Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Князь і ріст князівської влади

З огляду літератури про політичний устрій Київської Русі ми бачимо, що найбільші вагання виявились у розв’язанні питання про князівську владу. Тут усе спірне, все було предметом жвавої дискусії. Одні, як Ключевський, називали князя найманим військовим сторожем, що приходив і скоро відходив, був політичною випадковістю для землі, блукаючою кометою. Другі, як Сергеєвич, визнавали князя народною владою, бо народ становив головну силу князів. Неважко бачити, що до питання про роль і значення князівської ; влади підходили догматично, не відзначаючи тих змін, які повинні були виявитись за більш ніж трьохсотлітній період історії Київської держави.

Характеристику князя, засновану на даних XII ст., автоматично переносили на князя X ст. Питання про обсяг і характер князівської влади дуже часто розв’язували на основі принципів буржуазного державного права.

З огляду літератури легко встановити, що питання про князя XI — XII ст. як про феодального монарха взагалі ніхто серйозно не ставив. Тільки М. М. Покровський зробив спробу розглядати князя як представника феодальної влади. Але, як ми вже згадували, прийнявши хибну думку Ключевського про характер городових волостей, він мусив допустити антиномію: найманий сторож у місті, князь був хазяїном-вотчинником на селі. А, головне, в пізніших своїх працях — «Очерки по истории русской культуры» і «Русская история в сжатом очерке» — M. M. Покровський не тільки не розвинув правильної думки про князя як представника феодальної влади, але, недооцінюючи глибини й широти феодального процесу, почав називати князів ватажками банд работорговців. Ряд неправильних поглядів висловив M. M. Покровський і в питанні про походження, обсяг і характер князівської влади.

В наше завдання не входить докладне дослідження князівської влади. Ми головним чином скажемо про князя XI — XII ст. як про феодального монарха, звернувши увагу: 1) на класову суть князівської влади, 2) на розвиток князівської влади як влади феодального монарха.

1. Зараз немає особливої потреби докладно обґрунтовувати твердження, що князівська влада почала перетворюватись у владу феодальну, що князь став представником і охоронцем феодальних груп, що князь був першим феодалом у своєму князівстві. Літопис високо цінує князів, які погоджують свою діяльність з дружиною. Ідеал феодального князя — Володимир Мономах, «думу» з дружиною вважає основним князівським обов’язком.

І навпаки, літопис засуджує князів, які не погоджують своєї діяльності з вказівками керівної верхівки феодального суспільства.

Про кн. Всеволода, до якого літопис 19 ставиться з певним пієтетом, він, проте, спеціально відзначає: «В сих печали всташа и недузи ему и приспеваше старость к сим; и нача любити смысл уных, свет творя c ними; си же начаша заводити и, негодовати дружины своея первыя и людем не доходити княже правды, начаша ти унии грабити, людий продавати, сему не ведущу в болезнех своих». Легковажну підступність Святополка Ізяславича до половців літописець пояснює тим, що він зробив це «не здумав c болшею дружиной отнею и стрыя своего, совет створи c пришедшими c ним».

Князі не тільки повинні були погоджувати свою діяльність з дружиною, але притягати й ті групи феодального суспільства, що не входили до складу дружинної організації. Як ми вже вказували, кн. Володимир запрошував на нараду старців градських, старійшин; а коли підсилилась роль церкви як феодальної організації, звичайними членами різних нарад стали митрополит, єпископи й ігумени. В міру ж того, як дружинна організація розкладалась і почав оформлюватись васалітет, князь змушений був організувати з’їзди, де розв’язувались основні питання зовнішньої і внутрішньої політики. В цих з’їздах брали участь або князі, або їх представники; прикладом такого з’їзду е нарада, на якій було прийнято «Устав о резах».

Ці з’їзди щодо своєї організації й компетенції тотожні з феодальними з’їздами раннього західноєвропейського середньовіччя.

Князь, не погоджуючи своєї діяльності з керівною верхівкою, рискував не тільки бути негативно оціненим громадською думкою, а й багато чим іншим, зокрема своїм столом, не говорячи вже про можливі невдачі в задуманих заходах. Дружина могла просто відмовитись, дезавуюватись від служби князеві. Прекрасний приклад масового відмовлення від допомоги й служби князеві є відмовлення бояр Володимира Мстиславича: «О собе еси князю замыслил; а не едем по тебе, мы того не ведали». Це означає, що наміри кн. Володимира не відповідали інтересам даної керівної верхівки. Літописець не пошкодував фарб для опису різних невдач цього князя, який вирішив замінити свою стару дружину дітськими.

