Реферат на тему

Історія археографії як наукова проблема та вивчення історіографічного процесу

Зрозуміло, погляд на історію дисципліни як на явище, розвиток якого триває в соціокультурному вакуумі, детермінований насамперед суспільно-політичною ситуацією, потрактованою в традиціях позитивістської історіографії, не міг привести до розгляду не усвідомлюваних навіть добросовісними дослідниками історії археографії питань, серед яких – питання ґенези явищ культурно-наукового порядку, у даному випадку української археографії, від регіонального різновиду до відносно самодостатнього, самоусвідомлюваного історико-культурного феномена, від антикварного зацікавлення до необхідних форм історико-наукової діяльності й формування археографії як наукової дисципліни. Такі «технографічні» підходи до виучування історії археографії як процесу невпинного вдосконалення видавничих технік і методик, та розширення бази друкованих джерел з різних конкретно-історичних проблем були, а іноді й залишаються, властивими більшості вітчизняних дослідників. До рубежу 80-х – 90-х рр. XX ст. вони (підходи) були типовими й для українських істориків, які зачіпали історико-археографічні питання, розглядаючи ґенезу української археографії не як становлення певного сегменту національної історичної науки і науково-культурного ареалу взагалі, а насамперед як розвиток справи публікації історичних джерел в Україні, або про Україну [4, с. 161 - 176; 7, с. 192 -195; 14, с. 174 - 187; 17; 18; 19; 41, с. 330 - 335]. Проте ще на радянському науково-археографічному просторі, безсумнівним осередком якого з кінця 1950-х рр. був, а в інших геополітичних умовах й досі залишається «Археографический ежегодник», відчуття незадоволеності таким історико-археографічним прагматизмом особливо рельєфно стало виявлятися в 1980-ті рр. в працях В. Ю. Афіані, А. Д. Степанського., В. П. Козлова, Є. М. Добрушкіна, Б. Г. Литвака та інших фахівців, які з різних позицій включалися в розробку проблем історії археографії, їх місце в дослідженні історії історичного пізнання досить точно визначено в спостереженнях Б. Г. Литвака: «Учебные курсы и пособия по археографии...ограничиваются только обозрением публикаций, описанием методики их издания, не вдаваясь в характеристику роли этих публикаций в историографии и источниковедении. Историографические работы упоминают, а порой и анализируют публикации документов, игнорируя их специфику как продукты археографического освоения источниковой базы. Это различие подходов, естественное само по себе, затрудняет и задерживает осмысление роли археографии вообще и эдиционной в частности в историческом познании. Системность и комплексность подхода при исследовании любой научной проблемы... требуют отказа от отмеченной односторонности. Археографическое освоение источниковой базы, хотя и является первичным этапом в историческом познании, немыслимо без целенаправленного использования археографических и источниковедческих приемов работы над источтком, без учета историографической традиции. Отстда следует, что археографическое освоение источниковой бази уже само по себе не может не стать явлением историографическим (Виділення моє - О.Ж.). Эта слитность различных стадий исторического познания особенно четко прослеживается на примере подготовки и издания серийных публикаций... » [36, с. 20].

