Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Полтавська опозиція в 90-х роках XVII ст.

Якщо діяльність великостаршинських угруповань загрожувала насамперед самому Мазепі, то незрівнянно ширше, а тому й небезпечніше для політики Мазепи значення мали опозиційні настрої на півдні Гетьманщини й на Запоріжжі, тим більше, що незадоволені елементи завжди могли увійти в контакт з великостаршинською опозицією. Ці опозиційні настрої викликані були як зовнішньою, так і внутрішньою політикою гетьманського уряду в 90-х роках XVII ст.

Основне значення в цих суперечках мали, безперечно, зовнішньополітичні події того часу, а саме війна з Туреччиною і Кримом.

Саме на південні полки Гетьманщини лягав головний тягар цієї війни. Переходи величезного українсько-московського війська, надмірні податки й побори для постачання його, відрив великої кількости населення від господарства, зрозумілий в умовах воєнного часу відхід посполитих у козаки, нарешті, невпинні татарські напади — усе це руйнувало південне Лівобережжя і створювало масову базу для активного невдоволення місцевого населення політикою Мазепи. Невдача Кримських походів 1687 і 1689 рр. ще більше загострила становище на півдні Гетьманщини.

Війна з Туреччиною і Кримом особливо відбилася на торговельно-промислових інтересах південно-лівобережної, переважно полтавської, старшини (і купецтва), а також запорозької старшини. Як відомо, південні полки Гетьманщини й Запоріжжя, крім найтісніших торговельних стосунків між собою, провадили значну торгівлю з Кримом і турецькими «городками» на долішньому Дніпрі, причому маштаб цих операцій далеко виходив за межі самого Криму. Українські купці возили до Криму хутра, сукна і т. ін. Зі свого боку, Запоріжжя торгувало з Гетьманщиною рибою і сіллю, а діставало звідти борошно, горілку, залізо, сукно, смолу, рибальські сітки і т. п.

Мазепа оповідав у 1690 р. московському посланцеві дяку Постнікову, що в мирний час «народ кримскій... велми користовал, имЂючи... всякое отселя з их, великих государей, богохранимое державы в продажах потребных им вещей и живностей доволство; чим не точію сами они, кримци, вспомагалися, але и заморскіе краи имЂли пожиток».

Війна послабила ці торговельні стосунки, але не припинила їх зовсім. Особливо це стосується Запоріжжя, яке провадило щодо Криму свою окрему політику. Кошовий отаман Іван Гусак, виправдовуючи перед московським урядом укладення перемир’я з Кримом, писав, що запорожці зробили це «для той причины, бо барзо нуждны, нендзны, бЂдны и в убозст†погружени» 16. Запорозькі «торговыи люде» були в Криму і в 1691 р.

У 1692 р. Гусак писав Мазепі, що «оны, запорожци, миру своего c бесурманами розривати не хочут, найбарзЂй для того, же многіе межи ними обрЂтаются таковыи товаришы, которіи одно господарным промыслом, а другое торговыми гандлями бавятся, а в военных боях не смакуют».

Складніше було становище південних полків Гетьманщини, які, звичайно, більше залежали від гетьманського й царського урядів. Однак, незважаючи на всі обмеження і навіть заборони, торгівля південного Лівобережжя з Кримом і Туреччиною через Запоріжжя не переривалася. У 1691 р. «многіе малороссійских городов купцы в СЂчЂ стоят и хотят итти в городки» (турецькі) 17.

Гетьманський уряд починає чинити перешкоди торговельним зносинам Гетьманщини із Запоріжжям. Коли запорожці просили Гетьмана, щоб він не перешкоджав «людем торговым запускатися для покупки соляной и рибной» до Запоріжжя, Мазепа заперечував, що «торговым людем ватажным» було боронено «таковой волной дороги». Проте немає жадного сумніву, що в руках гетьманського уряду це було досить сильною зброєю проти Запоріжжя.

А втім, торговельні стосунки Гетьманщини з Кримом продовжувалися і пізніше. У 1693 р. в Бахчисараї були «с купецкими вещами» полтавські купці Степан Козельський «з иншыми чюмаками», Захар Старицький (син полтавського протопопа) та «люди купецкіе» з Кобиляк та інших міст південної Гетьманщини. Отже, хоч в 1695 р. в Полтавському полку наказано було, «дабы оттуда никто в Крым c рухлядными товарами Ђхать не дерзал», навряд чи і цей наказ був виконаний.

Політика гетьманського уряду в цьому питанні, звичайно, не була послідовною і рішучою. У торговельних стосунках з Півднем було заінтересоване купецтво всієї Гетьманщини, отже, всякі затримки в цій торгівлі давалися взнаки всьому українському купецтву. Наприклад, київські купці, щоб проїхати до Туреччини, змушені були їздити через Польщу й Угорщину.

Нарешті, у цьому заінтересована була і вища старшина Гетьманщини, торговельні інтереси якої нерідко зв’язані були саме з південною торгівлею Гетьманщини. Не можна не згадати також, що в південних полках Гетьманщини старшина й купецтво були дуже тісно зв’язані й споріднені між собою.

Про все це добре знали в Західній Европі, де вважали можливим (в 1690 р.), що московський уряд дозволить українським купцям вільно торгувати з Кримом 18.

Отже, зважаючи на всі ці інтереси, український уряд не міг зайняти виразної й рішучої позиції щодо торгівлі з Кримом і Туреччиною. Доводилося також числитися з нагадуваннями московського уряду про повне припинення торговельних зносин з ворожими країнами. А головне — стан війни дуже несприятливо відбивався на торгівлі.

