Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

«Класократична» версія

Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського (1882–1931) — видатного українського мислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі ХІХ і ХХ століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтеліґенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».

Коли усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «проґресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

Така позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і «нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.

1. Нація та держава

Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав.

Варто одразу ж заперечити Липинському. На відміну від етносу, як стверджують сучасні історики, «нація»— дитя французької революції (1789) і розвинулася вона в Західній Європі протягом ХІХ століття. Історично держави виникали без допомоги нації, а декотрі нації сформувалися без благословіння власної держави. Як відомо, імперії, що склалися в період занепаду античного світу та під час середньовіччя, мали усі ознаки державного утворення, проте не були мононаціональними чи монокультурними. Тим часом міста-держави рідко охоплювали носіїв однієї культури, ареал її поширення був значно більшим. Інакше кажучи, стародавні греки були, можливо, єдиною нацією, проте не мали державного устрою. Отже, універсальне підґрунтя Липинського є обмеженим.

Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, — пише він, — люди зв’язані органічно поміж собою однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна» 1.

Безумовно, сільськогосподарський виробник-власник зацікавлений в існуванні власної держави, яка забезпечувала б йому стале, ґарантоване володіння земельною власністю. Липинський має рацію, коли стверджує, що аґрарне суспільство має потребу в державі і створює її, але він помиляється, називаючи таку державу національною. В аґрарному суспільстві усе постає проти приведення політичних кордонів у відповідність з культурними (що є характерною ознакою національної держави): і брак суспільної грамотності та розходження поміж книжною і народною культурами; і відмінність між розмовною та церковною мовами.

Становий характер аґрарного суспільства спричиняється до того, що його вищій верстві вигідно усіляко вирізняти, загострювати і підкреслювати усі визначальні особливі риси привілейованої групи.

Принцип ієрархії, що її прихильником був Липинський, не сприяв, а ставав на заваді створенню єдиної культури, яка вимагала б оформлення у єдиний національний політичний організм: одна культура — одна держава.

На думку відомого анґлійського дослідника проблеми націоналізму Е.Геллнера «За умов аґрарного ладу намагатися на усіх рівнях суспільства запровадити єдину вчену верству і однорідну культуру із заданими нормами, закріпленими письмово, було б марною справою» 2.

2. Гетьман, еліта і хліборобський клас

Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.

У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.

У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.

На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».

Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує.

Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинський говорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід, плем’я.

Визначення Липинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то для Липинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас. Рільництво для Липинського — це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі — це передовсім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит — помічник господаря, а не додаток до машини.

Промисловий клас, що до нього Липинський зараховував і робітників, і підприємців-капіталістів, жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставлення Липинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу в соціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського — це насамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності між багатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головного носія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом.

Проте чи існував єдиний хліборобський клас як головний інструмент державного будівництва в Україні? Чи справді суперечності між безземельним селянином і поміщиком були настільки незначними, що ними можна було б знехтувати?

Липинський, як відомо, сам був поміщиком, і свої уявлення про селянське життя і сільськогосподарську працю він черпав не з аґрономічної літератури. Звідки ж виникає така крайня ідеалізація хліборобів? Тут ми стикаємося зі світоглядним парадоксом: політичний проект не має конкретного адресата. Точніше, адресат виявляється утопічним, отож завдання політичного будівництва може здійснити тільки новий клас. Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створення такої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер, найважливіша, кардинальна проблема нашого класу» 3, — резюмує Липинський.

Логічне завершення свого вчення про еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини — державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, воно (держава) мусить мати господаря. Розуміючи усі недоліки монархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царського самодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії — гетьманату.

