, не завадило б поміркувати: а чи мають під собою грунт наші претензії, коли в Україні досі ніяк не увічнено пам'ять Павла Полуботка, а прах його спочиває далеко від Батьківщини, коли в Любечі й далі руйнується від часу та нашої байдужості кам'яниця, що таки пам'ятає владний поступ чернігівського полковника і наказного гетьмана?

...На родовому гербі Павла Полуботка зображене серце, хрест-навхрест простромлене двома стрілами. Неначе хтось закодував таким чином його трагічну долю. І якщо любові до ближнього в християнському розумінні цього слова Павлові Полуботку часто-густо бракувало, то в любові до рідної землі відмовити йому неможливо.

Оце і є той скарб, що заповів нащадкам Павло Полуботок.