Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

УПА

ПЛАН

ВСТУП

Передумови створення УПА

Створення УПА, структура, організація, командування.

Боєві дії УПА

Боротьба з німецькими окупантами

Боротьба із польськими бандами

Боротьба з червоними партизанами

Боротьба УПА з НКВС (МДБ, МВС)

Боротьба на Закерзонні

ВИСНОВОК

Список використаної літератури

Повстанські Світлини

Епіграф

"На крові тих, що впали на полі бою в обороні рідних хат, сімей і населення, в наступі на гестапівські та енкаведівські гнізда й загони, в індивідуальному двобою в час конспіративної підпільної роботи, на крові тих, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і думах народу й освічує шлях у майбутнє. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу Хай же вічна буде слава впавшим героям, що склали своє життя на жертівник нації."

(з*Декларації* Проводу ОУН)

ВСТУП

Нині народ України розв'язує завдання величезної історичної вага — творення правової демократичної держави, відродження своєї духовності, плекання національної свідомості. Незалежність — заслуга не лише певних політичних сил. Це передусім безцінний набуток багатьох поколінь нашого народу. Адже кожній людині має бути притаманне почуття господаря на своїй землі, у своїй державі, і це невіддільне її право. Настав кінець доби недовіри, коли українці були роз'єднані не лише кордонами, а й упередженістю, підозрами, інспірованим ворогуванням.

Нині відкрилися широкі можливості об'єктивного висвітлення історичного минулого українського народу. Необхідно повернути із забуття найважливіші події та імена справжніх лицарів України, які були рушіями історичних процесів і які привели нас до незалежності.

Неабияка роль у боротьбі за соборну суверенну Україну належить Організації Українських Націоналістів (ОУН) та створеній нею в роки другої світової війни Українській Повстанській Армії (УПА). Радянська історіографія упереджено висвітлювала діяльність цих формувань, зображаючи їх членів "українськими буржуазними націоналістами", які "продавали, зраджували інтереси українського народу".

Українські націоналісти звинувачувались у тому, що виступили проти польської, а потім і радянської влади. Впродовж десятиліть замовчувався національно-захисний характер їх політичної і збройної боротьби проти тоталітарних систем, які з надзвичайною жорстокістю придушували прагнення українського народу до власної державності. Після поразки визвольних змагань 1917—1920 рр. творці комуністичної ідеології свідомо і широко насаджували серед населення України зневагу й недовіру до своїх предвічних коренів, славного героїчного минулого, до діянь українських державних, політичних, військових діячів. Тож не одне покоління виховувалося на сфальсифікованій історії.

Безумовно, було б невірним виправдовувати тіньові сторінки діяльності ОУН—УПА, так само як і радянські силові структури, які своєю репресивною діяльністю на західноукраїнських землях провокували конфронтацію, спричиняли відплатні дії оунівських збройних формувань, що виступили на захист місцевого населення.

У даній курсовій роботі об'єктивно подані історичні події тієї складної, суперечливої епохи.

1. Передумови створення УПА

Історія українського народу засвідчила його нездоланне прагнення до волі, збереження своєї етнічної і національної самобутності, створення власної держави як передумови і як результату буття нації. У той час, як націоналісти вважали націоналізм не чим іншим, як справжнім патріотизмом, "інтернаціоналісти" творили міф про те, що український націоналізм неприйнятний як для інших етносів, так і для самих українців. Як підтверджує досвід розвинутих держав за всю історію людства не винайдено сприятливішого суспільного середовища для реалізації усіх прав людини, ніж національна спільнота у формі національної держави.

У 20—30-і рр. прапор боротьби за національне визволення піднесла Організація Українських Націоналістів (ОУН).

Попередницею ОУН була нелегальна патріотична Українська військова організація (УВО), членами якої були переважно колишні вояки українських збройних формувань. Вони не примирилися з поразкою визвольних змагань 1917—1920 рр. і вирішили продовжувати боротьбу за незалежність всіх окупованих українських земель.

До складу УВО входили люди різних політичних та ідеологічних переконань. Поряд з діяльністю в суворо законспірованих формах постала необхідність розгорнути широку агітаційну роботу серед українського населення. Виникла гостра потреба в пропагандистах і організаторах, здатних діяти і нелегально, і легально. Зміна обстановки і характеру боротьби вимагала й докорінних змін у самій організації. Як писав відомий публіцист з діаспори Ю. Бойко, то був період розвитку націоналістичної духовності, великих дерзань, гострого критицизму попереднього покоління, що загубило можливість національної революції організатор і керівник УВО Є.Коновалець та політичні однодумці дійшли висновку, що для боротьби за Українську соборну суверенну державу необхідно створити ідеологічну організацію, якою і стала ОУН.

Перший Конгрес, який згодом стали називати-Великим збором ОУН, проходив у Відні 28січня — 3 лютого 1929 р. У вступній промові Є.Коновалець проаналізував стан українське визвольного руху і виклав основні завдання Конгресу. Було затверджено Провід українських націоналістів (ПУН) у такому складі: голова (Провідник ОУН) — Є.Коновалець, члени — Д.Андрієвський, Ю.Васиян, Д.Демчук, М.Капустянський, П.Кожевників, Л.Костарів, В.Мартинець, М.Сціборський; головний суддя ОУН — Я.Дуб, головний коптролер — Я.Моралевич. Великий збір став головним органом ОУН.

Ідеєю боротьби за соборну суверенну Україну були пройняті всі промови, дискусії, постанови Конгресу. Засобом досягнення мети оголошено революційну, силову боротьбу проти всіх поневолювачів українського народу.

Як найголовніше завдання ПУН висував виховання українського народу в дусі готовності самопожертви в ім'я незалежної держави, пробудження національної свідомості, гідності, нестримного прагнення до державної незалежності

У заключній промові на Зборі Є.Коновалець наголосив на завданнях щойно створеної ОУН: "Ще раз коротко узмислити і величину нашого зобов'язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягти тільки революційними, ніколи ж еволюційними шляхами".

Від імені Збору було видано відозву до українського народу, де окреслено шляхи побудови незалежної соборної Української держави. Боротьба української нації за незалежність у 1917-1920 рр скінчилася поразкою. Україна опинилася під владою багатьох окупантів. "Але в огні боротьби вибуяло в українському народі незламне прагнення волі й остаточно оформився ідеал Незалежної Соборної Української Держави, який серед тяжких обставин сучасності кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги".

На думку засновників., ОУН мала стати надпартійною організацією, яка об'єднувала б усіх бажаючих боротися за здійснення не тієї чи іншої партійної програми, а основної національної мети — державної самостійної України.

В умовах повної окупації України (СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина) це могла бути лише збройна боротьба. У постанові Збору наголошувалося, що лише військова сила, яка спирається на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та упорядкувати Українську державу .

Надаючи виняткового значення військовому питанню, Є.Коновалець особисто очолив на Конгресі військову комісію, виголосив доповідь "Військова справа". Він опрацював розділ прийнятої Збором постанови під назвою "Військова політика", де стисло виклав концепцію збройної боротьби проти окупації українських земель.

У постановах Збору було визначено державний устрій майбутньої незалежної України. Форма державної влади визначатиметься відповідно до трьох етапів державного будівництва України: національного визволення, Державного закріплення і подальшого розвитку. Під час визвольної боротьби лише національна диктатура зможе подолати опір внутрішніх та зовнішніх ворогів. Після перемоги національної революції і відновлення державності настане перехідний період. Голова держави "матиме за завдання підготувати створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств". На чолі цієї держави стане обраний представницьким органом голова держави, який призначить виконавчу владу, звітну перед головою та найвищим законодавчим органом.

Основою адміністративного устрою буде]місцеве самоврядування: кожний край матиме, свій представницький законодавчий орган, створений місцевими організованими суспільними верствами, а також свою виконавчу владу.

Отже, державний устрій майбутньої суверенної України, виходячи з постанови Першого і збору ОУН, відповідав таким принципам: представницькі органи влади в центрі й на місцях; державу очолює обраний цими органами президент; уряд, який здійснює виконавчу владу, є відповідальним і перед представницьким органом, і перед головою держави.

ОУН відстоювала принцип трудової приватної власності на землю, одержавлення природних багатств, важливих для оборони країни, галузей економіки.

ОУН ставила своїм завданням створити нормальні умови життя народу, розбудити в ньому державотворчі почуття, поставити їх на службу розбудови державності, щоб українська нація зайняла належне місце серед інших державних і націй світу.

У зовнішньополітичній діяльності майбутня незалежна держава будуватиме свої відносини з усіма країнами світу з метою "осягнення суб'єктивної ролі України в міжнародній політиці".

У промові на Зборі Є.Коновалець з цього приводу зазначив: "Віднова Соборної Української держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіалізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Європи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу''. Як бачимо, його слова виявилися пророчими і справдилися лише нині.

Лідери ОУН вважали, що Українська Народна Республіка в 1917—1920 рр. зазнала поразки у боротьбі за державність через демократизм і лібералізм М.С.Грушевського та його соратників. Тому Провід рішуче відкинув демократію як спосіб політичної діяльності в боротьбі за незалежність України. В постановах Збору зазначалося, що ОУН будується на "засадах всеукраїнства, надпартійності і монократизму". Структурно організація будувалася на запозичених з УВО військових принципах: вищим командним ланкам підпорядковувались і виконували їх накази низові ланки. Є.Коновалець як голова Проводу перебирав на себе функції вождя.

Справа в тому, що в ряді держав післявоєнної Європи набула популярності форма політичного правління з одноособовим лідером-вождем. Керівництво ОУН вважало, що саме ця форма найбільш ефективна в боротьбі за відновлення суверенної Української держави.

З огляду на поширення ідей націоналізму серед діаспори Є.Коновалець у 1929 р. здійснив поїздки до США і Канади. Тут діяли громадсько-політичні товариства: "Організація державного відродження України" (США) "Українське національне об'єднання" (Канада). За ініціативою Є.Коновальця, були створені організації соборницького характеру Данцігу (Гданьську), Берліні, Відні, Брюсселі Женеві, Парижі, Празі, Литві, Болгарії, Японії.

На противагу українським політичним діячам, які бачили національне визволення в контексті універсальних політичних дипломатичних шляхів, ідеологи націоналістів схилялися до збройних методів. У основу їх визвольної концепції було покладено принцип "перманентної революції". безперервний ланцюг саботажних, диверсійно-терористичних актів, активного і пасивного опору всього народу мав привести до могутнього вибуху національної революції, яка завершиться відродженням української державності.

Рішуче заперечуючи існуючий радянський лад на наддніпрянських землях, тобто в УРСР, а також польську окупацію західноукраїнських земель, оунівці відкидали будь-яку спробу вирішувати українське питання в межах цього розкладу політичних сил.

Лідери ОУН великого значення надавали міжнародному розголосові української справи, відозві Проводу, виданій у листопаді 1930 р. з приводу саботажної діяльності членів організації на західноукраїнських землях проти поляків "пацифікації" ("заспокоєння", що вилилося у масовий терор силових структур проти українського населення), зазначалося, що українська еміграція зобов'язана підтримати "шляхом міжнародної пропаганди справу українського соборного визволення".

З ініціативи і під керівництвом осередку ОУН у багатьох країнах світу були проведені акції протесту проти злочинів Польщі. В листопаді 1930 р. Провід ОУН надіслав до Ліги Націй меморандум про порушення Польщею прав національних меншин та недотримання міжнародних зобов'язань, взятих цією державою щодо українського населення. У грудні того ж року надіслано ноту і меморандум подібного змісту міністерствам закордонних справ 27 країн. У цих документах було викладено суть української проблеми, політичне, економічне і стратегічне значення для миру й безпеки в Європі побудови самостійної, суверенної Української держави.

Провід ОУН звернувся з аналогічним меморандумом до українських політичних діячів Західної України. Вони направили до Ліги Націй відповідні документи. Для розгляду цих документів Ліга Націй створила комісію по розгляду питання про становище українського населення в Польщі, яка подала висновки і пропозиції. І хоча ця міжнародна організація не вжила практичних заходів щодо справедливого вирішення українського питання, однак світ певною мірою був ознайомлений з домаганнями ОУН.

А також провід українських націоналістів був стурбований поширенням думки, що політика ОУН є пронімецькою. На конференції Проводу червні 1933 р. це питання стало предметом обговорення. Є.Коновалець та інші члени Проводу висловилися за розрив зв'язків з Німеччиною, мотивуючи це негативним ставленням націонал-соціалістичної партії і особисто Гітлера (як це було видно з його роботи "Майн Кампф") до слов'янських народів, зокрема українського. Рано чи пізно Гітлер вирішуватиме проблему життєвого простору, і насамперед за рахунок української території, шо входила до СРСР. Адже відомо, що більшовизм для Гітлера був ворогом номер один. Як свідчив один з провідних діячів ОУН Є.Врецьона, Є.Коновалє під час дискусії на конференції заявив про те, що "у політиці кожна однобічна орієнтація згубна. Така орієнтація поневоленої нації веде до "загентурнення і до цілковитої катастрофи" .

У боротьбі за незалежність і суверенність України Є.Коновалець вважав союзниками, крім Німеччини, Англію, Італію, Японію. Тому в січні| 1934 р. Провід послав до Англії одного з керівників ОУН Є. Ляховича із завданням налагодження стосунків з англійськими політичними колами, щоб заручитися їх підтримкою у вирішенні українського питання. Протягом 1934— 1937 рр. ряд керівних членів ОУН був відряджений Проводом до Японії та Італії. На думку Є. Коновальця, зовнішню політику необхідно вести так, аби не "допустити до того, щоб нас використовували як знаряддя одної великої держави проти другої".

На позиції ОУН у питанні ставлення до Німеччини мала вплив німецько-польська угода про Дружбу і ненапад, підписана 26 січня 1934 року. Оскільки вона посилювала владу Польщі на західноукраїнських землях і, за твердженнями міжнародної преси, містила плани колонізації Східної України, ОУН заявила, що рішуче протидіятиме таким планам, тому що українські націоналісти борються за повну незалежність України, а не за те, щоб вона стала будь-чиєю колонією .

З метою революціонізації мас треба було використовувати будь-яку тактику, методи і засоби боротьби, в тому числі й терор. У листі від 15 квітня 1932 р. до члена ПУН Д. Андрієвського Є.Коновалець зазначав: "ОУН — революційна організація, і, як така, має вона до вибору різні методи підготовки революції. Вона теж не може себе згори позбавляти, коли зайде така потреба такого методу, яким являється терор" .

Про тактику дій, зокрема про бойові та диверсійно-терористичні акти проти окупантів, йшлося на конференції ОУН у Берліні в червні 1934 р. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях С. Бандера обґрунтовував необхідність бойових і терористичних дій, мотивуючи свою позицію революційною принциповістю. Адже в умовах окупації без цього не може існувати жодна революційна організація.

Виступаючи на конференції, Є.Коновалець наголосив, що бойові та терористичні акції допускаються лише, як самооборона перед терором окупантів. Оборонний характер бойових дій дає Членам організації моральне право на відкриту політичну боротьбу, завоювання авторитету серед населення, а також на міжнародній арені. Безоглядний терор, на його думку, ускладнював налагодження зв'язків з політичними колами західник держав, шкідливо впливав на успішне вирішення українського питання .