В історії українського народу Липинський вирізняє два періоди під час правління гетьмана Богдана Хмельницького, коли виникла можливість появи спадкоємного гетьманства. Виборне гетьманство для Липинського — це неможлива за своєю сутністю демократична диктатура, це ідея українського Наполеона. Виборність не дасть можливості гетьману бути над класовими і партійними зіткненнями, залишатися незалежним у своїй політиці від групового інтересу. У практичній політиці Липинський намагався замкнути ідею гетьманства на реальній людині. Такою людиною став Павло Скоропадський — царський генерал, нащадок виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Тим часом людина, з якою Липинський зв’язував свої ідеї національної монархії, мало надавалася на роль національного українського лідера 4. Скоропадський народився у Вісбадені, вчився у Пажеському корпусі у Москві, служив у Кавалерґардському полку, привілейованій частині російської армії, очевидно, до 44-х років нічого не знав про український національний рух. 29 квітня 1918 року Скоропадський справді став гетьманом України, перейнявши владу у Центральної Ради, проте його влада опиралася не на масову підтримку хліборобського класу, а на баґнети окупаційної австрійсько-німецької армії і впала разом з її відступом.

Особисті стосунки автора українського монархізму із гетьманом та його оточенням також не були бездоганними, і в останні роки життя Липинського завершилися повним розривом. Цілком можливо, якби не передчасна смерть Липинського, він переоцінив би свої погляди на роль гетьманства у побудові національної держави.

3. Селянин із мечем та ралом

Своїм утворенням національна держава зобов’язана певному типу особистості — «воїну-продуценту». Для Липинського це такий тип людини, який володіє однаковим хистом і до творення, і до ратної праці. Сам Липинський, будучи землевласником, служив у кавалерії, однаково добре володіючи шпаґою і аґрономічною наукою. Тому такий тип особистості не був для нього неможливим, він знаходить його в історії, коли намагається розібратися у джерелах европейської державності.

Так, скажімо, армія Вільгельма Завойовника, який підкорив Анґлію, започаткувала, на думку Липинського, анґлійську державність. За висловом Липинського, вона «вросла в землю», тому що складалася не з кочових воїнів-грабіжників, а з осідлих у південній Франції норманів. Таким чином учорашні воїни перетворилися на рільників. Подібний процес відбувався і в Україні. «Українська класократія народилася пізніше. Це було реєстрове городове козацтво гетьмана Хмельницького. І тут велика аналогія між 60-тисячною та зареєстрованою армією Вільгельма Завойовника і так само 60-тисячною та зареєстрованою армією Богдана. Шаблею лицарскою одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала армією лицарів-продуцентів землевласників».

Ототожнюючи поняття держави та нації, Липинський знімає проблему утворення національної держави, замінивши її проблемою утворення держави взагалі.

Закони життя людей в суспільстві вимагають однакової культури. Виникає необхідність у дорогій тотальній системі освіти, яка існує переважно тільки за рахунок держави та якій доручено процес соціалізації індивіда. Зрештою тільки держава (або трохи ширший сектор, який включає також деяку частину «суспільства») може винести на своїх плечах тягар відповідальності, одночано здійснюючи контроль за якістю продукції у цій найважливішій галузі — виробництві соціально сприятливих людських істот, спроможних виконувати потрібну для суспільства роботу. Це стає одним із головних завдань держави. Суспільство необхідно гомогенезувати, і керувати цією операцією можуть тільки центральні власті.

Якщо поява стандартизованої культури є головною умовою створення національної держави, тоді для того, щоб ця умова стала елементом дійсності, потрібен соціальний агент, який можливе перетворює на дійсне. Чи є «воїн-продуцент», як вважав Липинський, творцем національної держави? Існує декілька типів формування національної держави. Ернест Геллнер, на якого ми посилалися раніше, зауважував три головні: централізація, уніфікація і «національне будівництво».

Централізацію, скажімо, здійснювали у династичних державах із центрами в Лондоні, Парижі, Мадриді і Лісабоні, коли місцеві діалекти, які не дуже відрізнялися від мови чиновників, замінили стандартизованою мовою державного апарату. Носіями цього процесу націоналізації виступала не аґрарна верства, а вже існуючий державний апарат. До того ж, насаджувана централізована культура не спиралася на селянську, а була спрямована проти неї.

Уніфікацію, як засіб створення національної держави, здійснювали там, де вже існував високий ступінь стандартизованої культури, і завдання полягало у тому, щоб цій культурі надати єдиного політичного статусу. Це передбачало об’єднання дрібних або середніх держав у результаті війни чи дипломатичної боротьби. Лідерами у цьому процесі виступали дипломати і солдати, а не мислителі і поети. Як бачимо, справді відкривалася можливість для появи такого типу особистості, що його Липинський назвав «воїном-продуцентом» і якому лише й належить функція утворення держави.