Згадані спостереження залишаються актуальними й для сьогоднішнього стану розробки історико-археографічної проблематики в цілому, у тому числі й української. Це пов`язано насамперед із зрозумілим відставанням української історіографії в цілому від магістральних шляхів розвитку історичної науки, – закладеного й головне відчутого нею самою в усякому разі ще з другої половини XVIII ст., – її завжди підпорядкованого, наздоганяючого, провінційного становища в колі того історіографічного й духовно-культурного простору, у якому вона була не стільки самодостатнім явищем, скільки регіональним варіантом імперського. Тому не дивно, що для сучасних українських авторів ще досить довго будуть залишатися актуальними завдання, що усвідомлювалися й почали розроблятися нашими російськими колегами ще декілька десятиліть тому. Справді, посилена увага до проблем джерелознавства в 1970 – 1980-х рр. створила відповідні умови для постановки й розробки проблем історіографії джерелознавства [37 - 40]. В Україні піонером у цій сфері виступив М. П. Ковальський, залучаючи до цього напрямку досліджень своїх колег на історичному факультеті Дніпропетровського університету та учнів створеної ним наукової школи [20 - 23]. Таке осмислення проблеми привело до серйозного пожвавлення міждисциплінарної взаємодії, усвідомлення необхідності й плодотворності історіографічних підходів при розгляді теоретичних проблем джерелознавства, а також до закріплення в історіографічних студіях джерелознавчого складника Одним з наслідків такої конвергенції стало розширення традиційного предметного поля як історіографії, так і джерелознавства, і пробудження уваги до проблем теорії та історії спеціальних історичних дисциплін, у тому числі й археографії. Виходячи з нових підходів до історико-археографічних досліджень, голова Археографічної комісії АН СССР С. О. Шмідт уже в 1985 р. закликав до «создания академического типа работ по истории археографии и по истории архивного дела в нашей стране» [42, с. 55].

Відгуком на історіографічний виклик у дослідженні історії української археографии стали не лише інтенсивні «екстенсивні» зусилля, що сприяли розширенню предметного поля історико-археографічних студій, але й перші спроби постановки й теоретичного осмислення таких фундаментальних проблем історико-археографічного пізнання, як його предмет та пов`язані з цим термінологічні проблеми (зміст понять «археографічний факт», «археографічна думка», «археографічне мислення» тощо), місце в системі історіографічних та джерелознавчих досліджень, включеність археографічних «вправ» до історії суспільних рухів і громадської думки, питання міждисциплінарних кордонів історико-археографічних студій тощо. На жаль, можна констатувати, що спеціальних праць такого роду в українській історіографії ще не склалося. Водночас, нове осмислення історико-археографічної проблематики знаходимо в ґрунтовних монографіях В. В. Кравченка та І. І. Колесник [35; 34]. присвячених українській історіографії, та в книзі Г. В. Боряка [3, с. 75 - 76], у центрі уваги якої проблеми камеральної археографії та архівознавства. Свою позицію з цього приводу висловлював у ряді праць і автор цієї статті [9 - 13].

Труднощі в самій постановці історико-археографічних проблем цілком очевидні і знаходяться не лише в площині загальної історіографічної ситуації. Дискусії останніх десятиліть, за песимістичними спостереженнями Г. В. Боряка, змушують визнати, що «на сьогодні і об`єкт, і предмет археографії не є остаточно визначеним, оскільки досі не існує ґрунтовної теоретико-методологічної розробки археографії в цілому як спеціальної дисципліни», а «навіть побіжне знайомство з колом питань, що включені сучасною історіографією до предмета дослідження археографії, виявляє відсутність серед джерелознавчо орієнтованих істориків уявлень про методи й функції археографії» [3, с. 75 -76]. Облишимо питання щодо авторських мотивів такого апокаліптичного діагнозу. Але, без сумніву, він відображає складність визначення того, з чим повинен мати справу історик археографії як наукової дисципліни: чи то з археографічною реальністю (процесом пошуку, збирання, збереження, наукового або аматорського опрацювання, насамкінець, ретроспективної публікації історичних джерел), чи то з теорією археографії (відрефлексованою археографічною реальністю), що як наукова дисципліна на початку XX ст. остаточно виокремилася від археології, бібліографії та архівної справи й знайшла власне теоретичне обґрунтування. Репрезентуючи саме другий підхід, Г. В. Боряк цілком слушно й зовсім не випадково з цієї позиції становлення української археографії відносить до 20-х - 30-х рр. XX ст. [З, с. 70 - 71]. Саме через таке розуміння цього процесу до найбільш актуальних напрямів у розробці історії археографії він відносив «створення монографічних досліджень про шляхи та розвиток української едиційної археографії, концептуальний науково-методичний доробок археографії XIX ст.» [З, с. 70], водночас, повністю оминувши проблеми початкового, «емпіричного» етапу формування цієї дисципліни, – або не вважаючи ці питання актуальними, або гадаючи недоцільним зараховувати до археографічних публікації історичних джерел ранішого часу та працю по їх підготовці, – та послідовно ігноруючи доробок української археографії (насамперед її евристичної та едиційної галузей) до середини XIX ст., коли годі й говорити про «концептуальний науково-методичний доробок», та певні напрацювання істориків вітчизняної археографії (Я. Ісаєвич, І. Бутич, І. Крип`якевич, Я. Дашкевич, І. Борщак та інших), які визначали час її становлення до початку XIX ст.