Саботажні, терористичні дії оунівців були наслідком жорстокого опору не менш жорстокій колоніальній політиці польських властей. І в період правління маршала Пілсудського та його наступників нічого не було зроблено, щоб змінити або хоч пом'якшити цю політику .

Після приєднання у вересні 1939 р. західноукраїнських земель до СРСР ОУН розгорнула боротьбу проти їх "радянізації" по-сталінськи. Адже всьому світові були відомі сталінські деформації соціалізму, згортання політики українізації, репресії, жахливі наслідки голоду, колективізації, депортацій. Тож прихід СРСР у Галичину швидко змінив уявлення про "найщасливіше життя за радянської влади" не лише свідомих галицьких радянофілів з інтелігенції, але й найбідніших верств населення, яке чекало покращення свого становища. Однак сподівання були марними. Відомий у краю священик Г.Костельник писав у своїх спогадах про встановлення радянської влади: "Життя, мов якась дорогоцінна ваза, впало й розбилося: лишилися з нього тільки черепки. Комунізм ріс у стилі пародії... Це чисто по-більшовицькому: обман, нахабство, садистичне нищення людей і їх дорібку. Вищих урядовців, суддів, купців, домовласників, старшин і поліцаїв більшовики вивезли в Сибір, у Казахстан, на білі ведмеді під Архангельск. Жебрак став ще нужденнішим жебраком, робітник ще біднішим пролетарем, урядовець ще марнішим створінням, хлібороб став кулаков – кандидатом на вивезення.

Про встановлення радянської влади на західноукраїнських землях правдиво написав у своїх спогадах колишній секретар ЦК КП/б/У М.СХрущов: "Там нас зустріли багато гарних хлопців, тільки я забув їх прізвища. Це були люди, котрі пройшли польські в'язниці, це були комуністи, перевірені самим життям... І дуже багато з них, ставши визволеними нашою Радянською Армією, потрапили у наші радянські в'язниці".

Особливо жахливим був терор НКВС пре населення, серед якого вишукувалися „вороги” радянської влади. З перших же днів серед людей ширилася інформація, „кого взяли минулої ночі”. Щоночі співробітники НКВС вдиралися до осель робили обшуки, забирали людей, влаштовували багатоденні допити, вимагали зізнання в скоєних злочинах, примушували зголошуватися бути агентами, донощиками, звинувачували "буржуазному націоналізмі", "прислужник капіталізмові", в "експлуатації народу", "буржуазному мисленні" та багатьох інших безглуздих "злочинах'. Усі вони були оголошені "ворогами народу". Почалися масові депортації людей у далекі суворі краї — Сибір, на Північ, Середню Азію. Одна з потерпілих, журналістка М.Струтинська чоловіка якої замордували більшовики, згадувала: "Страх перед вивозами — це було завершення всіх тортур. Впродовж двох років, а зокрема від фатального 13 квітня 1940 р., коли одної ночі виволікли з ліжок тисячі людей, увесь край жив під враженням, що кожної хвилі кожного громадянина можуть вирвати з рідного грунту й кинути кудись у безмежні азійські простори, тим більше у нас, членів родин арештованих, це враження зростало у страшну певність".

Як свідчать документи, з осені 1939 р. до початку війни 22 червня 1941 р. з території Західної України і Західної Білорусії було вивезено щонайменше 1173170 чоловік. Польський екзильний уряд у Лондоні в роки війни оцінював кількість депортованих з колишніх польських земель у 1,5 млн. Польський автор В. Студницький у своїй брошурі "Панування Радянської Росії у східній Польщі, 1939—1941 рр." називає цифру 1,8 млн.

У цей період в середовищі ОУН загострються стосунки між Проводом ОУН, який після вбивства Радянським агентом Є. Коновальця очолив А.Мельник, і членами Крайової екзекутиви, лідером якої був С.Бандера.

Один з відомих дослідників С.Процик писав, що у питанні про розкол в ОУН існує „безліч обвинувачень концепційного, психологічног персонального, морального та етичного характеру”. Головними ж "розбіжностями між двома ОУН були політично-стратегічні засади постановки боротьби серед хаосу другої світ війни" .

Молоді західноукраїнські радикали, очолювані С.Бандерою, звинувачували голову Проводу ОУН у нерішучості, пасивному опортунізмові. У лютому 1940 р. С.Бандера скликав конференцію ОУН, де порушив питання про довіру до Голові ПУН А.Мельника. На конференції стався розкол в ОУН. Старі кадри підтримали А.Мельника, молода генерація пішла за С.Бандерою.

Основним ворогом української державності ОУН(б) вважала СРСР, оскільки переважна більшість території України була "окупована більшовицькою Росією". Виходячи з цього, керівники організації шукали прихильників чи союзників, які могли б подати бодай моральну підтримку українському рухові за створення самостійної України. У тогочасній Європі лише Німеччина явно готувалася до війни проти СРСР, і тому, на думку бандерівців, природно, що український народ сподівався внаслідок німецько-радянського конфлікту вибороти волю. Водночас вони не прагнули, щоб "поневолення більшовицькою Москвою замінити новим поневоленням Німеччиною. Бо, сподіваючись німецько-совєтської війни, український народ підготовлявся використати її виключно для того, щоб відбудувати свою самостійну незалежну державу".

Вважаючи діяльність своєї фракції єдино правильною, С.Бандера та його прихильники вважали за необхідне розробити власну програму дій на перспективу. В грудні 1940 р. було видано1 "Маніфест Організації українських націоналістів", де проголошувалось, що світ, заснований на насильстві над народами, перебуває на грані краху під ударами борців за волю. СРСР, як одна з імперій, поневолює багато інших народів, а отже, він має розвалитися. Від імені українського народу ОУН(б) очолює "боротьбу за свободу народів та людини", "проти більшовизму, що довів національно-політичний, релігійний, культурний, соціальний і господарський гніт до крайніх меж".

У "Маніфесті" було викладено програму дій організації. ОУН(б) боротиметься: проти приниження гідності людини: за право громадян відкрито виявляти свої політичні погляди, створювати і бути членом будь-яких політичних, громадських, професійних організацій; проти одурманення підростаючого покоління пропагандою тоталітарного сталінського режиму; терору, депортацій; економічного пограбування України: рабської праці в колгоспах, радгоспах та промислових підприємствах; ущемлення прав жінок під виглядом декларованої рівноправності; щоб кожний поневолений російською більшовицькою імперією народ мав змогу користуватися багатствами своєї рідної землі та здобутками своєї праці. Ці свободи, як і незалежність України та інших народів, можуть бути реалізовані лише після того, як вони піднімуться на боротьбу і відбудеться розпад російської імперії.

Докладнішу програму подальшої боротьби ОУН(б) проголосила на Другому зборі, що відбувся в квітні 1941 р. У постановах збору давалася політична характеристика визвольної боротьби за українську державність в останні десятиліття, наголошувалося, що Організація українських націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за новий справедливий лад і продовжуватиме революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіальні та політичні зміни, які б сталися на території Східної Європи, тобто навіть у випадку німецької окупації. Союзником України ОУН вважає всі держави, політичні угруповання та сили, що зацікавлені в розвалі СРСР та створенні ні від кого незалежної Української Соборної Держави. Тому і ставлення ОУН (б) до держав та політичних рухів залежати від їх антибільшовицької позиції. Боротьба за визволення всіх українських земель і об'єднання їх в одну соборну незалежну державу велась і вестиметься, спираючись на власні сили українського народу. ОУН відкидає орієнтації на чужі сили, зокрема на історичних ворогів українського народу. Ця боротьба мала (більше шансів на успіх, якщо одночасно роз горнулася б серед усіх поневолених націй СРСР. Спільна боротьба повинна проходити під гаслом, що його висувала ОУН (б): "Свобода народам і людині!"

Незабаром після Другого збору ОУН (б) буд створено Головний військовий штаб на базі існуючого військового осередку. Його очолив сотник О. Гайсин, який розгорнув роботу по підготовці військових кадрів для майбутнього ходу на схід.

Як свідчив Я.Стецько, заступник провідника колишній голова Українського державного правління (уряду, створеного у Львові 30 червня 1941 році. С. Бендера мав зустріч з Канарісом, „якому дуже чітко і ясно представив українські позиції, дістав з його боку повну підтримку української політичної концепції. Іншої думки дотримувалося нацистське керівництво. У листопаді від 18 вересня 1940 р. на ім'я керівника гестапо і СД Гейдріха А. Шікенданц зазначав, що після радянської окупації Галичини ОУН втратила своє політичне значення, тож не варто підтримувати діяльність, яка "загрожує безпеці держави" Побоюючись, щоб західні держави не використали українців проти Німеччини, бюро зовнішньої політики нацистської партії пропонувало відповідним службам поширювати чутки вирішення в майбутньому українського питання Мовляв, після перемоги над Англією і Францією Німеччина зможе "кинутись на більшовиків, вигнати їх з Польщі і таким чином вона створить незалежну Україну". Подібні заяви були; спрямовані на заспокоєння українців, створені ілюзії уваги до українського питання. Зрозуміло, це була тактика зволікання з метою призері на свій бік емігрантські сили українців.

Українські сподівання живилися й тим, що на українських землях, які увійшли до Генерального губернаторства, створеного на території Польщі, німці дозволили відкрити українські школи, культурні товариства, ожило релігійне життя. Виникли комітети допомоги і підтримки для біженців, що прибували з СРСР. Для координації їх діяльності У червні 1940 р. за згодою німців був створений Український Центральний Комітет. "В цій атмосфері — зазначав один з провідників ОУН Л. Ребет німецька політика видавалася прихильною до Української справи, і в громадській думці наших емігрантів утворилося уявлення, що німці є справжніми нашими союзниками".

Сподіваючись на прихильне ставлення німців до українського питання, ОУН(б) виступила ініціатором координації діяльності всіх політичних сил в еміграції, щоб спрямувати їхні зусилля в одне русло, тобто на боротьбу за суверенну Українську державу. 14 червня 1941 р. було видано відозву до всіх українців, підписану 116 визначними українськими політичними, державними, військовими та громадськими діячами в еміграції. "Великий історичний час, у якому живемо, — наголошувалось у документі, — вимагає від нас залишити осторонь всі непорозуміння і стати разом до служби тільки одній найбільшій справі —визволенню українського народу і відновленню Української Суверенної, ні від кого незалежної Соборної Держави" .

22 червня 1941 р. у Кракові відбулася нарада представників різних політичних партій в еміграції за участю С.Бандери, на якій створено Український національний комітет (УНК). Завдання останнього — очолити і розгорнути діяльність по налагодженню державного життя в Україні. Під час наради присутні дізналися про початок війни.

Керуючись постановами Другого збору, керівники ОУН(б) створили з дозволу й з допомогою німців два військових формування "Нахтігаль" і "Роланд". Німці розраховували, що ці підрозділи сприятимуть наступу військ. Плани оунівського керівництва були іншими: використати війну Німеччини з СРСР для розгортання боротьби за суверенну Україну.

Після початку війни похідні групи ОУН вирушили на схід. Спеціальна група, очолювана Я.Стецьком, діставшись Львова 28 червня 1941 р., розгорнула діяльність по проголошенню незалежності України. Члени групи скликали 30 червня під вечір прихильників українського національного життя. Як згадує один з тогочасних лідерів ОУН(б) М. Лебедь, збори "проголосили відновлення Української Самостійної Держави та схвалили ініціативу ОУН, покликавши Українське правління з Ярославом Стецьком як його головою-прем'єром. В кілька днів опісля створено Українську Національну Раду... Ці два акти були виявом самостійності волі українського народу"

Третього липня 1941 року провідних діячів ОУН (С. Бандеру, В. Горбового, Д. Андрієвського, В. Мудрого, С.Шухевича) запросили представники німецької влади у Кракові з метою з'ясування всіх деталей, пов'язаних з проголошенням Акту. Тут було остаточно з'ясовано політику німецьких урядових кіл щодо українського питання. На зустрічі помічник державного секретаря рейху Кундт пред'явив їм інформаційний листок, надрукований Українським національним комітетом у Кракові від 1 липня 1941 р., де йшлося про проголошення незалежної Української держави, і заявив: "Зміст цього циркуляру зовсім не відповідає фактам. Ні німецька влада, ні служби Берліна не поінформовані про існування українського уряду у Львові. Такий уряд не був створений на місці з їхньої згоди... Говориться також (у циркулярі), що німецький рейх і вермахт є вашими союзниками. Це не зовсім точно: фюрер єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує. Можливо, що українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але за смислом державної термінології ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянських регіонів".

С.Бандеру і Я.Стецька було затримано, посаджено під домашній арешт, а згодом переведено до концтабору Заксенхаузен. Тоді ж, у вересні 1941 р., було арештовано 15 керівних діячів і близько 300 членів ОУН (б). Багато з них були розстріляні, ув'язнені в тюрмах та концтаборах

2. Створення УПА (14 жовтня 1942 року)

Переломним моментом для настроїв українського населення в відношенні до німців мусіла бути реакція німецького уряду на Акт 30 червня 1941р. Так воно й сталося. Та гостроту цього перелому послабила на деякий час постава проводів опортуністичних, — а всеж таки українських, — середовищ, які стали запевняти український народ, що ця реакція німців є тільки акцією німецьких властей проти провокативного виступу одної екстремістичної групи і в ніякому випадку не акцією проти українського народу взагалі, ні проти українських самостійницьких змагань. Із-за цього, для успішного проведення політично-психологічної мобілізації українського загалу до протинімецької боротьби, яка була конечною передумовою переходу до загально-національного збройного резистансу, треба було відповідного часу, в якому повсякденна постава німців до українського населення в усіх ділянках життя підтвердила б аргументи політично-роз'яснювальної акції ОУН про принципову ворожість німецького окупанта до українського народу та його державницьких змагань.

Тому то, на Першій Конференції ОУН в вересні 1941 р. не приймається постанова про негайний перехід до загальнонаціонального збройного спротиву, але визначається як найближчі завдання:

є) пропагандивно-роз'яснювальна підготова до активної боротьби з німецьким окупантом, розкриття німецьких планів поневолення і колонізації України. Одночасно така ж акція проти нових намагань большевизації українських теренів, що її проводять насилані Москвою в Україну агенти й партизанські диверсійні групи;

є) збір та магазинування зброї;

ж) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.

Для, здійснення цих завдань в військовій ділянці Військова Референтура Проводу ОУН творить окремий Краєвий Військовий Штаб під керівництвом Військового Референта Проводу ОУН пор. Дмитра Грицая, пізнішого ген. Перебийноса, шефа штабу УПА, а опісля під керівництвом сот. Романа Шухевича, пізнішого ген. Т. Чупринки, Головного Командира УПА. З доручення цього КВШ переводяться в стан підпілля та продовжуються започатковані українською владою в червні 1941 р. старшинська школа в Мостах біля Львова та підстаршинська школа в Поморянах та організуються курси радистів, санітарної служби тощо. Сітка ОУН одержує доручення, щоб кожний провідний член перейшов в найближчому часі щонайменше підстаршинський вишкіл.