«Національне будівництво» здійснюється там, де вимога нової державності обґрунтовується тільки культурною своєрідністю певної території. Тут ще немає культури із чітко вираженою формальною основою, як і немає держави, що захищає цю культуру. На перший план висувається не воїн чи державний діяч, а постать активіста-пропаґандиста, інтелектуала, який з ентузіазмом і пристрастю вивчає мову, культуру та історію гнобленої нації. Саме така ситуація характерна для національного руху в Україні. На початку та наприкінці ХХ століття, тобто коли виникла можливість створення незалежної національної держави, в політичному житті на перших етапах виявлялися найбільш активними не воїни-продуценти, а люди, зазвичай, з гуманітарно-філологічною освітою — письменники, поети, історики, журналісти.

4. Територіальна свідомість як державна ідеологія

Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка, започаткована ще Гердером, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінґвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ’ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи «вшехпольскою», — суть її була одна — служити могутньою зброєю в руках метропольних націй.

5. Філософ української політики

Майже всі соціологічні поняття Липинського являють собою пряму проекцію інтересів політичної боротьби на галузь соціологічного знання. Це стосується його вчення про територіальну свідомість як визначальний момент національної ідеології. Соціологічні постулати, розроблені Липинським, не є універсальними, свій статус соціологічних постулатів вони отримують лише під кутом зору придатності до певної політичної мети.

Перед соціологією Липинський ставить кардинальне завдання: «Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежної української держави стала можливою?» Через те Д.Чижевський помилявся, стверджуючи, що Липинський «дає не лише філософію української політики, а — політики взагалі» 5. Липинський — філософ саме «української політики». Поняття території або територіальної ідеології як визначального елемента в побудові української державності вироблено ним не в результаті застосування об’єктивних універсальних правил для того, щоб дійти висновку: «територіальна свідомість є обов’язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.

Скажімо, уявлення про націю, популярне серед німців або французів, не тому не може бути придатним, що неправильне, а тому, що ми маємо справу з іншими культурними та історичними особливостями, з іншими формами політичної боротьби. Німці, вважає Липинський, розробляють поняття нації, відштовхуючись від поняття про загальне расове походження, зводячи його до «природного факту». Таке розуміння нації в колоніальних умовах України, з періодичною міґрацією людей на її території, цілком абсурдне. Не можна прикласти до українського уявлення про націю французький тип, що ґрунтується на «вільній національній самодетермінації», оскільки він у силу історичних умов виродиться в анархію 6.

6. В.Липинський про загрози українській державності

У «Листах до братів-хліборобів» В.Липинський аналізує причини, які призвели до знищення української державності в формі УНР та гетьманщини. Особлива увага при цьому надається висвітленню ролі української інтеліґенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед — оцінки різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні.

Він підкреслює: «Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, — ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати» 7.

В.Липинський з історичним сумом констатує: «Побили ми себе самі. Ідеї, віри, леґенди про одну-єдину, всіх Українців об’єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла» 8.

У 1920 році він напрочуд точно окреслив загальну соціально-психологічну атмосферу, яка супроводжувала кризу української державності періоду національно-визвольніх змагань у 1917–1918 роках. «Соціяльна пролетарська революція для збудування нового соціяльного ладу, або всенаціонально-всекласова революція для збудування спільної й усім класам потрібної держави й нації,— справедливо зазначав він. — Все, що посередині, це політично й економічно: грабіж, а ідеольогічно: фарисейство й деморалізація. Тільки на ідейно й морально чистих підставах може народитись нова творча українська віра» 9. Точність цього формулювання ми відчуваємо кожен день на собі, бо, на жаль, Україна знову опинилася якраз «посередині».

Які ж рецепти для подолання перманентної для України кризи державності залишив нам В. Липинський? Перш за все він радить змінити методи державного будівництва.

«Історія наша,— пише Липинський,— вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху, демагоги по тактиці й кар’єристи по духу... на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу... Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартості не змогли б місце старої вирізаної аристократії зайняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люде всі разом творили руйнуюче тіло, якому на ім’я — демократія» 10.

