Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Селянсько-повстанський рух в Україні

1. Розклад Червоної армії, падіння радянської влади. Політика “воєнного комунізму”, а відтак і повстанський рух надзвичайно швидко підірвали бойовий дух частин Українського фронту. Ще навесні 1919 р. В.Антонов-Овсієнко угледів загрозу негайного впливу “воєнно-комуністичних” заходів на армію. 17 квітня він інформував Леніна: “Наша майже виключно селянська армія розхитується політикою, яка зміщує середняка з куркулем (...) яка проводить “продовольчу диктатуру” при підтримці московських продармійців, при майже повній відсутності Радянської влади на місцях (у селах).

На Правобережній Україні робота надзвичайок і продекспертів, що спираються на “інтернаціональні” загони, відроджує націоналізм, піднімаючи на боротьбу з “окупантами” все населення без винятку.

Земельна політика Мещерякова не враховує місцевих особливостей (...). Українська армія, яку будували не лише комуністи, а й українські есери, ліві есери, анархісти, погано піддається дисципліні, не уникла партизанського, повстанського руху й аж ніяк не може в масі своїй вважатися цілком надійною нашою опорою. Наша земельна і національна політика в Україні докорінно підриває всі зусилля військових подолати ці впливи розкладу”. Командуючий Укрфронтом пропонував радикально змінити загальний політичний курс, аграрну політику, ввести до складу уряду УСРР представників політичних партій, пов’язаних з селянством, не забувати про національний такт і місцеві особливості. Антонов-Овсієнко мав цілковиту рацію, але в Москві не поспішали до нього прислухатися.

Тим часом невдоволення в армії зростало. 9 травня кавалер ордена Червоного прапора Григор’єв видав універсал до українського народу, фактично оголосивши виступ проти уряду Х.Чаковського. Причиною цього стало обурення бійців дивізії, які, здобувши Одесу, повернулися додому на Єлисаветградщину для відпочинку й побачили, що продзагони пограбували їхні села. “Народе український, народи замучений!.. – стояло в універсалі. – Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш у постолах і в штанях з мішка, замість чаю ти п’єш гарячу воду без цукру, а ті, що обіцяють тобі світлу будучність, експлуатують тебе, з тобою воюють із зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину й запевняють тебе, що все це на користь народну (...) Народе український! Бери владу в свої руки! Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура трудового люду, хай живуть мозолеві руки селянина й робітника!

Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!”

Григор’єв закликав села й волості формувати повстанські загони, захоплювати повітові центри, а сам повів свої частини (15 тис. Бійців) на Київ, Катеринослав, Полтаву. Досить легко вони здобули Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон, не зустрічаючи значного опору тилових частин Червоної армії. Чимало з них перейшли на бік Григор’єва, цілком поділяючи гасло “Геть московську оборку!”

Виступ цей примусив більшовиків трохи поступитися.

Але зміни в курсі мали суто косметичний характер. Головним засобом боротьби проти бунтівників залишалася сила зброї. З її допомогою наприкінці травня, оголосивши в окремих місцях фронт, таки вдалося придушити виступ Григор’єва. Повстанців було розпорошено по Єлисаветградщині, а сам отаман преховувався поблизу свого рідного с.Верблюдки.

Незабаром газета “Коммунист” опублікувала статтю Троїцького “Українські уроки” із закликами викорінювати партизанщину методом “розпеченого заліза”. “Період партизанщини надто затягнувся в Україні, - писав голова РВРР. – Якраз тому ліквідація його набула такого хворобливого характеру. Нині вже доводиться застосовувати розпечене залізо. Але цю роботу слід виконати. Треба покінчити з авантюристами не на словах, а на ділі”.

За авантюристів мали всіх тих командирів, котрі не поділяли або ставили під сумнів більшовицькі доктрини. Одним з них вважали анархіста Н.Махна – талановитого повстанського ватажка, який очолював 3-ю Задніпровську бригаду й отримав наказ у травні переформувати її в дивізію. Його погано озброєні частини самостійно стримували прорив білогвардійців у Приазов’ї. Але, незважаючи на це, Рада робітничо-селянської оборони УСРР під тиском Троїцького 25 травня прийняла рішення “ліквідувати Махна в найкоротший час”.

2. Армія Н.Махна. На початку осені 1919 р. Більшість території України опинилася під владою генерала А.Денікіна. Його армія при фінансовій, збройній і політичній підтримці країн Антанти розгорнула наступ на Москву. Ідеологічною підвалиною білого руху було гасло відновлення єдиної, неділимої Росії, майбутній державний устрій якої мали визначити Установчі збори. Сам Денікін у своїх численних публіцистичних і мемуарних працях не раз наголошував, що він ніколи не був монархістом, його політичне кредо полягало в придушенні більшовизму і збереженні єдності Росії.

Найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Н.Махна.

Нестор Махно народився 1889 р. в с.Гуляйполе на Катеринославщині в бідній багатодітній сім’ї. Рано втративши батька, Нестор із 7-річного віку наймитував у заможних сусідів і в панських економіях. Неповнолітнім влаштувався на завод і під впливом революційних подій 1905 р. став на шлях боротьби з царизмом. Відтак належав до гуляйпільської групи “хліборобів анархістів-комуністів”. За розбійницькі напади на багатіїв, так званої експропріації, Одеський військово-окружний суд у березні 1910 р. виніс Махну та його 16 товаришам смертний вирок. Однак в останній момент цю страшну кару було замінено на одвічну каторгу. Роки перебування в Бутирській тюрмі стали його університетами. Тут він наполегливо займався самоосвітою, сформувався як особистість.

Після повалення самодержавства Н.Махно у березні 1917 р. повернувся на батьківщину й поринув у політичну діяльність. Революція стала його стихією і покликанням. Ще до жовтня очолюваний Махном земельний комітет Гуляйполя відібрав у навколишніх поміщиків землю й поділив між селянами. Це високо піднесло авторитет Махна. Сотні й тисячі людей перебували під впливом цього зовні непоказного, але напрочуд енергійного й вольового селянського ватажка. Створений ним у серпня 1918 р. невеликий загін повів боротьбу проти німецький і гетьманських органів влади. Лави повстанців швидко зростали, ширилась слава їхнього командира.

На початку 1919 р. Махно вперше вступив у союз з Червоною армією і став комбригом, але влітку Л.Троїцький звинуватив його в дезорганізації фронту, партизанщині, заколоті проти радянської влади. Вище командування оголосило Махна поза законом. Він склав свої повноваження, одначе залишився на фронті, продовжуючи з невеликим загоном боротьбу проти денікінців у районі Олександрівська й Нікополя. А в липні, переправившись на правий берег Дніпра, об’єднався із загонами Григор’єва, котрого невдовзі махновці розстріляли. До Махна, який закликав червоних бійців припинити відступ і воювати з ворогом на рідній українській землі, приєдналося чимало солдатів-червоноармійців. На бік повстанців перейшли у повному складі дві бригади 58-ї дивізії червоних.

5 серпня Махно видав наказ про створення Революційної повстанської армії України (махновців).

Уже в серпні-вересні денікінці відчули на собі силу цього військового формування. Штаб командуючого групою військ Новоросії генерала Шилінга, на якого покладалось виконання директиви про наступ на захід і північний захід, інформував ставку Денікіна: “Отже, з групою Махна доводиться рахуватися як із серйозним противником, що не має тилу, відмінно споряджений, значно переважає нас чисельністю і зовсім не чутливий до наших обходів (...). Перш ніж виконувати директиву, необхідно рішуче покінчити з групою Махна біля Новоукраїнки. Цього можна досягти введенням у бій не лише всіх наших сил, а й достатніх сил з боку 2-го корпусу”.

27 вересня 1919 р. поблизу с.Перегонівки відбувся вирішальний бій між денікінцями й махновцями. Останні якраз підписали угоду про союз з армією УНР, від якої отримали боєприпаси. З усіх поразок денікінців восени 1919 р. на Правобережній Україні ця була найнищівнішою. Вони втратили близько 18 тис. Бійців. Махновці розгромили Сімферопольський, 2-й Феодосійський, Керч-Єникальський, 51-й Литовський та інші білогвардійські полки.

Махнівці активно діяли і в інших напрямах. Азовський корпус під командуванням Вдовиченка здобув Великий Токмак, а 8 жовтня підійшов до Бердянська, де розташовувалися денікінські склади боєприпасів. Після 5-годинного бою повстанців заволоділи містом. 14 жовтня Вдовиченко захопив Маріуполь і взяв курс на Таганрог, де була ставка Денікіна.

Загально селянського характеру махновського руху, масштабу, якого набув він за лічені тижні, не могли заперечувати ні білогвардійці, ні більшовики, котрі залишились в підпіллі. 15 листопада газета “Звезла” писала: “Лише цілком короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування в глиб областей, захоплених денікінською клікою, - це щось більше, ніж проста воєнна операція. Це ще й широкий народний рух, який захопив і повів за собою у своєму стихійному й нездоланному розвиткові неосяжні верстви трудових мас, який врешті вилився у сповнену величезних задатків революцію”.