Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Російський централізм і українська автономія до 1762 р.

У XVII ст. завжди, коли гетьман приходив до влади, цар підтверджував «українські права і вольності», але московська влада мала свій погляд на ці привілеї, їх природа і обсяг були викладені дуже нечітко у Переяславській угоді, оскільки кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути. Козаки прагнули укладення двостороннього договору та військового союзу — щось на зразок протекторату. Цар, на думку козаків, повинен був гарантувати безпеку території, а козацьке військо зберігало при цьому фактичну незалежність, право на прибутки з іноземних походів і одержувало легітимне визнання своєї ролі в Україні. По суті, козаки вірили в те, що вони просто заміняють польського короля московським царем. Але московські наміри і традиції були зовсім іншими. Їхнє розуміння влади визнавало не договірні взаємовідносини між царем та його суб’єктами, а лише одностороннє підпорядкування. Ця концепція царської влади яскраво проявилася, коли московський посол у Переяславі відмовився присягнути від імені царя, оскільки не можна було навіть мислити про те, щоби суб’єкт вимагав присяги від самодержця. Приголомшений та розгніваний відмовою посла, Хмельницький із старшиною гордо вийшов із церкви, перервавши офіційну церемонію. Пізніше вони повернулися, але лише після настирливого вмовляння московського посла 1.

Переяславська угода відзначалася двозначністю та суперечливістю. Вона лише тимчасово послабила боротьбу двох антагоністичних політичних систем. Московити прагнули отримати політичний контроль над Україною, послабити Польщу та скористатися з послуг Запорозького війська, тоді як запорожці шукали військової підтримки у своїй тривалій боротьбі проти Польщі. Не розкриваючи своїх справжніх намірів, обидві сторони «говорили не то, что думали, и делали то, чего не желали» 1. Так, цар розглядав статті Богдана Хмельницького як прояв ласки для козаків, тоді як останній вважав їх за угоду між царем і його новими суб’єктами 2. Не зрозумівши або не зваживши юридичного підтексту цього акту, козаки погодилися обмінятися зобов’язаннями про військову допомогу. Фактично козацька держава продовжувала функціонувати як незалежна політична одиниця. Так, Хмельницький явно не бачив жодних протиріч між своєю присягою московському цареві та переговорами зі шведським королем для одержання підтримки з боку останнього, хоча тоді Московія та Швеція були ворогами. Теоретично козацьке державне утворення одночасно перебувало під протекторатом Московії, Швеції й Османської Порти. Внутрішня адміністрація козацької держави — як тільки вона була утворена — не допускала втручання з боку Московії, навіть у таких не передбачених Переяславською угодою випадках, як збирання податків. Митні тарифи стягувалися на чітко визначеному кордоні між Московією та новою козацькою державою, а московські загони, що перебували на українській території, трактувалися як іноземні союзні війська 3.

Існування автономної козацької України було для московської політичної системи аномальним явищем. У державі, де влада царя була теоретично необмеженою, не було місця територіальним привілеям, корпоративним правам соціальних груп, магдебурзькому праву або Литовському статуту — тобто усім суттєвим елементам українських прав і вольностей. Таким чином, з погляду Московії козацька Україна мала розглядатися або як іноземна територія, або як особливий домен царя. Певною мірою на практиці знайшли застосування обидва підходи. Оскільки всіма українськими справами завідував Малоросійський приказ — відгалуження Посольського приказу, що займався виключно закордонними справами,— московський уряд явно визнавав Україну іноземною державою. Більше того, змінивши свій титул, цар називав себе самодержцем Великої та Малої Росії. Це могло сприйматися просто як перелік царських володінь, але насправді малося на увазі, що Малоросія була окремим доменом, яким правив цар 4.

У своїх стосунках з козацькою Україною московська влада виходила не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки з завдань прагматичної політики. Насамперед Москва після підписання Переяславської угоди прагнула забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита. По-перше, московська влада спробувала обмежити можливості гетьмана проводити зовнішню політику. Переяславська угода дозволяла гетьманові приймати та відправляти закордонних послів й укладати угоди з іноземними державами, але повідомляти про їхній зміст. Гетьману заборонялося проводити незалежні переговори з Річчю Посполитою, Кримом або Османською Портою. Але, зазнавши поразки в намаганнях встановити контроль над закордонною політикою гетьманів Хмельницького та Виговського, московити використали відмову останнього від Переяславської угоди та його союз з польською Річчю Посполитою (Гадяцька унія 1658 р.) як привід для фальсифікації оригінальних статей угоди. 1659 р. на виборах Юрія Хмельницького московити подали текст, що, вони твердили, був точною копією статей, підписаних 1654 р. Насправді ж це був фальсифікат з багатьма змінами й додатками включно до заборони гетьманові проводити закордонну політику без ухвали царя 1.