Тут маємо справу з емоціями послідовного державника стосовно руїнницької діяльності доморощених демократів. І Липинський, і його однодумці робили марні спроби співпрацювати з Центральною Радою, допомагати їй будувати нову Україну. Більше того, В.Липинський вважав найліпшим для нашого народу скористатися в цьому будівництві етнополітичним досвідом справді демократичної країни — США. Застерігаючи від культивування соціалістичних та націоналістичних настроїв у суспільстві, в тих же «Листах» він писав: «Цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу, ми хочемо мати патріотизм — любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціялізм, зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм — зненависть місцевих «Українців» до місцевих «не-Українців»... Тільки тоді, коли державники українські всіх місцевих класів і всіх місцевих націй переможуть агентів, яких метрополії мають на Україні теж у всіх місцевих класах і всіх місцевих націях (також у «нації українській»!) — зможе повстати Держава Українська. І тільки в Українській Державі — тільки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території — може витворитись з них Українська Нація. Так, наприклад, як повстає на наших очах Американська Нація з процесу співжиття різних націй і різних класів на території Сполучених Держав» 11.

Можна сказати, що В.Липинський був демократом настільки, наскільки національна демократія відповідала інтересам побудови незалежної України. Якщо ж взяти до уваги, що гра у демократію призвела до чергового краху державницької ідеї, стане зрозумілим неґативне сприйняття Липинським цієї моделі державного устрою.

Природно тому, що з таких самих позицій оцінював він діяльність соціалістів та націоналістів, нерідко ставлячи між ними знак рівняння. Ані перші, ані другі, вважав Липинський, ніколи не зможуть побудувати суверенну Україну. Обґрунтував він це твердження у такий спосіб: «Ви — соціялісти і націоналісти — творити Україну хочете... поділом горизонтальним. Ви хочете відділити «чужі» верхи від «українських» низів і винищити верхи низами. При чім Ви не ріжнитесь між собою ні психікою, ні методом, ні темпераментом, а тільки чисто словесним, зверхнім гаслом. Соціялісти хочуть знищити на Україні верхи низами під гаслом соціяльним: «бий панів, бо вони буржуї», а Ви — націоналісти — хочете зробити те саме, тільки під гаслом племінно-національним: «бий панів, бо вони не Українці». І ціль та самісенька: владу на Україні при помочі «соціялістичного» чи «націоналістичного» народу захватити в свої, інтеліґентські руки. Тому то так легко з соціялістів Ви станєте націоналістами і з націоналістів «зміновіховцями». І тому то одні і другі Ви засуджені як Українці на загибель. Придумати щось таке, щоб підняти масу і на її спині виплисти наверх — ось на що скеровані всі Ваші умові потуги. І тому Вас б’ють і завжди бити будуть. Тому не бачити Вам незалежної Вашої соціялістичної чи націоналістичної України. Її не здобуде Ваш соціялізм чи націоналізм, а дисципліна, організація і, головне, ублагородження Вас самих і провідників» 12.

У цій перспективі В. Липинський аналізує роль українських зовнішньополітичних орієнтацій та їхнього співвідношення з внутрішньою політикою. «Орієнтацією серед політиків на Україні». — пише він, — (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками» 13.

З’ясувавши таким чином головну помилку зовнішньої стратегії українських політичних партій, В. Липинський окреслює свою точку зору на це питання. «Якби нас було не 40 міліонів,— читаємо у «Листах»,— а 1 міліон, і якби ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Європі землі, то, «діставши» відповідну суму франків, марок чи стерлінґів та трохи «вже готової» поліції, можна б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне б’ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених ріжними демагогами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих «партій», а знизу на тисячі воюючих між собою «республік» — трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Європі знайшлась поза нами сила, яка б, всуперіч нам самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас в модерну європейську націю. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» 14.

Отже, цілком виразно пропонувався пріоритет внутрішньої політики над зовнішньою, пріоритет, такий звичайний для Заходу і такий незрозумілий в Україні.