Історико-археографічні сюжети не були центром дослідження Г. В. Боряка, присвяченого насамперед розробці сучасних теоретико-методологічних проблем актуалізації великих масивів архівних джерел, але все-таки в його роботі вони знайшли відображення. З позицій історико-археографічних завдань, цінним можна вважати ґрунтовну теоретичну розробку питань місця археографії в колі спеціальних наукових дисциплін джерелознавчого напрямку, проблеми визначення завдань дослідження минулого цієї наукової дисципліни, а також спеціальний історичний екскурс становлення камеральної галузі української археографи.

Заслужено визнана найбільш ґрунтовним осмисленням стану й перспектив теперішньої української археографії [5; 6], книга відобразила попередній досвід і традиції вітчизняних історико-археографічних писань, не актуалізуючи можливі нові підходи в дослідженні власне історії дисципліни. Так, насамперед відносно ХVПІ – першої половини XIX ст. (а нерідко й пізніших часів) книга обходить увагою включеність археографічної думки, теорії й практики до духовно-культурного, суспільного, історіографічного, інтелектуального середовища. Інший, значною мірою альтернативний шлях і нові, перспективні, на мій погляд, можливості в підходах до історії української археографії продемонстровані в монографії В. В. Кравченка. Виходячи із усталеного і в цілому адекватного уявлення про синкретичність історіописання другої половини XVIII – першої чверті XIX ст., автор не приділив бажаної для нас спеціальної уваги спостереженням над процесом становлення української археографії, розглядаючи археографічні вправи в невід`ємному зв`язку із історіописанням тієї доби. Зі сторінок його дослідження постає узагальнюючий образ українського історика-універсала, ерудита-енциклопедиста, сина свого просвітницького часу, якому важко (тому що неважливо й неможливо) розрізнити, де в його особистій пізнавальній діяльності завершується історик і починається етнограф, письменник, археограф, памфлетист.

Такий синкретизм у дослідженні української історіографії як цілісного нероз`ємного явища уявляється плідним настільки, наскільки пов`язує її еволюцію насамперед зі змінами ідейно-культурних парадигм, суспільними та духовними процесами другої половини XVIII – першої половини XIX ст. За таких підходів історія археографії з сухого переліку публікацій та біографічних даних про їх авторів постає в плоті й крові живого явища не лише історичного пізнання, але й вітчизняної культури в цілому. З цього приводу варто звернути увагу на те, що книга В. В. Кравченка ще раз підтверджує й переконує, що історія наукової дисципліни здатна і навіть «зобов`язана» суттєво розширювати її власний предмет.