Одночасно з цим, дорученням Проводу ОУН починають організуватися збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи ОУН, які, втягаючи в свої ряди теж нечленів ОУН, приймають скоро загальнонаціональний характер. Своїм завданням ставлять вони самооборону місцевого українського населення перед сваволею німецьких, большевицьких та польських грабіжницьких банд. Так повстає мережа відділів УНС, — Української Національної Самооборони.

В квітні 1942 року наступним кроком у розробці програми дій ОУН стосовно становища в Україні стала Друга Конференція ОУН. В її рішеннях говориться про «близьку можливість збройної боротьби за Українську Державність в слушний час», якщо СРСР буде розгромлений або Німеччина виснажиться внаслідок втрат на фронті і внутрішніх потрясінь. Конференція ОУН-Б ухвалила низку рішень про посилення революційної діяльності і роботи по створенню повстанської армії. В квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи самооборони з членів ОУН-Б на чолі з С. Качинським (псевдонім Остап) та І Перегіняком — Довбенком. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). В серпні 1943 року визначилась остаточна структура УПА

У середині липня 1942 року Головна команда УПА видала наказ усім своїм «летючим бригадам» негайно розпочати заплановану другу фазу: збройні акції проти гітлерівців не тільки щодо адміністративних органів, а й також у всіх пунктах військово-стратегічного значення, а особливо — у системі транспорту та постачання фронту скрізь — від Чорного моря до Білорусії і Балтики. Слід, однак, зазначити, що активні воєнні дії ОУН(б) розпочала фактично з 1943 р. Найбільш масштабними вони були в районі Волині, Полісся і Поділля.

Перший відділ Української Повстанської Армії зорганізував на Поліссю в жовтні 1942 р. Остап, військовий референт Краєвогого Проводу ОУН на Північно-Західніх Землях. Правдиве назвисько Остапа — Сергій Качинський; він — син православного священника на Поліссі, колишній старшина польської армії.

Причиною цього, що перший відділ УПА повстає саме на Поліссю було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські "пляцуфки". На партизанку, як один із найкращих засобів модерної війни, звернули большевики пильну увагу вже від самих початків німецько-большевицького конфлікту. Тією справою інтересувалось так найвище командування Червоної Армії, як і керівні чинники большевицької партії. В висліді цього вже в перших місяцях війни починають появлятися на тилах німецької армії большевицькі партизанські загони, Полісся зі своїми непроходимими мочарами особливо надавалося для партизанських акцій і тому й стає воно головним тереном дій большевицьких партизан. Тут мали свій головний осідок большевицькі партизанські загони Колпака, Медвєдєва, Федоровича, Дяді Пєті, Шматовки, Круковци, Максимовци та інші. Поважніших боєвих акцій проти німців вони не провадили, а старалися лише викликати всюди настрій постійної непевности.

Також діяли на окупованій німцями території західної України загони СКВ (самооборонні кущові відділи). На території Галичини діяли загони УНС (Українська народна самооборона), на Буковині та Бессарабії із 1943 року діяли загони БУСА (Буковинська українська самооборонна армія) до них ми ще повернемось нижче. Також у 1943 році були інтерновані загони Тараса Бульби-Боровець а також бойові відділи ОУН”М”, але не в повному складі, частина особового складу перейшла до німців – з них був створений 31 каральний загін СС. На його рахунку каральні акції проти українського населення (наприклад спалення села Підгайці) .

Але головною метою бойових дій і боротьби ОУН-УПА було створення Української Незалежної Соборної Держави.

Українська Повстанська Армія стала дуже скоро всенаціональною армією. Основним завданням УПА була оборона українського населення. В зв'язку з цим майже кожний відділ УПА був зв'язаний з певною територією. А тому і в основу організаційної побудови УПА ліг принцип територіальності.

Ціла УПА поділяється на чотири групи: 1. УПА-Північ, що її терен дії обіймає Волинь і Полісся; 2. УПА-Захід, з тереном дій: Галичини, Буковини, Закарпаття і Закерзоння; 3. УПА-Південь на терені областей: Кам'янець-Подільської, Житомирської, Вінницької і південної частини Київської; 4. УПА-Схід, на теренах північної смуги Житомирської области, північної частини Київської области і на терені Чернігівської области.

Кожна із груп поділяється на Воєнні Округи (ВО), а Воєнні Округи, у свою чергу на Тактичні Відтинки (ТВ).

УПА-Північ має три Воєнні Округи: 1) ВО «Турів» охоплює Луччину, Володимирщину і Ковельщину; 2) ВО «Заграва» — райони: Сарни, Кос-топіль, Березно, Людвіполь, Стенань, Клесів, Рокітно, Дубровиця, Во-лодимирець, Рафалівка, Морочно, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лунинець і Пинськ; 3) ВО «Волинь-Південь», райони: Рівне, Клевань, Тучин, Межиріч, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Острожець, Демидівка, Млинів, Козин, Верба, Радивилів, Крем'янець, Шумськ, Додеркали, Почаїв і Ланівці.

УПА-Захід має шість Воєнних Округ: 1) ВО «Лисоня» — терен Тер-нопільщини по Дністер; 2) ВО «Говерля» — Гуцулыцина і Буковина; 3)ВО "Чорний Ліс" — Станиславівщина; 4) ВО «Маківка» — Стрийщина, Дрогобиччина, Самбіршина і Турчанщина; 5) ВО «Буг» — Львівщина; 6) ВО «Сян» — Закерзоння.

УПА-Південь мала три Воєнні Округи: 1) ВО «Холодний Яр», 2) ВО «Умань» і 3) ВО «Вінниця».

Тактичною військовою одиницею був курінь УПА, який мав три до чотири боєві сотні та потрібні технічні частини. Сотня складалася з трьох стрілецьких чот і однієї кулеметної, а чота з трьох роїв. Боєва сотня числила за правильником 136 бійців, фактично ж сотні УПА мали по 130-200 бійців. В групах УПА-Південь та УПА-Захід курінь становив найвищу самостійну одиницю і лише в випадках окремої потреби, для визначеної боєвої дії курені лучилися разом в певну оперативну групу. В УПА-Північ найвищою оперативною одиницею був загін, що складався звичайно з трьох до чотирьох куренів. Широко вживані терміни відділ і підвідділ не визначають величини частини, а є лише так сказати б, функціональним окресленням самостійного, або несамостійного діяння: самостійну структурально в даний час і на даному терені бойову одиницю називається відділом, а її частину підвідділом (в скороченні вд. і пвд.). В 1942 р. «відділ УПА» числив 10-150 бійців; в pp. 1943-1945, згл, до 1947 (в Карпатах) відділом називано звичайно курінь, а підвідділом сотню; від 1945 згл. 1947 р. «відділ УПА» становили 1-2 сотні, а то й неповна сотня, а підвідділ — чота; від 1948 р. — «відділ УПА» числить вже лише 50-100 бійців, а «підвідділ» — 10 до ЗО бійців.

Командують частинами командири: ройовий, чотовий, сотенний, курінний, командир (к-р) відділу, к-р підвідділу; все це окреслення виконуваних функцій, а не старшинські ступені. Справа старшинських ступенів стала предметом розгляду Головного Командування УПА щойно від половини 1943 p., головне в зв'язку зі старшинськими школами УПА, а остаточно розв'язала з моментом постання УГВР, якій передано право призначання та надавання старшинських ступенів. Функційні окреслення залишились, очевидно, й після цього і тому, напр., «сотенним» — отже, фактичним командиром сотні, —- міг бути сотник, майор, полковник, як і старшина нижчої ранги, а то й підстаршина.

Поодинокі курені згл. відділи були в діловодстві командування УПА зашифровані цифрою, наприклад:" Г4/24/Ш. Та загально кожний відділ і підвідділ, тобто курені й сотні, а в УПА-Північ теж загони мали свої окремі назви. В УПА-Північ, УПА-Захід і частинне на Закерзонні відділи називано іменем, чи вірніше псевдом їх командира, напр., курінь Голобенка, сотня Залізняка, загін Енея. В УПА-Захід курені й сотні прибирали собі окремі назви, напр., курінь Буковинський, сотня Авангард, сотня Сірі Вовки, сотня Бояри.

Кожний член УПА при вступі приймав (як колись, за козацьких часів), видумане призвище, зване псевдо. Це було конечним, щоб не наражувати на небезпеку жорстоких переслідувань окупантом членів рідні. Зрозуміло, що багато псевд повторялося (наприклад: в УПА-Північ в 1942 р. було трьох Остапів: Остап — військовий референт Краевого Проводу ОУН ПЗУЗ і командир першого відділу УПА; Остап — господарський референт Командування ВО «Заграва» і Остап — культ.-освітній референт ВО «Турів»),

Надзвичайно важливою справою для УПА було запілля, яке несло на своїх плечах основний тягар прохарчування УПА, розвідки й безпеки та спрямовування охотників в ряди УПА. Запіллям є поширена сітка рево-люційної ОУН, яка має в кожній українській місцевості свою клітину. ОУН має також свою зовсім окрему сітку й окрему організаційну структуру, — Українські Землі, у проводі яких стоїть Провід ОУН на Рідних Землях, поділяється на Краї з Краєвими Проводами (наприклад: Львівський Край, ЛК, з Краєвим Проводом, КП ОУН ЛК); Край ділиться на округи, округа на надрайони, надрайони на райони, а район на станиці і кущі. Все ж таки, будучи до певної міри адміністративним апаратом УПА,

ОУН — від Проводу ОУН на Рідних Землях аж до найнижчої клітини тісно пов'язана з сіткою УПА. І так — господарський референт кожної частини УПА мусить бути все в безпосередньому організаційному контакті з господарським референтом ОУН відповідної клітини; Служба Безпеки ОУН є одночасно Службою Безпеки УПА: оргмоб (організаційно-мобілізаційний) відділ Штабу УПА має свою мережу в усіх клітинах ОУН згори аж до низу. Подібно мається теж з іншими референтурами. Для кращої співдії обох формацій революційно-визвольної боротьби широко практикується персональну сполуку відповідних постів ОУН і УПА: Головний Командир УПА був весь час одночасно Головою Проводу ОУН на Рідних Землях; Командир УПА-Північ — одночасно Краєвий Провідник ОУН ПЗУЗ; Командир УПА-Захід — одночасно Краєвий Провідник ОУН КК. Це, очевидно, не є правилом, бо ж в УПА є й не члени ОУН, які, тим самим, займаючи високі пости в УПА, не можуть однак займати ніяких постів в ОУН.

Особливо тісне пов'язання УПА й ОУН приходить з моментом повороту большевиків у зв'язку з переходом до нових форм боротьби. Перед розгорненням широкої збройної боротьби УПА, діяли, боєві групи ОУН, розростаючись шляхом приєднання до тієї боротьби й нечленів ОУН в відділи Української Народньої Самооборони. Основною прикметою боєвих груп ОУН та відділів УНС, яка відрізняла їх від відділів УПА було те, що їхні члени жили й працювали, як звичайні «цивільні» і тільки на поклик свого командування брали заховану зброю до рук, щоб виконати визначене бойове завдання і знов розійтись по домівках. До таких форм боротьби було постановлено перейти після приходу большевиків, і в зв'язку з цим вже напередодні приходу большевиків твориться на взір колишніх відділів УНС — Самооборонні Кущеві Відділи, СВК.

СКВ повстають шляхом скріплення клітин ОУН боєздатним елементом УПА, який прикріплюється до визначеної місцевости, коли можливо, то як легальних мешканців, а якщо це неможливе, то як підпільників, що живуть постійно нелегально. Вже до творення СКВ в кожному селі було10-30 осіб, зв'язаних якимись функціями, звичайно адміністративного характеру, з УПА. Були це члени й нечлени ОУН. З наближенням большевиків, особи менше випробувані в важкій, революційній праці звільняється від дальшої праці, а за те скріплюється кожну станицю боєздатним елементом з рядів УПА. 4-7 станиць становили саме такий СКВ, Самооборонний Кущевий Відділ, що був адміністративною одиницею збройного підпілля, спроможною діяти самостійно.

СКВ числив 30-50 люда, тобто 3-4 рої. В проводі СКВ стоїть Провід СКВ, що в його склад входять: кущовий, який керує цілістю революцій-но-збройної боротьби на даному терені. військовик, званий теж командир СКВ, який є заступником кущового, завідує всіми військовими справами терену дій СКВ і командує СКВ під час боєвих дій, господарник, пропагандист, референт СБ (служби безпеки) і референтка УЧХ (Українського Червоного Хреста). Бойове ядро СКВ становить боївка СКВ. Кущовий, член ОУН, підлягає ступневе вищому провідникові ОУН; командир СКВ, член або не член ОУН, підлягає оргмобові (організаційно-мобілізаційному відділові ГВШ) УПА. Збройні акції переводить СКВ самостійно, разом з іншими СКВ, або з відділом чи підвідділами УПА, в останньому випадку під командуванням командира даного відділу УПА.

В відношенні до відділів УПА, СКВ дбає про їх прохарчування й поста-чання одягу, організуючи звичайно в окремих лісових криївках харчеві й одягові магазини ще до приходу відділу УПА туди, виконує функції зв'язку і переймає під свою опіку ранених і хворих бійців УПА. Раненими і хворими опікуються безпосередньо станиці УЧХ, які крім цього займаються суспільною опікою, піклуються вдовами і сиротами по поляглих бійцях УПА та членах підпілля.

Організаційну форму СКВ випробувано вперше зараз після приходу большевиків на Поліссі. Вона вповні виправдала себе і скоро вся Волинь,а далі й Галичина, Буковина й Закерзоння вкриваються сіткою СКВ. Таким способом розв'язано насамперед складне питання про харчування бійців УПА і — утруднено ворогові поборювання УПА й підпілля та закріплювання большевицької окупації. Завдяки СКВ стало можливим організувати майже в кожній місцевості негайні оборонні збройні акції та наносити ворогові зовсім несподівано болючі удари. При організаційній справності підпілля, невеликий відділ, чи підвідділ УПА, з'явившись в якійсь околиці, спираючись на СКВ, в випадку потреби — розростається за одну ніч в сильну боєву частину і, перевівши визначену акцію знов малі є, щоб так зручно присмикуватись крізь ворожі застави.

Всією діяльністю УПА керує Головне Командування УПА, тобто Го-ловний Командир УПА, заступник Головного командира УПА і ГВШ, Головний Військовий Штаб, в проводі якого стоїть Шеф Головного Військо-вого Штабу УПА, або коротше Шеф Штабу УПА.

ГВШ складається з таких відділів:

1. Організаційно-мобілізаційний, званий теж у певному періоді опера-тивним;

2. розвідчий;

3. господарчий;

4. вишкільний;

5. пропагандивний;

6. політ.-виховний;

Групами командують Командири груп, отже: Командир УПА-Північ; Командир УПА-Південь; Командир УПА- Захід і Командир УПА-Схід, при співпраці Заступника Командира і КВШ, Краевого Військового

Штабу. Структура КВШ тотожна зі структурою ГВШ. Паралельну по-будову мала й Команда ВО, Воєнної Округи.

Штаб куреня становили: командир куреня, його заступник, адютант курінного к-ра, виховник і нач~лікар або нач-медсестра. Такий склад мала й команда сотні.

