Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Чотири хвилі української імміграції до Бразилії

Імміграція українців в Бразилію, яка почалася наприкінці ХІХ століття, сформувалася в основному внаслідок сталінських депортацій і міграції часів ІІ Світової війни, тобто мала, передусім, політичні мотиви та була викликана наслідками воєн у регіоні. З огляду на своє розташування, Україна страждала від багатьох нападів як зі Сходу, так і з Заходу, і не один раз її міста, села та поля спалювали та спустошували. Спочатку Бразилія здавалася українцям найбільш привабливим місцем. Перші українські емігранти були селяни з Буковини, що оселилися у південній частині штату Па­рана. У 1891 році невелика група селян зі Східної Галичини заснувала коло­нію Санта-Барбара в повіті Палмейра.

Переважна більшість українців виїхала в Бразилію у 1895-1897 й 1908-1910 роках зі Східної Галичини.

У 1895 р., коли в Галичині з'явилися агенти італійських пароплавних компаній, що обіцяли дешеві й родючі землі в Бразилії, почалася дійсна "бразильська лихоманка". У шлях рушили близько 15 тисяч безземельних селян, що мали саме неясне уявлення про те, що за країна Бразилія й де вона знаходиться.

Однак, прибувши сюди, замість обіцяного чорнозему вони одержали наділи в непрохідних джунглях на околицях Прудентополиса, штат Парана. Кинуті напризволяще, страждаючи від нездорового клімату, зіштовхуючись із вороже настроєними індіанцями й, що гірше всього, зовсім позбавлені медичної допомоги, багато хто вмирав незабаром після приїзду. Частина поверталася додому. Ті, що залишилися, намагалися налагоджувати господарство в боротьбі з дикою природою. Отже, умови життя перших українських поселенців у Бразилії були надзвичайно важкі. Бразильський уряд відмовився надавати їм допомогу. Однак, незважаючи на всі ці труднощі, мрія про дешеву землю продовжувала притягати галичан у Бразилію.

У 1896 році центром поселення українських іммігрантів стало м. Прудентополіс. Вони також створили свої колонії в Антоніо Олінто, Сантос-Андраде, Ріо-Кларо, Доризон, Ірасеме та інших місцевостях.

Друга хвиля української еміграції припадає на 1907-14 роки, коли до Бразилії переселилися ще 15 тисяч українців (переважно вихідці зі Східної Галичини). Від­повідно до урядової програ­ми частина прибулих одержала наділи землі у 25-30 га, інші пішли працювати на будівництво залізниць. У цей період з'явили­ся нові українські колонії - Іваї, Іра­ті, Ітапара, Вера-Гуарані та інші.

Втім, коли стало широко відомо про більш сприятливі умови в США й Канаді, еміграція в Бразилію різко скоротилася.

Незважаючи на важкі умови життя українських поселенців, їхня кіль­кість в Бразилії напередодні Першої світової війни становила близька 45 тисяч осіб. На початку 20-х рр. в околицях м. Прудентополіс діяли 23 українські школи, 9 церков і каплиць, 10 фі­лій Українського Союзу. Загалом українська гро­мада у Бразилії у 1922 році мала вже 64 шко­ли. Надзвичайно велику допомо­гу українській школі у Бразилії надав митро­полит Андрей Шептицький, який особисто відвідав численні українські громади в Бразилії, активізував робо­ту «Шкільного союзу». Українську школу в Бразилії підтримувало товариство «Просвіта» (подекуди зустрічається з на­звою «Товариство ім. Т. Шевченка»), яке почало діяти у 1902 році у Куритибі, а згодом і в інших місцях поселення українців. Напередодні Першої світової війни у Бразилії було вже 32 відділен­ня «Просвіти». Значно активізу­вав життя у Бразилії так званий «Доризонський з'їзд» (1922 р., м. Доризона), проведений за сприяння митрополита Андрея Шептицького і представника уряду ЗУНР П. Карманського. У 1931 році о. Д. Сідлецький організував молодіжну організацію «Молоде козацтво», що пожвавило діяльність української православної громади у Бразилії. Але українське куль­турне життя було припинене на­прикінці 30-х рр., коли бразильський уряд у 1938 році заборонив діяльність усіх небразильських товариств і навчання мовами різних етнічних груп.