Отже, немає ніяких підстав говорити про антиномію становища князів, про яку говорив M. M. Покровський: і в місті, і на селі князь однаково став феодальною владою. Неважко бачити, що погляд M. M. Покровського зумовлювався: 1) тим, що він перебільшував роль торговельного капіталу в Київській Русі; 2) тим, що він модернізував давньоруське місто, уявляючи його розвинутим торговельно-промисловим центром; 3) тим, що він перебільшував політичне значення міських купців і ремісників і 4) тим, що він неправильно, як ми побачимо далі, уявляв собі соціальну суть і значення віча.

2. Переходимо тепер до питання про розвиток функцій князівської влади і про перетворення дофеодального князя в феодального монарха. Тут насамперед треба відзначити, що князі почали перетворюватись у типових феодальних монархів у період розпаду Київської держави, тобто в часи синів і внуків кн. Ярослава 55*. Але само собою зрозуміло, процес перетворення феодальних князів у феодальних монархів був довгий. Можна встановити проміжний ступінь, який, на наш погляд, хронологічно припадає на час князювання Володимира і Ярослава, перший з яких, за словами Маркса, «знаменує собою кульмінаційний пункт», а другий — «початок занепаду готичної Росії» 20.

Уже в цей період функції князів починають значно ускладнюватись. Ускладнюються вони не тільки тому, що утворився князівський домен, де князі, подібно до рядового феодала, повинні були вести господарство, а й тому, що ускладнюються, тобто поглиблюються і розширяються форми експлуатації в межах усієї держави.

Князь в XI ст. є військовий вождь, що командує всіма збройними силами, але його військово-організаційна діяльність стає складніша через зміну самого складу військових сил. Як ми вказували, дружина, що становила основне ядро війська перших Рюриковичів, осідає на землю. Місце дружини починають займати феодальні ополчення, збройні загони, які приводили васали. Князь як власник домену знову-таки набирає ополчення з підвладної йому міської й сільської людності. Але дуже часто князям доводиться вдаватись до надзвичайних мобілізацій (так зробив кн. Ярослав під час боротьби з Святополком) або приймати іноземні війська (варягів — кн. Володимир і Ярослав, поляків — кн. Святополк, колбягів, торків та ін.).

Оскільки на Київську Русь починають підсилено тиснути сусідні держави і степові кочовики, ускладнюються заходи по охороні зовнішніх кордонів. Князям доводиться будувати укріплення (міста й вали) на найнебезпечніших місцях. Але будування міст на кордонах держави, звичайно, не могло виключити потреби укріплення головного міста. Саме в цей період і створюються якраз укріплення головних міст Київської Русі — Києва, Новгорода тощо.

Розширення і підсилення феодальної експлуатації робило необхідною організацію опорних пунктів для феодальної влади; ця епоха характеризується будуванням пригородів усередині окремих земель.

Велике значення в військово-організаційній діяльності князів мав добір найближчих князівських слуг-васалів, які поступово, внаслідок розкладу дружинної організації, осідають на місцях. Князі в цей період повинні були давати їм села, призначати їх на всілякі адміністративні посади. Надзвичайно ускладнилась діяльність князя в справах внутрішнього управління. Відносини між київським князем і його синами іноді бували напружені. В інтересах власної безпеки доводилось контролювати їх діяльність. Але особливо ускладнилась діяльність князя у власному домені, де йому доводилось призначати посадників, волостелів, тіунів та інших численних представників адміністрації. В міру того, як данина почала перетворюватись у феодальну ренту, встановлюються торговельні мита в містах, утворюється складна фінансово-адміністративна система.

В міру того, як почала розвиватись зовнішня і внутрішня торгівля, князеві доводилось організувати будівництво шляхів і мостів. Багато уваги треба було віддавати охороні торговельних шляхів, а особливо основного — шляху в Візантію.

Однією з особливо розвинутих функцій князя в досліджуваний період е організація судових органів і відправа суду. Як було вказано, князівській юрисдикції при перших Рюриковичах підлягали князівські дружинники, челядь, залежне селянство, вища князівська адміністрація. Тепер князь безпосередньо судить населення головного міста, а князівські судді — все населення.

Встановлення нових форм феодальної експлуатації, організація складної сіті фінансової й судової адміністрації, встановлення принципів феодального судового права — все це можна було провести в життя тільки шляхом законодавства. В цей період якраз почала розвиватись законодавча функція князя. Князі не тільки встановлюють «устави і уроки», а й зміняють, видаючи закони, принципи кримінального права і процесів. З’являється перший юридичний збірник — Руська Правда.

