Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Апологія міфологізації національної історії

Визначення «проблемного поля»

Результатом змін, які відбулися після дефрагментації геополітичної конфігурації колишнього Радянського Союзу, включно із південним тереном «шостої частини суші», стала ескалація напруги між його суб'єктами — колись «братськими» республіками Кавказу і республіками «сонячної Середньої Азії». Розпад СРСР спричинив відкриті військові конфлікти між державотворчими суб'єктами — Азербайджан, Вірменія і внутрідержавними (Грузія — Абхазія, Грузія — Південна Осетія) суб'єктами і виникнення нової форми державних утворень з дивними самовизначеннями на кшталт «керовані демократії» і освіченою (на власний розсуд посткомуністичних вождів) монархією.

Зазначимо, що аналіз причин і наслідків протистоянь між суб'єктами регіону, виходить за формат цієї статті. Тема її значно скромніша: показати безвихідь ситуації, неможливість просування кожній країні регіону в напрямі інтеграції в цивілізоване співтовариство поодинці, оскільки внутрішня стабільність в цих країнах безпосередньо залежить від стабільності зовнішньої. Точно, як і навпаки.

Втім, безумовним постає й інше: кожного, хто претендує висловити остаточну думку при аналізі ситуації в регіоні, можна застерегти від категоричності. Процес зміни соціально-політичної парадигми тут, як і на всьому пострадянському просторі, поки що перебуває в стані зародження і внаслідок цього має слабо структуровані, різношвидкісні і різнохарактерні ознаки і властивості, а тому оцінки, що претендують на смислову завершеність, не можуть бути істинними.

Початковою умовою необхідно визнати, що всі ми — дослідники свого сьогодення, які здійснюють пошук власної ідентичності і алгоритму соціально-історичного та екзистенційного розвитку, перебуваємо у стані, який Г. Гессе визначив як «паломництво в країну Сходу». Проте — із деякими семантичними абераціями (на відміну від «паломників») — дослідники мають можливість включати в арсенал свого пошукового інструментарію будь-які дефініції, крім номінальних, оскільки в ученого (згідно із законом «відсторонення») є безперечна перевага перед «рядовими паломниками» — перебуваючи всередині процесу, вивчати його (і себе також) зі сторони, використовуючи оптику і лексико-семіотичний арсенал історико-культурних знань.

Виявлення внутрішньої структури і основних параметрів, що визначають статус національно-державної освіти, — домінуюча мотивація сучасних соціально-політичних установок і прагнень.

Історична еволюція дискурсу традиційної культури — легітимізація новітньої міфології

Вичерпання структуротворчих ресурсів і самої ідеї комунно-більшовизму спричинили деякі зміни, які, за відсутності більш відповідних і автентичних визначень, почали називати початком лібералізації і демократизації. Хоча, за своєю внутрішньою суттю, вони такими не були, а, ймовірніше, імітували нормативне розуміння названих символів і метафізичних цінностей, що містять, інший, частіше протилежний зміст.

У будь-якому разі, процес національного відродження, про яке так багато говорили в середині 70–80-х років минулого століття, визначив очікуваний прорив саме у напрямі ідеологічної і політичної реабілітації націоналізму — як каталізатора і «локомотива» процесу, що створює умови для побудови національно-державного суверенітету. Отрута «цього солодкого слова свобода», «замішана» на націоналістичних ідеологемах, немов сильний наркотик, п'янила уяву активної (політично стурбованої) частини суспільства, відводячи раціональне і зважене сприйняття «стріли часу» — історії в її реальному еволюційно-історичному розгортанні, в довільному, залежному від прагнення громадської думки, напрямі. Не піклуючись при цьому про наукову «чистоту методу». Відповідно до нових завдань, національну історію як імперативну підставу національної самоідентифікації національні історики почали інтерпретувати згідно із завданнями «ясного, як сонце, повідомлення» (Фіхте) про побудову нового історичного простору, в якому основне місце посідає етнічна історія країни. Як приклад, можна навести епізод з роману узбецько-англійського письменника Х. Ісмаїлова «Залізниця», в якому люди похилого віку формують карту світу, беручи за вихідний пункт свій рідний кишлак.

В інтерпретації під такою точкою зору — докір, адресований російським історикам, про те, що «Росія — країна із найбільш непередбачуваним минулим». Це актуально в анімаційному просторі — в осколках колишньої радянської країни, що стали відразу незалежними національно-державними утвореннями.