Згодом будь-яка незалежна українська дипломатія тлумачилась як державна зрада, хоча закордонні зносини під російським контролем дозволялися до 1708 р.

Подібну політику московський уряд проводив і щодо київського митрополита, що був главою православної церкви в Україні та Білорусії. Після шаленого тиску на український клір і тривалих переговорів з константинопольським патріархом 1686 р. московитам вдалося підпорядкувати київського митрополита московському патріархові. Ця перемога давала Московії контроль над двома головними центрами влади в Україні.

Змагаючись за контроль над урядом гетьмана та митрополією, московська влада прагнула також безпосередньо впливати на українські справи через призначення воєвод, військових губернаторів у головних українських містах. За угодою 1654 р., воєводи мали призначатися в Київ і Чернігів, хоча Хмельницький погоджувався тільки на Київ 1.

Ні він, ні його наступник Виговський не мирилися з призначенням інших воєвод, незважаючи на численні протести Москви. Проте, статті 1659 р. дозволяли присутність воєвод у п’яти містах. За часів гетьманства Брюховецького московитам вдалося зняти ці обмеження (1665), але під час загального повстання 1668 р. нові воєводи змушені були тікати з усіх українських міст. Пізніше їм знову були визначені тільки п’ять міст: Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів і Остер. Згодом, однак, призначення воєвод у головних українських містах вже не викликало спротиву.

Первісно московським аргументом на користь розташування воєвод в Україні був захист від іноземної агресії. Кожен воєвода командував гарнізоном російських військ і не мав права втручатися в справи місцевої адміністрації. Поступово воєводи почали виступати проти козацької адміністрації на боці міщан, заохочуючи їх звертатися зі своїми скаргами безпосередньо до російських чиновників. Московський уряд не тільки зберігав військову присутність в Україні, але все частіше брав на себе роль арбітра у внутрішніх суперечках між українцями.

Незважаючи на ці втручання, період «Руїни» (1659—1679) запобіг консолідації московських зусиль в Україні. З одного боку, промосковський гетьман Лівобережжя набагато більше був залежним від Московії, ніж будь-який гетьман об’єднаного Запорозького війська. З іншого боку, саме існування пропольських або навіть протурецьких гетьманів і підпорядкованого їм козацького війська загрожували Московії втратою всієї України. Промосковського гетьмана треба було наділити належною владою, щоб зробити з нього привабливу альтернативу стосовно його пропольського суперника. Більше того, мінлива фортуна війни час від часу взагалі вимітала московську владу з України.

Якщо анархія «Руїни» не дала московитам можливості встановити контроль над Україною, вона також гальмувала консолідацію влади в руках будь-якого українського уряду. Тільки з остаточним санкціонуванням поділу України (Вічний мир 1686 р.), ліквідацією пропольських гетьманів Правобережжя й утворенням Лівобережної Гетьманщини настала повна стабільність. Згодом Гетьманщина пережила певне відродження. Правління гетьмана Івана Самойловича (1672—1682) і особливо Івана Мазепи (1686—1709) перетворило українську еліту в нову шляхту, створило більш ефективну адміністрацію, сприяло пожвавленню культурного життя, що, в свою чергу, піднесло власну політичну думку, незалежні економічні зв’язки й поновило інтерес до возз’єднання Гетьманщини з Правобережною Україною. Ці фактори сприяли розвиткові Гетьманщини 1.

Тепер оновлена Гетьманщина протистояла спробам Петра І утворити «добре регульовану» державу. З-поміж різних мотивів розриву гетьмана Мазепи з Московією провідним, здається, був один: страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських «прав і вольностей» 2. Політика Петра І стосовно українського війська ще раніше викликала занепокоєння нової шляхти. В 1701 —1703 рр. українські козацькі загони вперше воювали на боці імперії далеко від своїх домівок під командуванням російських імперських офіцерів. Передчуття ще більш драматичних змін поступово відштовхували Мазепу від Петра в табір його ворогів. Федерація з Польщею Станіслава Лещинського (кандидата на польський трон, підтримуваного Швецією) або шведський протекторат виглядали привабливою альтернативою евентуального скасування української автономії під російським правлінням. Але поразка Карла XII і Мазепи від Петра під Полтавою (1709) перекреслили будь-які сподівання на можливе розширення автономії Гетьманщини.