Все вище сказане про структуру УПА це, так сказати б, формальний скелет; як же ж, в цьому відношенні, виглядала й виглядає жива УПА. Щоб дати відповідь на це питання, треба розглядати розвій і стан кожної із чотирьох груп окремо.

УПА-Північ.

Першою почала організуватися УПА-Північ. В жовтні 1942 р. постало два відділи УПА — Остапа (Сергія Качинського) і Довбенка-Коробки (Перегійняка), що скоро осягнули стан сотень. В листопаді і грудні ор-ганізуються три дальші сотні: Дороша, Крука і Ґонти. В лютому 1943 р. це вже були курені. Цілістю дій і, головне, організаційною розбудовою керує уповноважений делегат КВШ при Проводі ОУН полк. Шелест, відомий теж під псевдами Конрад і Зов (справжнє прізвище: Василь Сидор), як перший Шеф Штабу УПА (Північ). Наглий розріст УПА приходить між 20. і З0 березня 1943 p., коли волинські і поліські допоміжні частини української поліції масово переходять в ліс до УПА.

Першим Командиром УПА (Північ) стає «з уряду» Провідник ОУН на Північно-Західніх Українських Землях Охрім (полк. Роман Клячківський) приймаючи псевдо як Командир УПА (Північ) — Клим Савур. На цьому пості він був затверджений Головним Командуванням УПА і залишився на цьому аж до своєї геройської смерти 12 лютого 1945 р.

Весною 1943 р. в ряди УПА вступає колишній полковник УНР, один із командирів Зимового Походу, Леонід Ступницький і йому передає полк. Шелест пост Шефа Штабу УПА (Північ). На цьому пості працює Л.Ступницький, піднесений опісля постановою УГВР до ступеня генерала, як ген. Гончаренко невтомно аж до своєї геройської смерти З0 липня 1944 р. Полк. Шелест повернувся до праці в ГВШ, що його тоді знов обняв (в той час в ранзі майора) Тарас Чупринка (Роман Шухевич).

В зв'язку з охопленням дією УПА всього терену Волині й Полісся, приходить рішенням Головного Командування УПА організаційне офор-млення Воєнних Округ. ПЗУЗ поділено на три подані вище ВО, в яких пости командирів обняли: ВО "Турів" — к-р Рудий, ВО "Заграва" — к-р Пташка (Сильвестер Затовканюк), ВО " Волинь-Південь" — к-р Береза. В серпні 1943 р. разом з «Поліською Січчю» Т. Бульби переходить до УПА трьох кол. полковників УПА: полк. Кульжинський, полк. Литвиненко і полк. Н., які входять до Волинського КВШ як Штабу УПА-Північ, переймаючи одночасно: полк. Кульжинський — організування і вишкіл кавалерії, а полк. Литвиненко — організування та вишкіл артилерії. Членом Штабу У П А-Північ стає теж майор Поль-Польовий (член групи полк. А. Мельника), який в тому ж часі включається в УПА з усім своїм відділом. Майор Польовий переймає ведення старшинських шкіл УПА.

В вересні 1943 р. ВО "Турів" і ВО "Заграва" було злучено в одну оперативну групу «Лісова Пісня», її командиром став сотн. Дубовий, заступником по справам адміністративним к-р Юрко, заступником по справам військовим к-р Штаєр (Дмитро Корійець). Та в лютому 1944 р. коли Командир ВО «Заграви» Пташка впав в бою, привернено розділ обох ВО; сотн. Дубовий задержав командування ВО "Заграва".

В час переходу фронтів стан УПА-Північ) був такий:

Командир УПА-Північ: полк. Клим Савур (Роман Клячківський), заст. к-ра: полк. Карпович-Крем'янецький (Михайло Медвідь) Шеф Штабу ген. Гончаренко (Леонід Ступницький).

ВО «Турів»: Командир — майор Рудий; заст. к-ра Вовчак; шеф штабу: майор-Богун.

1. Загін ім. Богуна, командир — полк. Острівський,

Курені: Щуки, Назара-Криги, Ярока, Ливара.

2. Загін «Помста Полісся», командир — Верховинець.

Курені: Голобенка, Яреми, Юрка.

3. Загін ім. Наливайка, командир — Н.

Курені: «Орли», к-р Код, Мухи, Громи, Кубіка.

Крім цього, три курені окремих доручень: Курені: Базаренка, Берези, Сокола.

ВО «Заграва». Командир Пташка (Сильвестер Затовканюк), загинув25. лютого 1944 р., по його смерти, Командир ВО — майор Дубовий, заст. к-ра—сотн. Івахів, Шеф Штабу — майор Макаренко.

1. Загін ім. Коновальця, командир — Ярема. Курені: Кори, Лайдаки, ім. Богуна.

2. Загін Енея, командир — Еней. Курені: Дороша, Кватеренка-Польового, Ґонти, Верещаки (курінь окремих доручень).

3. Загін Дубового, командир — Дубовий. Курені: Шакали, Шавули, Гострого.

4. Загін Олега, командир — Олег. Курені: Чутки, Цигани, Евгена.

ВО «Волинь-Південь», командир — Береза, Шеф Штабу — Черник.

1. Загін Крука, командир — Крук. Курені: Буревія, Докса, Дика, Бистрого (курінь окремих доручень).

2. Загін Н.

Курені: Гордієнка, Меча, Дуная.

Після смерти полк. Клима Савура, Командиром УПА- Північ став полк. Карпович-Крем'янецький (Михайло Медвідь), який загинув 4.червня 1945 p., а після нього майор Дубовий, якого підпис стрічаємо на "Зверненні Воюючої України" з 1949 р.

УПА-Південь.

Почин до створення УПА-Південь дала Похідна Група ОУН-Південь, що в складі ок. тисячі членів вирушила в червні 1941 р. на терени південної України. Молоді революціонери — члени похідної групи зустрілися на південних просторах України з безоглядним переслідуванням зі сторони нових окупантів і — з надсподівано прихильною поставою до революційно-визвольного руху та зрозумінням справи зі сторони місцевого українського населення. В таких містах як Одеса, Кривий Ріг. Дніпропетровськ, Маріупіль та Сталіне повстають скоро сильні центри революційного підпілля, зложені з місцевого українського населення і керовані переважно місцевими націоналістами-революціонерами. Одеса стає центром друкування підпільної літератури для всієї України, зокрема ж тут друкуються всі відозви й брошури на мовах і письмом східніх народів.

Колоніяльна практика німців викликала повне розчарування й обурен-ня всього населення і серед місцевих членів і прихильників революційного підпілля зроджується думка про збройну протинімецьку партизанку. Цю думку скріплюють вістки про постання УПА на Поліссю й Волині і весною 1943 р. з ініціятиви завзятого націоналіста-революціонера, 60-літнього «Діда-Тараса», колишнього члена повстанських загонів в Холодному Ярі, організуються в тому ж Холодному Ярі перший наддніпрянський курінь УПА під командуванням к-ра Костя. Скоро після цього повстає другий відділ УПА в Уманщині під командуванням к-ра Остапа, а далі курінь під командуванням к-ра Саблюка, що широко вславився своїми подібними боями з німцями та большевицькими партизанами в Уманщині, Вінничині та Кам'янець-Подільщині.

Літом 1943 р. Головне Командування УПА призначає Командиром УПА-південь полк. Батька (Омеляна Грабця), який до часу цього іменування займав пост Командира ГВО — Головного Військового Осередка.

В час переходу фронтів стан УПА-Південь був такий: Командир УПА-Південь: полк. Батько (Омелян Грабець), Заст. Командира: Антон (загинув 24. грудня 1943 р.), Шеф Штабу: Кропива (загинув 13. червня 1944p.).

1. ВО «Холодний Яр»: Командир — Кость.

Шеф'Штабу — Дід Тарас. Курені: Саблюка, Довбуша.

2. ВО «Умань»: Командир — Остап,

Шеф Штабу — Нюра. Курені: Довбенка, Бувалого, Андрія-Шума.

3. ВО "Вінниця": Командир — Ясень. Курені: Сторчана, Мамая, Буревія.

Під час переходу фронтів курені ВО «Вінниця» і ВО «Умань», відступаючи на Волинь, вступили в відверті великі бої з «заградітєльними отрядами НКВД» болыпевицьких фронтових військ (великі бої в Губернських лісах) і в важких тримісячних боях понесли надзвичайно важкі втрати. Важкі втрати понесли й курені ВО «Холодний Яр» і тому після смерті командира полк. Батька (загинув 10. червня 1944р.) групу УПА-Південь постановою Головного Командування УПА розформовано. На теренах, де діяла УПА-Південь, залишились в районах великих лісів лише невеликі відділи УПА, а решту уцілілих частин УПА-Південь включено в УПА-Північ, згл. в УПА-Захід.

УПА-Схід.

Основи для повстанських відділів УПА-Схід повинні були покласти військовики — члени Середньої та Північної Похідних груп ОУН. Та члени обох цих груп лише в невеликій кількості добилися до місць свого призначення, впавши вже в перших місяцях жертвою масових арештів і розстрілів, що їх про водило гестапо. Крім цього, цей терен був весь час надто близько фронту. Тому УПА-Схід так і не вспіла набрати таких остаточних форм, як три інші групи. Окремого командування для УПА-Схід не створено. На цьому терені діяли і діють лише поодинокі повстанські частини, про які, ми маємо сьогодні ще надто малодокументального матеріялу.

Літом 1943 р. вирушив з Пустомитських лісів в рейд на північно—східні українські землі з частиною свого загону к-р Еней. (УПА-Північ, ВО«Заграва»). Він дійшов через Коростень до Малинських лісів і задержався тут аж до пізньої осені, коли на візвання Командування -УПА-Північ мусів повернутися на Волинь. Деякі відділи з загону Енея перейшли Дніпро й осілись у чернігівських лісах. Після повороту Енея, на просторі Коростень—Чернігів залишились частини куреня Верещаки та Евгена.

Весною 1944 р. вирушає на схід, перейшовши в північній Житомирщині фронт, курінь Дороша з загону Енея.

Але, у звідомленнях командирів загону Енея з рейду літом 1943 р. говориться про те, що на теренах північної Київщини та на Чернігівщині вони зустрілись з діючими вже там місцевими відділами українських повстанців. Та докладніших даних про них покищо не має.

УПА-Захід.

На терені Галичини вже в 1942 р. розрослись боєві групи ОУН в Українську Народню Самооборону, УНС. УНС це ще не повстанська армія, — головно в першому році свого існування, — бо її члени не перебувають постійно при зброї, а тільки в випадку потреби беруть її в руки. Все ж таки, вона, як виразний перехід до збройного спротиву та як вихід в організуванні, активної боротьби поза рамки організації, становить другий етап протинімецької боротьби, етап переходу від політичного спротиву до всенародного збройного резистансу. Назва стала популярною і хоч з моментом створення УПА, УНС влилась в рямці УПА, то вживання назви УНС залишилась аж до кінця 1943 р.

Причиною цього була, насамперед, особлива політично-психологічна атмосфера, яка панувала в той час в Галичині. Деякі галицькі середовища, іменно, розвинули були сильну пропаганду проти українського революційно-визвольного руху, переконуючи український загал, нібито революційні дії ОУН провокують німців до протиукраїнських виступів. Тому, з пропагандивних мотивів, — підкреслювання самооборонного характеру збройних дій українського підпілля на терені Галичини мало особливе значення.

Та під кінець 1943 р. ситуація вже й під цим оглядом дозріла і від перших днів 1944 р. назва УНС зникає зовсім, щоб зробити місце загальній назві УПА-Захід.

Те саме сталось і зі збройним підпіллям на Буковині, що теж до кінця1943 р. носило свою назву Буковинська Українська Самооборонна Армія, БУСА, ставши після цього частиною УПА-Захід. Командиром БУСА був Луговий.

Організацією УНС та переходом її на УПА-Захід керували члени ГВШ— Головного Військового Штабу УПА: полк. Лицар (Олекса Гасин) на терені Карпат, а на терені Львівщини й Тернопільщини полк. Шелест(Василь Сидор), який став теж Командиром УПА-Захід.

В час переходу фронтів стан УПА-Захід був такий: Командир УПА-Захід: полк. Шелест-Вишитий (Василь Сидор), Шеф Штабу: сотн. В. Хмель.

1. ВО «Лисоня»: Командир — майор В.Грім. Курені: «Холодноярці», командир Град, «Бурлаки», «Лісовики», «Рубачі», к-р Чугайстир, «Буйні», «Голки».

2. ВО «Говерля»: Командир — Степовий, від березня 1945 р. Хмара. Курені: «Буковинський», к-р: Лісовий; сотні: «Авангард», к-р: Павленко, «Сірі Вовки», к-р: Бистрий, «Бояри», к-р Боярин. «Перемога», к-р: Недобитий; к-ри сотень: Підгірський, Дорошенко,Хмара.

«Гайдамаки», к-р: Рен; сотні: «Сурма», «ім. Богуна», «ім. Ґонти».

«Гуцульський», к-р: Тиса; сотні: «Черемош», «Чорногора», «Говерля».

«Карпатський», к-р: Козак, сотні «Березівка», «Трембіта», «ім. Ко-лодзінського».

3. ВО «Чорний Ліс», Командир: полк. Різун-Грегіт (Микола Андрусяк) Курені: «Смертоносні», к-р: Чорний, «Підкарпатський», к-р: Прут, «Дзвони», к-р: Хмара, «Сивуля», к-р: Іскра, «Довбуш», к-р: Гамалія, «Бескид», к-р: Довбуш, «Месники», к-р: Благий.

4. ВО «Маківка», Командир: майор Козак. Курені: «Льви», к-р: Н., «Булава», к-р: К., «Зубри», к-р: Прут, «Летуни», к-р: Летун, «Журавлі», к-р: Г., «Бойки, ім. Хмельницького», к-р: Грузин, «Басейн», к-р: Тараско.

5. ВО «Буг», Командир: полк. Вороний. Курені: «Дружинники», к-р: Черник, «Галайда», к-р: Ем, «Кочовики», к-р: Штиль, «Переяслави», к-р: Бриль, «Тигри», к-р: Ромко, «Перебийніс», к-р: Шумський.

6. ВО «Сян», Комавдир: Орест.Курені: „Вовки", к-р: Ягода-Черник; сотні: "Вовки І", к-р: Карпо; «В. II», к-р-Дуда; «В. III», к-р: Багряний.

«Месники», к-р: Залізняк; сотні: «Месники І.», к-р: Шум; «М II » к-р-Біс, Баглай; «М. III.», к-р: Ярий; "М. IV.", к-р: Туча; "М. V." к-tr Калинович.

Курінь: Рена, к-р: Рен; сотні: 1. Бурлаки, 2. Веселого, 3. Іскри." Евгена, к-р: Евген.

7. Курені окремого призначення: «Сіроманці», командир Яструб; «Полтавці», к-р: Максим; «Чорноморці», к-р: Сич.