«Від об’єднання та зорганізування українського хліборобського класу, — підкреслює В.Липинський, — залежить об’єднання та зорганізування цілої Української Нації» 15. Ця теза Липинського мала солідне підґрунтя у тогочасній дійсності. Всі інші соціальні верстви населення України в той період не мали достатньо сил, щоб виконати об’єднуючу місію. Автор «Листів» вкрай точно визначив і одну з головних перешкод, які могли затримати подібний хід подій: «Тільки знищення приватної власности на землю може розвалити хліборобський клас,— пише Липинський, — вийнявши з хліборобства його душу, усунувши момент творчости з праці хлібороба, що ціею своєю індивідуальною працею перетворює, культивує свій власний участок землі. Тільки соціялізація землі може знищити нашу теперішню класову свідомість...» 16. Не важко побачити, що більшовики потягли саме за цей кінець мотузи. Проте головними загрозами українській державності В.Липинський вважав такі форми суспільного устрою як охлократія і демократія.

Як вже вказували, вирішальне значення в житті кожної держави В.Липинський надавав діяльності провідної верстви — національній аристократії. Він пояснював, що вживає «слово аристократія для означення фактично правлячої в даний момент і в даній нації верстви, однаково — чи це буде анґлійський лорд, чи російський совнарком, чи якісь «вибрані народом» демократи» 17. З цієї позиції він тлумачить і охлократію, і демократію, спираючись при цьому значною мірою на Платона.

Охлократія, за Липинським, — «це метод організації такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно складених по способу своєї матеріяльної продукції і своєму расовому спорідненню класів, і яка ділиться тільки на політично безформенну, економічно і расово нездиференційовану юрбу (охлос, звідси: охлократія) та тих, що правлять цією безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної організації. Набирається оця правляча охлократична аристократія шляхом виучки, або з прийшовших ззовні кочовників, або з місцевих здекласованих і матеріяльно непродукуючих, расово і економічно неоднородних елементів» 18.

Нарешті, демократія для нього «означає метод організації аристократії такої нації, яка під впливом неорганічного та хаотичного матеріяльного розвитку і під впливом своєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природні угруповання працюючих людей, якими являються фізично, духово і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився на верх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на органічно спаяні класи, появився хаотичний конґломерат демократично «рівних» індивідуумів-одиниць, взаємно собі зовсім чужих, взаємно себе ненавидячих і зв’язаних в одне національне ціле тими останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеної демократією, класократичної чи охлократичної аристократії» 19.

Безперечно, узагальнення автора «Листів» стосувалися насамперед України. Він мав відвагу першим піти проти й досі модних націонал-патріотичних леґенд про ледь не «одвічність української нації», довести, що для її відродження просто небезпечно «бундючитися своєю «древністю», а натомість нічого не робити для створення привабливої для продукуючих верств суспільства нації і держави.

Без власної держави, на думку Липинського, Україна на віки буде засуджена на злиденну веґетацію на грані між буттям і небуттям. Саме цю тезу з поміж інших вирізняє Лисяк-Рудницький, поціновуючи спадщину В.Липинського: «При своєму теперішньому стані (маються на увазі 20-і роки. — Авт.) Україна не тільки поневолена, окупована, але й «бездержавна», себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова ще немає: є тільки матеріал, що з нього може повстати нація. Тому державницька політична дія мусить бути спрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабкостей українства. Липинський дотримувався засади, що «Бог сотворив народи здатними до оздоровлення». Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, «організації» над «орієнтацією» 20.

Історична місія України, за В.Липинським, полягає в тому, щоб стати синтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійських культур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б нову історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор «Листів» називав «українським месіянізмом» 21.

Липинський усвідомлював історичну безперспективність відокремлення держав,передовсім слов’янських. Так, дослідник його творчості Євген Пізюр зауважує, що в Липинського виникла ідея утворення у Східній Європі «Спілки трьох Русей». Одначе ця ідея не отримала у нього належної розробки і залишилася малозрозумілою його дослідникам. Як вважає Пізюр, спілка трьох народів — російського, українського і білоруського — мала б ґрунтуватися на повній незалежності цих держав і являла б собою різновид політичного блоку. І тут Липинський виходить зі свого аґрарного «консервативного аристократизму», вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки жоден із них не спроможний протистояти ні «номадичному» впливу Сходу (зараз ми сказали б ісламському фундаменталізму), ні домінуванню анонімного фінансового капіталу із Сходу 22.