У контексті сказаного доречним було б згадати дослідження сучасного французького історика Марка Ферро, який переконливо довів, що «історичні лекційні курси, які використовуються в різних країнах для навчання молоді, нерідко трактують одні і ті ж історичні факти вельми по-різному, залежно від національних інтересів» [1]. Вони часто-густо опиняються в полоні ідеології, а ідеологія, як її визначив Дж. Елстер, є «набором уявлень і цінностей, які пояснюються (неусвідомленими) інтересами або становищем певної соціальної групи. З цієї причини такі уявлення, так чи інакше, спотворюють реальність» [2].

Описана специфіка транзисторного періоду є цілком задовільним поясненням того, що історичним дисциплінам буває вельми важко зберегти необхідну, для того, щоб бути репрезентативними, об'єктивність. Це властиво насамперед тим історикоідеологічним побудовам, які зачіпають насущні етнічні інтереси, оскільки, фахівці-історики вибудовують і конструюють минуле відповідно до наперед заданих моделей.

Отже, переструктуровування етнічної історії відбувається:

по-перше, під впливом установок, продиктованих соціально-політичними очікуваннями і пов'язаних з ними певними завданнями і інтересами;

по-друге, для того, щоб, спираючись на це відповідно інтерпретоване минуле, висувати проекти нового майбутнього, які, в очах влади є респектабельними в стратегічному сенсі і реабілітують невдачі в оперативному просторі.

В останньому випадку апеляція до далекого минулого, «самобутньо-ексклюзивного» історичного шляху і тісно пов'язаної з цими концепціями специфіки національного характеру, дає підстави політикам і чиновникам відвести від себе звинувачення в безсиллі, в невмінні виправляти стан справ і навіть зловживання владою. Політичним лідерам буває значно легше послатися на особливості «національного менталітету» і на «невблаганні закони історії», що раз і назавжди деформували національно-психологічний і поведінковий стереотип нації, ніж зізнатися у власних помилках. Та й сучасному суспільству, вихованому на шкільному курсі історії, легше мислити в заданих, обмежених догмами (і часом деформованих) параметрах і категоріях. Ілюстрацією до сказаного може бути популярна думка, «запущена» в обіг політичною верхівкою центральноазіатських держав, згідно з якою, народи цих країн, через особливості історичного розвитку і національних традицій, нездатні (або поки не готові) жити за правилами демократичних суспільств. Отже, стверджують вони, «народ необхідно вести до демократії, використовуючи при цьому арсенал адміністративного ресурсу, що зосереджений у руках правлячих груп».

Тим часом ніхто з авторів такої сумнівної дефініції не помічає очевидної неспроможності cхожих вигадок. Якщо приймати її на віру, то доведеться погодитися з безумовним фактом нелегітимності існуючої влади, оскільки неможливо, вже за визначенням, «в суспільстві, що не доросло в своєму соціально-політичному розвитку до демократії», і що перебуває в «комуністичній нірвані», проводити демократичні вибори.

Зважаючи на низку причин позанаукового характеру, квазінаукові, за визначенням, напрацювання багатьох сучасних дослідників в галузі національної історії, за своїм змістовними конструкціями і за характером ідеологічного дискурсу, що вкладається в них, підходять під визначення міфотворчості. Або, як визначив цей жанр «історико-культурного рукоділля» і «історико- та соціально-політичного конструювання» І. Дьяконов, «третинною міфологією» [3]. Учений відрізняв цей вид «історичного промислу» від «первинної», або архаїчної міфології, яку традиційно досліджують фахівці-фольклористи. Міфи можуть бути сконструйовані і самими вченими, що неминуче призводить до поширення псевдонаукових теорій. До останніх належить націоналістична пропаганда, що апелює до науки як до об'єктивного обґрунтування довільно конструйованих історико-політичних моделей і ідеологічних конструктів [4].

Справедливості ради слід визнати, що було б не зовсім правильно вважати «третинну міфологію» лише свідомою фальсифікацією: часто її безпосередні замовники і рядові користувачі щиро вірять в її особливу істинність [5].

У наведеній характеристиці методу «третинної міфології» не до кінця відкритим залишається питання етичної властивості, що полягає в тому, наскільки вірять в такі міфи самі їх творці? Опускаючи етику, бо для сучасних політиків і політичних технологів вона зовсім не має істотного значення, і виходячи з сумарного результату, до якого призводить схоже «переструктурування історичного матеріалу», можна впевнено стверджувати, що найчастіше справа полягає у свідомому зомбуванні громадськості.

Або, якщо використовувати більш-менш відповідний для цього випадку евфемізм, то такі квазінаукові конструкти є наслідком «психотропної технології».

Втім, ситуація із «міфологією третього рівня», або етнополітичним міфом дає унікальну можливість вивчати цю міфотворчість в «системі координат» етнополітичних процесів як «об'єктивну даність», про яку говорив французький поет середини XX століття Жак Пре-вер: «Наше життя — це те, що зараз».