Після переходу фронтів, зокрема в час великих боїв на Закерзонні 1946-1947 pp., в ВО «Сян» діяли «відділи УПА» Величиною по 130-180 бійців:

1. ТВ (Тереновий Відтинок) «Лемко»: к-р майор Рен: Відділ: Бурлаки, Громенка, Хріна—(120 людей), Мирона — (120 людей), Ластівки, Стаха, Бурого, Біра, Дідика, Бродича, Семена, Крилача, Орського.

2. ТВ «Бастіон» Щеремищина), к-р майор Залізняк: був курінним v Ярославщині

Відділи: Хоми, Байди, Чорного, Осипа, Черника, Нечая, Зруба.

3. ТВ «Данилів» (Холмщина), к-р сотник Б.

Відділ: «Вовки І», к-ри: Капка, в лютому 1946,

Кропива 13.5.1946, Яр в серпні 1947 р. «Вовки II», к-ри: Лис, Дуда в серпні 1947. «Вовки III», к-ри: Зірка в лютому 1946,Гайда 28. II. 1946, Давид в серпні 1947 р. «Галайда II», к-ри: Куліш, Ворон, «Кочовики», к—р: Штиль.

Після реорганізації на відділи УПА в районі Карпат і Підкарпаття в pp. 1947-48 діють відділи: Авангард, Басейн, Березинський, Березівський, Бистрі, Бистриця, ім. Богуна, Булава, Вершники, ім. Вітовського, Гуцули, ім. Ґонти, Дзвони, Дністер, Довбуш, Донського, Дружинники, Жубри, Журавлі, Заграва, Залізні, ім. Колодзінського, Крути, Летуни, Лели,Наддніпрянці, Непоборні, Опришки, Рисі, Сивуля, Сірі, Сірі Вовки, Сіроманці, Смертоносці, Спартак, Сурма, Сурмачі, Трембіта, ім. Хмель-ницького, Хорти, Черемош, Чорні Чорти, Чорнота, Чорногора.

Про величину та склад куренів і сотень УПА, з періоду до переформування їх в відділи величиною 1-2 сотень, пише у своєму спогаді один із запрошених з-поза старшинського складу УПА викладачів старшинської школи, який сам про себе подає: «Автор цього спогаду не був ніколи членом ОУН, не мав псевда, не ходив на стрічі і не робив атентатів. Що більше, він не може сказати про себе, щоб був молодиком. В умовах першої світової війни доводилося йому кінчати старшинську школу, а в Визвольних Змаганнях міряти широкі поля і степи України». Значить, —людина об'єктивна і військове фахова:

"При столі зібрався ввесь штаб куреня "Орли" з курінним К., ко-лишнім легіоновим старшиною, на чолі. З-поміж сотенних — двох б.старшин Червоної Армії, два другі — бувші легіоністи. Крім цього, до штабу входили ще: виховник, ад’ютант, медсестра й дві інші жінки, — це все з кадрів ОУН. Всі вони одягнені в одинакові однострої з відзнаками військових ступенів на рукавах (курінний — 1 широкий пасок, сотенний— З вузькі, чотові — 2, ройові — 1 срібний пасок). Убрання дреліхові, яку всіх вояків, емблема «Орла» на горішній частині лівого рукава. Довідуюсь, що курінь "Орли" входить у склад Н. групи, має 4 сотні по200 стрільців, кожна сотня в скалді 3 стрілецьких і одної кулеметної чоти, в стрілецькій чоті по 4 рої й гранатометна ланка. Разом на озброєнні куреня 48 «дегтярів», 16 «максимів», 12 легких і 4 важких гранатомети. Крім цього, всі старшини й підстаршини озброєні в автомати. Поза курінем в селі є ще «самооборона», до якої входить біля 500 люда резерви з 14 кулеметами й 1 гранатометом. Разом у селі є около 1.300 люда залоги з озброєнням, що рівняється силі «дивізії» з часів Визвольних Змагань, —сміючись завважує курінний. Курінь входить у склад Н. групи, що складається з 4 українських і 1 азербайджанського куренів, подібного складу,1 кінно-козацької сотні та сотні полевої жандармерії. Харчевий стан групи (мова тут про загін ім. Наливайко з ВО «Турів», УПА-Північ — П.МЛ, около 4.500 люда, але в випадку небезпеки або загрози цей стан, дорогою мобілізації, підноситься до 8.000 люда". (М-ч: «Перша старшинська школа УПА», спомин, «До зброї», ч. 2. червень 1946 p.).

Набір рекрутів до УПА міг відбуватися, очевидно, єдино на принцип добровільносте. Правда, були зразу думки про загальну мобілізацію до УПА всього боєздатного українського елементу, та практичне здійснення цього виключає сам характер боротьби УПА. Примусова участь в боях можлива лише по стороні регулярних армій і ніколи по стороні партизанських відділів. Про це повчально говорить єдиний, мабуть, в історії УПА випадок примусового набору до УПА, застосований "аргмобом" Юрченком на власну руку в Грубешівшині осінню 1944 p.: мобілізований ним курінь УПА в першому бою з большевиками, зазнавши болючих втрат, розлетівся зовсім, а сам командир Юрченко, заломаний такою невдачею, попавши живим в руки ворога, перейшов на його службу і, взаки недавні друзі його зліквідували, вспів нанести українському підпіллю болючіудари, зрадивши большевикам деякі криївки та підпільні зв'язки. Партизанська боротьба вимагає від кожного члена незвичайної мужности, посвяти й видержливости і тому корисним членом УПА міг стати лише той, хто добровільно і твердо рішив принести себе в жертві Батьківщині.

Чужонаціональні частини в УПА були організовані на національному принципі в сотні і курені, і, якщо це були сотні, то входили в склад котрогось куреня УПА, а якщо курені то в склад загону УПА. Перший національний курінь в УПА створили в половині 1943 р. узбеки під командуванням майора Ташкента, який в березні 1944 р. попав ранениму большевицький полон і був розстріляний. В цій же ВО "Заграва" організується, майже одночасно з узбеками, курінь грузинів (в Рівенщині)та ашотів і сотня кубанців. В ВО "Турів" першим організується курінь азербайджанців. Кількість чужонаціональних частин в УПА дійшла в час переходу фронтів до 15 куренів. Австрійці, бельгійці, французи, німці і югослави своїх окремих частин не створили, а входили поодиноко в склад інших частин (югослави, німці), або працювали в адміністрації УПА(австрійці, бельгійці, французи).

Невдачею закінчилась спроба організації російської частини. Сотня росіян (москалів), зложена зі самих старшин і підстарший, була зор-ганізована в 1943 р. в ВО "Заграва". Сотня брала участь в боях з німцями і навіть відзначилась хоробрістю. Одначе за часті конфлікти з іншими частинами та поодинокими членами УПА змусили Командування УПА розформувати цю сотню.

КОМАНДУВАННЯ УПА

Зав'язком Головного Командування УПА став ГВШ, Головний Військовий Штаб ОУН, що зразу називався КВШ, Краєвий Військовий Штаб, створений напередодні вибуху німецько-большевицької війни у виконанні Військових Постанов И-го Великого Збору ОУН в квітні 1941р., в яких говориться:

1. Для здійснення своїх цілей ОУН організує й вишколює власну військову силу.

2. Завданням військової сили ОУН є:

а) зорганізувати й перевести збройну боротьбу ОУН за перемогу ураїнської

Національної Революції й здобуття Української Незалежної Держави,

б) бути пробоєвою силою й опорою ОУН у цілій П боротьбі,

в) бути ядром Української Армії в Українській Державі.

3. В часі політичного поневолення, ОУН організує при допомозі Військового Штабу ОУН на всіх українських землях і закордоном військові осередки, виховує і підготовляє військових провідників-організаторів та військових фахівців, організує і підготовляє військові кадри, кермує й координує цілістю військової роботи та опрацьовує воєні пляни, узгоднюючи політичне положення.

При допомозі тих же осередків і кадрів впливає на українську суспільну думку, пропагує серед неї військову справу, організує самонавчальні військові курси і т. п.

4. Завдання Військового Штабу й військових осередків ОУН в часі повстання є зорганізувати збройну силу Революції та керувати військовими акціями на землях,

5. У збройному повстанні, ОУН організує й веде до бротьби всіх українців, без огляду на їх політичні переконання.

6. Українська Армія змагатиме до виховання вояка-громадянина. Прищіплюване йому за час цілої військової служби й позавійськового виховання почуття соборности, великого призначення, відповідальносте, героїзму й посвяти в парі з залізною дисципліною! Твердим вояцьким вишколом, — злучить українців усіх земель в один національний моноліт.

7. Українська воєнна доктрина, опираючись на аналізі духових прикмет українця, історичній традиції, геополітичних умовинах України ти узгляднюючи воєнні модерні засоби, має дати українській Армії своєрідну стратегію й організацію, які в свою чергу дадуть змогу якнайкраще використати всю силову натугу Української Нації.

8. Весь порив великих ідей українського націоналізму та вся сила динаміки Української Революції знайде своє втілення в українській революційній армії, яка повстане в боротьбі цілого озброєного народу, дасть йому силу й перемогу та понесе ідеї Української Революції, — свободи народів, — поза межі Рідної Землі."

У виконанні цих постанов постає КВШ — Краєвий Військовий Штаб ОУН під керівництвом майора Перебийноса (Дмитра Грицая),військового референта Проводу ОУН; після його арештований весною1943 р. керівництво КВШ переймає майор Тур (Роман Шухевич), що саме тоді утік з німецької тюрми. Членами КВШ, згл. керівниками поодиноких його відділів були:

1. Організаційно-мобілізаційний відділ: майор Лицар (Ол. Гасин);

2. розвідчий — Вейс;

3. господарчий — Чорнота;

4. вишкільний — майор Вадим (Степан Новицький, що вживав теж псевд: Спец і Степ); сотн. Вишитий-Шелест (Василь Сидор); полк. В.Євтимович; пор. М. Д.

5. пропагандивний — Стояр (Ярослав Старух); Шаблюк-Шугай (Йосип Позичанюк);

6. політ-виховний: Батько (О. Грабець); В. Коваль; проф. Л. Ш.; Омель-ко

У зв'язку з організуванням УПА на Поліссі й Волині й УНС в Галичині, осінню 1942 р. цей КВШ — Львів переіменовується на ГВШ — Головний Військовий Штаб і організується ще два КВШ: Карпатський КВШ для галицької УНС і Волинський КВШ для УПА (Північ).

В вересні 1943 р. приходить формальне відділення Головного Команду-вання УПА від Проводу ОУН. ГВШ ОУН перемінюється в ГВШ УПА ітвориться пост Головного Командира УПА, що його в ранзі підполковника і під новим псевдом Тарас Чупринка обіймає Роман Шухевич, підвищений постановою Української Головної Визвольної Ради з 9. лютого 1946 р. доступня генерала, з датою старшинства від 22 січня 1946 р. Волинський КВШ ОУН стає Штабом УПА-Північ, що його очолює ген. Гончаренко (Леонід Ступницький), а Карпатський КВШ ОУН — в січні 1944 р. —Штабом УПА-Захід, під керівництвом майора Вадима.

Все це було формальною легалізацією стану, що фактично існував вже від весни 1943 р.

Фактичне керівництво всієї УПА від весни 1943 p., а дещо пізніше й формальне, опинюється в руках трійки, що її становлять: Головний Командир УПА пполк. Тарас Чупринка, Командир Запілля Павленко (Ро-стислав Волошин) і політичний керівник УПА Шаблик-Шугай (Йосип Позичанюк). (Характеристичне, що за територіяльним походженням вони: Шухевич — Галичанин, Волошин — Волиняк, Позичанюк— наддніпрянець).

Шефом Штабу УПА був, очевидно, від моменту переміни ГВШ ОУН на ГВШ УПА та створення посту Головного Командира УПА — керівник ГВШ, що ним став знов майор Перебийніс, визволений боївкою ОУН з німецької тюрми. Та формально пост Шефа Штабу УПА встановлено щойно на початку 1945 р. Після смерти ген. Перебийноса (в ранзі генерала від 1 листопада 1945 р.), пост Шефа Штабу УПА обняв на початку1946 р. — тоді майор, а від 22 січня 1948 р. полковник — Лицар, (Олександер Гасин). По смерти полк. Лицаря в липні 1949 p., в. о. Шефом Штабу УПА став майор В. Сокіл.

Надсподівано скорий ріст УПА дуже загострив питання старшинських кадрів взагалі, вже в перших місяцях існування УПА. Зрозуміло, що за законом кожної революційної армії, старшинські пости в УПА обсаджувано не за формально-фаховими кваліфікаціями, а відповідно до виявлених прикмет характеру та здібностей. Та це не розв'язувало питання фахових кваліфікацій. Войськові вишколи, організовані й переводжувані ОУН, давали загальне, елементарне військове знання, не вистарчаючи однак для вишколення фахових старшин. А кількість старшин, що прийшли з Українського Легіону, та колишніх старшин ЧА та польської армії була абсолютно не вистарчаюча. Тому вже в 1943 р. на Волині і в Карпатах організуються Старшинські Школи УПА.

Командиром першої Старшинської Школи УПА на Волині був майор Польовий, командиром старшинської школи УПА-Захід — майор Хміль. Волинська Старшинська Школа УПА-Північ випустила до весни 1944 р. два старшинські та три підстаршинські турнуси, Старшинська Школа УПА-Захід — два старшинські і два підстаршинські турнуси. Разом, — враховуючи теж підстаршинські школи при різних ВО, —Старшинські Школи УПА вишколели до весни 1944 р. ок. 2.000 старшин і ок. 3.000 підстарший.

Весною 1944 р. обидві Старшинські Школи злучено в одну Старшинсь-ку Школу УПА "Олені" в Карпатах. Командиром її став майор Польовий. Школа "Олені" перевела два старшинські курси, — перший від 1березня до 18 липня 1944р. і другий від 20 липня до листопада 1944 р. На обох курсах вишколювалось по ок. 500 курсантів, в тому ок. 225 кандидатів на старшин і 275 кандидатів на підстарший.

Майор Польовий, Командир Старшинської Школи УПА-Північі, опісля, об'єднаної Старшинської Школи УПА "Олені", належав, як це ми вже згадували на іншому місці, до партійно-політичного середовища полк. А. Мельника. Нав'язуючи до того він, за відомом і згодою Головного Командування УПА, пробував притягнути до участи в Старшинські Школі УПА, та в УПА взагалі, — згадане середовище. Його ініціатива зустрілась з підтримкою члена ПУН-у Ольжича-Кандиби, який прислав в коротці до Старшинської Школи УПА кільканадцять замітніших членів групи полк. А. Мельника. На жаль, становище Ольжича-Кандиби ПУН несхвалив. Коротко після цього, Ольжича-Кандибу заарештувало гестапо за зв'язок з бандерівцями" і закатувало його в казематах концтабору Саксенгаузен.

Викладачами в Старшинській Школі УПА-Північ були: сотник Босий, майор Лісовий, майор Степовий, майор Кацо і майор Гамалш. Сотник Босий, галичанин, б. старшина українського Легіону, майор Лісовий, Степовий і Гамалія — наддніпрянці, б. старшини Червоної Армії, майор Кацо — осетинець, б. старшина ЧА. Дохувником школи був о. д-р Рафаїл.