Водночас намагання застосувати ретроспективні підходи в дослідженні процесу формування української історіографії, звичайно обумовлені бажанням знайти в минулому відблиски майбутнього самоутвердженого явища національної історичної науки XX ст., вплести науково-пізнавальні процеси другої половини XVIII – першої половини XIX ст. у тканину українського суспільного буття й знайти в них витоки того нового, ідейного порядку явища, що з середини XIX ст. утворювало й скріплювало український суспільний рух, – усе це значною мірою породило доволі серйозні анахронізми. Вони виявилися насамперед у нав`язуванні досліджуваній добі ідейних рис і характеристик наступного періоду. Цікаво, що й сам автор, вірогідніше за все, відчуваючи всю незручність ситуації насичення ідейної конструкції історичною та історіографічною конкретикою, що відверто пручається цьому, неодноразово з фаховою сумлінністю змушений власноруч руйнувати ідилічну споруду українського національного Відродження, у якій, на його думку, історіографічний компонент, включаючи й археографічні вправи, відігравав чи не вирішальну роль, досить глибоким аналізом ідейно-культурної, суспільно-політичної, когнітивної ситуації того часу. У монографії І. І. Колесник, виданої як навчальний посібник для студентів вузів, схема становлення української історичної науки XIX – початку XX ст. представлена як процес «злиття» історичного письменства XVIII ст. та антикварного напрямку в українознавстві того ж часу. Не вдаючись до розгляду багатьох дискусійних положень другої частини монографії, зазначу, що такі підходи до визначення історіографічної динаміки, на мій погляд, є рецепцією на українському ґрунті не стільки положень М. С. Грушевського, скільки виходять з оцінок становища російської історичної науки XVIII ст., що свого часу були дані ще А. Л. Шлецером і в цілому сприйняті в російській історіографії кінця XIX – початку XX ст. [15; 16] та вітчизняними істориками західноєвропейської історичної думки [1, с. 291 - 341], а також в попередніх працях самої І. І. Колесник [33, с. 168 - 181]. Спроба виділити антикварні захоплення українських інтелектуалів не як загальну характеристику місцевого історіописання другої половини XVIII – початку XIX ст. у цілому, а як один з його напрямків, відкриває широкі пізнавальні можливості для роздумів про місце власне археографічної практики в українській історіографії цього часу. Водночас такий умоглядний відрив справи писання історії від у широкому розумінні архівофільства, частково обґрунтований дидактичною метою книги; виявляється дещо штучним у всякому разі на українському матеріалі. : Ідучи в контексті домінуючої ідеї-концепції української гуманітаристики 90-х рр. XX ст., автор відвела значне місце розгляду співвідношення української історіографії й процесу національного відродження, поставивши розвиток української історичної науки кінця XVIII – початку XX ст. у занадто жорстку залежність від останнього. Без сумніву, доцільність дослідження механізмів включення українознавства в ідейно-суспільні процеси не може заперечуватися, тим паче, що подібні проекти нині добре репрезентовані на російському історико-археографічному матеріалі, насамперед в працях В. П. Козлова, який наголошував на тому, що «отношение общества к проблеме введения исторических источников в общественный оборот не остается неизменным и не является однозначным со стороны различных социальных групп...» [24 - 32]. Водночас звернемо увагу, що серед ідейних настроїв, течій і рухів періоду «українство» з різних причин зовсім не займало провідних позицій, а тому навряд чи могло бути єдиним і визначальним ідейним джерелом і натхненником української історіографії, включно з властивими їй археографічними вправами. Окрім того, варто, на мою думку, хоча б поставити питання в більш широкому, можливо навіть історіософському, вимірі. Чи не варто замислитися над тим, що за історіографічних підходів співвідношення ідейних та ідейно-наукових чинників і процесу історіописання є, по-перше, обопільним, а, по-друге асинхронним і опосередкованим. Справді, реалізація засвоєних ідеологем в текстах історика майже завжди відстає від них у часі, а їх втіленню в наукову працю сумлінного автора нерідко «заважає» сам історичний матеріал. Виходячи з цього, археографічні зусилля як спосіб конструювання джерельної бази історичних студій певної доби здатні не лише працювати на виправдання властивих авторові і його часу ідейних і історичних уявлень і переконань, але й так само відігравати «руйнівну» роль, відкриваючи варіанти альтернативного осмислення історичного процесу. Така специфіка втілення «ідейного» (у тому числі «національно-ідейного») в «історичне», «історіографічне» та «археографічне» на українському матеріалі, заслуговує, на мою думку, на подальшу ґрунтовну розробку.