Дуже скоро Петро розправився з «українським сепаратизмом». Він призначив до гетьманського двору російського міністра, наділивши його повноваженнями перечитувати всю кореспонденцію гетьмана та перевіряти всі його призначення 3.

Вперше цар почав призначати полковників. Кандидати на найвищі посади, уряди Генеральної старшини, підбиралися Малоросійським приказом, пізніше — Колегією іноземних справ і призначалися самим царем. Канцелярії гетьмана, Генеральна старшина і Генеральний військовий суд були поставлені під нагляд російських чиновників. Петро настільки піклувався про лояльність українців, що наказав гетьманові Скоропадському — на знак довіри і дружби між росіянами й українцями — віддати свою доньку заміж за росіянина 1.

Паралельно з кампанією Петра по винищенню українського сепаратизму проводилась політика максимальної експлуатації економічних і людських ресурсів Гетьманщини. Вперше були введені імперські правила користування торговельними шляхами, державні монополії, тарифи на іноземні товари та імпортно-експортні податки. Збільшуючи імперські прибутки, ці нові постанови серйозно послаблювали економіку Гетьманщини, оскільки руйнували усталені торговельні шляхи й економічні зв’язки 2. Петро також запровадив масове залучення козаків до імперських примусових робіт: спорудження каналів, фортифікацій і особливо улюбленого Петрового проекту — нової столиці — Санкт-Петербурга.

Зайнятий Північною війною, Петро впродовж майже всього свого правління контролював діяльність головних адміністративно-судових інституцій у Гетьманщині, але не намагався перейняти їх безпосередньо. І тільки після Ніштадтського миру (1721) він Малоросію дійсно «кь рукамъ прибралъ» 3.

Саме тоді він створив Малоросійську колегію у складі шести російських урядовців і призначив їх відповідальними за розгляд усіх скарг проти української адміністрації. Водночас він переклав імперське управління справами Гетьманщини з Колегії іноземних справ на сенат, підкреслюючи своє бажання трактувати Гетьманщину як інтегральну частину імперії. Після смерті гетьмана Скоропадського російський уряд заборонив обирати його наступника. Більше того, він заохочував українців у випадках конфліктів з українською адміністрацією звертатися безпосередньо до Малоросійської колегії. Його спробам встановити контроль над українським судовим та фінансовим апаратом протистояла Генеральна військова канцелярія на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком. У час подальшої боротьби за владу з російськими урядовцями більшість провідних українських політичних діячів було ув’язнено, а наказний гетьман Павло Полуботок помер у в’язниці. З часом Малоросійська колегія відібрала у Генеральної військової канцелярії контроль за фінансами та судовою системою Гетьманщини, але, не відчуваючи підтримки з боку нижчих ешелонів української адміністрації, не могла здійснювати безпосереднє управління територією. У судовій системі запанувало безладдя, а система збору податків була зруйнована. Подібно до інших петровських реформ, інкорпорація Гетьманщини у «добре регульовану» державу спочатку відбувалася без належного планування й підготовки. Хаос і висока ціна — як у людському, так і в економічному сенсі — прямого російського правління викликали масові незадоволення. 1727 р. Петро II видав указ, де було зазначено: «въ Малороссіи Гетману и Генеральной СтаршинЂ быть и содержать ихъ по трактату Гетмана Богдана ХмЂльницкаго» 1. Невдовзі після смерті Петра II, коли насувалася війна з турками, Таємна Рада вирішила відмовитися від його політики щодо Гетьманщини.

Від 1727 до 60-х рр. XVIII ст. місцева адміністрація та судові органи Гетьманщини функціонували без прямого втручання з боку СанктПетербурга. У цей період імперська влада стосовно центральної адміністрації Гетьманщини проводила непослідовну політику. Часом це був просто нагляд за центральними органами Гетьманщини; в інших випадках утворювали імперські органи, які переймали функції української адміністрації. В час правління гетьмана Данила Апостола (1728 — 1734) один росіянин призначався для нагляду за всіма українськими справами, а троє інших — для праці у Генеральному військовому суді. Гетьман знову був позбавлений можливості обирати Генеральну військову старшину та своїх полковників; останніх мала обирати українська старшина за згодою Санкт-Петербурга 2. Але найзначнішим проявом імперської централізації був контроль над фінансами Гетьманщини. Хоча Гетьманщина зберегла окрему систему податків і свою скарбницю, її фінанси перебували під суворим наглядом Колегії іноземних справ 3. Після смерті гетьмана Апостола (1734) імперський уряд знову заборонив вибори гетьмана й утворив для Гетьманщини інший колективний орган — «Правління гетьманського уряду». Формально він складався з шести осіб — трьох українців і трьох росіян, але фактично його главою був російський генерал. Понад десять років цей орган правив Гетьманщиною, завоювавши собі лихої слави через примхи чиновників та їхню брутальність 4.