Викладачами об'єднаної Старшинської Школи У ПА "Олені" були: сот-ник Береза, наддніпрянець, (подібно як і майор Степовий) б. Викладач старшинської школи ЧА, автор знаменитого підручника основ партизанки; майор Степовий і майор Кзцо, що перейшли зі Старшинської Школи УПА-Північ; пор, інж. Крутий, наддніпрянець, б. старшина технічних частин ЧА; сотник Ярема, старшина Легіону; політвиховник Руслан і керівник розвідки Ждан. Ад'ютантами Командира Школи були пор. Зміюка (Вітовський) і пор. Ткачук. Лікарами школи "Олені" були — д-р Максимович і д-р Кум, по національності, —як і лікар школи УПА-Північ, — євреї. На курсах викладалось: основи партизанки, тактика, теренознавство, наука про зброю, організація військова, дисциплінарний правильник, внутрішня служба, військова господарка й рахівництво, піонерська служба, маскування, санітарна служба, танкова справа, протилітакова оборона і, крім цього, ідеологія українського визвольного руху, та основи служби безпеки. Крім теоретичних викладів відбувалися весь час практичні вправи, досить часто в правдивих боях з дійсним ворогом.

Факт великої кількості в складі викладачів наддніпрянців, недавніх старшин Червоної Армії, не випадковий і відповідав станові всього старшинського складу УПА.

Під політичним оглядом — Українська Повстанська Армія, як це вже відмічено, підпорядковується Українській Головній Визвольній Раді, УГВР, як підпільному урядові України. У ГВРаді з цього титулу належить право признавання старшинських ступенів членам УПА, затверджування Керівних старшинських постів та признавання відзначень за хоробрість командирам і бійцям УПА.

Відносно останнього, то в УПА існують такі відзначення:

1. Відмічення;

2. Похвала;

3. Бронзовий Хрест Бойової Заслуги;

4. Срібний Хрест Бойової Заслуги ІІ-ої класи;

5. Срібний Хрест Бойової Заслуги 1-ої класи;

6. Золотий Хрест Бойової Заслуги ІІ-ої класи;

7. Золотий Хрест Бойової Заслуги 1-ої класи.

Ці відзначення "за виявлені в боях мужність і героїзм, за видатні заслуги у керуванні боротьбою відділів УПА проти окупанта" при знається тільки вояками УПА. їх було введено наказом Головного Командування УПА з грудня 1943 р.

Крім цього є ще відзначення, що їх наділюється воякам УПА і цивільним особам "За видатні заслуги для національно-визвольної революційної боротьби українського народу":

1. Срібний Хрест Заслуги,

2. Золотий Хрест Заслуги,

3. Медаля "За боротьбу в особливо важких умовах", введена постановою УГВР з 6. червня 1948 р. "для відзначення особливої мужности революціонерів і повстанців та їхніх особливих заслуг для справи визволення України".

Першим старшиною УПА, відзначеним Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-ої класи був майор Яструб (Дмитро Карпенко), наддніпрянець, кол. старшина ЧА, організатор чужонаціональних куренів УПА, командир "Сіроманців", що загинув 17. 12. 1944 при наскоці на Стрілиська Нові.

3. Боєві дії УПА

Бойові дії УПА вело проти німецьких окупантів та їх союзників, радянських партизанів, польських банд, Армії Крайової, загонів НКВС. Бойові дії тривали з 1942 року по 1952 (за іншими даними по 1962) рік. Мотиви ведення бойових дій проти усіх окупантів були схожими. УПА вело бойові дії через постійний терор мирного населення, грабунок осель, вбивства мирного населення, а також через примусові роботи. Вже перші бої УПА з німецьким окупантом та з большевицькими й польськими бандами викликали в українського населення Полісся й Волині захоплення.

3.1. Боротьба з німецькими окупантами

Бойові дії проти німецьких окупантів велися в період з 1942-1944 рік. За цей час УПА завдала німців відчутних втрат, як в живій силі так і в техніці. Найбільше боїв з німцями відбулося 1942 року та під час їх відступу у 1944 році

В травні червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з німецькими поліційними, а то й військовими частинами, опановують все Полісся та Волинь, обмежуючи панування німців на тих теренах виключно тільки до міст, головних шосейних шляхів та залізничних ліній. Одночасно УПА знешкодила польські "пляцуфкі" та звузила терени, опановані большевицькими партизанами до окремих, невеличких лісових просторів.

В травні 1943 р. загинув в сутичці з УПА шеф гітлерівських спецвідділів СА Люце з цілим своїм штабом, наткнувшись на відділ українських партизан на шляху Ковель-Рівне при повороті з інспекції своїх працівників у "райхскомісаріяті" України.

З замітніших боєвих дій УПА-Південь треба згадати зліквідування в червні 1943 р. німецької поліційної школи біля Житомира, яка числила 260 люда залоги, розгром німецьких частин під селом Устинівка, Потиївського району, 26. липня 1943 р., в якому німці втратили понад сто" людей вбитими і пораненими.

Першою боєвою акцією УНС-УПА був наскок влипні 1943 р. на карний табор в Святославі біля Сколього, в якому гештапо держало українську молодь, що відмовилась служити в "Бавдінсті", чи їхати на працю до Німеччини. Умови побуту в цьому таборі були жахливі, типові для німецьких концтаборів смерти. Відділи УНС захопили табор, зліквідували гештапівську охорону та німецьку адміністрацію табору, а всіх в'язнів звільнено, перевозячи виснажених та покатованих на лікування до різних санітарних станиць УНС .

" Останній великий бій з німецькими військовими частинами звела і УПА-Західвднях 9-16 липня 1944 р. у Скільщині біля с. Кам'янки і Липа Цей бій відбувся в час, коли большевики підходили вже до Львова і в німецьких руках залишились ще тільки невеликі окраїни українських земель. Можливо, що німці планували розбудовувати свої оборонні по зиції в Карпатах і в зв'язку з цим хотіли прочистити Карпати від українських повстанців.

9 липня 1944 р. дві німецькі дивізії почали наступ з двох сторін. — Зі шляху Синевідсько-і / Рожанка та зі сторони Болехова через Тисів і Прязу, — на становища УПА в районі / Кам'янка-Липа. На тому відтинку, в околиці села Липа, перебувала тоді старшинська / школа УПА «Олені», підстаршинська школа «Беркути», військова лічниця УПА з ок. і, 40 важко раненими та два курені УПА — курінь к-ра Різуна і курінь к-ра Козака. Інформації { про сили ворога та його плани одержало командування УПА від одного німецького \ старшини й двох підстарший, яких захоплено в полон при ліквідуванні німецького панцерного авта біля Кам'янки .,

Командування УПА, — к-р ВОIV майор Гуцул, к-р старшинської школи майор Поль, — постановили прийняти бій.

Ранком 9 липня німецькі частини, що наступали зі сторони Болехова, заатакували курінь сота. Різуна, що заздалегідь зайняв дуже вигідні для оборони й добре замасковані позиції в околиці гори Лопата. Німці попали тут відразу під дуже цільний вогонь повстанських сотен. Перегрупувавшись, німці пробували наступати вдруге, та по кількох годинах безуспішного наступу з великими втратами відступили. В наступ пішов полк мадярів. Та після барабанного вогню повстанської артилерії мадяри в неладі втекли, викликаючи цим замішання й серед німців. (Між УПА та мадярами був вже тоді договір про взаємний ненапад і мадярське командування полка обіцяло вже перед боєм втікати в неладі, як тільки УПА обстріляє їх нешкідливим для них гарматнім вогнем).

Після пополудня, одержавши допомогу зі сторони Либохори, німці поновили свій наступ. Тимчасом сотні УПА вспіли вже відтягнути всю свою важку зброю до бункерів на горі Лопаті і тепер, нібито під тиском наступаючих німців, охоронні частини перевели плановий відступ до бункерів. В розпалі наступу німці підсунулись за ними аж під бункери і — в вогні гармат і скорострілів, що висунулись з бункерів, дуже густо встелили своїми трупами все підніжжя Лопати. Зрозумівши безглуздя фронтового наступу на лінію бункерів, німці відступили до сіл Камінка, Бряза і Либохора.

Ніччю підтягнули німці під Лопату важку артилерію. А повстанці в той же час сподіючись цього, опустили Лопату, неспостережно перейшли на тили німецької артилерії і, коли вранці німці почали основний обстріл Лопати, повстанці позривали на шляхах всі мости, відтинаючи так сполуку німецьких частин з запіллям. Щойно по «здобутті» порожніх бункерів на Лопаті німці зорієнтувалися в положенні й почали відступ. Та тут, при кожному зірваному мості сипався на них вогонь розсіяних по горах повстанських скорострільних гнізд.

12. липня з Долини прибула нова німецька дивізія. Та вона не пішла в наступ, а ограничи-лась до кількаденного обстрілювання гарматнім вогнем недавніх повстанських позицій, знищивши при тому до тла приміщення старшинської школи та лічниці. На щастя всю залогу старшинської школи було вже перед тим переведено на верхи Яворинки, а ранених перевезено з лічниці на седа Липу, Лужки і Слободу.

14. липня відступили на Болехів дві перші німецькі дивізії, а 16-го третя дивізія до Долини. При тому, на чатини, які відступали на Болехів, зорганізовано було ще одну засідку між Брязою і Тисовом, яка нанесла ворогові, що спокійно маршував, ще один болючий удар. Втрати німців в тих шестиденних боях були величезні. Частини УПА втратили ледве кількадесять бійців вбитими і раненими.

В бою між селами Вілька і Яполоть на Рівенщині в дні 18. липня 1943 р. юнацька вишкільна група УПА під командуванням К-ра Цигана розбила відділ німецької жандармерії. Німці втратили 19 вбитими і більшу кількість раненими, яких, тікаючи, заорали з собою. Це була перша "практична вправа" вишкільного відділу молодих українських юнаків, які рішили розмовляти з окупантом — зброєю.

Наведені детальні описи трьох більших боїв УПА з німцями, в яких німці наступали окремими відділами та дивізіями, ілюструють партизанську тактику боїв УПА, завдяки якій відділи УПА при мінімальних власних втратах могли наносити ворогові дуже дошкульні удари.

Звичайно відділи УПА виминали великих боїв, а надто боїв з німецькою армією. Удари УПА були спрямовані насамперед проти німецької адміністрації і проти німецької поліції. Низка більших боїв з військовими частинами піднесла авторитет УПА в очах своїх і чужих, бо всі побачили, що УПА спроможна успішно протиставитись навіть більшим німецьким військовим з'єднанням, які послуговуються важкою артилерією, танками і навіть літаками

З вище викладеного випливає, що ОУН-УПА вела рішучі бойові дії проти нациських окупантів та їх союзників, відтягуючи на себе значні їх сили та контролюючи значну частину західної України, при цьому проявляючи зразки мужності, героїзму та військового вишколу.

3.2. Боротьба з польськими бандами

Здавалось би, що боротьба польського народу в час другої світової війни повинна була скеруватись проти німців та проти большевиків, які в вересні 1939 р. спільно зліквідували існування польської держави. На польських теренах так воно, можливо, й було. Але не на українських теренах, окупованих колись Польщею. Тут польські колоністи повели боротьбу всіми засобами проти місцевого українського населення; коляборуючи в тому відверто з німцями, зокрема з німецьким гестапом, та з большевиками. Поляки планово розділили між собою ролі одна їх частина як "фольксдойчі" вислуговувалась німцям, працюючи в німецькій окупаційній адміністрації, в політичних відділах "шуцман-шафтах" головно ж як завідувачі згадуваних "лігеншафтів", а другі творили тайні гуртки "пляцуфки" нібито разом для боротьби проти німців, а в дійсності для ліквідування в співпраці з большевиками українського самостійницького руху. Таким способом наносили поляки дошкульні удари українському населенню з двох сторін: члени "пляцуфки", місцеві польські колоністи, знали українське населення і тому бували особливо небезпечними стаючи до диспозиції червоних банд як інформатори й провідники в винищуванні українського свідомішого елементу; а знов же польські "фольксдойчі" негайно спрямовували німецькі відплатні акції за діяльність большевицьких партизан проти українського населення. Міцніші "пляцуфки" зорганізували поляки в місцевостях: Іванова Долина, Степанська Гута, Пшебраже, Засмики, Антонівка. Деякі "пляцуфки", не зриваючи фактичної співпраці з большевицькими партизанами, співпрацювали одночасно з німцями, які радо давали їм зброю вірючи, що вона буде вжита проти червоних партизан. Вдійсності ж поляки використовували одержану від німців зброю на те, щоб переводити бандитські напади на українські села. В висліді такого стану багато українських осель було знищено большевицькими партизанами та польськими боївками з "пляцувок", весь дорібок селянина був пограбований, а багато старших людей, жінок і дітей було помордованих червоними та червоно-білими бандитами. Інші знов оселі стрічала така сама доля з рук німців, яких насилали на українських селян польські "фольксдойчі".

В органі українського підпілля "Ідея і Чин" з 1943 р. пишеться про це:

"Згадати тут треба ще про поставу польського елементу на Північно-Західніх Землях. Він насамперед ішов на зустріч сталінській партизанці, даючи їй допомогу інформаціями, харчами, приміщенням і активною співдією. Це довело до конфлікту з автохтонним українським населенням. Тоді польський елемент почав оглядатися за новим опікуном і знайшов його у німцях, зєднуючи собі їх службою у "шуцманшафтах", твореним німецьким окупантом для пацифікації українського населення. Ясна річ, що треба було протиставитись їм теж". ("Ідея і Чин", N5,1943, ст. 5).

В такій ситуації провід українського підпілля признає слушність критичним зауваженням про нереальність одночасного переходу до масового збройного спротиву на всіх теренах і дає краєвим проводам вільну руку в виборі форм боротьби відповідно до місцевої ситуації. А що на Поліссі, як видно з поданого з'ясування ситуації, потреба негайного переходу до збройної партизанки була напекучішою, тому й повстає тут саме перший відділ Української Повстанської Армії.

В подібному положенні як Полісся була й сусідня Волинь. Тому й тут вже осінню 1942 р. повстає сотня Української Повстанської Армії під командою сотн. Довбешки-Коробки (правдиве назвисько Перегійняк, уродженець Волині, визначний член ОУН).

Характеристичним для тодішньої ситуації на Поліссю й Волині є факт, що перші місяці боротьби обох відділів УПА, Остапа й Коробки, присвячені повністю ударам по червоних партизанах та польських пляцуфках. Командир Остап став швидко відомим большевицьким партизанам та їхньому командуванні, придбавши собі в них своєю твердістю в боротьбі псевдо "Серьожа Садіст". І щойно відібравши большевицьким та польським бандам охоту до грабіжницьких гулянок по українських оселях, оба відділи скеровують свою боротьбу проти німецьких окупантів.

3.3. Боротьба з червоними партизанами

Перші бої УПА на Поліссі були тільки з червоними партизанами та польськими бандами. УПА вело бойові дії проти червоних партизанів тому що вони грабували, тероризували українське населення, вчиняючи вбивства та грабунки. Наведемо приклад одного з боїв з червоними партизанами у 1943 році.