Видаючи закони, князі встановлюють розміри судових мит, а також винагороду адміністративним особам.

На цьому етапі князі після прийняття християнства всіляко сприяють упорядкуванню церкви, створюють міцну економічну базу для духівництва, встановивши церковну десятину.

Нарешті, князям треба було багато уваги віддавати налагодженню відносин з оточуючими країнами, зноситись з іноземною владою.

Таким чином, функції і обсяг влади князів на даному етапі виросли. Але князівський домен ще не остаточно оформився. Значні маси селян, особливо в далеких від Києва місцях, були ще данниками, а не феодально-залежним сільським населенням. Князівська влада ще не змогла підкорити їх своєму доменіальному управлінню і суду. Безперечно, ще не ліквідувались органи родової і навіть, як у вятичів, племінної влади. Отже, коло князівського суспільства було ще нешироке і не охопило всієї маси населення.

Процес дальшої феодалізації, остаточне оформлення князівського домену і розпад Київської держави на ряд земель — усе це зумовило появу нового типу князя, який найбільше відповідає типові феодального монарха.

Якраз у цей період політичний устрій набирає найхарактернішої феодальної риси, — поєднання політичної влади з землеволодінням.

Князь цієї епохи є князь місцевий або всіляко намагається стати таким. Він намагається пустити глибоке коріння в своїй вотчині. Якщо князь бере участь у якійсь складній політичній комбінації, мета якої — захоплення київського столу, то він звичайно черпає силу в цій вотчині. В неї він повертається, зазнавши невдачі. Бувши князем, міцно зв’язаним з землею-князівством, зі своєю вотчиною, князь змушений основну увагу звернути на безпосереднє управління його доменом. Коли данина перетворилась у ренту, а селянство, що платило данину, у феодально-залежне і кріпосне селянство, природно, що основним джерелом прибутків князя стають князівські села: «Еже было творити отроку моєму, — розповідає в своєму Поученні Володимир Мономах 21, — то сам есмь створил, дела на войне и на ловех, ночь и день, на зною и на зиме, не дая себе упокоя; на посадникы не зря, ни на биричи, сам творил, что бьтло надобе, весь наряд и в дому своемь то я творил есмь: и в ловчих ловчий наряд сам есмь держал, и в конюсех, и о соколех и о ястрябех».

Князі в значній мірі погоджують внутрішню й зовнішню політику з інтересами свого феодального господарства. Дуже характерно, що коли вирішувалось питання про похід на половців у 1103 р,, князі змушені були обмірковувати, доцільно чи недоцільно буде мобілізувати коней смердів. Під час міжусобиць ворогуючі князі намагаються розграбувати села своїх суперників і забрати робочу силу. Функції князя в цей леріод також ускладнюються, але це ускладнення зв’язане з розвитком князівського сільського господарства. Основна увага князів спрямована на розміщення сил у їхніх володіннях.

Багато уваги віддають князі охороні своїх княжих людей, організації суду, вірніше, встановленню вир і продаж, а також судових мит. В цей період вони підкоряють своїй юрисдикції все населення. Надзвичайно розширяється законодавча діяльність князів.

В умовах чимраз більших суперечностей князям доводилось багато уваги віддавати тому, щоб затушкувати класову суть влади: «и худаго смерда и убогые вдовице не дал есм силным обидети», говорив про себе Володимир Мономах.

В справі затвердження своєї влади князям доводилось удаватись до допомоги церкви: «И церковного наряда и службы сам есмь призирал», — продовжує Володимир Мономах.

Словом, князь поступово перетворюється в типового монарха з дуже різноманітними функціями, монарха, який намагається освоїти свою вотчину як феодальну власність.

Але в цей період у деяких частинах Київської держави намічаються особливості в становищі князя. Ці особливості значною мірою зумовлюються не тим, що тут слабо проходить феодалізація, а тим, що князь і його дружина, його боярство не зуміли пустити коріння в землі-князівстві, не зуміли організувати свого домену. Так було в Новгороді і до певної міри в Галицькій землі. Але й тут не може бути мови про князя як надкласову владу. Бувши «найманим військовим сторожем» у Новгороді, князь виконував волю новгородських феодалів.

У Галицькій землі князь, постійно борючись з галицьким боярством, усе-таки не переставав бути представником феодальної влади. В своїй боротьбі проти боярської знаті він спирався в основному на рядове боярство і на міщанство.