Війна з Туреччиною і Кримом пошкодила і промисловим інтересам старшини та козацтва південного Лівобережжя і Запоріжжя. Полтавські козаки звичайно ходили «за промислом соляним» на Запоріжжя і на низ Дніпра. Війна не припинила зовсім цієї промислової діяльности (маємо згадки про те, що полтавці, наприклад, в 1690 р. ходили по сіль у Запоріжжя і Газі-Керман 19), але відбилася на ній дуже неґативно.

Татарські напади були небезпечні також для салітряних заводів, які належали здебільшого старшині й великим купцям (зокрема Полтавського полку). У 1690 р. полтавський полковник Жученко повідомляв Гетьмана про те, що татари, «припавши к могилам робленим селЂтру под городком Нефорощею будучим купою немалою оных через сей день усиловуют добувати, хотячи загорнути в полон свой агарянскій майданников» 20. Відбивати цей напад довелося збройною силою (з артилерією).

Для невдоволення полтавської старшини і купецтва були поважні підстави не тільки в галузі зовнішньої політики гетьманського уряду. Становище Полтавського полку було дуже відмінне від становища північних полків. У місцевому господарстві тут ще переважали різні промисли (мисливство, рибальство, бджільництво), торгівля й почасти промислове скотарство. Отже, проблема робочих рук на півдні Гетьманщини не стояла ще так гостро, як у полках північних. Тим-то ми і спостерігаємо тут цілком відмінне ставлення до одного з болючих питань того часу — рееміґрації вихідців з Правобережної України. Тим-часом як старшина північних і центральних полків рішуче боролася проти переселень на правий берег Дніпра, полтавська старшина й купецтво скаржилися на «утиски» з боку переселенців з Правобережжя. У 1690 р. полтавці писали Мазепі: «Когда з того боку ДнЂпра многіе народы на жите сюда удалися, тогда многіе нам в тых наших кгрунтах и землях вчинилися обиды, а особно на власных полях наших осЂли слободки, Коломаком и Хмеліовом прозиваеміи... Еще паче первого теперь тіе слобожане ближей под Полтаву подбираючися, предковые и отчизные наши кгрунта, пасЂки и хуторы почали под себе подгортати и пустошити, же нам до своего доброго з великого жалю нельзя и пріЂхати... нибы в безпанской и в безправной землЂ». Просячи у Гетьмана допомоги, полтавська старшина й патриціят загрожували, що «если ваша вельможность о том не влежитеся и не защитите нас, то вже и не знаем, що чинити, хиба тилко, покинувши сій стислыи жилища наши з великого и неутолимого жалю шукати собЂ в чужих кутах мешканя» 21.

Навряд чи добрі полтавці серйозно думали покинути свою Полтаву, «предковыи и отчизны» свої. Звичайно, не надавав значення цій погрозі і гетьманський уряд, який не міг в інтересах лише полтавської старшини відмовитися від тієї політики щодо переселенців з Правобережжя, яка відповідала інтересам цілої Лівобережної України, особливо у пайвпливовіших у політиці українського уряду центральних і північних полках. Однак і полтавська старшина мусіла обстоювати свої вимоги, а це неминуче викликало в неї вороже ставлення до уряду, і то не лише в цьому питанні.

На цьому ґрунті зростала опозиція старшини і близьких до неї кіл купецтва. Основними вимогами цієї опозиції були: відмовлення України від участи в антитурецькій коаліції й усунення конкуренції переселенців з Правобережжя шляхом примусового повернення їх назад.

Легко помітити, що в цих вимогах полтавці відбивали й інтереси Запоріжжя, яке до цього додавало ще ширші політичні вимоги, а саме стару вимогу запорозького невтралітету між Московщиною (і Україною) і Туреччиною (і Кримом), що в тогочасних умовах, під впливом турецько-кримської політики, неминуче приводило Запоріжжя до конфлікту з Московською державою. Немає жадного сумніву, що деякі вимоги полтавської опозиції збігалися з інтересами відповідних кіл Правобережної Наддніпрянщини (насамперед старшини та монастирів).

На чолі полтавської опозиції стояло кілька найвпливовіших старшинських фамілій Полтавщини — насамперед Жученки й Іскри. Найбільш активним з керівників цієї опозиції був старий полтавський полковник Федір Жученко, який протягом кількох десятків років (хоч і з перервами) керував Полтавським полком і нажив тут собі чималі маєтки 22. Правою рукою у нього був зять його, представник однієї з найвизначніших старшинських фамілій Гетьманщини — Іван Іскра, син кандидата в гетьмани (в 1658 р.) Івана Іскри і внук гетьмана Я. Острянина 23. За ними йшли їхні численні родичі, свояки і прихильники серед старшини, купецтва й духовенства.

Значення цієї опозиції підсилювалося ще дуже впливовими зв’язками полтавської старшини серед вищої старшини, навіть серед уряду Гетьманщини. Аджеж цю опозицію у відповідальний момент її широкого політичного виступу очолив другий зять Жученка — генеральний писар Василь Кочубей, найактивніший учасник перевороту 1687 р., дуже близький тоді до гетьмана Мазепи і зв’язаний як із старшинською аристократією цілої Гетьманщини, так і з деякими боярськими колами у Москві. Саме Кочубей очолив бльок опозиційних угруповань Гетьманщини й Запоріжжя, який в 1691-1692 рр. організував повстання Петрика.