20 лютого сотня УПА зробила напад на большевицькі бараки в лісі, біля села Заморочене, де знаходився постійний осідок червоних партизан. В однім наступі вбито 15 партизан, спалено 3 бараки, забрано багато майна, як коні, харчі, шкіра, мануфактура, і т. д. З нашої сторони втрат не було. Другий наступ переведено в околиці с. Озерська. Під час наступу на бараки большевицькі партизани, втікаючи, залишили навіть свій архів, який забрано. Три бараки спалено, майно забрано. З нашої сторони втрат не було жодних. Також в тяжких і численних боях розбила УПА численні бази большевицьких партизан та очистила від їхніх банд Рівненщину, Житомирщину, Луччину, Костопільщину, Ковельщину, Крем'янеччину, південну Сарненщину та Берестейщину й, користаючись з цілковитої прихильносте та помочі населення, звільнює крок-за-кроком все нові терени Волині,. Полісся, Поділля, Житомирщини й Київщини

Коли в 1943 р. командир об’єднаного партизанського з’єднання Федіра Ковпака проводив свій рейд на захід то був вимушений домовлятися із загонами УПА. Це свідчить про те, що УПА на той час мало значну військову міць та контролювало західні регіони.

Проте в деяких випадках командири окремих загонів УПА та червоних партизанів, які не були помічені УПА в репресіях мирного населення, вели спільні бойові дії проти німецьких окупантів. Але керівництву СРСР не подобалось, що командири окремих загонів червоних партизан воюють разом з УПА проти німецьких окупантів, і наказало не вступати в будь-які відносини з УПА і більше того наказало посилити боротьбу проти УПА.

3.4. Боротьба з УПА з НКВС (МДБ, МВС)

Після відступу німецьких військ за межі України перед Проводом ОУН(б) і командуванням УПА постало питання про подальші дії повстанських формувань. У вирішенні цього питання було два варіанти: або відступити на захід, або залишитися в Україні і продовжувати боротьбу з радянською владою за українську справу.

Вирішальне слово належало керівнику ОУН на українських землях, голові Генерального секретаріату УГВР, Головному командиру УПА Р. Шухевичу. Він та його соратники по боротьбі чітко уявляли, що боротьба проти могутніх збройних сил, доповнених добре налагодженою системою масової партійно-політичної пропаганди, — це вірна смерть, а відмова від боротьби — капітуляція. Тому Провід ОУН (б), очолюваний на території України Р.Шухевичем, прийняв рішення продовжувати боротьбу з радянською владою за українську справу. Р.Шухевич наголошував, що народ, який піднявся на боротьбу "за свободу свого життя, за повний вияв своїх сил і спроможностей, який дозрів до державного життя, мусить продовжувати визвольну боротьбу аж до остаточної перемоги". На думку Р.Шухевича, його держава є реальністю доти, доки він бореться за неї. Ті його соратники — командири та рядові вояки УПА, що залишилися в Україні, в тилу радянських військ, взяли на себе весь тягар визвольних змагань і повинні вести їх до перемоги або смерті. Лише так вони передадуть естафету боротьби новим поколінням. Бо в справі боротьби за державність України не може бути капітуляції, компромісів, не може бути й сумнівів у доцільності обраного

Умови, в яких вела боротьбу УПА в повоєнний час, були надзвичайно тяжкими. Проти неї було кинуто значні спеціальні сили НКВС, НКДБ (3 1946 р. МВС, МДБ), регулярні частини, винищувальні батальйони. В бойових підрозділах УПА було багато втрат. Однак, як зазначалося в постановах конференції ОУН (б) у червні 1946 р., український революційний рух героїчно витримав масовий терор більшовицьких збройних сил, так що "окупантові не вдалося ні знищити революційний рух і Організацію Українських Націоналістів, ні залякати народ репресіями і змусити відмовитися від участі в революційній боротьбі".

В умовах яких опинилася УПА після приходу радянських військ (НКВС) були розформовані регулярні курені й сотні УПА, створені підпільні диверсійні групи, які вели бойові дії методом раптових нападів на підрозділи спецвійськ та регулярні частини. Боротьба чимраз загострювалася. В 1947 р. на території 8 областей націоналістичне підпілля здійснило 906 збройних і політичних акцій проти радянської влади. Це здебільшого бої із спецпідрозділами МВС-МДБ, яких посилали на боротьбу з оунівським підпіллям та загонами і які вилучали у селян сільгосппродукцію, проводили колективізацію.

Керівні органи влади, відповідальні працівники МВС і МДБ вживали енергійних заходів для посилення боротьби з підпіллям ОУН і УПА. 10 січня 1945 р. у Львові відбулася нарада секретарів райкомів КП(б)У, начальників МДБ і МВС Львівської області з питання: "Про стан масової роботи серед населення і стан боротьби з українсько-німецькими націоналістами". Активну участь в обговоренні взяв секретар ЦК І(б)У М.С.Хрущов. Він втручався у промови виступаючих, ставив їм запитання, давав рекомендації щодо посилення боротьби з "буржуазними націоналістами". Ось деякі з таких рекомендацій. Коли один з доповідачів сказав, що бійців УПА підтримує місцеве населення, достачає їм розвідінформацію, М.С.Хрущов був категоричний: "Хто повідомляє їм, потрібно знайти їх помічників. Нас просто не будуть поважати, що ми не вживаємо заходів. Всіх, хто хоч трошки приймає участь, потрібно арештувати, кого потрібно судити, може й повісити, решту вислати, ось тоді ми будемо знати, що все буде в порядку, і населення буде знати, що за одного візьмемо сотню (а нині виходить навпаки)"

Найпоширенішим методом репресивних органів у боротьбі з повстанцями було створення та використання так званих груп спеціального призначення, що діяли під виглядом загонів УПА або боївок "Служби безпеки" ОУН. Мета таких провокаційноо-розвідувальних формувань — проведення агентурної роботи по виявленню керівників 0УН, командирів УПА, їх фізичному знищенню, проникнення в середовище ОУН-УПА з метою їх розкладу і дезорганізації, влаштування політичних провокацій, вбивство мирного населення, компроментація національно-визвольних змагань українського народу та дискредитація ідеї боротьби за самостіну соборну Українську державу. Подібні Групи використовувалися для взаємного нацьковування різних верств українського населення, протиставлення Західної і Східної України.

Так, у донесенні підписаному секретарем Жовківського райкому партії, начальниками райвідділів МВС і МДБ, до відповідних інстанцій у Львові повідомлялося про методи і форми боротьби а "українсько-німецькими націоналістами": "створені спеціальні групи з спеціальними завданнями з числа бандитів, що принесли каяття, а також взятих.. під час бойових операцій, які виявили бажання боротися з бандитами".

Своїми репресивними беззаконними діями органи-МВС і МДБ викликали невдоволення населення, відповідну реакцію оунівського підпілля, яке виступало на захист жителів населених пунктів. Свавілля і злочини, самочинні розстріли, фабрикація справ, тримання під арештом протягом багатьох місяців невинних людей, застосування недозволених методів слідства набули таких Масштабів, що вищі партійні органи мали вжити певних заходів для приборкання дуже "завзятих", було прийнято цілий ряд постанов про недоліки у роботі органів МВС, МДБ, порушення ними "радянської законності" в усіх західних областях. У них наводяться численні приклади жахливих репресій проти місцевого населення.

Безумовно, такі дії органів радянської влади спричиняли відплатні акції оунівського підпілля, які також застосовували силові методи боротьби. В результаті великих жертв зазнали обидві ворогуючі сторони. Про масштаби розв'язаної кровопролитної війни свідчать документи НКВС. Так, лише в період з лютого 1944 р. до кінця 1945 р. у західних областях проведено чекістсько-військових операцій 39773, убито підпільників УПА 103313, затримано упівців 110785 прийняли каяття 50058, затримано дезертирів з Червоної Армії 13704, тих, хто ухилявся від служби в Червоній Армії, — 83284, принесли каяття дезертири і ті, хто ухилявся, 58488.

Перейшовши на підпільні методи, бойові групи УПА теж розгорнули боротьбу проти частин МВС-МДБ, регулярних військ, винищувальних батальйонів. Як писав учасник повстанського руху П.Мірчук, це була помста за кривди народу, за топтання його прав, за мільйони закатованих, запроторених у тюрми чи концтабори українських патріотів, за грабіж українського населення і знущання над ним, за намагання національно розкласти український народ і деморалізувати його. За його даними, підрозділи УПА здійснили в 1947—1948 рр. 2328 різних збройних сутичок і боїв з частинами та групами МВС-МДБ, винищувальними батальйонами. Упівці розгорнули масовий терор проти тих, хто підтримував радянську владу, вступав до колгоспів. Знищувалися адміністративні, колгоспні будівлі, приміщення партійних осередків, сільрад тощо. Так, влітку 1948 р. упівці на території Волинської області спалили колгоспи у селах: Первісся, Городище, Доротище, Гупали, Запілля, Потаки, Дубечко, Кримко, Ратне, Бузаки, Замшани, Хотишеве, Чорче, Височне, Прохід Синове, Мізове, Стара Вижівка, Тоболи, Вороколич. Знищено й організаторів колгоспів. У травні-червні 1948 р. були спалені колгоспи в 15 селах Львівської області.

Інформація про український повстанський дістала великого поширення в західних країнах. Тому радянський уряд прагнув будь-що і як найшвидше ліквідувати націоналістичні боївки, знешкодити керівників ОУН-УПА-УГВР. Війська МВС—МДБ ретельно прочісували ліси, оточували села, обстежували всі будівлі й закутки. Працівникам спецорганів вдалося проникнути в мережу ОУН-УПА з допомогою агентів з місцевого населення, а також членів упівських формувань, які вийшли з підпілля і принесли каяття. (Для націоналістичного підпілля настали тяжкі часи. Не вистачало зброї, продовольства, амуніції. А головне — не виправдалися сподівання керівників ОУН на розв'язання війни між СРСР і західними державами. Адже розгортання повстанської боротьби проти радянської окупації мало спиратися на підтримку ззовні. На думку керівників ОУН, в результаті зіткнення двох ворогуючих сторін, колишніх союзників по антигітлерівській коаліції утвориться незалежна Українська держава. Якщо ж західні держави не підуть на конфлікт із СРСР з власної ініціативи, то розгортання широкої повстанської боротьби в Україні, інших республіках та нових союзних сателітних країнах може спонукати Захід надати повстанцям військову допомогу і втягнутись у такий спосіб у війну з СРСР. "Такі міркування без реальних основ, — писав С.Бандера, — зароджувалися з почуття безвихідності в людей, які не бачили можливостей, щоб революційно-визвольний рух міг утриматися у від большевицькій дійсності без зовнішньої підтримки після свого широкого розгорнення у повстанських формах (Зрозуміло, що сподівання керівництва ОУН-УПА- на зовнішню допомогу були ілюзорними. А тим часом становище повстанського руху дедалі погіршувалося. 5 березня 1950 р- у с.Білогорща поблизу Львова загинув, оточений спецпідрозділами МДБ, Головний командир УПА генерал-хорунжий Р. Шухевич. Його наступник полковник В.Кук в умовах постійних переслідувань не зміг розгорнути активної боротьби проти радянської влади. З його арештом у травні 1954 р. діяльність націоналістичного підпілля почала згасати. Останні вогнища збройного опору були ліквідовані у 1956 році.

3.4. Боротьба на Закерзонні

Окрема сторінка історії УПА — боротьба за захист українського населення, яке проживало на території Польщі. Як відомо, українські землі— Холмщина, Посяння і Лемківщина — опинилися складі цієї держави внаслідок встановлення ;кордону між Польщею та УРСР у 1919 р. Цей кордон дістав назву "лінія Керзона", за •Прізвищем міністра закордонних справ Англії. У 1920 р. під час радянсько-польської війни на його вимогу радянський уряд зупинив наступ своїх військ на цій лінії. А територія за лінією Керзона дістала назву "Закерзоння". Відповідно до радянсько-німецького договору про дружбу та кордони від 28 вересня 1939 р. Холмщина, Посяння і Лемківщина відійшли і були включені до створеного фашистсько-польского Генерального губернаторства. Остаточно польський східний кордон із СРСР було позначено на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) керівниками СРСР, США і Великобританії. Договір між СРСР і Польщею про встановлення кордону по "лінії Керзона" ратифіковано 16серпня 1945 р.

А ще раніше, 9 вересня 1944 р., між польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР було підписано угоду про переселення українців із "Закерзоння" до УРСР, а поляків — до Польщі. З польського боку на згадуваних вище землях (19500 кв. км.) проживало 1061920 чоловік. У цій угоді робився наголос на добровільності переселення. Однак угода була підписана без урахування волі всіх українців "Закерзоння": більшість не бажала залишати землі своїх прадідів, попри те, що зазнавала утисків з боку шовіністично настроєних поляків. Частина ж українського населення, залякана терором польських бойовиків, справді прагнула виїхати до УРСР. Були бажаючі виїхати до Польщі й серед польської меншини, що проживала в Україні.

На початку переселення в СРСР, — зазначає авторитетний польський історик Збігнєв Ковалевський, — мали, до певної міри, добровільний характер. Виїжджали елементи малосвідомі ("москвофільські") і прокомуністичні. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страхітливого терору" Крайовий провідник ОУН у "Закерзонні" Яроослав Старух (Стяг), безпосередній учасник тих подій, у статті "Українські землі за лінією Керзона в огні боротьби" зазначав, що "по інструккціях згори польській міліції, доповнені спеціальними штурмівками й великими бандами (цивільного польського населення з довколишніх сіл, кинулись тероризувати, щоб змусити негайно до виїзду. В тій акції виступили знову всі поляки "білі" і "червоні", конкуруючи взаємно в своєму протиукраїнському шовінізмі і тероризмі"

21 вересня 1944 р. польська комуністична влада видала інструкцію, згідно з якою переселенню з Польщі до СРСР підлягали всі громадяни української, білоруської і російської національності, проживали в південно-східній частині країни, тобто в "Закерзонні". Людей виселяли з тих місць, які порівняно мало постраждали від війни. Зганяли-— зазначає С. Лузни, — з давно обжитих місць по одній-єдиній причині: вони не були поляками. Парадокс цього явища полягає, на наш погляд у тому, що затіяна польськими комуністами переселення було підтримано підпільною армією Крайовою, яка підпорядковувалась еміграційному польському уряду в Лондоні й, у свою чергу, боролася проти нових властей.