Третя хвиля української еміграції до Бразилії відбу­лася між двома світовими війнами, ко­ли до країни прибуло близько 9 тисяч селян не тільки з Галичини, а й Волині та Полісся, менше з Бу­ковини і Закарпаття.

Остання, четверта хвиля еміграції, охоплює 1946-51 роки, коли з таборів для пе­реміщених осіб у Німеччині та Австрії до Бразилії прибуло майже 7 тис. українців, серед яких був до­сить високий відсоток інтеліген­ції. Згодом частина з них емігру­вала до США і Канади, однак більшість залишилася у Бразилії.

Ці групи українських переселенців четвертої хвилі, маючи традиції вирощування пшениці, у своїй більшості (близько 80% іммігрантів), займалися землеробством, заклавши основи перших підприємств з виробництва борошна у штаті. Також, створивши 14 кооперативних товариств, вони долучилися до транспортування сільгосппродуктів та інших товарів, використовуючи аж до 50-х рр. ХХ століття великі криті фургони, до яких запрягали 8-12 коней, що пробігали величезні відстані між Уніао-да-Віторія, Палмас, Клевеландією, Мангейріньєю, Барракао та іншими містами.

Інша частина українців, що мали спеціальності в різних галузях, пішла працювати у промисловість, здебільшого меблеву та металообробну, та зайнялася вільними професіями (адвокати, лікарі тощо).

Зараз у Бразилії проживає біля 500 тис. громадян українського походжен­ня (70 % - у сільській місцевості; 75 % зосереджено в штаті Пара­на, 9 % - у штаті Санта-Катарина та ін.). Найбільше українських поселень зосереджено в південно-східній частині штату Парана, яку ін­коли називають Бразильською Украї­ною. У м. Прудентополіс про­живає майже 25 тисяч осіб українського походження (приблизно 3/4 населення міста). Столиця шт. Парана - м. Куритиба - другий найбіль­ший центр концентрації української гро­мади (понад 25 тисяч осіб). Одне з передмість Куритиби має назву Нова Галичина. Третім масовим скупченням українців є м. Сан-Пауло, де проживає понад 5 тис. громадян українського походження. Майже 80 % бразильців українського по­ходження зайняті у сільському господарстві. Приблизно 20 % українців працю­ють на промислових підприємствах, у торгових установах, муніципальних та державних органах, дехто є власниками невеликих майстерень, крам­ниць, меблевих фабрик тощо. Окре­мі представники української громади володіють промисловими підприємствами, як правило, у сфері переробки харчової продукції. У Куритибі їм нале­жать відносно великі промислові підприємства: паперова фабрика «По­долянка», деревообробна май­стерня «Одеса» та ін.

Українська громада швидко пристосувалася до соціально-економічного рівня штату, увійшовши до різних структур суспільства Парани. Тим не менше, деякі специфічні риси цього народу, особливо мовні та релігійні (греко-католицька віра), зберігаються й донині у такий спосіб, що у всій Парані, особливо у її столиці Куритибі, їхня культура передається особливим колоритом візантійських куполів, ритмів та мелодій, стилем та кольорами вишивки, святковим вбранням та іншими фольклорними проявами. Поселення українців у Бразилії схожі на закарпатські райцентри. Хоча 90% народилося вже в Бразилії, обмеженість контактів дозволила зберегти їм рідну мову.

Останнім часом серед бразильських українців збільшується прошарок зайнятих у бізнесі, освіті, інших сучасних професіях. Однак більшість бразильських українців, як й їх предки-першопоселенці, залишаються бідними фермерами. Цей відносний застій робить їх унікальним явищем серед українців, що живуть у діаспорі.

Література:

1. Гец М. Українська імміграція в Бразилії // Українці у вільному світі. – Джерсі-Сіті, 1954.

2. Закревська Я. Бразилійська Україна зблизька // Дзвін. – 1993. - № 2-3

3. Стрілко А. Біля джерел української діаспори у Бразилії // Українська діаспора. – Ч.7. – К., 1995

4. Українці в Бразилії // http://brasil.kiev.ua/index.php3/112/ukrbr - офіційний сайт посольства Бразилії в Україні.