Якщо немає можливості вийти за межі «тут і зараз», зі складними переплетеннями суб'єктивного і об'єктивного світу, подолати комплекс реально відчутних і ірраціонально-сакральних компонентів життя суспільства загалом і кожної людини зокрема, то виникає ситуація, яку описує Р. Барт: «Надзвичайно важко подолати міф зсередини, бо саме прагнення до позбавлення від нього негайно стає, у свою чергу, його жертвою; зрештою міф завжди означає щось інше, ніж опір, який йому чинять. Найкращою зброєю проти міфу є міфологіза-ція його самого, створення штучного міфу, і цей вторинний [третинний і т. д. — Р. Д. ] міф буде справжньою міфологізацією» [6]. Саме цією обставиною можна пояснити те, що аналіз національних і етнополітичних міфів сьогодні привертає увагу фахівців різних галузей [7].

Виникає цілком резонне питання: чи можна відрізнити етнополітичний міф від твору не спотвореного політичними пристрастями історика? Якщо відповідати на це питання ствердно, то які потрібні поняття і терміни?

Хоча межі між цими «понятійними просторами» залишаються вельми хиткими, все ж є деякі критерії, які дають змогу провести такі розмежування.

По-перше, різними є цілі: якщо історик прагне відшукати об'єктивну історичну істину, то «історичний міфотворець» вибудовує хронологічні дані для досягнення абсолютно іншої мети. Вона пов'язана вже з іншим, ніж історія, предметом — з сучасною етнополітикою, яка функціонує в іншому, ніж історія, просторі. «Змінити минуле — не означає змінити тільки події, — помітив Х. Л. Борхес, — це означає, закреслювати його наслідки, які повинні мати нескінченне продовження. Кажучи іншими словами — це означає, створити дві суспільні історії» [8].

Найближчим наслідком такої методики «переінтерпретації» минулого стає деформація всієї системи історичних знань і створення нового кодування фактів задля того, щоб

сформувати новий соціально-історичний політико-ідеологічний простір. При цьому «пе-реінтерпретовані витоки» і «нова логіка» їх природно-еволюційного розвитку, стає єдино можливим результатом.

По-друге, якщо історичний твір має відкриті межі і допускає внесення коректив і змін відповідно до нової історичної інформацієї, то міф вибудовує жорстку конструкцію, що не допускає критики і апелює лише до безумовної віри.

По-третє. «Історичний міфотворець», як правило, повністю ігнорує вироблені історичною або іншою наукою методики. Добиваючись від історії «потрібного» для нього сценарію, розвитку подій, він спирається на підходи, які не мають нічого спільного із традиційною наукою, з її правилами і законами, що склалися і визначали параметри «проблемного поля» [9].

Етнополітичний міф «третього рівня» обслуговує абсолютно конкретне сучасне ідеологічне завдання. Насамперед він виконує інструментальну роль. Чи то територіальні претензії, вимоги політичної автономії, чи прагнення протидіяти культурному нівелюванню або зберегти свою етнокультурну ідентифікацію. Очевидно при цьому, що для чималої частини сучасників, апеляція до стародавньої державності полегшує боротьбу за підвищення політичного статусу висунутої етнополітичної ідеї.

І навпаки, тим, кому через певні причини не вдається створити переконливої етноісторичної конструкції, вести полеміку в потрібному для себе напрямі виявляється значно важче.

І нарешті, по-четверте, етнополітичний міф не визнає різночитань і заперечує вірогідність декількох рівнозначних гіпотез. Він заснований на стереотипізації минулої або нинішньої дійсності, в якій перебуває дослідник / політик.

Отже, етнополітичний міф корегує історичну дійсність і вдається до неправомірних (з наукової точки зору) узагальнень на основі другорядних, спорадичних і часто вельми неоднозначних фактів — саме через свою інструментальну роль. Адже смакові й інтелектуальні переваги «замовників» і «користувачів» політичного міфу не можуть задовольняти вимог, науково-об'єктивних досліджень, присвячених інтерпретації і структуризації інформації про стародавню історію, оскільки дають змогу висувати декілька різних гіпотез для висвітлення однієї і тієї ж історичної проблеми.