5.4 l n 150%'>Як «ближній человЂк» до гетьмана, Мазепа був у курсі всієї політики уряду Самойловича, і вплив його на цю політику і в 1670-х і особливо в 1680-х роках — безсумнівний. Він бере участь у чигиринських походах Самойловича, що марно намагався вдержати Правобережну Гетьманщину під булавою лівобережного гетьманату. Коли руїна Правобережної Наддніпрянщини, завершена «великим згоном» 1681 р. й укладенням Бахчисарайського миру з Кримом і Туреччиною (1681), перекреслила цей плян, Мазепа підтримує прагнення Самойловича поширити владу гетьманського «реґіменту» на Слобідську Україну, куди пішла велика частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Саме Мазепі, тоді ще тільки «значному військовому товаришеві», і своєму небожеві Михайлу Самойловичу, полковникові гадяцькому, доручив гетьман провадити переговори про це в Москві (кінець 1680 — початок 1681 р.); але московський уряд і тоді, і пізніше рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана. Тим часом наближалося завершення московсько-польських змагань за Україну, що закінчилися «вічним миром», підписаним у Москві 1686 р., незважаючи на всі перестороги гетьмана Самойловича. Головним радником гетьмана був Мазепа, якому (разом з гетьманичем Григорієм Самойловичем) доручено було (у січні 1686 р.) передати московському урядові українські застереження й побажання.

Так чи так, доля України вирішувалася тоді в Москві. Це було ясним для Мазепи, який мало не щороку їздив туди з різними урядовими й приватними дорученнями гетьмана. Ці подорожі й дипломатичні місії дали Мазепі дуже багато. Він не тільки має безпосередні стосунки з московським урядом, але й нав’язує зв’язки в колах московських вельмож; зокрема на початку 1680-х років він досить близько познайомився з князем Василем Ґоліциним, фаворитом царівни Софії Олексіївни й фактичним керманичем цілої московської політики, одним з найбільш культурних людей тогочасної Московщини. Разом з тим, Мазепа провадить у Москві широкі торговельні операції, зокрема транспортуючи туди горілку (на це потрібний був спеціяльний дозвіл царського уряду). Та найголовніше — все це давало майбутньому гетьманові і ворогові Москви досконале знання Московщини й розуміння її загрози для України й цілого європейського світу.

Минали роки. З небагатого (правобережні маєтки, звичайно, загинули у вирі воєнно-політичних подій) гетьманського дворянина й «значного військового товариша» Мазепа перетворився на впливового представника вищої старшини гетьманської України. Року 1682 він став генеральним осаулом, отже, членом українського уряду й найближчим помічником гетьмана. Окрім частих дипломатичних місій до Москви, Мазепа бере участь в усіх важливих державно-політичних акціях (приміром, у виборах на Київську митрополію єпископа луцького Гедеона князя Святополк-Четвертинського 1685 р.) і всіх визначних справах і подіях гетьманського двору й родини Самойловичів 17. Разом з політичними впливами на Україні і в Москві росли й маєтки Мазепи як на Україні, так і в сумежних повітах Росії 18.

Це був процес зросту визначної людини й формування великого державного діяча. Не простий і не легкий був життьовий шлях Мазепи від «покойового» польського короля до гетьмана України, що й сам був, за словами Мазепи, «мало чим менший від польського короля». Не був той шлях прямий — і не міг ним бути в ті трагічні часи для України. Не був він легкий і для Мазепи, бо надто багато труднощів і небезпек, нерідко смертельних, чатувало на нього на цьому шляху. Доля щедро відміряла Мазепі противників і ворогів, що ціле життя його чигали на його згубу та загладу. Але ця незвичайна людина мала особливий талант єднати до себе зовсім різних людей. Пилип Орлик, який дуже добре знав Мазепу, казав, що «ніхто... не міг краще (як Мазепа) обробити людину й притягти її до себе». «Не осягнувши з першого разу мети, — пише Орлик, — він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не робив її своєю». Він мав чимало прихильників — і мало друзів. Надто високо стояв він над ними, над своїм оточенням, над своєю добою. Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передусім самому собі, своїм особистим прикметам і здібностям. Розумний і спритний («был бЂглец во всяких рЂчах», — каже Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з глибоким досвідом західньо- і східньоевропейського світу, він знав кілька мов (крім польської, московської й татарської мов, він володів латинською, італійською, німецькою й знав французьку), багато читав (Орлик ніколи не міг забути його «величну» бібліотеку та її «багатства, рівних яким не було на Україні»), пристрасно кохався в мистецтві (і то в різних його видах) не лише як аматор, але й як творець, був добрим промовцем, а ще кращим стилістом — справжній «gentleman of the Renaissance» (K. Меннінґ). А понадусе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й незвичайно вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря Української держави й володаря дум української нації.