Праці, що оглянуті вище, різною мірою репрезентують намічену останнім часом тенденцію усвідомлення необхідності теоретичного осмислення завдань історико-археографічних досліджень, подолання «техногенних» підходів, властивих досі цьому сегментові українських історіографічних студій. Вони задекларували розуміння сучасними авторами нероз`ємного зв`язку археографії із українським історіографічним процесом другої половини XVIII – першої половини XIX ст.

Водночас значну увагу теоретичним проблемам історії археографії приділено в працях сучасних російських фахівців, у першу чергу Є. М. Добрушкіна [8], який уважав, що основою плідного вивчення питань історії археографії повинен стати погляд на неї як на специфічну галузь самої археографії. При цьому автор уважав, що одним з найважливіших напрямків історичного розділу дисципліни, навіть її осердям, повинно стати вивчення процесу зародження, становлення й розвитку археографічним ідей у їх тісній взаємодії із історіографічним процесом у цілому [8, с. 81 - 82]. На думку, Є. М. Добрушкіна, відсутність на ранніх етапах розвитку вітчизняної археографії чіткого розуміння її специфічних задач, залежності рішень питань методики від розробки основоположних теоретичних проблем привносить додаткові дослідницькі труднощі, але не знімає цього завдання. Він наголошував, що для розуміння будь-якого етапу розвитку теорії археографії необхідно постійно ставити питання про вирішення археографами минулого – хай віть інтуїтивно – таких основоположних проблем, як мета й завдання публікації історичних джерел, роль самого публікатора як учасника загального процесу історичного вивчення, про відношення археографія минулого до історичного джерела як об`єкта публікації – і це, незалежно від того, чи є в нашому розпорядженні прямі висловлювання з цього приводу, чи ці відомості змушені будемо одержувати непрямим способом [8, с. 77].

Зрозуміло, що осмислення завдань історичного відділу археографії в такий спосіб вимагає не лише простої констатації включеності історико-археографічних проблем у систему історіографічних студій узагалі, а й осмислення характеру й змісту цієї взаємодії.

Співвідношення історіографічних ідей і концепцій з археографічною думкою і практикою не таке просте як видається, якщо виходити з формальної логіки. Так, навряд чи можна погодитись з таким узагальнюючим твердженням, що «в основі появи археографічних видань лежить кількісне зростання історичних досліджень. Наступним етапом наукового пізнання є поява джерелознавчих студій» [2. с. 6]. Можливо, автор правий, спостерігаючи певне коло такого роду взаємодії, але без урахування історіографічної ситуації така генералізація виглядає занадто схематичною.

При всій зрозумілій включеності археографічної справи в загальний процес історичного пізнання, вена, одухотворена інтелектуальними здобутками своєї епохи, виступає не лише як результат історіографічного осмислення минулого, але й як відносно самостійна форма діяльності, що здатна часом (здебільшого на ранніх етапах свого розвитку) навіть ставати провідним історіографічним чинником, що може визначати як проблемний репертуар історичних студій, так і суттєво впливати на формування історіографічних підходів і конструкцій своєї доби. Археографічні вправи, досить точно характеризуючи джерельні пріоритети різних історіографічних періодів, спроможні бути адекватним виявом джерелознавчої культури та історіографічної ситуації, стану історичної свідомості суспільства, важливим показником загальнокультурних запитів певної історичної епохи.

Дослідження механізмів формування археографічних ідеалів, їх співіснування та конкуренції дає можливість роздивитися важливі риси еволюції ставлення до історичного джерела на різних етапах вітчизняної історичної науки. Це трапляється тому, що, незважаючи на тогочасні мотиви дослідницької діяльності, направленої на цілеспрямований пошук, відбір, наукове, за мірками свого часу, опрацювання і, нарешті, друкування писемних свідоцтв минулого, вона яскраво підбиває й актуалізує джерелознавчі та історіографічні смаки доби. Без сумніву що така праця, навіть якщо наступним поколінням вона здається неусвідомленою й теоретично незрілою, неможлива без історіографічних та джерелознавчих рефлексій, якими б прихованими вони не були від прискіпливих поглядів майбутніх дослідників (останнє стосується насамперед ранніх етапів розвитку дисципліни). Саме тому історія археографії як наукова проблема являє собою специфічний з цього погляду сегмент як вивчення розвитку історичної науки в цілому, так і історіографії джерелознавства.