Тільки несуперечливий міф, що встановлює жорсткі межі «об'єктивної і непохитної істини», здатний мобілізувати маси. Понад сто років тому це зрозумів Жульєн Сорель, який і сформулював поняття політичного міфу. Згідно з Сорелем, призначення міфу полягає у відображенні «інстинктів», «очікувань» і «страхів» національного руху або політичної партії, в наданні їм певної семантичної (і ідеологічної) завершеності. Відтоді багато лідерів націоналістичних рухів, зокрема, німецькі нацисти, комунобільшовики, ідеологи інших авторитарних режимів, послідовно і цілком ефективно, використовували схожі міфи для додання легітимності своїх домагань на владу [10].

Сучасна політична міфологія має на меті пояснити світ і в певному руслі скеровувати дії «об'єкта свого впливу» — суспільства своєї країни. Тим самим вона створює ґрунт для виникнення символів і ритуалів, які, у відповідних соціальних і політичних обставинах, набувають у масовій свідомості нормативно канонізованого значення. Такий підхід сприяє розквіту ірраціонального, містичного сприйняття історичного процесу, відповідно до якого «новітня форма сприймає всі попередні ступені як причину самої себе» (Маркс). «Користувачі» цієї дефініції свідомо упускали її завершення: «…і в цьому її обмеженість».

Неадекватність неадекватностей

Повертаючись до теми, заявленої в заголовку статті, можна зазначити, що відповідь на поставлене питання — в аналізі принципів побудови новітньої міфології і її невиправдано завищеному політизуванні, про яке йшлося вище.

Через імітаційну властивість двох порівнюваних сторін, основним питанням стає те, за якими правилами і формою відбуватиметься їх «протистояння» — «діалог» чи «синтез»? Проте, найімовірніше, зняття суперечності між ними відбудеться іншим шляхом — імітація на «найвищому таксономічному рівні» інкорпорує в свій зміст імітацію, «нижчого таксономічного рівня».

Але тоді і зміст глобального простору складатиметься з не істинних, а, по суті, помилкових смислових фігур і інгредієнтів.

Історія людської пам'яті навчає, що велика неправда може бути переможена тільки правдою. Навіть у тих випадках, якщо ця правда наче порівняно мала порівняно зі значно більшою неправдою (легенда про Давида, що переміг Голіафа).

Звичайно ж, об'єктивна правда може вражати національне самолюбство сучасних держав, оскільки зміна традиційної системи координат, майже напевно позбавить цю культуру такої жаданої для патріотів своєї національної історії винятковості й імпозантності. Зате завдяки розширенню етносоціального простору, сучасна ситуація цивілізаційного простору, що розширився, дає національним культурам можливість домагатися на повноцінне існування в мультикультурному міжнародному співтоваристві.

У цьому процесі розгортання «сувою життя» кожна національна культурно-історична концепція, долаючи на своєму шляху герметизм замкнутого існування, набуває поліхромності і толерантності, що дають змогу знайти підтвердження своїх, вистражданих історичною долею істин і цінностей. А отже, і справжню самодостатність і актуалізацію, здійснюючи стан перетворення неадекватності на єдність різноманітностей.

Для новоутворених країн пострадянського простору «шлях до Європи», або, кажучи інакше, імплементація і вкорінення в життя ліберально-демократичних цінностей європейського цивілізаційного дискурсу, пролягає через історико-культурну самоідентифікацію внаслідок збільшення формату — blow up, здійснену за допомогою комплексного дослідження історико-культурної самоідентифікації етнічних груп, що проживають тут століттями як гомогенна історико-культурна цілісність.

Література

1. Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира. — М., 1992.

2. Elster J. Belief. Bias and ideology // Rationality and relativism. — Oxford, 1982. — P. 123.

3. Дьяконов И. М. Введение // Мифологии Древнего мира. — М., 1977. — С. 62–63; Утченко С. Л. Факт и миф в истории // Вестник древней истории. — 1988. — № 4.

4. Токарев С. А., Мелетинский Е. М. Мифология // Мифы народов мира. — М., 1980. — Т. 1. — С. 15–16; Политическая теория и политическая практика. Словарь-справочник. — М., 1994. — С. 151–154.

5. Дьяконов И. М. Архаические мифы // Мифологии Древнего мира. — М., 1977. — С. 62–63.

6. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. — М., 1989. — С. 103.

7. Див., напр. Осаченко Ю. С., Дмитриева Л. В. Введение в философию мифа. — М., 1994; Элиаде М. Мифы. Сновидения. Мистерии. — М., 1996. — С. 22–39; Хюбнер К. Истина мифа. — М., 1996. — С. 325–341; Современная политическая мифология: содержание и механизмы функционирования. — М., 1996; Ионин Л. Г. Социология культуры. — М., 1996. — С. 159–162; Міфи сучасної України // Дух і Літера. — 1998. — № 3–4.

8. Борхес Х. Л. Оправдание вечности. — М., 1994. — С. 161.