В правління Єлизавети ліквідація українських прав і вольностей частково припинилася. Саме тоді Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Морганатичний шлюб Єлизавети з українським козаком Олексієм Розумовським спричинив її прихильне ставлення до поновлення гетьманського уряду. 1750 р. 22-річний Кирило Розумовський був законно обраний гетьманом у столиці Гетьманщини — Глухові 5.

На відміну від своїх попередників, гетьман Кирило Розумовський походив з рядових козаків, а не з аристократичної старшини. Свою юність він провів при Санкт-Петербурзькому дворі й у Західній Європі. Він був першим гетьманом, що одночасно з гетьманством керував імперською установою — займав посаду президента Академії наук і командував Ізмайлівським гвардійським полком. Тісні зв’язки Розумовського з імператорською родиною та російською аристократією існували не тільки завдяки його братові, але також через його шлюб з Катериною Іванівною Наришкіною, троюрідною сестрою Єлизавети. Ці зв’язки втягнули гетьмана у двірські інтриги, і, як наслідок, він часто був відсутній, залишаючи загальне управління Генеральній старшині й українській еліті.

Незважаючи на свій вплив при дворі, Кирило Розумовський, намагаючись зберегти автономію Гетьманщини, також не уникнув труднощів. 1754 р. він дістав від імператриці особисту догану за призначення старшин і розподіл землі без її ухвали 1. Пізніше він брав участь у тривалій та затятій боротьбі за контроль над фінансами. Скасування імперських внутрішніх тарифів 1754 р. і прикордонного тарифу між Гетьманщиною і Росією 1755 р. позбавили гетьмана прибутків. Але, завдяки енергійним протестам Розумовського, імператриця виділила гетьманові 50 тис. карбованців на рік як компенсацію від імперської скарбниці. Коли Колегія іноземних справ на чолі з ворогом Розумовського А.П.Бестужевим-Рюміним зажадала звіту про використання цих фондів, гетьман відмовився підкоритися. Відмова стала причиною запеклої боротьби, внаслідок якої імперська влада прийняла пропозицію гетьмана про адміністративне підпорядкування Гетьманщини Сенатові 2.

Це була, однак, дуже відносна перемога Розумовського, оскільки наслідком її було різке погіршення становища Гетьманщини: кордон з Росією був скасований, а вся територія підпала під юрисдикцію органу, що наглядав за внутрішніми справами імперії.

Попри ці невдачі, правління Кирила Розумовського піднесло в Гетьманщині дух незалежності й опору. Гетьман Розумовський відновив права свого уряду принаймні до рівня 1709 р., коли гетьманом був Скоропадський. Йому вдалося знову розширити юрисдикцію Гетьманщини на місто Київ й Запорозьку Січ. Наприкінці 1750-х — початку 1760-х рр. гетьман Розумовський та українська адміністрація спробували зреформувати та відродити традиційні інституції Гетьманщини. Козацькі полки одержали свої штандарти та форму одягу, розпочався військовий вишкіл. Були відреставровані Глухів і колишня столиця Мазепи — Батурин, що знову планувався на майбутню столицю Гетьманщини. Розпочалася підготовка до реформи судової системи 1. Віра української еліти у майбутнє Гетьманщини проявилася у відродженні українських автономістських настроїв, що, зокрема, відобразилось у відомій тогочасній поемі «Разговор Великоросами c Малороссиею».

За часів правління Розумовського Гетьманщина вступила у ще одну еру відродження й реформ. Доля останніх спроб незалежного розвитку великою мірою залежала від примх царя та українського впливу при дворі. Гетьман Розумовський займав дуже вигідні позиції і міг захищати інтереси Гетьманщини в імперії, але з 1762 р. доля стала залежати від нової імператриці — Катерини II.

Література:

1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.