Водночас зосереджуючи свою увагу на специфіці археографічної актуалізації історичних джерел у минулому, історія археографії починає маслитися і як окрема історична галузь самої дисципліни «Археографія».

Цілком поділяю в цьому зв`язку думку Є. Добрушкіна, що в поле зору історико-археографічних досліджень насамперед повинні потрапляти співвідношення інтересів історика-дослідника та археографа, характер цих комбінацій, причини їх виникнення та існування [8, с. 76]. Історія української археографії XVIII – XIX ст., маючи певні здобутки, зупинилася перед вирішенням багатьох з цих проблем. Але по-справжньому всебічне освоєння нею свого минулого, що відповідає сучасним вимогам, іще попереду.

Література

1. Барг М. А. Эпохи и идеи: Становление историзма. – М., 1987.

2. Бойко А. В. Джерела з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIIIст. Автореф. дис... д-ра іст. наук. – К., 2001.

3. Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр «Археографічна україніка». – К, 1995.

4. Бутич І. Л. Література до історії української археографії // Історичні джерела та їх використання. – К., 1968. – Вип. 3. – С. 161 -176.

5. Варшавчик М. А. [Рецензія] // Студії з архівної справи та документознавства. – К., 1996. – Т.1. – С. 153-155. – Рец. на кн.: Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр «Археографічна україніка»: Архівні документальні ресурси та науково інформаційні системи. — К., 1995. — 354 с.

6. Варшавчик М. А. Монография Г. В. Боряка о национальном архивном наследииУкраины // Археографический ежегодник за 1996. – М., 1998. – С. 311 - 315.

7. Ватуля Б. С. Из истории археографической практики на Украине в ХІХ – XX вв. // Исторический архив. – 1957. – № 2. – С. 192 - 195.

8. Добрушкин Е. М. История отечественной археографии: современнне проблемы и задачи изучения. – М. – 1989.

9. Журба О. І. Два підходи до вивчення історії української регіональної археографії // Дніпропетр. іст.-археогр. зб. – Д., 2001. – С. 679 - 685. – Рец. На кн.: Хмарський В. М. З історії розвитку археографії на Півдні України: Аполлон Олександрович Скальковський // Записки історичного факультету Одеського державного університету. – О., 1998. – Вип.6.

10. Журба О. І. Михайло Єгорович Марков: росіянин на полі малоросійської історіографії початку ХІХ століття // Дніпропетр. іст.-археогр. зб. – Д, 2001. – С. 65 - 96.

11. Журба О. І. Персонологічні аспекти інституціоналізації української регіональної археографії (спроба порівняльного підходу) // Українська біографістика. – К., 1999. – Вип.2. – С. 39 - 49.

12. Журба О. І. Спроба обґрунтування моделі дослідження процесу формування української національної археографії // Історія: Четвертий міжнародний конгрес україністів. – Одеса, 26 - 29 серпня 1999 р.: Доповіді та повідомлення. – Ч. 1: Від давніх часів до початку XX ст. – С. 380 - 387.

13. Журба О. І. Формування російської регіональної історіографії Криму у творчості архієпископа Гавриїла Розанова // Библиотечное дело и краеведение. Сб. науч. тр. – К.; Симф., 2000. – Вып.2. – С. 40 - 58.

14. Ісаєвич Я. Д. Українська археографія в XVI – XVIII ст. // Історичні джерела та їх використання. – К., 1964. – Вип. 1. – С. 174 - 187.

15. Ключевський В. О. И. Н. Болтян //Сочинения в 9т. – М.,1989. – Т.7: Специальные курсы. – С. 234 - 261.

16. Ключевський В. О.Лекции по русской историографии // Там же. – С.185 - 233.