Головною причиною, яка спонукала українців залишити рідні землі, був терор з боку реакційних польських сил. Ось що писали, наприклад, 2 серпня 1944 р. представники громад Грубешівського і Томашівського повітів на Холмпшні на ім'я Сталіна: "Двадцять років свого існування Польща всіма засобами намагалася знищити нас як народ, то забороняючи користуватися нашою рідною мовою, то забираючи те останнє, що зберігало нас при вірі і нації, знищуючи наші православні церкви. Рік 1938 — був роком генерального наступу шляхетної Польщі на наш народ. До 200 православних церков було знищено на нашій Холмській землі. Для нас з початку існування польської держави були наглухо заперті двері всіх правлінь, шкіл, установ, попасти в які можливо було лише ціною зради вірі, а тим самим і нації... На наші землі, парцельовані поляками маєтки, политі виключно потом і кров'ю наших предків — українців, нам присилали поляків осадників, а щоб одержати хоч би один гектар землі, українцю потрібно було те ж саме, що і для того, щоб отримати місце при уряді — зрадити вірі і зрадити нації... Польські бойовики, яким уже було мало окремих актів, почали формальну війну з нашим населенням. Банди поляків вночі оточували наші села, до тла спалювали наші будинки і знищували всіх наших людей, хто лише попадався. Так, цілком до тла спалили селище Сагрань, де знищено більше 770 чол., Пурковичі — 600 чол., Мирче — 160 чол., Новосілки — 120 чол., Телятин — 35 чол. і багато-багато інших сіл. Знищувались не лише чоловіки, а й жінки, діти та старики. Всього знищено до 15000 чоловік". Доведені до відчаю своїми сусідами — поляками, українці уклінно просили Сталіна вирішити питання про приєднання українських Холмських земель до материнської української землі, що входила до складу СРСР.

Про терор проти українського населення на "Закерзонні” свідчать офіційні особи, які в тойчас займалися їх переселенням. Заступ-Головного уповноваженого уряду УРСР по переселенню українського населення Т. Кальненко доповідав у Київ 31 грудня 1944 р.: "Відношення аківців (членів Армії крайової: — В.К.) до українського населення залишається попереднім. Продовжують мати місце випадки відкритого грабежу з боку аківців худоби, домашніх речей, іншого майна. Це супроводжується вбивствами населення, що бажає евакуюватися". Далі в документі наводяться численні приклади терористичної діяльності польських бойовиків. Наприкінці листопада 1944 р. вночі на с. Вінцентиєво Владовського повіту напав підрозділ аківців чисельністю до 30 чолл. У 21 господарстві забрали коней, одяг, взуття, гроші, продукти харчування.

У цей період у країні українське підпілля було малочисельне, неспроможне протистояти польським силам. У квітні 1944 р. з Волині на Холмщину прибули 2 курені із загону Острозького, сотня "Вовки" під командуванням Ягоди-Черника. З Карпат на Посяння прибула сотня УПА з куреня "Сіроманці" під командуванням Яструба. Згодом тут з'явилися члени УПА, які почали організовувати кущові відділи самооборони (КВС). Зокрема, восени 1944 р. до краю прибув сотенний Громенко, який привів 32 стрільці, їх було розподілено за певними місцевостями, і почали організовувати з місцевої молоді самоборону. На околиці Перемишля діяв Сухий (Крилач). Зусиллями стрільців у 23 селах ,організовано КВС, які охороняли жителів від ладів польських терористів. І все ж х сил не вистачало.

Діючи у секторі "Лемко", на околицях міст Сянок, Перемишль, Бірча, де особливо широкого розмаху набула терористична діяльність польських шовіністів, сотенний Хрін змушений був дати наказ, де зазначалося, що неодноразові заклики припинити винищення українського населення не мали позитивних наслідків, що повстанці не прагнуть сліпої кривавої помсти, а вважають за належне покарати винних у злочинів-проти українців краю. Терористів карали .стільки, скільки ними було знищено українців, палили таку ж кількість їхніх хат, скільки згоріло українських. "Всюди ясно говоримо, що це помста за напад, за наших замордованих селян, за наші спалені хати і за наше пограбоване майно. Наказую повідомити боївкарів, що віднині за кожне вбивство будемо відповідати вбивством, за підпал — підпалом. Не вільно забивати жінок, дітей і старих. Так нам наказує наша революційна мораль, хоч ворог ,чинить інакше, коли нападає на наші села"

У "Закерзонні" було створено власну політичну й військову організаційну структуру, хоча частина УПА "Захід" підпорядковувалася головному командуванню на території України. Закерзонський край поділявся на три тактичні відтинки (ТВ): "Бастіон", "Данилів" і "Лемко", об'єднані у Військову Округу УПА "Сян". її очолював Ярослав Онишкевич (Орест). Крайовими провідниками були Ярослав Онишкевич (Орест) та Ярослав Старух (Стяг), керівником Служби безпеки — Петро Федорів (Дальнич).

Справді, боротьба УПА на захист українського населення "Закерзоння" набула впертого, жорстокого характеру. Протягом місяця, з 15 квітня по 15 травня 1945 р., відділи УПА розгромили понад 20 дільниць польської міліції, покарали мешканців польських сіл Борівниця та Вязовниця за неодноразову участь у пограбуванні, знущанні над українським населенням. Майже в кожному мішаному селі представники УПА провели збори поляків і українців, роз'яснили свою позицію, закликали польське населення до співпраці з українцями — своїми споконвічними сусідами.

На контрольованих територіях УПА виконувала всі функції державної адміністрації: організовувала допомогу спаленим, пограбованим українським селам чи поодиноким господарствам за рахунок менш розорених (виділялися худоба, коні, збіжжя, сільськогосподарська продукція). Потерпілі сільські громади діставали в своє розпорядження лісові ділянки. Військові підрозділи УПА допомагали вдовам, сиротам, дружинам стрільців вчасно проводити польові роботи.

Така діяльність УПА мала велике значення не тільки для підтримки населення, але й для поєднання зусиль у боротьбі проти ворога. В цьому зв'язку варто навести слова Я.Старуха: "Не було тепер між нами бідних і багатих, але були тільки українці, об'єднані разом у спільній долі і недолі спільним горем, спільною боротьбою і спільною великою надією на своє визволення і вільне життя".

Переселення українців із "Закерзоння" до УРСР завершилося в липні 1945 р. Однак уряди УРСР і Польщі продовжили дію угоди, хоча значна частина українських жителів краю відмовилась покидати рідні землі. У цьому значну роль відіграла агітаційна та бойова діяльність УПА. Щоб прискорити темпи переселення та вкластися в новий термін (до 1 серпня 1945 р.), Головний уповноважений уряду УРСР по переселенню М.В.Підгорний 4 липня 1945 р. звернувся з листом до прем'єр-міністра польськго уряду Осубка-Моравського, де зазначав, що в ряді повітів, зокрема Любачівському, Ярославському, Перемишлянському, Лисковському, Грубешівському, Влодавському, Томашівському, евакуація українського населення фактично зупинилася через політичні обставини: українське населення позбавлене можливості вільно заявляти про бажання евакуюватися. Причина — діяльність формувань УПА і Армії Крайової, які стали на перешкоді переселенської акції. Ці твердження вочевидь суперечливі: як ми вже зазначали, підрозділи УПА справді прагнули перешкодити переселенню українців з Польщі до УРСР, бо йшлося про прадавню українську землю. Аківці ж, навпаки, намагалися якомога скоріше виселити українське населення за межі Польщі.

Цитуємо витяг із довідки заступника народного комісара внутрішніх справ УРСР Т.Строкача від 15 листопада 1945 р.: "На клопотання НКВС УРСР через тов. Л.П.Берія Тимчасовий Польський Уряд виділив дві дивізії Війська Польського для боротьби з бандами УПА і забезпечення евакуації українського населення на території Польщі" .

Таким чином, боротьба на "Закерзонні" вступила в нову фазу. Польські частини спільно з радянськими прикордонними підрозділами та підрозділами НКВС брали безпосередню участь у насильницькому вивезенні українського населення. Про це свідчать спогади тих українців, які пережили всі страхіття переселення. Так, А.В.Халанич згадує: "В 1945 р. польська регулярна армія спалила наше село Кальницю. Мою маму розстріляли і багато людей. Так ми жили на цьому згарищі, хто яку будку збив і так жив, а хто подався на друге село, так мучився народ, голод, холод... В травні 1946 року приїхала так звана карна експедиція, котра не рахувалася з людьми, збивали людей і гнали як послідніх собак, гнали на станцію. На станції сиділи під голим небом, під дощем, по дві-три неділі, а то й місяць. Дальше грузили як худобу в товарні вагони і везли без води, без гарячої їжі, люди по дорозі мліли, вмирали".

УПА була єдиною силою, яка захищала населення "Закерзоння". її підрозділи не допускали до сіл каральні загони Війська Польського, частини НКВС, нищили залізничні колії, станції, мости, лінії зв'язку. Командири упівських збройних формувань допомогали українським селянам створювати загони самооборони, давали зброю, ліки, виконували функції державної адміністрації, турбувалися про побутові умови людей.

Бойові формування УПА широко використовували партизанську тактику в боротьбі проти польських регулярних військ. Несподівано атакуючи невеликими підрозділами в багатьох місцях і непомітно зникаючи, вони завдавали значних втрат ворогові. При цьому стрільці виявляли неабияку відвагу і мужність. І навіть оточені, "„.б'ються героїчно до загину з найбільшою погордою смерті всі, як один, ранені самі себе вбивають, шоб не здатися ворогові. З таким противником польське військо не могло дати собі ради"

3а неповними даними, протягом лютого-липня 1946 р. підрозділи УПА провели понад 50 великих і малих операцій, диверсійних актів, оборонних дій. Серед них вирізнялася наступальна операція у травні 1946 р., проведена спільно з польською антибільшовицькою організацією "Воля і незалежність" (ВІН), на місто Грубешів, яке обороняли підрозділи НКВС та польські частини. Втрати повстанців — 1 вбитий, поляків з ВІНу — 4 вбитих, 3 поранених.

Однак збройна боротьба УПА на "Закерзонні" продовжувалася. Наступний її етап розпочався із здійснення польським урядом операції "Вісла". 28 квітня 1947 р. шість дивізій польського війська оточили українські села, відділи НКВС і чехословацьких прикордонників, заблокували кордони на сході й півдні. Операція мала за мету не лише виселення українців, але й повне знищення угруповань Української Повстанської Армії.

Почалося суцільне прочісування лісів з метою ліквідації підрозділів УПА. Повстанці чинили запеклий опір, однак вони без підтримки населення не могли триматися під тиском переважаючих польських сил. У таких обставинах головне командування УПА дало наказ окремим загонам пробиватися на захід, решті перейти на територію УРСР для продовження боротьби із сталінським тоталітарним режимом, який розгорнув "радянізацію" західноукраїнських земель, що супроводжувалася масовими репресіями населення.

Польська демократична громадськість засудила ганебну і злочинну операцію "Вісла", поставила питання про припинення назавжди дискримінації українців.

ВИСНОВОК

Нині громадськість стурбована протистоянням між тими, хто боровся за незалежну Українську державу, і тими, хто цієї держави не хотів і не хоче. Про це йшлося на Першому з'їзді ветеранів Другої світової війни, що відбувся в грудні 1996 р. У виступах учасників з'їзду звучали заклики до об'єднання зусиль, досвіду ветеранів, щоб спрямувати їх до головної мети — побудови міцної демократичної країни, котра стала б справжньою матір'ю для українців, для людей інших національностей, які живуть в Україні і бажають їй щастя.

УПА в роки війни стала на захист народу проти німців, проти загонів польської підпільної Армії Крайової та польської поліції, створеної німцями, проти радянських партизанів та каральних сил НКВС, МВС, МДБ кинутих на її знищення після приходу радянських військ. Збройні формування УПА, підтримані широкими масами українського населення, піднялися на боротьбу проти незмірно могутніших ворогів, які використовували військову силу та пропаганду, прагнучи втримати своє панування над українським народом.

Боротьба за Українську самостійну Соборну Державу — як передумову і єдине забезпечення волі, творчої праці та вільного росту всієї української нації і кожної української людини зокрема — це зміст змагань всіх поколінь українського народу від найдавніших часів його історії. Само-собою, що форми тієї боротьби бували різні, відповідно до даної ситуації. В часах нашої державності — це була боротьба в її обороні перед ворожою агресією в формі відвертої війни з імперіалістичними сусідами; в часах національного поневолення — це була боротьба за відновлення української державності в формі політичних і революційних дій, чи теж у формі всенаціональних збройних повстань.

У цій боротьбі, український народ спирався завжди насамперед на свої власні сили. Та при тому не затрачував він ніколи теж зрозуміння й свідомості пов'язання долі України з загальним, міжнародним положенням і тому старався все використовувати для своїх цілей, теж сприятливі зовнішні обставини. Та й навіть у несприятливих умовинах, — коли на українських землях заіснувала нова політична ситуація, український народ виступав на арену історії як борець за свої національні права, щоб завершити свою боротьбу відновленням української держави, або бодай — заманіфестувати перед світом волю, а для прийдешніх поколінь поставити на закруті історії ясний дороговказ, який вказуватиме їм правильний шлях до великої мети.

Так було в часах гетьмана Івана Мазепи, коли Україна ввійшла в круговорот московсько-швецької війни, так було в часах Коліївщини, коли на Україну впала тінь нового польсько-московського конфлікту, так було й по розвалі царської Росії, коли над Україною нависло мариво російської "гражданської війни'. В усіх випадках український народ виступив як самостійний чинник, стаючи до збройної боротьби за свої власні інтереси й не дозволяючи чужим силам використовувати Україну, як безвольний об'єкт, чи як засіб своїх дій. Хоч усі три згадані зриви не увінчались безпосередніми ефектами успіхами, то все ж таки всі три вони відіграли надзвичайно важливу роллю в житті української нації; збройна боротьба Великого Гетьмана зародила "мазепинця", свідомого українця-самостійника; традиція Коліївщини стала праджерелом національно-політичної свідомості та революційних ідей батька українського відродження Тараса Шевченка; а Визвольні Змагання 1917-23 рр. започаткували нову добу нашої історії.

Так, отже, мусіло бути й тепер, коли зовсім нову політично-правну ситуацію на українських землях створила німецько-большевицька війна: український народ мусив виступити збройно проти обох окупантів, як зовсім самостійний чинник і як єдиноправний властитель українських земель, якщо мала бути збережена славна традиція, геройської збройної боротьби за свої права, — оця основа незнищимості нашої нації, та чистота великої ідеї — боротьби за суверенні права української нації проти кожного окупанта, який топче ці права. Погляд на жертви, які треба було скласти у цій титанічної боротьбі на два фронти — проти Німеччини і проти Москви, — ні безвиглядність ефективно-позитивного закінчення цієї боротьби вже в даній ситуації, не могли мати значення, бо ж йшлося не про долю одного покоління в даний мент, а про кінцеву ланку, яке мусить лучити славне минуле з великим майбутнім; про гідну політично-моральну поставу українського народу в аспекті минулого, сучасного і майбутнього.

Так зрозумів хвилину і її наказ весь український народ тому, своєю поставою в час другої світової війни і в роках після неї, він створив одну з найсвітліших сторінок своєї історії. Для майбутніх поколінь .

Список використаної літератури

1) В. Кучер „ОУН – УПА в боротьбі за незалежну Україну”, К.: 2000 р.

2) „Літопис УПА”, Торонто: 1987 р.

3) Журнал „Воєнна історія” № 5-6.: 2002 р.

4) „Армія безсмертних”, Львів.: 2003р.

5) П. Мірчук „Українська повстанська армія”, перевидання, Львів.: 1991 р.

6) Ю. Киричук „Історія УПА”, Тернопіль.: 1991 р.

7) Ю. Бойко „Ідеологія українського націоналізму”, К.: 1991 р.

8) П. Мірчук „Нариси історії ОУН”, Мюнхен.: 1968