17. Ковальский Н. П., Мыцык Ю. А. Анализ отечественных источников по истории Освободительной войны украинского народа 1648 - 1654 годов. – Д., 1986.

18. Ковальский Н. П. Источниковедение и археография истории Украины XVI – первая половина XVII века. Анализ дореволюционннх отечественных публикаций источников. – Д., 1978. – Ч.2

19. Ковальский Н. П. Источниковедение истории Украйны (XVI – первая половина XVII века). Анализ советских археографических публикаций документальних источников. – Д., 1977. – Ч. 1.

20. Ковальский Н. П. Обзор нсториографии источниковедения истории Украины XVI – первой половины XVII в. // Актуальные историографические проблемы отечественной истории XVII – XIX веков. – Д., 1982. – С. 26 - 48.

21. Ковальський М. П. Актуальні проблеми джерелознавства історії України XVI – ХVII ст. // Укр.археогр. щорічник. – К., 1992. – Вип.1. – С. 261 - 273.

22. Ковальський М. П. Історіографія джерелознавства історії України: Періодизація. Проблематика. Перспективи // Історична наука на порозі XXI ст.: Матер. Всеукр. наук. конф. – Х., 1995. – С. 131 - 137.

23. Ковальський М. П. Теоретичні, методичні та джерелознавчі проблеми української історіографії XVIII – XX ст. // Під знаком Кліо. На пошану Олени Апанович. – Д., 1995. – С. 147 - 155.

24. Козлов В. П. «Примечания» Н.М.Карамзина к «Истории государства Российского» // Карамзин Н. М. История государства Российского в 12-ти томах. – М., 1989. – Т.1.

25. Козлов В. П. Колумб российских древностей. – М., 1981.

26. Козлов В. П. Кружок А. И. Мусина-Пушкина и «Слово о полку Игореве». – М.: Наука, 1988.

27. Козлов В. П. Н. Н. Бантиш-Каменский и некоторые вопросы актовой археографии второй половины XVІІІ в. // АЕ за 1977 год. – М.,1978. – С. 98 - 101.

28. Козлов В. П. Направления и формы собирания письменних источников в России в конце ХVШ – первой четверти ХХ в // АЕ за 1987 год. – М.,1988. – С. 54 - 64.

29. Козлов В. П. Российская археография в конце XVIII – первой четверти ХХ века. – М., 1999.

30. Козлов В. П. Российское архивное дело. Архиво-источниковедческие исследования. – М., 1999.

31. Козлов В. П. Русская археография конца XVIII – первой четверти XIX в.: Автореф. дис. ...д-ра. ист. наук. – М.,1989.

32. Козлов В. П. Тайны фальсификации: анализ подделок исторических источников XVIII – XIX вв. – М., 1996.

33. Колесник И. И. Историографическая мысль в России: От Татищева до Карамзина. – Д., 1993.

34. Колесник І. І. Українська історіографія: XVIII – початок XX ст. – К., 2000.

35. Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.). – X., 1996.

36. Литвак Б. Г. Серийные издания в советской публикаторской практике // АЕ за 1985 год. – М.: Наука, 1987.

37. Медушевская О. М. История источниковедения в XIX – XX вв.: Учеб. пособие. – М., 1988.

38. Николаева А. Т. Вопросы историографии русского источниковедения XVIII – ХХвв. – М., 1970.

39. Николаева А. Т. Краткий очерк развития источниковедения в XVIII в. – М., 1962.

40. Николаева А. Т. Основные этапы развития отечественного источниковедения XVIII – XX веков: Учеб. пособие. – М., 1976.

41. Шевченко Ф. П. Своеобразная «археографическая зкспедиция» на Украине в XVIII столетии // Проблемы общественно-политической истории России и славянских стран. – М., 1963.

42. Шмидт С. О. Историческая наука и архивы // Материалы Всесоюз. науч. -практ. конф. «Актуальные вопросы совершенствования архивного дела в условиях развитого социалистического общества». – М.,1985. – Вып.2. – С.55.